Курсова робота
На тему: «Політекономія як суспільно-економічна наука»
1. Зародження таеволюція політекономії
1.1Визначення та сутність політекономії
Політекономія вивчаєекономічні відносини людей, їх єдності і взаємодії з продуктивними силами таполітичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. Предметом євивчення економічних виробничих відносин, їх взаємодія з продуктивними силамита організація управління і ефективне ведення господарства як чинниківсуспільного багатства. Вивчаючи свій предмет політекономія робить висновки, узагальнення,в результаті чого формується понятійний аппарат: економічні закони, економічнакатегорія. Сучасне розуміння західними економістами політекономії пов’язано зпоняттям «економікс», що перекладається як економіка. Предметом «економікс» єповедінка людей у процесі виробництва різних благ за умов обмеженості ресурсівта управління ними. Метою у даному разі є досягнення максимального задоволенняпотреб людей на основі забезпечення прибутку. Деякі економісти (наприклад,С.Фішер) предметом вивчення в «економікс» називають ту сферу людськоїдіяльності, що належить до виробництва, обміну і споживання товарів і послуг.Марксизм при з’ясуванні предмета політичної економії наголошує на виробничихвідносинах між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживанняматерільних благ. При зіставленні двох підходів до визначення предметаполітекономії очевидними є розбіжності між ними. Економікс акцентує увагу надії людей у різних сферах суспільного відтворення, а політекономія(марксистська) – на тому, що люди в процесі праці вступають між собою певнівідносини.
1.2Зародження та еволюція політекономії
Економічнанаука як система поглядів, знань, законів, що відображають господарське життялюдського суспільства склалася досить недавно – у XVIII-ХІХ ст. Однак важкоуявити, що існували коли-небудь часи, в які людей не цікав б проблемибагатства: його одержання, нагромадження, використання тощо. Отже, розгляд певнихекономічних проблем ми знаходимо в найдавніших пам'ятках історії людства.
Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнулитеоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарськоїдіяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробуватиуправляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовиливиникнення економічної теорії.
У найдавніших письмових джерелах Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаюрозглядаються в основному питання економічної політики і управління державою.Зокрема, в «Законах царя Хаммурапі» (Месопотамія, Вавілон, XVIII ст. до н.е.)заборонявся продаж за борги земельних наділів військових та деяких іншихкатегорій підданих; боргове рабство обмежувалося 3 роками не залежно від сумиборгу; обмежувався позичковий відсоток (20% по грошових позичках, 33% – понатуральних), захищалося право власності та інтереси сторін угосподарсько-правових угодах.
Утворах мислителів Стародавньої Греції зустрічаються вже ідеї, що стосуютьсявласне економічної теорії (об'єктивні закономірності господарського життя). Зокрема, Ксенофонт (біля430–355 рр. до н.е.) звертає увагу на залежність майстерності від рівня поділупраці, а сам поділ праці залежить від розміру (місткості) ринку. Гроші він розрізняєяк засіб обігу і скарб.
Платон (428або 427–348 або 347 рр. до н.е.) в творах «Держава» і «Закони» робить одну зперших спроб створити проекти ідеального суспільства. У «Політиці» або «Державі»Платон систематизує потреби людини і пов'язує їх задоволення з поділом праці,зазначаючи, що потреби і поділ праці є причинами виникнення міст. Гроші, найого думку, виконують не лише функції засобу обігу та скарбу, але і міривартості. У трактаті «Закон» філософ торкається проблеми співвідношеннябагатства і бідності.
Найвищогорівня економічна думка античності досягла в творах Арістотеля (384–322 рр. дон.е.) «Нікомахова етика» та «Політика». Господарську діяльність, спрямовану назадоволення потреб, він назвав економікою (ойкос – дім, номос – закон). Ту жчастину господарської діяльності, що спрямована на збагачення, Арістотельназиває хрематистикою (від хрема – майно, багатство) і зазначає, що жадобанаживи не знає меж. Філософ засуджує хрематистику і, відповідно, її основу – лихварствоі торгівлю з метою збагачення. Торгівля задля задоволення власних потребвизнається необхідною. Арістотель одним з перших звернувся до аналізу сутіпроцесу обміну. «Все, що бере участь в обміні, має бути певним чином зіставним»,– пише філософ. І досі в економічній науці немає єдиного погляду на те, що жсаме робить товари сумірними. Одні (зокрема Д.Рікардо, К. Маркс) вважають,що основою сумірності є затрачена людська праця, інші (зокрема Тюрго,маржиналісти) – її вбачають у потребах, у товарах та їхній корисності.
Економічнадумка середньовіччя переважно ґрунтувалася на господарських ідеях Біблії,Корану та інших релігійних джерелах. Пануюче натуральне господарство не вимагало глибокихтеоретичних узагальнень.
Пожвавленнягосподарського життя і зародження нового способу господарювання розпочалосянасамперед у торгівлі. Теоретичні узагальнення економічних проблем відповіднотеж стосувалися у першу чергу проблем торгівлі. Цей напрямок економічної думкизгодом (у XVIII ст.) одержав назву меркантилізм (від іт. «mercante» – купець,торговець). Розрізняють ранній (кінець XV–XVI ст.) і пізній (кінець XVI–XVIIст.) меркантилізм. Ранній меркантилізм називають ще монетарним, йогопредставники виступали за заборону вивезення золотих грошей з країни, за суворудержавну митну політику, а пізній меркантилізм – так званим торговим абобалансовим. Ідеологи цього напрямку вважали, що гроші, вивезені з країни,дадуть змогу на зовнішньому ринку заробити торгівлею більше грошей і державастежитиме не за тим, щоб не вивоз золото та срібло з країни, а за тим, щоб ввозбільше, ніж було вивезено. Спільні риси раннього і пізнього меркантилізму: а)основна сфера дослідження – торгівля, обіг; б) основною формою існування багатствавважається золото і срібло; в) конкуренція вважається шкідливою; г) необхідневтручання держави в економічне життя, зокрема проведення політикипротекціонізму: захисту вітчизняного ринку і вітчизняних купців; д)приділяється певна увага ремісництву. З меркантилізмом пов'язане виникненняназви науки «політична економія». У 1615 р. Антуан де Монкретьєн видав «Трактатполітичної економії», в якому пропонує королю Франції проводити економічнуполітику заохочення торгівлі, доводить, що остання є головною ціллювиробництва, тому що недостатньо виробити продукт, а його потрібно ще продати.Найвидатніші представники меркантилізму: Томас Мен, Уільям Стаффорд (Англія), Б.Даванзатті, Г. Скаруффі (Італія).
Згодомосновна увага дослідження переноситься зі сфери обігу у сферу виробництва.Вперше об'єктом вивчення сферу виробництва зроб французькі економісти, якіназвали себе фізіократами (від фр. «physiocrates», гр. «physis» – природа, «cratos» – влада). Очолив цейнапрямок Франсуа Кене. Фізіократи запровад поняття чистого продукту (цінавиробленого продукту за відрахуванням витрат виробництва). Вони вважали, щосаме чистий продукт визначає приріст народного багатства (що в ціломуправильно). Але, на думку фізіократів, чистий продукт створюється тількиземлею, тобто в сільському господарстві. Продуктивною, відповідно, визнаєтьсялише сільськогосподарська праця, а землероби – продуктивним класом. Будь-якаінша праця, на думку Кене, не продуктивна, і відповідно представники всіх іншихвидів діяльності утворюють безплідний клас. Окремо виділяється ще класземлевласників. Земля, на їхню думку, є найбільшою цінністю.
