/>/>
Напрями впливу іноземнихінвестицій на економічний розвиток приймаючої держави: переваги та недоліки
Іноземніінвестиції відіграють велику роль в економічному розвитку будь-якої державинезалежно від рівня її економічного розвитку — чи то промислово високорозвинутакраїна чи «бананова республіка».
ВажливістьПІІ значно зросла у 80-90-х рр. минулого століття, коли їх почали розглядати якодин із основних засобів інтеграції національної економіки у світовегосподарство на основі перенесення виробничих потужностей, переведеннякапіталу, передавання технології, управлінського досвіду і навичок, інновацій уприймаючу країну, нерідко в більшу економіку (щоб досягти так званого «ефектумасштабу»).
Іноземніінвестиції сприяють економічному зростання приймаючої економіки на основіефективнішого використання національних ресурсів. Можна виділити два каналиефективності:
1. Прихід іноземних фірм на національний ринок призводить дозаміщення чи витіснення менш ефективних національних компаній, що спричинюєперерозподіл внутрішніх ресурсів між більш і менш рентабельними компаніями ісприяє зростанню середнього рівня продуктивності праці і середніх доходів надушу населення у приймаючій країні.
Іноземніінвестори не одержують економічних переваг від зростання продуктивності праці увигляді більшого прибутку на відміну від резидентів приймаючої країни, якімають вищий середній рівень доходів за рахунок припливу ПІІ.
2. Створеннязакордонних філій і дочірніх компаній сприяє підвищенню середнього рівняпродуктивності праці. Розрізняють дві основні причини цього явища:
1) іноземні компанії мають вищий рівень вкладення капіталу на одиницюпраці, що безпосередньо впливає на зростання продуктивності праці;
2) як правило, іноземні компанії — більші структури (у порівнянні знаціональними фірмами) і сприяють зростання продуктивності праці за рахунок такзваного ефекту масштабу.
Крімтого, в іноземних компаніях вищий середній рівень заробітної плати зурахуванням того, що певна частка зростання середньої продуктивності, пов'язаназ припливом ПІІ, проходить через місцеві фактори виробництва.
2. Другий канал ефективності іноземних інвестицій пов'язаний ізпосиленням конкуренції на місцевих ринках за рахунок іноземних компаній.Діяльність останніх спонукає національні фірми працювати ефективніше.
3. У такий спосіб діяльність закордонних фірм сприяє швидшій передачінової і передової технології й удосконаленої практики менеджменту місцевимфірмам на основі вертикально інтегрованих зв'язків і так званого показового (чидемонстраційного) ефекту.
ПІІзіграли важливу роль в економічному розвитку багатьох країн. Яскравим прикладомє нові індустріальні економіки Східної Азії і Латинської Америки.
Учотирьох країнах-членах Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — Малайзії, Філіппінах, Індонезії і Таїланді — приплив іноземних інвестицій удеякі галузі промисловості (головним чином в електроніку й автомобілебудування)сприяв трансформації структури національних економік і зміні їхньоїспеціалізації від експортерів сільськогосподарської продукції і мінеральноїсировини до великих виробників і експортерів переважно готової промисловоїпродукції.
Прямиіноземні інвестиції безпосередньо впливають на формування інвестиційних фондівприймаючої країни. Можливо, іноземні капіталовкладення зможуть стати додатковимджерелом поповнення національних капіталів, що сприятиме розширенню капітальнихресурсів приймаючої країни.
Часткаостанніх виявляється більшою, ніж фактична частка іноземних інвестицій.Наприклад, у країнах, що розвиваються, частка ПІІ у валових внутрішніхкапіталовкладеннях у середньому становила близько 7 % у період 2001-2007 рр.,хоча в обробній індустрії цей показник значно вищий. Даний ефект може бутипов'язаний із конкуренцією між національними фірмами.
ТНКнадають приймаючій країні свої міжнародні канали закупівель, виробництва ізбуту, що створює умови для доступу на світовий ринок національних фірм ірозширення чи, навпаки, скорочення їхніх зв'язків із місцевими постачальниками.
Якправило, ТНК реінвестують велику частину отриманого прибутку в дочірні компаніїі меншу частину прибутку вивозять за кордон. Тобто, на відміну від місцевихфірм, вони більше зацікавлені в тому, щоб залишати отримані прибутки дляреінвестування в приймаючій країні.
Цетакож сприяє вищому рівню формування капітальних фондів у національнійекономіці. Навіть коли ТНК використовують національні джерела фінансуваннякапіталовкладень, їхня експансія може здійснюватися на основі формуваннякапіталу, якщо вона не веде до витиснення місцевих виробників.
