Міністерство освіти та наукиУкраїни
Придніпровська державнаакадемія
Будівництва та архітектури
Кафедра філософіїта політології
КОНТРОЛЬНАРОБОТА
З курсу«Філософія»
На тему: Філософія, їїпредмет та роль в суспільстві
Виконав: студентгр.III-15Д
А.Н. Налівко
Перевірив: кандидатнаук, доцент
кафедри філософії
Т.И. Виперайленко
Днепропетровск 2010 г.
ПЛАН
Передмова1.Філософія, їїпредмет і роль у суспільстві.
1.1 Об’єкт і предмет філософії.
1.2 Функції філософії.
2. Філософська проблемологія.
2.1 Загальна характеристика теоріїпроблем.
2.2 Проблема глобальних суперечностей.
2.3 Проблема «людського виміру»дійсності.
3. Роль філософії в життісуспільства і особистості.
3.1 Філософська теорія суспільства(соціальна філософія).
3.2Філософська теорія людини(антропологія) .
Висновок.
Перелік літератури.
Передмова
Виникненняфілософії стало історичним поворотом у духовному житті суспільства. Він означаврозрив з міфологічними уявленнями щодо існування людини і світу,релігійно-моральними уявленнями про них та предметно-образним мисленням накористь теоретико-понятійного світогляду.
Філософіяпокликана відповідати на питання, на які не може дати відповідь жодна наука. Усвоїх теоретичних побудовах філософія спирається на дані науки, але разом з тимвказує на основні напрями її розвитку, є надійною методологічною базою її досліджень.Науково-теоретичний і практично-духовний аспекти світогляду у філософіїпоєднані органічно і доцільно. Крок за кроком філософія з елітарної формикультури перетворюється на серцевину способу життя і мислення кожної людиницивілізованого демократичного суспільства.
1. Філософія,її предмет і роль у суспільстві
1.1Об’єкт і предмет філософії
Філософія —теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, влюдині і суспільстві.
Появу терміна«філософія» пов’язують з іменами двох відомих мислителів Стародавньої Греції:за одними джерелами – Геракліта, за іншими – Піфагора. «Філософія»перекладається з грецької мови як «любов до мудрості». За вченням Геракліта,«…мудрість полягає в одному: пізнавати думку, як таку, що править всім увсьому…Мудрість полягає в тому, щоб говорити істину і, прислуховуючись до(голосу) природи, чинити згідно з нею»1. Вся історія розвиткуфілософії підтверджує той факт, що «любов до мудрості» є їх суттєвою якісноюознакою. Проте у зв’язку зі своїм невизначеним характером, філософія потребуєпояснень і наукових тлумачень. Як будь-яке системне знання, вона має об’єкт іпредмет свого вивчення та дослідження.
Об’єктзнання у філософії і науці – все те, щопротистоїть суб’єкту, тобто свідомості, внутрішньому світові людей, якреальність у її практично-перетворювальній та пізнавальній діяльності.
Предметзнання – певна цілісність, що виокремлюється зоб’єкта, ті його аспекти, частини, властивості, які вивчаються. В одномуоб’єкті можуть мати свій предмет багато наук.
Об’єктомфілософії є:
1) природа тасутність світу;
2) природа тасутність людини;
3)взаємовідносини між світом та людиною.
Предметфілософії – історично рухливий і конкретний. Вінпостійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється, Ці процеси відбувалися задвома основними взаємопов’язаними шляхами: відокремленням від різноманітнихсистем знань у міру їх накопичення, і «самовизначенням».
