План
Вступ
1. Сутністьвласності. Власність і соціально-економічне відношення
2. Приватнаі колективна власність: аспекти взаємодії
3. Роль,призначення і використання державної власності як виду колективної
4. Власністьу системі виробничих відносин
а)економічний зміст власності
5. Функціональніформи власності
а)загальноприйняті форми власності
б)принципи формоутворення власності
в)форми власності у країнах з ринковою економікою
6. Новітні тенденціїу розвитку відносин власності
7. Відносинивласності в Україні
Висновки
Списоклітератури
Вступ
Я обрала цю тему, бо, як відомо, Україна має перехідний типекономіки. В процесі його встановлення відбулося знищення одних форм власностіі поява та зародження нових. Це один з трансформаційних процесів переходу економіки.
Оскільки відносини власності становлять основуорганізаційно-економічних відносин, для України процес трансформації формвласності виявився складним і болючим. Я збираюсь в курсовій роботі дослідитийого особливості й закономірності.
Традиційно склалося, що для розгалуження й класифікації формвласності використовується історичний підхід. Я намагатимусь його дотримуватисьвисвітливши домінуючі об’єкти власності, притаманні для певних історичних умов,які теж знайдуть місце у моїй роботі.
Як відомо, існує декілька класифікацій форм власності.
Опрацювавши літературні матеріали, я намагатимусьохарактеризувати принципи формоутворення власності кожної з форм.
Найважливішим у роботі, на мій огляд, буде висвітленнясучасного стану відносин власності в Україні: особливості землі та інформаціїяк об’єктів власності, переваги корпоративної форми власності.
Власність відноситься до числанайбільш важливих та важких проблем економіки та економічної теорії. Історіяекономічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності ведедо перерозподілу об’єктів та прав власності. Перехідна економіка Росії служитьдля підтвердження цієї історичної традиції.
Економіка – це, перш за всегосподарство. Але там, де є господарство, повинен бути і господар. Кожнийекономічний об’єкт, кожний ресурс, кожний продукт повинен мати свого господаря.З економічної точки зору господар – особа, яка залучає об`єкт доекономічних процесів, яка прагне використати його найкращим чином, вилучити знього більше користі.
Там, де є економічна діяльність, там завжди є проблемавласності. Відношення власності проникають в усю систему економічних відносин ісупроводжують людину з моменту його народження до смерті. Всюди ми натикаємосяна одне загальне корінне питання: кому належить економічна власність, хтопривласнює матеріальні умови існування людей, хто є господарем землі, фабрики,духовного багатства? Соціальна суть цих відносин і є вираження притаманнихданому суспільству економічних відносин власності.
Загальновизнано, що питання власності – це один зголовних питань, яке визначає генерацію, існування та шляхи розвитку людськогосуспільства.
Факторобмеженості життєвих благ та економічних ресурсів потребує не тільки розробкиокремого порядку їх розподілу, але й встановлення якихось правил контролю надними. Кінцеві товари та економічні ресурси, якщо вони обмежені, не можуть бутирівнодоступними для розпорядження, використання абсолютно всіма членамисуспільства. Якщо б це було б так, то в суспільстві був би безлад.
Власність –закріплення права контролю економічних ресурсів та життєвих благ заекономічними суб’єктами.
В кожну історичнуепоху власність як економічна категорія віддзеркалює всю системусоціально-економічних відносин. Форми власності її різновиди відповідають соціально-економічнійсистемі, яка слалася на всіх її рівнях.
Отже, метою даної роботи є розгляд структуривласності: її соціальної, юридичної та економічної сторони; вивчення різнихформ власності, зокрема державної як основної форми власності.
економічнийвласність державна приватна
1. Сутністьвласності. Власність і соціально-економічне відношення
Власність – не річ, а відносини міжлюдьми з приводу виробництва і відчуження його результатів – матеріальних благі послуг. Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположнихекономічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо маєв собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.
Людство протягомтисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності неє остаточно вирішеною. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певнимзліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває упевному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власністьзмінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умоввиробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю,приховану основу всього суспільного ладу.
Кожна історичновизначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. Унайдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметамиприроди чи продуктами праці. Це зрозуміло, б людина, добуваючи предмети природидля свого існування, автоматично вступила у володіння ними, але тут ще не булоекономічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, звиникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існуваннята їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічнівідносини.
Розвитоклюдського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільногорегулювання відносин привласнення. Найбільшого розвитку цей процес досяг уримську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий часекономічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацькиописувався державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів,тоді як економічне життя, практика господарювання вимагала конкретнихуправлінських заходів з боку держави. Тому й не видно, що власність за тих часіврозглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння,розпорядження та користування.
Економічна думкапізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічнимивідносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність«кражею».
Сучасніекономічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одніекономісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші –як основні економічні відносини, а треті – як висхідні чи первинні відносиниданого ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бікфункціонування категорії власності.
Не підлягаєсумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництваматеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, деі коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособленихвиробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїхпродуктів.
Власність існуєтакож там, де існує й сукупна праця – суспільне виробництво, бо й тут у єдиномупроцесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу яквиробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити,що власність – це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживанняйого результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносинивласності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива щей тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами,тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.
Таким чином, унайабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодовідчуження – привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразновласність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід,відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бутияк відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатамипраці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) однихна користь інших.
Так, у простомутоварному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місцевідшкодоване відчуження: результат праці одного виробника вилучається з йоговолодіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобтопривласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина)безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користьволодаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то такевідчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Ізцього виходить, що процес відчуження – привласнення лежить в основі відносинвласності.
Власність – цевідношення між людьми, які створюють цілу гаму відносин між її учасниками, атакож між ними та суспільством в обличчі держави. Соціальна суть таких відносині є вираження притаманних даному суспільству економічних відносин власності.
Для більш повногорозуміння про власність слід визначити те місце, яке належить їй в системісуспільних відносин.
По-перше,власність – це основа, фундамент усієї системи суспільних відносин. Відхарактеру форм власності, які затвердилися залежить і форми розподілу, обміну,споживання. Так, в ринковій економіці переважає приватна власність.
По-друге, відвласності залежить станпевних груп, класів, прошарківсуспільства, можливістьїх доступудо використання всіх факторіввиробництва.
По-третє,власність є результатом історичного розвитку. Її форми змінюються в результатізміни шляхів виробництва. До речі, головною силою цієї зміни є розвитоквиробничих сил.
По-четверте, хочав межах кожної економічної системи існує якась основна специфічна для неї формавласності, це не виключає існування інших її форм, як старих, які перейшли зколишньоїекономічної системи, так і нових, своєрідних паростківпереходудо нової системи. Переплетіння та взаємодія всіх форм власності позитивновпливає на весь хід розвитку суспільства.
По-п’яте, перехідвід одних форм власності до інших може йти еволюційним шляхом, на основіконкурентної боротьби за виживання, поступовим витісненням всього того, щовимирає, і посиленням того, що доводить свою життєздатність у відповіднихумовах. В той же час має місце і революційні шляхи зміни форм власності, колинові форми насильницьким шляхом затверджує своє верховенство.
Розгляд системивідносин власності дозволяє відповісти на питання, в чиїх інтересахздійснюється економічна діяльність. Якщо перевага віддається індивідуальномуінтересу, то можна говорити про систему відносин індивідуального приватноговідношення. Якщо привласненняздійснюється в інтересах якого-небудьколективу, то мова йде про колективну власність. Привласненняможевестисявизначеною соціальною групою людей. Тут вже класовий інтерес.
Отже, власність векономічному розумінні – це реальні відносини між людьми по привласненнютагосподарському використанні всього майна.