Основніідеї, що об'єднували школу фізіократів: а) держава не повинна втручатися векономіку; б) продуктивною є тільки сільськогосподарська праця; в) необхідністьвведення єдиного земельного податку.
Особливоюзаслугою Ф. Кене є створення «Економічноїтаблиці» (1758 р.) – першоїсхеми процесу суспільного відтворення, де економіка вперше розглядалася яккруговий потік продуктів і доходів.
Особливийвплив на розвиток світової економічної думки мала англійська класична політичнаекономія. Найвидатнішим представником цього напрямку був Адам Сміт (1723–1790).Його «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.) або «Багатствонародів», як цю книгу найчастіше називають зараз, є взірцем глибокого,прискіпливого та неупередженого аналізу. Дехто з сучасних дослідників вважає,що в цій книзі в зародку існують усі сучасні підходи до аналізу економіки.Основні напрямки дослідження у Сміта:
1.Поділ праці: а) універсальність (від операцій до професій і далі до класів таподілу країни на міста і села); б) ступені поділу праці, відкриває таке явищеяк технічний прогрес (саме поділ праці дає простір створенню машин).
2. Поняттяцінності: а) корисність речі («цінність» для споживання); б) мінова цінність(цінність у обміні»). А. Сміт звертає увагу на процес обміну як економію праці(віддаючи продукти своєї праці, кожен ремісник натомість одержує те, що вінробити не вміє і на виробництво чого йому довелося би затратити значно більшепраці, ніж спеціалісту. Тобто в обміні кожен одержує більше, ніж віддає). ДоСміта завжди прибуток в обміні однієї з сторін розглядався як збитки для іншої.
3. Цінабудь-якої речі, на думку А. Сміта, складається з трьох частин: плати за працю,земельної ренти та прибутку на капітал. Відповідно до джерел доходу суспільствоподіляється на три класи: наймані робітники, землевласники такапіталісти-підприємці.
4. Вплив наекономіку вільної конкуренції та монополії.
5. Станиекономіки: зростання, спадання та застій.
6.Досліджував процес нагромадження капіталу та суспільного відтворення.
7. Захищаючипринципи природної свободи, А. Сміт визначає досить суттєві функції держави: а)забезпечувати таку діяльність, яка не можлива або не вигідна для приватногокапіталу (освіта, зв'язок, транспорт тощо); б) підтримувати режим природноїсвободи (правовий та економічний захист свободи конкуренції); в) захист життя,свободи та власності громадян.
8.Формулює поняття «невидимої руки», що спрямовує виробників, які мають на метівласні вигоди, піклуватися про потреби та інтереси суспільства. Тепер це називаєтьсясистема економічних законів
Найбільшвідомим послідовником А. Сміта був Давид Рікардо (1772–1823). Він аналізувавекономічні процеси у період так званого промислового перевороту, коли бувздійснений перехід від мануфактурного до великого машинного виробництва.Рікардо вважав, що джерелом вартості є тільки людська праця. Вчений приділивзначну увагу проблемам грошей, зокрема паперових, заробітної плати й прибутку,земельної ренти, обороту капіталу та захищав принципи економічного лібералізму.Водночас розробив теорію зрівняльних переваг, яка і досі застосовується длядосліджень у галузі взаємовигідної зовнішньої торгівлі та міжнародного поділупраці.
У 1817 р. вийшла у світ його основна праця «Засади політичної економії йоподаткування». В ній Рікардо розробляв кількісну теорію грошей, згідно якоївартість грошей встановлюється у сфері обігу і залежить від їх кількості. Вінбув прихильником заміни металевих грошей паперовими і вірив, що паперовихгрошей не буде випущено більше, ніж потрібно. Досліджуючи заробітну плату,вчений виділив також номінальну заробітну плату як грошовий вираз ціни праці іреальну заробітну плату як її натуральний вираз.
Д.Рікардо,як і А. Сміт, доводив, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманихробітників. Він вважав, що вартість товару завжди розпадається на заробітнуплату і прибуток, які перебувають в оберненому співвідношенні: збільшення абозменшення заробітної плати викликає протилежні зміни прибутку.
Класикамианглійської політичної економії А. Смітом і Д.Рікардо було започаткованотрудову теорію вартості. Певний вплив на світовий розвиток економічної думки малидослідження Карла Маркса (1818–1883). У «Капіталі» (1т. 1867 р.) він давглибокий аналіз тогочасного процесу виробництва, зосереджуючи увагу на йогонедоліках та суперечностях. Особливу увагу дослідник звернув на проблемистворення прибутку, або додаткової вартості. К. Маркс довів до рівнянаукової теорії ідею класиків політичної економії про двоїстий характер праці,розвинув трудову теорію вартості, обґрунтував прогресивну роль акціонерноївласності, розкрив суть абсолютної ренти і т. п.
Вчення Марксамало і серйозні недоліки. Зокрема, він недооцінив роль приватної власності, втому числі приватної трудової у людському суспільстві, а абсолютизував рольдержавної власності. К. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартостітільки працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.Марксистська теорія переоцінила роль великого виробництва в економіцісуспільства. Маркс мало уваги приділив закону попиту і пропозиції і т.д. Цятеорія зазнала критики з різних позицій, але мала неабиякий вплив, зокрема, навдосконалення процесу капіталістичного виробництва.
1.3Сучасні напрями економічної теорії
КінецьХІХ – початок ХХ ст. супроводжувались значними змінами в соціально-економічномуі політичному житті країн Західної Європи і США. На початку ХХ ст. монополія становитьоснову економіки і політики більшості розвинутих держав. Ця стадія неоднозначнотрактувалась представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії.
У цей періодвиникла неокласична економічна теорія. Її засновники – відоміекономісти, представники так званої австрійської школи Карл Менгер, ФрідріхВізер, Ейген Бем-Баверк, англійський вчений Вільям Стенлі Джевонс, швейцарськийекономіст Леон Вальрас та інші. Основною категорією аналізу прихильниківнеокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи їїтеорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають корисністю останнього,найменш необхідного предмету споживання, тобто граничною корисністю. Теорія «граничноїкорисності» справила великий вплив на еволюцію політекономії і поклала початокспецифічному її напряму – маржиналізму.
На думку йогоприхильників, корисність і цінність будь-якого блага визначається людиноюсуб'єктивно, відповідно до того, як певна особа ставиться до даного блага.Будь-яке благо корисне, але не будь-яке цінне. Цінність визначаєтьсярідкісністю. Загальне твердження маржиналізму можна сформулювати так: кожнанаступна одиниця даного блага в даний момент часу приносить споживачеві меншезадоволення, ніж попередня, і ціна встановлюється за останньою одиницею, якуспоживач захоче оплатити; якщо такої останньої одиниці немає, то і весь ряд немає ціни. У найнеобхідніших благ – повітря і води – ціни немає саме тому, що їху природі більше, ніж потрібно людям. Водночас найменш корисні речі можутькоштувати дорого через їх рідкісність.
Намаржиналістських позиціях стояла кембріджська економічна школа. Її засновникомстав Альфред Маршалл (1842–1924), професор Кембріджського університету(Англія). Його книга «Принципи економікс» (1890 р.) протягом десятилітьбула основним підручником з економічної теорії в університетах Англії і США.
