Зміст
ВСТУП… 2
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПІДХОДИАНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ… 3
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇПОЛІТИКИ У США… 12
РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇПОЛІТИКИ У США… 15
ВИСНОВКИ… 20
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ… 25
ВСТУП
Державнерегулювання економіки покликане виправляти перекоси в ринковому механізміціноутворення у випадку його неефективності або порушення.
Фундаментальна(узагальнююча) причина виникнення державного регулювання економіки – збої в ринковомумеханізмі, які проявляються через порушення в процесі ціноутворення,неспроможність ринкової економіки через попит та пропозицію вирішувати деякіпроблеми, що призводить до погіршення стану економіки, зниженню їїефективності.
Основні задачі державного регулювання економіки:
· забезпечення запланованого економічногозростання;
· досягнення ефективної зайнятості середнаселення країни;
· справедливий розподіл доходів;
· досягнення економічної ефективності;
· забезпечення зовнішньоторговельного балансукраїни.
Об’єктидержавного регулювання економіки– це сфери, галузі економіки, регіони, а також ситуації, явища та умовисоціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі,проблеми, які не вирішуються автоматично, або їхнє вирішення конче потрібне длянормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності(економічний (інвестиційний) цикл; секторна, галузева та регіональна структуригосподарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу, зайнятістьнаселення, грошовий обіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції;підготовку та перепідготовку кадрів; довкілля; зовнішньоекономічні зв’язки).
Актуальністьантиінфляційної політики визначена впливом інфляції на макроекономічніпоказники та загальноекономічну ситуацію в країні.
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІПІДХОДИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
Важливим індикатором негараздів у економіці є інфляція, яка характеризуєтьсязагальним підвищенням цін та зниженням купівельної спроможності грошей. Вонавиникає не стихійно, а внаслідок перевищення випуску грошей над виробництвомтоварів.
Інфляційні процеси можутьвиникати під впливом двох чинників:
· грошових— емісія паперових грошей, швидкість їх обертання, стан фінансово-кредитноїсистеми, відношення національної валюти до інших валют;
· виробничих(негрошових) — монополізація виробництва, брак конкуренції, структурні перекосив матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки.
Грошові чинникиформують інфляцію попиту, яка виявляється в перевищенні сукупного попиту надпропозицією і виникненні надлишкової платоспроможності. Якщо зростаннясукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить доінфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси.Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що єнайхарактернішою ознакою інфляції попиту в її класичному вигляді.
За умов перехідноїекономіки виникнення інфляційного попиту зумовлюється:
· надмірноюемісією грошей у готівковій формі;
· дефіцитомбюджету;
· непродуманоюкредитною експансією банків, що призводить до емісії грошей у безготівковійформі;
· високимрівнем непродуктивних державних витрат, зокрема надмірним інвестуванням у важкупромисловість та військово-промисловий комплекс.
Виробничі фактори спричиняють інфляцію витрат, яку ще називаютьінфляцією пропозиції. Хоча причиною цієї інфляції також є гроші, але вони відіграютьтут пасивну роль. Головним її імпульсом стає збільшення витрат виробництва врезультаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування.
Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплати — ціни». Якщо векономіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче призводить допадіння реальних доходів населення. Для збереження їх рівня необхіднозбільшувати зарплату, що спричинить зростання виробничих витрат. Унаслідокцього підвищується собівартість продукції, що, у свою чергу, призводить дозростання цін на товари та послуги. Чергове подорожчання потребує черговогозбільшення зарплати, і процес починається спочатку.
Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» свідчить провзаємозв’язок чинників інфляції попиту й витрат. З одного боку, підвищеннязаробітної плати сприяє зростанню доходів населення, що єчинником підвищення платоспроможного попиту, а з іншого — збільшуючивитрати виробництва, призводить до підвищення цін. До чинників інфляції витрат належитьтакож підвищення ставок оподаткування, щорівнозначно збільшенню витрат виробництвай відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податківобмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує пропозицію товарів івідносно збільшує грошову масу.