Власністьналежить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох віківсхрещуються найкращі уми людства. Але боротьбою в теоретичному плані справа наобмежується. Соціальні потрясіння, від яких зазнає потрясінь весь світ, єоднією із головних своїх причин мають спроби змінити відносини власності, якісклалися, утвердити новий устрійцихвідносин.
Для успішногорозвитку власності необхідно виконання багатьох економічних та соціальних умов,зокрема потрібен перегляд самого відношення до власності в нових економічнихумовах.
Сучаснаекономічна наука по-новому розглядає більшість процесів, які відбуваються внашому суспільстві. Це стосується проблем власності, співвідношення планових таринкових методів регулювання господарської діяльності, прямих таопосередкованихметодів управління суспільними процесами.
2. Приватна іколективна власність: аспекти взаємодії
Існує два видивласності: приватна (індивідуальна) та суспільна (колективна). Приватна власність– це такий вид, при якому три функції права власності (володіння,користування та розпорядження) належить окремій приватній особі. Тут приватнавласність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна формавласності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальноїнерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства накласи і виникнення держави.
Історично спочатку виник трудовий, неексплуататорськийтип приватної власності. Але потім з посиленням приватного привласнення,майнового розшарування в результаті зростання продуктивності праці і масивироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорській власності.Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність досягла зарабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів виробництва.
Далі, у міру того як безпосередній виробник набувавспочатку юридичної свободи, а згодом і певної економічної самостійності,приватна експлуататорська власність зазнавала історичних змін у системірабства. З більш жорстокої і нелюдської форми рабства вона переростає уфеодальну і капіталістичну. Під впливом дії зростаючих продуктивних сил останняпоступово перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну, яка самапороджує суперечності, розв’язання яких може здійснюватися ліквідацією її самоїі виникнення різних форм колективної, суспільної власності. Проблематрансформації приватної власності постає як проблема ліквідації відчуженняпраці в історичному поступі людського суспільства. У загальному вираженіприватна власність є формою розвитку процесу відчуження праці. Хоч на поверхнісучасних економічних відносин приватна власність виступає як основна умова іпричина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком,тобто засіб відчуження є фактично його продуктом.
Виходячи з цього, проблема трансформації приватноївласності у своєму розвитку нерозривно пов’язана з питанням усунення відчуженняпраці, а також з проблемою усунення відчуження продуктивних сил і виробничихвідносин. Зокрема, К. Маркс проблему трансформації приватної власностіпов’язував із цілою історичною епохою – комунізмом, упродовж якої спочаткувідбуватиметься лише скасування приватної власності, а потім настане довгийперіод її повної ліквідації, перетворення у іншу форму, адекватну зрослимпродуктивним силам і новому технічному базису суспільного виробництва. Тому ісам комунізм у розумінні Маркса на противагу сучасним адептам чи то колишньоїрадянської системи, чи доморощеним ідеологам демократії капіталу виступає нестатичним суспільством, а історичною епохою, змістом якої є подоланнявідчуження. І подолати це відчуження неможливо протягом одного навіть дужепрогресивного способу виробництва.
Для цього потрібна ціла історична епоха, якаохоплюватиме, можливо, декілька способів виробництва. Процес подоланнявідчуження, вочевидь має пройти зворотну історію свого утвердження, яке вонопройшло впродовж тисячоліть, хоч за сучасних умов соціальний час будеприскорювати свій плин.
У зв’язку з цим практичні завдання ліквідаціїприватної власності полягають не в кавалерійській атаці на неї шляхом декретівпро націоналізацію, а у свідомому оволодінні економічними відносинами, усуненнівідчуженості їх від самого суб’єкта.
Для більшості сучасних економічних мислителів приватнавласність виступає як непорушна твердиня цивілізації і основа в самій собі, бона ній ґрунтується вся архітектура як минулих епох, так і сучасні будови, немоввокзали на шляху в майбутнє.
Суспільна власність – така, де ти її функції –володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватномусуб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така формавласності реалізується через суспільне присвоєння і управління. Суспільнавласність протистоїть приватній. Після зникнення общинної власності і появивсеохоплюючого панування приватної власності на шляху розвитку суспільноївласності першим кроком було переростання приватної буржуазної власності вакціонерну, де поступово велика приватна власність одного суб’єкта заміняласьіндивідуальною власністю багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна,власність – юридично приватна власність у формі індивідуального паю всукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вжечерез колективне право володіння, розпорядження і користування.
Процес акціонування приватної власності, з одногобоку, означає її ліквідацію, трансформацію в суспільну форму, а з іншого –поступове усунення відчуження праці, докорінну зміну принципів розподілу національногопродукту, одночасну ліквідацію відчуження уречевлених виробничих відносин.Людство, таким чином, уже вступило в посткапіталістичну епоху, в епоху руху пошляху позитивної ліквідації відчуження праці і приватної власності.
Широкого розмаху набули корпорації в США, де вониперетворились у головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині ународногосподарському комплексі США корпоративна власність займає 90% усіхвласників, тоді як приватна – менше ніж 5%. На думку Дж. Гелбрейта, корпораціїє єдино можливими за сучасних умов формами організації виробництва, ірезультати їх діяльності дали підставу для виникнення такихсоціально-економічних теорій, як теорій «постіндустріального суспільства» та«колективного капіталізму». Головне полягає в тому, що вони трансформуютьмеханізм розподілу і використання як необхідного, так і надлишкового продукту.Надлишок продукту праці над витратами для підтримки праці, а також освіта,наука і нагромадження з цього надлишку суспільного виробничого і резервногофонду – все це було і залишається основою всякого суспільного, політичного ірозумового прогресу. У минулі епохи цей фонд становив власність привілейованих класів.Сучасний соціальний прогрес перетворює виробничий і резервний фонд дійсно успільний, позбавляючи привілейований клас розпорядження ним і передаючипоступово в зростаючих масштабах всьому суспільству як загальний набуток. Цейпроцес соціалізації виробництва і споживання найбільш характерний длявисокорозвинених країн.
У міру зростання рівня усуспільнення виробництвазбільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. За сучаснихумов суспільна власність реалізується у таких формах: групова, акціонерна,колективна, муніципальна, власність громадських організацій – профспілок, партій,фондів та ін. Історичних відмінностей між ними небагато. Головні з нихполягають у призначенні, цілях, способах утворення, у формах розподілу продуктучи прибутку.
Проблема управління, розпорядження суспільноювласністю є найбільш складною, бо безпосередньо пов’язана з відчуженнямрезультатів спільної праці. Якщо функції управління і розпорядження суспільно.Власністю відчужуються безконтрольно на користь управлінських чиновників, товідбувається відчуження «праці від власності», тобто суб’єкт власності фактичнопозбавляється об’єкта власності. Суспільна власність набуває рисексплуататорської, а клас управлінців перетворюється на колективногоексплуататора, бо його представники одержують можливість привласнюватиматеріальні блага не за працею, а за соціальним становищем у державній,партійній чи управлінській ієрархії. Така власність фактично є незагальнодержавною чи всенародною, а вузькогруповою, зміст якої не відповідаєдекларованій формі.
У процесі історичного розвитку суспільства відносинивласності зазнавали змін, під дією багатьох факторів трансформувались у різнітипи, види, форми власності.
У кожну історичну епоху власність розвиваласьпо-різному і при різних суспільних відносинах. Тому власність на можнарозглядати як самостійні відносини, незалежно від конкретно-історичного способувиробництва. Кожному даному рівню розвитку продуктивних сил відповідає свояісторична система власності: оскільки продуктивні сили мають колективнийсуспільний характер, то ця їх природа може бути присвоєна, використана людиноюлише в конкретній соціально-економічній формі. Ця суспільна форма присвоєннявиступає конкретною формою відносин власності як форма взаємозв’язків іспілкування між людьми в процесі виробництва.