Розумінняпредмета філософії як «науки наук» зберігалося впродовж тривалого історичногочасу. Навіть у середині XVII ст… видатний французький філософ і математикР.Декарт стверджував: «Уся філософія подібна до дерева, коріння якого –метафізика, стовбур – фізика, а гілля, що виходять з цього стовбура – всі іншінауки, які складаються з трьох головних: медицини, механіки та етики»1
Наповненняпредмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка – цевчення про вічне. Упродовж усієї своєї історії вона розвивається ізбагачується, але зберігає водночас спадкоємність пізнаного. Об’єкт її вивченняневичерпний, Він реалізується у предметі філософії, який, відповідно досучасних поглядів, включає:
- онтологію– вчення про буття;
- гносеологію– вчення про пізнання;
- аксіологію– вчення про природу цінностей та їх місце в реальності, про структуру ціннісногосвіту, тобто про зв’язки різних цінностей між собою, із соціальними ікультурними факторами та змістом особистості;
- методологією– вчення про систему принципів і способів організації та побудови теоретичноїта практичної діяльності;
- логіку– вчення про засоби доведення і спростування, про загальнозначущі форми ізасоби мислення, необхідні для раціонального пізнання;
- соціальнуфілософію – вчення про суспільство таособистість;
- етику– вчення про мораль як форму суспільної свідомості;
- естетику– вчення про прекрасне, ставлення людини до світу з погляду досконалості –недосконалості, прекрасного – негідного, трагічного – комічного та її художньоїдіяльності;
- історіюфілософії;
- філософськіпитання науки взагалі та окремих наук.
Отже, філософія– це теоретичне світорозуміння, вчення про загальні принципи буття і пізнання,про ставлення людини до світу, система узагальнених поглядів на світ у цілому ісвоє місце в ньому. Об’єктом вивчення філософія утверджує цінність людини якособистості, гуманізм суспільних відносин, соціальний прогрес і науковутворчість. Філософська думка є науково-теоретичною і духовно-практичною думкоюпро вічне. Філософи народжуються та помирають, а об’єкт філософськогоосмислення залишається, він існує завжди. Разом з тим філософська думка завждивиражає потреби часу, впливає на розум і серце сучасників. Численні напрями,течії та школи у філософії є спадкоємцями ї предмета. Вплив філософії нажиттєдіяльність людини і суспільства виявляється в її функціях.
1.2Функції філософії
Функція (лат. –звершення, виконання) у філософії э категорія, що характеризує такийвзаємозв’язок двох (групи) об’єктів, коли зміни в одному з них супроводжуютьсязмінами в іншому. «Функція – це існування, мислиме нами в дії» (Й.Гете). Поняття«функція» запропонував для наукового вжитку німецький філософ, відомийматематик і фізик Г.Лейбніц.
Функціїфілософії всеосяжні. Вони об’єднуються в дві групи; світоглядні іметодологічні.
Світоглядні– це функції філософії як теоретичної основи світоглядулюдей. Поняття «філософія» і «світогляд» не тотожні, хоча й одного порядку за походженням.
Гуманістичнафункція філософії спрямована на визначеніособистості, її права на свободу, щастя, вияв усіх своїх здібностей, на життя всуспільних умовах, що гарантує всебічний гармонійний розвиток. Філософіядопомагає людині стати справжньою людиною. За оцінкою одного з відомихфілософів ХХ ст… М.О.Бердяєва, «…філософія завжди була проривом ізбезглуздого, емпіричного, примушую чого і гвалтуючого нас з усіх боків світу досвіту розуму» .1
Соціально-аксіологічнасвітоглядна функція філософії полягає врозроблені нею вчення про цінності; про суспільний ідеал, тобто образ мети; проспособи мислення та діяльність людей у створенні системи суспільних відносин таїї компонентів, які відповідають потребам та інтересам особистості, соціальногосуб’єкта в цілому; про виявлення і розкриття суперечностей між системоюцінностей і понять та змістом, що вноситься до них новим етапом виробництва,життям і побутом населення.
Культурно-виховнафункція філософія реалізується в процесіформування в індивідів якостей культурної особистості, захисту її від впливуповерхових та вузьких рамок повсякденного мислення, набуття ними діалектичногостилю мислення, залучення до філософської думки; усунення між людьмикомунікативних бар’єрів, що виникли у зв’язку з їхньої професійноюспеціалізацією.
Відображувально-інформативнуфункцію філософія виконує в процесі формуваннясвітогляду, що відповідає рівню розвитку науки, історичної практики таінтелектуальних вимог людини; збирання, аналізу, перероблення інформації зметою отримання нової інформації та її концентрації у філософських поняттях,категоріях, законах.
