Міністерство освіти та наукиУкраїни
Національний університетводного господарства та природокористування
Кафедра економічної теорії
Реферат з
«Історії економічних учень»
на тему
«Неокласичний напрям векономічній нобеології. Теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена»
Рівне – 2008
Зміст
Вступ
1. Неокласичний напрям в економічнійнобеології
2. Теорія суспільного вибору. Дж.Б’юкенена
2.1 Ідейно-теоретичні витоки теоріїсуспільного вибору
2.2 Проблеми суспільного вибору запредставницької демократії
2.3 Економіка бюрократії як важливийнапрямок теорії суспільного вибору
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
В умовахприлучення України до надбання сучасного цивілізованого процесу, розбудовисоціально-орієнтованої ринкової моделі вітчизняної економіки, орієнтації надуховно-інформаційний вектор глобальної еволюції людства суттєво зростає рольфундаментальної економічної освіти. Історія економічних учень – безціннеджерело знань та досвіду, нагромаджених людством на шляху соціального прогресу.
Історіяекономічних учень вивчає історичні процеси виникнення, розвитку та змінисистеми економічних поглядів. Зокрема в даному рефераті викладений розвитокнеокласичного напряму в економічній нобеології, а також теорія суспільноговибору Дж. Б’юкенена.
Неокласичнийнапрям – це один з провідних напрямів економічної теорії ХХ ст. та сучасності.Сформувався 90-х рр. ХІХ ст. на основі синтезу класичної ринкової ліберальноїдоктрини, маржиналізму та мікроекономічної теорії. З 30-х рр. ХХ ст. доповнивсятеорією економічного неолібералізму, неокласичними макроекономічнимидослідженнями, ідеями виваженого державного регулювання ринків.
Теоріясуспільного вибору сформувалася у 60-ті рр., її засновником був американськийекономіст, лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен (народився 1919 р.).Оновні праці – «Фірма злагоди», «Теорія суспільного вибору», «Свобода, ринок ідержава». В основі суспільного вибору покладено припущення, що принципраціональної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сферидіяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідженняполітичних процесів.
Отже, розглянемобільш детально неокласичний напрям в економічній нобеології і теоріюсуспільного вибору Дж. Б’юкенена.
1.Неокласичний напрям в економічній нобеології
Сучасніекономічні процеси початку ХІХ ст. – монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави,революційні події у світі тощо – кардинально позначились на розвиткуекономічної теорії. Вона спричинила нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснилаб природу об’єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала бтеоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої настабільний поступальний розвиток суспільства.
Нові історичніобставини та зрушення 20-30-хх років, в першу чергу «Велика депресія»,поставили під сумнів основні постулати неокласицизму та його вихідний принцип –принцип лібералізму. Остаточного удару завдали кейнсіанці, які запропонувалинову концепцію економічного розвитку. Послаблення позицій неокласицизму якоснови економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичноїметодології аналізу економічних явищ.
У русі переглядунеокласичної теорії ринку з’являються концепції, орієнтовані на дослідженнявільного ціноутворення за умов монополізації економіки. До них належать теоріянедосконалої конкуренції Дж. Робінзон, монополістичної конкуренції Е. Чемберлената ефективної конкуренції Й. Шумпетера, автори яких доводять, що механізмисаморегулювання залишаються ефективними, що монополізація економіки не знищуєконкуренції, а лише видозмінює її.
Консервативнанеокласика. Неокласичні теорії економічного зростання. Теорії економічногозростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом новихреалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизаціюрегулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Цітеорії називають консервативними, оскільки їхні автори як і раніше,дотримувались неокласичних принципів.
Неокласичнідоктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел – теоріїфакторів виробництва Сея, Кларка та концепції виробничої функції Ч. Кобба та П.Дугласа, Р. Солоу, Е. Денісона, Дж. Міда та Свена, яка була новою версієютеорії виробництва. Прихильники консервативно-неокласичного напрямудосліджували, яким має бути співвідношення факторів за умови обмеженостіресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично, є саморегульованим. Еволюція цих теорій пов’язана з тим, що дослідники, намагаючисьурахувати зрушення, які відбувалися в розвитку продуктивних сил, запроваджуютьдо своїх моделей усе нові й нові параметри, наприклад фактор науково-технічногопрогресу, інформацію.
Неокласичневідродження – течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках ХХ ст. набазі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Під часзатяжної економічної кризи 60-70-х років західні економісти (Дж. Мут, Р. Лукас)доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку їїсуб’єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі здопомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, неє об’єктивно зумовленими. Економічні суб’єкти наперед прогнозують наслідкиекономічної політики держави і намагаються вжити заходів щодо нейтралізації їхвпливу на власний добробут, завдяки чому економічна політика урядів стаєнеефективною. На основі цих теоретичних висновків сформувались дві течії вновій в новій неокласичній теорії: «раціональних очікувань» та «економікипропонування».
Теоріяраціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н.Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінкувиробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики таринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втручання векономіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, якаврівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теоріївиділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптовані очікування» і«раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід– знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, — йвизначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації,стратегію їх поведінки. «Раціональні очікування» базуються на науковихпрогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динамікуцін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики,вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо. Автором ідеї«раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформував цей постулат івідобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеїповернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської преміїРоберт Лукас. Він став фундатором «нової класичної школи економікс», яка в 70-хрр. поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, такі монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання векономіку і базувалася на суб’єктивіському підході до аналізу економічних явищ.