Таким чином, власність виступає як провідна складовасистеми економічних відносин.
3. Роль, призначення і використаннядержавної власності як виду колективної власності
Поняття державної власності: в економічній теорії істатистиці державотворення власність визначається через заперечення: власністьне приватна вважається публічною. Вона розділяється на власне державну(центральну, федеральну), муніципальну (власність місцевих органів управління ісамоврядування) і проміжну (власність штатів в США і деяких ін. країнах, земель– в Німе чинні, Австрії, суб’єктів федерації – в Росії та ін. країнах).
Проте, навіть термінологічна грань між приватною танеприватною власністю виявляється доволі нечіткою. Прикладом може слугувативживання в США назви «публічна корпорація» в двоякому змісті: по-перше,публічна як не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне товариствовідкритого типу. В останньому випадку вона протиставляється не державній чимуніципальній формі власності, а іншому типово приватному підприємству –акціонерному товариству закритого типу, приватному товариству з обмеженоювідповідальністю, родинній фірмі чи фірмі з одним господарем.
Звідси ж і масові уявлення про те, що публічний секторекономіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і являє собоюсукупність підприємств, що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічнісфери економіки. Зокрема, звідси суто статистичні складнощі вирахуваннядержсектору економіки, не кажучи про труднощі, пов’язані з наявністю змішаних іквазіпублічних підприємств, в яких присутні як державний, так і приватнийкапітал чи фінанси.
Звідси ж і інший, поки що дивуючий нас феномен:відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного нагляду задержсектором як держмайном. Разом з цим органи статистики і уряду ведутьретельний облік публічних фінансів. Ця відсутність видимої цікавості допублічного сектору як особливої форми власності пояснюється тим, що цей секторфактично частіше за все ототожнюється з його фінансами, а не зматеріально-речовою основою.
Певні підстави для такого зміщення акцентів існують.По-перше, взагалі увага західної економічної теорії і практики державногоуправління концентрується не стільки на «запасі», чим являєтьсяматеріально-речова основа будь-якої власності, скільки на фінансах, які засвоєю природою являються «потоками». По-друге, фінансові потоки як об’єктдержавного управління потребують набагато більшої уваги, ніж відносно маломінливі, стабільні та такі, що важко визначаються кількісно, «запаси» державноївласності. По-третє, сама публічна власність як особливий об’єкт управління,проявляються, перш за все, саме через фінанси. Нарешті, як вже зазначено,наростає внутрішній парадокс(з точки зору нещодавніх уявлень), суть якого можнасформулювати наступним чином: державна власність як основа регулюючої ролідержави в усіх економічних та соціальних процесах відносно зменшується, а рольдержави в економіці зростає.
Феномен відсутності видимого інтересу статистичнихорганів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще й тому, щоми пам’ятаємо нещодавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікоюбуло дійсно немислиме і неможливе без обліку і статистики державної власності.Але ця незвичність навіть у перехідній російській економіці вже майже зникла.Що дає знання статистики підприємств, в яких доля російської держави складаєабо 100%, або більше 50%, або від 25% до 50%. Верховну Раду і уряд цікавитьінше цілком правомірне і більш актуальне питання: які прибутки отримуєдержбюджет від цієї власності, чи відповідають вони об’єму власності держави?
Визначити об’єм держвласності надзвичайно складно.Дійсно, як її виміряти, якщо ринок не спроможний вірно оцінити капіталізаціюпідприємств? Питань подібного роду безліч, а відповідей на них практично немає.Бо до цих пір не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в державіта за кордоном. Статистика держсектору зводиться через це до вимірюваннявеличини прибутків, які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а такожсубсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика всього лиш фінансів держсектору.
Діапазон складових державного сектору дуже великий:від суто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду дофінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядомпідприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність)до суто правових способів впливу на приватні фірми, від суто національних доміжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної(публічної) економіки величезні, хоча і важко визначені з високою точністю.
Державневтручання в економіку, його ступінь та ефективність до недавніх пірасоціювалася з рядом форм проявів, які відображаються в достатньо легкоотримуваних статистичних індикаторах. Ці форми та відповідні їм індикаториумовно групуємо наступним чином.
Напершому місці за масовим використанням стоїть доля та роль державного сектора внаціональній економіці, що статистично виявляється в удільній масі неприватного сектору в ВВП або ВНП у відношенні держзакупівель товарів та послугдо об’єму ВВП.
Далііде масштаб і відносне місце публічної матеріально-речової власності, якавимірюється у вартісних показниках, у всіх активних національних суб’єктівекономіки (або в національних багатствах держави), у долі працюючих напідприємствах держсектору в загальній чисельності зайнятих.
Тутрозглядається безпосередньо підприємницька діяльність держави як власникаматеріальних та фінансових активів, капіталу у сфері виробництва, транспорту,комунікацій, страхування та ін. галузей сфер послуг, тобто в сфері виробництватоварів та надання будь-яких ринкових послуг, на відміну від діяльності органівта урядів суто суспільного характеру, які не виробляють ринкові послуги(державного регулювання, армія, державна охорона здоров’я та ін.).
Натретьому місці – роль і місце держави в нематеріальних активах країни, начетвертому – власне інституціонально-правові аспекти державного регулювання таїх роль в економічному розвитку нації, інтеграційних союзів країн, світовоїекономіки.
Рольпідприємницької діяльності держави можна виміряти у двох вартісних показниках:частці держвласності в національному багатстві країни та в діючих виробничихактивах. На прикладі західних країн можна виділити період до 1980 і після.Справа в тому, що в 80 – 90-ті рр. практично весь західний світ охопилабезпрецедентна хвиля приватизації, серйозно змінивши всю панораму державногопідприємництва й державної участі в економіці. Звичайно, приватизація післяДругої світової війни проводилась практично в усіх країнах Заходу. Але це булиокремі акції, пов’язані з обставинами, що надходили. Приватизація ж 80 – 90-хрр. відрізнялась своїм розмахом, масовістю, до того ж її проводили уряди якконсервативного, так і соціал-демократичного устрою.
Достатньонавести кілька цифр, щоб став зрозумілим масштаб явища. Тільки між 1985 і 1993рр. об’єм продажу держвласності приватним інвесторам в ста країнам західногосвіту склав приблизно 330 млрд. дол. В одному 1992р. ця сума перевищила 70млрд. дол.
Впереважній більшості країн західного світу підприємства держсектору поступалисяпо ефективності підприємствам приватного сектору. Практично всюди ріс масштабсубсидіювання держпідприємств, що неминуче сприяло росту бюджетного дефіциту тавнутрішнього боргу. І саме необхідність рішення фінансових проблем стала однимз важливих мотивів масової приватизації як способу приведення до ладудержавного господарства.
Проілюструємоприкладами ситуацію, що склалась до 80-х рр. Значна кількісна роль держсекторув Португалії після 1974р. поєднувалась з його неефективністю: між 1974 – 1984рр.об’єм збитків в націоналізованій промисловості дорівнював приблизно третиніобсягу річного ВВП. У Франції тільки на початку 80-х рр. середньорічні субсидіїдержави підприємства держсектору становили, по оцінкам, приблизно 50 млрд. фр.Німеччина, де підприємства держсектору мало поступалися по ефективностіприватному сектору, після возз’єднання отримала приблизно 13 тис. великих ісередніх східних підприємств, переважна більшість яких були безнадійнозбитковими. Таким чином, просте позбавлення від збиткових підприємств полегшилофінансове ярмо урядів, покращили бюджет, зменшило виплати по внутрішньомуборгу, збільшило кошти урядів на соціальні програми.
