Грошової системи незалежної України

--PAGE_BREAK--1.1. Сутність і структура грошової системи
Грошова система – це форма організації грошового обороту в країні, установлена загальнодержавними законами. Ці закони визначають основні принципи, правила, нормативи та інші вимоги, що регламентують відносини між суб'єктами грошового обороту. Враховуючи надзвичайно важливу роль грошових відносин в економічному житті суспільства, в усіх країнах, незалежно від їх устрою, формування грошових систем здійснюють центральні органи влади. Місцеві органи влади, навіть у країнах з федеративним устроєм, по суті усунені не тільки від формування грошових систем, а й від контролю за функціонуванням їх окремих елементів.

З огляду на те, що організація грошового обороту здійснюється за участі банків, а забезпечення нормального функціонування кредитних грошей є одним з основних завдань банківської системи, грошова система формується і функціонує на базі банківської системи і може розглядатися як складова останньої. Тому в багатьох країнах правові норми, що формують грошову систему, визначаються безпосередньо в банківському законодавстві, насамперед у законах, що регламентують діяльність центральних банків. Більше того, відповідно до цих законів центральним банкам надаються широкі повноваження з регулювання грошового обороту. Тому є всі підстави вважати центральний банк інституційним центром грошової системи. Йому належить вирішальна роль у забезпеченні ефективного функціонування грошової системи країни.

За сферою охоплення економічних відносин грошова система – явище надзвичайно широке, адекватне всьому грошовому обороту. Усі грошові потоки, незалежно від сфери економіки, яку вони обслуговують, та форми, в якій здійснюються, є об'єктами регулятивного впливу грошової системи. Тому є підстави для виділення в складі грошової системи окремих, відносно самостійних підсистем [7, 154]:

–       системи безготівкових розрахунків;

–       валютної системи;

–       системи готівкового обігу.

Кожна із названих підсистем має свій особливий об'єкт регулятивного впливу, який обмежується певною формою чи сферою грошового обороту.

Грошова система складається історично, її зміст і струк­турні елементи відображають досягнутий соціально-еконо­мічний рівень розвитку країни. Вона є складовим елементом господарського механізму і регулюється законами, встановле­ними державою [11, 75].

При нормативно-правовому підході до грошової системи в її складі можна виділити кілька окремих елементів, кожний з яких законодавче зафіксований. У цьому зв'язку в грошовій системі України можна виділити такі елементи [8, 155]:

–       найменування грошової одиниці;

–       масштаб цін;

–       види та купюрність грошових знаків, які мають статус законного платіжного засобу;

–       регламентація безготівкових грошових розрахунків;

–       регламентація готівкового грошового обороту;

–       регламентація режиму валютного курсу та операцій з валютними цінностями;

–       регламентація режиму банківського процесу;

–       державні органи, які здійснюють регулювання грошового обороту та контроль за дотриманням чинного законодавства.

Назва грошової одиниці та її частинвиникає історично. Держава закріплює (змінює) цю назву законодавчими актами.

Види державних грошових знаків, які мають законну платіжну силу, також визначаються спеціальними законами держави або актами уряду. Грошові знаки, що випускаються державою, обов'язкові до приймання для погашення боргу на території цієї країни. Розрізняють такі види грошових знаків: банківські білети, казначейські білети, розмінна монета. Різноманітність грошових знаків зумовлюється порядком випуску в обіг та вилучення з обігу.



Рис. 1.1. Елементи грошової системи [11, 75]

Якщо ж чинне законодавство дозволяє обіг небанківських платіжних засобів, наприклад векселів, чеків, то воно визначає умови їх обігу, відповідальність емітентів цих засобів та механізм реалізації такої відповідальності. Держава не несе відповідальності за їх забезпечення.

Право емісії грошових знаків та відповідальність за їх забезпечення закон покладає на певний державний орган. Таким органом, як правило, є центральний банк країни. За цих умов грошові знаки мають вид банківських білетів (банкнот). В окремих, виняткових випадках емісія грошових знаків може доручатися міністерству фінансів (його скарбниці). У такому разі грошові знаки називаються скарбничими білетами. Суттєва відмінність між зазначеними видами грошових знаків полягає у різних механізмах їх емісії – порядку випуску в обіг та вилучення з обігу.

Емісія скарбничих білетів використовується безпосередньо для покриття бюджетних витрат і допускається, як правило, в умовах глибокої кризи державних фінансів. Щоб зняти будь-які перепони щодо своєчасного та повного покриття бюджетних витрат, емісійне право надається безпосередньо державній скарбниці, яка вільно використовує це право в межах затвердженого бюджетного дефіциту. У цьому полягає перевага механізму скарбничої емісії як виду грошових знаків.

Проте за цією їх перевагою криється велика загроза для всієї грошової системи. По-перше, вільне розпорядження емісійним доходом провокує урядові структури на нарощування бюджетних витрат. По-друге, скарбнича емісія не має в собі передумов для вилучення з обігу випущених грошових знаків, оскільки бюджетні витрати здійснюються безповоротно і нееквівалентно. Тому така емісія рано чи пізно неминуче призводить до гіперінфляції.

Емісія банківських білетів використовується для кредитування центральним банком комерційних банків та урядових структур. У першому випадку емітовані банкноти спрямовуються в реальний економічний оборот, що створює передумови для їх повернення до емітента через погашення позичок та запобігає зайвому накопиченню банкнот в обігу. У другому випадку емітовані банкноти використовуються для покриття бюджетних витрат. Але оскільки урядові структури одержали їх від центрального банку на кредитних засадах, вони повинні так вести своє фінансове господарство, щоб повернути одержані кредити і не допустити осідання зайвої маси грошових знаків в обігу та їх знецінення. Однак цей механізм працюватиме успішно лише за умови, що уряд насправді повертатиме центральному банку одержані позички. Якщо цього не буде, то емітовані центральним банком банкноти перетворяться, по суті у звичайні скарбничі білети і неминуче знеціняться.

Особливе місце в грошовій готівці займає розмінна монета. За характером емісії вона звичайно належить до того самого виду грошових знаків, що й основна валюта. Вона відіграє допоміжну роль відносно основної валюти – забезпечує платежі на суми, менші від розміру прийнятої в країні грошової одиниці. Якщо величина грошової одиниці дуже мала, то потреба в розмінній монеті знижується чи взагалі відпадає [8, 160].

Крім видів грошових знаків, законодавство держави визначає також їх купюрність. Правильно встановлена розмірність номіналів банкнот та розмінної монети насамперед створює значні зручності учасникам платіжного обороту. Водночас висока частка великих купюр забезпечує економію на друкуванні грошових знаків. Проте наявність великих купюр робить готівку вразливішою для фальшування, зручнішою для обслуговування незаконних, тіньових операцій. Якраз з цієї причини держави уникають випуску купюр надто великих номіналів.

Отже,банківські білети є нині основним видом грошових знаків. Вони випускаються в обіг центральним емісійним банком країни. Здійснюючи кредитну емісію, центральний банк збільшує грошову масу у вигляді приросту залишків на рахунках у комерційних банках. Надалі ці кошти можуть бути трансформовані у готівку. Погашення кредиту зумовлює приплив грошових знаків з обігу. Отже, банківські білети як кредитні гроші можуть виконувати роль повноцінних грошей, якщо гарантується повернення кредиту.

Казначейські білетипотрапляють в обіг при бюджетній емісії, яку здійснюють спеціальні органи міністерства фінансів.

Розмінну монетувипускають для зручності обслуговування роздрібного обігу, коли необхідно виконувати розрахунки у дрібних частинах грошової одиниці[7, 8].

Масштаб цінявляє собою величину грошової одиниці даної країни. В епоху, коли гроші мали натурально-речову форму, зокрема золота та срібла, масштаб цін установлювався державою шляхом визначення вагового вмісту металу в грошовій одиниці. Визначена таким чином величина грошової одиниці була важливим елементом системи ціноутворення. Адже купівельна спроможність таких грошей не могла істотно відхилятися від вартості їх офіційного металевого вмісту. Тому, змінюючи величину останнього, держава могла змінювати загальний рівень цін.

У сучасних умовах, коли в обігу перебувають нерозмінні на золото кредитні гроші, фіксація державою металевого вмісту грошової одиниці втратила сенс і скасована в усіх країнах. А масштаб цін утратив форму вагового вмісту металу в грошовій одиниці. Але чи зберігся взагалі масштаб цін як елемент грошової системи? І якщо зберігся, то в якій формі і як держава формує і використовує його як елемент грошової системи?

Про наявність масштабу цін і сьогодні свідчать істотні відмінності в рівнях цін на одні й ті самі товари, виражені в грошових одиницях різних країн. Це є прямим свідченням того, що ціни визначені в різних масштабах, тобто в грошових одиницях різної величини. Більше того, ціни в одній і тій самій грошовій одиниці можуть істотно змінюватися, якщо остання знецінюється, тобто зменшується її величина як масштаб цін [8, 156].

У більшості випадків масштаб цін у сучасних умовах змінюється стихійно, незалежно від волі держави, під впливом інфляційних процесів в економіці. Тобто місце і роль масштабу цін у процесі ціноутворення істотно змінилися. Уже не держава свідомо змінює масштаб цін з метою впливу на їх рівень, а стихійні процеси в ціноутворенні змінюють масштаб цін, новий рівень якого в подальшому впливає на ціноутворення.

