Радіоактивнезабруднення водного середовища
Основнимиджерелами радіоактивного забруднення Світового океану є:
· забруднення відвипробувань ядерної зброї (в атмосфері до 1963 р.);
· забрудненнярадіоактивними відходами, які безпосередньо скидаються в море;
· великомасштабніаварії (ЧАОС, аварії судів з атомними реакторами);
· похованнярадіоактивних відходів на дні й ін. (Ізраїль і ін., 1994).
Під часвипробування ядерної зброї, особливо до 1963 р., коли проводилися масові ядернівибухи, в атмосферу була викинуто величезна кількість радіонуклідів. Так,тільки на арктичному архіпелазі Нова Земля було проведено більше 130 ядернихвибухів (тільки в 1958 р. -46 вибухів), з них 87- в атмосфері.
Відходи віданглійських і французьких атомних заводів забруднили радіоактивними елементамипрактично всю Північну Атлантику, особливо Північне, Норвезьке, Гренландское,Баренцево й Біле моря. У забруднення радіонуклідами акваторії ПівнічногоЛьодовитого океану деякий внесок зроблений і наша країна. Робота трьохпідземних атомних реакторів і радіохімічного заводу (виробництво плутонію), атакож інших виробництв у Красноярську-26 привела до забруднення однієї із самихвеликих рік миру — Єнісею (на.протязі 1 500 км). Очевидно, що ці, радіоактивні продукти вже потрапили в Північний Льодовитий океан.
Води Світового океанузабруднені найнебезпечнішими радіонуклідами цезію-137, стронцію-90, церію-144,иттрия-91, ніобію-95, які, володіючи високої биоаккумулирующей здатністюпереходять по харчових ланцюгах, і концентруються в морських організмах вищихтрофічних рівнів, створюючи небезпеку, як для гідробіонтів, так і для людини.Різними джерелами надходження радіонуклідів забруднені акваторії арктичнихморів, так в 1982 р. максимальні забруднення цезієм-137 фіксувалися в західнійчастині Баренцева моря, які в 6 разів перевищували глобальне забруднення водПівнічної Атлантики. За 29-літній період спостережень (1963-1992 р.)концентрація стронцію-90 у Білому й Баренцевом морях зменшилася лише в 3-5разів. Значну небезпеку викликають затоплені в Карському морі (біля архіпелагуНова Земля) 11 тис. контейнерів з радіоактивними відходами, а також 15аварійних реакторів з атомних підводних човнів. Роботами 3-йрадянсько-американської експедиції 1988 р. установлено, що у водах Беринговогой Чукотського моря, концентрація цезію-137 близька до фонового для районівокеану й обумовлена глобальним надходженням даного радіонукліда з атмосфери затривалий проміжок часу. Однак ці концентрації (0,1, Ки/л) минулого в 10-50 разівнижче, ніж у Чорному, Баренцевом, Балтійським і Гренландском, морях, підданихвпливу локальних джерел радіоактивного забруднення
Все перерахованевище показує, що людина, імовірно, забув: океан — це потужна комора мінеральнихі біологічних ресурсів; зокрема, він дає 90% нафти й газу, 90% світовоговидобутку брому, 60% магнію й величезна кількість, морепродуктов, що важливопри населенні, що збільшується, нашої планети. Із цього приводу знаменитийдослідник Жак-Верб Кусто нагадує: «…Море — продовження нашого миру, частинанашої Вселеної, володіння, які ми зобов'язані, охороняти, якщо хочемо вижити».
Міжнароднеспівробітництво в області ядерної безпеки
Атомнаенергія, яка широко застосовується на атомних електростанціях, знайшла своєзастосування і на морському транспорті. Найбільший ефект атомні установки даютьна потужних арктичних криголамах. Швидке поширення ядерної енергетики накораблях та судах пояснюється великими перевагами, якими характерні ядернісилові установки по відношенню до звичайних двигунів. Найважливіші з цихпереваг:
— можливість отримувати велику кількість теплової енергії при затраті мізерноїкількості ядерного палива;
— генерування теплової енергії без споживання кисню повітря чи будь-якого іншогоокисника.