Другийпо значення мотив – прагнення підвищити ефективність національної економіки зарахунок структурної перебудови, збільшив долю більш виробничого приватногосектору. Третій мотив – підвищення конкурентоздатності національної економіки.І, нарешті, четвертий – суто ідеологічний, для прихильників ринкових рішеньпроблем. В цьому відношенні британський досвід протистояння лейбористів і торіможна розглядати як класичний випадок.
Абсолютнозрозуміло, що така масштабна приватизація не могла не скоротити підприємницькудіяльність держави. Якщо до цього спостерігалася тенденція до росту державноїучасті в підприємництві в цілому в усій групі розвинених капіталістичних країн,то в 80 – ті рр. настав явний злам.
Даніпро долю державного сектора у національному багатстві розвинених країн Заходусуперечливі та фрагментарні, що пов’язані більш всього з труднощами їх обліку.В середині 80 – х рр. удільна маса держвласності всіх видів в матеріальномубагатстві США оцінювалась в 20%, хоча у обробній промисловості на долюдержсектора припадало лише 1% капіталу. Доля держави в національному багатствіЯпонії оцінювалося приблизно такою ж цифрою, а в виробничому капіталіпромисловості та сільського господарства – приблизно 2%. У Франції доля державиу національному багатстві за той же період оцінювалась приблизно в 40%. Самимиодержавленими економіками серед розвинених західних країн до 1980 р. булиПортугалія, Італія, Австрія, Франція і Швеція.
Держвласність і розподільча функція держави. Розглянемо статистичні форми виявурозподільчої функції держави. Розглянемо таку форму держаної участі внаціональній економіці як перерозподіл ВВП (ВНП) або національного доходу.Зазвичай в якості параметру береться співвідношення бюджетних доходів(розходів) всіх рівнів і обсягу виробленого ВВП або ВНП.
ВСША обсяг державних витрат всіх рівнів управління (федерального, регіонального,місцевого) по відношенню обсягу ВНП (в поточних цінах) майже за столітнійперіод змінювалася наступним чином (%): 1913р. – 7.1, 1929р. – 8.1, 1940р. –12.4, 1950р. – 24.6, 1960р. – 28.1, 1970р. — 33.2, 1980р. – 35.4, 1990р. – 40.ті ж самі показники для Німеччини (%): 1913р. – 15.7, 1928р. – 27.6, 1950р. –37.5, 1959р. – 39.5, 1969р. – 42.5.
Відомідослідники В. Танці та Л. Шук-нехт зібрали унікальну статистику за більш ніжстолітній період(близько 130 років) по 17 (інколи по 14) індустріальнорозвиненим країнам, на які приходилося більше ніж 90% ВВП цих країн і більше2/3 світового ВВП(Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Франція, Німеччина,Ірландія, Італія, Японія, Нідерланди, Нова
Зеландія,Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США (див. додаток. 1 )
Цілкомприродно, що і у сукупності державних прибутків картина виявиться в ціломутакою ж, але відрізнятиметься лише на величину дефіцитів державних бюджетів (додаток 2)
Заразрозглянемо динаміку країн зайнятих в державному секторі (додаток 3)
Тутми можемо побачити, що навіть скорочення підприємницької ролі
Державив 80-90-рр. ХХ століття в результаті масової приватизації не переломилотенденцію до росту ідеальної ваги зайнятих в публічному секторі.
Наведенняданих однозначно ілюструє нам довготривалу тенденцію до росту долі державнихвитрат в ВВП розвинутих країн.
Недивлячись на те, що приватизація 80-х рр. більше всього торкнулася сферипідприємницької діяльності держави, вона і відбилася на ролі держави вперерозподільних процесах. Хоча при всіх труднощах вимірювання цих двохпроцесів ніякі кількісні розходження у конкретних даних за окремі роки не всилі проігнорувати тенденцію до росту ролі державних фінансів в національнихприбутках і розходах практично всіх розвинутих країн світу.
Звідсивипливає, що розмір і доля державної власності в усьому національному багатствікраїни не являються основою в перерозподілах. Наприклад, зайнятість в США(додаток 4)
4. Власність у системі виробничих відносин
Будь-якавиробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочативиробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об’єктивнимиумовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засобивиробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінюєв своїх інтересах. Тому, коли говориться про власність, мова йде в першу чергупро те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні тадуховні блага.
Що ж розуміється під власністю? Західна економічнанаука, беручи до уваги лише юридичний аспект, зводить поняття власності до їїречових об’єктів і визначає власність як відношення людини до речей. Зюридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння,володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).
а) економічний зміст власності
З економічної точки зору власність відображає, зодного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а зіншого – спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва. Марксистськаполітекономія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля,продаж, спадщина об’єктів власності), визначає власність як певні економічнівідносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.
Ми ж, розглядаючи власність як об’єктивні відносиниміж людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності й насамперед, засобіввиробництва, в її економічного змісті будемо розрізняти два аспекти:а)матеріально – речовий (відношення людей до об’єктів власності) і б)соціально– економічний (відносини між людьми в зв’язку з привласненням ними об’єктіввласності).
Зумовлено це тим, що в практичній господарськійдіяльності тісно переплітаються стосунки між людьми з приводу об’єктіввласності з відносинами людей до самих об’єктів власності, їх використаннями знайбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнута лише тоді, колигосподарюючий суб’єкт має право розпоряджатися об’єктом власності,користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміствласності, можна дати таке її визначення.
Власність – це сукупність виробничихвідносин між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, в першучергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування йрозпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування.
Проте значеннявласності визначається не лише тим, що вона породжую право володіння,розпорядження й користування, — це її зміст у вузькому розумінні. В широкомуплані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якомуфункціонує суспільне виробництво (господарюючі суб’єкти).
А конкретно вонавизначає:
n умовипоєднання робітника з засобами виробництва;
n відносиниміж людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;
n умовирозпорядження й використання факторів виробництва.
У всіх цихвипадках люди опиняються у певних відносинах один до одного. Отже, зводитивідносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користуванняоб’єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, які обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об’єктіввласності.
Виходячи зрозглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо на засобивиробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначаєсоціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становищекласів, соціальних груп людей і взаємовідносин між ними, бо складає основу всіхвиробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.
Економічні відносини власності характеризуютьнасамперед соціальну сторону суспільного виробництва, дозволяючи чітковідповісти на запитання, у цих інтересах воно здійснюється. Не менш важливим єі те, що власність визначають форми організації виробничої діяльності, характеруправління виробництвом, розподіл його кінцевих результатів.
Відносинивласності завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувалися ірозвивалися всі інші суспільні відносини. Від форми власності багато в чомузалежать не тільки явища господарського життя, але й суспільний устрій,державні інститути, соціальний і культурний аспекти.
5. Функціональні форми власності
Власність реалізується в різних функціональних формах.
КонституцієюУкраїни визначено приватну, державну та комунальну форму власності. В окремихвипадках виділяться колективна (кооперативна, акціонерна) форма власності. Устатті 41 Конституції України записано: ”Громадяни для задоволення своїх потребможуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власностівідповідно до Закону./> /> /> /> /> /> /> /> />
Ніхто не можебути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності єнепорушним.”
Відносини власності виконують системоутворюючу функціюв системі економічних відносин. Вони визначають:
· Спосібпоєднання робочої сили та засобів виробництва;
· Соціальнуструктуру суспільства, його поділ на класи;
· Характервикористання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;
· Специфікуобміну та розподілу створюваного продукту;
· Метувиробництва та характер управління економічними процесами.