Американськіекономісти Т. Сарджент та Н Уоллес у спільному дослідженні 1975 р. на основіідеї «раціональних очікувань» довели неефективність активної фіскальної тагрошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування сталановим імпульсом до використання методу функціонального аналізу. Лукас побудувавфункцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін.Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонуютьформувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільністьрішень та законів, щоб нові правила набували чинності через достатній проміжокчасу, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.
Теорія економікипропонування. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попитпороджує відповідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М.Фелдстайн) висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупного пропонування,яка стала базою для визначення напрямів стабілізації економіки. Представники«економіки пропонування» доводять, що саме пропонування є провідною категорієюекономічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостейпропонування, що визначається ресурсними можливостями. Тому немає необхідностів державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями тавідповідною поведінкою суб’єктів, як в кінцевому рахунку завжди визначатиметьсяїхніми можливостями. Основний шляхи до зростання виробництва вони вбачали встимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.
Оскільки основнимджерелом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти високихподатків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного додержавного сектора, що призводить до зниження продуктивності праці, зростаннявитрат виробництва та цін. Розумна податкова політика, орієнтована на зниженняставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національногодоходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цейпричинно-наслідковий зв'язок змоделював американський економіст Альфред Лаффер.Графічне зображення моделі відомо як «крива Лаффера», зміст якої полягає утому, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки,податкові надходження скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить відекономічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних,психологічних та інших чинників переходить оптимальну межу.
Неокласичнийсинтез – течія економічної думки, яка поєднує положення неокейнсіанських інеоліберальних концепцій. Її засновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр.,одразу ж після виходу праці Кейнса «Загальна теорія зайнятості, проценту тагрошей», запропонував ідею синтезу кейнсіанства та неокласичної теорії. У40-50-х рр. цю ідею розвиває американський економіст Франко Модільяні, аленайповніший її виклад дав П. Семюлсон. Це течія намагається «примирити» всіекономічні вчення, що послали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізмпідходів до формування політики держави. Її представники є прихильникамиринкової економіки, але не перебільшують її можливостей, тому основним уїхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, щоздатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потребсуспільства.
«Неокласичнийсинтез» започатковує підходи, що допускають можливість застосування будь-якихмоделей економічної політики держави, будь-яких методів впливу на економіку,але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції. Межідержавного втручання визначаються загальносуспільним інтересом та історичнимизавданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальнуситуацію, економічну та соціальну рівновагу
2.Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенен
2.1Ідейно-теоретичні витоки теорії суспільного вибору
Одним із найяскравішихнапрямків, що пов’язаний з використанням методології неокласичної економічної теоріїдля вивчення політичних процесів та феноменів, є теорія суспільного вибору, яказародилася у 60-тi роки ХХ ст. як галузь економічної науки, що вивчала питанняоподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ.У подальшому цей напрямок економічної науки значно розширив сферу свого аналізуi на сьогодні його можна розглядати як економічну теорію політики.
Нині чітко можна виділититри особливості теорії суспільного вибору, що визначають характер розроблюванихна її основі аналітичних схем:
• дляхарактеристики поведінки людини в полiтичнiй сфері використовуються ті ж гіпотези,що в неокласичній економічній теорії: гіпотези слідування особистому інтересу, повнотита транзитивності уподобань, раціональної максимізації цільової функції;
• процес виявленняуподобань iндивiдiв найчастіше розуміється у термінах ринкової взаємодії:передбачається, що стосунки між людьми у полiтичнiй сфері можуть бути описані утермінах взаємовигідного обміну;
• під час дослідженняставляться такі ж питання, які мають центральне значення в неокласичній теорії ціни.
Можна виокремитидва напрямки попередників теорії суспільного вибору, якi розробили iдеї, щолежать в основi теорії суспільного вибору.
1. Вперше цi iдеїбули сформульовані ще наприкiнцi ХIХ ст. представниками iталiйської школидержавних фінансiв М. Панталеонi, У. Маццола, А. де Вiттi де Марко та iн., якi першимивикористали граничний аналіз та теорію ціни для вивчення бюджетного процесу, атакож для моделювання попиту та пропозиції на ринку суспільних благ.
2. Подальшогосвого розвитку цей пiдхiд набув у працях представників шведської школи векономiчнiй науці – К. Вiкселя та Е. Лiвдаля, якi першочергову увагу приділяли політичнимпроцесам, що забезпечували б визначення державної бюджетної політики.
Ці підходитривалий час залишалися практично невідомими для дослiдникiв, що працювали у традиціяхнеокласичного напрямку. Безпосередній імпульс теорії суспільного вибору дали дискусії30 — 40-х роках ХХ ст. з проблем ринкового соцiалiзму та економіки добробуту(А. Бергсон, II. Семюелсон). Разом з тим у 40 – 50-х роках уявлення про раціональнийхарактер поведінки індивідів у полiтичнiй сфері почали активно проникати у науковідискусії завдяки виданим у цей період працям Й. Шумпетера, К. Ерроу, Д. Блеката інших. Витоки теорї суспільного вибору можна знайти саме у працях математиківХVII — ХIХ ст., що цікавилися проблемами голосування: Ж.А.Н. Кондорсе, Т.С.Лапласа, Ч. Доджсона, дослідження яких розпочав у 1948 р. шотландський економістД. Блек (1908 р.н.).