Водночас,особливістю портфеля міжнародних інвестицій є валютний ризик інвестора. Удосить добре диверсифікованому портфелі, однак, цей ризик, як показує практика,значно менший від ризиків національних ринків, оскільки падіння одних валютозначає посилення інших.
Падінняж валюти інвестора означає зростання курсів іноземних валют і, отже, підвищенняприбутковості портфеля міжнародних інвестицій. Крім того, валютний ризик можебути істотно зменшений за рахунок використання спеціальних методів захисту відйого несприятливої зміни (методів хеджирування).
Вартотакож враховувати, що міжнародний інвестор, згодний на ризик заради високоїприбутковості, може одержати її не тільки від швидко зростаючих національнихекономік і (чи) окремих іноземних компаній, але й від зростання курсу іноземнихвалют.
Дослідженнявпливу іноземних інвестицій на економічний розвиток приймаючої країнивстановили, що:
• ПІІ можуть збільшити обсяг сукупного капіталу, а відтак, сприятиекономічному росту. Однак необхідно, щоб іноземні інвестиції не витісняливідповідні суми національних капіталів унаслідок зростання конкуренції наринках;
• ПІІ сприяють економічному зростанню, якщо вони більш рентабельнічи прибуткові у порівнянні з національними капіталовкладеннями;
• внесок ПІІ у посилення економічного росту можливий тільки занаявності зв'язку між цими інвестиціями і рівнем кваліфікації трудовихресурсів.
Можнаприпустити, що ПІІ більш ефективні у порівнянні з національними капіталами.
Однакдеякі економісти вважають, що працівники місцевих фірм мають вищий рівень знаньі великі можливості доступу на внутрішній ринок. Якщо закордонна компаніяприйняла рішення про вихід на ринок конкретної країни, вона повиннакомпенсувати переваги, якими володіють місцеві фірми.
Швидшеза все, діяльність закордонної компанії базується на нижчих витратахвиробництва у порівнянні з місцевими фірмами, а також на вищому рівніпродуктивності праці. Для країн, що розвиваються, більша ефективність ПІІ,мабуть, пов'язана із поєднанням передових кваліфікаційних навичок і технологійз використанням місцевої робочої сили і виробничих потужностей.
Прямиіноземні інвестиції — основний канал передачі передової технології країнам, щорозвиваються, і державам з перехідною економікою. Але негативну роль можутьвідіграти окремі фактори. Наприклад, в умовах протекціоністської торговоїполітики ПІІ можуть бути єдиним шляхом доступу на внутрішній ринок (на відмінувід традиційного експорту товарів у приймаючу країну).
Аналогічноуряд може запропонувати стимули іноземним інвесторам, щоб заохочувати ПІІ зметою поповнення валютних резервів і розвитку конкретних галузей, що єстратегічними з погляду промислової політики. Наслідком такої політики можебути приплив ПІІ.
Ефектвпливу ПІІ на економічний розвиток залежить від рівня кваліфікації робочої силив приймаючій країні. Існує тісний взаємозв'язок між іноземними інвестиціями ірівнем освіти зайнятих осіб. ПІІ, як сказано вище, — основний канал передачітехнології, а її реалізація вимагає відповідного рівня підготовки місцевихкадрів, що могли б ефективно працювати з передовими технологіями.
Це, усвою чергу, визначає вплив закордонних капіталовкладень на трудові ресурси: нарівень зайнятості, на вартість оплати праці, а також на підвищеннякваліфікації.
Порядіз позитивним впливом іноземних інвестицій зокрема і капіталу в цілому наекономічний розвиток і зростання економіки приймаючої країни спостерігаються іпотенційні негативні ефекти:
• витіснення національних капіталів і компаній (так званий ефект crowding out);
• відтік капіталу з країни на основі трансфертного ціноутворення.
У цьому сенсі заслуговуєна увагу досвід країн ЦСЄ, де роль іноземного капіталу оцінюється зовсім неоднозначно. Високі темпи економічного зростання на початковому етапіінтенсивного припливу іноземних інвестицій змінилися їхнім істотним падінням.
Критичного рівня досяглобезробіття (Польща — 19%). Важким тягарем стали масштабна дефіцитністьплатіжного балансу (вона багато в чому перевищує критично припустимий рівень) ізовнішня заборгованість. Це типове явище для країн із високою часткою ПІІ.
Значнізагрози можуть виходити від ПІІ.
