Основи ринкових відносин. Концепція: фірма з позиціїпраця – вартість – ціна – капітал – монополія – олігополія.
ПЛАН
Вступ. 3
Розділ 1. Процессуспільного виробництва, його зміст, фактори та ефективність 6
1.1 Виробництво як процессуспільної праці 6
1.2 Фактори виробництва,їх поєднання та результативність. 8
Розділ 2. Фірма в умовахринкового господарювання. 14
2.1 Фактори і методиринкового ціноутворення. 14
2.2 Особливостіпідприємницької діяльності й функціонування капіталу в різних сферах економіки. 18
Розділ 3. Фірма намонополістичних та олігополістичних ринках. 21
3.1 Особливостімонополістичної конкуренції. Моделі рівноваги монополістичного конкурента. 21
3.2 Характерні риси таособливості поведінки фірм в умовах олігополії 27
Висновок. 33
Список використаноїлітератури. 36
Вступ
Фірма це суб’єкт мікроекономічного рівня господарювання.Вона також є самостійним сектором мікроекономіки і критерієм його виступаєтовар (продукція чи послуга).
У ринковій економіці фірма – це товаровиробник і основнавиробнича ланка економіки. Вона є й суб’єктом господарювання, товаровиробником,організаційною формою господарювання, суб’єктом індивідуального відтворення;суб’єктом і водночас об’єктом маркетингу і менеджменту тощо.
Економічна сутність фірми полягає в тому, що воно має наметі одержання прибутку, її діяльність спрямована на отримання прибутку післяреалізації товару, об’єктивними умовами її існування є безперервний, постійноповторюваний процес виробництва, тобто відтворювання. Факторами виробництва їїє робоча сила і виробничі фонди.
Як економічне явище фірма характеризується певноюсукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, вона має певнукількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконуватизакінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції. По-друге, фірма – цепевна підсистема виробничих відносин.
Отже, вивчення особливостей функціонування фірми вринковому середовищі є досить актуальним на сьогодення і виявляє певнийнауковий інтерес.
Основна мета даної роботи полягає у дослідженніособливостей концепції фірми з позиції: праця – вартість – ціна – капітал –монополія – олігополія.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення рядувзаємопов’язаних завдань:
· розглянути процес суспільного виробництва та йогоособливості;
· дослідити особливості поводження фірми в умовахринкового господарювання;
· вивчити механізми функціонування фірми намонополістичного та олігополістичному ринках.
Предметом курсової роботи є економічні відносини, яківиникають в процесі функціонування фірми в ринковому середовищі.
Об’єктом курсової роботи є такі поняття як фірма, праця,вартість, ціна, капітал, монополія та олігополія.
Хронологічними рамками дослідження є сучасне функціонуванняфірми в ринковому середовищі.
Досліджуване питання знайшло своє відображення в рядінаукових праць вітчизняних та зарубіжних дослідників. Так, основними джерелами,що використовувались при підготовці даної роботи виступили:
1. Основи економічної теорії: політ економічнийаспект. Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко. – 5-те вид., випр. – К.:Знання-Прес, 2004. – 615с… Це фундаментальний підручник з економічної теорії,де також, детально розглянуто особливості функціонування фірми умікроекономічному контексті.
2. Наливайко А.П., Євдокимова Н.М., Задорожна Н.В.Мікроекономіка. Навчально-методичний посібник для самостійного вивченнядисципліни. Київ: КНЕУ, 1999, 208 с… Дане джерело розкриває сутність і змістосновних положень мікроекономіки як у теоретичному аспекті, так і з урахуваннямреалій перехідної економіки.
3. Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка. Пер.з англ. Підручник. Київ: Основи, 1998, 676 с. Цей підручник — першийукраїнський переклад найпопулярнішого у США та багатьох інших країнахпідручника з економіки. Авторами підручника є лауреат Нобелівської премії зекономіки Пол Семюелсон та професор Єльського університету Вільям Нордгауз. Упідручнику з'ясовуються вузлові питання мікроекономіки.
4. Мочерний С.В. Економічна теорія. Посібник. Київ:Видавничий центр «Академія», 2001, 656 с. У посібнику на основіаналізу набутків різних економічних напрямів, течій, шкіл подано широкупанораму світової економічної думки і застосування її в економічному буттірізних народів, проаналізовано тенденції та перспективи розвитку підприємств вумовах глобалізації господарської діяльності.
Курсова робота складається з трьох розділів, в якихпослідовно аналізується поставлена проблема.
Розділ 1. Процессуспільного виробництва, його зміст, фактори та ефективність1.1 Виробництво як процессуспільної праці
Виробництво — це не тількипроцес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини.Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуютьсязасоби їхнього існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.
У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця— людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ длязадоволення потреб людей. Проте створення матеріальних благ у певних межах можездійснюватися і без безпосередньої участі людини (автоматизоване виробництво,хімічний процес тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується усферу регулювання, управління [10, c.198].
Праця і виробництво — не тотожні поняття. Виробництво — цепроцес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця єпродуктивною, а засоби її здійснення — засобами виробництва. Якщо виробленопродукт, процес виробництва відбувся. Може статися, що праця мала місце, алепродукт з якихось причин не створено. Таке виробництво має незавершенийхарактер.
Процес праці здійснюється результативно, тобто з певноюпродуктивністю або ефективністю, яка залежить від того, як поєднуються йогофактори і наскільки повно вони використані. При цьому важливе значення мають яккількісні та якісні параметри факторів виробництва, так і їхня майнованалежність, від якої багато в чому залежить мотивація праці учасників процесувиробництва. Коли відомо, які і як використовуються фактори виробництва, комувони належать, можна більш-менш об'єктивно визначити рівень процесувиробництва.
Виробництво як процес суспільної праці складається з такихфаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Вонопослідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у певниймомент.
Важливою характеристикою виробництва є його двоїстість. Укожний певний момент у процесі виробництва створюються блага, тобто має місцепраця і здійснюються ЇЇ витрати, і у такий спосіб відбувається формуваннявартості вироблюваних благ. З точки зору створення конкретних благ(корисностей) процес виробництва є продуктивною силою, яка сама себе створює.Коли він пов'язаний з формуванням вартості продукції, яка виявляє себе в обмінівитратами праці, втіленими в різних благах з метою їх привласнення, цей процесвиступає як розгортання певних економічних виробничих відносин (соціальне- та організаційно-економічних)[10, c.199].
Процес виробництва — це взаємодія продуктивних сил івиробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносноавтономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так істрибкоподібним.
Характерною рисою виробництва як процесу є також поєднанняв ньому елементів розвитку і функціонування (тобто безперервного йогоповторення, в ході якого створюються передумови для розвитку). Нарощуваннякількісних змін під час функціонування виробництва робить можливим перехід нановий якісний рівень, на якому знову-таки забезпечується більш ефективнефункціонування.