Що ж є вихідною основою розвитку процесуформоутворення власності, які об’єктивні чинники визначають структуру іпринципи утворення її окремих функціональних форм та видів?
У принциповомуплані відповідь на поставлені запитання є досить очевидно.
а) загальноприйняті форми власності
Кожна функціональна форма власності має відбиватинасамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структуріта ступені складності суспільної продуктивної сили, що використовується увиробництві.
Форма власностівизначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єктаіндивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови дляреалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвиткуостанньої. Будь-які “забігання” вперед (так само, як і відставання) у процесіформоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільноїпраці негативно відіб’ються на розвитку її та у кінцевому підсумкустримуватимуть економічний прогрес.
В умовах товарного виробництва і ринкових відносинлише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно зіншими та перспективи її економічного відтворення.
Водночас положення про об’єктивну обумовленістьпроцесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільноїпродуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися.
Економічні явища і процеси завжди являють собоюбагатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв’язки,що визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком.Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не окремогоякогось чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних,внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов ітрадицій того чи іншого суспільства. Це, у кінцевому підсумку, визначає не лишеструктурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення.
Більш того, яксвідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.
Кожна формавласності за своїм змістом багатоструктурна.
Вона неодмінномістить різноманітні структури – нові й старі, ті, що відживають і щойнонароджуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.
Еволюція формвласності
власність
/>
/>племінна
/>/>/>/>общинна державна приватна
/>/>
/>Обмежено-суспільна Індивідуальна (сімейна)
Переважно – суспільна (публічна) />Прив. капіталістична /> /> /> /> /> /> /> /> />
/>загальнонародна />
У країнах зринковою економікою виділяють два типи власності.
/>
б) принципи формоутворення власності
Приватнавласність.Це закріплення права контролю економічних ресурсів та життєвих благ за окремимилюдьми або їх групами. Приватна власність передбачає певне відчуження від іншихосіб які не відносяться до числа власників, право контролю за певними об’єктами– капіталом, землею, доходом, кінцевими товарами тощо. Всі вони тепер стаютьперсоніфікованими і мають певних власників.
Використанняприватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи.Значна частка капіталу знаходиться в приватному володінні. Приватна власністьна капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримкисистеми вільного підприємництва.
Приватнавласність має різновиди:
а) індивідуальначи сімейна власність – право безпосереднього контролю об’єкта власностізнаходиться в однієї особи чи сім’ї. На цій формі власності можуть, наприклад,будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її щеможна назвати необ’єднаною частиною власності;
б) пайованеакціонерна власність – об’єднана приватна власність, де право безпосередньогоконтролю об’єкта належить групі суб’єктів, які домовляються про спосібкерування ним. Ці суб’єкти називаються співвласниками, чи пайовиками – кожномуз них належить певна доля (пай) об’єкта власності. Зазвичай величина цього паювизначається в грошовому виразі. Націй формі власності будується багатосучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;
в) акціонерна власністьє також пайовою власністю. Але має важливі відмінності, тому її можнарозглядати окремо від пайової. Акціонер – це той, хто вніс певний пай в капіталпідприємства і натомість отримав титул власності: цінний папір – акцію.Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізичноподілена, втрата чи придбання частини власності може відбуватися лише шляхомвідчуження відповідних акцій.
г) власністьгромадських організацій – це власність груп людей, об’єднаних в пені громадськіорганізації: політичні партії, профсоюзи тощо. Це не персоніфікована приватнавласність, тобто тут не встановлюються індивідуальні частки в об’єктівласності, які могли б належати членам цих організацій.
в) форми власності у країнах з ринковою економікою
Державнавласність.Це закріплення права контролю об’єктів за державою. В будь-якій країні існуєвелика кількість об’єктів, що безпосередньо контролюються державою, знаходятьсяв державній власності. Існують державні підприємства, значна частина землізнаходиться в державній власності, держава контролює мінеральні та водніресурси, дороги, трубопроводи, системи зв’язку та багато іншого. Контроль зацими об’єктами повинен забезпечувати реалізацію макроекономічноїстабілізаційної політики тощо. Разом з тим, як показує досвід, управлінняоб’єктами державної власності, виявлення та реалізація суспільних перевагвиявляється на практиці досить важкою справою.
Будь-яка державамає певну форму адміністративно-територіального устрою. В кожномуадміністративному регіоні (область, земля, штат тощо) повинні бути свої органидержавного управління. Для ефективного своїх функцій вони повинні володітиправом власності на ряд об’єктів.
Державнавласність в Україні ділиться на:
а) загальнодержавнувласність – основні розпоряджаючі та управлінські функції над об’єктамивласності накладаються на загальнодержавні інститути. Це великі підприємства,системи енергозабезпечення та зв’язку, трубопроводи, автомобільні тазалізнодорожні магістралі, структури Національного банку, військове виробництво,національні заповідники, банкнотна фабрика тощо;
б) комунальнувласність – розпоряджаючі та управлінські функції по відношенню до об’єктівцієї власності належать місцевим органам влади. До таких об’єктів зазвичайвідноситься багато учбових і медичних закладів, спортивних та культурнихспоруд, театрів, підприємств торгівлі, побутових та комунальних послуг, іншіневеликі підприємства тощо.
Різновидидержавної власності можуть називатись по-різному. Наприклад, в країнах зфедеративним державним ладом загальнодержавна власність зазвичай називаєтьсяфедеральною власністю. Інші рівні державної власності можуть мати такі назви яквласність штатів, муніципальна, місцева тощо.
Державна таприватна власності можуть поєднуватись, певним чином комбінуватись. Це можевідбуватися через акціонерну форму, коли власниками часток в об’єкті власностістають приватні особи та держава.
6. Новітні тенденціїу розвитку відносин власності
Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиціїкорпоративну (акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країнсвіту корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідноюструктурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованоїпродукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на корпоративнуформу власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.
У чому ж переваги корпорації перед класичною формоюприватного підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сферібізнесу?
Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться прорізноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є ось що. Особливістькорпоративної форми власності полягає у тому, що вона, з одного боку, зберігаєчерез володіння окремими особами акціями все те позитивне, що несе в собіприватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору,невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства,право безстрокового успадкування). Більше того, корпорація примножуєприватну власність. Особами, що володіють капіталом і отримують з цьогоприбуток, стає все більше громадян.
Водночас корпорація долає обмеженість, притаманнукласичній формі приватної власності. Формуючи загальну структуру корпораціїта зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння, приватнокапіталістичнавласність разом з тим заперечує себе економічно: вона реалізується через більшзрілі — колективні — форми організації виробництва. Йдеться про реалізаціючерез структуру корпорації відомої формули про «позитивне заперечення приватноївласності».
Красномовним є історичний аспект становлення і розвиткукорпорації. Перші акціонерні товариства з'явилися ще на початку минулогостоліття. Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувалоїхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на створеннякорпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих органів абокоролівської влади.
Становище змінилося лише на початку нинішнього століття.Тепер відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можутьстворюватися для будь-яких цілей, причому без обов'язкового дозволузаконодавчих органів.
Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, щовизначають її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість іможливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.
Корпорація є майже бездоганним механізмом длямобілізації найбільших сум капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.
Особливе значення має соціально-інтегральна функціякорпорації. Якщо приватнокапіталістична власність у її класичному втіленнідезінтегрує суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблемисуспільного розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови длясоціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв'язку з цим слідзвернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації відбувається такзваний процес деперсоніфікації великої приватної власності на засобивиробництва. Це знаходять вираження у втраті окремими власниками капіталуконтролю над його функціонуванням.
Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило,наголошувалося, що вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами,що утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася.Якщо у 1929 р. у США з 200 найбільших корпорацій Контрольним пакетом акційволоділо 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не існувало.
Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (виробителекомунікації), яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Ниніїї акціонерами є більш як 2 млн. осіб, жодна з яких не володіла акціями більшяк 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке розпорошення акційхарактерне і для багатьох інших корпорацій. Саме завдяки цьому управління нимиздійснюють не приватні власники, а професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейтназвав техноструктурою.”Влада людей, що управляють нею (корпорацією. — А. Г.),— писав він, — не залежить більше від приватної власності» (Новоеиндустриальное общество. — М., 1969).
Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізмуреалізації приватної власності, її структурної перебудови. Розпорошеннявласності, як пише з приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в майбутнє. —К., 1990), є нині домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну змінуролі цієї ланки економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливістьздійснення приватним власником прямого контролю над засобами виробництва. Укінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст твердження «власність без владиі влада без власності». Змінилася основа влади. Спершу вона була похідною відвласності. Згодом влада змістилася у бік компетенції, технічної спроможностізабезпечувати економічне ефективне використання ресурсів.
Зауважимо, що корпорація не є застиглою формою власності.Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвиткукорпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні десятиріччя. Йдетьсяпро «революцію» у структурі корпорації, пов'язану з передаванням певної частиниакціонерного капіталу найманим працівникам того підприємства, де вони працюють.
Початок розвитку перетворень корпоративної власності, щорозглядаються, було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно зспеціальним планом розвитку акціонерної власності законом. Зміст його зводитьсядо здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників доакціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20 законодавчихактів, які сприяли поширенню цих процесів.
Закони про робітничу власність на кінець 80-х років булоприйнято також у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків абокредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють такзваний акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівниківцієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям, що здійснюють такусоціалізацію корпоративної власності, надають довгострокові податковіпреференції та інші пільги.
Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601компанія, що повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. —9700. Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн. У1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на нихперсоналу — до 10,5 млн. осіб, що становить майже 10 відсотків активної робочоїсили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як «Авіс», «Морган стенлі»,«Локхід», «Полароїд». Підраховано, що продуктивність праці та рентабельність вкорпораціях цього типу є вищою, ніж на аналогічних підприємствах інших формвласності. За оцінками фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотківусіх робітників і службовців може стати власниками підприємств, де вонипрацюють.
Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництвасприяло істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у СШАналічувалося близько 6 млн. акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є акціонером. Тасправа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни усоціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки цим процесам.Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої силиз засобами виробництва. У кінцевому підсумку відбувається процес перетворенняпрацівника на співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці тавласності.
Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючимвласником.
Завдяки цьому створюються умови для безпосередньоїреалізації індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобтодля виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загально-цивілізаційнихпринципів розвитку.
Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації вУкраїні переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративнийсектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня 1998 р. нанього припадало 52,4 відсотка загальної кількості підприємств, на якихвироблялося 55,7 відсотка промислової продукції. Показовим є й те, що 21 млн.громадян України стали власниками акцій та земельних паїв (табл. 4). Однакнезрілість ринкових відносин в Україні заважає повній реалізації громадянамисвоїх прав як акціонерів. Згодом цей недолік буде подолано.
Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, щодокорінно змінює відносини приватнокапіталістичної власності, позитивнозаперечуючи її сутність.
Структура власності промисловості України за 1998 р.Форма власності Частка за кількістю підприємств за обсягом виробництва Державна 19,9 32,1 утому числі: загальнодержавна комунальна 16,3 3,6' 31,7 0,4 Колективна 79,1 67,7 Приватна 0,7 0,1 Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав 0,2 0,05
Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій увиробництві валового національного продукту, в країнах Заходу не тільки незменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що безпосередньоперебувають в індивідуальній приватній власності. Це так звані маліпідприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремихкраїнах Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. Зпогляду перспектив економічного розвитку, розуміння того, що приватнотрудовавласність, на якій ґрунтується діяльність цих підприємств, не тільки незгортається, а й кількісно зростає, факт досить вагомий.
Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, зодного боку, швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійнозмінюється, з іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємстватакож швидко розвиваються.
Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв'язку зперетворенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самоїінформації — на домінуючий об'єкт власності, основну форму багатствасуспільства. Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну відвласності на матеріально-уречевлені засоби виробництва, не може себереалізувати на суто приватній основі. Наслідком цього є те, що прогресуючезвуження на основі розвитку постіндустріальної технології сфери праці якдіяльності зі створення предметно-уречевлених матеріальних благ означаєодночасне згортання сфери панування приватної власності.
Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слідпередусім виявити специфічні риси інформації як товару, що поступовоперетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства.Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й продажу і у цьому відношеннімало чим відрізняється від звичайного товару — послуги, що є об'єктом приватноївласності. У країнах, що стають на шлях постіндустріального розвитку,посилюється конкурентна боротьба за володіння нею. Більше того, відбуваєтьсяпроцес монополізації інформації, перетворення її на безпосередній об'єктприватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цьогоформується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.
Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулюєрозвиток зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. Йдетьсяпро специфіку споживчого використання інформації як товару. Інформація упроцесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від звичайноготовару інформація при її продажу не відчужується від свого власника. Останнійпозбавляється лише повної монополії на її використання. Проте він може продатиїї повторно. Те саме може зробити і покупець. У кінцевому підсумку дістаютьподвійний результат. Інформація втрачає здатність відчуження від свогобезпосереднього виробника — людини. Водночас на ґрунті її всебічного розвиткуформується спільна духовна власність, яка є фундаментом нагромадженняінтелектуального потенціалу суспільства.
Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володієземлею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самійділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральнийконвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об'єкт власності щекимось іншим. Однак, якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця самаінформація може стати власністю й іншої особи.
Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американськийвчений?
Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головнимматеріальним елементом у структурі власності була власність на землю, будівлі,машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить доінформаційного суспільства, основою власності стає неречова субстанція.Найважливішим у її характеристиці є те, що вона стає спільним суспільнимнадбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користуватисяцією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.
Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається непросто економічне заперечення специфічної для індустріальної системи приватнокапіталістичноївласності, а діалектичне зняття відносин власності взагалі. Ці відносинипоступово відходять у підвалини всієї економічної системи суспільства,поступаючись місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.
Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційногорозвитку — критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що укінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головнуформаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формуваннясоціально-класових відносин, владних та управлінських структур суспільства, поступовосамозаперечується.
Саме на цих методологічних засадах побудована теоріяграничної корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії.Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які виробничіструктури можуть бути предметом економічних відносин, якщо вони є рідкісними.Йдеться про те, що їхня економічна значимість обернено пропорційна до їхньоїнаявності. Це стосується оцінки економічної корисності не тільки певноготовару, а й, як про це писав один із засновників теорії граничної корисностівідомий австрійський економіст Карл Менгер (Основания политической экономии.Общая часть: Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність якекономічна категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдиноможливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобтоневідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у нашомурозпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений, зробити висновокпро те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребою і доступноюкількістю благ, власність на них взагалі втратить свою економічну значущість.Вона зникне.
Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваютьсяза більш складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К.Менгера не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така,що створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизмувідносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.
7. Відносини власності в Україні
Для України, яка розбудовується на засадах ринковоїекономіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на засобивиробництва.
Чому? Річ у тім, що в Україні, яка в складі Радянського Союзупротягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структуравласності, в якій переважали її суспільні форми. Див. схему 23.