Оскільки інфляційні процеси стали хронічним явищем, виникла загроза постійного зменшення масштабу цін, що негативно впливає на функціонування грошей як міри вартості та дійовість системи цін. Тому в довгостроковому плані підтримування масштабу цін на певному, відносно сталому рівні є важливим завданням кожної держави.

Вирішенню цього завдання сприяють насамперед державні заходи антиінфляційної політики. Проте ці заходи, пригнічуючи інфляцію, можуть тільки зупинити подальше скорочення масштабу цін, але не можуть відновити його попереднього – доінфляційного – рівня. Ціни втрачають порівнянність у часі, здатність правильно виражати динаміку економічних процесів. Послабити ці недоліки можна шляхом відновлення попереднього масштабу цін, що здійснюється шляхом деномінації, яка проводиться як елемент грошової реформи. Отже, проблема масштабу цін нині стала складовою більш загальної проблеми забезпечення сталості грошей і вирішується одночасно з нею.

Валютний курс – це співвідношення грошових одиниць різних країн, яке визначається їх купівельною спроможністю.

Порядок готівкової й безготівкової емісії та обігу грошових знаківвстановлюється державою і регулюється внутрішнім законодавством країни [7, 9].

Сучасні банківські технології відкрили можливість надати переважній частині грошової маси депозитну форму й обслуговувати гро­шо­вий оборот переважно у формі безготівкових розрахунків. Тому в грошових сис­те­мах все більшого значення набуває державне регулювання безготівкового гро­шового обороту. Безготівковий оборот грошей здійснюється по банківських рах­унках і не виходить за межі банківської системи. Це полегшує регулювання і кон­троль за законністю платіжних операцій, створює сприятливі умови для за­хи­с­ту загальносуспільних інтересів та інтересів учасників грошового обороту[8, 162].

Разом з тим депозитна форма не захищає гроші від знецінення. Адже безпосередньо відповідальність за забезпечення депозитних грошей несе той банк, в якому відкриті рахунки. А банки, як відомо, мають схильність до банкрутства, що призводить до повної чи часткової втрати вкладниками своїх коштів. Навіть у високорозвинених країнах щорічно банкрутують десятки банків, не кажучи вже про молоді країни, в яких банківські системи тільки формуються.

Депозитні гроші приводяться в рух командами, які надходять у банки ззовні у паперовій чи електронній формі. Це відкриває можливості для несанкціо­но­ваного втручання у використання депозитних грошей як з боку працівників банків, так і третіх осіб. Світова банківська практика знає приклади втручання сторонніх у комп'ютерні мережі, коли були викрадені величезні кошти. Короткий за терміном досвід молодих незалежних країн, зокрема Росії та України, свідчить про широкі можливості розкрадання депозитних грошей за допомогою фальши­вих паперових носіїв банківської інформації (фальшивих авізо, чеків), а також про несанкціоноване використання самими банками депозитних коштів до того, як вони надійдуть на рахунки їх власників (так зване «прокручування грошей»). Тому для власників депозитних грошей та банків потенційно існує не менша загроза їх втрати, ніж для власників готівки. Нейтралізувати цю загрозу можливо шляхом законодавчого урегулювання всіх цих питань на рівні грошової системи. Зокрема законодавством держави та нормативними актами центрального банку вирі­шуються такі питання формування та використання депозитних грошей[8, 162]:

–       створення системи страхування банківських вкладів юридичних і фізичних осіб;

–       запровадження зберігання комерційними банками своїх резервів на рахунках у центральному банку з нормуванням залишку коштів на цих рахунках;

–       створення системи міжбанківських розрахунків, що підлягає контролю з боку центрального банку;

–       регламентація принципів організації безготівкових розрахунків між економічними суб'єктами;

–       визначення режиму використання грошових коштів, що зберігаються на банківських рахунках (на повний розсуд власника; за певною черговістю – хронологічною чи визначеною державою тощо);

–       визначення форм розрахунків, стандартів документів та порядку документообігу;

–       визначення режиму відповідальності сторін за порушення платіжних зобов'язань;

–       установлення нормативного строку для виконання банками операцій за рахунком клієнтів і відповідальності банків за порушення цих норм;

–       механізм захисту банківських комп'ютерних мереж від несанкціонованого втручання тощо.

Якщо всі ці питання в країні законодавче врегульовані та практично вирішені, депозитні гроші та безготівкові розрахунки будуть з найбільшою ефективністю обслуговувати інтереси суспільства в цілому та окремих економічних суб'єктів.

Зважаючи на вказані обставини, держави не обмежуються технічними заходами щодо посилення захисту купюр від підробки чи боротьби з фальши­вомонетниками, а вдаються до регламентації і контролю операцій з готівкою. Хоч ці заходи певною мірою обмежують право власності особи на її грошові кошти, законодавство змушене йти на такі обмеження. В Україні, зокрема, зараз діють такі регламентуючі вимоги щодо операцій з готівкою[8, 163]:

–       суб'єкти підприємницької діяльності можуть здійснювати платежі готівкою на невеликі суми, пов'язані переважно з формуванням та витрачанням грошових доходів населення;

–       усі клієнти банків – юридичні особи можуть тримати у своїх касах готівку лише в межах ліміту, установленого банком відповідно до визначених НБУ правил;

–       суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані здавати одержану готівкову виручку на свої рахунки в банках; на власні потреби можуть витрачати частину виручки в межах ліміту, установленого обслуговуючим банком відповідно до правил, визначених НБУ;

–       при одержанні готівкових коштів зі своїх рахунків у банках юридичні особи повинні вказувати, на які цілі вони їх одержують та зазначати суми по кожній цілі;

–       витрачати одержану в банку готівку юридичні особи зобов'язані відповідно до вказаних цілей та обсягів;

–       усі клієнти банків – юридичні особи зобов'язані розробляти прогнози своїх касових оборотів і подавати їх у банки для розроблення таких прогнозів по регіонах і по країні в цілому.

В Україні ведеться активна боротьба з фальшуванням грошових знаків. Українська валюта має високий рівень захисту. Касові центри банків забезпечу­ються пристроями для визначення фальшивих знаків, ведеться відповідна підготовка касових працівників. Активізуються зусилля щодо розкриття злочинних груп, які займаються підробленням грошових знаків. Так молода грошова система України формує всі засоби захисту своїх національних грошей.

Регламентація режиму валютного курсу та операцій з валютними цінностями – надзвичайно важливий і ефективний елемент грошової системи. В усіх країнах він активно використовується для захисту і забезпечення сталості національної валюти.

Важливим інструментом грошово-кредитної політики центрального банку є регламентація режиму банківського процента. Вона забезпечує регулювання ціни грошей на грошовому ринку з метою впливу на їх масу в обороті, а отже – на сталість грошей.

Організація обороту грошей звичайно покладається чинним законодавством на банки. Це одна з важливих функцій банків, яку вони виконують у процесі розрахунково-касового обслуговування клієнтів. Проте важлива роль грошового обороту, переплетіння в ньому інтересів окремих економічних суб'єктів та суспільства в цілому вимагають державного нагляду і контролю за виконанням банками вказаної функції. Кожна держава покладає це завдання на спеціальні органи регулювання грошового обороту та контролю за дотриманням законодавства з монетарних питань[8, 163].

Грошова система забезпечує правову та організаційну базу для розроблення та реалізації грошово-кредитної (монетарної) політики в країні. З цього погляду монетарну політику можна розглядати як продукт функціонування грошової системи. Тому успішна реалізація цілей монетарної політики є одночасно свідченням ефективного функціонування грошової системи. І навпаки, не можна вважати ефективною грошову систему, якщо в країні проводиться не досить виважена монетарна політика, що не забезпечує надійного регулювання грошової маси (пропозиції грошей) і належної стабільності грошей.
    продолжение
--PAGE_BREAK--1.2. Поняття банківської системи
Банківська система – це сукупність різних видів банків та банківських об'єднань у їх взаємозв'язку і взаємодії. Основними видами банків є комерційні, емісійні, сільськогосподарські, кооперативні та ін. До найважливіших банківських об'єднань належать банківські асоціації, банківські картелі (консорціуми), трести, концерни та ін.

Головний елемент банківської системи – центральні емісійні банки, які здійснюють керівництво і контроль за функціонуванням і розвитком усієї банків­ської системи країни. У США таким банком є Федеральна резервна система, в Німеччині – Бундесбанк, в Україні – Національний банк України [12, 330].

Взаємодія і взаємозв'язок різних видів банків та банківських об'єднань, у результаті чого формується банківська система, можливі лише за умови виконання Центральним банком своїх основних функцій. У багатьох країнах світу такими функціями є проведення єдиної грошової політики, кредитної політики, досягнення стабільності грошової одиниці та цін, регулювання економіки та ін. Водночас центральний банк тієї чи іншої країни ставить перед собою певні специфічні цілі.

До специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи і виділяють її з ряду інших, можна віднести [5, 460]:

–       дворівневу побудову;

–       поглиблене, централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в цілому;

–       централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;

–       наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;

–       гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

Дворівнева побудова – ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно відрізняє їх від інших систем. Однорівнева побудова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміністративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і кредитно-розрахункове обслуговування господарської клієнтури, як це, по суті, було в СРСР. Не було двох рівнів банків і в докапіталістичних, слаборинкових економіках, коли кожний банк виконував весь набір функцій – і емісійно-касових, і кредитно-розрахункових. Там були або механічна сукупність слабо пов'язаних між собою окремих банків (у докапіталістичні епохи), або єдиний монобанк, що являє собою замкнуту систему, адекватну загальноекономічній системі (як у СРСР). Такий монобанк повністю позбавлений суто ринкових принципів функціонування – рівноправності сторін, взаємовигідності їх співробітництва, конкуренції па грошовому ринку, самофінансування, комерційного розрахунку, ринкових методів формування процента, валютного курсу тощо. У таких умовах справді не було потреби в центральному банку як органу, що поєднує решту банків у систему [5, 460].