У цілому інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і,зрештою, породжує спад виробництва і скорочення робочих місць. Нині інфляціястала постійним фактором економічного життя і повна її ліквідація практичнонеможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то важче її зменшити. По-друге,досвід розвинутих країн свідчить, що помірна, порівняно стабільна та передбачуванаінфляція ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть можестимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але їїнеконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічномуорганізмі, уражаючи виробництво, розподіл та споживання [6, 16].
Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державногорегулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна,фінансова й банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення їїнегативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційнаполітика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки,які спрямовані на боротьбу з інфляцією (рис. 1).
/>Рис. 1. Заходиантиінфляційної політики
Утілення в життятакої політики потребує від уряду розробки антиінфляційної програми, якавизначає мету, завдання та способи її реалізації, що залежить від стадіїінфляційного процесу, його інтенсивності та інших чинників. Так, завданняборотьби з інфляцією чи обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними іпотребують різних методів регулювання. Важливою частиною розробкиантиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначаютьїї кінцеві результати. На практиці до них відносять цінові показники (темпінфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмірта динаміку державних витрат тощо.
Вибір конкретних способів антиінфляційної політики залежить від багатьохчинників, у тому числі:
· від характеру інфляційних процесів;
· загальногосподарської кон’юнктури;
· особливостей теоретичної бази економічного розвиткукраїни;
· політичних аспектів, оскільки треба визначити об’єкт(сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційнихвитрат.
Безогляду на багатофакторність інфляції, вважають, що способи її подолання маютьбути адекватними чинникам, що спричинили цю інфляцію. Тому здебільшогоантиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту іпропозиції, а також факторами, які регулюютьживильне середовище інфляції — сферу грошового обігу [3, 88].
У міжнароднійпрактиці застосовуються такі класичні напрямки антиінфляційної політики:
· дефляційнаполітика (регулювання попиту);
· політикадоходів (регулювання витрат).
Сутністьдефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи платоспроможного попитуз метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиціїяк щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попитувикористовуються заходи грошово-кредитної, структурно-інвестиційної табюджетної політики.
Заходигрошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуютьсятри важелі впливу на грошову масу:
· процентнаставка;
· нормаобов’язкових резервів;
· операціїна відкритому ринку.
Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральнимбанком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку,Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками і, тим самим,значною мірою формує вартість грошей. Так, за підвищення облікової ставкивартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту насамі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу [4, 132].
Зміна норми обов’язкових резервів для комерційних банків має подвійнінаслідки. З одного боку, підвищення резервної норми веде до прямого вилученняпевних коштів з обігу, що обмежує їхню пропозицію. З іншого, це спричиняєподорожчання кредитів, що їх видають комерційні банки, і сприяє зменшеннюпопиту на гроші. Процентнаставка й норма обов’язкових резервів — це важелі, які опосередковано регулюютькількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Суттєвим напрямкомантиінфляційного регулювання, що прямо впливає на грошову масу, є проведенняоперацій з цінними паперами на відкритому ринку. Так, Центральний банк, маючинамір зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні папери, щопризводить до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси.
Цей напрямокгрошово-кредитної політики хоча й дає швидкі результати,але натрапляє на певні перешкоди за спроби інтенсивного застосування. Українах з перехідною економікою такими є слабка розвинутість вторинного ринкуцінних паперів і недостатність коштів для проведення операцій у необхідних масштабах[5, 56].
Обмеження грошової маси проведенням грошово-кредитної політики, хоч іголовний, але далеко не єдиний напрямок приборкування інфляції попиту. Відомо,що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількостітоварів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси.Відтак збільшення обсягів виробництва за незмінного абсолютного розміругрошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до падіння темпівінфляції. Тому одним з напрямків дефляційної політики є збільшення виробництвапередовсім у галузях, які випускають товари і надають послуги населенню. З цієюметою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачаютьобмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій,проведення раціонального протекціонізму щодо національного виробника,запобігання відпливу вітчизняних капіталів за кордон, формування ринкупозичкового капіталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду виробництва,що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції — зменшеннятоварного забезпечення грошей.
Бюджетниймеханізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:
· збільшеннядоходів;
· скороченнядержавних видатків.