Важливою особливістю процесу виробництва є створення нетільки матеріальних, а й нематеріальних благ та послуг, значення яких всучасних умовах значно зросло.
1.2Фактори виробництва, їх поєднання та результативність
Види факторів виробництва зумовлені різноманітноювиробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах,підрозділах і регіонах. Наприклад, є фактори (засоби) виробництвасільськогосподарського призначення або такі, що належать до промисловості читаких її підгалузей, як легка промисловість, машинобудування. Робітники якфактори виробництва можуть бути зайняті в матеріальному виробництві чи духовнійсфері, в різних регіонах країни тощо. Види факторів виробництва дужерізноманітні, що є об'єктивною підставою суспільного поділу праці.
Для типів факторів виробництва характерною євизначеність. Вони представлені засобами виробництва (речовий фактор) ібезпосередніми виробниками (особистий фактор), наділеними здатністю до праці (втому числі до підприємницької діяльності), яка реалізується у поєднанні ззасобами праці.
Особистий і речовий фактори набувають найсуттєвішої якості— суспільного характеру, коли постають не як індивідуальні, а як сукупніфактори. Індивідуальні фактори, як і індивідуальне виробництво, певною мірою єабстракцією. Індивідуальні фактори обох типів (засоби виробництва і робочасила) в суспільному вигляді — це сукупні засоби виробництва та сукупна робочасила, сукупний фактор виробництва — однотипний але багатовидовий. Зростаннярізноманітності видів фактора не змінює його тішу, але означає розвиток йогосуспільного характеру, оскільки примножує й ускладнює зв'язки між різновидовимифакторами виробництва одного типу (речового або особистого). Між індивідуальнимта сукупним факторами виробництва виникають відносини і єдності, і відчуження[13, c.72].
Первинними факторами виробництва були земля і праця. Зрозвитком цивілізації Уявилися й інші речові фактори виробництва, але такожпохідні від землі. Останні є вже результатами праці, продукцією виробничогопризначення. Обидва типи факторів виробництва (і засоби виробництва, і робочасила) мають єдине призначення: вони є продуктивними силами, силами дії людей наприроду з метою створення благ.
Проте їхні функції розрізняються. Працівник створює засобивиробництва, визначає їхнє призначення і використовує їх в процесі праці.Речові фактори виробництва функціонують як засоби оснащення трудової діяльностілюдини, примноження її продуктивної сили. Це предметні органи праці, своєріднепродовження людських органів діяльності і матеріальна основа розвитку їх впроцесі виробництва.
Функція робітника як особистогофактора виробництва полягає у використанні своєї робочої сили в процесі праціяк діяльності, спрямованої на зміну предметів і сил природи з метою задоволеннясвоїх потреб. Сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людинистановить її робочу силу [13, 72-73].
Функція засобів виробництваполягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії працівника на предмети ісили природи. Частина засобів виробництва характеризується засобами праці, задопомогою яких робітники продуктивно трансформують предмети праці. Активноючастиною засобів праці е знаряддя праці, рівень розвитку яких багато в чому єпоказником відносин між людьми, які складаються в процесі виробництва, іступеня зрілості тієї чи іншої епохи. Сучасні знаряддя праці на відміну відтих, що використовувалися на початкових етапах цивілізації, включають у себе нетільки різні робочі машини, механізми, обладнання, пристосування, двигуни тапередавальні пристрої, а й автоматизовані системи управління, яким відповідаютьвисокі технології та переважно розумова праця робітників.
Пасивною частиною засобів праці, значення якої від цього незменшується, є засоби виробничої Інфраструктури, що виконують функціюзабезпечення загальних умов виробництва: будівлі, приміщення, шляхи сполучення,засоби зв'язку, інформації та інші комунікаційні системи [10, c.111].
Предмет праці як друга частиназасобів виробництва — це субстанція (природна чи вироблена попередньою працею),на яку спрямована праця людини і з якої вона виробляє майбутній продукт.
Усі зазначені функції засобів виробництва і працівників є необхіднимиу виробничому процесі. Серед них немає другорядних. Однак це не означає, що неможуть бути визначені певні пріоритети. Щодо функцій, то пріоритет належитьособистому фактору. Потенціальний ефект засобів виробництва не реалізуєтьсяпоза керуючою та спрямовуючою діяльністю головної продуктивної сили — людини.Це не означає, що речовий фактор виробництва є лише пасивною стороною процесувиробництва. Наприклад, та його частина, що створена самою природою (предметипраці, які не пройшли первинної обробки), безпосередньо впливає на робочу силу.Часто причиною порушення економічної рівноваги у суспільстві (як закономірнихвзаємозв'язків складових сукупного виробництва) є недооцінка зворотної діїприродного речового фактора виробництва на умови функціонування особистогофактора. Руйнівною для особистого фактора може виявитися дія й тієї частиниречового фактора, що є знаряддями праці. Проте функція-причина притаманна живійпраці, а функція-наслідок — засобам виробництва. Особливої ролі в сучаснихумовах набули накопичені знання, наука як поєднання особистого та речовогофакторій виробництва [9, c.63].
Розглядаючи розпиток функцій факторів виробництва, їхнійвзаємозалежності та взаємовпливу слід приділяти першочергову увагу. Недооцінказначення соціальної сфери, залишковий принцип виділення ресурсів для їїрозвитку, приниження ролі всього того, що пов'язане із забезпеченням високогорівня розвитку особистого фактора виробництва, зумовлені неправильнимрозумінням пріоритетів у функціональній взаємодії факторів виробництва.
Функціонуванню і взаємодії факторів виробництва лередуєїхнє поєднання. Процес виробництва передбачає об'єднання людей певним чином міжсобою та з відповідними речовими факторами виробництва. Характер і спосібпоєднання факторів виробництва — це однопорядкові, але нетотожні категорії. Ухарактері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливихсоціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, ЇЇ виробничихвідносин, а у способі поєднання їх — конкретно-історична комбінація засобіввиробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливостіпродуктивних сил.
У характері відбивається соціально-економічне, а у способі— організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Першому відповідаютьекономічні відносини (виробництво, розподіл, обмін, споживання), в основі якихзнаходяться відносини власності або майнові; другому — організаційно-трудовівідносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, дисципліни,ресурсного забезпечення, реалізації результатів праці, управління стандартами,якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використанняфакторів виробництва як елементів продуктивних сил [9, c.64].