До методологічнихналежать функції обґрунтування способів і прийомів організації різноманітнихвидів діяльності, методів, напрямів і методик досягнення справжнього іпрактичного ефективного знання.
Евристичнафункція філософія сприяє зростанню науковогознання, стверджує можливість і дієвість наукового прогнозування, бере участь устворенні окремих наукових гіпотез та теорій,є вченням про методики пізнання ідіяльності, способи і форми їх практичного застосування.
Координуючафункція філософії забезпечує відбір оптимальнихметодів наукових досліджень, виключає їх протиставлення, недооцінку абопереоцінку.
Інтегруючафункція філософії пов’язана зі створеннямсинтезуючих, проблемних наук, є найзагальнішим інтегратором наукового знання,сприяє перетворенню наукового стилю мислення на діалектичний стиль черезвведення в науку філософських понять, категорій, принципів, законів.
Логіко-гносеологічнафункція філософії полягає в розробленнізагальних методів пізнання, їх нормативних принципів, в обґрунтуванні понять ітеорій наукового знання, пізнання світу, його законів і закономірностей.
Отже, філософіяє науково-теоретичною і дослідно0пратичною базою життєдіяльності суспільства.Успіх будь-якої діяльності обумовлений наявністю відповідних знань та вміннямзастосовувати багатий світоглядний і методологічний арсенал філософії в процесіприйняття і реалізації рішень.
Філософськийсвітогляд покликаний відповідати на широке коло питань. Однак серед них єголовне. Це питання про ставлення людини до світу в цілому. У філософії воноконкретизується в питанні про співвідношення природи, матерії та свідомості,мислення, матеріального і духовного взагалі, яке вважається основним. У ньомурозрізняють онтологічну і гносеологічну складові.
Онтологічнаскладова містить питання про первинність матеріїабо свідомості.
Гносеологічнаскладова основного питання філософії полягає усвітоглядному ставленні людини до можливості пізнавати навколишній світ.
Отже, філософія– теоретичне світорозуміння, основа сучасного світогляду. Вона має власніоб’єкт і предмет дослідження. Все розмаїття філософських ідей об’єднує історичносформований комплекс проблем і питань, знання відповідей на які обов’язково длякожної цивілізованої людини.
2.Філософська проблемологія
Основні завданняфілософської проблемології – здійснення рефлексії надтеоретичнимфеноменом «проблема», виявлення різних аспектів її розуміння, з’ясуванняпроблематичності знання, його парадоксів і суперечностей. Особливе значення маєдослідження соціальних проблем, причин і недоліків цивілізаційних криз,виявлення шляхів та засобів їх розв’язання. Наукове, раціональне дослідженняпроблем в усьому спектрі їх існування і виявів не просто розширює і збагачуєфілософське знання, науку загалом, а й поглиблює її розуміння, сприяєформуванню сучасної культури, вдосконалює практику суспільної дії впроблемно-кризових ситуаціях.
2.1Загальна характеристика теорії проблем
Філософія єпроблемною дисципліною. Стосовно особливостей філософських проблем Ч.Ортеги-і-Гасета зауважив: «Філософська проблема безмежна не лише за обсягом –адже вона охоплює все без винятку, але і за своєю проблемною інтенсивністю. Це… абсолютна проблема».
Спробаперерахувати філософськи проблеми, породженні сучасним розвитком науки,культури, техніки, інформаційного суспільства, заздалегідь приречена наневдачу, адже їх безліч. Їх перелік і розуміння істотно відрізняються в різнихфілософських системах. Свій реєстр актуальних проблем складають і українськіфілософи. Особливості історичної долі України, специфіка політичного,соціального, культурного життя «транзитного суспільства» зумовлюють загостренуувагу до проблеми подальших шляхів розвитку української держави в новій системісоціальних координат.
