ФІЛОСОФІЯТА НАУКА ПРО ПРИЧИНИ РЕЛІГІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ
філософія причинарелігія діяльність творчість
Хоч шляхи, якимилюди приходять до релігії, не однакові, в їх розмаїтті можна виявити загальне.Потреби, що спонукають людей до релігійної творчості, можна розділити на двігрупи – потреби надіндивідуальні, суспільні (системні) – потреби в регулюваннівідносин між людьми, та потреби індивідуальні, потреби в саморегулюванніповедінки, в розраді, компенсації свого безсилля.
Навіть сьогодні,на рівні буденної свідомості, поширені спроби пояснити виникнення та існуваннярелігії обмеженістю знань віруючих, їх неуцтвом. Прибічники таких поглядів нерозуміють своєрідності такого суспільного явища як ідеологія, різновидом якої єрелігія. Потреби та інтереси людей не зводяться до пізнавальних. Зокрема,існують інтереси організаційні, емоційні. Релігія створюється людьми не стількидля задоволення пізнавальних потреб і інтересів, скільки для виправдання абозаперечення суспільних порядків, задоволення організаційних та емоційних потребі інтересів. Уявити собі, що таке ідеологія, можна на ряді прикладів з історіїсуспільної думки. Земляки давньогрецького філософа були здивовані та обуренітим, що філософ мав нахабство заперечувати існування богів всупереч тому, щомав можливість на стінах храму прочитати численні прізвища тих, хто дякувавБогові за порятунок під час аварій кораблів. Якою була реакція філософа? Вінлише поцікавився: “А де прізвища тих, хто благав Бога про порятунок, алепотонув?”. Переконаного віруючого така постановка питання не приголомшить.Віруючий може відповісти: “Потонули саме ті, кого Бог не вважав необхіднимрятувати, хто порушував його волю, грішив”. Ідеологія взагалі, релігійназокрема, на відміну від науки, не намагається узагальнити всю відому сукупністьфактів. Вона розподіляє факти на корисні і шкідливі. Перші приймає до уваги,узагальнює, другі не помічає, ігнорує або дає їм таку інтерпретацію, щовідповідає інтересам творця або прихильників ідеології. Ідеологія асимілює,успадковує з накопиченого суспільством знання лише те, що їй корисно,відповідно – відкидає те, що вступає у протиріччя з її інтересами. Ідеологіянамагається обмежити свободу наукового або філософського дослідження, якщо їхрезультати зачіпають її інтереси.
За сповідальнимвизнанням Канта: “Ніхто не примусить мене сказати протилежне тому, що я думаю,але я не наважусь сказати все, що я думаю”, приховується не тільки обережність,а і усвідомлення, що свобода – це не свавілля, але тут безумовно є іобережність. Вміння вичекати, до певного часу “тримати язика за зубами” – цеполітична, ідеологічна, а не наукова цінність. Якби Лютер зі своїмиантикатолицькими тезами “висунувся” трохи раніше, він не став би ідеологомнового релігійного напрямку, його б знищила інквізиція. Відомий вислів Тертуліана:“Нам після Христа не потрібна ніяка допитливість (тобто філософія – М.А.),після Євангелія – ніякі дослідження. Філософи – патріархи єретиків” яскравовисвітлює прірву між ідеалами науки та ідеології, вказує на принциповувідмінність їх соціальних функцій. Соціальна функція будь-якої ідеології,зокрема релігійної, полягає, на відміну від науки, не стільки в пізнанні,дослідженні суспільства, скільки в забезпеченні його практичного функціонуваннята розвитку. Потрібне додаткове наукове дослідження для того, щоб виявитипізнавальний зміст ідеології. Істиною в ідеології проголошується те, щокорисне. Особливість ідеологічного розуміння істини яскраво висловив Ф.Ніцше.Для нього істина рабів – це брехня, а брехня панів – це істина, істинаобґрунтовується авторитетом, почуттям більшої влади. Погляд на релігію якпомилку в пошуках істини не здатний з¢ясувати, чому релігія та церква зберігаютьсяі будуть зберігатися у майбутньому всупереч прогресу у розвитку наукових знаньпро природу і людину, всупереч процесу деміфологізації релігії.