Поєднання факторів виробництва — це не застигла система, адинамічне явище. Серед проблем, які виникають у процесі поєднання факторіввиробництва, виділяють такі:
· забезпечення збалансованого розвитку засобіввиробництва і трудових ресурсів, їхньої взаємної якісної та кількісноївідповідності;
· формування і підтримка мотивації до впровадженнябільш прогресивних засобів виробництва;
· забезпечення заміни ручної, малокваліфікованоїпраці на технічно і технологічно оснащену, що дає змогу значно зменшити витративсіх ресурсів на одиницю створеного продукту;
· досягнення доцільних пропорцій при формуваннітехніко-технологічної бази виробництва і підготовці сучасного працівника;
· пошук і впровадження нових, прогресивних формвключення працівників у виробничий процес;
· створення і утримання на належному рівні механізмуекономічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва,за якого б досягався найбільший результат при найменших витратах.
Результативність використання речових та особистих факторіввиробництва може бути відображена категорією ефективності виробництва(співвідношенням одержаного результату продуктивного використання факторіввиробництва та їхніх витрат). Ефективність виробництва може бути підвищена зарахунок як збільшення використаних факторів, так і повнішого їх використання,тобто екстенсивним або інтенсивним шляхом. У реальному процесі виробництваобидва шляхи переплітаються при переважній ролі одного з них. З розвиткомсуспільства псе більшого поширення набуває інтенсивний шлях. Процесінтенсифікації виробництва означає більш повне використання його факторі», їхнєякісне удосконалення, а також поліпшення технологій використання продуктивнихможливостей їх та відповідне зменшення ролі простого кількісного нарощуванняфакторів, не пов'язаних з суттєвим поліпшенням їхнього застосування [10, 9].
Звичайно, кількісне збільшення факторів виробництвапрактично має місце і тоді, коли відбувається інтенсивний розвиток, але воновідіграє підпорядковану роль, забезпечуючи просторово-часові форми реалізаціїзавдань якісного вдосконалення засобів виробництва і робочої сили. Якісневдосконалення факторів виробництва не дає бажаного ефекту, якщо несупроводжується адекватним кількісним використанням їхніх поліпшенихвластивостей.
Найперспективнішим шляхом удосконалення факторіввиробництва є впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Проте йтрадиційну техніку та технологію можна застосовувати по-різному. Зростаннярівня використання можливостей наявної техніки та технології — не менш важливийнапрям інтенсифікації виробництва. При цьому інтенсифікація виробництвазумовлена темпами створення нової техніки та технології, їхнього масовогозастосування.
Сам по собі технічний прогрес автоматично не приводить дозростання інтенсифікації виробництва. Недостатнє або не комплексне використаннянової техніки та технології не лише не підвищує рівень інтенсифікації таефективності виробництва, а навпаки, знижує його.
Отже, між технічним прогресом та інтенсифікацієювиробництва об'єктивно існує така важлива ланка, як використання факторіввиробництва, що дає змогу перетворити можливості першого у динаміку другого.Найкращим є варіант, коли в процесі виробництва використовуються фактори, яківідповідають сучасним техніко-технологічним і кваліфікаційно-професійнимвимогам і до того ж повноцінно використовуються.
Якщо в суспільстві укорінюються відносини утриманства,соціальної байдужості, зрівнялівки в оплаті праці, порушення соціальної справедливостів розподілі вироблюваних благ, це означає, що в характері поєднання факторіввиробництва закладене відчуження робітника від засобів виробництва, яке не даєдостатньої мотивації до їхнього Інтенсивного використання.
Практика засвідчує, що інтенсифікація факторів виробництвазалежить від змін у характері їхнього поєднання. Більшість економістів світувважають, що приватизація виробництва не може бути тотальною. Важливоактивізувати і державні його фактори через корпоратизацію та комерціалізаціюїхнього використання. Водночас слід невпинно поширювати масштаби поєднанняпрацівників з власними (приватними), орендованими, акціонерними та змішанимивидами використання засобів виробництва [9, c.65].
Найбільший виробничий ефект досягається тоді, коликористувачі факторів водночас є їхніми власниками. Однак таке поєднання наврядчи може бути загальним і навіть широкомасштабним, оскільки це означає, що всічлени суспільства повинні бути не тільки номінальними, а й функціонуючимивласниками, тобто виконавцями оперативних розпорядчих функцій. Проте кожнийкрок з наближення до такого поєднання факторів виробництва робить їхфункціонування інтенсивнішим, підвищуючи результативність процесу виробництва іповніше задовольняючи потреби членів суспільства.
Розділ 2. Фірма в умовахринкового господарювання2.1 Фактори і методиринкового ціноутворення
З процесу виробництва товар виходить як носій вартості таспоживної вартості. Вартість товару — це кількісна визначеність втіленої вньому уречевленої та живої праці. Важливою її складовою є витрати виробництва,що визначаються після закінчення виробничого процесу. Виходячи з товаром наринок, виробник достеменно знає, скільки він коштував йому як виробникові.
Для споживача на ринку товар представлений його споживноювартістю. Корисні якості товару є рушійною силою зацікавленості покупця упридбанні товару. Орієнтуючись на попередньо пропоновану продавцем ціну товару,покупець визначає, чи вартий він тих споживчих якостей, що в ньому втілені, ічи зможуть вони задовольнити запити покупця.
На етапі виходу товару зі сфери виробництва діє законвартості, що встановлює попередню вартісну пропозицію майбутнього ринковогообміну залежно під його ринкової вартості. Домінуючим законом ціноутворення вобігу стає закон попиту і пропозиції, який коригує вартість відповідно доспоживної вартості товару. Ціна пропозиції та ціна попиту, що формуються піддією зазначених законів, зустрічаються на ринку, щоб знайти деяку середнювеличину ціни — ринкову ціну товару. Коливання ринкової ціни залежно від попитуі пропозиції об'єктивно обмежені в діапазоні, де для виробника нижня межавизначається вартістю середніх витрат виробництва, а верхня — граничноюкількістю грошей у споживача, тобто рівнем його платоспроможності [4, c.55].
Значення ціни як грошового вираження вартості товару не євичерпним: ринкова ціна фокусує складні економічні зв'язки між середнімисуспільними умовами виробництва товару і можливостями його споживання. Якіндикатор нормального зворотного зв'язку між виробництвом і споживанням, упроцесі відтворення продукту ціна має встановлювати відповідність кількості таякості споживних вартостей із платоспроможним попитом, активно впливати нарівень і масштаби виробництва товару в межах середніх умов ефективності.
Отже,визначальними факторами ринкової економіки є: 1) вартість товару; 2)співвідношення попиту і пропозиції, зумовлене передусім споживною вартістютовару. Таку подвійну залежність коливань ринкової ціни подано на рис. 2.1.
/>
Рис. 2.1 Механізм взаємодіїфакторів, що визначають коливання ринкової ціни [10]
Рух кривої ціни товару Ц відбувається навколо значеньсуспільної вартості товару — прямої В. Значення відхилень кривої Ц від прямої В(+∆ чи -∆ ), тобто відхилень ціни від вартості товару, зумовлюєтьсявідхиленням кількісного обсягу споживних вартостей на ринку (крива С) відноснопрямої П, що визначає платоспроможний попит на цей товар. Величина відхиленьвід ціни товару встановлюється в обернено пропорційній залежності відвідповідних значень пропозиції товару відносно попиту.