Центральнемісце в економічній теорії А. Маршалла посідає проблема цін. Ціна дляМаршалла – не грошовий вираз вартості, а тільки мінова пропорція, в якій товариі гроші взаємообмінюються. Цим самим знімалася проблема про працю як джереловартості, а на перший план висувалися два основних фактори – «граничнакорисність» і витрати виробництва. Далі А. Маршалл робить спробу пов'язатиці фактори за допомогою третього – попиту і пропозиції. Ціна для покупця, заМаршаллом, визначається корисністю товару (це максимальна межа ціни), а дляпродавця – витратами виробництва (це мінімальна її межа). Ринкові ціни – церезультат зіткнення оцінок товару продавцем і покупцем, вона знаходиться міжмаксимальною і мінімальною межами залежно від попиту і пропозиції.
Кейнсіанство – один знапрямів сучасної економічної теорії, який отримав назву від імені всесвітньовідомого англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883–1946). У своїй книзі «Загальнатеорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) він усвідомлював, що беззначного розширення функцій держави суспільство не в змозі «запобігти повнійрозрусі існуючих економічних форм». Розширення функцій держави, на думкуКейнса, необхідне для раціонального використання трудових ресурсів, боротьби іззростанням безробіття, кризами. Кейнс відмовляється від ідеалізаціїсаморегулюючого ринку. Ринок, з його точки зору, не може забезпечити «ефективнийпопит», тому його має стимулювати держава за допомогою кредитно-грошової табюджетної політики. Ця політика повинна заохочувати приватні інвестиції ізростання споживчих витрат таким чином, щоб сприяти найшвидшому збільшеннюнаціонального доходу. Прихильники Кейнса виступали за активізацію процесівперерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, заантикризове і антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискор розвитокекономіки, послаб глибину і гостроту економічних криз, соціальну напругу усуспільстві.
Доситьплідною у другій половині ХХ ст. була так звана неоліберальна економічнашкола. Вона захищала ідеї соціального ринкового господарства та необхідностіспиратися на загальнолюдські цінності. Одним з найвідоміших представників цьогонапрямку був Л. Ерхард, який у книзі «Добробут для всіх» (1956 р.)узагальнив наслідки економічної реформи у повоєнній ФРН. Він вбачав рольдержави у «соціальному ринковому господарстві» з роллю футбольного арбітра,який спостерігає, щоб гра велась за встановленими правилами, але сам участі угрі не бере. Вважають, що ці розробки були враховані у ході всіх пліднихекономічних реформ другої половини ХХ ст.
Монетаризм (від англ. «money» – гроші)– сучасна економічна теорія, в якій гроші та грошова маса розглядаються яквирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причинаінфляції, а грошово-кредитна політика – найважливіший інструмент стабілізаціївнутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави.Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. Вперше це поняття згадується узбірнику «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» (1956 р.) заредакцією професора економіки Чикагського університету Мілтона Фрідмена.Основні монетаристські положення він виклав у фундаментальній праці «Монетарнаісторія США. 1867–1960», яку написав у співавторстві з іншим представникомчікагської школи Анною Шварц. Головні ідеї теорії: 1) економіка саморегульована,державне втручання шкідливе; 2) причина криз – нестача грошової маси; 3)приріст грошової маси на 1–2% має випереджувати зростання обсягів виробництва,контроль за грошовою масою – основна і чи не єдина державна економічна функція;4) соціальні програми мають бути скорочені до мінімуму.
Інституціалізм (від лат. «institutio» – спосіб дії,звичай, настанова, вказівка) течія економічної думки, виник наприкінці ХІХ – упершій половині ХХ ст. у США як реакція на панування монополій в ринковійекономіці.
Основоположникомінституціалізму став американський економіст Торстейн Веблен (1877–1920),найпомітнішими послідовниками якого стали Вільям Гамільтон (автор терміну «інституціалізм»),Джон Р. Коммонс (1862–1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874–1948), Дж.К. Гелбрейт, УолтРостоу із США, англійці Джон А. Гобсон (1858–1940) і Джон Вайолет Робінсон,француз Франсуа Перру (1903–1987), австрієць Йозеф Шумпетер (1883–1950), голландецьЯн Тінберген та інші.
Інституціоналізмґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарськихпроцесів у ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвиткувважаються соціальні явища, як політичного, правового, етичного, морального,психологічного, технічного, так і економічного характеру – такі, як держава іпрофспілки, конкуренція і монополія, технічний прогрес і наука, сім'я ітрадиції, право і етичні норми, звичаї і мораль тощо. Усе це було об'єднаноспільним терміном – інститути, або інституції, що й дало назву цьомуекономічному напряму.
В. Гамільтон свого часу писав, що інституції – це словесний символ для кращогоопису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб мисленняабо дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією длянації. Отже, господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями,етичними нормами поведінки, національною психологією тощо.
Особливоютечією економічної думки є так званий неокласичний синтез, якийнамагається поєднати кейнсіанство з неокласичною теорією. Одним з фундаторів «неокласичногосинтезу» став відомий американський економіст, Нобелівський лауреат 1970 р.Пол Самуельсон (нар. 1915 р.). Він на початку 50-х років виступив ізобґрунтуванням необхідності об'єднання неокейнсіанства і неокласичної школи уякусь єдину течію. Самуельсон у той період вважав, що такий синтез ліквідуєпрогалину між агрегатною макроекономікою і мікроекономікою і зведе їх довзаємодоповнюючої єдності. Отже, мається на увазі поєднання макроекономічного імікроекономічного підходів: перший розвивався кейнсіанством, другий – неокласичноютеорією. Основою синтезу стало поєднання кейнсіанської теорії «ефективногопопиту» і неокласичної теорії виробництва і розподілу.
Прихильникинеокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги якідеальну модель функціонування економічної системи. Проте, на відміну віднеокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку,неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державногорегулювання з метою наближення до такої моделі.
1.4Розвиток політекономії в Україні
Першіписьмові пам'ятки економічної думки України пов'язані з періодом КиївськоїРусі. В «Руській правді» Ярослава Мудрого (ХІ ст.), «Повчанні ВолодимираМономаха» (ХІ ст.), «Слові о полку Ігоревім» (ХІІ ст.), літописах XI–XIV ст. велика увагаприділялась захисту феодальної власності, питанням державності, державноїєдності і зміцненню влади великого князя, засуджувалась надмірна експлуатаціяпідданих.
«Руськаправда» стала першим кодексом законів Древньоруської держави, зміст якого нетільки відображав існуючі тут економічні, політичні та суспільні відносини, а йсприяв їх формуванню, зміцненню панівного становища князів. У ній міститься багатийматеріал про організацію господарства князів у формі вотчини, ряд статейприсвячено охороні земельної власності, визначена відповідальність за порушенняпольових меж, дається точне уявлення про грошову систему та позики, передбаченіжорстокі заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення їхнього протесту.
У XVII ст.економічна теорія ще не виділялась в окрему галузь науки. Суспільно-економічнадумка в Україні була проникнута антикріпосницькими, демократичними ідеями.Зокрема, відомий просвітитель Яків Козельський (1729–1795) у 60–70-х рокахвиступав проти кріпосницького гноблення і безправності народних мас, малювавкартину справедливого суспільства, де «всі повинні працювати», аналізувавекономічні категорії сучасного суспільства: гроші, вартість, прибуток, кредит,капітал, просте і розширене відтворення тощо.
Зкінця XVIIІ ст. в Українівідбувається процес формування економічної науки як окремої галузі знань. У цейперіод Василь Каразін (1773–1842) – ліберальний економіст пропонував повністюліквідувати панщину і перейти до грошової ренти, прискорювати розвитокпромисловості, зміцнити грошовий обіг і державні фінанси.
