ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ ТЕХНІКУМ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Політична економіка»
на тему:
«Функціонування капіталу в різних сферахекономіки»
Спеціальність Бухгалтерський обіг
Студентки 2 курсу Б-25 групи
№ залікової книжки 89
Гажийської Анастасії Павлівни
Викладач Агапченко І.В.
Ізмаїл 2009р.
ПЛАН
Вступ
Сутність капіталу
Види капіталу
Особливості функціонування капіталу в різнихсферах економіки
Функціонування капіталу в аграрному секторі
Особливості підприємницького капіталу
Особливості позикового капіталу.
Акціонерний капітал
Висновки
Література
Вступ
Засоби, склади товарів, гроші, гроші підпроцент – капітал середньовіччя. У 18 ст. термін «капітал» ставзагальноприйнятим і поширився на продуктивний капітал. Капітал – цесамозростаюча вартість, що приносить додаткову вартість. Тому капітал є рухом. Капітал– це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації виробничевідношення, яке представлене в речі та надає їй специфічного суспільногохарактеру. Капітал, здійснюючи рух і самозростаючись, змінює і свої економічніформи прояву. Він може виступати у формі певної суми грошей, засобіввиробництва, товарів, засобів існування найманих робітників. Поряд з цимкапітал є певним суспільним економічним відношенням. Капітал – це економічнакатегорія, що виражає стільки ж технічно-економічних таорганізаційно-економічних відносин, скільки й соціально-економічних відносин.
Як, відомо, капітал — це і все те, що створенопротягом тисячоліть працею людини: історичні і культурні цінності, духовнебагатство, досягнення науки і твори мистецтва, побудовані міста, заводи іфабрики, квітучі сади і поля, що колосяться.
Водночас це і вартість, що дає додатковувартість унаслідок експлуатації найманих робітників капіталістами. При цьомумеханізм функціонування капіталістичної системи заснований на приватнійвласності на засоби виробництва, ринковій економіці і найжорстокішійексплуатації капіталом найманої праці. Тобто багатства і блага — меншості, азлидні та хвороби — більшості.
І як наслідок: основне протиріччя міжсуспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою його присвоєнняпостійно наростає, загострюється.
Як і раніше, український олігарх, який володієкапіталом, примушує нібито особисто вільного працівника працювати на себе. Вобмін на заробітну плату трудящий «продає» на ринку свою здатність допраці чи тіло, а то і свої органи, тобто свій «товар». Системакапіталістичної експлуатації побудована так, що заробітна плата працівникавизначається не кількістю і якістю виготовленого продукту, не затратами праці,а насамперед вартістю робочої сили, загальним рівнем життя і безробіття,здатністю і готовністю відстоювати свої інтереси, організованістю і масовістюпротестних виступів трудящих. В умовах капіталізму люди, як і будь-якіматеріальні засоби, цінні олігархам тільки в тій мірі, в якій вони можутьпримножити їхній особистий капітал.К. Маркс у своїй фундаментальній праці «Капітал»відкрив загальний закон капіталістичного нагромадження: у міру нагромадженнякапіталу на одному полюсі суспільства ростуть величезні багатства, розкіш іпаразитизм, марнотратство визискувачів, а на іншому — посилюються експлуатація,безробіття, виявляється постійне перенаселення, злидні якого прямо пропорційнімукам праці активної робітничої армії. Уперше теоретично обґрунтовано існуваннясоціальних класів, показано їх як великі групи людей. Робітники і капіталістивідрізняються своїм місцем у суспільному поділі праці в економічній системі, аотже, і в соціальній сфері.
Вся історія людства — в період рабовласництва,феодалізму і капіталізму — була історією боротьби класів, в основі якої вічнийі непримиренний конфлікт між працею і капіталом.
Зрозуміло, що розвиток капіталізму не ліквідуєці протиріччя, а тільки їх розпалює і водночас створює передумови для їхньогорозв’язання революційним шляхом. Спираючись на марксизм-ленінізм, робітничийклас знайшов не тільки ясність мети боротьби, а й впевненість в остаточнійперемозі
Історія переконує, що проведений КарломМарксом і його політичним соратником Фрідріхом Енгельсом аналізкапіталістичного суспільства і тенденцій його розвитку, виведені ними закони іположення об’єктивні і продуктивні не тільки в минулому, вони мають місце ісенс нині й у майбутньому. Така діалектика життя, яку не можна обійти. ВолодимирІлліч Ленін підкреслював величезний успіх «Капіталу»: «ця книга.показала. всю капіталістичну суспільну формацію як живу — з її побутовимисторонами, з фактичним соціальним проявом властивого виробничим відносинамантагонізму класів, з буржуазною політичною надбудовою, що охороняє пануваннякласу капіталістів, з буржуазними ідеями свободи, рівності тощо. З часу появи „Капіталу“- матеріалістичне розуміння історії вже не гіпотеза, а науково доведенеположення».
В цій роботі я детальніше розгляну сутністьфункціонування капіталу в різних сферах економіки, його вплив на трудовівідносини, а також з’ясую особливості функціонування позичкового і акціонерногокапіталу.
1. Сутність капіталу
Термін «капітал» (англ., фр. саріtal,лат. саріtalis — головний) вживають у різних аспектах: «майно» і «володіння»,«самозростаюча вартість» і «самозростаючі гроші» абовзагалі нагромаджена праця в різних уречевлених формах.
Так, основоположники класичної політекономії(А. Сміт і Д. Рікардо) ототожнювали капітал з нагромадженою уречевленою працею(засобами виробництва). Однак А. Сміт до капіталу відносив лише ту часткузапасів, яка використовується для подальшого функціонування у виробництві таіншій економічній діяльності й приносить дохід. Позитивним у такому трактуваннісутності капіталу є те, що його матеріально-речовий зміст пов’язується як зфакторами виробництва, так і процесом отримання доходу. Останнє є домінуючимдля розуміння змісту поняття «капітал».
Сучасні західні економісти аналогічнотрактують сутність даної економічної категорії. Наприклад, П. Самуельсон і У. Нордхаузпишуть, ще «капітал» складається із благ довгостроковогокористування, створених для виробництва інших товарів, які включають незліченніверстати, дорогі комп’ютери, вантажівки, прокатні стани, будівлі, що і складає «пейзажсучасної економіки».
Непринципова відмінність між класичноюбуржуазною політекономією і сучасною економічною (західною) теорією полягає втому, що остання суттєво розширює перелік елементів (видів) нагромадженої праці(багатоаспектна виробнича та інформаційна інфраструктура тощо) при розглядізмісту капіталу. До складу капіталу вони включають надбані знання і навички, втому числі й професійно-кваліфікаційні, а інвестиції на їх здобуття називають «людськимкапіталом» (Дж. Беккер, Ф. Махлуп), на відміну від «фізичногокапіталу». Часто в західній літературі капітал ототожнюється з фінансовимиресурсами (насамперед з грошима — С. Фішер, Р. Дорнбуш, Дж. Робінсон) і навітьз часом, який розглядається як специфічний фактор виробництва, що створює дохід.
Таким чином, починаючи з А. Сміта, буржуазнаполітекономія в особах багатьох його послідовників (Дж. С. Міль, А. Маршалл, П.Самуельсон та ін) розглядає капітал як сукупність факторів виробництва, щоприносять дохід[1].
З точки зору трактування матеріально-речовогозмісту капіталу до такої позиції дуже наблизилось і марксистське розуміння цієїпроблеми. Однак між ними є принципові відмінності, особливо щодо процесуфункціонування різних складових капіталу та їх ролі у створенні вартості.