Будівництвоядерних суден ставить на повістку дня питання про забезпечення їхньої технічноїбезпеки та режим плавання. Правовий режим цих суден та деякі питанняексплуатації регламентуються Женевською (1958 р.), Лондонською (1960 та 1974рр.) і частково Брюссельською (1962 р.) Конвенціями, а також двостороннімиугодами держав.
Поняттяядерного судна сформульовано в деяких міжнародно-правових актах. Пункт “1” Правила 2 глава 1 Конвенції по охороні людського життя на морі 1974 р. визначає ядерне судно яксудно, обладнане ядерною силовою установкою. Таке ж визначення ядерного суднаміститься в аналогічній конвенції 1960 р. в п.1, ст. І Брюссельської конвенціїпро відповідальність операторів ядерних суден від 25 травня 1962 р.
Внаціональному законодавстві ряду країн дані схожі визначення. Югославськезаконодавство під атомним судном має на увазі таке судно, яке працює на атомнійенергії. В законі про ядерну енергію Іспанії від 29 квітня 1964 р. ядерне судновизначається як судно, що працює на ядерному пальному.
Вданий час безпеку ядерних суден регламентуються наступні документи: Міжнародніконвенції по охороні людського життя на морі 1960 та 1974 рр. Тимчасові правилапроектування, класифікації та будівництва атомних суден, Норвезький Верітас,1960 р.
Керівництвокласифікації атомних суден. Американське бюро судноплавства, 1962 р.
УчасникиМіжнародної конференції в Лондоні (представники понад 50 країн) обсудили тазафіксували деякі принципи та норми експлуатації ядерних суден.
ВЗаключному акті Конференції з питань охорони людського життя на морі 1960 р.записано, що Конференція детально вивчила нові проблеми, які з’явилися взв’язку з впровадженням ядерних силових установок на торгових суднах, і, беручидо уваги небезпеку, властиву ядерним суднам визнала важливість досягненняміжнародної угоди з даного питання. З врахуванням технічного прогресу в ційгалузі, який, імовірно, буде мати місце в цій галузі в майбутньому, Конференціявключила в текст Конвенції лише незначну кількість правил, які трактуютьзагальні положення та принципи, що стосуються ядерних суден.
Особливості,що відрізняють ядерні судна від звичайних, відбиті в гл. VII Конвенції. Прицьому на ядерні судна (грузові та пасажирські) поширюються всі приписи обохКонвенцій 1960 та 1974 рр., а також ряд спеціальних правил, викликанихособливостями ядерного судна. Ці правила стосуються двох моментів:
— порядку та характеру огляду. Огляд повинен проводитися не рідше, ніж раз нарік;
— свідоцтва про безпеку. Свідоцтва можуть бути двох типів, а саме: “Свідоцтво пробезпеку ядерного грузового судна” та “Свідоцтво про безпеку ядерногопасажирського судна”.
Основнимиджерелами підвищеної небезпеки на ядерному судні є ядерна силова установка тамісця зберігання радіоактивних речовин (палива, відходів). Проте небезпечне,неконтрольоване виділення іонізуючого випромінювання може відбутися і у випадкуаварії, викликаної виходом з ладу пристроїв, які не мають стосунку до ядерноїсилової установки (наприклад, рульового керування, навігаційних приладів іт.д.). Дуже небезпечні на ядерному судні пожежі та інші аварії.
Здійсненняпроектів ядерних установок поставлено під контроль держави. Державний контрольпоширюється не лише на державні, але і не приватні ядерні судна. Держава неповинна дозволяти експлуатацію неконтрольованих та технічно недосконалихядерних установок; у випадку схвалення технічно недосконалих ядерних установок;у випадку схвалення технічно недосконалих проектів ядерних установок державаповинна нести міжнародно-правову відповідальність за завдання шкоди врезультаті експлуатації цих установок. Реакторна установка повинна бути сконструйованатак, аби вона запобігала неконтрольованій ланцюговій реакції при всіхексплуатаційних та аварійних умовах, в тому випадку і у випадку затопленнясудна.