У першійполовині ХІХ ст. професор Харківського університету Тихон Степанов (1795–1847)видав перший курс в нашій країні політичної економії «Записки про політичнуекономію» (1844 р.), в яких виступав прихильником вчення Адама Сміта,різко критикував погляди Мальтуса, був прихильником вільної торгівлі,засуджував протекціонізм, розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерелабагатства, природа й праця, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал ійого нагромадження, заробітна плата, прибуток і рента, національний доход,кредит, процент тощо. Отже, він торкнувся майже всіх основних проблемполітичної економії і заклав підвалини фундаментальної економічної освіти вХарківському університеті, де згодом одержав освіту «найвідоміший слов'янськийекономіст» (за Й. Шумпетером) М.І. Туган-Барановський.
Видатнимнауковцем, політекономом та господарським діячем ХІХ ст. був МиколаХристофорович Бунге (1823–1895). Вихованець, а згодом професор і ректор(1859–1862, 1871–1875, 1878–1880) Київського університету. Теоретичні поглядиБунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера науковогоінтересу – грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці:«Теорія кредиту» (1852), «Основи політичної економії» (1870), «Банківськізакони і банківська політика» (1874), «Про відновлення металевого обігу вРосії» (1877), «Державні рахунки та фінансова звітність в Англії» (1890). Востанній своїй праці «Нариси політико-економічної літератури» (1895) вінвиступає з критикою К. Маркса та ідей соціалізму.
Напевне,більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х. Бунге. У 1881–1886 рр. вінпосідав місце міністра фінансів, а з 1887–1895 рр. був головою Комітетуміністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу вінпроводив протекціоністську політику. Зокрема, посв державне залізничнебудівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання.Бунге був фундатором Дворянського і Селянського поземельного банків. Рятуваввід банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становищаробітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать.Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу вРосійській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усівідомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А. Столипіна підготовлені плідноюдіяльністю М.Х. Бунге.
Розвиткуекономічної науки сприяв професор Київського університету Іван ВасильовичВернадський (1821–1884). Він був прихильником невтручання держави у приватнуініціативу, вільну конкуренцію, намагався довести, що протекціонізм суперечить«природним» економічним законам. Свої економічні погляди І. Вернадськийнайповніше викладав у журналі «Економічний покажчик», який був на той часунікальним виданням.
Неможливо невідзначити Володимира Навроцького (1847–1882), який походить з Теребовлянщини.Після закінчення Львівського університету він до кінця життя працював в м.Жешові на посаді державного службовця. Навроцький був талановитим публіцистом,етнографом, але насамперед він був чи не найкращим дослідником економікиГаличини. Сфери дослідницьких інтересів: причини зубожіння галицького селянствав пореформенний (після 1848 р.) період, причини та напрямки трудовоїміграції галичан. Активно виступає проти пропінації (монополія шляхти навиробництво та продаж спиртних напоїв), вказуючи на погіршення становищаселянства. Зокрема, в статті «П'янство і пропінація в Галичині» він пише, щокожен крейцер, одержаний паном від продажу горілки «обмитий не тільки кривавимпотом, а й слізьми селянських родин».
У статті«Подвійна крейдка» В. Навроцький розкриває грабіжницький характерподаткової системи Австро-Угорщини, щодо галицького селянства. Влучна, образнамова та назви економічних статей свідчать про літературну обдарованістьВ. Навроцького, недаремне ж його вірші входять в антологію поезії,складену І. Франком.
Ідеї трудовоївартості були відображені в творах відомого політичного діяча і науковця СергіяПодолинського (1850–1891). Він різко критикував кріпосницький характер реформи1861 р., виступав проти поміщицького землеволодіння. С. Подолинськийзробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природничетлумачення процесу праці. Його відкриття зараз називається «закономПодолинського».
Важливемісце серед представників політичної економії в Україні належить професоруКиївського університету Миколі Зіберу (1844–1888), який захистив дисертацію проеволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К. Маркса. М.Зібер значну увагу всвоїх працях приділяє розвитку машинного виробництва, простежує процесвиникнення грошей, аналізує їхні функції, а також досліджує капітал, прибуток,трудову теорію вартості. Він був ученим-економістом, який вніс значний вклад урозробку багатьох суспільно-економічних проблем.
Знаним длясвого часу економістом був Іван Франко (1856–1916) – видатний українськийписьменник, громадсько-політичний діяч, людина енциклопедичних знань. Він видавряд економічних праць, зокрема, «Катехізм економічного соціалізму»(1878 р.), «Основи суспільної економії» (1879 р.). Показуючи в своїхтворах боротьбу праці з капіталом, Франко розкриває суперечності між ними.Надзвичайно важливого значення він надавав політичній економії, відводячи їйодне з центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона«безперечно найважливіша з усіх наук».
Економічніпогляди І. Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченимкращих зразків світової суспільної думки. Певний вплив на його економічні погляди мавмарксизм, який був тоді дуже популярним. Він став першим перекладачемукраїнською мовою окремих глав «Капіталу» К. Маркса і «Анти-Дюрінга»Ф. Енгельса, але не поділяв поглядів Маркса на шляхи переходу до соціалізмута його устрою. У творчій спадщині Франка-економіста вражає обізнаність ізсвітовою економічною думкою різних епох і народів. Його економічні погляди єсвоєрідним етапом української економічної думки.
Найвизначнішимукраїнським економістом був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919).Він був теоретиком економічної науки, міністром фінансів Центральної РадиУкраїнської Народної Республіки, професором Київського університету, академікомАН України. Економіста-теоретика такого масштабу Україна не знала ні до, ніпісля нього.
Вчений зробивпомітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, критикуекономічних доктрин марксизму. В праці «Теоретичні основи марксизму» він у 1905 р.зробив висновок, що в нових умовах теорія Маркса лише «почасти справедлива».Світове визнання М.І. Туган-Барановський отримав за дослідження з теорії ринкуй економічних криз, розробку концепцій економічної кон'юнктури, яку високо оцінекономісти багатьох країн ще за життя вченого. Але найвищим досягненням в його теоретичнійспадщині є номіналістично-кількісна, або кон'юнктурна теорія грошей, яку вінвиклав в праці «Паперові гроші і метал» (1917 р.). Туган-Барановський цієютеорією на п'ятдесят років випередив кількісну теорію грошей американськогопрофесора Мілтона Фрідмена.
Важливезначення для становлення економічної теорії як науки має його підручник «Політичнаекономія. Курс популярний» (1919 р.). У ньому автор по-своєму розкриваєбагато відомих економічних категорій і понять, як капітал, капіталістичнегосподарство, обмін і ціни, торгівля, гроші, кредит та банки, кооперація та їївиди. Політичну економію вчений вважав однією з найважливіших наук і дав такевизначення її предмету, яке актуальне і сьогодні: «Питання про причини різницьу багатстві та убогості народів; неоднакового поділу багатства серед кожногонароду і розповсюдження скрізь постійної бідності серед зростання багатства – розглядаєнаука, що зветься політичною економією. Політична економія досліджує сучаснийгосподарський лад, в його історичному розвиткові». М.І. Туган-Барановський єпершим українським ученим, якого визнали економісти всього світу.