К. Маркс також виходив з того, що у процесізбільшення вартості бере участь увесь капітал, але відіграє при цьому різнуроль. Так, засоби виробництва служать лише засобами використання робочої сили іматеріалізації її праці у виробленій продукції (товарах). Їх вартість завдякиробочій силі лише переноситься на виготовлений товар, залишаючись в йоговартості незмінною, тобто без приросту над їх первісною вартістю. Цю частинукапіталу, яка перетворюється на засоби виробництва, К. Маркс назвав постійнимкапіталом і позначив буквою С (від лат. constant — постійний). По-іншому вінрозглядав результат тієї частини капіталу, яка авансована на робочу силу іздатна створювати додаткову вартість. Частину капіталу, що витрачається накупівлю робочої сили, Маркс назвав змінним капіталом — V (від англ. variable — змінний).Таким чином, поділ капіталу на постійний і змінний було здійснено відповідно дофункціональної ролі цих факторів виробництва у створенні додаткової вартості.
За К. Марксом, капітал — це вартість,авансована у той чи інший вид економічної діяльності (перш за все виробництво) зметою одержання додаткової вартості, яка є результатом експлуатації іперманентно відтворює саму себе, тобто приносить додаткову вартість.
Ці положення вченого знаходять своєвідображення у визначенні поняття «капітал» як «самозростаючоївартості, створюваної найманим робітником». Виробництво і привласненняцієї вартості передбачає та охоплює своєрідні відносини між підприємцем(капіталістом) та найманим працівником. У зв’язку з цим К. Маркс писав: «Капітал- це не річ, а певне, суспільне, належне певній історичній формації суспільствавиробниче відношення, яке представлене в речі та надає цій речі специфічногосуспільного характеру. Капітал — це не просто сума матеріальних і виробленихзасобів виробництва, які самі по собі так само мало є капіталом, як золото абосрібло. — грішми». «Отже, — пише він далі, — ми маємо тут певну, наперший погляд дуже містичну, суспільну форму. ».
До того ж капітал, навіть дещо містично,змінює свою економічну форму прояву. Так, він може виступати (проявлятись) уформі: певної суми грошей; засобів виробництва; готової продукції (товарів) наскладі, призначеної на продаж; засобів існування найманих працівників тощо. Порядз цими матеріально-речовими формами капітал, як уже зазначалося, можнарозглядати і як суспільні відносини. Адже функціонування (дія) того чи іншогофактора виробництва (засобів виробництва, землі, робочої сили) органічнопов’язані зі стосунками між людьми.
Як бачимо, викладені положення про сутність,форми прояву капіталу були і залишаються не завжди загальновизнаними різнимиекономічними концепціями, теоріями та науковими напрямами. З їх порівнянняможна дійти висновку, що найповніше сутність капіталу як руху, що набуваєрізних форм, у тому числі форму суспільних відносин людей, ми знаходимо перш завсе у Маркса.
Масовими і панівними економічними відносинамикапітал стає за умов капіталістичного виробництва. Згідно іззагальноекономічною точкою зору для даного виробництва (капіталістичної економіки)характерні такі принципові обставини:
по-перше, наявність юридичної свободипрацівника, з одного боку, та відсутність у нього засобів виробництва і засобівдля життя (окрім здатності до праці — робочої сили) — з іншого;
по-друге, економічне примушення людинипродавати свою робочу силу (послуги праці) власникам засобів виробництва напевний час, протягом якого капіталіст організовує і контролює її використання;
по-третє, оскільки за таких умов процес праціє взаємодією факторів, які купив капіталіст, то і результат їх взаємодії — продуктвиробництва (товар, послуга) — належить капіталістові. Для нього немаєпринципового значення, які товари (споживчі блага) виробляти, оскільки вінорганізує їх виробництво тому, що вони є носіями вартості, і перш за все новоївартості, яка для безпосереднього процесу виробництва більша за авансовувартість на відповідну величину (приріст). [2]
Логічно постає запитання, яким є механізмпояви цього надлишку (приросту) вартості, отриманого капіталістом післяреалізації результатів виробництва, порівняно з тим, що він спочатку авансувавна придбання факторів виробництва.
Достатньо ґрунтовну відповідь було дано К. Марксомв першому томі «Капіталу». Аналіз загальної формули капіталу та їїсуперечностей довів життєздатність формули: гроші — товар — гроші (Г-Т-Г),тобто гроші обмінюються на товар, який знову обмінюється на гроші. На першийпогляд, дана формула не має змісту, оскільки гроші розрізняються лише кількістю.Тобто дана формула матиме сенс за умови, коли отримані гроші після продажутовару будуть кількісно більші від тих грошей, які були витрачені на купівлюпопереднього товару. Це можна виразити так:
Г-Т-Г1,
де Г1 = Г + D приріст (наприклад, 100 гр. од.- Т — 110 гр. од., де приріст 10 гр. од).
Дану формулу Маркс назвав загальною формулоюкапіталу. З неї виходить, що приріст грошей виникає з обігу, але саме це, замарксизмом, суперечить закону вартості (еквівалентному обміну), оскільки самобіг вартості не створює. У той же час приріст грошей не може виникнути позаобігом. У цьому — сутність суперечності загальної формули капіталу. Скількигроші в обігу «не крути», їх сума, з точки зору всього суспільства,не зміниться. Може відбутися лише перерозподіл цієї суми між суб’єктами процесукупівлі-продажу. Так, один купив товар за 100 гр. од., а продав за 110 гр. од.,тобто «виграв» 10 гр. од. як продавець. Але з часом, щоб продавати,він повинен теж купувати, а тому ті 10 гр. од., що він додатково отримав якпродавець, даний суб’єкт втратить, коли стане покупцем.
Як же розв’язується в «Капіталі» цясуперечність? Маркс виходить з того, що такий приріст вартості може виникнутилише зі споживчої вартості товару, який купується. Таким товаром, споживча вартістьякого має оригінальну властивість бути джерелом вартості, є робоча сила(здатність людини до праці). Специфіка цього товару полягає у здатності робочоїсили створювати вартість, яка перевищує її власну вартість.
Процес споживання робочої сили є одночасно ідвоїстим процесом виробництва та створення додаткового продукту. Тому вартістьствореного товару більша за вартість робочої сили на величину додатковогопродукту.
Наймаючи працівників, підприємець (капіталіст)купує не лише їхню здатність до праці (чи послуги праці), а й найголовніше — здатністьдо створення додаткового продукту. За Марксом, домінуючою, узагальнюючою формоюцього продукту при капіталізмі є додаткова вартість, яку він позначив буквою M(від нім. mehrwert — додаткова вартість). [1, ст.170-172]
2. Види капіталу
Капітал ділиться на основний і оборотний[3]. Цимитермінами звичайно позначаються різні частини перманентного фонду істинногокапіталу, а не два види капітальних благ, і звична думка і розмовна мованайчастіше вживають їх в цьому значенні. Так, говорять, що торговець маєп'ятдесят тисяч доларів в основному капіталі і двісті тисяч в оборотному. Але внауковому використовуванні ці терміни уживаються для виразу двох різновидівкапітальних благ. І тут в результаті знову вийшла відома плутанина, яка ніколине перестає виникати там, де два різні поняття, пов'язані з терміном«капітал», уживаються невизначено і взаємозамінний. Певні видизасобів виробництва, як нам говорять економісти, є основним капіталом, а деякіінші речі — оборотним капіталом. Будови, машини і т.п. представляють перший рід;сировина, напівфабрикати і т.д. — останній.
