Контрольна робота
З дисципліни: Політекономіка.
/>
/>За темою (розділом навчального плану): Відносинивласності: їх типи і форми.Новітні
/> тенденції у розвитку відносин власності.
/> Види інфляції.Дезінфляція, дефляція,
/> Стагфляція.Основні види інфляції в Україні.Київ 2000
І.ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ.
НОВІТНІТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ.
І.І. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ.
Соціально-економічною основоюфункціонування економічної системи є відносини власності.
Власність як комплекс відносин,багатомірне та багаторівневе явище і соціально-економічний процес,характеризується поліфункціональністю і полірезультативністю. Розрізняютьсоціальні, політичні, морально-психологічні та навіть ідеологічні аспективласності.
Власність в економічному розумінні єісторичною і логічно визначеною. Власність, що розкривається і реалізовуєтьсяв площені взаємодії “людина-людина” має назву соціально-економічна власність,яка визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризуєтьсясистемою об’єктивно обумовлених,історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу,обміну та споживання благ, що характери-зується привласненням засобіввиробництва та його результатів.
В юридичному розумінні власністьвідтворюється системою зв’язків “людина-річ”. Власність відображає майнові відносини, свідомі,вольові взаємозв’язкиюридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріплюєтьсясистемою відповідних прав власності.
Відносини власності є сутнісними,системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвиткукомплексу відносин відтворення. Пронизують кожний його елемент, але невідбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.
Структура власності – різноманітна.Класифікується за основними системоутворюючими і структуровизначальнимикритеріями:
- внутрішньогенетичними;
- суб’єктами і економічними рівнями;
- об’єктами;
- формами;
- видамивласгості.
Внутрішню побудову відносин власностіпоказано на Мал.1
Відносини привласнення засобів виробництвата його результатів-основа відносин власності.
/>
/>/> МЕТОДИФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ/> /> /> /> /> /> />
/>/> Економічні Позаекономічні/> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> />
Мал.1
Привласнення – цеекономічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства.Складовими є володіння, розпорядження і користування.
Володінняхарактеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.
Розпорядження –здійснюване правом прийняття планових і управлінських рішень з приводуфункціонування і реалізації об'єктавласності.
Користування(використовування) – процес виробничого застосування і споживання кориснихвластивостей об’єктавласності, а також створення за його допомогою благ.
Суб’єкт привласнення власності єодночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує праварозпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко незавжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонуватизовсім не реалізовуючи функції володаря і розпорядника. Проте, тільки вкомплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процеспривласнення власності.
Відчуження –процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу,оречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної працізперетворенням власності суб’єктів на об’єктиекономічних відносин.
Поряд з власникомзавжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Актпривласнення об’єктавласності одним суб’єктом єодночасно моментом відчуження його для іншого суб’єкта.
Процесипривласнення і відчуждення – це дві діалектичні сторони сутнісних відносинвласності. Протиріччя в системі “привласнення – відчуждення” є внутрішнімджерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутнійпозитивний заряд цього діалектичного зв’язку.
Обирати ті чиінші форми привласнення і відчуження економічних суб’єктів спонукають як об’єктивні, так і суб’єктивні обставини. Механізм примусугрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів.
За суб’єктами, тобто носіями і реалізаторамивідносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність(Мал.2) З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб’єктів власності. Носіями різновидівіндивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства різноїфункціональної спрямованності.
/>
Мал.2
Колективна власність реалізується черездіяльність корпорацій, кооперативів, релігійнх і громадських об’єднаннь та організацій, трудовихколективів різних форм господарювання тощо.
Урізноманітнюються формидержавних суб’єктів власності. Серед нихрозрізняються загальнодержавні (урядові, центральні структури, національнийбанк тощо), територіально-регіональні (комунально-муніципальні служби та іншіоргани місцевого самоврядування), галузеві (міністерства та відомства).
Систему суб’єктів власності можна розглядати і заподілом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні йзмішені структури.
Об’єктами власності є засобивиробництва, земля, її надра, рослини і тваринний світ, робоча сила та результат її діяльності – предмети матеріальної та духовної культури, цінніпапери, гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засоби і факторивиробництва. Саме власністьна засоби виробництва характеризує сутність усієїсукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласненнярезультатів виробництва, доходів господарської діяльності.
Власник засобів виробництва значноюмірою привласнює і результати виробництва.
Кожному типу цивілізації притаманнийспецифічний для умов її існування домінуючий об’єкт власності, який найповнішевідбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивностісуспільної праці, особливості привласнення засобів і результатів виробництва.
Для доцивілізаційного етапу розвиткулюдства таким об’єктомбуло природнє середовище – земля, тварини, рослини, які у своїй цілісностіорганічно зливалися з суб’єктом їх привласнення – первісною людиною.
Особливість землі як засобувиробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомийанглійський економіст ХІХ ст. Дж.С.Мілль писав:”Оскількі основоположний принципвласності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створеноїхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливозастосувати до того, що не є продуктом праці – до оброблюваної субстанціїземлі.” Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей.
Принцип різноманітності формвласності на землю як важливого засобу виробництва сприяє стабільному розвиткуекономічної системи. Про це не слід забувати в умовах сьогодення України –країни з великими потенційними можливостями розвитку сільського господарства,коли точаться гострі дискусії щодо власності на землю.