2.Політекономія-наука про суспільно-виробничі відносини у взаємодії зпродуктивними силами
2.1Визначення та сутність продуктивнихсил
Продуктивнісили – це система економічних факторів, які в процесі суспільногоподілу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюютьблага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівеньпродуктивності суспільної праці. Продуктивні сили суспільства функціонують і яктехніка та технологія, і як суспільний організм. Продуктивні сили є матеріальноюосновою економічної системи. Їх розвиток, як і кожне економічне явище,регулюється певними економічними законами. Проте важливо зосередитися саме натих законах, які з найбільшою вірогідністю відображають відповіднізакономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильногозростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їхелементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактору продуктивних сил;різнобічного гармонійного розвитку людини. Ці закони в свою чергу базуються наосновному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструєступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів трудовоїдіяльності.
2.2Взаємозалежність продуктивних сил та виробничих відносин
Економiка як народнегосподарство має двi сторони свого вираження: по-перше, як матерiально-натуральненаповнення, по друге, як сукупнiсть виробничих вiдносин, що пов'язують процеси виробництва, розподiлу, обмiну та споживання суспiльного продукту як фазипостiйного вiдтворення економiки. Матерiально-натуральненаповнення економiки проявляється в продуктивних силах суспiльства (рис. 1),що вiдображають систему вiдносин. До них належить передусiм робоча сила якздiбнiсть людини творити в матерiальнiй та духовнiй сферах. Робоча сила втiлюєтьсяу трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.
Другоюскладовою продуктивних сил є речовий фактор виробництва, тобто засобивиробництва, якi людина використовує в процесi працi, спрямованої на забезпеченнятих чи iнших своїх матерiальних та духовних потреб.
Засобивиробництва подiляються на предмети працi та засоби працi. До перших належатьпредмети, що данi природою, та тi, що в процесi працi переробляються чиобробляються з метою одержання готової продукцiї для особистого чи виробничоговикористання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, iнструментита iншi технiчнi знаряддя; по-друге, технологiчнi процеси та енергопостачанняi, по-третє, автоматизованi системи управлiння (АСУ), електронно-обчислювальнi машини(ЕОМ), комп'ютери тощо. Центральне мiсце в системi засобiв працi посiдаютьнакопиченi людством знання. Людина живе у свiтi обмежених можливостей. Обмеженiїї фiзичнi та iнтелектуальнi здiбностi, час, який вона може придiлити тому чиiншому заняттю, засоби, якi можуть бути використанi для досягнення поставленоїмети. Обмеженiсть наявних ресурсiв була, є i залишається головною i доситьжорсткою умовою, яка нашаровується об'єктивною реальнiстю на розмiри iможливостi зростання особистого та суспiльного багатства. Але це стосуєтьсяконкретної людини i конкретних умов iснування суспiльства. Щодо розвитку суспiльствав цiлому в iсторичнiй перспективi, то можливостi людини необмеженi. Протягомбагатовiкової iсторiї люди суттєво розсунули рамки зазначених та iнших обмежень,проте перед iндивiдом, як i перед суспiльством в цiлому, завжди на кожномуетапi постає проблема вибору напрямiв та способiв використання обмеженихресурсiв. Цю проблему можна вирiшувати рiзними методами, якi лежать у площинiекономiки. Серйозною проблемою є не тiльки виробництво, а й розподiл йогопродуктiв мiж рiзними верствами населення.
Сьогоднi вивчення полiтекономiчного аспекту економiчної теорiї означає дослiдження розвитку економiчних явищ та процесiв через пiзнання виробничих вiдносин. Функцiєю економiчної теорiї є характеристика основекономiчних систем, якаподається через аналiз виробничих вiдносин: органiзацiйно – економiчних та соцiально-економiчних (рис. 2).
Упроцесi органiзацiї виробництва виникаютьорганiзацiйно-економiчнi вiдносини, якi вiдбивають певний иого рiвень. Органiзацiйно-економiчнiвiдносини безпосередньо зв'язанi з продуктивними силами. Вони виникають зприводу трудової дiяльностi, кооперацiї працi, обмiну засобами виробництватощо. В цiлому цi вiдносини зображенi господарською системою органiзацiї тауправлiння економiкою на рiзних рiвнях.
Конкретнi органiзацiйно-економiчнi вiдносини вiдображенi у господарських
системах окремих галузей суспiльного виробництва – економiкапромисло-востi, сiльськогогосподарства, торгiвлi, охорони здоров'я та iн. їх специфiку вивчають конкретнiекономiчнi науки. До загальних органiзацiйно-економiчних вiдносин належатьформи i методи господарювання, характернi для всiх галузей економiки.
Середостаннiх сьогоднi видiляються, по-перше, ринкова система, в центрi якої – товарно-грошовiвiдносини; по-друге, пiдприємництво, в центрi якого-ефективне веденнягосподарства. Загальнi органiзацiйно-господарськi вiдносини – це вiдносини усферi грошового обiгу, цiноутворення, фiнансiв та кредиту, маркетингу,менеджменту, бiржової справи тощо. Саме вони, оскiльки не охоплюютьсяконкретними економiчними науками, належать до загальної економiчної теорiї.
Соцiально-економiчнi вiдносини зумовлюютьсистему зв'язкiв. До нихналежать закономiрностi розвитку вiдносин власностi (передусiм на засоби виробництва), тiсно пов'язаних з нимирозподiлу i вiдтворення суспiльного виробництва в цiлому як економiчного кругообiгу, який вiдбувається черезвиробництво, розподiл, обмiн i споживання продуктiв та послуг.
Дослiдження соцiально-економiчних вiдносин розкриває соцiальнi можливостi iнтеграцiйних процесiв в сучасному суспiльствi та управлiннi господарством. Це дозволяєтакож визначити рiвень вiдповiдностiекономiчної дiяльностi вимогам зростання суспiльного багатства i пов'язаним з ним iнтересам переважної бiльшостi членiв суспiльства.
Першi спроби вивчення економiчних процесiв та явищ були ще впрацях
Ксенофонта,Платона, Арiстотеля, Се-неки,Цезаря, мислителiв Давнього Єгипту, Китаю, Iндiї тощо. Формування економiчної науки належить до тихчасiв нової iсторiї людства, коли товарне господарство почало набуватизагального характеру. Сьогоднi воно охоплює сферу як матерiального виробництва (промисловiсть,сiльське господарство, будiвництво, транспорт, торгiвлю, комунальнегосподарство, побутове обслуговування), так i нематерiального (охоронуздоров'я, освiту, наукове консультування тощо).
Оскiльки товарнi вiдносини охопили передусiм сферу торгiвлi, то й першою в новi часи (XV–XVII ст.) склалася школамеркантилiстiв (вiд iталiйського гпегсапiе – торговець, купець). Вона ототожнювалабагатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той перiод вiдбувалося черезторгiвлю. Тому меркантилiсти виходили з того, що джерелом багатства суспiльстває торгiвля. У XVIII ст. виникла цiкола фiзiократiв, її представники Ф. Кенета Буагiльбер перенесли питання про походження багатства iз сфери обiгу в сферувиробництва. Але вони вважали, що багатство створюється лише в сiльськомугосподарствi. А вже в працях таких видатних представникiв класичноїполiтекономiї, як У. Петтi, А. Смiт, Д. Рiкардо, С. Сiсмондi, основним об'єктомдослiдження стало саме виробництво, незважаючи на його галузевi особливостi.Велике значення мали працi А. Смiта (1776) та Д. Рiкардо (1817). А. Смiт та Д.Рiкардо виявили, що прибуток пiдприємця втiлює неоплачену працю найманих робiтникiв.Д. Рiкардо вiдкрив закономiрнiсть, яка виражає спiввiдношення мiж оплаченоюпрацею (заробiтною платою робiтникiв) та неоплаченою (прибуток пiдприємця), iдовiв, що прибуток буде високим або низьким у тiй самiй пропорцiї, в якiй буденизька або висока заробiтна плата. Таким чином, класичною полiтекономiєю булозапочатковано трудову теорiю вартостi. У суспільному виробництві свого життялюди вступають у визначені, необхідні, від їхньої волі відношення, що незалежать – виробничі відношення, що відповідають визначеного щабля розвитку їхматеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відношень складаєекономічну структуру товариства, реальний базис, на якому піднімаються юридичнаі політична надбудова і якому відповідають визначені форми суспільноїсвідомості. Засіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичнийі духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки,їхнє суспільне буття визначає їхня свідомість».