Грубо кажучи, ці терміни виражають поведінкудвох видів знарядь праці; і наукова номенклатура має дещо для виправданнятакого вживання цих термінів. Рубанок в руці столяра може розглядатися якзакріплений тут в тому значенні, що він повинен покинути цю людину і перейти доіншого власника для того, щоб виконати свою продуктивну роботу. Але дошка, якутесляр струже, може змінити свого власника, оскільки мабуть, що людинавиготовляє предмет для іншої особи. Таким чином, виходить, що деякі знаряддяпраці неначе скоюють те, що можна грубо представити як обіг, а інші — ні. Насправді,проте, ніяке з цих знарядь не звертається в справжньому значенні.
І, дійсно, капітальні блага, за єдинимвиключенням, не звертаються в справжньому значенні. Таке виключенняпредставляють гроші. Бо монети, банкноти і т.п., виконуючи свої функції,переходять з рук в руки нескінченно. Товар всякого іншого сорту циркулює такмало, як тільки може. Дійсно, перехід його з рук в руки завжди пов'язаний звтратою: чим безпосередньо може він потрапити від людини, яка його виготовляє,до людини, яка повинна користуватися ним, тим краще для суспільства. Для товаруможе виявитися необхідним пройти через декілька змін володіння при йоговиготовленні, і таких змін потрібно більше на високому ступені організаціїпромисловості, ніж на низькій; але на даному ступені соціальної організації мимаємо дані методи виробництва; при даних, таким чином, методах — чим меншепредмет звертається, тим краще. Інше розрізнення — колись спожите ДжономСтюартом Міллем і дотепер звичне в економічних трактатах — стверджує, щоосновний капітал, маючи на увазі основні капітальні блага, може бутивикористаний багато разів, тоді як оборотний капітал — тільки один раз. Так,говорять, тесляр може часто користуватися своїм молотком протягом відомого часуі потім відкласти його убік. Він може зберігати його день за днем, рік за рокомі забивати їм незліченну кількість цвяхів. Але, з другого боку, якщо вінсколотив дошки, які повинні утворити ящик для якогось споживача, вінрозлучається з цими дошками в їх новій формі і ніколи не побачить їх знову. Томуговорять, що матеріали — оборотний капітал.
Таке розрізнення невизначене. Що утворює«час» використовування знаряддя в тому значенні, як цей термінвикористаний вище? Для того, щоб мати яку-небудь цінність, це визначенняповинне було б поповнитися — як це і має місце в деяких висловах — твердженнямпро те, що блага, створюючи оборотний капітал, не можуть бути використанібільше одного разу, не зазнаючи зміни характеру. Під послідовними маніпуляціямиплотвіка груба дошка стає спочатку гладкою і потім частиною ящика, тоді як рубанокі молоток залишаються незмінними, як би часто вони ні уживалися, якщо нерахувати неминучого зносу. Якщо ми, таким чином, визначимо час використовуванняданого капітального блага тими змінами, які відбуваються в його стані, мидосягнемо деякої частки істини. Блага, які утілюють основний капітал, можутьбути повторно використані без якої-небудь зміни в їх економічному стані; тодіяк ті блага, які утілюють оборотний капітал, придбавають новий економічний станпри кожному вживанні. Якщо ми обкреслимо характер тієї зміни стану, який такіблага зазнають, ми проведемо істотну і ясну відмінність між обома видамикапітальних благ.
Капітальні блага сприяють виробництву двомапротилежними шляхами. Деякі речі, на зразок знарядь ремісника, допомагаютьпідготувати до використовування речовину, що доставляється природою. Вониповинні виконувати швидше активні, ніж пасивні функції, оскільки вони наділяютькорисністю інші речі. Машини, які видозмінюють речовину, засоби транспорту, якіпересувають його, і будови, які його захищають, — все це входить в цю категорію;сюди відносяться ті засоби, які в боротьбі між людиною і природою, стають набік людини і допомагають йому підпорядкувати для його користування елементиприроди, що чинять опір. Такі засоби виробництва утворюють активну частинуконкретного капіталу. З другого боку, матеріали, оброблювані знаряддями,механічно пасивні. Вони одержують корисність замість того, щоб повідомляти її; вонизазнають зміни, а самі нічого не змінюють. У змаганні між людиною і природоювони стають на бік останньої і знаходяться до людини і його активних засобіввідносно сприйняття. Виляск, таким чином, пасивний, тоді як веретено активне; смуговезалізо пасивне, тоді як прокатний став і молот активні; і так всюди у областівиробництва сам характер процесу проводить демаркаційну лінію між активнимизнаряддями праці і пасивними матеріалами — між зброєю настання людини іоб'єктами захисту природи або її впокорюваними елементами. Клас пасивнихзасобів виробництва включає не тільки ту необроблену речовину, з якогопочинається виробництво, але і продукти, перехідні в незавершеному стані зоднієї виробничої групи в іншу. Він включає не тільки руду, але і залізо, нетільки шерсть, але і пряжу, сукно і навіть готове плаття, чекаючи покупців. Вінвключає всі запаси товарів, які в руках оптовиків чекають отримання вже більшнезначної корисності форми, місця і т.д., необхідних для того, щоб зробити їхповністю готовими для кінцевого споживання. Ця відмінність лежить в основііншого, що звичайно проводиться між так званим основним і оборотним капіталом. Засобивиробництва, які були віднесені до основного капіталу, — будови, знаряддя і т.д.- повинні виконувати активні виробничі функції, тоді як ті, які були віднесенідо оборотного капіталу, мають пасивні функції.
3. Особливості функціонування капіталу в різних сферахекономіки3.1. Функціонування капіталу в аграрному секторі економіки
Сільське господарство – одна з найважливішихгалузей матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинногоі тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, апромисловості – сировиною.
Особливостями сільського господарства є:
У сільському господарстві економічний процесвідтворення завжди тісно переплітається із природним (наслідки господарювання вцій галузі залежать як від працівника, його технічної озброєності, так і відприродних умов).
Надзвичайна роль землі як фактора виробництва.
Розбіжність робочого періоду з часомвиробництва.
Специфіка сільськогосподарського виробництвавиражається в аграрних відносинах. Відносини в сільському господарстві якскладова економічних відносин виникають між людьми перш за все з приводуволодіння землею та використання землі як головного фактору виробництва.
Провідними в системі аграрних відносинвиступають відносини власності, які визначають характер цієї сукупностіекономічних відносин.
Аграрні відносини – це сукупність економічнихвідносин, які виникають між власником засобів виробництва і суспільством вцілому, колективами, державними підприємствами, окремими працівниками й іншимиземлекористувачами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживанняствореного в галузях АПК продукту.
При перебудові аграрних відносин підходи довирішення питання про власність на землю повинні бути дещо інакшими, ніж привирішенні питання про звичайні засоби виробництва, які є результатом людськоїпраці. У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокіперетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних,кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовуватиколективно-пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів ірезультатів виробництва. Їх суть полягає в тому, що земельні угіддя й основнівиробничі фонди трудового колективу на паї, на які нараховуються частиниодержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними господарями засобіввиробництва і його результатів, максимально зацікавлених в кінцевих результатахпраці.
Перспективою є така структура організаціїаграрної сфери, яка не протиставляє, а навпаки, органічно поєднує різні укладиі форми господарювання.
У сучасній світовій економіці сформувалисяцілі групи галузей, які технологічно, економічно і організаційно тяжіють досільського господарства. Процес їх збільшення називається агропромисловоюінтеграцією. В результаті агропромислової інтеграції формується АПК –сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою,зберіганням та доведенням до споживача с/г продукції.