Значенням кількісного надлишку споживних вартостей на ринку(+∆ на кривій С) відповідають значення ціни товару, нижчі від йоговартості (-∆ на кривій Ц), і навпаки.
Точка збігу ціни товару з його суспільною вартістю 0відповідає ринковій рівновазі попиту і пропозиції. Саме за цих умов сума цінтоварів дорівнює сумі їхніх вартостей у суспільстві в цілому.
Крім наведених визначальних факторів формування ринковоїціни, важливим є також фактор розвитку інфляції. Вона спричиняє зростання цінна всі товари.
Сучаснатеорія і практика ціноутворення — це продукт тривалої еволюції соціально-економічнихвідносин суспільства. Безперечним досягненням у ході цієї еволюції свого часубула марксистська трудова теорія вартості, що систематизувала і розвинула відповідніпогляди А. Сміта та ін. Прагматизм ринкових відносин в їхній підприємницькійформі XIX ст. вимагав розширення аналізу факторів ціноформування як у сфері виробництва,так і поза ним. Виникла теорія «граничної продуктивності факторів виробництва»,в якій розглядалася участь у формуванні вартості товару всіх факторів виробничогопроцесу — капіталу, праці та землі (природних факторів) [10, c.188].
Лімітованість ресурсів і доходів відіграє роль додатковогофактора руху ціни товару. При обмеженні ресурсів «гранична корисність»дефіцитного товару підвищується за умов конкуренції покупців, зростає йоговідносна цінність для споживача, а отже, і ціна. «Низька межа»доходів зменшує «граничну корисність», встановлює рамки споживанняшляхом приведення ціни і споживної вартості товарів у відповідність зіплатоспроможним попитом. На відміну від трудової теорії вартості теорія«граничної корисності» робить наголос на споживній вартості товару якфакторі ціноутворення.
На практиці в сучасній змішаній економіці розвинених країнвикористовуються різні методи формування цін. Функція ціноутворенняреалізується самим господарюючим суб'єктом — виробником (фірмою, акціонерноюкомпанією, монополістичним об'єднанням, державним підприємством тощо) абопосередницькими структурами (торговими, маркетинговими), що доставляють товарна ринок. Найпоширенішим і найпростішим е метод, за яким ринкова цінавизначається двома кількісними параметрами: собівартістю виробництва товаруплюс середньою величиною прибутку. Цей метод дістав умовну назву «собівартістьі прибуток».
Технічно складнішим є метод «контрольної точки»,що ґрунтується на виробничій функції Кобба — Дугласа (Cobb-Douglas Production Function). Вона заснована на припущеннях, що гранична піддача ресурсівзменшується, а коефіцієнти еластичності виробництва за затратами залишаютьсянезмінними. При цьому еластичність заміщення ресурсів у будь-якій точцідорівнює 1. Алгебраїчний вираз функції, що описує загальноекономічний рівень,такий:
N = ALαKβ,
деN — національний дохід; А —коефіцієнт розмірності; L, К —відповідні об'єми застосованої праці та капіталу; α, β — незмінні коефіцієнти еластичності виробництва, відповідно попраці та капіталу.
Функція, що розглядається, дає можливість визначати рівеньдоходу відповідно до характеру змінних. Якщо ∑α + β = 1, існуєлінійна залежність; в усіх інших випадках ефект масштабу позитивний, коли ∑α+ β > 1, і негативний, коли ∑α + β
Хоча за другим методом враховується широке коло факторівціноформування, він, як і перший, має істотний недолік: використання лінійнихзалежностей між значеннями факторів динаміки ринкової ціни. Усунути його можназа допомогою методу, заснованого на визначенні показника цінової еластичності,коли отримують кількісне вираження можливого діапазону коливання ринкових цінзалежно від динаміки обсягу политу на товар:
/>
де Ец — цінова еластичність; П1, П2— значення зміни попиту; Ц1, Ц2 — значення зміниціни.
Іноді застосовують метод «споживної вартості»,коли за допомогою експертних оцінок споживних властивостей товару визначаютьцінову політику на ринку певного товару.
Ціноутворення в ринкових умовах реалізується через ціновустратегію продавця товару. Загальними напрямами цінової стратегії е: 1)визначення місця ціни в системі засобів конкурентної боротьби на ринку; 2)вибір методу розрахунку ціни; 3) характер цінової адаптації нових товарів наринку; 4) зв'язок ціни з життєвим циклом товару; 5) моделювання відношенняпокупця до ціни товару; 6) аналіз обмежень ринкового і позаринкового характеруна ціну [10, c.189].
Загальні принципи і методи ціноутворення можутьвикористовуватись залежно від конкретної сфери ринкових відносин, характеру імісця застосування цін, а також способу їх використання.2.2Особливості підприємницької діяльності й функціонування капіталу в різнихсферах економіки
Істотні відмінності в характері та джерелах зростаннякапіталу, структурі авансованого капіталу спричинені умовами йогофункціонування. Розглянемо ці відмінності на прикладі підприємств аграрногосектора, торгівлі та грошово-кредитної сфери.
Капітали, що функціонують в аграрній сфері, мають суттєвіособливості порівняно з іншими капіталами виробничої сфери. По-перше, основнимоб'єктом їх прикладання є такий не відтворюваний фактор, як земля; по-друге,чітко виражена сезонність виробництва; по-третє, через обмеженість землі яквиробничого фактора одним з елементів витрат може бути земельна рента.
Розглянемо послідовно кожну з названих особливостей.
Земля як фактор виробництва відіграє в сільськомугосподарстві провідну роль. Здатність її відтворювати продукт залежно відродючості с найважливішим чинником, що впливає на ефективністьсільськогосподарського виробництва. Проте інтенсивне використання землі можепризвести до зниження родючості. Отже, запорукою успіху є проведення заходівщодо її підвищення. Незважаючи на технічний прогрес в аграрному секторі, тутзастосовується, порівняно з іншими галузями економіки, більше живої праці внаслідокдосить високої трудомісткості виробничих процесів. Це зумовлює ефективність уцій галузі відносно невеликих підприємств. Розміри капіталів порівняно зпромисловістю тут менші, тому в сільському господарстві країн ринковоїекономіки значну частину продукції виробляють сімейні фермерські господарства.
Оборотний капітал аграрного підприємства обертається лишеодин раз на рік. Отже, для безперервного фінансування виробничого процесу черезсезонність виробництва ці підприємства вдаються до кредиту.
На індивідуальну вартість продукту впливають різнародючість землі, а також близькість до ринків збуту. Це стає важливоюпередумовою появи специфічної частини чистого доходу — ренти.
