Загальні теоретичні положення пропозиції грошей
Монетаристи розглядають пропозицію грошей як альтернативне відношення до їх попиту. Це дві невіддільні й водночас протележні сторони єдиного економічного механізму, взаємодія яких здійснюється на монетарному ринку. Грошова пропозиція, як проміжна мета, повинна визнаватися відповідно до попиту на гроші. Неврахування цієї істини може призвести до суттєвого розходження між пропозицією і попитом, що в свою чергу може вилитись в проблеми із платіжним балансом, падіння ВВП, високими темпами інфляції.
Позитивний кореляційний звязок між зростанням грошової пропозиції та рівнем інфляції визнають і кейсіанці і монетаристи. Так, Дж. Кейнс уважав, що усяке зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень відсоткової ставки (ціни за ліквідні кошти) падає. Сукупний попит буде розширюватися опосередковано, оскільки пониження відсоткової ставки призводить до збільшення інвестиційних витрат.
У протележність цьому, М.Фрідмен наполягав на тому, що зростання грошової пропозиції призводить до додаткових витрат безпосередньо, і тим самим викликає інфляцію. Він стверджував, що люди завжди тримають визначену часткусвого доходу у вигляді готівки і зростання грошової пропозиції збільшує сукупний попит на товарному і фондовому ринках.
Кейсіанство вчить мистецтву маневрування з допомогою норми процента: як відомо, тільки вона, змінюючи ціни на капітальні активи визначає обсяг інвестицій.
Монетаристи прихильники цінової стабілізації, не виключають процентного регулювання, але вбачають свою “проміжну мішень” у грошовій масі. В наукових працях М.Фрідмена сформульовано “грошове правило”, згідно якого збільшення грошової маси необхідно проводити систематично, але поступово і незалежновід конюктури і циклічності коливань.
Центральному банку необхідно взяти на себе зобовязання не допускати сезонних та інших коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її зростання. При визначенні грошової пропозиції, М.Фрідмен пропонує орієнтуватися на стійкий приріст ВВП і довготермінову тенденцію до сповільнення швидкості обігу грошей. Перший чинник вимагає (в США) 3-х % приросту (М), другий додатково ще 1%. Разом щорічний приріст грошової маси не повинен виходити за межі 4%.
Незважаючи на звинувачення монетаристів у “механічному підході” ідея “грошового правила” набула популярності. В деяких монетаристів виникла ідея “виделки”, тобто запровадження горішньої і долішньої межі зростання грошової маси. Нова програма була взята на озброєння багатьма країнами у другій половині 70-х р.р. Вони стали запроваджувати межі або тверді щоквартальні ліміти зростання грошової маси. Так у Великобританії “виделку” коливань уряд М. Тетчер встановив по відношенню до (М3). В 1976-1977р.р. виделка складала 9-13%, а потім у 1979-1981 р.р. 7-11% щорічного приросту.
У США виделку на грошові агрегати теж було встановлено майже одночасно з європейськими країнами, яка щоквартально переглядалася і звичайно в бік підвищення квоти. Тільки в кінці 70-р.р., коли інфляція у Штатах і підрив міжнародної позиції долара катастрофічно стали загрозливими, ФРС були розроблені заходи щодо різкого обмеження емісії і зростання грошової маси. Отже, грошове правило М.Фрідмен це своєрідний обруч, який стягує дискретне управління попитом на гроші.
Таким чином, у монетаристів спостерігається протиріччя у поглядах на пропозицію грошей на монетарну політику. З одного боку, монетаристи вважають, що на відміну від попиту, який визначається економічними процесами, пропозиція грошей є суто екзогенним показником, що незалежить від функціонування економіки, М.Фрідмен та його прихильники закликають “Не чіпати гроші”, пояснюють кризи, інфляцію, безробіття причиною втручання держави в грошово-кредитну сферу, де вона орудує “наподобі слона в крамниці для посуду”. З другого боку, методи лікування економіки прямо повязані у монетаристів з контролем за станом грошової маси, співвідношенням та взаємодією між (М1) і (М2). Основну причину неполадків у грошовому обігу монетаристи вбачають у безладному коливанні грошової маси, дефіциті бюджету і надто дешевих кредитах. Основний зміст монетаризму полягає в тому, що приборкання інфляції можна досягти шляхом гальмування зростання грошової маси.