При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об'єднаних спільними цілями і завданнями, як, наприклад, ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються за участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавче наділяється відповідними повноваженнями [5, 461].

На другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які в Україні прийнято називати комерційними банками.

У зарубіжних країнах комерційними називають тільки частину банків другого рівня. Переважно це банки, що виконують весь комплекс базових операцій і створені на акціонерній основі. Крім комерційних, у кожній країні виділяється цілий спектр інших банків – кооперативних, приватних, спеціалі­зованих тощо. Надалі будемо використовувати назву комерційний для визначення будь-якого банку другого рівня, як це прийнято в законодавстві України.

На відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати економічних суб'єктів – учасників грошового обороту: фірми, сімейні госпо­дарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк.

Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням прав і обов'язків кожної ланки системи, а також небанківських фінансових посередників.

У багатьох країнах центральному банку надано право ліцензування банківської діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності комерційних банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль за банками. З іншого боку, закони обмежують права центральних банків у комерційній діяльності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клієнтуру. Цим комерційні банки захищаються від конкуренції з боку більш сильного – центрального – банку, забезпечуються їхні права як банків другого рівня [5, 462].

Централізоване регулювання банківської діяльностіяк специфічна ознака банківської системи визначається насамперед її регулятивною функцією. Певний вплив на цю ознаку має також емісійна функція банківської системи.

Проблема ризиків – одна з найбільш складних і загрозливих у банківській діяльності. Втрати від ризиків – це не тільки збитки окремих банків, а й втрати багатьох їх клієнтів – юридичних і фізичних осіб, це потрясіння всієї економічної системи. Тому боротьба з ризиками – це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи. Ця обставина закріплена в банківському законодавстві всіх країн, яке передбачає систему заходів щодо нормування, обмеження, страхування та контролю банківської діяльності. Реалізація цих заходів покликана забезпечити стабільну, безперебійну роботу кожного банку другого рівня і здійснюється під наглядом та за участі центрального банку й інших законодавче уповноважених органів.

Централізоване регулювання руху банківських резервівзумовлюється насамперед емісійною функцією банківської системи.

Усі комерційні банки зобов'язані зберігати свої вільні резерви (кошти) на рахунках у центральних банках, а останні мають право контролювати і регулювати рух коштів за цими рахунками. При появі у комерційних банків надмірних резервів, які загрожують надмірним зростанням пропозиції грошей і порушенням кон'юнктури ринків, центральний банк має право частину їх заблокувати, підвищити норму обов'язкових резервів і, звузивши цим можливості комерційних банків, надавати кредити та створювати нові депозити. Якщо ж потрібно збільшити обсяги банківських резервів і розширити кредитні можливості комерційних банків, центральний банк знижує цю норму і навіть може надавати останнім у позичку додаткові резерви. У такому випадку в комерційних банків збільшується кредитний потенціал, можливості створювати нові депозитні гроші, що призводить до збільшення пропозиції грошей [5, 462].

Створення єдиного для всіх банків, замкнутого на центральний банк і регульованого ним механізму руху банківських резервів є визначальною організаційно-правовою ознакою банківської системи як особливої структури.

Наявність загальносистемної інфраструктури, яка має міжбанківське призначення, забезпечує координацію та об'єднання зусиль банків як суб'єктів – посередників грошового ринку.

Мова йде про створення мережі міжбанківських розрахункових центрів (розрахункових палат, клірингових центрів), системи міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредиту, міжбанківського зв'язку, центрів технічного і технологічного обслуговування, інформаційних та навчальних центрів, створення міжбанківських фондів страхування депозитів, загальних банків даних щодо кредитоспроможності позичальників тощо. Важливим елементом такої системостворюючої інфраструктури є банківські асоціації, спілки та інші об'єднання. Самі не будучи банками і не обмежуючи прав банків-членів, вони виконують різноманітні функції в інтересах усіх банків: представляють і захищають спільні інтереси комерційних банків перед центральним банком, урядом, парламентом; організують інформаційне, консультаційне, правове обслуговування банків-членів тощо.

Звичайно, кожна інша система, що функціонує в економіці, теж має свою певну інфраструктуру, і в цьому розумінні банківська система не є винятком. Проте тільки в банківській системі інфраструктура є надзвичайно складною, багатопрофільною, життєво необхідною для функціонування окремих банків. Без деяких її елементів виконання банками окремих операцій буде вкрай неефективним, а то й просто неможливим. Так, у перші роки формування банківської системи в Україні не було єдиного механізму міжбанківських розрахунків, унаслідок чого розрахунки між підприємствами – клієнтами банків неймовірно затягувалися, а нерідко просто зривалися, внаслідок чого вони зазнавали значних збитків. Зараз у банківській системі створений і діє механізм централізованих міжбанківських розрахунків на базі електронних технологій, що дає можливість усі міжгосподарські розрахунки здійснювати негайно, в режимі реального часу [5, 464].

Гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості системи з децентралізацією економічної самостійності та відповідальності банків як її окремих елементів – ще одна відмітна риса банківської системи. Звичайно, проблеми подібного поєднання централізованого управління з децентралізацією відповідальності мають місце і в інших системах. Проте ніде вони не проявляються так гостро і масштабно, як у банківській системі, де вся відповідальність перед інвесторами і вкладниками повністю покладається на банк, а можливості прийняття адекватних управлінських рішень його керівництвом істотно обмежуються нормами системного управління. Ця суперечливість постійно проявляється в реальній дійсності [5, 464].

Особливо яскраво вона проявилася в США, які мають високо-розвинуту банківську систему. Банківське право тут виявилося однією з найбільш складних та суперечливих сфер господарського права, а банківська діяльність контролюється і регулюється більш ретельно, ніж будь-яка інша галузь економічної діяльності. У 80-ті роки в США почався рух за дерегулювання (послаблення регулювання і контролю) банківської діяльності, було прийнято кілька законів, які послабили банківські обмеження, спростили управління нею на рівні банківської системи.

Подібні тенденції можна спостерігати і в інших країнах. Сучасне банківське законодавство, незважаючи на об'єктивні процеси консолідації банків у систему, все більше уваги приділяє гарантуванню кожному банку економічної самостійності, рівних можливостей доступу на грошовий ринок, свободи конкуренції, свободи вибору клієнтів тощо. Без цього тенденції до інтеграції в систему можуть призвести до перетворення банківської системи в єдиний банк (монобанк), що монопольне обслуговуватиме грошовий ринок, підпорядкувавши його своїм інтересам. За наявності вказаних гарантій банківська система не тільки не обмежує діяльності окремих банків, а й істотно підвищує посередницький потенціал кожного з них на грошовому ринку і їх спільну роль в економіці.

Отже, банківська система – це не механічна сукупність багатьох окремих банків, але це і не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує своїми особливими методами та інструментами функціонування грошового ринку та економіки в цілому [5, 465].

У банківську систему входять різні види банків.

Комерційнібанки акумулюють грошові засоби у вигляді внесків, а також за рахунок випуску власних цінних паперів. Вони кредитують суб'єктів господарської діяльності.

Емісійнібанки здійснюють випуск (емісію) банкнот, мобілізують грошові резерви комерційних банків, зберігають золоті та валютні запаси держави. Вони надають кредити комерційним банкам і державі.

Іпотечнібанки надають позики під заставу нерухомого майна землі, будівель) землевласникам, селянам, власникам житла.

Банки відрізняються клієнтурою, використанням засобів і деякими операціями, але всі вони є центрами, які зосереджують позиковий капітал.

Законодавство в країнах з розвиненою банківською системою строго визначає завдання і види діяльності різних фінансових закладів. Наприклад, у США комерційні банки повинні були відкривати поточні рахунки і надавати позики підприємствам і споживачам. Функція позикозберігаючих асоціацій зводилася до приймання внесків та видачі їх для іпотечного кредитування. Але тиск конкуренції, що посилився в останні роки, а також дерегулювання та нововведення розширили функції різних фінансових інститутів і розмили традиційні відмінності між ними.

Незважаючи на новітні тенденції, в тому числі у фінансовій.системі, ступінь централізації та державного контролю залишається значним. Централізація і суспільний контроль вважаються обов'язковими передумовами ефективності банківської системи.


    продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 2. Характеристика грошової системи незалежної України 2.1. Створення і розвиток грошової системи України
Становлення України як незалежної, суверенної держави обумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість українським владним структурам самостійно керувати грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки. Організаційно-правові засади створення грошової системи України були закладені в Законі України «Про банки і банківську діяльність», ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 p. Цим законом Національному банку України надавалося монопольне право здійснювати емісію грошей на території України та організовувати їх обіг, забезпечувати стабільність грошей, проводити єдину грошово-кредитну політику тощо. Це означало, що ніякі інші органи нашої країни, а тим більше інших країн, не мали права втручатися в цю сферу. Відтак оборот грошей на нашій території ставав підвладним виключно органам української держави[8, 175].