Специфіка обороту капіталу в аграрному секторі:
Частина засобів виробництва, що споживаються,створюються у самому господарстві і входить у виробничий оборот, минаючи сферутоварного обігу.
Уповільнення обороту капіталу, що пов’язане зсезонністю виробництва.
Кредитування як засіб збільшення виробничихфондів має бути довгостроковим.
Наявність власності на землю зумовлюєотримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельноїренти. Земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності.
3.2. Особливості підприємницького капіталу
Капітал — це категорія, що виражає не стількитехнічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобтокапітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов.
До підприємств не фінансової сфери належатьусі ділові одиниці, що виробляють і реалізують товари, а також надають послуги.До них не належать банківські та інші кредитні установи, пенсійні, страхові,добродійні фонди та компанії. Прикладом такого підприємства може бути промисловепідприємство.
Капітал підприємства складається з трьохчастин[4]:
1) знаряддя праці, запаси сировини,матеріалів, тощо, тобто все те, що називають «засоби виробництва»;
2) готова продукція;
3) гроші та грошові документи.
Підприємство насамперед має авансувати коштидля придбання факторів виробництва, тобто елементів постійного та змінногокапіталу. Для цього потрібно вийти: а) на ринки засобів виробництва і вступитив економічні відносини з продавцями (ними можуть бути безпосередні виробникиабо оптові посередники); б) на ринок праці для придбання необхідної закількістю і якістю робочої сили.
Отже, для нового підприємства капітал починаєсвій рух у сфері обігу як грошовий капітал, функцією якого є придбанняелементів виробничого капіталу.
За наявності засобів виробництва і робочоїсили можна починати виробничий процес. Капітал тут виступатиме як виробничийкапітал, функцією якого є виробництво товару і додаткової вартості.
Для одержання вартості та додаткової вартостіу грошовій формі треба продати продукт капіталу: доставити товар на відповіднийринок, знайти покупця. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу,головною функцією якого є реалізація товару і одержання додаткової вартості угрошовій формі.
Отже, капітал проходить три стадії і набуваєвідповідно трьох форм — грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рухназивають кругооборотом капіталу. Припинення руху на одній із стадійкругооборот призводить до порушення процесу зростання капіталу. Довга затримкав одній із функціональних форм капіталу веде до загибелі його.
Формула кругообороту капіталу не фінансовоїсфери така:
/>
де Г — гроші; Т — товар; 3В — засобивиробництва; РС — робоча сила; В — виробництво;… — переривання процесуобороту при переході до стадії виробництва і від неї до стадії обігу.
Оскільки зростання вартості в основному"відбувається на стадії виробництва, Т' і Г' вже містять додаткову вартість,тобто розкладаються відповідно на Т + т і Г + г.
На кожний певний момент для капіталу,зайнятого в певній сфері виробництва, характерне певне співвідношення міжфункціональними формами його. Абсолютний обсяг капіталу підприємства визначаєтьсянасамперед оптимальним розміром підприємства цієї сфери, а отже, величиноювиробничого капіталу. Так, для роздрібної торгівлі або побутових послугвеликого капіталу не потрібно, тоді як, наприклад, машинобудування потребуєзначних капіталів, адже оптимальний розмір підприємства тут значно більший. Чимтриваліший процес виробництва продукту, тим більшим має бути виробничий капітал.
Хоча саме виробничий капітал створює додатковувартість, значна частина капіталу фіксується у грошовій формі. Мотиви, щохарактеризують поведінку підприємців, які тримають певну частину капіталу у ційформі, сформулював Дж.М. Кейнс[5]:
трансакційний — потреба в наявних грошах длязабезпечення безперервності кругообороту капіталу;
перестороги — бажання мати частину капіталу внайліквіднішій формі на випадок непередбачених подій;
спекулятивний — бажання мати певний резерв,який можна при нагоді пустити в обіг для швидкого отримання прибутку (купівля-продажцінних паперів або іноземної валюти);
економії — висока ціна кредиту спонукаєпідприємців ефективніше використовувати власний капітал, а не брати позичку вбанку".
Основними факторами, що впливають на розмір капіталупідприємства, є розмір виробничого капіталу (і зумовлений цим обсяггосподарських операцій), відсоток за кредитні ресурси та інфляційні очікування(останній фактор сприяє зменшенню розміру грошового капіталу).
Розмір товарного капіталу обумовленийдоговірними і кредитними зобов'язаннями виробника, а також спекулятивнимимоментами — бажанням продати дорожче, притримавши товар. Головними факторамитут є обсяг виробництва, стан ринку збуту, інфляційні очікування (в цьомувипадку на відміну від грошового капіталу вони сприяють відносному зростаннютоварного капіталу), організація збуту тощо.
Формула кругообороту капіталу Г — Т… В… Т'- Г' описує рух лише промислового капіталу, функцією якого є виробленнявартості та додаткової вартості. Однак крім реального існує також так званийфіктивний капітал, що уречевлений у різноманітних цінних паперах (ЦП). Скажімо,якщо певне підприємство, реальний капітал якого становить 2060 тис. г. о.,випустить в обіг акції номінальною вартістю, що становитиме приблизно 50відсотків вартості реального капіталу, тобто 1000 тис. г. о., яківідповідатимуть вартості основного капіталу з урахуванням амортизації, і всі ціакції продаватимуться згідно з ринковою ціною за 3000 тис. г. о., то капіталпідприємства ніби роздвоюється; одна його частина (реальний капітал) функціонує,весь час описуючи кругооборот Г — Т… В… Т' — Г', а інша або знаходиться вруках у власників акцій, або рухається у сфері обігу цінних паперів за формулоюГ — ЦП — Г'. За певних обставин стає зрозумілою фіктивність капіталу,вкладеного в цінні папери: якщо підприємство стає банкрутом, його капітал, якиймає реальну вартість, можна продати за борги, тоді як цінні папери такогопідприємства ніхто не купуватиме, а інвестований у них капітал знецінюється. Ілюзорністьвартості фіктивного капіталу зумовлена тим, що вона визначається не величиноюсуспільне необхідної праці, уречевленої в певних благах, а величиною доходу, щоприпадає на цінні папери підприємства.
Про самостійність руху реального і фіктивногокапіталів свідчать непоодинокі факти економічного життя: під часбезпрецедентної біржової кризи жовтня 1987 р. сумарна вартість цінних паперівнайбільших американських корпорацій зменшилася на 30 відсотків, тоді якреальний капітал на ці досить різкі зміни майже ніяк не зреагував. Длянайбільших промислових корпорацій співвідношення між реальним капіталом(активами) та номінальною вартістю акціонерного капіталу становило на 1989 р. З:1. Така розбіжність дає змогу досить невеликим компаніям проводити агресивнуфінансову політику, скуповуючи контрольні пакети акцій досить великих компаній,а потім розпродувати їх активи, отримуючи на цих спекулятивних операціяхчималий зиск.
Оскільки капітал постійно знаходиться в русі,всі його три частини (грошова, виробнича і товарна) здійснюють кругообіг. Безперервнийрух капіталу в сферах виробництва і обігу, послідовне повторення стадійкругообігу перетворюють його в оборот капіталу. Одиницею виміру одного обороту,тобто періоду, за який до підприємства повертається авансована вартість, є день.Показником кількості оборотів за певний проміжок часу вимірюється швидкістьобороту капіталу[6]:
/>
де п — кількість оборотів, за рік; 360 — кількістьднів у році;
О — тривалість одного обороту, днів.
Отже, якщо капітал обертається один раз за 8міс., то швидкість його обороту становитиме 1,5 обороту на рік. Вона залежитьвід того, як швидко обертаються частини капіталу.