Розглядаючи рекомендації монетаристів, ми виходили із національно замкнутої економічної моделі. Далі розглянемо теоретичне обгрунтування пропозиції грошей у відкритій економіці, яка визначена у класичній формулі Д.Рікардо:
М = Д+R, де (1)
М пропозиція грошей у відкритій економіці;
Д внутрішня депозитна емісія;
R емісія грошей, що забезпечується валютними резервами.
У формулі показник (Д) означає ту кількість національних грошей, котра утворюється комерційними банками, виходячи із їх депозитного потенціалу і потреб господарських агентів у кредитах. У внутрішньому господарському обороті гроші набувають звичайну форму чеків (переказів), тобто працюють через безготівкові міжбанківські розрахунки. Умовою функціонування чекового обігу передбачається можливість обміну чеків на банкноти за першою вимогою чекодержателя.
У формулі Д. Рікардо показник (R) виражає сальдо платіжного балансу країни, а разом з тим взаємодію внутрішнього грошового ринку з валютними резервами. Згідно монетаристської концепції, імпульси внутрішнього грошового обігу (недостаток або надлишок грошей) впливають на стан платііжного балансу країни. Спостерігається досить суттєвий і зворотний звязок між валютними резервами і внутрішньою грошовою масою. Якщо внутрішній компонент грошової маси (Д) недостатній для задоволення попиту, то слід активізувати зовнішній канал припливу коштів (експорт товарів, продаж цінних паперів на зовнішньому ринку), що може покращити стан платіжного балансу.
Якщо створюється внутрішній надлишок грошей (незадоволений попит), то резиденти відповідатимуть на нього пожвавленням покупок товарів і цінних паперів за кордоном, що вимагатиме обміну націоальної валюти на іноземну, валютні резерви будуть скорочуватись. Зрозуміло, що вільне перекачування коштів із (R в Д) і зворотний процес можливий тільки при конвертованій валюті.
Виникає питання, в якій мірі теоретичні концепції Дж.Кейнса і М.Фрідмена можна покласти в основу стратегії формування національної монетарної політики? Управління грошовою масою необхідно зосередити в руках НБУ, перетворивши його в автономний інститут, який відповідав би за стан грошового обігу країни. Необхідно обмежити участь НБУ в акціях “швидкого реагування” на так звані непередбачені надзвичайні загально державні заходи. Поточні фінансові потреби держави повинні задовільнятись за рахунок відповідних статей бюджету без прибігання до друкарського верстата (кредитної емісії). Для скорочення покриття дефіциту бюджету здійснюватиметься перехід від емісії грошей до емісії державних цінних паперів, що дасть змогу мати керований борг держави та керований платіжний баланс.
В національній монетарній політиці доцільно використати деякі компоненти “грошового правила” М.Фрідмена. Обсяги грошової маси потрібно встановлювати з урахуванням макроекономічної рівноваги та механізму оперативного переливання капіталів у регіональних та галузевих системах. Доцільно встановити граничний рівень зростання грошової маси відповідно до приросту ВВП.
Пряме обмеження грошової маси, як показала практика, не забезпечує автоматично нормалізації грошового обігу. Наприклад, у США у 80-ті роки зростання грошової маси було вищим, ніж у попередні десятиріччя, а середні темпи інфляції скоротилися. Тому встановлення для банківської системи прямих кількісних обмежень (тобто застосування монетарного інструментарію прямої дії) не може ефективно використовуватися у довгостроковому періоді і, безумовно, не може ефективно розглядатися як інтрумент монетарної політики, якому слід віддавати перевагу. Разом з тим НБУ повинен мати змогу застосувати прямі кількісні обмеження особливо в перехідний період розвитку економіки та фінансового сектора.