Перші практичні кроки щодо створення власної грошової системи були зроблені після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 p. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового користування як доповнення до рублевої грошової маси. Тобто в обороті одночасно опинилися два види валюти – попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь безготівковий оборот продовжував обслуговуватися виключно попередньою, тепер уже російською, валютою – рублями.

Паралельне використання в 1992 p. двох валют – старої і нової – зумовлювалося рядом обставин[8, 175]:

–       Центральний банк РФ ще з вересня 1991 p. перестав надсилати в Україну рублеву готівку, що спровокувало значні ускладнення в забезпеченні потреб обороту в готівці;

–       на межі 1991-1992 pp. Україна вслід за Росією стала на шлях лібералізації цін, унаслідок чого середній рівень їх зріс майже десятикратне, що значно збільшило попит на готівку, якої Україна не могла отримати від Росії;

–       Україна не мала в той час власної бази для виготовлення грошових знаків, а фінансове становище держави не давало змоги зразу замовити за кордоном достатню масу грошей, щоб швидко замінити ними старі гроші.

З огляду на ці обставини Україна, ще будучи в складі Союзу, почала готувати свої грошові знаки. Але статус союзної республіки не дозволяв їй мати власні гроші, і уряд пішов по шляху випуску допоміжних (до рубля) знаків – купонів, які, за визначенням, можуть бути тільки паралельними грошима.

Поступове, виважене запровадження нових грошей поряд зі старими відкривало можливість уникнути обвального переповнення ними каналів обороту, не допустити швидкого знецінення, забезпечити їм певні конкурентні переваги порівняно з рублем. Тому спочатку купоно-карбованець котувався навіть вище від рубля. Наявність в обороті України рубля як російської валюти провокувала її накопичення і використання на російському ринку для закупівлі потрібних Україні сировинних та енергетичних ресурсів. Ці обставини давали підстави думати, що Україні вигідно мати дві валюти, і багато хто пропонував усіляко затягувати паралельний обіг рубля і купоно-карбованця.

Проте паралельний обіг рубля і купоно-карбованця не приніс Україні очіку­ваних позитивних наслідків. Навпаки, досить швидко виявилися значні недоліки двовалютної системи грошового обороту. Вона істотно ускладнювала управління внутрішнім готівковим обігом, організацію внутрішніх безготівкових розрахунків та зовнішніх розрахунків, насамперед з Російською Федерацією. Незабаром купоно-карбованець втратив свої початкові переваги перед рублем і став швидко знецінюватися. Виникли помітні перебої у внутрішніх і зовнішніх платежах.

Конкретними чинниками, що ускладнювали стан грошового обороту на початку запровадження купоно-карбованця, були[8, 176]:

1. Обвальний спад виробництва під впливом лібералізації цін та розриву попередніх господарських зв'язків, скорочення державного замовлення. Тільки за січень 1992 p. обсяг промислового виробництва скоротився на 19,8%, у тому числі товарів широкого вжитку – на 28,1%, продуктів харчування – на 41,2%. Роздрібний товарообіг знизився на 61%. Усе це скорочувало попит на гроші, і частина наявних в обороті грошей виявилася зайвою, провокуючи зростання цін.

2. Вільне використання російського рубля на внутрішньому ринку України сприяло широкому відпливу товарів за межі України, підриву товарної основи внутрішнього грошового обігу. Тому уряд України змушений був перевести весь готівковий обіг на карбованцеву валюту і вилучити з нього рублеву валюту. Цей крок забезпечував повний контроль НБУ за сферою готівкового обороту. Проте він відкривав широкі можливості для використання емісії грошей для покриття фінансових потреб уряду, які в той час зростали надзвичайно швидко, що стало одним із головних чинників розкручування в Україні гіперінфляції.

3. З ініціативи РФ у середині 1992 p. у рублевій зоні була запроваджена система взаємозаліку через кореспондентські рахунки, відкриті в розрахунковому центрі при Центральному банку РФ. Унаслідок цього платежі між країнами рублевої зони були взяті під контроль Центральним банком РФ. Рубль втратив свій статус єдиної грошової одиниці, виникло кілька рублів – російський, український, білоруський тощо. Курс українського рубля щодо російського став швидко падати. Україна втратила будь-які переваги від використання в безготівковому обороті іншої валюти – рубля.

Повне запровадження карбованця в готівкову сферу при обслуговуванні безготівкового обороту виключно рублем призвело до механічного розриву єдиного грошового обороту на дві відокремлені частини. Перехід грошей із однієї частини в іншу вимагав обміну їх за валютним курсом. Виникла спотворена ситуація, за якої валютний курс грошей при використанні їх у готівковому та безготівковому оборотах роздвоївся. Це сприяло розвитку масових фінансових спекуляцій, пов'язаних з переведенням грошей з однієї форми обороту в іншу, відпливу грошових капіталів з України за кордон, зокрема в Росію.

Щоб послабити негативні наслідки паралельного обігу двох валют, Президент України указом «Про реформу грошової системи України» від 12 листопада 1992 p. запровадив купоно-карбованець у сферу безготівкового обороту і вилучив з нього рублеві гроші. Нові гроші були названі «український карбованець», дістали статус тимчасових національних грошей і стали єдиним на території України засобом платежу. Український карбованець як тимчасові гроші взяв на себе левову частку фінансових негараздів перехідного періоду і виконав цим свою історично-жертовну місію. На ньому методом спроб і помилок будувалася національна грошова система України. Уведенням у загальний оборот українського карбованця завершився перший етап формування національної грошової системи України[8, 176].

На другому етапі Національний банк України, спираючись на норми Закону України «Про банки і банківську діяльність)/ (1991 p.), відпрацьовував окремі елементи та організацію функціонування грошової системи. До основних напрямів та найбільш відчутних результатів розвитку грошової системи на цьому етапі можна віднести[8, 176]:

1. Розбудову власного емісійного механізму, який включає:

–       створення Банкнотно-монетного двору НБУ, що має повний цикл високоякісного виробництва паперових грошей та монети;

–       розроблення дизайну, установлення номіналу, платіжних ознак, забезпечення системи захисту грошових знаків та монет;

–       розроблення правил випуску в обіг, зберігання, інкасації, вилучення з обігу готівки, ведення касових операцій тощо.

2. Формування механізму регулювання НБУ пропозиції грошей, завданням якого є:

–       відпрацювання механізму централізованого регулювання банківськими резервами;

–       запровадження механізму рефінансування комерційних банків;

–       розвиток операцій на відкритому ринку.

3. Розроблення методики та методології грошово-кредитної політики НБУ, накопичення досвіду практичного застосування інструментів грошово-кредитної політики, розмежування сфер застосування фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики.

4. Розбудова національної платіжної системи, що охоплює:

–       створення системи електронних платежів на міжбанківському рівні;

–       розроблення методичних та інструктивних документів щодо організації безготівкових розрахунків на міжгосподарському рівні;

–       розроблення методичних та організаційних засад створення електронної системи масових платежів.

5. Формування механізму валютного регулювання, який включає:

–       розвиток інфраструктури валютного ринку та формування методичних та організаційних засад здійснення операцій на ньому;

–       порядок регулювання валютного курсу;

–       створення механізму формування та використання золотовалютних резервів;

–       формування звітності щодо платіжного балансу країни, здійснення його аналізу та прогнозування.

6. Розроблення та випробування на практиці спеціальних заходів з подолання гіперінфляції та регулювання інфляції.

Перелічені заходи дали можливість сформувати протягом 1993-1996 pp. правові та організаційні основи національної грошової системи ринкового типу, яка спроможна була забезпечити належне управління грошовим оборотом відповідно до потреб економіки країни.

Новій ситуації, що склалася в управлінні грошовим оборотом, не відповідав статус тимчасової валюти, що зберігався за українським карбованцем. Тимчасові гроші не можуть належним чином виконувати одну з найважливіших функцій – функцію нагромадження. Це підриває інтереси економічних суб'єктів до накопичення грошей як джерела інвестування, стримує економічне зростання, знижує ефективність антиінфляційної політики, зміцнення державних фінансів. У зв'язку з цим особливої гостроти набуло питання запровадження в оборот постійної грошової одиниці – гривні. 25 серпня 1996 p. Президент України підписав Указ „Про грошову реформу в Україні“, згідно з яким з 2 по 16 вересня 1996 p. з обороту був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця – гривня та її сота частина – копійка[8, 178].

Цим закінчився другий етап розбудови грошової системи України і розпочався третій.

На третьому етапі відбувається подальше вдосконалення механізмів та інструментів грошової системи, що були розроблені на попередньому етапі. Важливою віхою тут стало прийняття Верховною Радою України в травні 1999 p. Закону „Про Національний банк України“. Хоча в цьому законі безпосередньо про грошову систему мова не йде, проте ті функції НБУ, які становлять основу грошової системи, знайшли широке відображення. Це, зокрема, розділ IV „Грошово-кредитна політика“, розділ V „Управління готівковим грошовим обігом“, розділ VIII „Діяльність Національного банку щодо операцій з валютними цінностями“. У них чітко виписані права та обов'язки НБУ щодо забезпечення стабільності національних грошей, регулювання грошового обороту, визначені методи та інструменти грошово-кредитної політики та інші види діяльності НБУ, що формують грошову систему країни.