Єдністьпродуктивних сил і відповідних їм виробничих відношень складає засіб виробництваматеріальних благ – основу суспільно-економічної формації. К. Маpкс і Ф. Энгельснараховували п'ять суспільно-економічних формацій в історії людства: первіснообщиннийлад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм, що вже мали або мають місце наЗемлі, і комунізм, що складається з двох фаз, – соціалізму і власне комунізму –майбутнє людства. Людина була і завжди залишиться головним чинникомвиробництва. Економічна теорія у вивченні людського товариства виходить ізтого, що людина є одночасно і виробником і споживачем економічних благ. Він створює,пускає в хід і визначає засоби використання техніки і технології, що, у своючергу, пред'являють нові вимоги до фізичних і інтелектуальних можливостейлюдини. Коли прогресивні засоби праці і технології одержують широке поширення,вони починають пред'являти підвищені вимоги до робітника, «підтягати» його досвого рівня. Ручні знаряддя праці припускають один тип робітника, машини – інший,верстат із програмним забезпеченням і керування складними автоматизованимисистемами – третій. Світовий досвід останніх десятиліть свідчить, – більш двох третинвеликих і понад сімдесятьох відсотки всіх інших катастроф, пов'язаних із господарськоюдіяльністю відбуваються з вини людини, із його недостатньою підготовленістю длявзаємодії зі складними технічними системами. Вимоги, запропоновані до робочоїсили з боку засобів виробництва й основних технологій пов'язані з підготуваннямвисоко кваліфікованих, професійно орієнтованих робітників, із рівнем витратиробочої сили, із розміром витрат на її відтворення. Історії відомі приклади,коли технічне нововведення сторіччями чекало нового суспільного устрою і новоготипу робітника. Нині в індустріально розвитих країнах, поряд із безробіттям,виробництво відчуває найгострішу потребу у високоосвічених професіоналах. Ріствимоги до якості робітника – це загальноекономічна умова розвитку суспільного виробництва.
Уобстановці примітивної ручної праці ця залежність протягом сторіч майже себе невиявляла і виявлялася через дуже повільні, мало помітні зміни. З переходом до машинноговиробництва відбулося прискорення суспільного прогресу і зазначеної тенденціїстала виявлятися з наростанням. З особливою інтенсивністю вона діє в умовахнауково-технічної революції. Основним двигуном науково-технічного прогресу стаєінформаційна техніка. Вона перетворюється в базу для всіх новітніх технологій.перетворить усі види виробництва, грає головну роль у підвищенні продуктивностіпраці, зниженні вартості продукції. Починаються спроби створення «штучногоінтелекту», виникає питання: чи не втрачає людський чинник свого значення вміру удосконалювання ЕОМ і комп'ютерної техніки?
Протене варто забувати, що корінні зміни у виробництві, супроводжуючись рухами вкваліфікаційній і фаховій структурі населення, не знищують до кінця потреби вмалоквалифікованій праці. Більш того, у ряді випадків така потреба воспроизводитсябезпосередньо в самому науково-технічному і суспільному прогресі.
Характернариса особистого чинника виробництва складається в тому, що людина не простоелемент виробництва, а головна продуктивна сила товариства. Робітник одночасноє і носієм робочої сили (і тим самим чинником виробництва) і суб'єктомвиробничих відношень. Воздействуя на виробництво, змінюючи його, він тим самимзмінює всю систему економічних відношень, змінює своє власне економічнеповодження. Його роль у виробництві ніколи не можна зрозуміти поза визначеноюсистемою суспільних відносин. У товаристві, як і у виробництві, усе виходитьвід людини й усе зводиться до нього.
Науково-технічнийпрогрес стає реальністю не самий по собі, а завдяки робітникам, що знаходятьсяу визначених суспільних умовах. Ці умови, а точніше суспільні економічнівідношення завжди в більшій або меншій мірі орієнтують на прогрес, а можуть івзагалі не створювати до нього належних стимулів. В другому випадку товариствозштовхується з необхідністю перебудови системи виробничих відношень. Останнівизначають спрямованість у відтворенні робочої сили. З позицій виробництвалюдина не тільки його суб'єкт, але і його кінцева ціль. Суспільний продукт,пройшовши через розподіл і обмін, завершує свій шлях у споживанні. Задоволенняпотреб людини, його розвиток є природним кінцевим призначенням суспільноговиробництва. Будь-який підприємець у своїй господарській діяльності має на метіодержати вигоду, але ця ціль буде реалізована лише тоді, коли на продукцію йогофірми знайдеться покупець (споживач).
політекономія продуктивний сила виробничий
3.Політекономія-основа економічної політики
3.1Сутність і цілі економічної політики
Існує багатовизначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом – це єцілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення йудосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільногоустрою. У багатьох економічних дослідженнях поняття «державна економічнаполітика» та «державне регулювання економіки» ототожнюються. Однак ближчим доістини буде твердження, що економічна політика є тією засадною основою, що наній базується державне регулювання економіки.
Економічнаполітика – це сукупність науково сформульованих ідей і положень,довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, з допомогою якихздійснюється керівництво економікою (підприємством). Тобто – церозробка йпроведення в життя системи господарських заходів, скерованих на розвиток іпідвищення ефективності виробництва. Економічна політика, щоб бути дійовою, неповинна бути результатом вольових, випадкових рішень окремих осіб, тих чи іншихвладних структур. Її зміст визначається вимогами об'єктивних економічних законів.Тому ефективність, дійовість економічної політики, а в остаточному підсумкуефективність системи управління, залежить від того, наскільки повно й чіткоекономічна політика відображає ці вимоги. Історія економічної політики така ждавня, як й історія самої економіки, історія держави. Незалежно від типуекономічної системи головним суб'єктом економічної політики є держава. Томуекономічна політика – це завжди державна економічна політика. Її цілі,механізми та інструменти найтісніше пов'язані із загальни-ми функціями держави,характером держави, типом економічної системи, конкретним станом національноїекономіки, кон'юнктурою світового ринку, міжнародним становищем.
Певний типдержавного устрою завжди невід'ємний від певного типу економічної системи. Вонивзаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, якупроводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичнихта ідеологіч-них.
Державнеуправління економікою – це організуючий і регулюючий вплив держави наекономічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищеннярезультативності. Основними функціями управління є: організація, планування,регулювання, кадрове забезпечення, контроль.
Проте врізних економічних системах вплив і значення цих фак-торів неоднакові. Вринковій економічній системі переважне значен-ня мають економічні фактори, яківпливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважає впливполітичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна датизагальне визначення економічної політики як взаємопов'язаної системидов-гострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою,комплексу відповідних державних рішень (законів, постанов, інших нормативнихактів) та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використаннямдержавної влади в сфері економіки.
Головнепитання політики – це питання про владу. Не є виключенням з цього правила іекономічна політика. Для неї найважливішим є питання про економічну владу та їївикористання для досяг-нення довгострокових та поточних цілей в економіці,реалізації певних економічних інтересів.