Причинирелігійної творчості людей треба шукати перш за все у міжлюдських стосунках, унеобхідності їх регулювання, компенсації власного безсилля. Зіткнення інтересівлюдей веде до формування оцінних понять: добра – зла, справедливості –несправедливості, тобто моралі, а з виникненням політичної влади – понятьзакону – злочину, тобто права. Мораль покликана захистити спочатку колектив таособу, а в кінцевому рахунку людину взагалі від свавілля іншої людини. Уборотьбі людей між собою народжується усвідомлення того, що без суворого,безумовного дотримання певних норм поведінки над життям людей зависає загроза,небезпека самознищення. Такі норми проголошуються непорушними, тобтосакралізуються (від лат. sacer –священний). Сьогодні сакралізація – це діяльність, спрямована перш за все набезумовне виконання інтегруючих соціальних норм, ідеалів, формуваннянезаперечності авторитету соціальної організації, влади, осіб, що їхперсоніфікують, ідеологій, що висловлюють їх інтереси. Історично першиминосіями сакрального були людські дії, родинні зв’язки та природні явища.Сакралізація природних явищ у минулому (води та вогню, Сонця та Місяця, тварин,птахів, рослин) була також виразом впевненості у їх виключному життєвомузначенні. Існує пряма пропорційна залежність між рівнем централізації та рівнемсакралізації соціальної організації. Сакралізація передбачає сувору колективнута особисту відповідальність за замах на те, що проголошується священним. Типивлади – традиційна, харизматична, легітимна розрізняються між собою зокрематим, що саме постає об’єктом сакралізації – уособлювана традиція – системаміфів, почуттів, дій, авторитетів; харизматична особистість, що здатна зламатиодні традиції і встановити нові; врешті-решт деперсоналізовані безособовісоціальні норми (правові, моральні, наприклад, “приватна влада священна танедоторкана”). Саме сакралізація є духом релігійної творчості. Спроба розкритизміст поняття “обожнення” приводить до поняття сакралізація. Процес формуваннябудь-якої релігійної ідеології – це одночасно і процес формування певного типуорганізації, влади та їх поступової сакралізації. Наприклад, в процесіформування християнства простежуються три напрямки сакралізації: сакралізаціяособи Ісуса, перетворення Ісуса в Христа, людини в Бога; намагання вперманентній запеклій боротьбі різних течій створити єдину організацію,забезпечити її монолітну єдність, незаперечний авторитет (сакралізаціяорганізації); формування сакралізованою організацією – церквою (не без допомогиорганізації політичної – державної влади) обов’язкової для всіх віруючих єдиноїідеології. Один з проявів процесу сакралізації ідеології – формування Біблії.Сьогодні Біблія налічує лише чотири Євангелія, тоді як у первісному християнствіїх кількість перевищувала три десятки. Куди поділися Євангелія, які церква незнайшла можливими включити у Біблію? Їх не зберігала, а знищувала церква. Їхспіткала сумна доля творів критиків християнства, що теж були знищені. Зідеалами науки це не сумісно. Якби хто-небудь з нас знайшов сьогодніранньохристиянський твір, не відомий науці, його ім’я увійшло б у історіюнаукового дослідження християнства. Кожен такий твір дозволяє відтворитивтрачене кільце у ланцюгу формування первісного християнства. Якби християнствостало державною релігією раніше ніж у
IV ст., і біблійний канон був би сформований та сакралізований раніше. Навідміну від християнства процес формування буддизму до виникнення ламаїзму непривів до появи централізованої організації. Основа буддистської організації –самостійні чернецькі общини. Але і тут об’єктом сакралізації постають особаБудди, його вчення, чернецькі общини (“три дорогоцінні кошики”). Про те, щорелігія виростає не тільки із незадоволених потреб окремої людини, а перш завсе з потреб регламентації суспільних відносин, потреб функціонування,існування певних соціальних систем, свідчить і те, що сакралізація відбуваєтьсяне тільки у релігії, а і за її межами – в політичному житті. Більшовицька владавихвалялась своєю войовничою антирелігійністю. Це не заважало їй бути більшсакральною ніж та, яку вона знищила. Тоталітарна політична система більшовиківтрималась на таких сакральних стовпах, як одна гіперцентралізована партія, однаідеологія, один Вождь. Незаперечний сакральний авторитет Вождя, партії, системиформувався у перманентній між– та внутрішньопартійній боротьбі, у пеклі свідоморозпалюваної перманентної громадянської війни, шляхом створення “орденамеченосців” – партії “нового типу”. Таємницю цієї “новизни” було розкритоГ.В.Плехановим ще тоді, коли більшовицьке дитя перебувало у колисці. Ленінськумодель побудови партії він оцінив як “партію жаб на чолі з Центральнимжуравлем”. Не тільки релігія, а і право, мораль тут десакралізуються,проголошуються “волею пануючого класу” (насправді, волею тих, хто цю владууособлював, воля Вождя є вищий закон), презумпція невинності – “буржуазниммотлохом”. Одночасно створюються своя церква – партія, своє “міністерстволюбові” – служба безпеки, свій індекс заборонених книг. Своєрідність релігійноїсакралізації в порівнянні з сакралізацією політичною полягає у тому, що врелігії повинні сакралізуватись перш за все ідеали, моральні норми, нормисаморегулювання поведінки, тобто те, що повинно бути, а потім вже те, що існує,що зуміло себе реалізувати в боротьбі (влада, особи, що персоніфікують владу).Саме в цьому полягав сенс розрізнення Кантом ідеалів та ідолів, розумного танерозумного в релігії.