Порядз іншими заходами Рекомендації Конвенції вказують на необхідність передбачитипристрої, які передбачають при пожежі всередині чи ззовні реакторної установкизахист цілісності загороджень, систем чи пристроїв, передбачених для безпекивимкнення реакторної установки та збереження її в безпечному стані, можливістьу випадку аварії видалення реактора.
Небезпекаможливого радіоактивного забруднення водних шляхів, харчових та водних ресурсівпослужила для ряду держав підставою для заборони заходу атомних суден в їхніпорти. В зв’язку з цим Конвенцією передбачається обов’язок адміністрації, яка відповідаєза експлуатацію судна, вжити найсуворіших заходів проти радіаційної чи іншоїнебезпеки, яка загрожує екіпажу, пасажирам та населенню, водним шляхом,продовольчим чи водним ресурсам” (Правило в гл. VIII Конвенції 1974 р.).
Відходи,які утворюються в результаті роботи ядерної установки, можуть бути в твердому,рідкому чи газоподібному стані і містити радіоактивні речовини. Особи чиоргани, які відповідають за експлуатація судна, зобов’язані вжити необхіднихзаходів для захисту навколишнього середовища від їхньої шкідливої дії.
Сучаснеміжнародне право забороняє небезпечне забруднення моря радіоактивнимивідходами. Міжнародна конвенція з питань охорони людського життя на морі (1974р.) вважає неодмінною умовою експлуатації ядерного судна “відсутність надмірноїрадіаційної чи іншої ядерної небезпеки, яка загрожує пасажирам екіпажу,населенню, водним шляхам, продовольчим чи водним ресурсам”.
12листопада 1965 р. у Франції прийнятий закон №65-956 про цивільнувідповідальність операторів ядерних суден. Таким чином, мова йде перш за всепро цивільно-правову відповідальність оператора ядерного судна. До ядерногосудна застосовуються всі норми, які стосуються суден із звичайними двигунами.Крім того, використання ядерних суден регламентується також рядом міжнароднихположень та норм, які стосуються лише цієї категорії суден. Іспанським закономпро атомну енергію 1964 р. регулюються правові питання допуску іноземнихядерних суден в територіальні та внутрішні морські води Іспанії (гл. ХІ). В ст.70 закону встановлено, що прохід ядерних суден через іспанські територіальніводи повинен бути винятково “мирним проходом”. Для допуску ядерного судна віспанські води необхідно виконати ряд умов. Уряд країни, під прапором якоїплаває судно, повинен здійснити такі дії:
— направитиіспанським властям повідомлення про безпеку ядерної енергетичної установкисудна;
— здійснюватинадійний захист від іонізуючої радіації осіб на борту чи поблизу судна під часйого стоянки чи проходу через іспанські територіальні води;
— іспанськівласті можуть відмовити в заході до гаваней ядерних суден, якщо заходи, вжитівласниками цих суден, є недостатніми.
Взаконі про прибережні води Югославії говориться, що іноземне атомне торговесудно, яке направляється в югославські порти, відкриті для заходу іноземнихсуден, зобов’язане надати державному секретарю у справах транспорту і зв’язкуюридично заповнену копію документів для визначення того, чи не може це судностановити загрозу. Державний секретар у справах транспорту та зв’язку надаєтакому судні дозвіл на перебування в югославських портах, якщо встановлює, щовоно не становить небезпеки.*
Завдякипотужним зусиллям прогресивних сил людства вдалося також просунутись в рамкахобмеження гонки озброєнь: заборонено випробування ядерної зброї в атмосфері, вкосмічному просторі та під водою, діє Договір про непоширення ядерної зброї,держави відмовились від розміщення зброї масового знищення на довколоземнихорбітах та небесних тілах, заборонено і ліквідовано бактеріологічному(біологічну) та токсичну зброю.
Атомнівипробування на Антарктиці
Останнімчасом, завдяки тому, що науково-технічний прогрес робить шостий континент(Антарктику) все доступним для людства, знову посилився інтересюристів-міжнародників до правових проблем Антарктики і, в першу чергу. допроблеми виключення цього континенту із сфери військової діяльності.