У період розвитку індустріальноїцивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали створенілюдиною предмети виробничого призначення і передусім їхня найреволюційнішачастина – знаряддя праці. Концентрація індустріальних засобів виробництваприскорила розрив між працею й власністю, відокремлення робочої сили від об’єктивних умов її продуктивноговикористання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули формикапіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріальногосуспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва сталапанівна у економічній схемі.
Принципово нових рис набуваютьвідносини власності у зв’язку з розвитком сучасної технічної революції та встановленнямпостіндустріальної структури виробництва. Йдеться передусім про те, що домінуючимоб’єктом власності стаєінформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили.Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузяхекономіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого носія, перестаєбути товаром у традиційному розумінні. Водночас і вструктурі інформаційноїекономіки відбуваються зміни, процеси деконцентрації, індивідуалізаціївиробництва та інші перетворення, що у сукупності призводять до все більшогознецінення економічних засад, на яких в епоху індустріалізму грунтуєтьсявідчуження від трудівника продуктивної сили праці, всебічно розвиваєтьсяіндивідуально-приватна власність капіталу на засоби виробництва.
Поширеною є структура власності за їїтипами, формами і видами. Цю структуру можна охарактеризувати як інтегральнущодо попередньо розглянутих структур. Тип, форму, вид власності не можназрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб’єктів власності, системи її об’єктів.
Тип власності визначає найбільшузагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітниказ сасобами виробництва.
Форма власності – це стійка системаекономічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповіднийспосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.
Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання.
Слід розмежувати форму власності іформу господарювання. Форма господарювання – один з методів реалізації формивласності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливуекономічного суб’єкта нанавколішнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та жформа власності може реалізовуватись через різні форми господарювання.
Водночас одна й та сама формагосподарювання може реалізовуватися різними формами власності.
Сучасна система власностіхарактеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітностюформ власності і господарювання.
Кожна функціональна форма власностімає оцінюватися залежно від того. Чи містить її структура можливість утворенняз урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умовдля підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічного розвитку.Говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чиіншому відрізку часу можна лише на підставі аналізу всієї сукупності формвласності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.
Кожна функціональна форма власностімає відображати передусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бутиадекватною структурі й ступеню складності її суспільної продуктивної сили, щовикористовується у виробництві. Форма власності має визначатися специфікоюсуспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини.У процесі формоутворення власності будь-які “забігання” вперед (як івідставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної працінегативно впливають на розвиток останньої і, врешті-решт, гальмуютьсоціально-економічний прогрес.
Кожна форма власності за своєюприродою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли діяфакторів, які зумовили її винекнення, припиняється, вона має бути замінена наіншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодміннопризводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Цестосується всіх без винятку форм власності, у тому числі і приватної.
Процес реалізації відносин власностівключає два взаємопов’язані і взаємообумовлені аспекти , результативність руху власності тапостійне відтворення умов і факторів її розвитку.
Результативність власності залежитьвід реалізації прав власності. Економічна теорія прав власності є однією знайбільш відомих теорій сучасного напрямку економічного аналізу –неоінституціоналізму.
Основою ринкової економіки єпріоритетний розвиток в умовах багатоманіття форм власності різновидівприватної власності. Вона реалізується через найбільш повну взаємопов’язану систему економічних прав,визначених відомими західними економістами(Р.Кроузом, А.Оноре та інш.) ще напочатку 60-х років нашого століття:
право володіння, тобто право виключнофізичного контролю над благами;
право користування, тобто правозастосування корисних властивостей благ для себе;
право управління, тобто правовирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;
право на доход, тобто право володіннярезультатами від використаня благ;
право суверена, тобто право навідчуження, споживання, зміну або знищення благ;
право на безпеку, тобто право назахист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;
право на передачу благ у спадок;
право на безстроковість володінняблагом;
заборона на використання способом, щонаносить шкоду зовнішньому середовищу;
право на відповідальність у виглядістягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;
право на залишковий характер, тобтоправо на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушенихповноважень.
Комбінації перелічених прав зурахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можутьбути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної формивласності.
Основними функціями відносинвласності є визначення цільвої спрямованності виробництва; характеру розподілу,обміну і споживання його результатів і доходів; формування суспільної формипраці; реалізації і узгодження системи економічних інтересів різнихгосподарських суб’єктів;визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії,становища людини в суспільстві, системи їїсоціальних і моральних цінностей.
Іншими словами, власність – це тівідносини, з яких виростає вся економічна, соціальна і політична структурасуспільства. Саме це і визначає власність як соціально-економічну основуфункціонування господарської системи.
І.ІІ.НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ.
Поступово впроцесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна формавласності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації(акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру.У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованоїпродукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власностіприпадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.
Порівняно зкласичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, якізабезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.
Особливістькорпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає(через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собіприватна власність, — підприємницький інтерес, ініціативу, націленність нанакопичення особистого, а звідси – й суспільного багатства, право безстроковогоуспадкування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичнійформі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій якюридичний інститут володіння, приватна власність забезпечує себе економічно:вона реалізується через більш зрілі – колективні – форми організаціївиробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивнезаперечення приватної власності.
