Основиринкової лібералізації
Приватизація
У багатьох країн,що розвиваються — і країнах розвинутих держава часто витрачає занадто багатосил, займаючись тим, чим вона не повинна була б займатися. Це відволікає її відбезпосередніх обов'язків. Проблема не стільки в тім, що держава надмірновелика, скільки в тім, що вона робить не те, що треба. Держава, як правило, не вмієкерувати підприємствами чорної металургії й звичайно робить це погано.(Виключенням із правила є найбільш ефективна у світі чорна металургія, створенай керована урядами Кореї й Тайваню.) Конкуруючі приватні підприємства звичайнофункціонують більш ефективно. Це є аргументом на користь приватизації — перетворення державної промисловості й фірм у приватну. Однак повинні бутистворені деякі важливі умови, перш ніж приватизація буде сприяти економічномуросту. І від методів, якими здійснюється приватизація, також дуже багато чогозалежить.
До нещастя, МВФ іВсесвітній банк підійшли до рішення проблеми з вузько ідеологічних позицій — уважалося, що приватизація повинна здійснюватися якнайшвидше. Для країн, щопереходили від комунізму до ринку, були заведені «оцінні відомості»: ті, щоприватизувалися швидше, одержували більше високі оцінки. У результатіприватизація часто не приносила обіцяних благ. Проблеми, що виникли внаслідокцих провалів, збудили антипатію до самої ідеї приватизації.
Недержавнаорганізація завзято навчала місцевих селян вирощуванню курчати, причому місцевіжінки могли цим займатися, не кидаючи своїх традиційних занять. Спочатку жінкиодержували семиденних курчат від державного підприємства. Але нове підприємствопотерпіло крах. У чому ж причина невдачі. Відповідь була простою: МВФ оголосив,що не справа держави займатися розподілом курчат, і державне підприємствоперестало їх продавати. МВФ виходив із простого допущення, що приватний секторнегайно заповнить пролом, що утворився. Дійсно, приватний постачальникз'явився, щоб постачати селян новонародженими курчатами. Однак смертністькурчат у перші два тижні була високої, а приватна фірма відмовлялася даватигарантію. Селяни просто були не в змозі ризикувати, купуючи курчати, що гинулив більших кількостях. Таким чином, що народжується галузь, покликана змінитижиття цих бідних селян, була задушена.
МВФ думав, щоринок виникає дуже швидко у відповідь на будь-яку потребу, хоча насправдібагато напрямків діяльності держави виникали тому, що ринок не моглазабезпечити виробництво життєво важливих послуг. Прикладів тому безліч. Замежами Сполучених Штатів це вважається, як правило, очевидним. Коли багатоєвропейських країн створювали свої системи соціального забезпечення поряд ізсистемами страхування від безробіття й по непрацездатності, там не існувалодобре функціонуючих ринків часток ануїтетів (страхування, як правило відбезробіття), не було приватних фірм, які могли б продавати ануїтети по цихризиках, що грає настільки важливу роль у житті індивідуума. Навіть колиСполучені Штати багато пізніше, у нижчій крапці Великої депресії, створили своюсистему соціального забезпечення як частина «нового курсу», приватні ринки страхуванняпрацювали незадовільно — і навіть сьогодні ніхто не може купити страховий поліс,що захищає його від інфляції. У Сполучених Штатах однієї із причин створенняФедеральної національної іпотечної асоціації послужила та обставина, щоприватний ринок не міг надати на прийнятних умовах позички під заставунерухомості родинам з низьким і середнім доходом. У країнах, що розвиваються,ці проблеми коштують набагато гостріше, ліквідація державного підприємства можепробити величезний пролом — і навіть якщо її зрештою заповнить приватнийсектор, населення в цьому проміжку буде жорстоко страждати.
У Кіт-Д'ивуаребула приватизована телефонна компанія, як це часто буває, до того, як булозабезпечено адекватне регулювання або створені конкуруючі структури. Уряд переконалинадати французькій фірмі, що купила державні активи, монополію не тільки наіснуючу телефонну службу, але й на нову мобільну службу. Приватна фірмавстановила такі високі тарифи, що, наприклад, за повідомленнями,університетські студенти не могли дозволити собі вихід на Інтернет, що дужеважливо з погляду запобігання подальшого розриву в доступі до інформаційнихресурсів між багатими й бідними, і так що вже досяг величезного розміру.