Узв’язку з посиленням інтересу держав до проблеми мінеральних ресурсів вАнтарктиці знову робляться спроби перегляду договору 1959 р., підтвердженнятериторіальних претензій на окремі частини Антарктики чи й навіть її поділу.Реалізація цих спроб може нанести серйозні збитки справі миру. безпеки держав,процесу ядерного роззброєння. Вказане свідчить про велику актуальність проблемита необхідність суворого дотримання всіма державами статусу без’ядерної зони вАнтарктиці.
Ідеястворення зон, вільних від ядерної зброї, була висунута СРСР в ООН у березні1956 р. і в 1959 р. знайшла практичне застосування в Антарктиці. 1 грудня 1959р. у Вашингтоні був підписаний Договір, який оголосив “район на південь від 60паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики”, без’ядерноюзоною.
Питанняпро заборону в Антарктиці всіх ядерних вибухів поставила на конференціїАргентина, делегація якої пізніше змінила своє рішення і спільно з делегацієюАвстралії внесла нову пропозицію, яка допускала проведення ядерних вибухівневійськового характеру, а також викид в Антарктиці радіоактивних відходівпісля повідомлення про це учасників Договору та консультацій з ними. Ця спільнапропозиція, фактично, вже не містила в собі заборони, а лише передбачалапроцедуру, при дотриманні якої в Антарктиці могли бути проведені ядерні вибухи.
Радянськаделегація піддала критиці цю пропозицію. У відповідності до ст.1 Договору 1959р. “Антарктика використовується лише в мирних цілях. Забороняються, зокрема,будь-які заходи військового характеру”. Було очевидним, що дозвіл проводити в Антарктицібудь-які ядерні вибухи порушив би положення ст.1 оскільки важко визначитихарактер вибухів і під прикриттям “мирних” могли відбуватись будь-які ядернівибухи. Викид радіоактивних відходів призвів би до забруднення довкілля. Врезультаті зусиль радянської делегації в Договорі була включена ст. V, якагласила, що “будь-які ядерні вибухи в Антарктиді та видалення в цьому районі радіоактивнихматеріалів забороняються”.
СтаттіІ та V передбачають перетворення Антарктиди в без’ядерну зону, в зону, девикористання атомної енергії у військових цілях, а також інших цілей, якіпредставляють загрозу життю людей забороняється.
Статусбез’ядерної зони Антарктики визначається наступними юридичними ознаками. ВАнтарктиці заборонено виробництво, розміщення, використання та зберіганняатомної, термоядерної зброї, а також установок, пов’язаних з обслуговуваннямтакої зброї. Забороняється також застосування подібної зброї на територіїАнтарктики.
Держави,які не є сторонами Договору про Антарктику, також зобов’язані дотримуватисьстатусу без’ядерної зони в силу основних принципів сучасного міжнародногоправа.
Договірне містить заборони використання в Антарктиці ядерної техніки та обладнання. Узв’язку з цим перша Консультативна нарада представників держав-учасниківДоговору 1959 р. рекомендувала урядам цих держав обмінюватися інформацієюстосовно застосування ядерного обладнання та техніки в районі дії Договору.
Увідповідності до ст. V Договору про Антарктику “видалення в цьому регіонірадіоактивних матеріалів заборонене”. Проте, визначаючи “ріст виробництварадіоактивних матеріалів та занепокоєння стосовно їх розміщення”, восьмаКонсультативна нарада рекомендувала урядам країн-учасниць Договору продовжуватидокладати відповідних зусиль з тим, аби в зоні Договору про Антарктику не буложодного випадку розміщення радіоактивних відходів.
Заборонапроведення ядерних вибухів та скидання радіоактивних матеріалів має величезнезначення у справі охорони навколишнього середовища. Пункт 2 ст. V Договорумістить положення про те, що у випадку заключення міжнародних угод, сторонамияких будуть всі країни, в Антарктиці будуть застосовуватись правила, встановленітакими угодами. Подібними угодами є Московський договір 1963 р. про заборонувипробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі, під водою;Договір про непоширення ядерної зброї 1968 року та Договір про заборонурозміщення на дні морів та океанів, в їхніх надрах ядерної зброї та інших видівзброї масового знищення від 11 лютого 1971 р.