Схема 23 Структура власності в Україні до 1991 р.Державна Колгоспно-корпоративна
/>Громадських організацій Особиста
Така структура власності формувалась під впливом вимогконцепції побудови соціалізму, яка передбачала, що:
а) соціалізм повинен довести свої переваги передкапіталізмом, на зміну якому він приходить, більш високим рівнем продуктивностіпраці;
б) високий рівень продуктивностіпраці може забезпечити лише велике виробництво, яке має ряд суттєвихекономічних переваг перед дрібним виробництвом;
в) найбільш сприятливим середовищем для зростанняпродуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва,яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомопідтримувати відповідність між виробничими відносинами й продуктивними силами.
Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердиласправедливість такої концепції. Свідченням того є незаперечні факти:
1. Досить високі темпи розвитку радянської економіки (вищі,ніж у країнах капіталістичного світу) впродовж всієї її мирної історії.
2. Плановість, яка базувалася на суспільній власності,забезпечила безкризовий характер розвитку економіки, а отже, неухильнезростання продуктивності праці.
3. Така економіка послужила одним з вирішальних факторівперемоги у Великій Вітчизняній війні з фашизмом.
4. За порівняно короткий строк здійснилась післявоєннавідбудова народного господарства.
Проте в ході формування основ соціалістичного суспільствабули допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільноївласності державною, в результаті чого фактично право розпорядженнянародною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, абезпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала«нічийною», а працівник — відокремленим від засобів виробництва, хочаформально він залишався їх співвласником.
Надмірне одержавлення власності породило багато негативнихнаслідків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері — цеігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності, щопідривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонароднихінтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді йшкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправданонадмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинулов кінці кінців на темпи економічного зростання.
Все це підірвало довіру народу до соціалістичної ідеї і сталовідправним моментом руйнування першої в світі соціалістичної держави. На їїтеренах утворилися нові самостійні держави, в т.ч. й Україна, які спішно почалиреставрувати капіталізм, тобто суспільний лад, що ґрунтується на приватнійвласності на засоби виробництва.
Отже, можна констатувати, що Україна на сучасному етапізнаходиться в перехідному періоді від соціалізму до капіталізму. Що являє собоюцей перехідний період і в чому полягає його основний зміст?
У зв'язку з тим, що соціалізм і капіталізм — це дварізнотипні способи виробництва: перший ґрунтується на суспільній власностіна засоби виробництва, другий — на приватній, перехід від соціалізму докапіталізму не може бути одномоментним актом. Ця трансформація передбачаєнаявність особливого перехідного періоду, впродовж якого повинна бутиліквідована соціально-економічна основа
Сутність перехідного періодусоціалізму з їїнадбудовою й створено економічний базис капіталізму. Тобто, суспільна власністьі система виробничих відносин, збудована на ній, повинна змінитись на приватнокапіталістичну;власність з відповідною їй системою виробничих відносин.
Тому основним змістом перехідного періоду від соціалізму докапіталізму повинен бути процес перетворення суспільних форм володіння,розпорядження й користування власністю в форми приватні. А так як це здійснитине можна одномоментно — постановою, указом або навіть прийняттям певногозакону, то це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бутибагатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності:суспільні, приватні, змішані. Це ж певною мірою передбачає й сучасна ринковаекономіка.
Отже, необхідність існування різних форм власності в сучаснійекономіці України зумовлена в першу чергу багатоукладністю її перехідногоперіоду. Але не тільки цим. Світовий і наш «домашній»
Досвід показує, що визначальною причиною, яка викликаєзанепад підприємництва, робить економіку неефективною, є відокремленнябезпосереднього виробника від засобів виробництва й управління на основіпозбавлення його власності на ці засоби та права користуватися результатамисвоєї праці. Це особливо відчувається тепер, коли практично основним факторомподальшого зростання виробництва все більше стає особистий фактор (людина), боможливості речового фактору (предмети праці, засоби праці) відносно вичерпані.Тобто, без суттєвих капіталовкладень, які «з'їдають» ефект, речовийфактор відходить на другий план. Тому позбутися негативних явищ векономічній та інших сферах життя можна, лише усунувши причини, які відірваливиробника від засобів виробництва.
У країнах капіталістичного світу це здійснюється шляхомпереходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм,що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальноївласності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом.Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.
В СРСР, як було показано вище, практика формування колективнихформ власності привела до монопольного зосередження засобів виробництва в рукахдержави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За такихумов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався неюдержапарат. Безпосередні виробники фактично були відокремлені від засобіввиробництва та результатів своєї праці. Це підірвало зацікавленість урезультатах праці і стало причиною зниження темпів зростання радянськоїекономіки в останні роки її існування.
Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСРнадмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули в робітниківдо високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно зкапіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення відносинвласності й створити умови для існування різноманітних форм власності:державних, колективних, приватних.
Необхідність існування різних форм власності в сучаснихумовах зумовлюється ще й тим, що по — перше, сьогодні рівень розвиткупродуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народногогосподарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічномурівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.
По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються двавзаємопов'язаних процеси — концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлюєукрупнення, усуспільнення виробництва. Другий — його диференціацію. Останнявідкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудовоїдіяльності.
Висновок
Таким чином, власність – головна економічна категорія. Убудь-якій економічній системі рішення людей залежать насамперед відзагальновизнаних у даному суспільстві прав власності. Право власності – цеврегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування ірозпорядження працею, природними ресурсами та майном.
Власність повинна давати дохід. Виникнувши в часи первісноголаду, власність процвітала, стверджуючи пануючу владу заможних над незаможними.Вона змінювала лише форму, своє обличчя, і ці зміни ставали найвизначнішимиісторичними подіями, кожна з яких являє собою епоху в існуванні людства –рабовласництво, феодалізм, капіталізм, державний соціалізм, соціальне ринковегосподарство.
Нині у країнах з розвинутою ринковою економікою існують лишедві форми власності: приватна і державна. Усі інші – це похідні цих основних.Головною ознакою наведеної класифікації форм власності є суб’єкти прававласності: громадяни чи держава. Об’єктами права власності можуть бути людськийкапітал, природні ресурси, майно, результати інтелектуальної праці тощо.Найціннішою формою власності є людський капітал.
Еволюція відносин власності – складний процес і її не можназаперечувати і зводити до альтернативи: або збереження ”загальнонародної”, а посуті – державної власності, або перехід до приватної власності у тій їїкласичній формі, яка існувала на зорі капіталізму.
Інтернаціоналізація капіталу та його концентрація в країнахринкової економіки зумовлюють подальший розвиток колективних форм приватноївласності у вигляді акціонерних і партнерських компаній, кооперативів.
У межах даного процесу відбувається деперсоніфікаціякапіталу, відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції. Важливиметапом на цьому шляху є формування ринку цінних паперів та концентраціякапіталу на фондових біржах, у банках, холдингових, страхових і трастовихкомпаніях, які здійснюють посередницькі операції.
Власність як економічне відношенняпочало формуватися ще при становленні людського суспільства. На монополізаціїрізних об’єктів власності тримаються всі найважливіші форми економічного танеекономічного відношення до праці. Економічне відношення до праці виходить звласності на умовах виробництва або на власності на капітал.
Суспільна ідея завжди приділялавелику увагу проблемі власності. Спеціальні посилання на неї можна знайти вісторичній, філософській та художній літературах. Велика традиція і матеріалнакопичений в юридичній літературі, в рамках якої склався ряд направлень ввивченні прав власності.
Власність належить до числа такихпонять, навколо яких протягом довгих віків схрещувалися найрозумніші люди іробили свої внески в розвиток поняття власності.
В соціально-економічній літературішироко розповсюджено визначення власності як присвоєння індивідом абоколективом засобів та продуктів виробництва.
Форми власності являють собою різнікомбінації. Я розглянула таку форму власності як державну, виклала її суть тапризначення в економіці.