Різні частини капіталу обертаються з різноюшвидкістю. Так, уречевлена частина капіталу (приміщення, виробничі будівлі) функціонуєбагато років, отже, обертається досить повільно. Оборот капіталу, вкладеного восновне технологічне обладнання, також охоплює кілька років. Це пов'язано здеякими особливостями функціонування засобів праці: вони функціонують у процесівиробництва впродовж кількох виробничих циклів і переносять свою вартість напродукт у міру втрати власної споживної вартості. Якщо певне обладнання можефізично функціонувати 10 років, то кожного року воно буде приєднувати допродукту 1/10 частину своєї вартості. Ці частини перенесеної вартостіповертаються назад при реалізації продукції. Втрату засобами праці своєївартості у процесі виробництва називають амортизацією, а накопичений завдякицьому грошовий фонд підприємства, що призначений для зміни зношених знарядьпраці та ремонту їх, — амортизаційним фондом. Коли засоби виробництвапереносять свою вартість на предмет праці повністю, вони вважаються повністюзамортизованими і можуть бути замінені новими. Проте така заміна можевідбуватися набагато раніше. Норму (верхню межу) амортизації встановлюютьдержавні органи.
Відношення перенесеної за рік вартості знарядьпраці до їхньої первісної вартості називають нормою амортизації:
/>
де А — річна сума амортизації; Пв — первіснавартість знарядь праці.
Зношування засобів праці відбувається підвпливом двох факторів: виробничого використання і технічного прогресу. Першийзумовлений втратою споживної вартості, другий — появою дешевших абодосконаліших засобів праці. Відповідно розрізняють знос — фізичний і моральний.За умов прискорення технічного прогресу саме моральний знос стає найвагомішимфактором амортизації засобів праці, що призводить до впровадження різних формприскореної амортизації. Методи останньої дають можливість списувати більшучастину вартості устаткування вже в перші роки його функціонування. Завдякицьому без особливих додаткових витрат можна підтримувати рівень поновленняосновного капіталу, що має важливе значення за умов жорсткої конкуренції наринку збуту продукції.
Частина капіталу, втілена у сировині,матеріалах, комплектуючих виробах, заробітній платі працюючих, авансуєтьсяпідприємством для кожного нового виробничого циклу і повністю повертаєтьсяназад з вартістю кожної партії реалізованої продукції. Хоча з поглядувиробництва додаткової вартості роль складових цієї частини капіталу докорінновідрізняється (робоча сила створює нову і додаткову вартість), щодо оборотувони нічим не відрізняються.
Частину капіталу у вигляді знарядь праці, щозберігає свою споживну вартість упродовж кількох циклів виробництва, переносячиїї на продукт частинами, в міру зносу, яка також частинами повертається іутворює грошовий фонд амортизації, називають основним капіталом. Ту частинукапіталу, що представлена предметами праці та заробітною платою, втрачає своюспоживну вартість за один виробничий цикл, вартість якої повністю включається увартість продукту і повертається на підприємство повністю разом з реалізацієюкожної партії продукції, іменують оборотним капіталом.
Чим вище співвідношення між основним і оборотнимкапіталом на користь останнього, чим коротші виробничі цикли, тим швидше можеобертатися капітал. Звідси стає зрозумілим, чому капітали, незначні зарозміром, починають своє функціонування в тих сферах, де ефективний розмірпідприємства не потребує великого капіталу (особливо оборотного), а авансовавартість досить швидко повертається назад: чим триваліший період оборотукапіталу, тим більший треба авансувати оборотний, а отже, і весь капітал.
Підприємець повинен контролювати загальнийоборот свого капіталу, тобто оборот авансованої ним вартості, і поверненняцього капіталу до вихідної форми — грошової. 3.3. Особливості позикового капіталу.
Позиковий капітал – це капітал, що надаєтьсяйого власником у позику іншому власнику–підприємцю на певний час на умовахповернення і за певну плату у вигляді процента.
Г–Г'
У процесі використання грошей як ресурсу уформі капіталу він виступає як капітал–власність і як капітал–функція,приносить доходи у формі відповідно проценту і підприємницького прибутку. Отже,прибуток на позиковий капітал, що створений у сфері обігу розпадається напроцент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу (цю частину отримуєвласник) і підприємницький прибуток за виробниче використання цього ресурсу. Позиковийпроцент – це плата за користування позиковим капіталом, його ціна, вартістьпослуги, що надається кредитором позичальнику у вигляді надання йому певноїсуми грошей на обумовлений термін. Це винагорода, яку заощадження приносятьтому, хто дає гроші в борг, ціна, яку сплачує позичальник кредиторові. Кількіснопозиковий процент може бути визначений нормою чи ставкою процента. Вона являєвідношення річної суми процента до величини позикового капіталу, це відношеннядоходу кредитора до величини цього кредиту. Рівень проценту залежить відрозміру позик, строків надання, їх забезпечення, форми кредитування і ступенякредитних ризиків. На норму також впливають: політика центрального емісійногобанку, циклічні та сезонні коливання кон’юнктури, темпи інфляції, змінавалютного курсу, стан платіжного балансу країни. У цілому як ціна на будь-якийтовар позиковий процент залежить від попиту і пропозиції. Норма визначаєтьсяспіввідношенням попиту і пропозиції на кредитні ресурси. Норма процента можеколиватися в певних межах, проте вона не може бути вищою за норму прибутку,нижня межа не може дорівнювати 0%. Процентна ставка виконує дві функції:
скеровує обмеження пропонування позиковогокапіталу в ті сфери, що забезпечують найвищу норму прибутку;
спонукає заощаджувати, щоб збільшити розмір капіталу.
Позиковий капітал здійснює рух у формі кредиту.Кредит – форма руху позикового капіталу, він виражає відносини між кредитором іпозичальником, забезпечуючи трансформацію вільного грошового капіталу упозиковий. За своєю сутністю кредит – це суспільні відносини, що виникають міжекономічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасовекористування вільних коштів на засадах платності, поворотності, добровільності.Причиною виникнення кредиту була необхідність одного виробника продати свійтовар, а покупця – купити його, коли він не отримав гроші за свій товар. Протез розвитком суспільного виробництва з’явилось чимало інших чинників, щозумовили необхідність кредитування:
поява вільних коштів у одних і їх відсутністьу інших;
коливання потреб у коштах і джерелах їхформування, які виникають у юридичних осіб і держави;
надання в тимчасове користування коштів підмайбутні доходи.
Кредит – явище руху, який здійснюється урізних напрямках і на різних рівнях. Рух кредиту у зв’язку з його участю увідтворенні процесу проходить 5 етапів:
формування вільних коштів;
розміщення вільної вартості у позичці;
використання на потреби позичальника;
вивільнення позиченої вартості з оборотупозичальника;
повернення кредитору із сплатою процента.
Основними принципами кредитування являються:
Цільове спрямування позики.
Строковість позики.
Поверненість позики.
Забезпеченість позики.
Платність користування.
Кредит виконує такі функції:
перерозподільну;
функцію, яка реалізується у грошовій сфері іполягає у тому, що кредит забезпечує найкращі передумови для ефективногорегулярного обороту грошей в інтересах задоволення потреб в платіжних засобах іпідтримання стабільності грошей для достатнього економічного розвитку;
контрольна функція (контрольно-стимулююча);
функція капіталізації вільних грошових фондів.
Будь-яке підприємство в умовах ринковоїекономіки для своєї діяльності потребує залучення фінансового капіталу, що єджерелом формування його майна. Діяльність підприємства безпосередньо залежитьвід обсягу і структури його фінансового капіталу.