Ведення сільського господарства незначними за розміромвиробничими ланками може змінити мотивацію виробництва: підприємство можефункціонувати не заради додаткової вартості, а лише для самозабезпечення сім'ї.Тому збитковість підприємства не завжди буде означати, що його власник закриєйого або скоротить обсяг виробництва [10, c.223].
Капітал у сфері торгівлі зайнятий в основному лишекупівлею-продажем (оптовим чи роздрібним) виготовлених товарів. Проте частинаперсоналу на торговому підприємстві виконує операції, що продовжують процесвиробництва в сфері обігу: фасування, перевезення, зберігання тощо. Капіталторгового підприємства складається з трьох частин: а) капіталу для закупівлітовару; б) основного капіталу (будівлі, устаткування, торгове обладнання); в)оборотного капіталу (в основному заробітної плати працівників). В ціломукапітал торгового підприємства складається перемажмо з капіталу обігу (а + b).
Природаторгової діяльності визначає також дуже швидкий оборот капіталу: один оборотторгового капіталу обслуговує оборот кількох промислових (тобто підприємцівсфери виробництва).
Додаткова вартість, яку привласнює торгове підприємство,це, з одного боку, результат праці найманих працівників, а з іншого — частинадодаткової вартості, створеної на підприємствах, продукцію яких реалізуєторгівля. Через торгових посередників у виробничих підприємствах скорочуєтьсярозмір капіталу, зайнятого у сфері обігу, а також зменшуються витрати живої тауречевленої праці на виконання функцій грошового і товарного капіталу. Вонизосереджуються на виробничій діяльності, сплачуючи послуги торговихпідприємств, утворюючи у такий спосіб чистий дохід для останніх.
У багатьох країнах реалізація товарів та послуг все більшезосереджується у самостійних або орендованих невеликих торгових підприємствах,що уклали договір франчайзингу з великими промисловими або торговимикомпаніями.
Сучасна економіка характеризується дуже високим рівнемрозвитку кредитних відносин.
Кредит — це система відносин, за якими капітал надається напозиковій основі. Надаючи кредит, власник капіталу обумовлює: а) поверненнякапіталу через певний строк; б) отримання доходу на цей капітал у виглядівідсотка. Відповідно до суб'єктів та об'єктів кредитних відносин розрізняютьтакі види кредиту: комерційний (між функціонуючими підприємствами, наприкладколи торгове підприємство купує в кредит товари у промислового підприємства);банківський (коли банк надає позику своєму клієнту під певні гарантії або безних); іпотечний (коли кредит надається під заставу нерухомого майна — землі,будівель тощо); споживчий (для купівлі дорогих предметів споживання — земельноїділянки, будинку, автомобіля тощо); державний (державі для покриття витратдержавного бюджету, що не покриваються його доходами) [10, c.224].
Головна роль належить банківському кредиту, а банківськасистема є центром розвиненої ринкової економіки. В центрі банківської системистоїть державний національний банк, що є емісійним, касовим і резервнимцентром. Проте кредитне обслуговування функціонуючих капіталів здійснюютькомерційні банки.
Комерційні банки створюють свій капітал переважно зарахунок депозитів (вкладів, позик клієнтів), а їхній капітал зростає завдякинаявності розбіжності між відсотком, що береться за наданий кредит, івідсотком, що сплачується за депозитами (маржа).
Операції щодо залучення депозитів називають пасивними, априбуткового розміщення капіталу — активними. Саме сальдо міжрезультатами цих операцій дає банку можливість отримувати прибуток.Розділ 3. Фірма на монополістичнихта олігополістичних ринках3.1 Особливостімонополістичної конкуренції. Моделі рівноваги монополістичного конкурента
Монополістична конкуренція – це ринкова структура, девідносно велике число дрібних виробників пропонує подібні товари, близькізамінники, які незначно відрізняються один від одного. До ринківмонополістичної конкуренції відносять ринки книг, ліків, спорттоварів, кави,безалкогольних напоїв, мила, шампунів, зубної пасти, тощо.
Монополістична конкуренція має наступні ознаки:
· відносно велике число невеликих фірм;
· диференційована продукція;
· деякий, проте обмежений контроль над ціною;
· нецінова конкуренція;
· відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї.
Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певноїмарки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але вхід новихфірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи намонопольну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати назагальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, вумовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується знезначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірмаформує свій мікро – ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливістьманіпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконаліконкуренти.
Концентрація виробництва в галузях з монополістичноюконкуренцію є невисокою. Значення індексу Лернера для ринку монополістичноїконкуренції перебуває у проміжку між нулем і одиницею [13, c.298].
Існує ряд моделей монополістичної конкуренції, алекласичною вважається модель Е.Чемберліна.
Модель Чемберліна будується за припущення, що на ринкумонополістичної конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, щоконкуренти ніяк не реагують на її рішення відносно цін і обсягів виробництва.Основна особливість моделі такої фірми зумовлена еластичністю попиту івідповідною траєкторією кривої попиту. Попит на продукцію монополістичногоконкурента є більш еластичним, ніж для чистого монополіста, але не є абсолютноеластичним, як для досконало конкурентної фірми. Еластичність попиту залежитьвід числа конкуруючих фірм і ступеня диференціації продукції. Чим більшими єчисло конкурентів і диференціація продукту, тим більш еластичним буде попит напродукцію кожного продавця, а крива попиту – більш пологою, тому що ситуаціянаближатиметься до досконало конкурентного ринку.
Якщо одна з фірм монополістично конкурентного ринку знизитьціну на свою продукцію, то обсяг попиту для неї зросте, тому що деякі покупціпереключать свій попит на дешевший товар. Але оскільки продукціядиференційована, не всі покупці полишать своїх колишніх продавців, певначастина споживачів буде слідувати усталеним уподобанням.
Оскільки крива попиту спадна, монополістичний конкурентможе сам вибрати комбінацію ціни і обсягу виробництва, яка максимізує прибуток.Інші фірми ніяк не відреагують на його рішення. Проте відсутність бар’єріввходження в галузь не дозволяє монополістичному конкуренту одержувати високіприбутки тривалий час. Входження нових фірм у галузь розширює пропонування ізводить економічні прибутки до нуля. Зважаючи на це, рівновага фірми укороткостроковому і довгостроковому періодах буде мати відміну.
У короткостроковому періоді фірма може максимізуватиприбуток або мінімізувати збитки, керуючись загальним правилом. Рис.3.1ілюструє ці дві ситуації.