Отже, становлення України як незалежної, суверенної держави обумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість українським владним структурам самостійно керувати грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки.
    продолжение
--PAGE_BREAK--2.2. Особливості та основні етапи проведення грошової реформи в Україні
У 90-ті роки в Україні була проведена широкомасштабна грошова реформа, яка за своїм характером може бути віднесена до категорії повних або структурних реформ. До найхарактерніших її особливостей належать: багатофакторна зумовленість та багатоцільове спрямування; тривалий період проведення; застосування тимчасових грошей як перехідних та їх гіпервисоке знецінення; створення в ході реформи нового механізму монетарного регулювання; особлива соціальна спрямованість реформи та ін.

Багатофакторна зумовленість грошової реформи в Україні полягала в тому, що, крім суто економічних причин, були і досить могутні політичні причини її проведення. Україна з 1991 р. стала незалежною державою і за новим статусом повинна була мати власні гроші і власну грошову систему, здатну забезпечувати емісію і регулювання обороту національних грошей. Без вирішення цих завдань годі було й вести мову про політичну самостійність та економічну незалежність України. Після виходу зі складу СРСР Україна опинилася без власного емісійного центру, а її рублеві гроші виявилися грошима неіснуючої держави, емісія яких перейшла у спадок до Російської Федерації. Сподіватися в цих умовах на нормальне забезпечення потреб обороту грошовою масою та проведення Україною самостійної економічної, фінансової і монетарної політики не було жодних підстав [18].

Багатоцільове спрямування грошової реформи полягало в тому, що проведення її мало щонайменше три мети:

–       створити національні гроші та грошову систему як атрибут самостійності і механізм забезпечення незалежності української держави;

–       забезпечити стабільність національних грошей на рівні, достатньому для стимулювання економічного і соціального розвитку країни;

–       сформувати і ввести в дію нові методи та інструменти регулювання грошового обороту і грошового ринку, адекватні потребам ринкової економіки.

Такий багатоцільовий характер та особливі умови проведення реформи визначили значну її тривалість і багатоетапність [11].

Довготривалість реформи. Розпочалася реформа в січні 1992 р. випуском у готівковий обіг купоно-карбованця багаторазового використання, а закінчилася у вересні 1996 р. випуском в обіг гривні, тобто тривала майже 5 років. Беручи до уваги вжиті за цей період заходи, можна виділити кілька етапів реформи:

–       перший етап (січень – листопад 1992 р.), на якому в обіг було випущено купоно-карбованець і забезпечено його функціонування. На цьому етапі уряд України розпочав формувати власний емісійний механізм і одержав можливість самостійно забезпечувати потреби обороту в грошовій масі;

–       другий етап (листопад 1992 – серпень 1996 р.), на якому український карбованець остаточно закріпився в обороті як єдина національна, хоч і тимчасова, валюта, а також були створені економічні та фінансові передумови для її стабільного функціонування, насамперед як засобу обігу та засобу платежу;

–       третій етап (вересень 1996 р.), яким успішно завершилася грошова реформа введенням в оборот постійної грошової одиниці гривні. Завершення реформи у вересні 1996 р. було підготовлено успіхами її другого етапу: подоланням гіперінфляції, витісненням з готівкового обігу долара, помітною трансформацією на ринкових засадах економіки, запровадженням у практику нових методів та інструментів монетарного регулювання [11].

Застосування тимчасових грошей та їх гіпервисоке знецінення не було заздалегідь спроектованою і свідомо проведеною складовою грошової реформи. Випуск купоно-карбованця багаторазового користування був вимушеним кроком, пов'язаним з необхідністю забезпечення потреб обороту грошовою масою, оскільки з вересня 1991 р. Центральний банк РФ перестав постачати в Україну готівкові рублі, а номінальні обсяги обороту стали швидко зростати внаслідок інфляції, що розпочалася після лібералізації цін. Щоб уникнути «готівкової кризи», і було прийнято рішення про випуск купоно-карбованця.

Спочатку передбачалося, що купоно-карбованець буде запроваджуватися «м'яко», поступово заміняючи в обороті рубль, що забезпечить його достатню стабільність, а загальний термін його використання, як тимчасових грошей, не перевищить 4-6 місяців. Проте фактично події розвивалися зовсім за іншим сценарієм. Уже в квітні 1992 р. купоно-карбованець «заповнив» весь готівковий оборот, а рубль був повністю вилучений. Зате рубль продовжував обслуговувати весь безготівковий оборот аж до листопада 1992 р., що негативно впливало на стабільність готівкового купоно-карбованця, сприяло його швидкому знеціненню.

У листопаді 1992 р. указом Президента «Про реформу грошової системи України» купоно-карбованець не був замінений постійною валютою, а ще ширше був запроваджений в оборот завдяки поширенню і на безготівкову сферу. З цього часу він став єдиним на території України офіційним засобом платежу під назвою «український карбованець». Тим самим було в основному вирішено перше завдання грошової реформи з трьох, зазначених вище.

Одержавши у своє повне розпорядження механізм емісії тимчасових грошей, уряд та НБУ використали його на повну потужність для реалізації своєї інфляційної монетарної політики. За два роки (1992-1993) маса грошей в обороті за агрегатом М2 зросла більше ніж у 240 разів. Відтак був створений досить зручний механізм мобілізації значних фінансових ресурсів для покриття надмір­них бюджетних витрат, спричинених невиваженою економічною політикою. Зумовлена цією політикою гіперінфляція стала характерною ознакою грошової реформи в Україні і може розглядатися як її складовий елемент, оскільки через неї були знищені всі грошові заощадження на другому етапі реформи .

Створення нового (ринкового) механізму монетарного регулювання виявилося характерною особливістю грошової реформи в Україні з двох причин:

–       до початку реформи такого механізму в Україні не було;

–       для подолання гіперінфляції і переходу до антиінфляційної політики потрібно було якнайшвидше освоїти найефективніші інструменти монетарного регулювання.

З огляду на ці обставини на другому – підготовчому – етапі реформи була проведена, починаючи з 1994 р., велика робота щодо відпрацювання методів та інструментів антиінфляційного спрямування: лібералізовані механізми ціно- та курсоутворення, почали формуватися ринки цінних паперів, валютний, кредитний ринки, запроваджуватися в банківську практику такі монетарні інструменти, як політика облікового процента, обов'язкове резервування, політика рефінансування, операції на відкритому ринку та ін. Протягом 1994-1995 рр. ці методи та інструменти були широко апробовані в діяльності НБУ для подолання інфляції, що сприяло створенню передумов для завершення реформи в 1996 р. Якраз на цій основі НБУ вдається підтримувати відносну стабільність гривні в післяреформений період [18].

Чи не найскладнішою особливістю грошової реформи в Україні є її соціальний аспект. Як відомо зі світової практики, підготовка і проведення будь-якої грошової реформи вимагає додаткових фінансових витрат, які переважно перекладаються на плечі широкого загалу населення.

В Україні на завершальному етапі при випуску в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1:100 000 всіх цінових показників, усіх запасів грошей (готівкових і безготівкових) і всіх поточних доходів для всіх категорій фізичних і юридичних осіб, незалежно від обсягу пред'явлених до обміну запасів грошей і розміру поточних доходів. Така пропорція обміну, як зазначалося вище, була вибрана не випадково – вона відповідала рівню інфляції за 1991-1996 р. Все це дало підстави говорити багатьом аналітикам нашої реформи про її неконфіскаційний, прозорий, соціальне справедливий характер. Проте в таких оцінках не враховуються ті тяготи, яких зазначало населення на першому та другому етапах реформи. Насамперед це втрата населенням своїх заощаджень, зокрема розміщених в Ощадному банку і не індексованих на рівень інфляції. При проведенні деномінації у вересні 1996 р. більшість із них перетворилася у мізерні величини.

Якби ці заощадження були своєчасно індексовані, то проводити реформу в 1996 р. довелось би зовсім по-іншому. Адже на той час в Україні з'явився певний прошарок «нових українців», які нагромадили значні запаси грошей на спекулятивних операціях, в тіньовому бізнесі, через незаконне використання інфляційного підвищення цін тощо. Частину таких запасів грошей довелось би конфіскувати в ході реформи, переклавши основний тягар її на плечі їх власників. Таку реформу не можна було б назвати неконфіскаційною, зате вона була б справді соціальне справедливою [11].

Отже, своєю реформою Україна ще раз підтвердила загальне правило покладання основного фінансового тягаря, пов'язаного з реформою, на плечі широких верств населення. На жаль, тривала стагнація економіки після грошової реформи не дає надій на те, що ці верстви населення одержать відповідний виграш завдяки запровадженню сталих грошей. Більше того, тривалі затримки з виплатами пенсій та заробітної плати, які допускаються заради стабілізації гривні після реформи, завдають найбільших збитків тим групам населення, які втратили заощадження на стадії підготовки реформи.


    продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 3. Характеристика банківської системи незалежної України 3.1. Становлення банківської системи України
Шлях до ринку несумісний з тією моно-банківською структурою, яка була характерною для авторитарно-бюрократичної системи нашої країни в минулому. Роль кредитного закладу через свої відділення в кожному адміністративному районі виконував Державний банк. По суті діяло «банківське кріпосне право», за якого кожне підприємство (організація) законодавче прикріплювалося до конкретного банку[11, 152].

Перехід до ринкових відносин передбачає введення дворівневого порядку банківської системи, що юридичне закріплено Законом України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з цим законом утворюються Національний банк України і комерційні банки, у тому числі Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України та інші комерційні банки різних видів та форм власності. Національний банк України є центральним банком держави. Її емісійним центром, здійснює єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей у обіг, а також національних грошових знаків. Він зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінних металів та золотовалютних запасів, здійснює операції щодо розміщення їх, у тому числі в іноземних банках[11, 152].