Джерелами формування капіталу можуть бути яквласні фінансові ресурси, так і позикові. Для більшості підприємств основноючастиною і базою усього фінансового капіталу є власний капітал, але діяльністьпідприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичноговикористання різноманітних форм залучення позикових коштів. Позикові коштизаймають досить вагоме місце в структурі капіталу підприємства.
Оптимальна структура загального капіталу є передумовоюефективності його використання. Використання позикових коштів дає можливістьприросту рентабельності власного капіталу, але негативно впливає на фінансовустійкість підприємства.
Отже, використання позикових коштів є важливимпитанням для кожного підприємства і потребує виваженого підходу до визначенняпотреби в них, вибору їх джерел та обсягів залучення.
Залежно від типу фінансових відносин, яківиникають між капіталодавцями і підприємством-об'єктом фінансування, вониможуть стати співвласниками або кредиторами суб'єкта господарювання. Якщо міжкапіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, щофінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавецьнабуває статусу кредитора.
Позиковий капітал характеризує частину активівпідприємства, що профінансована його кредиторами всіх видів.
Позичковий фінансовий капітал підприємств можеутворюватись за рахунок двох основних груп джерел позикових коштів.
Перша група — зовнішні джерела позиковихкоштів. Ця група джерел складається з двох підгруп — зовнішні довгострокові йзовнішні короткострокові джерела позикового фінансового капіталу.
Для формування довгострокового позиковогофінансового капіталу використовують зовнішні довгострокові фінансові ресурси і,у першу чергу, довгострокові облігаційні позики, довгострокові банківськікредити і фінансовий лізинг. У світовій практиці активно використовується йдовгостроковий податковий кредит і податкові пільги.
Зовнішні короткострокові позикові фінансовіресурси використовуються при формуванні короткострокового позиковогофінансового капіталу, для чого придатні насамперед короткострокові банківськікредити і товарний (комерційний) кредит.
Друга група — внутрішні джерела позиковихкоштів, до яких входять позикові фінансові ресурси, що утворюються за рахуноквідстрочених і прострочених зовнішніх довгострокових і короткостроковихзобов'язань. При нормальній ринковій економіці обсяг таких позикових ресурсівне досить значний. Однак у перехідний період ці позикові кошти використовуютьсядосить активно для формування довгострокового і короткострокового фінансовогокапіталу.
Залежно від строків виконання зобов'язаньвітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяєтьсяна довгостроковий і поточний.
Кредитоспроможність — це наявність передумовдля одержання позик і спроможність повернути їх. Інакше кажучи — це здатністьпідприємства в повному обсязі й у визначений кредитною угодою термінрозрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями. Кредитоспроможність позичальникавизначається показниками, що характеризують його акуратність при розрахунках зараніше отриманими кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність уразі необхідності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечити оперативну трансформаціюактивів у грошові кошти.
Перш ніж планувати залучення капіталу шляхомодержання банківської позики, фінансові служби підприємства повинні оцінитиможливості отримання кредиту. Для цього доцільно провести аналіз відповідностіпараметрів діяльності підприємства критеріям кредитоспроможності, яківимагаються тим чи іншим банком.
У науково-практичній літературі здебільшоговиділяють кількісні та якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні критеріїпов'язані з оцінкою поточного та перспективного стану позичальника, а якіснівиявляються на основі оцінки менеджменту підприємства та його ситуації на ринкуфакторів виробництва і збуту продукції.
У теорії і практиці немає єдності щодопріоритетності того чи іншого елемента кредитоспроможності.
Вважається, що якісні чинники досить важкооцінити і систематизувати: на це потрібно витратити більше часу і затрат, ніжна оцінку фінансового стану. Зазначені чинники досліджуються за двома напрямами:якість менеджменту та ситуація на ринку факторів виробництва і збуту продукції(товарів).
При оцінці рівня менеджменту увагаконцентрується на персональних і фахових якостях керівництва, а також наорганізації управління підприємством. Відповідні висновки робляться на основівивчення інформації, яка характеризує:
наявність і реальність довгостроковоїстратегії розвитку підприємства;
уміння керівника чітко формулювати стратегічніцілі та концепцію розвитку підприємства;
наявність та функціональну спроможністьсистеми контролінгу;
освіту, досвід та імідж керівництва;
дотримання ділової етики, договірну таплатіжну дисциплінну підприємства;
вміння менеджменту вчасно оцінюватипідприємницькі ризики та вживати заходів щодо їх нейтралізації;
внутрішній клімат, який склався напідприємстві, та виробничу дисципліну;
рівень розмежування функціональних обов'язківпрацівників, наявність посадових інструкцій;
плинність кадрів на ключових посадах.
Банківська практика свідчить, що в результатісуб'єктивних оцінок якість менеджменту систематично завищується.
Оцінюючи ситуацію підприємства на ринкуфакторів виробництва та збуту продукції, використовують результати галузевогоаналізу, співбесіди з клієнтами позичальника, а також повідомлення засобівмасової інформації. Основна увага при цьому концентрується на з'ясуванні такихпитань:
рівень відповідності якості товарів їх цінам івимогам ринку;
конкурентоспроможність продукції (навнутрішньому та зовнішньому ринках), конкурентні переваги;
якість маркетингової політики та концепціїзбуту продукції; й величина ринкового сегмента, який належить підприємству;
управління товарним асортиментом (розробканових видів продукції);
основні споживачі готової продукції та їхчастка в загальному обсязі реалізації;
наявність замовлення на реалізацію продукції(робіт, послуг);
залежність виробничо-господарської діяльностіпідприємства від постачальників сировини і матеріалів;
рівень зносу основних засобів і необхідністьїх оновлення й наявність ефективної системи логістики на підприємстві.
Глибина оцінки якісних критеріїв кредитоспроможностізначною мірою залежить від строку, на який видається кредит.
З метою оцінки кількісних критеріївпроводиться аналіз поточного та перспективного фінансового стану підприємства. Головнезавдання полягає у прогнозуванні майбутньої платоспроможності підприємства. Дляцього аналізуються всі можливі фактори, які можуть вплинути наплатоспроможність. На практиці використовуються різні моделі аналізу: дискримінантнийта регресійний аналіз, комплексна оцінка на основі розрахунку окремихфінансових показників тощо.
Розглянемо найтиповіший підхід до оцінкифінансового стану підприємств, який застосовується провідними європейськими банками.В основі цього підходу лежить розрахунок таких основних блоків показників:
ліквідності та платоспроможності;
показники, які характеризують структурукапіталу та майна підприємства;
прибутковості та самофінансування (поточні тапрогнозні);
оборотності.
Завдяки аналізу робиться висновок проздатність підприємства обслуговувати свої борги. Об'єктивність висновків підвищуєтьсяв результаті порівняння значень отриманих показників з рекомендованими,середньогалузевими, а також у динаміці.
Показники ліквідності та платоспроможності. Аналізліквідності підприємства ґрунтується на зіставленні відображених у балансіпоточних платіжних зобов'язань підприємства та поточних активів. У теорії іпрактиці можна зустріти значну кількість показників ліквідності.
Показник абсолютної ліквідності характеризуєплатоспроможність підприємства на дату складання балансу і показує, яку частинукороткострокових зобов'язань воно має можливість погасити негайно. Висновкищодо майбутньої платоспроможності позичальника на основі аналізу цьогопоказника робити недоцільно. Однак при оцінці кредитоспроможності підприємствабанк звертає увагу на потенційну платоспроможність позичальника. Саме томурівень інформаційного навантаження показника ліквідності першого ступеня длябанку є досить низьким. Надто високе значення цього показника негативно впливаєна рентабельність підприємства, оскільки залучений капітал вкладається внеробочі активи, якими є грошові кошти та їх еквіваленти. Оптимальноювважається ситуація, коли показник абсолютної ліквідності знаходиться на рівні0,2.