Серед перевагкорпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатністьакумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того жкорпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення маєсоціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у їїкласичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні проблеми, токорпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції,часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, йогорезультатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпораціївідбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засобивиробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персональногоконтролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління неюздійснюється не приватними власниками, а професіоналами.
Розпорядженнявласністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланкиекономічних відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснюватипрямий контроль над засобами виробництва.
Корпорація не єзастиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останнідесятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності.Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманимпрацівникам підприємств, що входять до корпорації.
Близькими допідприємств, заснованих на приватно-трудовій власності, за своїм економічнимзмістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше.Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.
У економічнорозвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деякихкраїнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується узагальнонаціональних інтересах.
Отже, основнимирисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є,по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширшезалучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвитокіндивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формівласності.
Принципово іншіпроцеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, якіпереживають своєрідний ренесанс приватної власності,інтенсивне відродженнярізноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизмуприватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можутьзникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей.Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будутьпідготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певнийрівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесуформоутворення власності.
У країнах, деутвердилась командно-адміністративна система, в структуру господарства силовимметодом впроваджувалася суспільна власність без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це йвизначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічноїсистеми.
В теперішній часвиникають складні і суперечнливі процеси, що відбуваються у механізміреалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень технологічної революціїелементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатикаперетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – наформу багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництвадуховна власність не може розвиватись на суто приватній основі.
Інформаціїпритаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головнийвиробничий ресурс постіндустріального суспільства.З одного боку, як носійвартості інформація є об’єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється відзвичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шляхрозвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентнаборотьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації,перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідноформується новий соціальний прошарок людей - власників інформації.
З іншого боку,інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а, навпаки, знеціненнявідносин приватної власності. Це пов’язано зі специфікою споживчого використання інформації яктовару. На відміну від звичайого товару інформація у процесі виробничогоспоживання не зникає.При продажу не вона відчужується від свого власника.Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він можепродати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.
Зміни у формах тасутності власності багато в чому модифікують усю структурусуспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу маєвідбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подоланнявідносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принциповоіншим системоутворюючим структурам. З цього виходить теорія граничноїкорисності, на якій грунтується неокласична школа економічної теорії.
Один з їїзасновників відомий австрійський економіст К. Менгер зазначав, що власність якекономічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддямвирішення тих проблем, що нав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступноюкількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнутарівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людськогосуспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення.
Однак сьогоднідля країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності формвласності та господарювання як основи реформування адміністративно-командноїсистеми на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особливароль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформаціїмонопольно-державної власності. Світовий досвід засвідчує, що роздержавлення –це загальноекономічний процес.
Процесроздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії державина власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається якумежах державної власності, так і поза ними.
Приватизація єрадикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у змінідержавної форми власності на різновиди приватної.
Зазаначеніпроцеси відбуваються суперечливо, з соціальними загостреннями, потребуютьзначних матеріальних, фінвнсових, організаційних, інтелектуальних зусиль тощо.Однак це необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведені яких, зрештою,вризведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економікустабільного соціально орієнтованого суспільства.
ІІ.ВИДИ ІНФЛЯЦІЇ.ОСНОВНІ ВИДИ ІНФЛЯЦІЇ В УКРАЇНІ.
ІІ.І. ВИДИ ІНФЛЯЦІЇ.
Перехід нашоїекономіки на ринкові відносини різко підвищив значення грошей. Проблемигрошового господарства стають основними і в практичних заходах по реконструкціїнародного господарства, і в теоретичних дослідженнях. Тому, незважаючи на жвавеобговорення зазначених питань на сторінках економічної преси, актуальність їхне зменшується. Висока вартість аналізу інфляційних процесів, велике числодіючих чинників ускладнюють виробіток правильної грошової політики. Як показуєдосвід нашої, а також інших країн, перехід на ринкові відносини супроводжуєтьсяшвидким зростанням цін, підсиленням дії інфляційних чинників. Дуже важливоправильно оцінити, чи є самий перехід на ринкові відносини причиною заглибленняінфляції чи при цих відносинах накопичений раніше інфляційний потенціал одержуєсвій реальний вислів.
Раніше інфляціявиникала, як правило, в надзвичайних обставинах. Так, під час війн державичасто випускали велику кількість незабезпечених паперових грошей для покриттявійськових видатків. В останні двадцять — тридцять років інфляція сталахронічним захворюванням економік багатьох країн світу.
«Превышение меры в выпусках бумажноймонеты по строгой правде не может быть иначе представляемо, как ввиде неприметного похищения части из имущества каждого» ( Н. Моровiнов, економiст, філософі державний діяч Росії кінця XVIII в. )
Кількість грошейв обігу залежить далі від швидкості обігу кожної грошової одиниці. Це пов'язанеіз тим, що одна і та ж сума грошей може обслугувати більше чи менше число актівкуплi — продажу.
Перевищеннякількості грошових одиниць, що знаходяться в обігу, над сумою товарних цін іпоява внаслідок цього грошей, не забезпечених товарами, означає інфляцію. Вонапризводить до зростання цін на товари (явному чи прихованому). Тому індекс цін- це один із головних і найбільш наочних показників наявності чи відсутностіінфляції, її глибини. Інфляція може бути викликана різними чинниками. Це івипуск зайвої кількості грошових одиниць, і відставання виробництва товарів відзростання платіжездатного попиту, і надходження на ринок товарів, що некористуються попитом.