/>
Рис. 3.1 Моделікороткострокової рівноваги монополістичного конкурента [13]
У короткостроковому періоді число фірм в галузі єнезмінним. Подібно до монополії, фірма приймає криву попиту на свою продукціюяк задану, обсяг виробництва вона обирає відповідно до точки перетину кривихграничного виторгу і граничних витрат, а ціну для даного обсягу знаходить накривій попиту. На рис.3.1.а) рівноважна ціна перевищує середні витрати, томуфірма працює, максимізуючи прибуток. На рис.3.1.б), навпаки, середні витратиперевищують ціну, тому фірма працює, мінімізуючи збитки. Отже, короткостроковарівновага монополістичного конкурента подібна до рівноваги чистої монополії,коли фірма, залежно від рівня витрат виробництва і попиту на продукцію, можебути як прибутковою, так і збитковою.
У довгостроковому періоді у випадку прибутковості в галузьпочинають входити нові фірми, приваблені можливістю одержати економічнийприбуток. У міру появи нових фірм, отже, і нових товарів-замінників, типовафірма втрачає частину свого попиту. Це означає, що крива попиту змішуєтьсяліворуч і є більш похилою, попит стає ще більш еластичним. Кожна фірма починаєвтрачати прибутки. І навпаки, у випадку збитковості фірми починають залишатиринок, кількість продукції скорочується. Зменшення числа фірм призводить дозбільшення попиту на товари тих фірм, які залишились на ринку. Криві їх попитузміщуються праворуч, збитки зменшуються. Рух фірм триває до того часу, колиекономічний прибуток досягне нуля. Як тільки крива попиту стане дотичною докривої середніх витрат, економічний прибуток зникає, фірма стає беззбитковою.Отже, у стані довгострокової рівноваги всі фірми галузі одержують лишенормальний прибуток [13, c.300].
Рис.3.2.а представляє графічну модель довгостроковоїрівноваги фірми – монополістичного конкурента. Рівноважний обсяг будекупуватись за ціною. Графік показує, що будь-яке відхилення від обсягупризводить до збитковості, оскільки середні витрати починають перевищуватиціну. За досягнення у точці стану довгострокової рівноваги зникають стимули довходження в галузь нових фірм.
Якщо фірми одержуватимуть в короткостроковому періодізбитки, то частина їх залишить галузь, а ті, що залишаться, будуть матизбільшену частку попиту, і поступово збитки почнуть зникати, фірми будутьотримувати нормальний прибуток. Довгострокова рівновага відновлюється. Такимчином, ситуація беззбитковості у довгостроковому періоді для монополістичноконкурентної фірми і галузі нагадує довгострокову рівновагу фірм на досконалоконкурентному ринку (рис.3.2 б).
/>
Рис. 3.2 Довгостроковарівновага монополістичного та досконалого конкурента [13]
Якщо короткострокова рівновага монополістичного конкурентанагадує рівновагу монополіста, то довгострокова подібна до рівновагиконкурентної фірми. Проте досконало конкурентна рівновага і рівновага в умовахмонополістичної конкуренції мають і значні відміни. Конкурентне ціноутворенняведе до виникнення в довгостроковому періоді потрійної рівності:. На ринках змонополістичною конкуренцією не досягається ні ефективність розподілу ресурсів,ні мінімізація витрат. В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляютьменший обсяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізації розподілуресурсів. На рівні оптимального обсягу виробництва ціна рівноваги перевищуєграничні витрати [13, c.301-302].
Монополістичні конкуренти не мінімізують витрат, їх рівеньвиробництва менший за той, що дозволяє мінімізувати середні витрати. Точкадовгострокової рівноваги монополістичного конкурента знаходиться ліворуч від мінімуму. Якби фірма збільшила обсяг виробництва, вона могла б знизити середні витрати.Але монополістичному конкуренту невигідно виробляти продукції більше, тому щоїї прийшлося б продавати за нижчою ціною. Тому галузі часто переповненіфірмами, які функціонують, не досягаючи оптимальної потужності. Надлишковівиробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни – ще одиннаслідок монополістичної конкуренції для суспільства.
Ще однією особливістю монополістичної конкуренції є те, щопровідну роль у конкурентній боротьбі відіграє нецінова конкуренція, засобамиякої є: подальша диференціація продукції – підвищення її якості, поліпшенняумов продажу; справна організація реклами. У фірм з’являється можливістьконтролювати не тільки пропонування, але і попит на свою продукцію.
Значення будь-якої диференціації полягає в тому, що вона єджерелом підвищення прибутковості фірми внаслідок здобуття виробникамиобмеженого контролю над цінами на свою продукцію. Завдяки постійномувдосконаленню товару кожна фірма може зберегти чи підвищити попит на своюпродукцію і, розширюючи виробництво, збільшити прибуток. З іншого боку, меншіпорівняно з конкурентними обсяги випуску та вищі ціни на продукцію,неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умовахмонополістичної конкуренції, цілком компенсуються тією вигодою, яку одержуютьспоживачі від розширення можливостей споживчого вибору.
Диференціація пристосовує продукт до споживчого попиту.Реклама, навпаки, пристосовує споживчі смаки до продукту. За допомогою рекламифірми сподіваються збільшити свою ринкову частку і знизити еластичність попитуна свою продукцію [10, 13].
Позитивний вплив реклами вбачають у тому, що вона поширюєінформацію про властивості нового продукту, допомагає споживачам зробитирозумний вибір, стимулює покращення продукту. Вона вимагає додаткових витрат,але може сприяти здешевленню продукції для споживачів, якщо фірмі вдаєтьсяскористатися зростаючим ефектом масштабу. Критики реклами наводять так самобагато контраргументів.
Вплив рекламної діяльності неоднозначний: з одного боку,реклама дозволяє кожній фірмі посилити її монопольну владу, оскільки переконуєспоживача, що в світі товарів мало гідних замінників товару фірми, через значнівидатки слугує бар’єром входження. З іншого боку, реклама надає інформацію проіснування великої кількості замінників, через що попит на продукцію будь-якоїфірми стає більш еластичним, а ціни і прибутки мають тенденцію до зниження,отже, галузь стає більш конкурентною.
Ціноутворення за умов монополістичної конкуренції маєподвійний характер. З одного боку, воно зазнає впливу об’єктивних чинників –витрат виробництва і збуту, причому на перший план виходять саме витрати збуту.З іншого боку, на рівень цін впливає суб’єктивний чинник. Ціна відображаєякість товару, престиж торговельної марки. Саме суб’єктивний чинник відіграєбільш суттєву роль у можливості маніпулювати цінами, здійснювати політику зформування власного ізольованого мікро – ринку.
На відміну від конкурентної фірми і монополії, длямаксимізації прибутку фірма – монополістичний конкурент повинна враховувати трифактори: обсяг випуску, ціну та зміну продукту і рекламну діяльність. 3.2Характерні риси та особливості поведінки фірм в умовах олігополії
Олігополія – це галузь, в якій більша частина продажуздійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати наринкову ціну власними діями. Олігополія відноситься до реальних ринковихструктур і найбільш поширена у сучасних високотехнологічних галузяхпромисловості.