Навіть буденнасамосвідомість віруючих віддає собі звіт у тому, що релігія виростає зморального напрямку думок, з небажання примиритися із злом, кривдою. Уявленняпро святе, священне, виникають з протиріччя між тим, що відбувається, існує, татим, що за уявленнями віруючих повинно бути, між сущим та належним, бажаним,ідеалами та реальною дійсністю, з усвідомлення загрози життю як окремої людини,так і існуванню соціальних спільнот в умовах сваволі, уседозволеності, колиправить бал гола фізична, або політична сила. Саме усвідомлення необхідностівідповідальності колективної, а згодом індивідуальної за власну поведінкустворює уявлення, віру в Божий суд, пекло, рай, карму. Світ зла породжує мріюпро добро, ідеал добра, справедливості. “Не швидко здійснюється суд надпоганими справами, тому і не страшиться серце синів людських творити зло”, –скаржиться автор. Для пророка Ісайі Бог – це еталон, ідеал правосуддя,справедливості, вірності. Ісайя обіцяє, що Бог “буде судити бідних за правдою”,а справи страждальців вирішувати “за істиною”. Він запевняє віруючих у тому,чого благають вони самі – Бог відвертається від злочинців, коли вонипростягають до нього свої “наповнені кров’ю” руки. Звертаючись до можновладців,багатіїв, пересічних віруючих, Ісайя кличе: “Відкиньте зло ваших вчинків...,перестаньте чините лихе! Навчіться чинити добро; правосуддя жадайте; карайтеграбіжника; спасайте пригнобленого; захищайте сироту; за вдову заступайтесь!”.Наочне уявлення про напрямок думок та почуттів віруючих дає вірш Лермонтова“Смерть поета”. Віруючі, як і автор вірша, бажають, щоб крім продажного земногосуду існував ще і суд Божий, який, на відміну від земного, був би непідкупним,“недоступним дзвону злата”. В залежності від особистості віруючих, від того, якскладається їх життя, одні з них сподіваються на те, що Бог простить їх гріхи,інші – що помститься за їх горе, страждання, “кожну сльозу з очей їхніх зітре”.Коли ап. Павло закликав: “Не мстіть за себе, улюблені, але дайте місце гнівуБожому, бо написано: “Мені (належить) помста. Я відплачу…”, – він вказував наодне з джерел морального і одночасно релігійного напрямку думок. В Апокаліпсисідуші убієнних за слово Боже, звертаючись до Бога, волають: “Аж доки, владикосвятий та правдивий, не будеш судити і не мститимеш тим, хто живе на землі, закров нашу?”. Що вони чують у відповідь? Бог пропонує заспокоїтись, “іще трохиспочити”, аж доки кількість вбитих не досягне відомого Богові числа. Моральнаспрямованість релігійного напрямку думок, масової релігійної свідомості полягаєу тому, що смерть, страждання, горе розглядаються як кара за гріхи, а щастя яквинагорода, що релігія взагалі, віра в Бога зокрема, необхідно пов’язані знадією на те, що рано чи пізно зло буде покаране, а добро – нагороджене,пов’язані з усвідомленням відповідальності людей за свою поведінку, з вірою вкінцеву перемогу справедливості. Якою б наївною не була така впевненість, вонагідна поваги, а не глузування, вона природна, а не надприродна, оскількивідсутні реальні можливості покласти край злу. Теза: “Релігія – втеча відсвободи, спроба зняти відповідальність з себе та перекласти її на інших” єабстрактною, односторонньою, не враховує якісні відмінності між різними типамирелігійності і різними типами віруючих.