Статутний фонд Національного банку України утворюється за рахунок держави. Він є власністю України, юридичним суб'єктом.

Комерційні банки є закладами, що створюються для залучення грошових засобів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, сплачування і терміновості, а також здійснення інших банківських операцій. В Україні утворюються комерційні банки різних видів і форм власності на акціонерних або пайових засадах.

Такі банки формують кредитні ресурси за рахунок статутного фонду, залучення засобів підприємств, особистих заощаджень громадян, придбання кредитних ресурсів у інших комерційних банках або у Національного банку України.

Становлення незалежної банківської системи в Україні бере свій початок від 20 березня 1991 p., з часу прийняття Закону України «Про банки і банківську діяльність». Цей Закон став законодавчою підставою для створення Національного банку України на базі українського республіканського відділення Держбанку СРСР. Національний банк України – юридичне і реально центральний банк нашої держави. Відповідно до цього Закону, в нашій країні були закладені підвалини класичної дворівневої банківської системи [3, 18].

За роки незалежності України проведена величезна робота по становленню грошово-кредитної національної системи.

Створена дворівнева банківська система, що складається з Національного банку України і системи комерційних банків, введена в обіг національна грошова одиниця – гривня, побудована власна база для друкування паперових грошей і карбування монет, введена в експлуатацію система електронних розрахунків, запроваджена заснована на міжнародних стандартах система бухгалтерського обліку в банках, створені валютний ринок і ринок цінних паперів.

Діяльність Національного банку України, його монетарна політика позити­в­но вплинули на подолання гіперінфляції, керованість інфляційними процесами. Проте подальше загострення економічної, фінансової і платіжної кризи, гальмування ринкових перетворень економіки, інвестиційного процесу, серйозні прорахунки комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них вимог до ліквідності й інших економічних нормативів свідчать про необхідність удосконалення банківської справи, проведення комплексної державної програми реформування і розвитку банківської системи України. Невпорядкованість і нестабільність нормативно-правового регулювання створює додаткові труднощі у здійсненні банківської діяльності, заважає її розвитку.

Банківська система України на даному етапі розвитку ще не досягла високого рівня платоспроможності – баланси більшості великих банків містять ненадійні кредити, а баланси підприємств, відповідно, містять борги без перспектив їхньої оплати. Сьогодні чимало банків є прихованими банкрутами. Навіть частина досить великих банків практично недієздатні. Банки змушені функціонувати в інфляційному середовищі з недосконалим податковим і фінансовим законодавством.

До особливостей стану банківської системи України на сучасному етапі, що негативно впливають на її діяльність і розвиток, можна також віднести високу вартість фінансового посередництва, недостатній для країн із ринковою економі­кою розвиток фінансової інфраструктури, відсутність стимулів для заощадження коштів і розміщення кредитів, невирішеність питань діяльності небанківських фінансових посередників і об'єднань, інституційного розвитку банківської системи. Не вирішені також питання, пов'язані з банківською таємницею, із захистом клієнтури. Певна невизначеність у сфері зовнішньо­економічної діяль­но­сті комерційних банків викликає труднощі у фінансуванні міжнародних операцій.

Таке на сьогодні коло проблем, вирішити які необхідно найближчим часом у рамках програми реформування і розвитку банківської системи України. Цілями цієї програми є: поліпшення мобілізації заощаджень і тим самим сприяння зростанню економіки; розвиток фінансових інструментів для поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом ринкових відносин; підвищення ефективності розподілу обмежених ресурсів між конкурентоспроможними підприємствами; передача контролю за фінансовим станом підприємства ринковому механізму (саме банки мають бути ініціаторами ліквідації або реструктуризації неплатоспроможного підприємства); вирішення проблеми неплатежів і запобігання її виникненню; подальше удосконалення і підвищення ефективності платіжної системи. Макро-економічна політика має бути спрямована на забезпечення стабільних ділових умов, економічно обґрунтованих валютних курсів, проведення зваженої бюджетно-податкової політики, зменшення дефіциту бюджету і встановлення цінової стабільності, яка б заслуговувала довіри [3, 20].

Життєздатність фінансових інститутів повинна бути відновлена шляхом припинення практики пролонгації кредитів і нарахування неоплачених відсотків, створення резервів щодо ненадійних кредитів, рекапіталізації банків. Стосовно дрібних неплатоспроможних банків прийнятними заходами можуть стати закриття і проведення ліквідаційного процесу, об'єднання з потужними у фінансовому відношенні банками. Що стосується великих нестабільних банків, то не можна допустити їхнього банкрутства, оскільки потенційні збитки держави від негативних соціально-політичних наслідків такого банкрутства будуть не-змірно вищими за витрати на оздоровлення цих банків.

В нашій державі необхідно інтенсивніше розвивати фінансову інфраструктуру, що містить інформаційні системи, правову систему, систему банківського нагляду. Додаткова мобілізація заощаджень можлива за рахунок залучення відповідних небанківських фінансових посередників та об'єднань при суттєвому зменшенні витрат на фінансове посередництво.
    продолжение
--PAGE_BREAK--3.2. Функції Національного банку України. Комерційні банки України
Національний банк України створений на підставі Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 p.

Він перебуває на верхньому щаблі дворівневої банківської системи країни.

Для розуміння статусу Національного банку України, його місця в системі державного устрою України необхідно розглянути правові засади його функціонування і його структуру.

Національний банк України є юридичною особою з державною формою власності, тобто статутний фонд банку формується виключно за рахунок державних коштів. Розмір статутного фонду встановлюється рішенням Верховної Ради України, статут затверджується Президією Верховної Ради. Визначальним є питання незалежності діяльності Національного банку. Принцип незалежності Національного банку означає, що органу, відповідальному за монетарну політику, надається свобода в досягненні мети цієї політики без втручання уряду. Така свобода має припускати право Національного банку відмовити урядові у наданні своїх фінансових ресурсів у тому випадку, якщо це може негативно вплинути на мету політики, що проводиться Національним банком. Принцип незалежності не заперечує того, що Національний банк підзвітний Верховній Раді України. Це значить, що Верховна Рада призначає Правління Національного банку, розглядає річний звіт і аудиторські висновки про діяльність Національного банку.

Структура Національного банку України будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Національного банку входить центральний апарат, регіональні управління, розрахункові палати, центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські вищі та середні навчальні заклади й інші структурні одиниці та підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності банку. Керівним органом Національного банку є Правління банку. В порядку виконання і застосування Закону України «Про банки і банківську діяльність» Правління Національного банку в межах наданих йому повноважень приймає постанови, які мають нормативний характер і обов'язкові для виконання всіма органами державної влади й органами місцевого самоврядування, а також юридичними і фізичними особами на території України.

Національний банк України здійснює такі функції:

1.     Визначає і здійснює єдину державну грошово-кредитну політику відповідно до затвердженої Верховної Радою України економічної політики.

2.     Монопольно здійснює емісію валюти України й організовує її обіг.

3.     Є кредитором останньої інстанції для комерційних банків, організовує систему рефінансування.

4.     Встановлює для банківської системи правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації і коштів.

5.     Визначає систему, порядок і форми розрахунків, у тому числі між банками і фінансово-кредитними установами.

6.     Проводить державну реєстрацію банків і кредитних установ та ліцензування банківських операцій.

7.     Здійснює самостійно або з доручення Кабінету Міністрів України усі види банківських операцій, що необхідні для виконання основних завдань Національного банку України.

8.     Бере участь у розробці прогнозу платіжного балансу держави, організовує складання звітного платіжного балансу України.

9.     Проводить валютне регулювання, визначає порядок здійснення розрахунків з іноземними державами, організовує і здійснює валютний контроль.

10. Забезпечує накопичення, збереження і проведення операцій із золотовалютними запасами та резервами.

11. Здійснює банківський нагляд за діяльністю банків і кредитних установ.

12. Аналізує і прогнозує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин.

13. Організовує інкасацію і перевезення грошових знаків та інших цінностей.

14. Реалізує державну політику з питань захисту державних таємниць у системі Національного банку України.

15. Бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України.

16. Здійснює інші функції, згідно із законами України. Національний банк України для досягнення своїх цілей використовує відповідні інструменти, які за механізмом своєї дії діляться на прямі та непрямі [3, 22].

До прямих інструментів монетарної політики відносять обмеження розмірів процентних ставок, встановлення агрегованої та індивідуальної кредитної межі, визначення правил розміщення кредитів для окремих фінансових інститутів, резервні вимоги.

Непрямі монетарні інструменти можуть тільки побічно впливати на монетарні та кредитні агрегати всієї банківської системи. Основні з них – це операції на від критому ринку, договори про зворотний викуп цінних паперів, вільні кредитні аукціони, переговори і попередження, а також ряд інших.

Таким чином, основними інструментами і методами грошово-кредитної політики Національного банку України слід вважати:

–       визначення меж процентних ставок по кредитах і депозитах Національного банку;

–       визначення норм обов'язкових резервів, що депонуються в Національному банку;

–       операції на відкритому ринку;

–       встановлення банкам і фінансово-кредитним установам прямих кількісних обмежень;

–       рефінансування банків і надання кредитів Уряду України;

–       регулювання обсягу грошової маси в обігу;

–       валютне регулювання, в тому числі валютні інтервенції.