Дотриманнястатусу без’ядерної зони в Антарктиці забезпечується встановленням широкогоназемного та повітряного контролю, для здійснення якого держави-учасники Договорута Консультативної наради мають право призначати спостерігачів. Порядокпризначення спостерігачів та проведення інспекції регламентований ст. VIIДоговору.
Дляпроведення інспекції спостерігачі користуються повною свободою доступу вбудь-який час в будь-який регіон Антарктики, включаючи всі станції, установки,обладнання, всі морські та повітряні судна в пунктах розвантаження чинавантаження грузів чи персоналу. Широка наземна інспекція доповнюється вільнимспостереженням з космосу, повітря “в будь-який час над будь-яким чи усімарайонами Антарктики” (п.4 ст. VII).
Кількістьспостерігачів законом не обмежене. Про результати контролю спостерігачіскладають доповіді, які направляються державам, що мають право брати участь уконсультативних нарадах.
Договірпро Антарктику запропонував нову систему міжнародного контролю, для здійсненняякого не створений який-небудь спеціальний орган. Контроль та інспекція можутьздійснюватись учасниками Договору індивідуально за посередництвом їхніхспостерігачів.
Зусиллямиролюбних сил призвели кінець-кінцем до підписання 5 серпня 1963 р. в МосквіДоговору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі, підводою, який вступив в силу 10 жовтня того ж року. В короткій преамбулі з метоюдосягнення головного – загального та повного роззброєння – були сформульованідві основі задачі: припинення назавжди і всіх випробувань ядерної зброї таприпинення зараження навколишнього середовища радіоактивними речовинами.Московський договір 1963 р. є, без сумніву, великим кроком на шляху вирішеннявказаних задач. Договір зобов’язав кожного з його учасників заборонити,запобігати і не робити будь-яких випробувальних вибухів ядерної зброї, а такожбудь-які ядерні вибухи в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцієюта контролем. Така заборона діє в трьох середовищах: в атмосфері, космічномупросторі та під водою, включаючи територіальні води та відкрите море. Заборонавідноситься до вибухів в будь-якому іншому середовищі, якщо ці вибухивикликають випадання радіоактивних опадів за межами границь держави, підюрисдикцією чи контролем якої здійснюється такий вибух. Таким чином,Московський договір не мав на увазі заборону підземних ядерних вибухів. Проте,він поставив такі вибухи в певні рамки, використовуючи за аналогією ствердженийв міжнародному праві принцип, згідно якого держава своєю діяльністю в межахвласної юрисдикції не повинна завдавати шкоди середовищу іншої держави чи іншихдержав.
Атомнівибухи під землею, хоча і ставлять меншу небезпеку в плані радіоактивногозараження середовища, все-таки забруднюють його оскільки радіоактивні продуктирозпаду потрапляють в ґрунтові води, через грунт в атмосферу, воду і т.д.
Результатомзусиль став заключний 3 липня 1974 р. в Москві договір про обмеження випробуваньядерної зброї під землею. Згідно цього договору, дві найпотужніші світовіядерні держави взяли на себе зобов’язання “заборонити, запобігти і не допускатибудь-яких підземних випробувань ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн вбудь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією чи контролем.
Враховуючисерйозність ризику, пов’язаного із здійсненням атомної діяльності, державирозробили та прийняли ряд міжнародних угод, які стосуються ядерних збитків таїх компенсації. Ці угоди поширюються на збитки, спричинені в процесіперевезення радіоактивних матеріалів. До них відноситься Паризька Конвенція провідповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії 1960 р.,Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерні збитки 1963 р., Конвенціяпро цивільну відповідальність в області перевезення ядерних матеріалів в 1971р. Положення цих конвенцій детально досліджені у вітчизнянійміжнародно-правовій літературі. Проте питання в тому, чи застосовані і в якійступені ці угоди до випадків забруднення середовища радіоактивними відходами впроцесі транспортування та збитків по мірі збільшення масштабів такихперевезень постійно зростатиме ризик радіоактивного забруднення.