До релігійноїтворчості люди звертаються і тому, що наслідки, результати їх діяльностівиходять з під їх контролю і починають панувати над ними. У філософії це явищездобуло назву відчуження. Відчуження має місце у всіх сферах людськоїдіяльності – у матеріальному виробництві (не речі для людей, а люди – дляречей), у політико-правовій діяльності (не держава для людини, а людина длядержави), у сфері ідеології та науки. Чудовий образ для виразу релігійноговідчуження знайшов Ісус: “Не людина для суботи, а субота для людини”. Про проявполітичного відчуження та необхідність його подолання
К. Маркс писав:“Свобода полягає у тому, щоб перетворити державу із органа, що стоїть надсуспільством, в орган цілком йому підконтрольний”. Але до втілення цього ідеалуу дійсність ще дуже далеко. Реальністю є якраз протилежне – безсилля та почуттястраху перед політичною владою. Не тільки перед стихією природи, а і передвласним творінням – Левіафаном, людина може відчувати себе нулем або черв’яком.Згадаємо вірш М.Некрасова “Размышления у парадного подъезда”, його рядки про одного з можновладців: ”Не страшныему громы небесные, а земные он держит в руках…”. Там, де правоіснує лише на папері, політична влада дозволяє її володарю одних розчавити,других облагодіяти. Тоталітарні політичні системи, де влада не обмеженазаконами, дозволяють одній “людині” знищити десятки мільйонів. Релігія як мріяпро добро і справедливість необхідна зокрема тому, що реальна політична владанічого спільного з цими ідеалами може не мати, перетворюватись у зграю шахраївта розбійників. Розповсюдженню вчення галілейського тесляра Ісуса нагігантських просторах Римської імперії, перетворенню вчення однієї особи усвітову релігію безумовно сприяло у першу чергу перетворення римської держави утаку зграю. Проголошена цією владою війна християнству лише сприяла в очах масзростанню його авторитету, його перемозі. Політична система може пред’являтипопит як на аморальність, підлість, бути розсадником мерзоти, так і попит нависокі моральні якості. Релігія найбільш потрібна саме тоді, коли навкруги всемерзотно. Тоді влада стає розсадником релігійності, навіть коли вона проголошуєвійну релігії.
Антагонізм уміжлюдських відносинах досягає апогею у війнах, серед яких громадянські єнайжахливішими. Війни – це реальне пекло, створене людьми, владою. Війни завждизагострювали релігійні почуття, які можуть бути як протестом проти насильствалюдини над людиною, так і породжувати насильство, виправдовувати його(наприклад, настанова: “Багатобожжя – гірше ніж вбивство”). Більшість людейпішла з життя, не вичерпавши своїх біологічних і творчих можливостей. Їхнюсмерть прискорювали не тільки голод, хвороби, а й люди.
Відчуження міжсуспільством та особистістю заважає або взагалі робить неможливим реалізацію їїцілей. Результат діяльності особистості залежить не тільки від неї, її власнихякостей, а і від того суспільства, в якому розгортається її діяльність.Наявність у особистості незвичайних здібностей не гарантує їх реалізацію, аотже і щастя. Найталановитішу особистість суспільство може розчавити як комаху.Тисячоріччями люди ставились до вогню з “суеверным трепетом”. Першою людиною,що дала наукову відповідь на те, що таке вогонь, розкрила його таємницю бувгеніальний французький хімік А. Лавуаз’є. Під час якобінського терору йогостратили. Друзі намагалися врятувати його життя, але на їх зверненні чиновникнакреслив: “Республіка не потребує в хіміках”. Долю свого друга, проголошеноговладою божевільним, О.Пушкін ставив у пряму залежність від особливостейспільної їм Батьківщини. “Он в Риме был бы Брут, в Афинах – Периклес, аздесь он – офицер гусарский”. Коли С.Єсенін скаржився: ”Мояпоэзия здесь больше не нужна, да и пожалуй сам я больше здесь не нужен", не потрібен був не тільки він та його поезія. У стані «ворогів народу»опинились дворянство, буржуазія, офіцерство, козацтво, куркульство,духівництво, ”буржуазна інтелігенція”. Будь-яку особистість можна порівняти з іскрою. Якщо іскра впаде накаміння, вона згасне. Інша справа, коли іскра влучить у вибухівку. Саме коли“іскра” падає на “каміння”, “іскрі” потрібен співрозмовник, рятівник, помічникі це “каміння” стає у масовій свідомості об’єктивним змістом уявлень пронезалежну від здібностей людини долю, стає підставою, щоб пливти по течії,вести себе так, як всі, зняти з себе відповідальність за зроблений вибір іперекласти її на інших: долю, Бога, владу. В такій ситуації релігія стає втечеювід свободи.