Змістфілософської проблематики відповідає сенсу терміна «проблема». Давні грекиназивали цім словом певну трудність, яку неможливо однозначно подолати. Уконтексті сучасної проблемології проблема – певна сукупність завдань, якіпотребують нестандартного розв’язання і перебувають в евристичної ситуації, дляякої характерні неоднозначність, можливість альтернативних варіантів.Проблемологія покликана охарактеризувати, систематизувати, класифікуватипроблеми, описати її, пояснити причини виникнення, визначити можливі шляхи ізасоби її розв’язання.
Проблематичністьбуття є онтологічною основою його осмислення в найрізноманітніших філософській,науковій, художній, релігійній та інших формах. Як зазначив французький філософЖ. Дельоз, «проблематичність є водночас і об’єктивною категорією пізнання, іцілком об’єктивною категорією буття» (логіка сенсу1969). На думку українськогофілософа В. Куценка, об’єктивний зміст проблем соціального буття зумовлюєнеобхідність їх вирішення, а також «характер биття пульсу життя всьогосуспільного організму».
2.2Проблема глобальних суперечностей
Філософськипроблеми класифікують за різними критеріями: характер загальності, термініснування, міра локалізованої визначеності, масштабність. Відповідно,розрізняють проблеми:
1) вічні,універсальні, які виникли на початку становлення перших форм філософськогознання і зберігалися дотепер;
2) конкретні,які стосуються основних структурних розділів філософського знання івідображають уявлення про філософське поняття;
3)світові(глобальні), осмислення яких визначило головну тему останнього світовогофілософського конгресу «Філософія перед лицем світових проблем» (Стамбул 2003).До планетарних проблем були зараховані питання щодо сучасної ролі філософії,збереження культурної ідентичності в умовах глобалізації, забезпечення правлюдини, нових винаходів науки і техніки та ін. Термін «світові проблеми» набувпопулярності в філософській літературі на початку 80-х років ХХ ст., коли урозвитку світової цивілізації виявилися гострі суперечності і катастрофічніявища.
Міжнароднафедерація філософських товариств, зафіксувала появу багатьох гострих глобальнихсуперечностей. Було доведено, що негаразди сучасної цивілізації є продуктомглобалізації – процесів встановлення і зміцнення зв’язків між всіма регіонами ікраїнами, поширення ефективної техніки і технології, формування всесвітньогоінформаційного простору, міжнародних інститутів, покликаних сприятизабезпеченню єдності світового товариства, утвердження логіки «узгодженого»розвитку. Існують таки погляди на його причини і характер:
а) трактуванняглобалізації, як безсуб’єктного процесу, зумовленого науково-технічним,технологічним, економічним, соціальним розвитком, який динамізувався у ХХ ст.(«Ріст мережевого суспільства», М.Кастелье). Механізми цього процесу сприяютьстворенню «Єдиного світу» планетарної цивілізації;
б) трактуванняглобалізації як вестернізація – експансії західної, насампередпівнічноамериканської, моделі економічного, соціополітичного, культурногоустрою і способу життя. (В.Іноземцев).
Проявом такоїтенденції є посилення влади міжнародних монополії, їх прагнення добезроздільного економічного і соціально-політичного панування у світі.
Роль філософії ваналізі і оцінювання світових проблем багатоманітна. Стосовно глобальноїпроблемології філософія повинна концептуалізувати глобальні проблеми ізапропонувати способи їх розв’язання, визначити можливі шляхи їх подолання абопринаймні мінімізації. Пояснення і обґрунтування – два головні завданняфілософського дослідження світових проблем.
Глобальніпроблеми розглядають на матеріально-технічному, соціально-економічному,духовно-культурному рівнях. Кожна проблема є певним видом суперечності.
Насоціально-економічному рівні відбувається загострення відносин між розвинутимиі нерозвинутими країнами. Це породжує немало суперечностей, насампереддемографічну проблему.
Надуховно-культурному рівні поглиблюється прірва між справжньою і сурогатнимикультурами, потребами у моральному здоров’ї нації і нестримним поширеннямнаркоманії, гедонізму (потягу до розваг, задоволення невибагливих потреб).