Однак як самостійнийнапрямок економічної науки теорiя суспільного вибору сформувалася лише у 50 — 60-ті роки ХХ ст. Широкий резонанс у 60-ті роки викликала книга американського економістаК. Ерроу «Соціальний вибiр та iндивiдуальнi цiнностi» (1951), у якійпроводилася аналогія мiж державою та особою. К. Ерроу та Д. Блек спробували застосуватиметоди економічного аналізу до політичних процесів. У подальшому цей напрямокрозвивався у тiсному зв’язку з неокласичнимв та iнституцiональними моделями.
Об’єднання двохзазначених вище наукових напрямкiв (iталiйської школи державних фінансiв ташведської школи) i стало основою для розробки комплексу iдей, якi на сьогодністали вiдомi як теорія суспiльного вибору. Основну роль у цьому вiдiгралипредставники так званої вірджинської школи в економiчній теорії, засновником iвизнаним лiдером якої є американський ековомiст Джеймс МакДжiл Б’юкенен, нагородженийу 1986 роцi Нобелiвською премiєю з економіки «за дослiдження договiрних та конституційнихоснов теорiї прийняття економічних та політичних рішень».
Джеймс Мак ДжiлБ’юкенен (р.н. 1919) народився у м. Мьорфрiсборо (штат Теннесi, США) у сiм’ї фермера.Закінчивши з відзнакою місцевий педагогічний коледж за спецiалiзацією “математика,англійська література та суспiльнi науки”, Джеймс вступив на економічнийфакультет університету Теннесi. У 1941 р., отримавши ступінь магістра вунiверситетi був признаний на військову службу, служив на Тихоокеанському флоті.Після війни продовжив навчання в Чиказькому університеті, де під впливом працьф. Найта та К. Вiкселя виявив особливий інтерес до розробки теорії суспільноговибору та конституційної економіки у 1948 р. Дж Б’юкенен у Чиказькомуунiверситетi здобув ступінь доктора з економіки за роботу з теорії i практикидержавних фiнансiв, займав посаду професора університету Теннессі. Згодом ставдеканом економічного факультету університету штату Флорида, потім Вірджинськогоуніверситету, де у 1955 — 1958 рр. був професором економічної теорії тадиректором Центру досліджень у галузі політичної економіки ім. Т. Джефферсона.Викладав також у Каліфорнійському університеті та Вірджинському політехнічному інституті.У центрі досліджень дж. Б’юкенен познайомився з відомим політологом Г.Таллоком. У 1962 р. вони спільно видали монографію “Розрахунок згоди: логічніоснови конституціональної демократії”. У працi в єдину логічну структуру поєднанізастосування моделі «максимiзацiї корисності» до дослідження політичного виборута пiдхід до політики як до процесу товарного обмiну. У 1963 р. Дж. Б’юкенен таГ. Таллок створюють Комітет з прийняття неринкових рішень, який стаєпопередником відомого на сьогодні Центру дослiджень громадського вибору. Їмвдалося створити цей Центр для застосування економічних методiв i способiвмислення до аналізу політичних процесів у 1983 р. Дж. Б’юкенен та Г. Таллокперейшли до університету Джорджа Мейсона, куди перемiстився їхнiй Центр.
У другiй великійпрацi “Межi свободи. Від анархії, до Левiафана” (1975), яка мала значний суспальнийрезонанс, розглядаються проблеми демократичного вибору. У монографiї “Дослідженняконституційної демократії” (1989) досліджуються питання природи та виробництва суспільнихтоварів, оптимального співвідношення між приватним та суспільним секторами економіки.
Дослідженнядержавних фiнансiв – ще одна сфера наукових iнтересiв Дж. Б’юкенена, якій і присвяченіпраці “Політична спадщина лорда Кейнса” (1977), «Влада податків: теоретичне обґрунтуванняфінансової конституції» (1980. у спiвавторствi з Х.Д. Бренненом). У цих роботахтакож підкреслюється значення рiзноманiтних неекономічних iнститутiв, що зростаєу процесі прийняття суспільних рішень. Поряд з цим Дж. Б’юкенен написав ще цілийряд праць, з фінансових питань: “Громадські фінанси та демократичний процес”(1966), «Попит та пропозиція суспільних благ» (1968), “Свобода в конституційнихдоговорах: перспективи для політико-економiстів” (1977), “Влада податку” (1988),та «Причина правил» (1985) – обидві у співавторстві з Дж. Бренненом, “Свободаринок та держава: політична економія у 80-х роках” (1986), “Політична економія державизагального добробуту” (1988) та iншi. Однією з основних його праць є “Теоріясуспільного вибору” (1972).
Дж. Б’юкенен – членАмериканської академії мистецтва та науки, член італійської Національної академіїЛiндсей, почесний доктор Цюріхського, Гессенського, Лісабонського, Лондонського,Бухарестського та інших унiверситетiв, почесний член Американської економічноїасоцiацiї.
Дж. Б’юкенен – прихильниквільного ринкового господарства й обмеження функціонування монополізованогоринку. Однак у цих питаннях він не займає категоричних позицій. Дж. Б’юкенен вважаєщо контроль над цінами та виробництвом допустимий тільки у виняткових випадках.Разом з тим вiн виступає за посилення державного втручання в економіку, якщо цепродиктовано інтересами підтримки вільного підприємництва.
Теорію суспільноговибору інколи називають новою політичною економією, оскільки вона вивчає політичниймеханізм формування макроекономічних рішень. Її представники, критикуючикейнсiанцiв, поставили пiд сумнів ефективність державного втручання в економіку.Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму та методи макроекономічногоаналізу, вони зробили об’єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходівна економіку, а сам процес прийняття урядових рішень.