Інфляція — цепереповнення фінансових каналів паперовими грошима, що призводить до їхзнецінювання. Інфляція — це грошове явище, але вона не обмежуєтьсязнецінюванням грошей. Вона проникає у всі сфери економічного життя і починаєруйнувати ці сфери. Від неї страждає держава, виробництво, фінансовий ринок,але більше за все страждають люди. Під час інфляції має місце:
1. Знецінювання грошей повідношенню до золота.
2. Знецінювання грошей повідношенню до товару.
3. Знецінювання грошей повідношенню до іноземної валюти.
Інфляціявимірюється за допомогою індексу цін. Згадаємо, що індекс цін визначає їхзагальний рівень по відношенню до базового періоду.
Темп інфляції длянаданого року можна обчислити таким чином:
відняти індекс цін минулого року ізіндексу цін цього року, поділити цю різницю на індекс минулого року, а післяцього помножити на 100.
Індекс цін Індексцін
цього року - минулого року
Темпінфляції = -------------------------------------- х 100%
Індекс цін минулого року
Для того, щобекономіка не переживала інфляційних криз:
1. Має бути постійна рівновагадержавного бюджету.
2. Центральний банк повиненвести ідеальну політику.
3. Державі не слід втручатися врозподіл прибутку.
4. Країну повинні населятигромадяни зі здоровою ринковою психологією, люди, позбавлені інфляційнихочікувань.
Незалежно відстану грошової сфери, товарні ціни можуть змінюватися внаслідок зростанняпродуктивності праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень всистемі відтворення, монополiзації ринку, державного регулювання економіки,введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці,зміни кон'юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв'язків, стихійних лих іт. і. Очевидно, що не всяке зростання цін — є інфляцією і тому особливо важливовиділити насправді iнфляційне.
Таким чином,зростання цін, пов’язане із циклічними коливаннями кон’юнктури, не можнавважати iнфляційним. По мірі проходження фаз циклу — особливо при іноді маючіймісце їх «нестандартної» розтягнутостi помітно буде змінюватися ідинаміка цін. Ціни будуть підвищуватися в фазах бума і падати в фазах кризи, апісля цього знову зростати в наступних фазах виходу із кризи.
Підвищенняпродуктивності праці при інших рівних умовах призводить до зниження цін. Протеможливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищеннязаробітної плати. В цьому випадку — т. з. інфляція витрат підвищення заробітноїплати в будь-якій галузі насправді супроводжується підвищенням загального рівняцін.
Стихійні лиха неможна вважати причиною інфляції. Наприклад, внаслідок стихійного лиха на якийсьтериторії зруйновані будинки. Очевидно, що зростає попит на будматеріали,послуги будівників, транспорт і т. і. Великий попит на послуги і промисловупродукцію буде стимулювати виробників до збільшення обсягу виробництва і помірі насичення ринку ціни будуть опускатися.
Таким чином, до найважливішихiнфляційних причин зростання цін можна віднести наступні:
1. Диспропорційність — незбалансованістьдержавних видатків і прибутку - т. з. дефіцит державного бюджету. Часто цейдефіцит покривається за рахунок використання «друкарського верстату»,що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок — інфляція.
2. Iнфляційно небезпечніінвестиції — здебільшого мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть до утвореннядодаткового платіжездатного попиту, а як наслідок — збільшення грошової маси.Надмірні військові асигнування звичайно є головною причиною хронічного дефіцитудержавного бюджету, а також збільшення державного боргу для покриття якоговипускаються додаткові паперові гроші.
3. Відсутність чистого вільногоринку і досконалої конкуренції як його частини. Сучасний ринок в чималій міріогополiстичний. Оскільки огополiст зацікавлений в скорочуванні виробництва іпропозиції товарів створюється дефіцит використовуваний їм для підтримки чипідняття ціни на товар.
4. Імпортована інфляція, роль якої зростає зізростанням відкритостi економіки і утягнення її в світогосподарські зв'язкитієї чи іншої країни. Можливості для боротьби у держави досить-такi обмежені.Засіб ревальвації власної валюти, що інколи застосовується в таких випадках,робить імпорт більш вигідним, одночасно ускладнюючи експорт.
Iнфляційніочікування — виникнення в інфляції самопідтримуючого характеру. Населення і господарськісуб'єкти звикають до постійного підвищення рівня цін. Населення вимагаєпідвищення заробітної плати і запасається товарами наперед, очікуючи на їхшвидке подорожчання. Виробники ж побоюються підвищення цін з боку своїхпостачальників, які водночас закладають в ціну своїх товарів прогнозоване нимизростання цін на комплектуючі і розгойдують отим самим маховик інфляції.
В теоріях, щоопрацьовуються західними економiстами, виділяються у вигляді альтернативнихконцепцій інфляції попиту і інфляції витрат. Ці концепціїрозглядають різноманітні причини інфляції.
Інфляціяпопиту — цепорушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту. Основнимипричинами тут можуть бути збільшення державних замовлень (наприклад,військових), збільшення попиту на засоби виробництва в умовах повної зайнятостіі майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростанняпокупної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) внаслідок,наприклад, узгоджених дій профспілок. Внаслідок цього виникає надлишок грошейпо відношенню до кількості товарів, підвищуються ціни. Таким чином надлишокплатіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можутьреагувати на зростання попиту.