МВФ доводить, щонабагато важливіше провести прискорену приватизацію; проблеми ж конкуренції йрегулювання можуть бути вирішені пізніше. Але небезпека тут полягає в тому, що,як тільки створений вузькоегоїстичний груповий інтерес, у його носіїв є доситьяк мотивації, так і грошей для втримання своєї монопольної позиції, придушуючирегулювання й конкуренцію й попутно деформуючи політичний процес. Існуєприродна причина, чому МВФ менше стурбована конкуренцією й регулюванням, чим цемогло б бути. Приватизація нерегульованої монополії може принести більшедоходів державі, і МВФ концентрується переважно на рішенні макроекономічнихпроблем, чим проблем структурних. Дефіцит держбюджету хвилює його більше, ніжефективність і конкурентоспроможність промисловості. Незалежно від того,наскільки приватні монополії ефективніше державних з погляду виробництва, вони,як правило, ефективніше використовують свою монопольну позицію на шкодуспоживачеві.
Її захисникидоводять, що тільки шляхом приватизації можна скинути зайву робочу силу, акритики затверджують, що скорочення робочих місць здійснюється без облікусоціальних витрат. Насправді й у тих, і в інших аргументах є частка істини.Приватизація, як правило, робить збиткові державні підприємства прибутковими зарахунок чищення зарплатної відомості. Економісти, однак, звертають увагу назагальну ефективність. З безробіттям зв'язані суспільні витрати, які приватніфірми просто не включають у розрахунок. При мінімальному захисті робочого місцяпідприємець може звільнити працівника з дуже малими або без усяких витрат, щовключають у найкращому разі невелика вихідна допомога. Хід приватизаціїпіддається настільки широкій критиці, оскільки не в приклад так званимінвестиціям на чистому полі — інвестиціям у нові фірми (на противагу поглинаннюприватними інвесторами вже існуючих підприємств) — вона частіше знищує робочімісця, чим створює нові.
У промисловихкраїнах хворобливість процесу скорочень зізнається й трохи зм'якшується сіткоюбезпеки страхування від безробіття. У менш розвинених країнах безробітнізвичайно не одержують суспільну допомогу, тому що там рідко існують схемистрахування від безробіття. Проте, можуть виникнути більші суспільні витрати,що проявляються в самих гірших формах через вуличні безладдя й насильство, рістзлочинності, соціальну й політичну нестабільність. Але навіть при відсутностіцих явищ витрати безробіття величезні. Вони включають широке поширення почуттястраху навіть серед тих, кому вдалося зберегти робочі місця, посилення почуттявідчуження, додатковий фінансовий тягар, що лягає на членів родини, якимудалося зберегти роботу, змушений догляд дітей зі школи для участі в підтримціродини. Такого роду суспільні витрати зберігаються на тривалий час післяпочатку масового безробіття. Вони часто особливо виразно виступають у випадкупродажу фірми іноземцям. Вітчизняні фірми принаймні змушені зважати насоціальний контекст і неохоче звільняють працівників, якщо вони знають, щонемає альтернативних робітників місць. Іноземні власники, навпроти, почуваютьбільше відповідальності перед своїми акціонерами відносно максимізації ринковоївартості акцій шляхом скорочення витрат і набагато менше обов'язків перед«робочою силою, що непомірно роздулася».
Реструктуризаціядержавних підприємств має дуже важливе значення, і приватизація найчастіше єнайбільш ефективним шляхом досягнення цього. Але переклад людей з низькопродуктивних робочих місць на державних підприємствах у ряди безробітних ажніяк не підвищує національний доход країни й, звичайно вуж, не підвищуєдобробут працівників. Мораль звідси проста, і до неї я буду увесь часвертатися: приватизація повинна бути частиною більше великої комплексної програми,що спричиняє створення робочих місць у тандемі з неминучою їхньою ліквідацією,з якої часто зв'язана приватизація. Повинна бути прийнята на озброєннямакроекономічна політика, що включає низькі процентні ставки й допомагаєстворювати робочі місця. Тимчасова послідовність заходів — це головне. Це непросто прагматичні рішення проблем «здійснення реформ»: це принципові рішення.