Дж. Б’юкененсформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору(табл. 1).
Теорія суспільноговибору – це теорія, яка вивчає рiзнi способи i методи, за допомогою яких людивикористовують урядові установи у своїх власних інтересах. “Раціональні політики”підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищуютьшанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогоютеорії суспільного вибору послідовно провести принципи iндивідуалiзму, поширившиїх на всi види дiяльностi, у тому числi на державну службу.
Трактування політикияк процесу обміну вперше має місце у дисертації шведського економіста К. Вiкселя“Дослідження з теорії фiнансiв” (1896).
Таблиця 1. Передумовитеорії суспільного вибору за Дж. Б’юкененомПередумови Зміст Методологічний індивідуалізм Люди діють у політичній сфері, дбаючи про свої особисті інтереси, i де немає непереборної грані мiж бізнесом та політикою. Ця теорія розвінчує міф про державу, у якої немає ніяких інакших цілей, окрім турбота про суспiльнi інтереси. Концепція «економічної» людини Людина у ринковій економіці ототожнює свої переваги з товаром. Вона намагається прийняти такi рішення, якi максимізують значення функції корисності. Її поведінка раціональна, а це за даною теорією означає, що всі вiд виборців до президента керуються у своїй дiяльностi насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди та граничні витрати (насамперед вигоди i витрати, пов’язані iз прийняттям рішень) Аналіз політики як процесу обміну Трактування політики як процесу обміну дає змогу неоiнституцiоналiстам виявляти основну різницю мiж економічним та політичним ринками. Вона вбачала її в виявленні iнтересiв людей
Основну вiдмiнністьмiж економічними та політичними ринками вiн вбачав в умовах виявлення інтересівлюдей. Цю ідею і було покладено в основу робiт Дж. Б’юкенена. Трактуючи полiтикуяк процес обмiну, дж. Б’юкенен писав: “Полiтика — складна система обміну мiж iндивiдумами,у якiй останні намагаються колективно досягнути своїх власних цiлей, оскiлькине можуть реалiзувата їх шляхом звичайного ринкового обмiну. Тут немає інших iнтересiв,крiм iндивiдуальних. На ринку люди мiняють яблука на апельсини, а в полiтицi —погоджуються платити податки в обмiн на блага, необхiднi всім i кожному — вiд місцевоїпожежної охорони до суду”. Відносини громадян з державою розглядалися згідно зпринципом “послуга за послугу”. Саме ці ідеї, набувши подальшого розвитку в роботіДж. Б’юкенена “Межі свободи...” (1975), i лягли в основу теорії суспільноговибору. Завдяки численним працям Дж. Б’юкенена та таких провідних спецiалiстiв угалузі теорії суспільного вибору, як Дж. Бреннан, Д. Мюллер, У. Нiсканен, М.Олсон, Г. Таллок, Р. Толлiсон та iн., за період з початку I960-х років i до сьогоденнябуло досягнуто значного прогресу в розробці як базових ідей теорії суспільного вибору,так і “дочiрних” теорій, які опираються на цi iдеї. Прихильники теорії суспільноговибору розглядають політичний ринок за аналогiєю з товарним. Держава – це аренаконкуренції людей: за вплив на прийняття рiшень; за доступ до розподілу ресурсів;за місця на iєрархiчнiй драбині.
Але держава — цеособливий ринок. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборціможуть обирати представників до вищих органів держави; депутати — ухвалюватизакони; чиновники стежити за їх виконанням.
Виборці та політикирозглядаються як iндивiди, що обмінюються голосами та передвиборними обіцянками.
Основними сферамианалізу цієї теорії є: сам виборний процес; дiяльнiсть депутатів; теорія бюрократів;політика державного регулювання.
Послідовники теоріїсуспільного вибору довели, що не можна повною мірою покладатися на результатиголосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняттярішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також неперешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.
Неоiнституцiоналiстидоводять, що у суспiльствi (виборчому органі) немає раціонального підходу,порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсеназивав парадоксом голосування. Парадокс голосування — це протиріччя, що виникаєвнаслідок того, що голосування на основі принципу бiльшостi не забезпечуєвиявлення справжніх переваг суспільства стосовно економічних благ.
Але насправдіпроцедура голосування помилкова, i досить часто не дозволяє дійти узгодженоговисновку. Парадокс голосування не тільки дає змогу пояснити, чому нерідкоприймаються рішення, що не вiдповiдають інтересам бiльшостi, але i наочнопоказує, чому результати голосування піддаються маніпулюванню. Тому при затвердженнірегламенту необхідно уникати впливу кон’юнктурних факторів, які заважали бприйняттю справедливих та ефективних законопроектів. Демократія не зводитьсялише до процедури голосування, а гарантом демократичних рішень повинні бути твердіта стабiльнi конституцiйнi принципи та закони. Проблема суспільного виборупостає як за умов прямої, так i представницької демократії.
2.2Проблеми суспільного вибору за представницької демократії
Найпростiшiмоделi вибору за умов представницької демократiї передбачають Наявнiсть хоча бдвох партiй, що конкурують за голоси виборцiв. Щоб отримати перемогу навиборах, партiї мають анонсувати надання такого обсягу суспiльних благ, якийбув би бажаним для бiльшостi членiв суспiльства.