Серед суспільнихвідносин, які породжують релігійність, слід виокремити відношення, пов’язані зпрагненням, пошуками особистого щастя, відносини, які складаються у сім’ї.Культура взагалі, релігійна культура зокрема, перетворює тварину у людину. Цеперетворення триває усе життя кожного з нас. Починатись це перетворення повинноу сім’ї, де дитина навчається розмовляти, працювати, виконувати соціальні ролі,норми. Сім’я, як і кохання, – це продукт культури, бо відносини, що складаютьсяу сім’ї, повинні регулюватись не тільки і не стільки біологічними,фізіологічними потребами, скільки моральними нормами. Саме культура, зокремамораль, релігія, право, матеріальне виробництво покликані перетворити тваринне,тобто фізіологічні потреби, у людські потреби, почуття. Мистецтво у певній мірізобов’язане своїм виникненням, існуванням одночасно і виразу, оспівуванню іформуванню не сексу, а людського почуття кохання. Кохання може дати людинікрила, стати джерелом натхнення, впевненості, творчості. У стані закоханостінароджувалися такі шедеври мистецтва як “Я помню чудное мгновенье” Пушкіна,“Запрошення до подорожі” Ш. Бодлера, “Вальс-фантазія” М. Глінки, “Місячнасоната” Бетховена, “Сікстинська мадонна” Рафаеля, “Даная” Рембрандта, МавзолейТадж Махал – це застигле у мармурі почуття любові чоловіка до жінки. Тільки ті,хто відчув насолоду, красу кохання, могли створити чудо – фільм “Чоловік тажінка”. Музика, поезія, парфуми, квіти, косметика, мистецтво одягатись, щобсподобатись, – це повітря, мова кохання. У християнстві білосніжне вбраннянареченої – це свідоцтво, знак, символ її ангельської чистоти. У коханні людинавіддає, щоб отримати, живе для іншого і одночасно для себе (згадаємо зворушливеоповідання О’Генрі “Дари волхвів”), два самостійні духовні світи зливаються уодин і кожен з закоханих відчуває зворушливу увагу до себе, “благоговейнуюробость” (Д. Мережковський). Закохані не відчувають себе самотніми. Релігію ілюбов може поєднувати бажання бути кращим, ніж ти є, потяг до ідеалу, ідеалізаціятого, кого ти кохаєш. Любов, кохання, сім’я далеко не всіх роблять щасливими.Український Орфей – О.Олесь – писав: “Від руки найніжнішої рани заживають вмогилі одній.” Біль, викликана близькими, коханими, рідними, переживаєтьсянайгостріше, найболючіше. Невдало складене особисте життя, розпад сім’ї, єоднією з найпоширеніших причин релігійності жінок сьогодні. Навпаки, щасливесімейне життя послаблює інтенсивність релігійного почуття, хоч самі віруючіможуть цього і не усвідомлювати. У різних релігіях ставлення до кохання, сім’їрізне. Індуїзм підносить чуттєву, фізіологічну сторону кохання, він, на відмінувід християнства, не знає ніяких “подвигів…виснажування плоті.” Буддійськеставлення до кохання, сім’ї ближче до християнського. І буддизм, і християнствопротиставляють тілесні та духовні потреби, проголошують примат других надпершими. Їм обом чужа ідея гармонії тіла та духу, свідоцтвом чого є інститутчернецтва. З одного боку, любов та добро проголошуються законами Всесвіту, зіншого – любов до жінки, дітей, батьків опиняються на одній площині з жадобоювлади, багатства і оцінюються як перешкода на шляху досягнення ідеалу повноїнезалежності та душевного спокою – нірвани. Християни можуть пишатись тим, щоІсус ототожнив Бога з любов’ю і звів зміст істинної релігії до любові до Богата ближнього, де під останнім розуміється будь-яка людина, здатна на любов ідобро, незалежно від її національності. Для Ісуса чоловік та жінка – один дух іодне тіло. Ісус не тільки підтримує осуд перелюбу, що порушує основний законморалі: ”Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чинить їм іви”, а вже погляд на жінку з пожадливістю (вожделением – рос.) прирівняє доперелюбу. Такий максималізм пояснюється тим, що і Ісус, і Будда у можливостіподолання свого почуття до жінки бачать прояв свободи, здатності не бути рабомсвоїх почуттів, здатності їх регулювання. В очах як Будди, так і Ісуса чернецьвище сім’янина. І Ісус, і Будда розглядали родинні обов’язки як те, що заважає,перешкоджає їх справі – створенню нової релігії. Ось вимоги, які, зокрема,висував Ісус продовжувачам своєї справи (в грекомовному середовищі пізніше їхбудуть іменувати апостолами): “Коли хто приходить до мене і не зненавидитьсвого батька та матері, і дружини і дітей, і братів і сестер, а до того ісамого життя свого, – той не може бути учнем Моїм!…Кожен із вас, який незречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм”. (Лк, 14, 26, 33). В очахап. Павла і дар пророкувати, і неосяжні знання, і здатна пересувати гори віра –ніщо, якщо людина не здатна любити. Любов збережеться навіть, якщо мовизамовкнуть, зникнуть, а знання скасується. Але який зміст вкладає апостол в цепоняття? Для нього любов – це перш за все… терпіння!.. Релігія сприялазбереженню, зміцненню сім’ї, оскільки засуджувала перелюб як гріх, формувалавідчуття відповідальності, обов’язку у сімейних стосунках. Одночасно релігія тацерква виправдовували нерівність у сім’ї. І в міфі про Адама та Єву, і в книзіЕклезіяста відчутна антифеміністична тенденція Біблії.