Мабуть, найбільшузаклопотаність у зв'язку із приватизацією викликає корупція. По риториціринкового фундаменталізму приватизація приведе до скорочення того, щоекономісти називають діяльністю чиновників, спрямованої на «полювання зарентою», у ході якої вони або знімають вершки з державних підприємств, абороздають контракти й посади своїм рідним і близьким. Але всупереч всім припущеннямприватизація настільки погіршила положення, що сьогодні в багатьох країнахприватизацію називають у жарт «прихватизацією». Якщо уряд корумпований, томалоймовірно, що приватизація вирішить проблеми. Зрештою, те ж самий уряд, щобезгосподарно управляло фірмою, буде проводити і її приватизацію. В однійкраїні за іншою державні чиновники усвідомлювали, що після приватизації вонивже більше не обмежені щорічним зніманням вершків. Шляхом продажу державногопідприємства нижче ринкової ціни вони зможуть одержати великий шматок пирогавід державних активів безпосередньо для себе, замість того щоб зберігати їх длямайбутніх власників своєї посади. Насправді сьогодні вони можуть украстинабагато більше, ніж могли б зняти вершків майбутні політики. Не дивно, щошахрайський процес приватизації був розроблений стосовно до максимізації тогообсягу власності, що державні міністри могли прихопити для себе, а аж ніяк нетого обсягу коштів, що надійшов би в державну скарбницю, не говорячи вже пропідвищення загальної ефективності економіки. Як ми побачимо надалі, Росія являєсобою найцікавіший об'єкт для вивчення спустошливого збитку, нанесеного країнішляхом «проведення приватизації за всяку ціну».
Захисникиприватизації наївно переконували себе, що цими витратами можна зневажити,оскільки в підручниках начебто говориться, що, як тільки права власності чітковизначені, нові власники забезпечать ефективне керування активами. Таким чином,у довгостроковій перспективі ситуація покращиться, який би непривабливої вонане здавалася в короткостроковому аспекті. Вони не розуміли, що без відповідноїправової структури й ринкових інститутів нові власники будуть скоріше схильнідо обдирання активів, чим до використання їх як база для промислового розвитку.У підсумку як у Росії, так і в багатьох інших країнах приватизація провалиласяв ролі ефективної чинності, здатної генерувати ріст. Вона привела до занепаду йпоказала себе потужною чинністю, що підриває довіру до демократії й ринковихінститутів.
Лібералізація
Лібералізація — усуненнядержавного втручання у фінансові ринки й ринки капіталу, ліквідаціяторговельних бар'єрів — має багато аспектів. Сьогодні навіть МВФ згодний з тим,що просунув програму лібералізації занадто далеко, що лібералізація рухукапіталу й фінансових ринків сприяла глобальній фінансовій кризі 1990-х років іможе нанести спустошливу втрату маленькій країні з виникаючою ринковоюекономікою.
Один з аспектівлібералізації, а саме лібералізація торгівлі, має широку підтримку, принаймнісеред еліт розвинених країн. Але погляд на її наслідки в багатьох країнах, щорозвиваються, сприяє розумінню того, чому вона зустрічає таку сильну опозицію,як це показали акції протесту в Сіетлі, Празі й Вашингтоні.
Лібералізаціяторгівлі припускає підвищення національного доходу країни шляхом витисненняресурсів з менш продуктивного використання в більше продуктивне; так говорятьекономісти, опираючись на теорію порівняльних переваг. Але переміщення ресурсівз низько продуктивного використання в область нульової продуктивності не можезбагатити країну, а саме це занадто часто відбувається в процесі здійсненняпрограм МВФ. Знищити робочі місця легко, і це є безпосереднім результатомлібералізації торгівлі, коли неефективні виробництва згортаються під тискомміжнародної конкуренції.
Відповідно доідеології МВФ, нові, більше продуктивні робітники місця будуть створюватися вміру ліквідації старих, неефективних, які виникли під покривом протекціонізму.Але так просто це не відбувається — лише деякі економісти вірять у миттєвестворення робочих місць, принаймні із часів Великої депресії. Для створеннянових фірм і робочих місць потрібні капітал і підприємництво, у той час як українах, що розвиваються, часто має місце дефіцит як підприємництва внаслідокнедостачі утворених кадрів, так і капіталу через недолік банківськогофінансування. Дії МВФ у багатьох країнах ще більше погіршують положення,оскільки програми економії звичайно спричиняють високі процентні ставки, щоіноді перевищують 20 відсотків, іноді 50, у деяких випадках навіть 100, прияких створення робочих місць і підприємств було б неможливим навіть у та якийсприятливому економічному середовищі, як Сполучені Штати. Необхідний для ростукапітал просто обходиться занадто дорого.