Теоретичнихсхем, що пояснюють сутність глобальних проблем і способи їх розв’язання, існуєне менше, ніж проблем. Усі вони перебувають у діапазоні таких оцінок:
а) песимістична(проблема загострюватиметься, що призведе до катастрофи і загибелі людства);
б) оптимістична(цивілізація здатна подолати породжені нею проблеми);
в)нейтралістсько-невизначена (поки що відповідей на питання немає, важкопередбачити перебіг подій).
Отже, важливоюсправою є приборкання дії тих ускладнень суспільного життя, які, в разі їхподальшого поглиблення, набувають незворотньо руйнівного характеру і ставлятьпід загрозу можливість подальшого цивілізованого існування людства. Людськійгеній вже створив ефективні науково-технологічні і соціальні засоби розв’язанняабо принаймні істотного пом’якшення таких глобальних для людського суспільстваХХІ ст… явищ, як масовий голод, не писемність мільйонів людей тощо. Завданняцивілізації, «соціального розуму» планети – опанувати способи розв’язаннякризових ситуації.
2.3Проблема «людського виміру» дійсності
Розв’язувати всіпроблеми, породжені сукупною людиною має вона сама. Усвідомлення цієївідповідальності людини перед природою, соціумом, собою і своїми нащадкамивтілене у проблемі «людського виміру» дійсності. Цей термін виник у серединніХХ ст… у ситуації «повернення людини до теорії», загострення необхідностітрансформації соціальних систем з урахуванням людського чинника.
Поняття«людський вимір» у філософському розумінні поступово набуває концептуальноговитлумачення. Відповідно до нього головним суб’єктом цього виміру є не«масова», «колективна» людина, а особистість, яка уособлює певну соціальнуспільноту, персоніфікує її. «Людський вимір» зумовлюється і керується переважноне науковим, а практичним розумом, тобто здоровим глуздом, збагаченим досвідомпрактичного, суперечливого і проблемного життя. «Людський вимір» означає ставленнядо життя з усіма його труднощами не просто пересічного індивіда, аособистості, тобто людини, що як носій конкретного, індивідуального началарозкривається, само реалізується лише в соціальному контексті, в системіздорових суспільних і міжіндивідних відносин. Характерними якостями особистостіє усвідомлення і почуття відповідальності. Особистістю є розвинутаіндивідуальність, вимір якої відбувається на основі культури, власноїморальності, відповідальності перед собою, суспільством, людством і цивілізацією.Саме спільнота вільних і відповідальних особистостей як всепланетарна цінністьздатна розв’язати нагальні проблеми сьогодення, в тому числі проблемуглобальних суперечностей сучасної цивілізації. Людство у ХХІ ст… перебуває вскладному становищі, воно може бути втягнуте у «біфуркаційну стадіюеволюційного процесу», яка реально загрожуватиме йому серйозними небезпеками,аж до самознищення.
Нагальна потребане лише людини, а й людства – блокування негативних тенденцій, стимулювання діїпозитивних чинників цивілізаційного розвитку. Рід «людини розумної» маєперетворитися на рід розумної і соціально відповідальної людини. Вирішальнимеволюційним чинником має стати розум соціума, а не окремого, навітьгеніального, індивіда. Перед людством постала нова проблема, яка вимагаєрозумного і відповідального підходу до її розв’язання.
3.Роль філософії в житті суспільства і особистості
3.1Філософська теорія суспільства (соціальна філософія)
У широкому сенсісуспільство, яке вивчається соціальною філософією, визначають як соціальністьвзагалі, як соціум. У цьому аспекті поняття «суспільство» і «соціальне»тотожні. В іншому, конкретнішому, значенні суспільство не виступає синонімомсоціального, а характеризує особливі, чітко визначенні форми існування соціальнихявищ.
Головним усоціальній філософії є поняття «соціальне», що характеризує специфіку життялюдей як суспільних істот, визначає особливості законів, які зумовлюють їхспівіснування, логіку суспільних процесів, природу соціальних інститутів тощо.Соціальне – сукупність ознак і особливостей суспільних відносин, що виявляєтьсяу стосунках індивідів і спільнот, їх ставлення до свого місця в суспільстві, атакож до явищ і процесів суспільного. Воно є лише частиною суспільного,властивістю або станом суспільства. «Природа соціального перетворюється наключову філософську проблему» (Дж. Ханд.)