Історіяекономічної політики така ж давня, як й історія самої економіки, історіядержави. Незалежновід типу економічної сис-теми головним суб'єктом економічної політики єдержава. Тому економічна політика – це завжди державна економічна політика. Їїцілі, механізми та інструменти найтісніше пов'язані із загальними функціямидержави, характером держави, типом економічної системи, конкретним станомнаціональної економіки, кон'юнктурою світового ринку, міжнародним становищем.
Певний типдержавного устрою завжди невід'ємний від певного типу економічної системи. Вонивзаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, якупроводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичнихта ідеологічних. Проте в різних економічних системах вплив і значення цих факторівнеоднакові. В ринковій економічній системі переважне значеня мають економічніфактори, які впливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважаєвплив політичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна датизагальне визначення економічної політики як взаємопов'язаної системи довгостроковихі поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплексувідповідних державних рішень (законів, поста-нов, інших нормативних актів) тазаходів, спрямованих на досягнен-ня цих цілей з використанням державної влади всфері економіки.
Кінцевепризначення економічної політики держави – сприяти природному еволюційномуекономічному розвитку, запобігати зло-вживанням економічною владою з бокуокремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам, підтримуватигосподарський порядок.
Залежновід конкретних обставин цілі економічної політики мо-жуть і повиннізмінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми тапротиріччя. Можнасформулювати кіль-ка загальних бажаних цілей економічної політики в ринковійекономічній системі.
1. Метаекономічного зростання. Це загальна кінцева мета для кожної національноїекономіки і національної економічної політи-ки в ринковій та перехідній до ринкуекономіці. Вона конкретизується в обсягах виробництва ВНП, рівні життянаселення країни. Заходи економічної політики, спрямовані на досягнення цієїмети, можуть бути різноманітними, проте їх поєднує націленість на активізаціюнайважливіших факторів економічного зростання, серед яких – інвестиціїкапіталу, реструктуризація економіки, ефектив-на зайнятість і зростанняпродуктивності праці, достатній плато' спроможний попит населення тощо.Використовуються заходи структурної політики загалом.
Економічнаполітика має декілька основних завдань:
1. Мета ефективноїзайнятості. Як правило, вона поєднується, з першою і передбачає активнуекономічну політику держави.
2. Мета зростанняекономічної ефективності. Своєрідна «надмета» ринкової економіки, досягти якуможливо заходами економічної політики, що мають достатньо довгострокове істратегічне значення для національної економіки і передбачають розвиток науково-технічногопрогресу, освіти, науки, використання своєрідних переваг національногохарактеру, національної економіки в системі міжнародного поділу праці.Використовуються заходи промислової політики.
3. Мета стабільного рівняцін. В розвинутій ринковій економіці досягається переважно заходамигрошово-кредитної та бюджетної політики, що мають антиінфляційну спрямованість.Як правило, в короткостроковий термін ця мета вступає в протиріччя з метоюнайбільшого рівня зайнятості та стимулювання економічного зростання. Вперехідних до ринку умовах пріоритетне місце в напрямі досягнення даної метимає належати загальній економічній політиці з підтримки національноготоваровиробника.
4. Мета захисту іпідтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної свободи.Досягається заходами антимонопольної політики, контролю за використаннямекономічної влади, захисту прав людини та інституту приватної власності. Вступаєв певне протиріччя з принципами активної державної економічної політикиекономічного регулювання.
5. Мета соціальної безпекиі стабільності. Досягається засоба-ми збалансування економічних інтересівроботодавців та найманих працівників, політики соціального страхування тазабезпечення, ефективної зайнятості, професійної підготовки та перепідготовки,сприяння малому бізнесу, а також засобами прогресивного оподаткування особистихдоходів, оподаткуванням нерухомого майна тощо.
6. Мета рівновагизовнішньоторговельних-операцій і платіжного балансу, ефективного курсунаціональної валюти. Досягається заходами зовнішньоекономічної політики,політики центрального (національного) банку щодо курсу національної валютитощо.
Загальноекономічнарівновага має різні аспекти. Проте можна сформулювати два головних.
Перший – рівновагасукупного попиту і пропозиції. Другий – збалансована реалізація цілейекономічного зростан-ня, високого рівня зайнятості, стабільного рівня цін,рівноваги торговельного 'балансу. Цей аспект Має умовну назву «магічного чотирьохкутника»,що означає величезну складність одночасної реалізації цих чотирьох цілей та здійсненнявідповідних заходів економічної політики.
Важливим євизначення впливу на економічну політику різних суб'єктів економічного процесу.Держава є головним суб'єктом економічної політики. Однак формування курсуекономічної політики відбувається також під впливом інших суб'єктів економічногопроцесу:
а) впливмонополій – це найзагрозливіший фактор для еконо-мічної політики;
б) впливвеликого промислового і фінансового капіталу, що може мати як позитивне, так інегативне значення. Позитивне пов'язане з інвестиційними можливостями великогокапіталу, негативне – з монополістичними тенденціями;
в) впливпрофспілок, який залежить від їх політичної ваги, організованості та маєнеоднакове значення в різних країнах. Політика заробітної плати формуєтьсявеликою мірою залежно від діалогу «уряд – роботодавці – профспілки»;
г) впливполітичних партій і об'єднань. Кожна партія має свою економічну програму(платформу) і пропонує певні цілі економічної політики, на яких вона зосередитьувагу у разі отримання політичної влади. Якщо уряд сформований на однопартійнійабо ба-гатопартійній основі, його рішення відбивають погляди правлячої партіїабо блоку партій, представники яких були запрошені до уряду. Економічнаполітика має реагувати на кон'юнктурні коливання. В умовах, коли ринковаекономіка розвивається циклічно, ві-дображаючи зміни в попиті і пропозиції,важливим загальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна)реакція на можливі зміни економічної кон'юнктури, стану національного і світовогоринків. В умовах, коли економіка зростає, економічна політика повинназапобігати можливому підвищенню «економічної температури», тобто проводитизаходи, сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, колиз'ясовується близьке еко-номічне «гальмування», економічна політика «включає» стимулюючізаходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.
Одночаснодосягти всі основні цілі економічної політики практично неможливо. Томуекономічна політика завжди постає перед проблемою вибору пріоритетів. Цей вибірзумовлюється впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, орієнтацієюекономічної політики На певні економічні доктрини та теорії, економічні інтересипевних 'соціально-економічних груп населення. Заздалегідь дуже важко визначити,чи буде» вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів того чиіншого варіанта економічної політики. На. це запитання відповідає практика.Проте певне об'єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією,загальним станом Економіки і пріоритетами економічної політики завжди існує.Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна назватикритерії економічної ефективності (раціональності) і відповідностіпріоритетів національно-державним економічним інтересам, а також необхідностізагальноекономічної рівноваги. Кінцеве призначення економічної політики держави– сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживаннямекономічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовимявищам, підтримувати господарський порядок.
Залежно відконкретних обставин цілі економічної політики мо-жуть і повинні змінюватись,гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можнасформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічнійсистемі.
Економічнаполітика має реагувати на кон'юнктурні коливання. В умовах, коли ринкова економікарозвивається циклічно, відображаючи зміни в попиті і пропозиції, важливимзагальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна) реакція наможливі зміни економічної кон'юнктури, стану національного і світового ринків.В умовах, коли економіка зростає, економічна полі-тика повинна запобігатиможливому підвищенню «економічної температури», тобто проводити заходи,сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, коли з'ясовуєтьсяблизьке еко-номічне «гальмування», економічна політика «включає» стимулюючізаходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.