Збільшення надходжень до бюджету можна швидко домогтися за рахунокпідвищення податків, що дає позитивний результат у короткостроковому періоді.Але надалі політика посилення податкового пресу призведе до приховуванняприбутків, руйнування стимулів до праці та інвестування, гальмуванняекономічного розвитку і, як наслідок, до скорочення надходжень у державний бюджет.Тому видається доцільнішим розвивати податкову систему в напрямку зниженняставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом антиінфляційноїполітики. Так, зниження ставок податку на прибуток заохочує до інвестування йпожвавлення виробництва, що в перспективі забезпечить збільшення доходів і відповіднезростання надходжень до бюджету від оподаткування.
Зменшення податкових ставок забезпечить також і зростання доходівнаселення, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшенняспоживання дасть новий імпульс виробництву, що в перспективі також зумовитьрозширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу,витрачатиметься як на фінансування економічного розвитку, так і на покриттядефіциту бюджету.
Одним з способівзбільшення дохідної частини бюджету є також повніший облік податкової бази ізалучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передовсім зарахунок випуску державних цінних паперів.
Однак розглянутіантиінфляційні резерви збільшення надходжень до бюджету, як правило, не даютьшвидких результатів і розраховані на перспективу. Тому основним напрямком скороченнябюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеженняфінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковійсистемі. Конкретними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягівбюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державнихпідприємств, перегляд системи трансфертів [7, 54].
У країнах зперехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансуваннядіючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати прямубюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетамїї структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективногогосподарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін’єкції безпосередньоу виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.
Скороченнябюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його припинення можезавдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільнопідтримувати діяльність збиткових підприємствза рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятимемасові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшеннядержавних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних,їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкатиінфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків,уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискоренняінфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності,попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасноїнейтралізації.
Іншим класичнимнапрямком антиінфляційної політики є політика доходів, сутність якої полягає впрямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. Надумку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), якустворено з метою координації програм економічної допомоги країнам, щорозвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, колиосновним чинником інфляції є підвищення витрат.
Політика доходівсправляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін ізаробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництвотоварів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційнихпроцесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеженняплатоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політикадоходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики.
У практицірозвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнемцін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні.Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить проневелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів іприховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростанняцін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівняцін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями,обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженнюзарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадженнядиференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін навироблену продукцію і заробітної плати. Особливістю політики доходів єможливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межахокремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітноїплати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси,стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.
Для проведенняполітики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи абовикористовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільшрезультативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах берутьучасть представники трьох заінтересованих сторін: держави, підприємств іпрофспілок.
З-поміж заходівантиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стількина боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назватипередовсім адаптаційну політику, якареалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищенняцін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих йоговерств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв’язку з цимвиникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетнихустанов, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростанняцін. Така індексація може бути як одноразовоюпід час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчітовари і послуги, так і періодичною — за безперервного їх зростання.Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційногопорогу, який у розвинутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.
Така індексаціяне усуває інфляції, а лише пом’якшує її негативний вплив, хоч вона й сама можеперетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умовбюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії [9, 76].
Адаптаційнуполітику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань, тобто наподолання побоювань суб’єктів економічної системи щодо безперервногоподорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свійжиттєвий рівень під час постійного зростанняцін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Підвищенняостаннього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивніінфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно небезпечний дляекономіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити. За таких умовнаселення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скількиприборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припиненняадаптаційних сподівань простіше подолати заумов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи.
Отже, проведенняантиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічнихпроцесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лишеза умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією ідовіри населення країни до уряду.
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІАНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У США
Особливостіантиінфляційної політики у США зумовлені значним розвитком ринкових механізмівта структур та незначним втручанням держави в процес регулювання економіки. Антиінфляційна політика США –комплексвідповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу знадмірною інфляцією у США. Потребує розробки антиінфляційної програми. Залежитьвід стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших чинників. Суб’єктом,який в основному здійснює антиінфляційну політику у США, є Центральний банком –Федеральна резервна система.