Олігополіяохоплює значний ринковий простір між чистою монополією і монополістичноюконкуренцією. Вона існує, коли число фірм в галузі настільки мале, що кожна зних у визначенні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію збоку конкурентів.
Олігополію відрізняють наступні характерні риси:
· нечисленність фірм в галузі;
· однорідна або диференційована продукція;
· всезагальна взаємозалежність фірм;
· значний контроль над ціною;
· значні перешкоди входження в галузь.
Бар’єри входження в олігополістичну галузь досить високі істановлять одну з причин поширення олігополії. Основним бар’єром входженняслугує ефект масштабу. Особливою причиною існування олігополії є ефект злиття.До злиття фірми спонукають: прагнення досягти більшого ефекту масштабу,зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути переваги „великогопокупця” на ринку ресурсів, тощо [10, c.258].
Складність побудови моделі олігополії зумовлена двомаосновними причинами. По-перше, олігополія має багато проявів. Існує „жорсткаолігополія”, коли 2-3 фірми панують на всьому ринку, і „розмита”, за якої70-80% ринку поділяють 6-7 фірм. Фірми можуть діяти у таємній змові, а можутьприймати рішення самостійно. Продукція олігополістичної галузі може бути якстандартизованою, так і диференційованою. Бар’єри до входження в різних галузяхтакож різні. По-друге, наявність всезагального взаємозв’язку між фірмами,неможливість передбачити реакцію конкурентів є головним факторомневизначеності.
Проблема стратегічної взаємодії фірм є центральною удослідженні поведінки олігополістів. Стратегічні рішення олігополістичних фірмвивчаються за допомогою теорії ігор. Економічні ігри можуть бути кооперативнимиабо некооперативними. Гра є кооперативною, якщо змова гравців можлива, інекооперативною, якщо змова між учасниками неприпустима.
Існують концепції домінуючої і недомінуючої стратегій.Домінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення гравцем, незалежновід дій конкурента. Недомінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимальногорішення одним гравцем залежно від того, що робить суперник [3,c.146].
Якщо один з гравців діє в умовах недостатньої інформаціїабо має справу з нераціональним суб’єктом, застосовується стратегія максиміну.Вона дозволяє максимізувати мінімальний прибуток.
В одноразових чи повторюваних іграх обидва гравці приймаютьрішення одночасно, у послідовних – по черзі, в останньому випадку ініціатор маєперевагу. Дія, яка надає фірмі перевагу, називається стратегічним ходом. У ходігри фірми можуть застосовувати загрози і зобов'язання: вдаватися до закриттяабо виведення з виробництва деяких потужностей, або оголошувати про намірвиробляти певний товар. Фірма може загрожувати зниженням ціни, – це означає, щовона розпочинає цінову війну.
На олігополістичному ринку діють дві протилежно спрямованісили: зацікавленість фірм у максимізації сукупної маси прибутку для всієїгалузі, яка породжує тягу до змови і спільних дій, та егоїстична зацікавленістькожної фірми у максимізації своїх власних прибутків шляхом зниження ціни напродукцію, що штовхає фірми до порушення угод. „Дилема олігополістів”відображає вплив цих двох сил на рішення конкурентів: чи вдатися до агресивноїконкуренції, намагаючись захопити більшу частину ринку за рахунок суперників, чипасивно співіснувати, тримаючись за свою частку ринку, призначаючи високі цінита обмежуючи обсяги виробництва. Конкуруючи пасивно, всі одержать вищіприбутки. Водночас кожен усвідомлює, що суперники відчувають спокусу збитиціни. Тому фірми побоюються конкурувати пасивно, бо суперник може несподіванопіти в наступ і захопити значну частку ринку. Жодна фірма не може довірятисвоєму конкуренту і очікувати від нього високої ціни [3, c.147].
Головна складність у побудові моделі поведінки олігополії –це обмеження, з якими стикається фірма. Крім загальних обмежень – витратвиробництва і попиту – олігополіст має специфічне обмеження: дії конкуруючихфірм. Залежність поведінки фірми від реакції конкурентів називаєтьсяолігополістичним взаємозв'язком.
У мікроекономіці не існує єдиної моделі олігополії.Розроблені часткові моделі рівноваги, – моделі Курно, Штакельберґа, Бертрана іряд їх модифікацій, а також узагальнена модель рівноваги Неша, – з метоювизначення рівноважного обсягу випуску і рівноважної ціни олігополістичноїфірми. Рівновага Неша – це набір таких стратегій, коли кожен суб’єкт економікиобирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасникидотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки кожен гравець не має причинвідхилятися від оптимуму, ці стратегії стабільні.
Модель Курно – це модель простої дуополії, – олігополії здвома фірмами, які виробляють однорідну продукцію (рис. 3.3). Кожна фірмавибирає обсяг випуску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнямищодо можливих рішень конкурентів. Кожен дуополіст розглядає обсяг виробництваіншого як фіксований, величина якого не залежить від його власних виробничихрішень. Обидві фірми приймають рішення одночасно. Ціна, яку фірми приймуть,залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм [13, c.316].
/>
Рис. 3.3 Максимізаціяприбутку дуополістом в моделі Курно [13]
Графічно крива попиту для фірми 1 одержується шляхомзміщення вертикальної осі праворуч на величину обсягу виробництва другої фірми(рис. 3.3). Частина початкової кривої ринкового попиту, що знаходиться праворучвід нової вертикальної осі (пунктирна вісь), є кривою попиту фірми 1. Їїназивають кривою залишкового попиту. Їй відповідає крива граничного виторгу.
Фірми максимізують прибуток, виробляючи оптимальний обсягпродукції, визначений за правилом, згідно своїх функцій реакції:
/>
/>
Функція реакції – це крива, що показує, який обсягпродукції буде виробляти один олігополіст за кожного заданого обсягувиробництва іншого.
/>
Рис. 3.4 Крива реакції фірмиі рівновага Курно [13]
Функції реакції двох олігополістів представлені на рис. 3.4.Якщо припустити, що фірма 1 спочатку виробляє обсяг, то фірма 2 буде вироблятиобсяг, який відповідає (точка ) на її кривій реакції. Фірма 1 відреагує на цейрівень вибором відповідного обсягу (точка ) на своїй кривій реакції. Церішення фірми 1 змусить фірму 2 переглянути власне рішення і вона оберевідповідний обсяг випуску (точка ) на своїй кривій реакції. Кінцевимрезультатом процесу пристосування є встановлення стабільної рівноваги в точціна перетині двох кривих реакції.
Набір рівнів виробництва двох фірм, що відповідають точцірівноваги, називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша [13, c.317].
Модель Бертрана описує ринкову ситуацію, за якої дві фірми,як і в моделі Курно, виробляють однорідну продукцію. Але змінюєтьсястратегічний показник – фірми вибирають ціни, а не обсяги випуску (рис. 3.5).Цінова конкуренція змушує обидві фірми знизити ціну до рівня граничних витрат,за якої вони отримують нульовий економічний прибуток. Фірми досягають рівновагиНеша, яка у даному випадку є конкурентною рівновагою.