Першочерговезначення для теорiї суспiльного вибору має правило, висунуте Е. Даунсом (“Економічнатеорія демократії”, 1957): партiї формулюють свою політику з метою перемоги навиборах, а не перемагають на виборах з метою формулювання політики. У цьомувипадку, якщо:
а) усiх виборців цікавитьодне й те ж запитання;
б) альтернативні підходидо рiшення цього питання можуть бути представлені у вигляді лiнiї політичногоспектра (тобто ранжированi за принципом наприклад, вищий чи нижчий рiвеньвитрат);
в) уподобання виборціврозподiленi симетрично;
г) переможцем стаєпартiя, яка отримала бiльшiсть голосів, — то оптимальною стратегією партій єорiєнтацiя на так званого “медіанного виборця”. Теорема про “медіанноговиборця” свідчить, що за симетричного розподiлу уподобань стосовно конкретного суспільногоблага, максимiзацiя голосiв виборцiв досягається при орiєнтацiї на кiлькiсть суспільногоблага, яка буде кращою з погляду “медіанного виборця”.
Представницька демократія,як вважають представники теорiї суспiльного вибору, має ряд переваг. Вона успішновикористовує вигоди суспiльного подiлу працi. Обранi депутати спецiалiзуютьсяна прийнятті рiшень iз визначених питань. Законодавчі збори організовують iспрямовують дiяльнiсть виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятихрішень.
Разом iз цим запредставницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не бiльшостiнаселення, а вузької групи осіб. Мінімальне бажання виборця постійно впливатина депутата пов’язане з необхідними витратами — посилати телеграми, писати та відсилатилисти, телефонувати тощо. Зовсім iншi мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентрованіна окремих питаннях (виробники окремих товарів та послуг). Найважливіше питаннядля них — це зміни умов виробництва. Тому такi групи особливо зацiкавленi упiдтриманнi постійного зв’язку з представниками влади. Вони використовують всi методивпливу (засоби масової iнформацiї, демонстрації, мітинги тощо) аж до підкупу,щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Всi цi способи впливу на представниківвлади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборцівназивають лобізмом.
Можна виділититри групи, якi зацiкавленi у лобiзмi: а) групи виборцiв iз особливими інтересами;б) депутати, що зацiкавленi у фiнансовiй підтримці зазначеної вище групи виборцівз метою перемоги на наступних виборах; в) професiйнi бюрократи.
Такi групи злишком можуть компенсувати свої витрати, за умови, якщо законопроект, що відстоюєтьсяними буде прийнято. Вигоди вiд прийняття закону будуть реалiзованi всерединігрупи, а витрата розподіляються на все суспільство в цілому. Отже,сконцентрований iнтерес не багатьох перемагає розпорошені інтереси бiльшостi, атому вiдносний вплив груп з особливими iнтересами значно більший за частку їхніхголосів. Вплив концентрованих iнтересiв пояснює велику кiлькiсть парадоксів економічноїполітики держави, яка захищає в основному старі, а не молоді галузі. Державазначно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва,частіше надає пільги галузям, що сконцентровані у певному районі, нiжрозпорошеним по всій країні. Зі свого боку, депутати також зацiкавленi у активнiйпiдтримцi з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їхна новий термін. Лобізм дає змогу віднаходити джерела фінансування передвиборноїкампанії та політичної дiяльностi. Ще більшою мірою зацiкавленi у лобiзмi професiйнiбюрократи, вiд дiяльностi яких залежить не тільки прийняття, а й втілення вжиття політичних рішень. Тому виборчі органи та виконавча влада повиннідотримуватися певних принципів, а сфера їхньої дiяльностi має бути чiтковизначеною.
До наведенихвисновкiв приводить також аналiз системи логролiнгу — практика взаємноїпiдтримки депутатів шляхом «торгівлі голосами». Депутат «купує» пiдтримкувирiшення питань своїх виборцiв, вiддаючи взамiн свій голос на захист проектiвсвоїх колег. Дж. Б’юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку «торгівлю голосами»негативним явищем. Iнодi за допомогою такої підтримки вдається домогтисяефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне спiввiдношення корисностіта витрат згідно з принципом оптимальності Парето. Можливо також, що уряд задопомогою логролiнгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схваленнявеликого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо, тим самимнерiдко приносячи загальнонацiональнi інтереси у жертву місцевим, регіональнимвигодам.
Прикладомкласичної форми логролiнгу є “боченка з салом” — закон, який мiстить у собінабiр невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціональногозакону додають цiлий пакет рiзноманiтних, досить часто слабо пов’язаних ізосновним законом пропозицій, у прийняттi яких зацiкавленi рiзнi групи депутатів.Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все новi й новi пропозиції («сало»),доки не буде досягнуто впевненостi у тому, що закон отримає схвалення бiльшостiдепутатів. Але така практика приховує в собі небезпеку для демократії, оскількипринципово важливi рiшення — обмеження громадянських прав, свободи совiстi,друку, зборів тощо — можуть бути куплені наданням приватних податкових пільг тазадоволенням обмежених місцевих iнтересiв.
Прибічники теоріїсуспiлъного вибору приходять до висновку, що саме з економічних причин існує політичнанерiвнiсть i можливо прийняття нераціональних рішень. Найважливiшi з цих причинтакі:
1. Порушення пропорційміж граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічнихрішень, що неправильнi з суспільного погляду.