Вісторичній ретроспективі можна розглянути приклад заходів антиінфляційноїполітики щодо спробиуряду США ввести пряме регулювання внутрiшньоамериканських цiн на енергоносiї,якi, вiдбиваючи зростання iмпортних цiн на нафту, нафтопродукти та природнийгаз, зростали у 1974-1981 роках дуже високими темпами, стимулюючи розкручуванняiнфляцiйної спiралi в країнi. “Заморожування” внутрiшнiх оптових цiн на нафту,нафтопродукти й природний газ, стримуючи на перший погляд розвиток iнфляцiйнихтенденцiй, призвело до ряду негативних наслiдкiв в американськiй економiцi.Нестача iнвестицiй в енергетичне господарство, вiдсутнiсть зацiкавленостi увидобувних корпорацiй щодо розробки нових родовищ нафти й природного газу черезконтроль над рiвнем внутрiшнiх цiн призвели до того, що чистий iмпорт нафти доСША, незважаючи на зростання свiтових цiн, продовжував аж до 1981 року збiльшуватисявисокими темпами.
Цінив США на імпортні товари майже не ростуть, по-перше, через тверду конкуренціюімпортерів, і по-друге, через дешевину китайської (бангладешської, індійської,індонезійської й т.д.) робочої сили. Фактично Китай став найбільшим експортеромдефляції, причому цей його статус актуальний не тільки для США, але й для всієїсвітової економіки. Вал дешевих китайських товарів дозволяє нівелювати інфляціюв інших секторах, де імпорт неможливий. Таким чином, сукупний індекс інфляціївиглядає відносно пристойно. Так, наприклад, індекс споживчих цін США показуєза 10 років скромний рівень інфляції, усього близько 30%. І, хоча, звичайно,ніхто в цифри CPI та інші статистичні хитрості американської фінансової владиособливо не вірить, навіть якщо припустити, що фактична інфляція вище, все-такидо темпу росту цін у сфері послуг їй далеко. Дешевина китайських товарів, щостримують підвищення витрат в США, обумовлює крім ефекту недорогої робочої силище й тим, що китайський юань сильно недооцінений стосовно долара (в 4–5 разівза паритетом купівельної спроможності), що робить китайський експорт ще більшдешевим.
ПолітикаФРС в 2000-ті роки привела до колосального росту грошової маси й не могла незробити наймогутнішого інфляційного ефекту на американську економіку.Свіжоемітовані гроші розміщуються у сектори, де неможливе імпортозаміщення. Це- послуги й нерухомість. Паралельно нові гроші формують спекулятивні пузирі нафондовому й сировинному ринках. При цьому відбувається експорт інфляційних процесівзі США у всю світову економіку, породжуючи в країнах, де має ходінняамериканська валюта, доларову інфляцію. Проінфляційна політика ФРС вигідна США.Вигода укладається у використанні та експорті долара як світової валюти, адже вглобальному масштабі першими одержувачами нових грошей є американці.
Наперший погляд для Америки цей процес винятково доброчинний. Та й з поглядуамериканського споживача, ситуація інфляції цін на послуги й паралельноїстабільності або навіть дефляції цін на промислові товари виглядає цілкомадекватно: дорожнеча одних товарів і послуг компенсується дешевиною інших. Аджедля споживача важливо не те, скільки він конкретно витрачає на телевізор іскільки конкретно на зачіску. Важливо, яка частка прибутку йде на ці товариразом. Якщо вона постійна для різноманітно, що варіюють доданків, він цьогопросто не помічає. Однак у масштабі світової економіки цей диспаритет означає, що одні людиодержують за свою працю в десятки/сотні разів менше, ніж інші, живучі заокеаном. Зрозуміло, ця ситуація приводить до того, що вся промисловість (іпослуги, які можна імпортувати) переводиться в місця з більше дешевою робочоюсилою.
РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У США
Проведення антиінфляційної політики в США на сучасномуперіоді особливо актуальним в розрізі скорочення темпів розвитку американськоїекономіки, зростання рівня безробіття, відсутності довгострокової економічноїполітики у адміністрації президента США та інших негативних економічних факторів.