/>
Рис. 3.5 Крива реакції фірм ірівновага у моделі Бертрана [13]
Модель Штакельберга (лідерства за обсягами) є модифікацієюмоделі Курно для випадку, коли одна з фірм є лідером, має більшу економічнусилу і незалежну позицію, тому першою визначає свій обсяг виробництва. Іншафірма є аутсайдером, який здійснює стратегію пристосування та коригує своюповедінку залежно від вибору, зробленого лідером. У моделі Штакельберга фірма –лідер фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котриймаксимізує її власний прибуток. Рівновага Штакельберга є окремим випадкомрівноваги Неша для домінуючої стратегії.
Модель дуополії з диференційованою продукцієюзастосовується до ситуації, коли олігополістичні фірми випускаютьдиференційовану продукцію, і їм більш логічно у конкурентній боротьбі вибиратине обсяги, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від їївласної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно,розглядаючи ціну конкурента як дану. У точці перетину кривих реакціївстановлюється рівновага Неша.
Модель домінуючої фірми (квазімонополії) описує ситуацію,коли у галузі функціонує одна велика фірма і багато дрібних, які здатні з неюконкурувати. Ця модель є аналогом моделі Штакельберга, але для випадку ціновоголідерства. Попит домінуючої фірми визначається як різниця між сукупним ринковимпопитом і обсягом пропонування конкурентного оточення, яке задовольняє цейпопит. Домінуюча фірма встановлює обсяг виробництва і ціну за правилом,аутсайдери приймають цю ціну і визначають власний обсяг випуску згідно своєїкривої пропонування.
Висновок
В якості висновку резюмуємо основні положення курсовоїроботи. Так, у процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця —людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ длязадоволення потреб людей. Проте створення матеріальних благ у певних межах можездійснюватися і без безпосередньої участі людини (автоматизоване виробництво,хімічний процес тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується усферу регулювання, управління.
Види факторів виробництва зумовлені різноманітноювиробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах,підрозділах і регіонах. Наприклад, є фактори (засоби) виробництвасільськогосподарського призначення або такі, що належать до промисловості читаких її підгалузей, як легка промисловість, машинобудування. Робітники якфактори виробництва можуть бути зайняті в матеріальному виробництві чи духовнійсфері, в різних регіонах країни тощо. Види факторів виробництва дужерізноманітні, що є об'єктивною підставою суспільного поділу праці.
Види факторів виробництва зумовлені різноманітноювиробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах,підрозділах і регіонах. Наприклад, є фактори (засоби) виробництвасільськогосподарського призначення або такі, що належать до промисловості читаких її підгалузей, як легка промисловість, машинобудування. Робітники якфактори виробництва можуть бути зайняті в матеріальному виробництві чи духовнійсфері, в різних регіонах країни тощо. Види факторів виробництва дужерізноманітні, що є об'єктивною підставою суспільного поділу праці.
Істотні відмінності в характері та джерелах зростаннякапіталу, структурі авансованого капіталу спричинені умовами йогофункціонування. В роботі розглянуто ці відмінності на прикладі підприємстваграрного сектора, торгівлі та грошово-кредитної сфери.
Монополістична конкуренція – це ринкова структура, девідносно велике число дрібних виробників пропонує подібні товари, близькізамінники, які незначно відрізняються один від одного. До ринківмонополістичної конкуренції відносять ринки книг, ліків, спорттоварів, кави,безалкогольних напоїв, мила, шампунів, зубної пасти, тощо.
Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певноїмарки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але вхід новихфірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи намонопольну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати назагальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, вумовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується знезначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірмаформує свій мікро – ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливістьманіпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконаліконкуренти.
Олігополія – це галузь, в якій більша частина продажуздійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати наринкову ціну власними діями. Олігополія відноситься до реальних ринковихструктур і найбільш поширена у сучасних високотехнологічних галузяхпромисловості.
Олігополіяохоплює значний ринковий простір між чистою монополією і монополістичноюконкуренцією. Вона існує, коли число фірм в галузі настільки мале, що кожна зних у визначенні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію збоку конкурентів.
Бар’єри входження в олігополістичну галузь досить високі істановлять одну з причин поширення олігополії. Основним бар’єром входженняслугує ефект масштабу. Особливою причиною існування олігополії є ефект злиття.До злиття фірми спонукають: прагнення досягти більшого ефекту масштабу,зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути переваги „великогопокупця” на ринку ресурсів, тощо.
Список використаноїлітератури
1. Будаговська С., Кілієвич О., Луніна І.Мікроекономіка і макроекономіка. Київ: Основи, 1998, 518 с.
2. Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Лісовицький В.М.,Соболєв В.М. Економічна теорія. Харків, Київ: ТОВ «Карвін», 2003,704 с.
3. Горобчук Т.Т. Мікроекономіка. Київ: ЦУЛ, 2002, 236с.
4. Задоя А.О. Мікроекономіка. Київ: Товариство«Знання», КОО, 2000, 176 с.
5. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І.Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях. Київ: Центр навчальноїлітератури, 2004, 676 с.
6. Майєр Дж.М., Раух Дж.Е., Філіпенко А. Основніпроблеми економіки розвитку. Київ: Либідь, 2003, 688 с.
7. Малуй О.О., Гриценко О.А., Гриценко Л.В., ДарнопихГ.Ю. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер, 2003, 480 с.
8. Мочерний С.В. Економічна теорія. Київ: Видавничийцентр «Академія», 2001, 656 с.
9. Наливайко А.П., Євдокимова Н.М., Задорожна Н.В.Мікроекономіка. Київ: КНЕУ, 1999, 208 с.
10. Основи економічної теорії: політ економічнийаспект. Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко. – 5-те вид., випр. – К.:Знання-Прес, 2004. – 615с..
11. Предборський В.А., Гарін Б.Б., Кухаренко В.Д.Економічна теорія. Київ: Кондор, 2003, 492 с.
12. Рибалкін В.О., Хмелевський М.О., Біленко Т.І.,Прохоренко А.Г. Основи економічної теорії. Київ: Видавничий центр«Академія», 2002, 352 с.
13. Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка. Київ:Основи, 1998, 676 с.
14. Сизоненко В.О. Підприємництво. Київ: Вікар, 1999,438 с.
15. Слухай С.В. Довідник базових термінів та понять змікроекономіки. Київ: Лібра, 1998, 256 с.
16. Чепінога В.Г. Основи економічної теорії. Київ:Юрінком Інтер, 2003, 447 с.
17. Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. Основи економічноїтеорії. Київ: Вища школа, 2001, 606 с.