3.2Взаємозв’язок політекономії та економічної політики
Політекономіявиконує позитивну функцію і відповідає на питання «що» і «чому» відбувається вреальній економіці. Економічна політика виконує переважно нормативну функцію івирішує питання «що треба зробити», щоб досягти певних цілей економічного ісоціального розвитку. Однак дати відповідь на питання «що треба зробити» економічнаполітика не може без залучення економічної теорії.
Діїурядовців, політиків, бізнесменів більшою мірою залежать від економічноїтеорії, ніж це здається на перший погляд. Можна зробити висновок, що економічні теоріїприховано панують над нами незалежно від того, чи знаємо ми що-небудь про них,чи ні. Той чи інший захід економічної політики завжди можна віднести до певногонапряму економічної теорії так само, як ці теорії мають сукупність властивихсаме їм уявлень про інструменти і механізми економічної політики.
Наприклад,класична економічна теорія вважає найкращою економічною політикою таку, якапередбачає мінімально можливе втручання держави в економіку. За цією концепцією (А.Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль, ф. Еджуорт, А. Маршалл, А. Пігу) кращаекономічна політика – це економічна політика державного невтручання.
Кейнсіанськаекономічна теорія, навпаки, розглядає втручання, що спрямоване на стимулюваннясукупного попиту, життєво необхідним для функціонування ринкової системи, яка,за Дж.М. Кейн-сом,втратила властивості саморегулювання. Основу кейнсіанської концепціїмакроекономічної політики становила ідея поєднання бюджетного регулювання з кредитно-грошовоюполітикою. Пріоритетніцілі – повна зайнятість, стабілізація економічного циклу, сталі темпиекономічного зростання. Державний бюджет використовується як найважливішийінструмент економічної політики. Кредитно-грошова політика розглядається якважіль, що виконує допоміжну по відношенню до бюджетної політики функцію. Дефіцитнефінансування державних видатків є засобом стимулювання сукупного попиту.
Надумку прихильників кейнсіанської концепції макроекономіч-ної політики,внаслідок дефіциту бюджету утворюється ефект розширення. сукупного попиту ізростання виробництва. При цьому робилось важливе припущення, що реальні темпи зростаннявиробництва перевищуватимуть темпи зростання цін. Проте інший ефект полягає втому, що державний попит заміщує приватний, скорочує приватні інвестиції, щонегативно впливає на реальне виробництво. Протидіяти цьому повинна політиканизьких відсот-кових ставок з метою стимулювання приватних інвестицій.
Неоліберальнаконцепція економічної політики спирається на фундаментальні цінності ринковоїекономіки і класичної традиції в економічній теорії, відстоює принципневтручання держави безпо-середньо в господарський процес і одночасно принципвтручання держави в процес формування і захисту «конкурентного господар-ськогопорядку». Головніцілі економічної політики – забезпечення державою умов для економічної свободивсім суб'єктам господарювання, недопущення формування монополій,децентралізація економічної влади, протидія процесам її концентрації, державний захисті підтримка конкурентного порядку, регулювання соціальних проблем. Один ізфундаторів неоліберальної концепції В. Ойкен у своїй праці «Основніпринципи економічної політики» (1950 р.) зробив висновок, що політиканевтручання з часом провокує пере-хід до політики інтервенціонізму, тобто добезпосереднього втручання держави в господарський процес, внаслідок чогозростає за-лежність самої держави від владних економічних угруповань. Холидержава не регулює господарський порядок, первісна економічна свобода для всіхперетворюється в реальну економічну владу для небагатьох, в кінцевому рахунку вмонополію і, при певних умовах, в диктатуру, або в загальну групову анархію,державне безвладдя.
ПрацяВ. Ойкена – це наочний приклад того, як безпосередньо пов'язані економічнатеорія і економічна політика. Займаючись проблемами економічної політики, В. Ойкен,врешті-решт, прийшов до нових нестандартних теоретичних висновків, а саме, щопринцип невтручання держави в господарський процес повинен обов'язководоповнюватись регулюванням конкретних форм ринку, які забезпечують конкурентнийгосподарський лад. Більш чи менш державності – така постановка питанняпроходить поза суттю проблеми. Йдеться не про кількісну, а про якісну проблему.Звідси випливає важливий висновок для економічної політики в умовах перехідноїекономіки: економічна політика держави повинна бути спрямована не на абстрактнумету «переходу до ринку» (що дуже подібне до такої ж самої абстрактної мети «переходудо комунізму»), а на створення конкретних форм ринку, які грунтуються на реальнійконкуренції та недопущенні монополізації економічної влади.
Неоконсервативнийнапрям економічної теорії кореспондує з монетаристською концепцієюмакроекономічної політики, яка концентрує увагу на антиінфляційних заходахекономічної політики, регулюванні обсягу грошової маси, відокремленні бюджетноїта кредитно-грошової політики, забезпеченні бюджетної рівноваги. Важливою функцією державиє контроль за темпом зростання пропозиції грошей, який повинен відповідатитемпам реального економічного зростання і очікуваній інфляції.
Монетаристськаконцепція відкидає можливості використання грошової політики для фінансуваннябюджетного дефіциту, якщо цей дефіцит призводить до таких коливань грошовоїмаси, які перевищують реальний темп економічного зростання.
Висновок
Отже,внаслідок розвитку суспільно-економічних відносин виникла потреба усистематизації і визначенні сутності економічних відносин людей, їх єдності івзаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальнимиінститутами суспільства. Саме такою наукою і є політенкономія, що зародилася щетисячі років тому і прогресує й на сьогодні. Вона є однією з найважливішихекономічних наук, оскільки допомагає визначити сутність основних економічнихпонять і категорій, розібратися в усьому, що стосується ведення економічноїдіяльності та основних засад бізнесу…
Величезнийвнесок у економічний розвиток суспільства було зроблено завдяки розширеннюполітекономічних понять, дослідженню новітніх шляхів розвитку економічноїдумки.
Можназ впевненістю стверджувати, що саме наука політекономія, та її дослідникизробили непереоціненний внесок у еволюцію суспільно-економічних відносинлюдства!
Списоклітератури (бібліографія)
1. Абрамова М.А. Економическая теория: Учебное пособие/2001
2. Білецька Л.В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка.Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів: Центр навчальної літератури,2005
3. Економічна теорія: політекономія: Підручник/ Ред. В.Д. Базилевич– 5-е вид., 2006
4. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка/ Навчальний посібникдля студентів/ Ред. З. Ватаманюк, 2001
5. Кудінов В.В. Макроекономіка: основи теорії і практикум/ Навчальнийпосібник, 2004
6. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник длястудентів вищих навчальних закладів./ Ред. Г.Н. Климко, 2004
7. Мікроекономіка та макроекономіка: Підручник/ Ред. Будаговська С.,2001
8. Цигелик І.І. Основи підприемництва: Навчальний посібник/ І.І.Цигелик, Т.М. Паневник, 2005
9. Економічне енциклопедія Енциклопедія/ Ред. Гаврилишин Б.Г., Мочерний С.В,2002
10. Григорук А.А., Пахолюк М.С., Літвінова Т.Д. Основиекономічної теорії: політекономічний аспект/ За ред. Григорука А.А., Пахолюка М.С.,2002
13. Основи економічноїтеорії/ С.В. Мочерний, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко та ін., 2001
14. Ковальчук В.М. Загальнатеорія економіки (теоретична економіка), 2002