2. Нерiвнiсть в отриманніiнформацiї, оскільки краще iнформованi люди з високими доходами та добреорганiзованi лобiстськi групи. Вони максимізують свій прибуток, отримуючи політичнуренту. Нерiвнiсть в отриманнi iнформацiї пов’язана i з феноменом раціональногоігнорування, який наявний у системi представницької демократії. Якщо урядприймає рішення, яке принесе вигоду суспільству в цілому, хоча окремі групинаселення можуть програти (наприклад, вiдмiна субсидій будь-якому сектору економіки),але кожен окремий виборець отримає малу вигоду вiд того, оскiльки загальна корисністьрозподілиться серед усього населення. За таких обставин виборцi поводять себеапатично, байдуже, що й отримало назву раціонального ігнорування, оскільки бiльшостiнаселення немає сенсу збирати та оцінювати iнформацiю про даний проект, нестивитрати задля майже невідчутної вигоди. Але ущемлена меншiстъ, яка постраждаєвiд вiдмiни субсидій, організується у групи тиску.
3. Недобросовісністьдержавних чиновників (державної бюрократії), якi, переслідуючи свій приватний інтерес,прагнуть отримати найбільшу кiлькiсть голосiв на наступних виборах i приймають політичнопопулярні рішення, але економічно неефективні, оскільки вибори відбуваються унайближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пiзнiше. Прицьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання,роздувають бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх рукахвладу, а економіка опиняється у програшi. Все це породжує негативне ставлення виборцівдо урядових рішень, законiв.
У 70 – 80-тi рокиХХ ст. цi iдеї було розвинуто у концепції політичного ділового циклу (В.Нордгауз, Д. Макре), у якій докладно розглядалися можливості державногоантициклiчного регулювання i передбачалися: а) передумови впливу економічногостановища всередині країни на популярність правлячої партії. Головнимпоказником стану кон’юнктури були темпи iнфляцiї та норма безробіття. Чим нижчіїх темпи, тим за інших незмінних обставин бiльше голосiв буде вiддано нанаступних виборах за правлячу партію; б) обернена залежнiсть мiж рiвнямиiнфляцiї та безробіття: чим менше безробiття, тим швидше зростають цiни; в) якосновний мотив господарської дiяльностi правлячої партії — забезпечення собiпереобрання. Досягненню цієї мети i пiдпорядковано регулювання кон’юнктури.
Механiзмполiтичного циклу полягає в тому, що: 1) прагнучи гарантувати перемогу длясвоєї партiї на виборах, уряд намагається забезпечити оптимальне співвідношенняiнфляцiї та безробіття. Одразу ж пiсля приходу до влади адмiнiстрацiя докладаєзусиль до зниження перш за все темпiв зростання цiн шляхом штучногопровокування кризових явищ; 2) на кiнець виборчого перiоду завдання перетворюєтьсяна протилежне – робиться все можливе, щоб «розігріти» економіку, підняти рівеньзайнятості. Тим самим робиться черговий поштовх для зростання цiн. Розрахунокробиться на iнерцiйнiсть їх руху. На момент виборiв рівень зайнятості зростає,а iнфляцiя ще не встигає набрати повної сили. Отже, така політика має сприяти залученнюдодаткових голосiв i успiху на виборах. Іншими словами, уряд замість того, щобстабiлiзувати економічне зростання, починає виступати проциклiчним фактором векономiцi, що провокує коливання.
Отже, державнерегулювання в ринковій економiцi має свою логiчну межу, оскільки держававиявляється ще одним фактором циклічного розвитку, для коригування якого вона йпередбачалася з самого початку.
Дж. Б’юкенензапропонував нову концепцію органiзацiї полiтичного ринку для досягнення згодиу суспiльствi. У межах політичного обміну виділялось два рiвнi суспільноговибору:
1. Перший рівень– розробка правил та процедур прийняття політичних рiшень, наприклад, правил,що регламентують способи фінансування бюджету, схвалення державних законів,систем оподаткування. Це можуть бути рiзноманiтнi правила: принцип одностайності,квалiфiкованої бiльшостi, правило простої бiльшостi тощо. Це дасть змогузнаходити узгодженi рiшення. Сукупнiсть запропонованих правил Дж. Б’юкененназван конституцiєю полiтичної економiї.
2. Другий рiвень— практична дiяльнiсть держави та органiв на основi прийнятих правил та норм.
Критерієм справедливостіта ефективності політичної системи має бути поширення правил економічноїринкової гри на політичний процес. На думку прихильників теорії суспільноговибору, держава повинна виконувати охоронні функції i не брати участі у господарськійдiяльностi. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товарита послуги, що продаються на ринку. Дж. Б’юкенен пропонує здійснити приватизаціюв суспільному секторі, оскільки це зменшить бюрократизацію економіки, посилить конкуренцію,зменшить політичну ренту тощо. Господарюючі суб’єкти повинні укладати угоди безрегламентації з боку держави.
Таким чином, застосувавшитрадиційну неокласичну методологію до аналізу сфери політико-правових відносин,«вірджинці» прийшли до пропаганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природоюне в змозі діяти в інтересах всього суспільства, то краще обійтися без його участі:ринок, незважаючи на всі його недоліки, придатніший для регулювання економічногота соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого знаходяться у руках чиновників,які переслідують особисті або вузько групові інтереси, — такий остаточний висновоквірджинської школи.
Не пропонуючи універсальнихформул та засобів, теорія суспільного вибору порушує ряд проблем, яким не можнане приділити уваги.