Інфляція пропозиції -зростання цін внаслідок збільшення витрат виробництва чи зменшення сукупноїпропозиції. Причинами збільшення витрат можуть бути огополiстична політикаціноутворення, економічна і фінансова політика держави, зростання цін насировину, дії профспілок, що вимагають підвищення заробітної плати і т. і. Вонаможе також з’явитися в результаті зміни структури пропозиції на ринку.
На практицінелегко відрізнити один тип інфляції від іншого, всі вони тісно пов'язані іпостійно взаємодіють і, наприклад, зростання зарплати може виглядати і якінфляція попиту і як інфляція витрат.
Необхідно такожвизначити, що в жодній з економічно розвинутих країн не спостерігалася в другоїполовині ХХ сторіччя повна зайнятість, вільний ринок чи ж стабільність цін.Ціни по ряду причин в цей час зростали постійно і навіть в періоду застоювиробництва. Таке явище називається стагфляцією — iнфляційним зростанням цін вумовах стагнації — застою виробництва, економічної кризи.
Розглядаючи темпизростання цін, можна виділити наступні види інфляції:
1. Помірна. Ціни зростають на 10% нарік, вартість грошей зберігається, відсутній ризик підписання контрактів вномiнальних цінах. Багато сучасних економiстів, в тому числі сучасніпослідовники економічного вчення Кейнса вважають таку інфляцію необхідною дляефективного економічного розвитку. Така інфляція дозволяє ефективно корегуватиціни стосовно до умов виробництва і попиту, що постійно змінюються.
2. Галопуюча. Ціни зростають на 20-200%на рік, гроші прискорено матеріалізуються в товари, контракти прив'язуються дозростання цін.
3. Гіперінфляція. Ціни зростаютьастрономічне, розходження цін і зарплати, руйнується добробут навітьзабезпечених верств товариства.
Всі ці видиінфляції існують тільки при відкритому її стані — тобто при відносно вільномуринку. При подавленій ж інфляції зростання цін на товари і послуги може й неспостерігатися, а знецінення грошей може виражатися в дефіциті пропозиції.
Існує також іпевне співвідношення зростання цін по різноманітних товарних групах:
1. Збалансована інфляція. Ціни різноманітних товарнихгруп відносно один одного не змінені. Ціни підіймаються досить повільно і водночас на більшість товарів і послуг. В цьому випадку по результатахсередньорічного зростання цін підіймається процентна ставка державного банка ітаким чином ситуація стає рівносильною ситуації зі стабільними цінами.
2. Незбалансована інфляція. Співвідношення цін товарнихгруп змінюються в різних відсотках і по-різному на кожний тип товару.
Існують і іншівиди класифікації інфляції, наприклад, на очікувану і неочікувану:
Очікувану інфляцію можна спрогнозуватина будь-який період часу і вона досить часто є прямим результатом дій уряду.
Неочікуванаінфляція характеризується раптовим стрибком цін, що оказує негативний ефект насистемі оподаткування і грошового обігу. В разі наявності у населенняiнфляційних очікувань така ситуація викличе різке збільшення попиту, що саме пособі створює труднощі в економіці і викривляє реальну картину суспільногопопиту, що веде до збою в прогнозуваннi тенденцій в економіці і при деякійнерішучості уряду ще сильніше збільшує iнфляційні очікування, які будутьпідбурювати зростання цін.
Два найважливішихджерела інфляції, зумовленої зростанням витрат — це збільшення номінальноїзарплати і цін на сировину і енергію.
Інфляція,викликана підвищенням зарплати, є різновидом інфляції, зумовленої зростаннямвитрат.
Інфляція,викликана порушенням механізму пропозиції. Вона є наслідком збільшення витратвиробництва, а отже і цін, що пов'язане з раптовим, непередбаченим збільшеннямвартості сировини чи витрат на енергію.
Більшістьекономiстів вважають, що інфляція, зумовлена зростанням витрат та інфляціяпопиту відрізняються одне від одного ще в одному важливому відношенні. Інфляціяпопиту триває до тих пір, поки існують надмірні загальні видатки. Інфляція, зумовленазростанням витрат автоматично сама себе обмежує, тобто або поступово зникає,або ж самовиліковується.
Інфляція такожпогіршить положення землевласників, що отримують фіксовану ренту, тому що зплином часу вони одержуватимуть грошові одиниці, які матимуть меншу вартість.Під час інфляції зменшується реальна вартість термінових вкладів в банці страховихполiсів, щорічної ренти і інших паперових активів з фіксованою вартістю, яких колисьвистачало, щоб упоратись з важкими непередбаченими обставинами чи забезпечитиспокійний вихід на пенсію.
В умовахприроднього рівня інфляції, тобто її інерційності, керованості,контрольованості, передбачуваності, деякі економісти вказують на її позитивнезначення. Інфляція стимулює конкуренцію, збалансовує попит і пропозицію,грошово-фінансові та матеріально-технічні ресурси. Зумовлює прискореннянауково-технічного переозброєння виробництва.
Перехід жеінфляційного процесу за природні межі має руйнівні наслідки, породжує гострісоціально-економічні проблеми.
У зв’язку з цим слід розрізняти дезінфляцію, дефляцію, стагляцію.
Дезінфляція –процес зменшення темпів зростання цін.
Дефляція – цезниження загального рівня цін.