Зміни у антиінфляційнійполітиці американського регулятора стануть вирішальними як для США, так і дляінших країн, оскільки впливатимуть і на ринок казначейських облігацій США, авідтак і на міжнародний борговий ринок та курс долара [2, 57]. Одним із ключовихфакторів прогнозування динаміки Treasuries, а отже, і динаміки світовихборгових ринків є поведінка облікової ставки у США. Поточну політику ФРС щодоставок у країні, яку сам регулятор характеризує як «зважену», спрямовано напідтримку балансу між стримуванням інфляції та економічним зростанням.
Оскільки цінова стабільністьзалишається для ФРС основним завданням, антиінфляційна політика триватиме убудь-якому разі. Питання полягає лише в одному: який рівень індексу CPI новийголова ФРС визнає за орієнтир, від цього залежатиме подальша динамікапроцентної ставки.
Одним з прогресивнихнапрямків антиінфляційної політики США є таргетування інфляції, тобтовстановлення кількісних прогнозів інфляцій та кількісної цілі щодо інфляції.Таргетування знижує інфляційні очікування, а отже, і дохідність довгостроковихборгових цінних паперів [1, 5].
На думку аналітиків Lehman, ФРС можезнизити ставку по федеральних фондах до 2% до кінця червня. Аналітики Lehmanтакож вважають, що короткостроковий прогноз політики ЄЦБ підтримує тенденцію доподальшого зміцнення євро проти долара, оскільки ЄЦБ ставить своїм основнимзавданням боротьбу з інфляцією. Тому Lehman рекомендував своїм клієнтамвідкривати короткі позиції проти долара. Трейдери банку відкрили короткіпозиції по долару на рівні 109,52 ієн за долар. Подальше ослаблення долара, щообумовлюється очікуванням зниження ставки ФРС, підтверджується і балансомф'ючерсів на рішення Федеральної резервної системи на Chicago Board of Trade.На даний момент ф'ючерси вказують на 72% імовірності зниження ставки пофедеральних фондах на 0,5 процентного пункту.
ВИСНОВКИ
Фундаментальна(узагальнююча) причина виникнення державного регулювання економіки – збої в ринковому механізмі,які проявляються через порушення в процесі ціноутворення, неспроможністьринкової економіки через попит та пропозицію вирішувати деякі проблеми, щопризводить до погіршення стану економіки, зниженню її ефективності.
Важливим індикатором негараздів у економіці є інфляція, якахарактеризується загальним підвищенням цін та зниженням купівельноїспроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а внаслідок перевищення випускугрошей над виробництвом товарів.
Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державногорегулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна,фінансова й банківська політика.
Обмежуючи розмірипідвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат навиробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвитокінфляційних процесів.
Проведення антиінфляційної політики в США на сучасномуперіоді особливо актуальним в розрізі скорочення темпів розвитку американськоїекономіки, зростання рівня безробіття, відсутності довгострокової економічноїполітики у адміністрації президента США та інших негативних економічнихфакторів. Однимз прогресивних напрямків антиінфляційної політики США є таргетування інфляції,тобто встановлення кількісних прогнозів інфляцій та кількісної цілі щодоінфляції. Таргетування знижує інфляційні очікування, а отже, і дохідністьдовгострокових боргових цінних паперів .
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ:
1. БарановаЕ.П. Таргетирование инфляции как новая разновидность антиинфляционной политики// Банковские услуги.- 2005.- № 9.- C.2-8.
2. Ефименко Я. Государственное регулирование рыночной экономики США// Бизнес-информ- 1999.- № 11.- C.56-60.
3. Державне регулювання економіки: Підручник: Навчальне видання.-Львів: Укр. технології, 1999.- 640 c.
4. Державне регулювання економіки: Підручник: Навчальне видання.-2-ге вид., вип. і доп.- К.: Атіка; Ельга-Н, 2000.- 592 c.
5. Петрик О. Стратегія контролю інфляції в країнах із перехіднимиекономіками // Вісник НБУ. – 1996. — №3. – С. 55-61.
6. Пугачев В. Анализ вариантов антиинфляционной политики/ В. Пугачев,А. Пителин // Экономист. – 1996. — №5. – С.14-21.
7. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки: Навчальнийпосібник: Навчальне видання.- Тернопiль: Астон, 2001.- 362 c.
8. Супян В.Роль государства в экономике: американский опыт // Проблемы теории и практикиуправления (рус.).- 2002.- № 4.- C.14-18.