Комерційні банки – кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

–       фінансування капітальних вкладень за дорученням власників, або розпорядників капіталів, що інвестуються;

–       випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);

–       купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;

–       видача доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

–       касове виконання державного бюджету;

–       придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);

–       купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

–       купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;

–       довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

–       надання консультативних та інших послуг, пов'язаних з банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю [11, 528-529].

Комерційним банкам в Україні забороняється займатися діяльністю у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування. Їм забороняється використовувати свої союзи та інші об'єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями:

–       формою власності, організаційною формою, розміром капіталу;

–       філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують.

За формою власності комерційні банки поділяються на унітарні і колективні.

Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи. В Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ. Інші вітчизняні комерційні банки – це банки з колективною формою власності, тому що частка капіталу кожного із засновників законодавче обмежена 35% статутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути меншою трьох юридичних чи фізичних осіб.

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).

Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони становлять 84% загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. В Україні більшість комерційних банків – це акціонерні товариства відкритого типу (59%). Найбільшим акціонерним товариством закритого типу (їх частка становить 25% загальної кількості) є Промінвестбанк.

Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові комерційні банки організовуються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску у капітал банку. Комерційні банки у формі товариств з обмеженою відповідальністю в Україні становлять близько 16% від загальної їх кількості.

Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків – середні (активи понад 10 млн. грн.). У сімку найбільших банків (активи понад 1 млрд. грн.) входять: Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, банк «Аваль», Ощадбанк. На ці банки припадає майже половина активів банківської системи України, що свідчить про високу концентрацію банківського капіталу.

Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), який має відділення у всіх адміністративних районах країни. До багатофілійних банків відносять «Аваль» (понад 200 одиниць), Укрсоцбанк (понад 100 одиниць).

Залежно від діапазону операцій, що виконують комерційні банки, і сектора ринку, де вони функціонують, розрізняють: універсальні банки; банки з клієнтською спеціалізацією; банки з галузевою спеціалізацією; банки з функціональною спеціалізацією.

Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслуговування різних типів клієнтів.

До банків із клієнтською спеціалізацією належать кооперативні банки, в яких основними засновниками і переважними клієнтами є кооперативи. Процес створення таких банків в Україні особливо помітним був у період 1990-1993 рр. Пізніше більшість кооперативних банків або припинили свою діяльність, або втратили клієнтську спеціалізацію [11, 531].

Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих операцій. Це, наприклад, інве­с­ти­ційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою. В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з інвестиційною спеціалізацією. Це Укрінбанк, який є первістком українських банків нового типу. Дуже актуальною є проблема створення інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків.

У системі комерційних банків відбувається процес залучення іноземного капіталу. Кількість банків, створених за участю іноземного капіталу на початок 2006 р. досягла 25% від загальної кількості діючих банків, з них майже третину становлять банки зі 100-процентним іноземним капіталом.

Будучи самостійними суб'єктами грошового ринку, банки виконують певні економічні функції, в яких конкретизується їх сутність та призначення. У літературі, на жаль, найчастіше функції банків ототожнюються з їх певними напрямами чи видами діяльності, а то й просто з окремими операціями. Такий підхід до визначення функцій банків не правомірний.

Діяльності комерційних банків має бути властива динамічність і ефективність вирішення питань. Вони будують свої відносини з клієнтами на контрактно-договірній основі відповідно до критеріїв ринку і кредитоспроможності позикоодержувача. Швидке їх зростання сприятиме розвитку конкуренції, що поліпшуватиме якість обслуговування, зробить кредит доступним для будь-якого господарського суб'єкта, громадянина.





    продолжение
--PAGE_BREAK--Практична частина


 Розділ 1. 

Розробка моделі  функціонування комерційного банку за такими напрямками:

1.1.          Оцінити зовнішнє середовище банку (потенційні клієнти, конкуренти).

1.2.          Визначити організаційну структуру та систему управління банком (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, тощо).

1.3.          Скласти перелік послуг, які банк, в процесі його розвитку, буде пропонувати своїм клієнтам.

1.4.          Описати характер рекламної компанії для інформування клієнтів про те, саме чим ваш банк відрізняється від інших місцевих «постачальників фінансових послуг».

1.5.          Визначити за рахунок яких джерел будуть формуватися ресурси банку.
Акцiонерний комерцiйний банк «Мрiя» створений як акцiонерне товариство вiдкритого типу та зареєстрований Нацiональним банком України 11 листопада 1992 року (реєстрацiйний номер 128).АКБ «Мрiя» є унiверсальним банком, має право здiйснювати банкiвськi операцiї в нацiональнiй та iноземнiй валютi згiдно Лiцензiї НБУ № 79 вiд 03.12.2001 року. У звiтному перiодi банк набув статусу банку з iноземним капiталом вiдповiдно до дозволу Нацiонального банку України (постанова Правлiння вiд 21 березня 2006 року № 101) на придбання ВАТ Внєшторгбанк (Росiйська Федерацiя) iстотної участi в капiталi банку в розмiрi 97,9999% статутного капiталу.

Найбiльшi частки в акцiонерному капiталi Банку мають такi юридичнi особи-акцiонери: Вiдкрите акцiонерне товариство Банк ВТБ (РФ), ЗАТ «КАПС Кий-Авiа», ТОВ «Українська видавничо-полiграфiчна компанiя „ЕксОб“, ВАТ УСК „Гарант-Авто“. Вiдкрите акцiонерне товариство „Внєшторгбанк“ (Росiя)- iноземний iнвестор, який володiє 97,9999% вiд зареєстрованого статутного капiталу Банка. Основна полiтика банку — надiйнiсть i прибутковiсть. Метою дiяльностi є сприяння розвитку банкiвського обслуговування та розширення банкiвських послуг як для юридичних, так i для фiзичних осiб.

АКБ „Мрiя“ здiйснює свою дiяльнiсть на пiдставi отриманих вiд 03.12.2001р. Банкiвської Лiцензiї № 79, Письмового Дозволу № 79-1 на проведення банкiвських операцiй. АКБ „Мрiя“отримано ліцензію, видану Державною комiсiєю з цiнних паперiв та фондового ринку вiд 11.10.2004 р.на право здiйснення депозитарної дiяльностi зберiгача цiнних паперiв. Органами управлiння Банку є загальнi Збори акцiонерiв, Спостережна рада, Правлiння Банку. Вищим органом управлiння Банку є загальнi Збори акцiонерiв. Спостережна Рада банку обрана Зборами iз числа акцiонерiв. Управлiння поточною дiяльнiстю здiйснює Правлiння Банку. Структуру АКБ „Мрiя“ станом на 01.01.2007 року складають центральний офiс, 26 фiлiй та 144 безбалансових вiддiлень у 83 мiстах України. За звiтний рiк фiлiї банку були органiзованi та розпочали роботу в Херсонi, Миколаєвi та Кiровоградi. Вiддiлення банку були сформованi у мiстах: Хуст, Сторожинець, Лубни, Кременчук, Буськ, Борислав, Косiв, Снятин, Рогатин, Кривий Рiг, Днiпродзержинськ, Нiкополь, Жмеринка, Яготин. Органiзацiйна структура банку була значно змiнена. Загальною концепцiєю змiн оргструктури банку є її наближення до типової структури управлiння європейського банку у вiдповiдностi до вимог нового найбiльшого акцiонера банку- ВАТ Внєшторгбанк (Росiйська Федерацiя). Вдосконалення структури вiдбувається на принципах:

— вiдокремлення надання послуг, управлiнського аналiзу та бухгалтерського облiку;

— розподiлу за клiєнтськими сегментами (корпоративний, малий та середнiй бiзнес, фiнансовi iнститути, приватнi особи);

— функцiональної спецiалiзацiї банкiвських пiдроздiлiв.

Здiйснюється розподiл структури та функцiй управлiння на фiнансовий, корпоративний, роздрiбний, адмiнiстративний, казначейський та операцiйнi блоки.

Новими пiдроздiлами в банку є: Управлiння мережi продаж, Управлiння фiнансового контролiнгу i планування, Управлiння корпоративних клiєнтiв, Управлiння з обслуговування малого та середнього бiзнесу, Управлiння контролю за роздрiбними ризиками, Управлiння по роботi з персоналом. Полiпшене кадрове забезпечення таких функцiй банку: регiональний менеджмент, бюджетування, мiжнароднi перекази коштiв, управлiння персоналом, зв'язки з громадкiстю. АКБ „Мрiя“ у вiдповiдностi до традицiйного статусу унiверсального банку продовжував надавати всi основнi види банкiвських послуг.Банк утримує передову позицiю в Українi з надання повного комплексу послуг документарних операцiй та гарантiй, насамперед, для обслуговування зовнiшньоекономiчної дiяльностi.Традицiйним було у минулому роцi виконання значних обсягiв операцiй з пластиковими картками, дорожнiми та приватними переказами коштiв. За результатом реалiзацiї значних обсягiв дорожнiх чекiв компанiя Америкен Експрес надала банку право продажу чекiв без стягнення комiсiйних з клiєна. Такими умовами в Українi користуються лише ще два комерцiйних банка.

АКБ „Мрiя“ є унiверсальним банком, який надає всi основнi види банкiвських послуг. Отриманий доход, розподiлений за сумами вiд наданих банкiвських послуг, має таку структуру:

-кредитування суб'єктiв господарювання;

— доходи вiд розрахунково-касового обслуговування клiєнтiв;

— кредитування фiзичних осiб; — документарнi операцiї;

— торгiвля валютою;

— операцiї на валютному ринку для клiєнтiв;

— мiжбанкiвськi активнi операцiї.