Антиінфляційнізаходи не можуть мати суто монетарний характер.
Глибокевзаємопереплетіння різних інфляційних чинників вимагає комплексних дефляційнихзаходів. Особливо це актуально для економік перехідного періоду.
Різні видиінфляції мають свої особливі механізми, а отже, і відповідні методирегулювання. Останні можуть бути ринковими (економічними ) і неринковими(адміністративними), довго- і короткостроковими.
Сучасна теоріяінфляції грунтується на концепції природного рівня безробіття – неокласичнийекономічний напрям. Природний рівень безробіття – це найнижчий підтримуванийрівень, який може бути у країні без ризику зростання інфляції. Це такий рівеньнедовикористання ресурсів, за якого ринки праці та ринки товарів збалансовані.
Теорія економікипропозиції, проявом якої є гипотеза природнього рівня, також не має єдинихпоглядів на проблему взаємозалежності інфлчції та безробіття.
Теоріяраціональних очикувань. Що виникла пізніше, доводить, що макроекономічнаполітика є неефективною. Оскільки її результати завчасно враховуютьсяробітниками.
З багаточисельнихальтернативних можливостей слід відшукати таке поєднання темпу інфляції і рівнябезробіття, за якими сукупний негативний ефект безробіття і інфляції був бимінімальним.ІІ.ІІ. ОСНОВНІ ВИДИ ІНФЛЯЦІЇ В УКРАЇНІ.
В нашій країнілiбералiзація ціноутворення вже здійснюється протягом останніх 25 років. Спочаткувизволялися ціни на продукцію машинобудування, після цього на фрукти, овочі,картопля. В 1991 р. лiбералiзація цін прийняла лавиноподібний характер.
Гіпотетично можнарозмірковувати про те, що краще було би здійснювати лiбералiзацію цін післяформування бездефіцитного бюджету, конверсiї і грошової реформи. Але оскількилiбералiзація цін вже стала фактом, завдання складається в цих умовах вскорочуванні видатків бюджету і в поширенні виробництва товарів.
Державнапідтримка сільського господарства і стримування зростання цін на продовольствоє найважливішою антиiнфляційної і антикризовою мірою. Попит на продовольствомало еластичний по відношенню до цін і тому при їх лiбералiзації насільськогосподарську продукцію вони можуть бути дуже високими. Зростання цін напродовольство при великій частці витрат на нього в прибутку населенняпризводить до зростання прибутку, забезпеченого лише iнфляційною емiсiєю.Гiперiнфляція наступає саме тоді, коли в умовах спаду виробництва допускаєтьсявільне зростання цін на продовольство. Тому не виправданим є підхід доприватизації в сільському господарстві, як до засобу виходу із кризи безрішення проблем бездефіцитного бюджету, конверсiї, структурної перебудови,ліквiдностi грошей і т. і.
Лiбералiзація ціні прибутку буде супроводжуватися помірною інфляцією при поширенні постачаньтоварів, але ніяк не при скорочуванні товарної маси.
Перевагадержавних постачань зумовила у нас дії економічних відносин в господарськійсфері по законах класичного монополiзму. На підприємствах шляхом приписок,погіршення якості продукції, вимивання дешевого асортименту, а в оптовій іроздрібній торгівлі за рахунок псування дешевих товарів і приховування дорогихстворювався і відтворювався штучний дефіцит. На нього влаштовуються монопольновисокі ціни як тіньового ринку, так і державних каналів реалізації.
Утвореннятоварних ринків пов'язане з переходом від державно-монополiстичних структур доконкурентних.
Інфляція — це своєрідний податок,яким держава шляхом випуску нічим не забезпечених паперових грошей обкладаєгрошові засоби в національній валюті юридичних і фізичних осіб. В економічнійлітературі використовується навіть такий термін «iнфляційнийподаток», це гірший з всіх видів податків, бо внаслідок його застосуваннястраждають передусім фізичні осіб з фіксованим чи невеликими прибутком(пенсіонери, інваліди, державні службовці, практично всі особи найманої праці).
До цього податкузвертаються як до останнього засобу покриття бюджетного дефіциту, коли іншіджерела поповнення казни (прямі і непрямі податки, займи на внутрішньому ізовнішньому ринках, продаж держмайна і т. і.) не дозволяють покрити навальнозростаючі державні видатки. Перевищення видатків над прибутком, поява дірки вдержавному бюджеті, масштабна емiсiя пустих грошей, переповнення каналівгрошового обігу і бурхливий зростання цін — все це яскраво спостерігається вперіоди війн, революцій, інших соціально-економічних і політичних катаклiзмів.
Зростаннягрошової маси в Україні в 1992 г. в більш ніж 16,9 разів свідчить про те, що гiперiнфляціяв нашій країні є реальністю.
Треба визначити,що iнфляційні процеси в нашій країні викликаються не тільки економічним спадомі бюджетним дефіцитом. На протязі десятиріч закладалися народногосподарськідиспропорції (між галузями промисловості, що виробляють засоби виробництва іпредмети споживання, між добувними і перероблюючими галузями економіки, міжпромисловим і сільськогосподарським виробництвом і т. і.). Сюди ж можнавіднести і надзвичайну мiлiтаризацію економіки. Внаслідок в економічномуорганізмі давно порушився обмін речовин.