Головне завданнясоціальної філософії – виявити в розмаїті суспільних процесів, фактів, явищ,подій світоглядні, смислоутворювальні чинники і мотиви людської діяльності,з’ясувати, як суспільство породжує людські інтереси, формує соціальні ідеали,утворює різноманітні системи соціальних цінностей і взаємодії.
Соціальнафілософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів таустанов, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальнихумов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки тадіяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сферісуспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітнаплата та ін.; в політичній — держава, армія, партія і т. ін.; в духовній —мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає йтакі інститути, як сім'я, виховання, культура. Функції цих інститутів доситьсвоєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають яксвої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, щосуперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїмипринципами.
Розгалужена системаінституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має подібноїсистеми. Інституціональність діяльності — характерна риса соціальностілюдського життя. Вивчення його з цього боку — надзвичайно складне й актуальнезавдання. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкуваннядає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалуженихстосунків між людьми — систему суспільних відносин. Вони виникають між людьми впроцесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльногоспілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальними інститутами,постають як своєрідні магістралі (нормативні системи), у відповідності з якимиздійснюються діяльність і стосунки людей між собою. Суспільство — це системасуспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.
Соціально-філософськийаналіз виходить з ширшого принципу: розглядає сукупність суспільних відносинбезвідносно до поділу їх на первинні й вторинні, як такі, що в певних історичнихумовах можуть відігравати як провідну, так і другорядну роль. З своїмирольовими функціями суспільні відносини можуть мінятись місцями. Наприклад,політика може передувати економіці; морально-культурне зубожіння нації можезвести нанівець грандіозні економіко-соціальні задуми. Мистецтво управліннясуспільством вимагає теоретичного хисту у визначенні суспільних пріоритетів, ане догматичного посилання на те, що економічні підвалини мають обумовити іншісоціальні процеси. Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою іпроникають одне в одне.
Більш-меншоднозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичногоаналізу. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивомсуспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завждинадзвичайно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальнафілософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності— вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв'язок,цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми.Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією«спосіб життя», що замикає теоретичну модель суспільства, синтезуєрізноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи —людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя — це синтетичнахарактеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів тасоціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життяохоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру,поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується черездіяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи:безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання. Звичайно, матеріальні тадуховні блага створюються в сфері безпосереднього виробництва. Щоб було щоспоживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цьогоробиться висновок про пріоритетність безпосереднього виробництва в системіспособу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з'являються згодом,після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальноїролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими елементами,як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура тощо.
Соціальнафілософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, націлісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництвуй постає як живий організм з усіма особливостями економічних,соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та іншихсоціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей. Уцентрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінностіне нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того,як його залишили люди. Людина — суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цейвисновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічнихдомінант суспільного розвитку.
Головнезавдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає втому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранногопотенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайноважливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурногопотенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення ісвітосприйняття. Який же зміст духовного життя суспільства?
Духовнежиття суспільства — це надзвичайно широке поняття, що включає в себебагатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей;сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва,розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світлюдини.
Духовнежиття суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез,теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами,етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремоїлюдини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншогосоціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства вцілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини — и духовніцінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини,індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства… Тому духовнежиття — це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, якефункціонує як індивідуально-суспільне. Багатофазність духовного життясуспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільнасвідомість і духовна культура. Духовне виробництво здійснюється в нерозривномувзаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва.