Акціонерний капітал.
Власність акціонерних структур формується зарахунок злиття капіталів їх засновників, а також випуску та продажу ціннихпаперів. З точки зору речового змісту (об’єктів) акціонерні компаніїпредставлені у засобах виробництва (машинах, устаткуванні, будівлях та ін),науково-дослідних організаціях, ліцензіях, патентах тощо. З точки зорусуспільної форми (відносин власності) вони характеризуються відносинами міжзасновниками, найманими працівниками, власниками акцій, державою,фінансово-кредитними інституціями з приводу привласнення частини додатковогопродукту у формі засновницького прибутку, дивіденду, сплати податків державітощо.
У структуріакціонерного капіталу (власності) виокремлюють власний та запозичений капітал. Першийскладається з коштів, отриманих від випуску і реалізації цінних паперів тарезервного капіталу, що утворюється в результаті відрахувань від прибутку та їхінвестування у виробництво. Власний капітал також може збільшуватись відподальших випусків акцій. Запозичений капітал утворюється за рахунокбанківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій.
Акціонерні товариства, акумулюючи великікапітали шляхом випуску і продажу акцій, у той же час не зобов’язані повертатиїх через відповідний термін, як при звичайній банківській позичці. Можливістьтакої форми централізації капіталу була підготовлена всім попереднім ходомрозвитку капіталізму. Тенденція норми прибутку до зниження, що мала місце, таінші фактори сприяли утворенню грошових капіталів, які не знаходилиприбуткового використання через те, що ці капітали були недостатніми для організаціїкрупних, конкурентоспроможних підприємств. Власники цих капіталів були змушенівіддавати їх в позичку під звичайний процент. Щоб невеликі грошові капіталимогли знайти використання в сфері виробництва, їх потрібно було об’єднати. Такуцентралізацію капіталів і було досягнуто в формі акціонерного капіталу.
У ринковійекономіці існує і так званий фіктивний капітал. Такий капітал представлений уцінних паперах (акціях, облігаціях) і дає право його власникам отримувати дохіду вигляді дивідендів і процентів. Він здійснює самостійний рух на ринку ціннихпаперів, де вони продаються та купуються. Свою назву фіктивний капітал діставтому, що він створює ілюзію, нібито всі цінні папери є дійсним (реальним) капіталомі приносять дохід, не будучи безпосередньо пов’язаними з відтворенням.
Проте цінніпапери самі по собі не створюють вартості (цінності). Водночас, як відомо, вонидають право на привласнення частки прибутку. Кількісно сума капіталу,вкладеного в цінні папери в капіталістичних країнах, у кілька разів перевищуєсуму капіталу, вкладеного безпосередньо в сферу виробництва, торгівлі табанківської справи.
Фіктивний капітал не є відособленою часткоюпромислового виробництва і не виконує специфічних функцій у процесі рухуреального капіталу та самозростання останнього. Більше того, рух цих капіталівможе здійснюватися у протилежних напрямах.
Отже, відбувається своєрідна роздвоєністькапіталу. З одного боку, існує реальний капітал, з іншого — його відображення вцінних паперах. Реальний капітал функціонує в процесі виробництва, а цінніпапери починають своє особливе «життя», самостійний рух на фондовійбіржі як фіктивний капітал.
Одна зособливостей реального капіталу полягає в тому, що після здійснення кругообігувін повертається до свого власника. Власник же акцій, як зазначалося раніше, немає права на повернення свого грошового капіталу. Щоб його отримати, вінповинен продати акції на ринку цінних паперів. При цьому він може одержатибільше або менше, ніж вклав в акції, але в будь-якому випадку поверненийгрошовий капітал не є часткою реально функціонуючого капіталу. Реальний капіталможе ще не завершити свого кругообігу; в той же час власник акцій, продавши їх,вже поверне свій грошовий капітал.
Тут слідрозуміти ще й таке: фіктивний капітал виникає на основі реального (дійсного) капіталу,оскільки за відсутності останнього, який «породжує» прибуток, не мігби виникнути і розвиватися фіктивний капітал, що претендує на отриманнявідповідної частки прибутку, але сам її не створює.
Фіктивний капітал є товар, що обертається наринку і має ціну. Він, як зазначалось, рухається поза кругообігом дійсногокапіталу, вкладеного у виробництво. Важливо підкреслити, що фіктивний капіталне є чимось випадковим для капіталізму. Він закономірно розвивається на основіпозичкового капіталу. Всі цінні папери — це титул на дохід, тобто за своєюекономічною сутністю є документами, які віддзеркалюють рух позичкового капіталу.
Але капітал, відданий в позичку, в більшостівипадків використається функціонуючим капіталістом і відтворюється в процесікругообігу промислового капіталу, а потім повертається до власника з процентом.Фіктивний же капітал безпосереднього відношення до руху промислового капіталуне має. Після первинного випуску акцій, коли капітал дорівнює їх вартості, іпочав рух як реальний, цінні папери потрапляють на ринок (фондову біржу) істають об’єктом купівлі-продажу безвідносно до реального ходу відтворення. Однай та сама акція може бути продана і куплена десятки разів. Ця особливістьфіктивного капіталу типова для всіх його форм: векселів, заставних зобов’язань,акцій, облігацій та інших цінних паперів, які виникають у зв’язку з угодами(операціями) позички.
Взагалі фіктивний капітал кількісно перевищуєпозичковий, і їх рух не збігається. При цьому розмір позичкового капіталувпливає на дохід, який він приносить. Фіктивний капітал сам залежить від доходу.
З відповідним ступенем умовності в економічнійлітературі виокремлюють дві існуючі нині базові моделі акціонерної власності.
Перша — це такзвана англосаксонська модель, де 20-30% акцій іммобільні, надовго залишаються вруках небагатьох власників і формують контрольні пакети. У той же час 70-80%акцій рухливі, легко переходять із рук в руки як об’єкт торгівлі «вроздріб» на фондовому ринку.
Другу модель називаютьконтинентальною. У цьому випадку у постійних акціонерів зосереджено 70-80%акцій, а 20-30% їх надходять на ринок і розглядаються інвесторами як об’єкттимчасового вкладення коштів.
Принциповавідмінність між цими двома моделями розподілу акцій полягає у тій ролі, якувідіграє їх ринок. Перша модель допускає, що із акцій, які обертаються набіржі, можна сформувати нові контрольні пакети. Біржа виступає тут як ринокконтролю, який ставить частку кожного відкритого акціонерного товариства убезпосередню залежність від властивих цьому ринку критеріїв ефективності, вищимз яких є курс акцій.
Друга модельпередбачає меншу рухливість акцій від одного власника до іншого, а тому й меншуімовірність втрати контрольного пакета акцій.
Враховуючи тітенденції, що характерні для акціонування в Україні, можна передбачити таке: воноприведе до формування другої, континентальної моделі власності на акції.
Акціонерна форма забезпечує власникам акцій водних випадках вищий фактичний дохід, ніж звичайний процент, в інших — надію нанього. Це робить вкладення грошових капіталів в акції привабливішими порівнянозі звичайною позичкою.