Деякий часгрошова маса в нашій країні штучно обмежувалася. Зайві гроші вилучалися з обігув основному за допомогою імпорту і алкоголю. Потім ситуація різко змінилася.Різко скоротилися валютні надходження і, відповідно, імпорт. Зменшився прибутокдержбюджету від продажу алкогольних напоїв (кампанія боротьби за загальнутверезість). Одночасно були розгорнуті широкі соціальні програми, непідкріплені реальними матеріальними ресурсами. У зв'язку з утворенням комерційнихструктур (передусім банків) став неможливим місцевий розподіл грошового обігуна наявний і безготівковий. Внаслідок накладення всіх цих чинників вкупі здирективним управлінням грошовою масою ми на рубежі 1989-1990 р. р. впритулпідійшли до гiперiнфляції.
Уряд був не взмозі стримати небезпечні iнфляційні явища. Вони стали наростати як сніжнийком, підтримані спадом виробництва, все зростаючою бюджетною емiсiєю,нестримною кредитною експансією комерційних банків (т. з. кредитна інфляція),розвалом єдиної грошової і банківської системи країни. В підсумку ми одержалиоте, що і повинні були одержати — гiперiнфляцію на фоні різкого спадувиробництва.
Перетворення впрах заощаджень населення, оборотних коштів підприємств, знецінюваннябанківських капіталів і активів на фоні від'ємних процентних ставок, триваючепадіння валютного курсу карбованця, відсутність інвестицій і інвестиційноїполітики у підприємств, банків, та й у держави, безперспективність ринку ціннихпаперів внаслідок неминучої втрати частини вкладеної в акції та облігаціївартості, витиснення з платіжного обігу карбованця доларом, загроза переходувід товарно-грошових відносин до натурального обміну — ось ці «радощі», що несегiперiнфляція.
Між інфляцією ігiперiнфляцією є певний технічний кордон, який складає 50 відсотків на місяць.Механізм економічного життя такий, що інфляція має тенденцію розповсюджуватисьвід центру по всій країні, як хвилі від кинутого в тихий ставок каменю. Прицьому одне із властивостей iнфляційного процесу — важко минаються перші його 25відсотків, шлях до них здається довгим. Набрати інші 25 відсотків набагатолегше, що залишена половина шляху стає коротшою. Достатньо будь-якихпсихологічних чинників, зміни настрою покупця, виробників, фiнансистів і т. і.,що носиться в повітрі, щоб прискорити iнфляційний рух.
На спалахінфляції, зростання споживчих цін великий вплив опинили чисто психологічнічинники. Вони є наслідками політичних подій в країні. Так що з повною підставоюможна сказати, що гiперiнфляція — це явище передусім поведінкове. Можна недосягнути критичних 50 відсотків, зупинитися на 30, а гiперiнфляція вже наочнопомітна. Можна дійти і до 60 відсотків, а стан не можна назватигiперiнфляційним. Власне, гiперiнфляція наступає насправді, колиспостерігається характерна для неї поведінка. Основний сигнал — це тікання віднаціональной грошової одиниці… Якщо навіть скажені ціни перестають відлякуватипокупця, тоді гiперiнфляція почалась.
Уряду кожноїкраїни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиiнфляційну політику. Засобиборотьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.
Частіше всьогопроявляється наступна закономірність — чим більш кризовою стає ситуація, тимбільш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку ігрошову масу, як її складову частину.
Непрямі засоби включають:
1. Регулюваннязагальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.
2. Регулюванняпозикового і облікового процесу комерційних банків через управління нимицентральним банком.
3. Обов'язковірезерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринкуцінних паперів.
4. Операціїцентрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
5. Регулюванняпроцентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.
Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужністьпо причині її недостатньої «ринковості». Повноцінний ринок ціннихпаперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідноцентральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж ціннихпаперів.
Прямі засоби регулювання покупноїспроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:
1. Прямеі безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим — грошової маси.
2. Державнерегулювання цін.
3. Державне(по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.
4. Державнерегулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютногокурсу.
До тих пор, покиіноземна валюта не буде використатися лише для задоволення імпорту і іншихпоточних платежів політика "ігри на пониження" приречена на поразку.
В цілому, слідвизначити, що реально в нашому сьогоднішньому положенні реально ефективнітільки прямі засоби боротьби з інфляцією — регулювання кредитів, цін ізаробітної плати, регулювання валютного курсу і зовнішньої торгівлі. Протесхожі дії цього уряду не представляються можливими, вони ще більше похитнули биположення і без цього зазнавшу поразки на виборах «урядову» партію.Дії уряду за останні півтора роки змушують його тепер метатися між стримуваннямгрошової емiсiї і роздачею кредитів після чергового виступу промисловості.
Збивати темпиінфляції — то скорочувати різницю між грошовою і товарною масою в господарстві.Для цього підходять всі ті засоби, що ведуть економіку до рівноваги. Допершочергових мір відносяться ось такі:
1. Забезпеченнякраїни у достатній кількості продовольством. Це найперша умова будь-якихреформаторських зусиль. Для налагоджування продовольчої справи в країні слідоказати державну фінансову допомогу сільськогосподарським підприємствам всіхвидів власності і провести м'яку реформу колгоспів і радгоспів:
a) встановленняпорядку надавання кредитів сільськогосподарським підприємствам під векселя зпогашенням їх за рахунок прийдешнього врожаю;
b) встановленнядержавних закупівельних цін, а також цін на ресурси, що споживаються всільськогосподарському виробництві на рівні, що забезпечує рентабельну роботутоваровиробників і утворення системиконтрактної торгівлі промисловими товарами в обмін на сільськогосподарськупродукцію.