В релігіїзнаходить свій прояв суспільна природа людини. Потреба в спілкуванні у людинимає не тільки біологічну, а у здебільшого соціальну природу, бо людина нетільки продукт природи, а і створеної нею самою культури. Але коли благання продопомогу залишається не почутим, ”гласом волаючого у пустелі“, коли люди недопомагають, а знищують один одного, використовують як засіб, отруюють життяодин одному, принижують, чи варто дивуватися тому, що вони створюють уявногопомічника, співрозмовника, рятівника. Релігія – це діяльність, спрямована наподолання почуття самотності, відчуження між людиною та суспільством. “У своїхмолитвах я розмовляю з Богом як з другом і наше спілкування повне насолоди. Вінзавжди відповідає мені“, – в таких захоплюючих виразах описує свій досвідспілкування з Богом віруючий. Потреба в спілкуванні задовольняється в релігіїне тільки у молитві, в уявленні, але і реально, в повсякденних контактахєдиновірців, однодумців. Ось красномовне свідчення пересічної віруючої,свідчення, що заслуговує на увагу кожного, хто цікавиться шляхами, якими людиприходять до релігії, та відмінностями релігії від науки: ”Мені байдуже, є Богчи нема його. Навіть якщо його й нема, я все одно буду вірити. Адже яке у менежиття? Я одна, сини одружились, чоловік помер. До кого мені йти? До сусідів?Так сусіди – люди чужі, не дуже мою біду розуміють. Візьму увечері, викладудушу перед Богом. Чує він мене чи ні, хто його там знає, а я вірю, що він є…”.
Релігія – цедіяльність, спрямована на компенсацію, надолуження безсилля віруючих передвладою, суспільством, природою, це спроба подолати свою власну неспроможність,закликати на допомогу і таким чином здобути впевненості, сили. ”Усі ми нулі інабуваємо значення, коли попереду стоїть одиниця – Ісус Христос”. Релігія – це мольба,благання допомогти, і навіть у класичному буддизмі, де бажана мета – стандушевного спокою і повна незалежність від усього оточуючого досягаєтьсявиключно власними зусиллями, без будь-якої зовнішньої допомоги, роль помічника,рятівника пересічного віруючого беруть на себе Будда та його учні – ченці, щовідмовляються від досягнення особистого спасіння заради того, щоб допомогтитим, хто цього потребує.
Перед кожноюлюдиною життя рано чи пізно ставить питання: “Чи має життя сенс, чи варто їмдорожити?”. Шекспір бачив сенс життя у дружбі, творчості, закоханості. Длянього “Любовь – над бурей поднятый маяк, не меркнущий во мраке и тумане,любовь – звезда, которою моряк определяет место в океане...”.Розлучуючись із життям, Архімед встиг вимовити: “Не торкай мої креслення!” Колиза станом здоров’я Кант вже не був у змозі працювати, життя стало для ньоготягарем, втратило сенс. Для нього жити – значило працювати. В пограничнійситуації, перед безоднею, прірвою небуття, підсумовуючи рахунки прожитого,Б.Пастернак цінність життя вбачав у можливості, здатності творити (вінпорівнював цю здатність з розмахом розправленого крила птаха у польоті),можливості насолоджуватись красою людини, природи, у можливості кохання,співчуття, переживання (“смягчи последней лаской женскою мне горечь роковогочаса”). Як складаються відношення особистості з іншими людьми, приносять вониїй щастя чи страждання, і відповідно, як вона оцінює своє життя – як таке, щомає сенс чи безглузде – залежить і від того, чи є у неї справа, в якій воназдатна реалізувати свої здібності, завоювати, здобути у інших людей визнання,пошану, або, навпаки викликати заздрість, зневагу, ненависть. Праця здатна якнадати сенс життю людини, так і зробити його безглуздим. З якою шанобливістю миб не ставились до Біблії як унікального людського творіння, котре акумулюваломоральний досвід людства, усе ж треба визнати, що коли Біблія оцінює працю якпрокляття, що Бог послав не тільки Адаму і Єві за їхнє гріхопадіння, а й усьомулюдству, всім їхнім нащадкам, вона орієнтується не на тих, для кого праця –умова формування і існування людства, передумова його свободи, а на тих, длякого можливість не працювати розцінюється як щастя, як райський стан. Зарадиоб’єктивності треба визнати, що в Біблії можна знайти і протилежну оцінку роліпраці: “Усе, що може рука твоя робити, по силі роби, тому що в могилі, куди тийдеш, немає ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості”. Тут Біблія ще недійшла до ідеї безсмертя душі. Але праця – це не тільки шлях до свободи. Працяможе виснажувати фізично (“там матір добрую мою ще молодую – у могилу нужда тапраця положила...”) (Т. Шевченко) та