Реферат на тему:
“Політичні та громадські ідеї М. Драгоманова – як поштовх до зародження лібералізму в Україні”
/>
Непересічним представником ліберального руху був Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895).Він вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу.
Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, відповідно до якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади. Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні, формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою всіх можливих соціальних порядків.
У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав: “Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справах державних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою гарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва, наукових.”
Згодом ліберальні ідеї М.Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський.
В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про необхідність об’єднання своєї діяльності, створення єдиної організації. У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до політичної діяльності.
У 1903 р. на з’їзді Всеукраїнської беспартійної організаціїбуло прийняте рішення про її перетворення на партію ліберального напряму і розпочато розробку партійної програми. Проведення цієї роботи було доручено обраній раді у складі Б.Грінченка, С.Єфремова, М.Левицького, І.Чехівського, Є.Чекаленка. А на з’їзді 1904 року було офіційно проголошено про створення Української демократичної партії (УДП)і прийнято її програму, яка містила основні вимоги лібералізму у сфері прав людини і відстоювала засади конституціоналізму. Але через рік в УДП виник розкол і утворилася ще одна партія ліберального напрямку, з майже ідентичною програмою, але більш радикальна в національному питанні – Українська радикальна партія. Таке становище і тоді, як і тепер, сприймалося негативно. Отже, восени 1905 р. обидві близькі партіїї злилися в одну — Українську демократично-радикальну (УДРП), на чолі з тими ж особами (Грінченком, Єфремовим, Матушевським, Левицьким, Чекаленком) і з програмою, що нагадувала кадетську, тільки на засадах державної автономії.
Представники українських лібералів, членів УРДП, а також проведених за списками кадетської партії, виступали в І і ІІ Державних думах, послідовно захищаючи національні права. В І Державній думі була створена Українська парламентська громада, що налічувала 45 депутатів на чолі з адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Головним друкованим органом ліберально налаштованої інтелігенції та парламентарів був “Український вісник” (під редакцією М.Славинського). В цьому виданні працював молодий Симон Петлюра, пізніше ставши його редактором.
Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії, пов’язаної з виходом відомого збірника “Вехи”. Серед помітних українських громадських діячів — теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського — активного діяча “Старої громади” та журналу “Основи”.
Б.Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його багатотомної праці “Політичні твори”. У творчості Кістяківського, першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю “Російська соціологічна школа та категорія можливості”, яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції лібералізму. Про неохідність поєднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться в роботі “Держава правова та соціалістична” (1906), де право розглядається в контексті соціальних наук і обгрунтовується розуміння філо-софських засад правової держави.
Своє тлумачення ліберальної концепції пропонували також Максим Славинський та Михайло Туган-Барановський.
Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Агатангел Кримський та Михайло Туган-Барановський значною мірою сприяли поширенню ідей Драгоманова в Україні. З-поміж міркувань Туган-Барановського варто особливо відзначити думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття “Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію”). Водночас суттєвим було обгрунтування важливої ролі приватної власності у системі економічних відносин. Позиція Туган-Барановського в цьому питанні вирізнялась від різного виду соціалістичних підходів. “Сучасне людство, — писав він, — не може обійтися без цього стимулу господарської енергії… Тому припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові”. М.Туган-Барановський спробував проаналізувати проблему вагомості ролі особистості в політекономічному контексті. “Правда, — говорить він, — що інтереси різних суспільних класів різні, і, стоячи на точці зору кожного з цих суспільних інтересів, доводиться висувати на перший план різні завдання теоретичного дослідження. Але є можливість піднестися над цією відмінністю інтересів, знайти таку точку зору, з якої практичні висновки науки повинні бути обов’язкові для всіх суспільних груп, незалежно від їх приватних інтересів”. Таким визначальним принципом учений вважав людську особистість. “Центральною ідеєю сучасної свідомості, — стверджував він, — є сформульована Кантом ідея верховної цінності і, як висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з точки зору якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста або землевласника, а людини взагалі, незалежно від приналежності її до того чи іншого класу”.
Після революції 1905-1907 рр. частина ліберальних діячів відійшла від політичної активності і УДРП фактично саморозпустилася. Більшість її колишніх членів увійшли до непартійної організації, заснованої на засадах конституціоналізму і парламентаризму — Товариства українських поступовців (ТУП), головою якої на з’їзді у березні 1917 р. був обраний Михайло Грушевський. Пізніше ТУП реформувалося у партію соціалістів-федералістів, що зіграла помітну роль в українській національній революції. Правда, соціалістичних елементів в її програмі не було, але назва стала даниною часу, даниною захопленню соціальними теоріями, які не обійшли й українських лібералів.