Насамперед,вони можуть вести до посилення залежності економіки від іноземного капіталу.Перш за все це стосується інвестицій у підприємства, які здійснюють переважноекспортне виробництво в рамках схем виробничої кооперації ТНК. Погіршеннясвітової економічної кон’юнктури вестиме до згортання цих виробництв незалежновід економічного становища всередині країни.
Небезпечниму цьому сенсі є також «викруткові» виробництва, які повністюзабезпечуються імпортними комплектуючими і не мають ні власних технологій, німожливості диверсифікувати джерела постачання.
Хочазадля справедливості слід зазначити, що на даний час такі явища, якексплуатації іноземними інвесторами «дешевих» ресурсів, політичний тиск накраїну-реципієнта, неадаптованість «абстрактно-економічних матриць» МВФ доспецифіки країни, та ін. є надзвичайно рідкісним явищем. Значно більшоюстратегічною загрозою є і лишається загальна відсталість національногопідприємництва у порівнянні із іноземними структурами.
Таким чином, важливоюскладовою економічної політики приймаючої держави щодо іноземних інвестицій єздійснення належного регулювання процесів їх залучення та використання. В разінеефективного регулювання державою вказаних процесів позитивний ефект відіноземних інвестицій може стати незначним, а іноді — й нівелюватися.
Також слід згадати такзваний кумулятивний ефект масштабу інвестицій, оскільки рівень та масштабіноземних інвестицій мають здатність самопідтримуватися та ланцюгово зростатипісля досягнення певного технологічного рівня і розміру.
Показовою є такастатистика. У світовій економіці майже дві третини валових ПІІ припадає нарозвинені країни, із них більша частина концентрується у високотехнологічнихгалузях.
Зрештою, глобалізація — це об’єктивний процес і через це не може розглядатися в контексті альтернативи:добро чи зло. Проблема в іншому. Ідеться про вибір моделі, у рамках якоїреалізується політика залучення ПІІ й інтеграції, зокрема й на їхній основі, усистему глобалізаційного процесу. Із урахуванням знов-таки світового досвідуможна вести мову про дві базові моделі такої інтеграції.
Перша з них — інтеграціяв межах так званої наздоганяючої стратегії. Принципи такої стратегії зрозумілі:будь-яке суспільство, котре відстало в своєму розвитку, має прискоренимитемпами, зокрема й за сприяння ПІІ, пройти шлях розвинених країн.
Ідеться про досвідпередусім країн Латинської Америки, на основі якого будувалися демонстраційнімоделі МВФ. Принципам згаданої стратегії віддавали перевагу в попередні рокиреформ і ми. Констатуючи це, потрібно визнати й інше: практика розвиткуостанніх десятиліть незаперечно довела фактичний провал наздоганяючоїстратегії. Насправді йдеться про стратегію адаптації «другого» світу до потреброзвинених країн, консервацію існуючої ієрархії економічних відносин, різнорівневоїсистеми міжнародного поділу праці, що склалася сьогодні.
Нинішній центр, або«глобальне ядро» (Збігнєв Бжезинський), сформувався за участі ресурсної бази (вїї широкому розумінні) багатоповерхової за своєю природою «периферії», і без їїподальшого використання забезпечити власний розвиток не може. Не міг раніше, неможе й тепер. Як свого часу метрополія не могла існувати без колоніальнихволодінь, так і сучасний цивілізаційний центр немислимий без багатоярусноїпериферії.
Нам потрібно піднятися дорозуміння цих вельми неприємних для нас, але водночас принципово важливихреалій, враховувати, що існує й альтернативна модель інтеграції в системуглобальної економіки. Вона також добре відома.
Це модель країн СхідноїАзії, котрі сприймають глобалізацію на своїх власних умовах. Головне в ній — використання особливого роду протекціонізму: свідомої протидії негативнимаспектам ПІІ, протиставлення їм активної політики зміцнення національногокапіталу, здатного на рівних не лише конкурувати, а й співробітничати з іноземнимінвестором.
Достатньопозитивним є досвід створення статусу "імпортозаміщуючогопідприємства". Його мета — врегулювання платіжного балансу країни тадосягнення «валютної самоокупності» інвестицій. Держава прямопідтримує іноземних інвесторів, які працюють з вітчизняними сировиною такомплектуючими, реалізують всередині країни продукцію, яка зменшує потребу вімпортних аналогах.
Світовий досвід виходитьз того, що правове регулювання іноземних інвестицій включає в себе два аспекти:національно-правовий (внутрішньодержавний) і міжнародно-правовий. Правовийстатус іноземних інвестицій у приймаючих країнах характеризується великоюрізноманітністю, що визначається відмінностями у політиці приймаючих країн доіноземного капіталу.