Іншi види основних операцiй банку, незважаючи на порiвняно менший рiвень їх доходностi, є органiчними складовими дiяльностi банку. Загальною характерною рисою АКБ „Мрiя“ є великi обсяги касових операцiй, включаючи власне iнкасування готiвки.Банк на умовах вiдстрочки платежiв (до 180 днiв) забезпечив акредитивнi розрахунки за значним обсягом iмпорту легкових автомобiлей, комплектуючих для виробництва автомобiлей та автобусiв провiдних виробникiв Японiї, пiвденної Кореї та Китаю. Традицiйним було у минулому роцi виконання значних обсягiв операцiй з пластиковими картками, дорожнiми чеками та приватних переказiв коштiв.До систем мiжнародних приватних переказiв коштiв, з якими працює банк, була залучена ще одна i тому їх загальна кiлькiсть складає шiсть. За результатом реалiзацiї значних обсягiв дорожнiх чекiв компанiя Америкен Експрес надала банку право продажу чекiв без стягнення комiсiйних з клiєнтiв.

Перспективи розвитку АКБ „Мрiя“ визначаються стратегiєю, яка iнкорпорована в стратегiю „Внєшторгбанку“ (ВТБ, Росiя). Стратегiя ВТБ фокусується на трьох основних напрямках:

— обслуговування корпоративних клiєнтiв

— продаж банкiвських продуктiв фiзичним особам (роздрiбний бiзнес).

— iнвестицiйна банкiвська дiяльнiсть.

Цi напрямки є визначальними для всiх дочiрнiх банкiв та фiлiй в Схiднiй Європi.Основною метою ВТБ в Українi є збiльшення частки ринку.Вiдповiдно до мети Групи ВТБ в Українi була розроблена стратегiя розвитку до 2010 року та бiзнес-план АКБ „Мрiя“ на 2007 рiк. Стратегiчною метою АКБ „Мрiя“ до кiнця 2010 року є входження в провiдну десятку банкiв України. Виходячи з макроекономiчних прогнозiв розвитку української економiки та банкiвського бiзнесу, отриманих вiд незалежних експертiв, та визначеної стратегiчної мети АКБ „Мрiя“ до кiнця 2010 року планує:

1. Обсяги бiзнесу. Виходячи з визначеної стратегiчної мети АКБ „Мрiя“ планує до кiнця 2010 року:

— Збiльшити розмiр активiв до 32,8 млрд.гривень ( 6,5 млрд.доларiв США).

— Збiльшити обсяг кредитного портфелю юридичних осiб до 21,2 млрд.гривень ( 4,2 млрд.доларiв США).

— Збiльшити обсяг залучених коштiв юридичних осiб до 12,6 млрд.гривень ( 2,5 млрд.доларiв США).

— Збiльшити обсяг кредитування приватних осiб до 5,5 млрд.гривень ( 1,1 млрд.доларiв США).

— Збiльшити обсяг залучених коштiв приватних осiб до 6,5 млрд.гривень ( 1,3 млрд.доларiв США).

2. Полiтика Групи ВТБ стосовно капiталiзацiї/субординованих позик/дивiдендiв. Полiтика Групи ВТБ стосовно дивiдендiв є однаковою для всiх банкiв — членiв групи. ВТБ розглядає отриманий прибуток як одне з важливих джерел збiльшення капiталiзацiї банку. Одночасно, усвiдомлюючи визначенi стратегiчнi показники дiяльностi, ВТБ (Росiя)прийняв рiшення стосовно збiльшення капiталу АКБ „Мрiя“.Виконання планiв стосовно збiльшення статутного капiталу, залучення субординованої позики та полiтика стосовно дивiдендiв дозволять до кiнця 2007 року збiльшити регулятивний капiтал АКБ „Мрiя“ до 1,4 млрд.гривень.

3. Позицiя на ринку. Базуючись на прогнозах, визначенiй стратегiчнiй метi, основних показниках дiяльностi АКБ „Мрiя“ до кiнця 2010 року планує наступнi показники присутностi на банкiвському ринку України:

— За розмiром активiв — до 6 вiдсоткiв загальних активiв банкiв України.

— За обсягом наданих кредитiв юридичним особам — до 8,5 вiдсоткiв.

— За обсягом залучених коштiв юридичних осiб — до 8,4 вiдсоткiв.

— За обсягом кредитування фiзичних осiб до 3,1 вiдсотка.

— За обсягом залучених коштiв фiзичних осiб до 3,6 вiдсотка.

В жовтні 2006р. почався процес ребрендінга банка. Результат ребрендінга – це зміна в свідомості споживачів або тих, кому був адресований новий бренд. У разі ребрендінга Внешторгбанка у ВТБ наявний образ був доповнений новими важливими для подальшого розвитку Банку і потрібними для нових споживачів штрихами (ще більша потужність, широта і енергія). При цьому для споживачів бренд ВТБ зберіг спадкоємність і значущі характеристики Внешторгбанка і привніс з собою нові затребувані цінності (масштаб і глобальні можливості).

В результаті були виконані поставлені раніше завдання. Наприклад, багато банків, що були придбані в різний час, об'єдналися в один під маркою ВТБ (VTB). Змінилась вивіска, внутрішня обстановка офісів, створений єдиний фірмовий стиль. Всього через півроку після ребрендінга ВТБ за розміром власного капіталу зайняв 116 місце в світі проти 122 місця у момент початку ребрендінга.
Фінансові ресурси банку будуть формуватися  переважно за рахунок відсоткових надходжень, також за рахунок залучення депозитів юридичних  та фізичних осіб, довгострокових кредитів в інших банках й інших кредиторів, збільшення статутного капіталу банку.
Розділ 2.

Провести структурний аналіз діяльності комерційного банку на основі даних балансу :

Актив

Комерційний

банк «Мрія»

1. Грошові кошти

6977

2. Кошти в НБУ на кореспондентському рахунку

15244

3.Кошти в банках

3.1 Залишки на коррахунках
3.2 Депозити та кредити



6927

31799

4. Портфель цінних паперів
4.1 Короткострокові облігації внутрішньої державної позики
4.2 Інші цінні папери
4.3 Вкладення капіталу




6356

12

5. Кредитний портфель

145735

6. Основні засоби

9254

7. Інші активи

2034

8. Сумарні активи

224338

Пасив



1.Зоборгованнiсть перед  банками

1)     залишкина коррахунках
2)     кредитита депозити


12890



48933

2.Заборгованість перед клієнтами :

1) юридичними особами
2) фізичними особами


53033



50316

3. Цінні папери власного боргу

5146

4. Інші зобов`язання 

26972

Сумарні зобов`язання 

197290


Капітал банків



1. Статутний капітал

13556

2. Резервний фонд 

 3249

3. Результат минулих років

6206

4. Результат поточного року

3380

5. Інший капітал

657

6. Балансовий капітал (усього)

27048

Сумарні пасиви (сумарні  зобов`язання «+» балансовий капітал)



224338



2.1. Визначити питому вагу в загальній сумі активів:

1) Високоліквідних активів за формулою:

АВ  =  ГК + Кнбу + ЗК  * 100


                   АС

АВ = 6977 + 15244 + 6927  * 100 = 12,9


                     24338

2) Ліквідних активів за формулою:

АЛ = ДК + ЦП + КП  * 100

           АС

АЛ = 31799 + 145735  *100 = 79,13

         224338

3) Малоліквідних та недоходних активів за формулою:

АМ = ОЗ + АІ  * 100

                 АС

АМ = 9254 + 2034  * 100 = 5,03

        224338

2.2 Розрахувати показники загальної ліквідності як співвідношення сумарних активів (АС) до сумарних зобов
`язань (ЗБ) банку за формулою:

 Лз = АС   * 100

           ЗС

Лз = 224338  *  100 = 113,70

         197290

2.3 Визначити частку власного капіталу у загальний сумі активів банку, тобто показати платоспроможність за формулою:

П = БК * 100

       АС

П =  27048   * 100 = 12,05

        224338

2.4 Розрахувати коефіцієнт фінансової стабільності як співвідношення власних та залучених коштів банку за формулою:

КФС =  БК

    ЗС

КФС =27048 = 0,13

  197290

2.5 Визначити у загальній сумі залучених коштів:

1) Частку операцій з клієнтами за формулою:

ОК = Зкл * 100

          ЗС

ОК(с юридичними особами) =  53033 * 100 = 26,88


                                         197290

ОК (с фізичними особами) =50316 * 100 = 25,50

                                     197290

ОК (загальн.) = 26,88 + 25,50 = 52,38

2) Частку операцій з банками за формулою:

ОБ = Зб  * 100

          ЗС

Зб = 12890 + 48933 = 61823

ОБ = 61823    * 100 = 31,33

          197290
3)   
Частку коштів, одержаних за рахунок випуску та розміщення боргових зобов
`язань, за формулою:

4)   


ОЦБ = ЦБ  * 100

             ЗС

ОЦБ = 5146   * 100 = 2,06

   197290

4) Частку інших зобов`язань за формулою:

ОІ = ІЗ + Збу * 100

    ЗС

ОІ = 2697 – 0  * 100 = 13,67

          197290
 
    продолжение
--PAGE_BREAK--