Серед ідеологів українського ліберально-демократичного руху вирізняється видатна постать першого президента УНР Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). Особиста воля та особиста відповідальність були для нього основою будь-якої суспільної діяльності. Високі моральні вимоги і почуття обов’язку не можуть бути нав’язані людині ззовні ані класом, ані нацією. Працювати задля громадського блага, чи ні – кожен вирішує сам. “Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам”, — писав Грушевський. Він вважав український народ невід’ємною частиною “європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру”. Ці прикмети “європейського організованого індивіда” Грушевський протиставляв антиліберальним соціальним та національним рисам, що нав’язувалися Україні як російськими самодержавними, так і більшовицькими впливами, а саме: “брак власної людської гідності і непошанування гідності іншої людини; брак смаку до вигідного, доброго, урегульованого життя для себе і непошанування чужих інтересів і потреб в такім житті та чужих здобутків на сім полі; нахил до руйнівництва соціального та культурного і величання своєю некультурністю й неорганізованістю супроти сих вартостей”. Головну мету матеріального та “морально-соціального” розвитку української держави Грушевський вбачав в “організованому добробуті” її народу.
Щодо ставлення до самого інституту держави, то М. Грушевський вважав, що “українська демократія повинна докласти всі зусилля до того, аби мати таку державу, яку їй треба й якої вона хоче”. А це свідоме відкидання поліційно-бюрократичного устрою й опертя на широке самоврядування, коли адміністрації залишаються тільки функції загального контролю і координування. Відокремлення церкви від держави. Підпорядкування загальноосвітніх шкіл почасти органам самоврядування, почасти національним органам, обраним національними союзами, з найменшим впливом урядового центру. Відмежування армії від політики. Розмірковуючи про нову Україну, Грушевський писав: “Держава наша зрікається тих формальних засобів, тих каналів, котрими інші державні організації проводять і закріплюють у верствах громадянства ідеї державності, послуху, обов’язковості і пієтизму для неї, роблять їх провідним мотивом діяльності громадянина”. Як приклад він наводив американську державу і вважав, що українська демократія має йти тим же шляхом невтручання державних установ у громадське та приватне життя, при цьому високо цінуючи державний патріотизм американців.
Підводячи певний підсумок наших історичних досліджень, можна виділити деякі основні ліберальні принципи, на яких здебільшого грунтується українська ліберальна традиція.
Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом. Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин — суспільство — держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не випадково для обгрунтування цього принципу він активно залучає досвід демократичних країн (зокрема, праця “Швейцарська спілка”).
Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський, зокрема, у статті “На захист права”, розміщеній у збірнику “Вехи”. Він вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є передумовою міцного правопорядку. “Правова особистість”, на його думку, є ідеальною формулою особистості: з одного боку – це особа, дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого – особа, наділена всіма правами, якими вона вільно користується. “Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода, — пише Кістяківський, — щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для першої.”
Державна влада із влади сили має стати владою закону — у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці “Соціальні науки і право” він пише, що правовий устрій — це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: аргументовано доводиться небез-печність таких дій.
Самоврядування. Самоврядування — основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування — це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин — громада — волость — повіт — область — держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого само-врядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.
Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого — загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас,… стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала”.
Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.
Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою ставить розвиток особистості, здійснення природніх прав людини на життя, свободу, власність, рівність можливостей. Саме в ліберальному русі народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави і громадянського суспільства. Грунтовною ознакою ліберальної філософії є міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав. Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.
Ми дали лише побіжний огляд історії української ліберальної думки. Безперечно, ця тема заслуговує на грунтовні наукові праці, які охоплювали б нашу історію від доби Київської Руси і до наших часів. Ліберальна традиція ніколи не переривалася в Україні, і має тут глибоке коріння як у народній ментальності, так і у філософській та політичній думці.
Спираючись на багатий досвід світового та українського лібералізму, сучасний ліберальний політик в Україні має широке поле діяльності і серйозну перспективу. Минає час, і масова свідомість українського народу зазнає кардинальних змін. Поступово відходить у минуле прищеплена сімдесятилітнім комуністичним пануванням психологія державного патерналізму та зрівнялівки, і на перший план виступають одвічно притаманні світоглядові української людини традиційні цінності — труд, правда й воля.
Література:
Грушевський М. “На порозі нової України”.- К.,1991.
Дорошенко Д. “Спогади про давнє минуле”. – Вінніпег,1948.
Драгоманов М. Вибране.- К.,1991.
Кистяковский Б. “Вехи”. В защиту права., 1909.