Усучасних умовах суспільного розвитку надзвичайно зростає роль моральноївідповідальності особистості у всіх сферах суспільного життя. Цілеспрямованийпроцес формування духовності особистості передбачає одночасно і виховання тасамовиховання в людині непримиренності до будь-яких відхилень від норм моралі,всього того, що гальмує духовно-моральний прогрес суспільства. Чим вищазрілість особистості в сфері суспільних відносин, тим міцніша її моральнасвідомість та самосвідомість, і навпаки, чим глибший, багатший моральний світлюдини, тим вища її громадянська відповідальність. Моральна свідомістьособистості найкраще проявляється в її активній життєвій позиції, бо справжнямораль — це мораль активної діяльності. При формуванні моральної свідомостіважливим є пошук ефективних шляхів вирішення суперечностей, що властиві цьомупроцесу. Одна з груп таких суперечностей пов'язана з тим, що міра моральноївідповідальності у значної частини членів суспільства далеко не адекватнахарактеру глибоких змін, що відбуваються в світі, зокрема в нашій країні. Усучасних умовах виявляє себе тими чи іншими сторонами суперечність міжпередовою моральною свідомістю частини суспільства і антиподами такоїсвідомості. Сюди також слід віднести суперечність між словом та ділом, коли упевних категорій людей знання норм моралі розходяться з їхніми практичнимисправами, які не повною мірою відповідають, а то і суперечать поставленим передними вимогам морального та громадянського обов'язку. Важливішою умовоювирішення суперечностей у сфері формування моральної свідомості єцілеспрямоване утвердження непримиренного ставлення до всіляких різновидів їїантиподів, що гальмують як процес становлення моральної культури людей, так ідуховних цінностей суспільства в цілому. Важливе місце серед форм суспільноїсвідомості належить естетичній свідомості, яка відображає об'єктивну дійсністьшляхом певних художніх образів.
Воснові естетичної свідомості лежить художня культура, головним у якій є художнєвиробництво та споживання. Художня культура включає в себе естетичну активністьособистості, її естетичне виховання, а також естетичні потреби, почуття, смаки,які реалізуються в художній творчій діяльності людей. В основі естетичногоставлення людини до світу, її естетичної активності лежить соціальне культуротворча діяльність, котра не може обмежуватись лише сферою художньої творчості,а має поширюватися на все суспільне життя. Особлива роль у формуванніестетичної свідомості людини належить мистецтву. Мистецтво виступає якспецифічний спосіб практично-духовного освоєння світу, форма суспільноїсвідомості і художньо-образного відображення дійсності, її пізнання й оцінки,особливою формою творчої діяльності особистості. Його функціонування тіснопов'язане з процесами об'єктивного буття, суспільних відносин, зокремадуховного виробництва. Зміцнення духовно-морального аспекту в естетичнійсвідомості безпосередньо пов'язане з розвитком духовної культури, місце і рольякої в становленні почуттів прекрасного, загальнолюдського в розвиткусамосвідомості людини все більше посилюється.
Важливемісце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійнасвідомість. Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійнасвідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шляхсвого становлення від примітивних культів суспільства до складних релігійнихсистем і основних світових релігій сучасності.
Релігіяяк форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійнупсихологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку системурелігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна ідеологія, як правило,розробляється і розвивається теологами. Релігійна психологія, складаючисьголовним чином стихійно, безпосередньо в процесі відображення повсякденних умовжиття людей, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої,звичаї, уявлення, пов'язані головним чином з вірою в надприродне. Суттєве місцев побутовій релігійній свідомості відіграє процес релігійного поклоніння, абокульт, що являє собою найбільш консервативний елемент будь-якої релігії. Впроцесі здійснення такого поклоніння людина піддається значному і різнобічномудуховно-емоційному, психологічному впливу. Релігійні уявлення, релігійнасвідомість, ставлення до релігії з боку різних суб'єктів історичного процесу вході суспільного розвитку зазнають значних змін. Діалектика розвитку релігії,релігійної та атеїстичної свідомості, а також міра впливу їх на людей зрештоювизначались соціально-економічними факторами, духовно-моральним, гуманістичнимпрогресом суспільства, динамізмом розвитку культури, змісту та форм пізнаннясуб'єктів історичної творчості. В цьому зв'язку в процесі аналізу ролі та місцярелігійної свідомості в духовному житті суспільства важливо враховувати туобставину, що в суспільній свідомості сьогодні відбувається утвердження новогоставлення до релігії, намітився очевидний відхід від пануючих у цій сферістереотипів. А тому стає особливо важливим нове переосмислення ролі релігії вдуховному житті суспільства, її місця в консолідації людей, гуманізаціїсуспільних відносин.