1. Вона перш завсе дає пiдгрунтя для застереження щодо розширення економічної ролі держави. Цятеорiя показує, що спроби урядових органів запобігти недолікам ринку необов’язково призведуть до позитивних результатів. Однією з причин цього єадмiнiстративна неефективність державних органiв та їх могутній захист вiд конкуренції.Інша ж причина полягає у тому, що влада, яка необхідна уряду для регулювання економіки,часто використовується лобi.
2. Тому, незважаючина добрi наміри авторiв урядових програм та концепцій, ринок зi своїми недолікамидосить часто дає значно кращi результати. Приймаючи політичні рiшення, завжди необхіднозіставляти економiчнi наслiдки ринкового та державного регулюбання, щобвизначити оптимальну форму та мiру втручання. Теорії суспiльного вибору вдалосяпредставити у більш реалiстичнiшому свiтлi i на новiй iнформацiї основiмеханiзм прийняття державних рiшень.
2.3Економіка бюрократії як важливий напрямок теорії суспільного вибору
Важливим напрямомтеорiї суспільного вибору є економіка бюрократії, яка згiдно з теорiєю суспільноговибору становить систему органiзацiй, котра вiдповiдає щонайменше двом критеріям:по-перше, вона не виробляє економічних благ, якi мають цiннiсну оцінку, i, по-друге,включає частину своїх доходiв iз джерел, не пов’язаних з продажем результатiвсвоєї дiядьностi. Вже в силу свого становища бюрократія не пов’язана безпосередньоз iнтересами виборців, вона обслуговує насамперед інтереси різних груп законодавцiвi виконавчих гілок влади. Чиновники не лише реалiзують уже ухвалені закони, алей активно беруть участь у їх пiдготовцi. За допомогою бюрократів, групи зособливими інтересами полiтикiв, подають iнформацiю у вигiдному для них свiтлi.
Бюрократія, якправило, більше боїться критики з боку груп з особливими інтересами, ніжнезадоволення суспільства в цілому. І, навпаки, у випадку провалу їм можутьдопомогти вийти зі складного становища знову ж таки групи з особливими інтересами,з якими вони тiсно пов’язанi.
Дослiдники-економiстивважають, що реалiзуючи свої власнi цiлi та інтереси особливих груп, бюрократипрагнуть до прийняття таких рішень, якi відкрили б для них доступ до самостійноговикористання різних ресурсів. На економії суспільних благ вони мало що можутьзаробити, прийняття ж програм, якi дорого коштують, дає їм широкі можливостідля особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв’язків iз групами, щоїх пiдтримуютъ, i, в остаточному підсумку, дає змогу підготувати для «відходу» якесь“тепленьке містечко”. Не випадково багато працiвникiв корпорацій, попрацювавшиу державному апараті, повертаються у свої корпорацiї з помітним підвищенням. Такапрактика отримала назву «системи обертальних дверей».
Зміцнення бюрократіїзбільшує неефективність роботи органiзацiї. Бюрократiя намагається прискоритихiд справи адмiнiстративними методами, шляхом абсолютизації форми на шкодузмiсту, принесення стратегiї у жертву тактиці, підкорення цілей органiзацiїзавданням її збереження. Знижується якiсть рішень, якi приймаються, збільшуєтьсядокументообіг. Реакцією на провали прийнятих раніше програм є: збільшенняасигнувань та збільшення штатiв спiвробiтникiв (у приватних фірмах критерійефективності — зростання прибутку, у державному апараті чітких критеріїв немає).Все це сприяє розбуханню державного апарату людей, зайнятих пошуком політичноїренти.
Пошук політичної ренти— це прагнення отримати економічну ренту за допомогою політичного процесу(аналiз цього явища iнiцiювали працi Анни Крюгер у 1974 р.). Державні чиновникинамагаються отримати матерiальнi вигоди за рахунок як суспільства в цілому, такi окремих осіб, які домагаються прийняття окремих рішень. Бюрократи, беручи участьу політичних процесах, роблять спроби провести такi рушення, якi б гарантували їмотримання економічної ренти за рахунок суспільства. Політики зацiкавленi у рішеннях,які забезпечують явні й швидкі вигоди за прихованих витрат, що важковизначаються. Подiбнi рішення сприяють зростанню популярності полiтикiв, але,як правило, вони економічно неефективні.
Iєрархiчнаструктура державного апарату будується за тими ж принципами, що i структуравеликих корпорацій. Проте державні установи часто не можуть скористатисяперевагами органiзацiйної структури приватних фірм.
Причинами цього єслабкий контроль за їх функціонуванням, недостатня конкуренція, великасамостiйнiсть бюрократії. Тому представники теорії суспільного вибору виступаютьза будь-яке обмеження економічних функцій держави. Навіть виробництво суспільнихблаг не є приводом, на їх погляд, для державного втручання в економіку, оскількирiзнi платники податків отримують неоднакову вигоду з державних програм. На їхдумку, демократичним є опосередковане перетворення ринку суспільних товарів i послугв економiчнi блага.
Умовою ефективноїборотьби з бюрократією вони вважають приватизацiю, її змістом — розвиток “м’якоїiнфраструктури”, а кiнцевою метою — створення конституцiйної економiки.Запропоноване У. Несканеном поняття “м’яка iнфраструктура” означає збiльшенняекономiчних прав людини (змiцнення прав власностi, чеснiсть та вiдповiдальнiстьза виконання контрактiв, терпимiсть до iнакомислячих, гарантiї прав меншинтощо) i обмеження сфер дiяльностi держави.