2. Відтвореннязруйнованого інвестиційного поля народного господарства, без якогофункціонування економіки стає неможливим. В цих цілях слід передусім відтворитишляхом iндексування на банківських рахунках підприємств амортизаційні суми івласних оборотні грошові кошти загублені через різке зростання цін ізнецінювання карбованця.
3. Налагоджуванняпостачально-збутових зв'язків між підприємствами. Господарські зв'язкипідприємств в ринковому режимі найбільш ефективні в основному через системувеликих оптових купців-синдикатів. Ці структури можуть функціонувати як врамках окремих регіонів, так і в загальноукраїнському і міждержавному масштабі.
4. Замістьподатку на додаткову вартість, що стимулює в сучасних умовах господарювання вУкраїні зростання інфляції і вкрай важко контролюється податковими інспекціями,визначити основним платежем в бюджет податок на прибуток, диференціюючи йогоставки залежно від зростання рентабельності і зростання обсягу виробництва, щобуде націлювати виробників на зростання маси, а не тільки норми прибутку.
5. Начас кризи необхідно централізувати банківську систему країни, маючи на увазіобов'язкове виконання комерційними і інвестиційними банками директивЦентрального банку по пріоритетностi і пільговості кредитування регіонів,галузей, підприємств, додержання нормативних термінів документообігу.
6. Длястабiлiзації споживчого ринку доцільно:
a) створитисистему стимулювання розвитку дрібного бізнесу в сфері виробництва і послуг.Ввести державні кредити на оренду виробничих приміщень і лiзинговий кредит наоренду устаткування (з можливістю послідовного викупу), а також ввестиобов'язкове страхування малих підприємств на перші 3-5 років діяльності, колиризик руйнування особливо великий;
b) створитиумови для широкого розповсюдження паралельно з існуючою системою торгівліспоживчих кооперативів на підприємствах, в закладах і по місцю проживання длязакупки і реалізації продовольчих і промислових товарів членами кооперативу (понаявному і безготівковому розрахунку) по безприбутковим роздрібним цінам.Такого роду кооперативний рух широко розвинений в багатьох iндустрiальнихкраїнах. Без нього неможливо уявити їх економіку. Споживкооперація буде сприятинормалізації цін і поза кооперативного сектору.
7. Протягомкризового періоду треба також проводити раціональну державну політику захистувнутрішнього ринку і суворого контролю приватної експортної діяльності. Всіекспортні операції повинні здійснюватись через кілька великих фірм ісиндикатів, що контролюються
державою івиконують експортні операції на комiсiйних податках.
Джерела iнфляційних явищ коріняться вскладених і постійно відтворюваних макроекономічних диспропорціях; у створеноїв адміністративній економіці формі управління, що зумовлює модельціноутворення, засіб прийняття інвестиційних та зовнішньоекономічних рішень; вспецифічній моделі бюджетно-фінансової і кредитно-грошової політики. Розділенняглибинних причин інфляції на структурні, керівницькі і монетарні дуже умовно,оскільки всі вони тісно взаємопов’язані і взаємозумовлені, між ними існуютьчисленні прямі і зворотні зв'язки. Макроекономічна структура визначає характермеханізму управління і виявляє істотний вплив на фінансові пропорції івідносини.
У цьому висновкунеобхідно треба визначити, що засоби регулювання інфляції будуть ефективні лишев разі їх адекватної відповідності її сутнім причинам. Оскільки інфляція внашій країні носить, по-перше, структурно-системний характер, тобто породженаструктурою, що склалася економіки і діючої тривалий час системою управліннягосподарством, і тільки по-друге, традиційними монетарними чинниками, підоймирегулювання цього процесу повинні базуватися на знятті всіх бар'єрів на шляхудії ринкових механізмів, забезпеченні умов структурної перебудови економіки івключати в собі широкий спектр кредитно-грошових і бюджетно-фінансових регуляторів.
Iнфляції таекономічних криз не уникнула жодна країна. Навіть найважчі кризи закінчувалися,як правило, оновленням економіки і її підйомом. Тому більшість дослідниківроздивляються кризи як переломний момент в науково-технічному, соціальному,політичному і економічному розвитку. Історичні ситуації не повторюютьсяоднозначно, і тому навіть власний досвід потребує переосмислення в умовахсьогодення. Засоби, що допомогли іншим країнам вийти із кризи і подолатиінфляцію, мабуть, повинні по-іншому використатися стосовно до конкретноїситуації.
Передусім, слідпо можливості найбільш точно поставити діагноз, якого виду інфляцію і кризу мипереживаємо. Тоді можна буде оцінити альтернативи виходу з ситуації, щосклалася.
ВИКОРИСТАНАЛІТЕРАТУРА.
1) С.В. Мочерний.Основиекономічних знань:-К.:1995.
2) Посібник за ред.С.В.Мочерного.
3) Основы экономичесой теории:-К.:1998.
4) Основы экономичесой теории.Политэкономический аспект:-К.:1997.
5) Политическая экономика.Учебник:-М.:1990.