Досліджуючисуспільство як устрій спільного людського життя, що докорінно відрізняється відприродно-тваринного світу, філософська теорія соціуму доводить, що за своєюсутністю суспільство є системою відносин і соціальних інститутів, які породженіпрактикою спільного існування людських спільнот, їх взаємопов’язаноюдіяльністю. Соціальний світ – складне утворення, результат взаємодіїекономічних, культурних і духовно ідеологічних чинників, які зумовлюютьсоціальний статус індивіда, його ціннісні, культурні уявлення щодо сенсу своєїсуспільної діяльності.
3.2Філософська теорія людини (антропологія)
Поняття«суб'єкт» добре відоме ще з перших лекцій з філософії. Нагадаємолише, що це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерелоактивності, спрямованої на об'єкт.
Суб'єктомсуспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожноїлюдини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витокиролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає,що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, йогоперспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсьсвоїй абстрактній самостійності, а саме як «переплавлені» в реальнііндивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості,кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в їїнерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами.Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певнийімпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в нихформується її життєдіяльність, соціальна активність.
Активнаж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництвалюдина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сферісоціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на нихі, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистістьповодиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більшбагатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенніта вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.
Самев особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп таінших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою недіють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бутипоза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Алеособистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який нерозчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме відособистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колоритсуспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесомзростання ролі особистості в суспільстві.
Такимчином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Томухибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом,з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку.Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.
Важливимелементом філософської теорії людини виступає вчення про її інтереси і потреби,систему мотивації, у тому числі несвідомої. Тобто про всі чинники, які у своїйсукупності утворюють «світ людини», простір її життєдіяльності. Філософськаантропологія містить розділи, у яких осмислюється творча природа людськоїсвідомості, система її ціннісних ідеалів.
Багатограннаприрода людини, її творча сутність проявляється у тій реальності, яку вонастворює, у світі культури, можливостях передбачити наслідки власної діяльності,з’ясувати перспективи свого існування.
Висновок
Сьогодні людствоживе на початку третього тисячоліття. Безліч невирішених проблем, здобутків івтрат у розвитку особистості і суспільства, у взаємовідносинах між людиною іприродою змушують кожного з нас замислитися над перебігом історичних подій, надсенсом власного життя.
Вивченняфілософії дає можливість долучитися до повчального літопису мудрості минулого,в якому роздуми геніальних постатей, навіть їхні помилки, досить частовиявляються набагато цікавішими і повчальнішими, ніж окремі відкриття,теоретичні та практичні знахідки просто здібних людей, не кажучи вже просудження пересічної людини.
У наш час інодіможна почути, що нібито філософія приречена на зникнення внаслідок прогресунаукового знання. Це упередження заслуговує на серйозну критику, тим більше, щовоно спирається на окремі зауваження мислителів далекого минулого.
Сутність і змістфілософії як теоретичного світорозуміння, а головним чином її функціональнийсенс і значення для людини у світі та світу для людини, показати всі їхсторони, сфери та явища у невпинному русі, розвитку, в суперечливій єдності.
Наше суспільствовступило в період, коли з’явилася реальна можливість вільної творчості взагаліі філософської зокрема.
Перелік літератури
1. Філософія:підручник/за ред. О.П.Сидоренка. Знання, 2008.
2.Філософія /за ред… В.С.Пазенок.»Академвидав», 2008.
3.«МудрістьЗаходу» Б. Рассел, Москва «Республіка» 1998. 4. «Філософія» В.А. Канке, Москва «Логос» 1998. 5. «Основи філософії» В.Ф. Шаповалов, Москва «Гранд» 1998. 6. Філософія. Під ред. Л.Г. Кононовича, Г.И. Медведєва,Ростов-на- Дону «Фенікс» 1996. 7. Большаков А. В.Основи філософії знань. М., Знання 1994.