Comparativeadvantages (порівняльні переваги) — принцип, висунута в теорії зовнішньоїторгівлі Д. Рикардо. Відповідно до цього принципу, якщо дві країни, наприкладАнглія й Португалія, провадять кожна два товари: вовна й вино, але в Англіївиробництво обох товарів ефективніше, обмін між країнами можливий, якщо кожнакраїна зосередиться на відносно більше ефективному виробництві (Англія — тількивовна, Португалія — тільки вино). У підсумку збільшується загальнаефективність. Модель Рикардо враховувала тільки один фактор виробництва — працяй зіставляла країни тільки по продуктивності праці. Надалі була побудованамодель із узагальненням на два фактори виробництва (праця й капітал). Воназнайшла вираження у відомій теоремі Хекшера-Олина. Передбачається, що двікраїни мають у своєму розпорядженні однакові технології й можуть провадити тойсамий набір продукції. Однак в одній з них — надлишок капіталу, а в іншій — надлишок робочої сили. У теоремі доводиться, що першій країні вигіднозосередитися на випуску й експорті капіталомісткої продукції, а другий — навипуску й експорті трудомісткої продукції. Відносно імпорту справедливо будезворотне. При цьому в першій країні встановлюється більше висока заробітнаплата в порівнянні із другий. Модель не враховує можливостей експорту капіталуй міграції робочої сили, а також росту заробітної плати в другій країні підтиском позаекономічних обставин. При цих допущеннях зовнішня торгівля міжкраїнами сприяє підвищенню добробуту обох країн. Однак модель статична, івідповідно до неї країна з дешевою робочою силою приречена залишатися такийнавічно. Тому модель Хекшера-Олина, як і модель Рикардо, є моделлю зовнішньоїторгівлі між країнами різного рівня розвитку. Як показує досвід Японії,найбільш ефективна в змісті розвитку модель двоїстої економіки, де сектордешевої робочої сили спочатку забезпечує експорт і нагромадження капіталу длясектора капіталомістких нових технологій і високооплачуваної праці, щорозвивається при активній підтримці держави.
Найбільше успішновідкрили себе для зовнішнього миру країни, що розвиваються, наприклад у СхіднійАзії, але вони робили це повільно, поступово й послідовно, використовуючипереваги глобалізації для своєї експортної експансії й у результатізабезпечуючи собі швидкий ріст. Вони обережно й систематично знімалипротекціоністські бар'єри, ліквідуючи їх тільки тоді, коли вже минулогостворені нові робочі місця. Вони забезпечили капітал для створення новихробочих місць і підприємств; і держава там навіть відіграє роль підприємця ворганізації нових підприємств. Китай тільки зараз знімає торговельні бар'єри,через двадцять років після того, як почав свій рух до ринку, після періодугранично швидкого росту.
У СполученихШтатах і інших розвинених країнах випливало швидко усвідомити ці проблеми. Востанніх двох президентських кампаніях у США кандидат Пет Бьюкененвикористовував стурбованість американських робітників втратою робочих місцьвнаслідок лібералізації торгівлі. Тема Бьюкенена пролунала навіть у країні, щобула близька до повної зайнятості при наявності гарної системи страхування відбезробіття й різноманітних методів допомоги переміщенню працівника з одногоробочого місця на інше. Той факт, що американський робітник навіть у періодбуму 1990-х років був стурбований погрозою, що створювала лібералізаціяторгівлі його робочим місцям, повинен був би допомогти більшому розуміннютяжкого становища робітників у бідних країнах, що розвиваються, де люди живутьна грані простої підтримки існування, часто на 2 дол. у день і менше, без страхувальноїсітки у вигляді заощаджень, при значно менш розвиненому страхуванні відбезробіття в умовах економіки, де рівень безробіття досягає 20 і більшевідсотків.
Той факт, щолібералізація торгівлі часто виявляється не в змозі виконати обіцяне — азамість цього веде просто до росту безробіття, — пояснює, чому вона провокуєсильний протест. Однак лицемірство тих, хто проштовхує лібералізацію торгівлі,а також методи, якими це робиться, безсумнівно, ще більше підсилюють ворожістьдо неї. Західні країни проштовхують лібералізацію торгівлі відносно тієїпродукції, що експортують вони, і в той же час продовжують зберігати захист тихсекторів своєї економіки, у яких їм могла б загрожувати конкуренція країн, щорозвиваються. Це утворить одну з основ опозиції проти нового раундупереговорів, що передбачалося почати в Сиетлі; попередні раунди торговельнихпереговорів відстояли інтереси розвинених промислових країн або, точніше,інтереси спеціальних груп усередині цих країн — без надання відповідних вигідменш розвиненим країнам. Протестуючі справедливо вказували на попередні результатиторговельних переговорів, що понизили торговельні бар'єри для промисловихтоварів, експортованих розвиненими промисловими країнами, — від автомашин допродукції машинобудування. У той же час, той хто вів переговори цих країнзберегли в себе субсидії для сільськогосподарської продукції й закрили ринкидля цих товарів і текстилю, у чому мають порівняльні переваги країни, щорозвиваються.