отупляти духовно. Примусова праця – цезасіб поневолення. Лозунг на воротах фашистських концтаборів: “Arbeit macht frei” (праця робитьвільним) був додатковим засобом знущання над поневоленими. Саме праця, щонездатна стати сенсом життя, постає одним з джерел релігійності і хочіудео-християнське та мусульманське уявлення про рай є помилковим, бо незалишає місця для головного в житті людини – праці, воно адекватно висловлюєставлення до праці людини, що не є вільною. Лише вільна людина може знаходити упраці сенс свого буття і працювати у повну силу. Не всі люди мають бажанняшукати сенс життя у сімейному щасті, у пізнавальній, мистецькій, фізичнійдіяльності, не всі поділяють погляд: “Бажаєш жити для себе, живи для інших”,“Приємніше створити одного, ніж знищити десяток”. Одним з проявів свавілля,несвободи, рабства є спрага принижувати, володарювати, ґвалтувати, вбивати,руйнувати. “Страсть к разрушению– творческая страсть”, – вважав саме той,хто мріяв про час “народної розправи з мішурно-освіченою сволотою” – М.Бакунін.“Пафос революції” можна знаходити у тому, щоб без зайвої судової тяганини“поставить к стенке” черницю чи митрополита, на очах у віруючих порубатисокирою ікону і кинути у вогнище, або висадити в повітря храм і фото його руїниумістити на обкладинці популярного тижневика. Скільки самозакоханості,самовдоволеності, насолоди від усвідомлення своєї всемогутності, безкарності нахабнодемонструють себе у визнанні націонал-соціалістичної “надлюдини”: “ Коли я чуюслово “культура”, я спускаю курок свого браунінга”. Релігія може бути як втечеювід такої огидної дійсності, так і сприяти створенню такої дійсності.
Безжаліснийнауковий та філософський висновок, що нічого вічного у природі не існує, щовсе, що має початок, повинно мати і кінець, що смерть – не обов’язково кара загріхи, а природне, неминуче явище, по-перше, до певного часу залишаєтьсяневідомим віруючим, по-друге, далеко не всіх здатний задовольнити. Не всі маютьмужність, бажання з цим погодитись. Трагізм людського буття – в усвідомленнійого смертності, скінченності, абсурдності. Абсурдність ця полягає не тільки утому, що люди прагнуть одного, а досягають зовсім іншого, навіть протилежного,а і у тому, що в людському житті, як і в житті природи, безцільна випадковістьвідіграє не меншу роль, ніж біологічні та соціальні закони функціонування ірозвитку окремої людини та суспільства в цілому. Кожен день життя людини може статитим останнім днем, коли “застынет все, что пело и боролось, сияло ирвалось, и зелень глаз моих, и нежный голос, и золото волос” (М.Цветаєва). Трагізм людського буття чудово передають такі шедеври світовогомистецтва як романси на вірші Л. Глібова “Журба” та О. Олеся “Чари ночі”. Алеякщо у всесвітньому вимірі життя і окремої людини і людства, і усього живого наземлі можна розглядати як безцільне, від людини залежить, чи буде її життя матисенс у її власних очах та очах інших. Коли до вмираючого звертаються зпроханням: “Не вмирай …, я тебе люблю”, таке життя мало сенс.
У кожній людиніможна знайти не тільки те, що об’єднує її з іншими людьми, а й те, щопритаманне виключно їй. З розвитком культури, розподілом праці, ця унікальністьособистості повинна зростати. Трагізм людського буття і в тому, що люди невстигають об’єктувати у культурі, передати нащадкам свій унікальний досвід.Слід підкреслити, що це розуміння унікальності, неповторності людини повністювідсутнє у книзі Йова, де Бог погоджується на нелюдяний експеримент надправедником Йовом – спочатку дозволяє знищити всю його родину, все, нимнапрацьоване, позбавляє його здоров’я, а згодом, після перевірки на особистувідданість нібито повертає те, що відібрав. Але чи можна повернути загублені зарадиексперименту людські життя? (врахуємо, що Біблія у книзі Йова ще заперечуєбезсмертя душі) Поведінка Бога нагадує тут теорію та практику тих войовничихатеїстів, що з знищення навіть мільйонів не робили трагедії, а знищення людинипо-блюзнірськи порівнювали з “тріскою при рубанні великого старого лісу”.Привабливість деяких форм релігії у тому, що вони обіцяють віруючим зберегти їхдуховний світ, їх душу і таким чином пом’якшити трагізм людського буття.Релігійна діяльність, релігійна міфотворчість спрямовані на те, щоб подолатитрагізм людського буття, закрити на нього очі. Саме небажання змиритися знеминучістю смерті фізичної, біологічної, духовної, безглуздістю буття надає ісьогодні міфу про загробне життя друге дихання.