Отже я можу сказати, що власність – це не річ, авідносини між людьми з приводу виробництва і відчуження його результатів –матеріальних благ і послуг. Власність є однією з найбільш фундаментальних іосновоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладнішихкатегорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.
Там, де є економічна діяльність, там завжди є проблемавласності. Відношення власності проникають в усю систему економічних відносин ісупроводжують людину з моменту його народження до смерті. Всюди ми натикаємосяна одне загальне корінне питання: кому належить економічна власність, хтопривласнює матеріальні умови існування людей, хто є господарем землі, фабрики,духовного багатства? Соціальна суть цих відносин і є вираження притаманнихданому суспільству економічних відносин власності.
Списоквикористаної літератури
1. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. “Політичнаекономія” Київ, -Ельга-, 2000 р., с.59-83
2. Бєляєв О. О., Бебело А. С., ”Політична економія”–КНЕУ-, 2001, с.55-69
3. В.М.Шупыро Преобразования государственной собственности в период экономическихреформ.
4. ГальчинськийА. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. ”Основи економічних знань”, Київ, -Вищашкола- 1999 р., с.101-117
5. Гукасян Г.М. “Основи економічних знань”,1999с.286-297
6. Задея А.А., Петруня Ю.Е. ”Основа економіки” с.156-178
7. Зубко Н.М. “Экономическая теория” Минск 1998р. с.127-131
8. К.Лрусова«Економйка в вопросах й ответах», Москва, 1998р.
9. КамаевВ.Д. Учебник по основам экономической теории, — М.: Владос, 1994.
10. Кемпбел.Р.,Макконнелл, Стенлі Л.Брю «Економікс», т.1.Москва. «Республіка»,1992р.
11. Курсэкономики: Учебник под редакцией Б.А. Райзберга, – М.: Инфра, 1997.
12. Курсэкономической теории. Учебник под ред. Чепурина М. Н., Киселевой Е. А. Киров:«АСА», 2001. с. 75-87.
М. ВШПП, 1997.
13. Меншикова С. М. “Новая економика”-М. – 1999 –с.56-84
14. Несторенко В. П., Климко Г. Н.”Основи економічноїтеорії (політекономічний аспект)” –К.- 1997 с. 46-63
15. Основыэкономики. Учебник. Под ред. Райзберга Б. А… М.: Инфра-М, 2002. с. 84-104.
16. Петюх В.М., Ліфінцев М. О., Бєляєв О. О. ”Основи ринкової економіки”, Київ, -Урожай-1993 р., с. 68- 84
17. РадыгинА., Архипов С. Собственность, корпоративные конфликты и эффективность Журнал«Вопросы экономики» — №11, 2000 г. с.114.
18. РезниковЛ. Нужно ли развивать отношения частноземельной собственности? «Российскийэкономический журнал» — №5, 2000 г. с.42.
19. С.Дзюбик«Основи економічної теорії», Київ, «Основи», 1994р.
20. Экономика.Учебник. Под ред. Булатова А. С… – М: Юрист, 2001. с. 71-74; 663-669.
21. Экономика:Учебник по курсу «Экономическая теория» под редакцией А.С. Булатова, – М.: Бек,1997.
22. Экономическаятеория. Учебник. Под ред. Базнева Н. И., Турко С. П… М Н: БТЭУ, 1997. с.71-82.
23. Экономическаятеория. Учебник. Под ред. Борисова Е. Ф. М.: Юрайт-М, 2000. с. 47-68.
24. Экономическаятеория. Учебник. Под ред. Добрынина А. И., Тарсевича Л. С. М: Литера, 2000. с.67-75.
25. Экономическаятеория. Учебник. Под ред. Мчерного С. В. и др. М.: При, 2000. с.131-150.
26. Экономическаятеория. Учебник. Под ред. Николаева И. П. М: Проспект, 1999. с. 157-175.
27. Экономическаятеория: учебник для вузов. – Москва, 2003
28. Экономическаятеория: Учебник под общей редакцией В.И. Видяпина и Г.Г. Журавлевой, — М.: Инфра-М,1999
Додатки
Додаток 1
1870р. 1913р. 1920р. 1937р. 1960р. 1980р. 1990р. 1996р. Австралія 18 16 19 15 21 34 35 36 Австрія 10 17 15 21 36 48 39 52 Канада 17 25 29 39 46 45 Франція 13 17 28 29 35 46 50 55 Німеччина 10 15 25 34 32 48 45 49 Італія 14 17 30 31 30 42 53 53 Японія 9 8 15 25 17 32 31 36 Нова Зеландія 25 25 27 38 41 35 Норвегія 6 9 16 12 30 44 55 49 Швеція 6 10 11 16 31 60 60 64 Швейцарія 16 14 17 24 17 33 34 39 Великобританія 9 13 26 30 32 43 40 43 США 7 8 12 20 27 31 33 32 В средньому 11 13 20 24 28 42 43 45
Додаток 2
1870р. 1913р. 1920р. 1937 р. 1960р. 1980р. 1990р. 1997 р. Австралія 17.8 16.7 19.4 14.9 24.4 29.7 35.5 35.1 Франція 15.3 13.7 17.9 20.5 37.3 46.1 48.3 50.6 Італія 12.5 14.7 24.2 31.1 24.8 36.9 42.4 47.9 Ірландія 9.6 11.8 23.2 26.3 27.5 35.9 36.7 37.0 Японія 9.5 18.8 27.6 34.2 32.1 Нова Зеландія 24.7 27.0 52.1 47.6 Норвегія 4.3 7.7 11.5 10.9 32.4 49.0 52.3 52.1 Великобританія 8.7 11.2 20.1 22.6 29.9 39.6 38.7 37.8 США 7.4 7.0 12.4 19.7 27.0 30.0 30.8 32.1 В середньому 10.6 11.8 19.2 21.6 27.8 36.8 41.2 41.3
Таблиця2. Державні прибутки в 9 країнах ОЕСР, % ВВП
Додаток 3
1870 1913 1937 1960 1980 1994 Австралія 1.4 1.7 23.0 26.0 20.9 Австрія 1.9 4.7 7.6 10.6 17.3 22.4 Бельгія 2 9 4.8 12.2 18.9 19.4 Канада 18.4 18.8 20.4 Франція 2.5 3.0 4.4 20.0 24.8 Німеччина 1.2 2.4 4.3 9.2 14.6 15.1 ІрландІя 2.5 2.6 1.8 14.5 14.0 ІталІя 2.6 4.4 5.1 7.7 14.5 16.2 ЯпонІя 1.0 3.1 5.0 6.7 6.9 Нідерланди 3.5 4.6 5.8 11.7 14.9 12.7 Нова Зеландія 17.9 19.2 18.1 Норвегія 2.2 3.4 4.7 23.2 30.6 Іспанія 11.9 15.1 Швеція 2.2 3.5 4.7 12.8 30.3 32.0 Швейцарія 2.4 5.7 5.8 7.3 10.7 14.1 Великобританія 4.9 4.1 6.5 14.8 21.1 15.0 США 2.9 3.7 6.8 14.7 15.4 14.5 В середньому 2.4 3.7 5.2 12.3 17.5 18.4і
Додаток 4
1961 1971 1981 1995 Всього зайнятих в країні 24460 24530 24500 25740 в тому числі: приватний сектор 18600 17910 17310 20280 публічні корпораціі 2200 2010 1870 442 Всього в державних організаціях та установах 3660 4620 5320 4790 З них в центральному управлінні 1790 1970 2420 2144 в тому числі: армія 474 368 334 320 Охорона здоров’я 575 785 1207 1183 В місцевих органах влади 1870 2650 2900 2644