Логiчнимзавершеннял теорiї суспiльного вибору є постановка питання про провали держави(уряду). Такi провали — це випадки, коли держава (уряд) неспроможна забезпечитиефективний розподiл i використання суспiльних ресурсiв. Здебiльшого до провалiвдержави вiдносять: 1. Обмеженiсть необхідної для прийняття рішення iнформацiї. Подібнодо того, як на ринку можливе існування асиметричної інформації, так i урядові рішеннячасто можуть прийматися за вiдсутностi надійної статистики, дані якої дали б змогуприйняти правильніше рішення. Більше того, наявність могутніх груп з особливимиінтересами, активного лобі, потужного бюрократичного апарату призводить дозначних викривлень існуючої iнформацiї. 2. Недосконалість політичного процесу.Нагадаємо лише деякі моменти: маніпулювання голосами у зв’язку з недосконалістюрегламенту, лобізмом, логролiнгом, бюрократизмом, пошуком політичної ренти. 3. Обмеженістьконтролю над бюрократiєю. Стрiмке збiльшення державного апарату створює всеновi й новi проблеми у цiй сферi. 4. Нездатнiсть держави передбачати таефективно контролювати найближчі i вiддаленi наслiдки прийнятих нею рішень.Справа в тому, що економiчнi агенти часто реагують не так, як передбачав уряд, їхдiї дуже змінюють змiст i спрямованість розпочатих урядом акцій (або законів,схвалених законодавчими зборами). Державні заходи, будучи включеними дозагальної структури, часто приводять до наслiдкiв, що дуже вiдрiзняються вiдпочаткових цілей. Тому кiнцевi результати дій держави залежать не лише вiд неїсамої.
Дiяльнiстьдержави, спрямована на виправлення «провалів» ринку, виявляється далекою вiд досконалості.До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому слід суворо стежити за наслідкамидiяльностi уряду i вчасно коригувати їх залежно вiд соцiально-економiчної i політичноїкон’юнктури. Економiчнi методи мають застосовуватися таким чином, щоб вони непiдмiняли дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи iншi регулятори, уряд маєсуворо стежити за негативними ефектами i завчасно вживати заходів щодолiквiдацiї негативних явищ.
Висновки
1. Нові історичніобставини та зрушення 20-30-хх років, в першу чергу «Велика депресія»,поставили під сумнів основні постулати неокласицизму та його вихідний принцип –принцип лібералізму. Остаточного удару завдали кейнсіанці, які запропонувалинову концепцію економічного розвитку. Послаблення позицій неокласицизму якоснови економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичноїметодології аналізу економічних явищ.
2. Консервативнанеокласика. Неокласичні теорії економічного зростання. Теорії економічногозростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом новихреалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизаціюрегулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Цітеорії називають консервативними, оскільки їхні автори як і раніше,дотримувались неокласичних принципів.
3. Неокласичневідродження – течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках ХХ ст. набазі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Теоріяраціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н.Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінкувиробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики таринкової економічної ситуації. Неокласичний синтез – течія економічної думки,яка поєднує положення неокейнсіанських і неоліберальних концепцій. Їїзасновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр., одразу ж після виходу праціКейнса «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей», запропонував ідеюсинтезу кейнсіанства та неокласичної теорії.
4. Теоріясуспільного вибору сформувалася у 60-ті рр., її засновником був американськийекономіст, лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен (народився 1919 р.).Оновні праці – «Фірма злагоди», «Теорія суспільного вибору», «Свобода, ринок ідержава». В основі суспільного вибору покладено припущення, що принципраціональної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сферидіяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідженняполітичних процесів. Політику Б’юкенен трактує як обмін. Різниця між ринковим іполітичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигіднийобмін, а в політиці – ні. Б’юкенен доводить, що в моделі представницькоїдемократії рішення політиків і державних органів зумовлені їх власнимиінтересами. Основною метою політиків є одержання максимуму голосів на виборах,метою державних органів є максимальне збільшення своїх бюджетів, розмірів тавлади. Їх поведінка подібна до поведінки мікроекономічних суб’єктів, якіпрагнуть максимізації корисності та прибутку. Результатом є «парадоксголосування», коли більшістю голосів парламенту приймається рішення в суперечінтересам більшості населення або «логроллінг» (перекачування колоди) –торгівля чи обмін голосами між представниками різних партій з метою проходженняпотрібного закону через парламент. З огляду на ці суперечності прихильникитеорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи зпоширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика може і муситьбудуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковийобмін.
Списоквикористаної літератури
1. Історія економічних учень:Підручник: У 2 ч. – Ч. 2/За ред… В. Д. Базидевича. – 2-ге вид., випр. – К.:Знання, 2005. – 567 с.
2. Історія економічних учень:Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Титаренко та ін. – К.: КНЕУ, 1999.
3. Історія економічних учень:Навч.-метод. Посіб. Для сам ост. Вивч. Диск./Л. Я. Корнійчук, Г. Ю. Кирилловата ін. – К.: КНЕУ, 2002. – 284 с.
4. Історія економічних учень:Навчальний посібник. / Юхименко П. І,, Леоненко П. М. – К.: Знання-Прес, 2002.– 514 с.
5. Мочерний С. В., Довженко М. В.Історія економічних вчень (сучасна економічна думка). Навч. Посіб. – Львів.Новий світ-2000. 2004. – 480 с.