Деякіприродознавці шукають витоки релігійності у генах. У взаємодії явищ природи,зокрема і у генах, а не тільки у людських гріхах, наука знайшла причину хворобта смерті, які дійсно сприяють релігійності. Але до певного часу усім людям, ане тільки віруючим, про закони генетики нічого не було відомо. Австралійці,наприклад, пояснювали смерть людини виключно чаклунською діяльністю ворогів, іза кожну смерть родича намагалися помститися. Щоб хвороби та смерть, породженіними страждання, страх привели до релігійності, треба мати можливістьподілитися з іншими своїм горем, а це неможливо без спільно, соціально, а небіологічно створеної системи знаків. Без такої системи знаків, без можливостіспілкування взагалі неможлива культура. Тому релігія, як і інші форми культури,має соціальну, а не біологічну природу.
Потужнимстимулом релігійної творчості людей було і залишається незадоволення їхніхматеріальних потреб. Хоча Біблія і вважає, що не хлібом єдиним існує людина, вмолитві “Отче наш” віруючий благає бога вибачити борги його і дати хлібнасущний.
Підсумуємосказане. У якій соціальній атмосфері народжується віра в Бога, можна скластиуявлення із змісту книг Йова, Еклезіястової та 66-го сонета Шекспіра:
Измучась всем, я умереть хочу,
Тоска смотреть, как мается бедняк,
И как шутя живется богачу,
И доверять, и попадать впросак,
И наблюдать как наглость лезет в свет,
И честь девичья катится ко дну,
И знать, что ходу совершенствам нет,
И видеть мощь у немощи в плену,
И вспоминать, что мысли заткнут рот,
И разум сносит глупости хулу,
И прямодушье простотой слывет,
И доброта прислуживает злу,
Измучась всем, не стал бы жить и дня,
Да другу трудно будет без меня.
Щоб втекти відогидної дійсності, віруючому нема потреби кликати на допомогу смерть. Навітьбезглуздому життю можна надати сенс, якщо в уяві продовжити його за межіреального, перенести у майбутнє (небесне або земне) реалізацію нездійсненихмрій, надій, праведний суд, або пом’якшити протиріччя свого життя створеннямособливих відносин в межах релігійної спільноти (благодійність, моральнапідтримка, щирість, відвертість у спілкуванні). Впевненість в тому, щосправедливий Божий суд віддасть належне кожному за його справи, перетворюєбезглуздий світ у раціоналізований, дає можливість не впадати у відчай.
Релігіязадовольняє як надіндивідуальні, владні, організаційні, системні, так ііндивідуальні потреби. Оскільки інтереси людей завжди стикались і будутьстикатись, потрібен авторитет, здатний регулювати відносини між ними. Такимавторитетом для віруючих може стати або Бог – співрозмовник, помічник,рятівник, або сакралізована міфологізіравана людина – Будда, Конфуцій, або іте, і інше – Аллах, Мухаммед. Будь яка соціальна система, щоб забезпечити своєвідтворення, вимагає від людей виконання та дотримання певних норм, заважаючиїх порушенню. В релігії необхідність дотримання соціальних норм, передусімморальних, норм саморегулювання поведінки, обґрунтовується авторитетом Бога –засновника цих норм в очах віруючих, або іншими сакралізованими авторитетами.Духом релігійної творчості, її субстанцією, її альфою і омегою є сакралізація,усвідомлення необхідності абсолютних цінностей, святого, священного. Навихідних етапах релігійності носієм сакрального стають природні явища, родиннізв’язки, людські дії. На певному етапі розвитку сакральне персоніфікується,втілюється у вигаданих образах богів, єдиного Бога, реальних осіб. Безсакралізації нема релігії, у той час як особи богів не у всіх релігіях, навітьсвітових, перебувають у фокусі релігійної діяльності. Тоді об’єктомсакралізації постають реальні особи – Конфуцій, Будда. Поява та існуваннярелігії пов’язані як з відношенням несвободи, залежності, тобто з тими сферамилюдського буття, що недосяжні цілеспрямованому регулюванню, так і з прагненнямлюдини до ідеалу, свободи. Саме небажання примиритися з відношенням несвободипороджує релігійну творчість – прояв духовної свободи, формує ідеал – те, чогонема, але що, за переконанням віруючих, повинно бути.