Правовий режим іноземноївласності визначається, насамперед, внутрішнім законодавством приймаючих країн(гірничим законодавством, законодавством про розробку природних багатств,спеціальними інвестиційними кодексами).
Говорячи про захистекономіки у зв’язку із залученням іноземних інвестицій, слід мати на увазі неїї захист від іноземних інвестицій, які конче необхідні, а доцільно вести мовупро нейтралізацію негативних ефектів неминучого процесу, про забезпеченняінвестиційного механізму системою безпеки.
Створюючи сприятливіумови для вкладання іноземного капіталу, оголошуючи про національний режим длянього, практично в усіх країнах світу процес залучення іноземних інвестицій втій чи іншій формі регламентується: їхній приплив заохочують в одні галузівиробництва і обмежують в інші.
Вочевидь, що для кожної зкраїн — донорів, які є основними імпортерами капіталів в економікукраїни-отримувача, держава повинна напрацьовувати та проводити цілеспрямовануполітику щодо залучення іноземних інвестицій, яка має базуватися на принципахзагальнодержавних пріоритетів щодо іноземного інвестування та наконцептуальному визначенні галузей економіки держави, їх ведучих підприємств,набуття контролю над якими з боку іноземного капіталу загрожуватиме економічнійбезпеці державі.
Таке визначення дає можливістькраїні-отримувачу побудувати свої системи захисту — від дій недобросовіснихіноземних інвесторів та впливу негативних явищ, що супроводжують процесбудь-якого іноземного інвестування, та заохочення — з метою залучення іноземнихінвесторів до інвестування економіки за пріоритетними напрямами.
Ці системи повиннівключати відповідні заходи на рівні законодавчої та виконавчої влад. Назаконодавчому рівні мають бути вирішені питання щодо заборон та обмежень, якістосуються діяльності будь-якого іноземного інвестора на території країни, нарівні виконавчої влади — прийняті конкретні рішення щодо умов діяльності наринку капіталів кожного з іноземних інвесторів з урахуванням визначених длякожного з них пріоритетів інвестування та діючих міжурядових і міжгалузевихугод тощо.
Потенційніінвестори з-за кордону в усіх розвинених індустріальних країнах (окрім США,ФРН, Італії і Швейцарії) повинні отримати спеціальний урядовий дозвіл наздійснення капіталовкладень.
Танавіть якщо для трансферту капіталу не треба попереднього дозволу, іноземнийінвестор має повідомити про нього компетентний державний орган (ФРН, Італія). Убагатьох країнах існує механізм контролю за поглинанням національних фірмзарубіжними інвесторами. Скажімо, у Німеччині при захопленні 25% акціонерногокапіталу компанії інвестор зобов'язаний інформувати її про це.
ВЯпонії для встановлення закордонного контролю необхідне одностайне схваленняради директорів корпорації. У Великобританії скупка іноземцями контрольногопакету акцій великих підприємств обробної промисловості може бути заборонена увипадку, коли вона вступає у протиріччя з національними інтересами. При цьомудля запобігання небажаній скупці уряд може викупити акції об'єкта, щопередбачається для поглинання.
Конкуренціяза залучення ПІІ на міжнародних ринках капіталів вимагає від національнихурядів запровадження спеціальних сприятливих умов для діяльності іноземнихінвесторів. зокрема, особливий режим стосовно іноземних інвестицій запровадилибільшість розвинутих країн та країни, що розвиваються.
Такожбільшість країн, що розвиваються та постсоціалістичних країн для заохоченнянадходжень прямих інвестицій широко використовують приватизацію державнихпідприємств.
Використання спеціальнихпільгових умов таїть в собі небезпеку залучення до країни спекулятивнихкапіталів. Відтак воно має поєднуватися з активним регулюванням форм і напрямівдіяльності іноземних інвесторів у країні.
Світовий досвід свідчить,що найбільш фундаментальні стимули ПІІ стосуються базисних характеристикекономіки країни-реципієнта, в той час роль спеціальних стимулів, які створюєдержава, є другорядною.
Протіканняінвестиційних процесів, їх характер, інтенсивність та результативність, а такожуправління ними залежить від інвестиційного клімату, що сформувався в державі,тобто від стану правового, фінансового, соціально-економічного тасуспільно-політичного середовища в її межах, яке зумовлює ту чи іншу ступіньпривабливості для інвестицій.