На останньому,Уругвайському, раунді торговельних переговорів був винесений на розгляд питанняпро торгівлю послугами. У підсумку ринки були відкриті головним чином дляпослуг, які експортують розвинені промислові країни — фінансові послуги йінформаційні технології, — але не для морських перевезень і будівельних послуг,що де розвиваються країни мають гарні позиції. Сполучені Штати хвасталисяпривілеями, яких їм удалося домогтися. країнам, що розвиваються, не вдалосяодержати пропорційної частки вигід. Розрахунки Всесвітнього банку показують, щокраїни Африки до півдня від Сахари, найбіднішого регіону миру, у результатіторговельної угоди втратили більше двох відсотків національного доходу. Можнапривести інші приклади несправедливостей, які широко обговорюються у світі, щорозвивається, хоча ця тематика рідко попадає до друку розвинених країн. Болівіяне тільки зняла свої торговельні бар'єри — вони тепер нижче, ніж у СполученихШтатах, — але й у співробітництві зі США практично ліквідувала плантації коки,сировини для виробництва кокаїну, незважаючи на те що ця культура забезпечуваласелян-бідняків більше високим доходом, чим будь-яка альтернативна культура.Сполучені Штати відповіли, однак, збереженням закритості своїх ринків дляальтернативних сільськогосподарських продуктів, таких, як цукор, що болівійськіселяни могли б провадити на експорт, якби американські ринки відкрилися дляних.
Країни, що розвиваються,особливо незадоволені застосуванням цих подвійних стандартів, оскільки їхнятривала історія буяє лицемірством і несправедливостями. В XIX в. західнідержави, багато хто з яких виросли на протекціоністській політиці, сталінав'язувати нерівноправні торговельні договори. Найбільш обурливим прикладомцього є опіумні війни, які Англія й Франція розв'язали проти слабкого Китаю йразом з Росією й США змусили його підписати Тяньцзиньський договір 1858 р. Зацим договором вони одержали не тільки торговельні, але й територіальніпоступки, що забезпечують їм експорт у Китай за низькими цінами товарів,бажаних для Заходу, а також відкриття його ринків для опіуму, внаслідок чогомільйони китайців стали наркоманами. Сьогодні виникаючі ринкові економікизмушені відкриватися не під погрозою військової моці, а під тиском економічноїчинності, під погрозою санкцій або припинення необхідної їм допомоги в періодикриз. У той час як на форумі Всесвітньої торговельної організації йшлипереговори по міжнародних торговельних угодах, США й МВФ часто виступали заподальшу лібералізацію торгівлі. МВФ наполягав на більше швидкому темпілібералізації як умова допомоги — і країни, що випробовують кризу, не малиіншого вибору, як поступитися вимогам Фонду.
Справа є, мабуть,ще гірше, коли Сполучені Штати діють в однобічному порядку, а не під прикриттямМВФ. Представник США по зовнішній торгівлі або міністерство торгівлі, частоспонукувані групами спеціальних інтересів усередині США, висувають обвинуваченняпроти якоїсь іноземної держави; потім відбувається процес обстеження, у якомубере участь тільки уряд США, з наступним рішенням, прийнятим американськимурядом, за якими ідуть санкції проти країни-порушника. США самі себе зводять упосаду прокурора, судді й присяжних. Відбувається псевдо юридичний процес, алегра йде крапленими картами: як правила судді заздалегідь настроєні на визнанняпровини. Коли цей арсенал використовується проти інших промислових країн Європиабо Японії, у тих є ресурси для самозахисту, але якщо це країна, щорозвивається, навіть така велика, як Індія або Китай, то йде нечесна гра.Антипатії, що виникають у підсумку, далеко перевищують будь-які можливі вигодиСполучених Штатів. Ці процеси мало сприяють зміцненню віри в справедливусистему міжнародної торгівлі.
Література
1.Келле В. Ж. Процессыглобализации и динамика культуры // Знание. Понимание. Умение. — 2005. —№ 1. — С. 69-70.
2.Шендрик А. И. Глобализация всистеме культурологических координат (окончание) // Знание. Понимание. Умение.— 2005. — № 1. — С. 56-68.
3.ДжозефСтігліц. У тіні глобалізації. — К., 2004
4.ЛоуренсКлейн Глобалізація: виклик національним економікам. — К., 2006
5.МайклПаренті. Як багатство створює бідність в усьому світі. — К., 2003