Акціонерніпідприємства характеризуються рядом переваг порівняно з індивідуальнимикапіталістичними підприємствами. Акціонерна форма відкриває можливості вищоїконцентрації виробництва і тим самим дозволяє реалізувати переваги крупногобізнесу. Тобто створення акціонерного товариства призводить до формуванняособливого, так званого засновницького прибутку. Даний прибуток утворюється якрізниця між сумою, одержаною від реалізації цінних паперів по біржовому курсу,і вартістю реального капіталу, вкладеного у товариство. Цейвид прибутку виникає в усіх випадках, коли засновується нове акціонернетовариство або відбувається перетворення індивідуальних капіталістичнихпідприємств на акціонерні.
Засновницький прибуток — одна із формприбутку, який у своїй основі є капіталізованим підприємницьким доходом.
Власники акцій, як правило, не претендують наодержання середнього прибутку, а задовольняються дивідендом, величина якого(коли співвіднести дивіденд не до номінальної вартості акцій, а до її ринковогокурсу) наближена до звичайного позичкового процента. Купівля акціїрозглядається як використання капіталу як капіталу — власності.
Таким чином, якщо акціонерне підприємствозабезпечує всім власникам акцій дивіденд, що дорівнює проценту, воно можепродовжувати функціонувати. У період гострої конкурентної боротьби, зумовленоїпроблемами збуту товарів (послуг), АТ можуть знизити ціни на акції і продаватисвою продукцію на рівні витрат виробництва плюс процент. Зрозуміло, доходиакціонерних підприємств за цих умов суттєво скорочуються і, більш того, можевзагалі зупинитися виплата дивідендів. Але акціонерний капітал продовжуєфункціонувати.
Слід відзначити і той факт, що акціонери невідповідають усім особистим майном за діяльність товариства. Вони несуть лише обмеженувідповідальність у розмірі внесеного паю, тобто суми, виплаченої за акції. Колитаке товариство зазнає краху, то його власний і резервний капіталивикористовуються для задоволення претензій кредиторів і лише залишок, якщотакий є, сплачується акціонерами. Власник акції не має права вимагати відакціонерного товариства повернення вартості акцій за їх номіналом. У той же часвін може продати акцію на ринку цінних паперів — фондовій біржі.
Розподілодержаного прибутку здійснюється за рішенням правління акціонерного товариства.При цьому частка прибутку використовується для розширення масштабів виробництваі поповнення резервного капіталу, ще одна частка його спрямовується на виплатузарплати і премій (тантьєм) управлінському персоналу акціонерних товариств,також певна частка виплачується державі у вигляді податків і процентакредиторам. Після всіх цих відрахувань прибуток, який залишився, розподіляєтьсяміж акціонерами пропорційно кількості акцій, належних їм. Ця залишкова часткаприбутку й утворює дивіденд.
Величинадивіденду не є раз і назавжди даною і постійною. Вона може збільшуватись абозменшуватись залежно від загальної суми прибутку, отриманого акціонернимпідприємством, і від розміру прибутку, який розподіляється між акціонерами. Уреальній практиці загальна сума прибутку може зростати, у той же час як сумаприбутку, що розподіляється між акціонерами, залишатись без змін або навіть зменшуватись.Це залежить від обраної стратегії та перспектив розвитку акціонерноготовариства.
В окремі періодизагальна сума прибутку може залишатись попередньою, а обсяг прибутку, щорозподіляється, підвищитись за рахунок нагромадженого раніше резервногокапіталу.
Рішення про те, яка частка прибутку будерозподілена між власниками акцій, а яка використана для інших цілей,приймається правлінням товариства. Вирішальна роль тут належить власникамконтрольного пакета акцій.
Висновки
Отже, капітал-виробниче відношення, за якогознаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості є засобомексплуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці.
Загальне поняття «капітал»конкретизується у багатьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому,індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному тощо.
Таким чином, капітал – це вартість, авансованау виробництво з метою одержання додаткової вартості, це вартість, що завдячуючиексплуатації, створює і приносить додаткову вартість.
Спрямування виробництва на виробництвододаткової вартості – мета капіталістичного виробництва, його об’єктивний закон.Оскільки цій меті підпорядковане все виробництво, вона є основною метою –основним економічним законом капіталістичного виробництва.
Одержанню додаткової вартостіпідпорядковується не тільки виробництву. На нього спрямований обмін, розподіл іспоживання. Відтак, основний економічний закон виробництва покладає всю системубуржуазних виробничих відносин і є основним економічним закономкапіталістичного способу виробництва.
Головним джерелом зростання капіталу є робочасила. Тому, що робітник отримує за свою працю не повну вартість продукту,створену ним, а лише певну частину, величина якої в цілому достатня длявідтворення працівника як такого. Отже, вартість, створена робочою силою,повинна бути більшою, ніж вартість робочої сили.
Особливостями функціонування капіталу в АПКявляється те, що
частина засобів виробництва, що споживаються,створюються у самому господарстві і входить у виробничий оборот, минаючи сферутоварного обігу, уповільнення обороту капіталу, що пов’язане з сезонністювиробництва, кредитування як засіб збільшення виробничих фондів має бутидовгостроковим.
Основними факторами, що впливають на розміркапіталу підприємства, є розмір виробничого капіталу і зумовлений цим обсяггосподарських операцій, відсоток за кредитні ресурси та інфляційні очікування(останній фактор сприяє зменшенню розміру грошового капіталу).
Підприємець повинен контролювати загальнийоборот свого капіталу, тобто оборот авансованої ним вартості, і поверненняцього капіталу до вихідної форми — грошової.
Акціонерніпідприємства характеризуються рядом переваг порівняно з індивідуальнимикапіталістичними підприємствами. Акціонерна форма відкриває можливості вищоїконцентрації виробництва і тим самим дозволяє реалізувати переваги крупногобізнесу.
Враховуючи тітенденції, що характерні для акціонування в Україні, можна передбачити таке: воноприведе до формування другої, континентальної моделі власності на акції.
Література
1. Барр Р. Политическая экономия: В 2 т. — М.: Междунар.экономика, 1995.
2. Беляєв О. О, Бебело А. С-Політична економія: навч. посібник.-К: КНЕУ, 2001-328с
3. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. посібник.- К.: КНЕУ, 2001.
4. Джон Бейтс Кларк «Распределениебогатства», М, 1980
5. Макконнелл К. Р., Брю С.Л. Экономикс: Принципы,проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Республика, 1992.
6. Маркс К. Капітал.Т. І // Маркс К„ Енгельс Ф. Твори.- Т.23. — С.157-187
7. Маркс К. Капітал-М.: Издательство политическойлитературы. -1983-т.1-с.178
8. Маркс К. Капітал-М.: Издательство политическойлитературы. -1983-т.1-с.178
9. Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с.453
10. Общая экономическая теория (Политэкономия): Учебник/ Под ред.В.И. Видянина, Г.П. Журавлевой. — М.: Промо-Медиа, 1995
11. Оганян Т. А, Паламарчук В. О-Політична економія-К: МАУП,2003-520с
12. Основи економічної теорії: політекономічний аспект:Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко. — К.: Вища шк. — Знання,1997.
13. Основы экономической теории: Учебник / С.В. Мочерный,В.К. Симоненко, В.В. Секретарюк, А.А. Устенко; Под общ. ред. С.В. Мочерного. — К.:Знання, КOO, 2000.
14. Політична економія: Навч. посібник / За ред.К.Т. Кривенка.- К.: КНЕУ, 2001.
15. Політична економія: Підручник / Г.І. Башнянін та ін.- К.: Ніка-Центр, Ельга, 2000.
16. Політична економія: Підручник / За заг. ред. Ю.В. Ніколенка.- К.: ЦУЛ, 2003.
17. Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.:НПО АЛГОН, 1992.
18. Смит А. Исследование о природе и причинах богатстванародов. — С. 205.