Філософія ХХ століття

Міністерство освіти і науки України
Полтавський обласний інститут
післядипломної педагогічної освіти
Випускна робота
на тему:“Філософія ХХ століття”
Виконала: викладач української
мови та літератури II категорії
ПТУ-49 с. Красногорівка
Трускало Надія Миколаївна

Зміст
Вступ: ФілософіяХХ ст. Суттєві риси філософії ХХ ст. Основні її напрямки
Розділ 1.Екзистенціально-романтична філософія
Розділ 2.Культурно-філосовський підйом 20-х років (“розстріляне відродження”)
Розділ 3.Філософія українських шістдесятників (“друге відродження”)
Розділ 4.Мислителі української діаспори
Додатки
Використаналітература

Вступ:Філософія ХХ ст. Суттєві риси філософії ХХ ст. Основні її напрямки.
Зовсім мало часу відділяє людство від третього тисячоліття, від XXI ст.XX ст.— це епоха небувалої напруги, надій, загрози самому існуванню людства. Зточки зору соціально-економічного, політичного та юридичного розвитку для XXст. характерні багатоаспектні суперечності. З одного боку, людство пережило двівинищувальні світові війни, причому фіналом останньої були атомні бомбардуванняХіросіми та Нагасакі, з іншого, породило могутні демократичні танаціонально-визвольні рухи.
Як же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематикафілософії у XX ст.? По-перше, науково-технічний прогрес завдяки фундаментальнимнауковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної тасубатомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про походження (принаймнідоступного нам) космосу. По-друге, -тиск науково-технічної технології виробництвана природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучивже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, незалежно відсоціальних та духовних чинників, імпульси для філософських висновків прохиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.
Як засвідчують реалії, суспільного розвитку, філософські, релігійні,морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити виключно до економічних абополітичних вмотивувань. Якби справи виглядали саме так, то тоді зовсімнезрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різнимиекономічними та політичними орієнтаціями додержуються одних і тих самихаморальних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світогляднихорієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сферісвідомості та їхньому філософському осмисленні в XX ст., багато в чомудеформувалися, змінювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам тапроцесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення вінтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка такзаклопотана «базисною» площиною, економічним виміром,— під нього підводить усе:політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу тафілософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовніповерхи якої виглядають як проста тінь економіки,—такі спрощення (а вонипанували у нас майже всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, вісторії серед її чинників діють і економічні, і політичні інтереси, але прицьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємовпливів і зв'язків, враховуватине тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими.
Націоналізація,—писав Потебня,—зводиться до поганого виховання, доморальної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття,засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місцівитиснутих, але нічим не замінених форм свідомості;
до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюєтьсялише слабким зв'язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності,підлоти… Іншомовна школа, чи то буде школа у тісному розумінні, чисолдатчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з свідомості учнів щось подібнедо палімпсесту (пергаменту, з якого стерто первинний текст і написано новий,крізь який інколи проступає старий.—Авт.)...»1. При цьому Потебнянаголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до націїгнобителів, наводячи українське прислів'я: «Може ти, москалю, і добрий чоловік,та ши-нелія твоя злодій»2.
Потебня засуджує ідеал слов'янофілів, пов'язаний із денаціоналізацієюслов'янських племен росіянами, звертаючи увагу на те, що останні мислятьрозвиток цивілізації «за чужий рахунок». «Те, що ви називаєтезагальнолюдським,— звертається Потебня до подібного роду носіїв «російськоїідеї»,— є тільки ваше; воно ще не обов'язково для всіх, але ви хочете йогозробити таким, отримати за це платню, але при цьому зберегти переконаність, щозадарма потрудились на благо людству. Ви кажете:
«З нами бог», але цього бога створили ви самі, хоча не без достатньоїпідстави, не без потреби для вашого власного життя, але без уваги до того, чигодиться цей бог для інших і чи схочуть або зможуть інші увірувати в ньогодобровільно, або ж віра в нього має бути втиснута силою»3. Тим-тодля обмеження потягів до русифікації (понімечення тощо) Потебня пропонує «правонаціональних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток»4.
НОВІТНЯУКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ
Екзистенціально-романтична філософська хвиля початку XX ст. Українськакласична філософія XVIII—XIX ст. як специфічний філософський феномен виявляє усвоїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другійполовині XIX ст. Йдеться про досить високий загальнокультурний рівень класичноїукраїнської думки не тільки на «загальноімперському», а й європейському рівні.Водночас XIX ст. було чи не найтяжчим за всю колоніальну добу нашої історії.Отже, виникає питання, чи не вияв це того зазначеного Ж. П. Сартром екзистенціальногопарадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеженнята скутості (Сартр славить свободу «в'язня, скутого кайданами», оскільки самеця скутість і стимулює зростання у в'язня найпристраснішого бажання свободи,визволення)?
Змушена обставинами національного гніту одягати машкаруросійськомовності, українська світоглядно-філософська думка, як вже говорилося,зберігає свій виразно національний дух (про це свідчить і роздратованість цієюобставиною Бєлінського та Чернишевського). Більше того, як докласична доба, такі особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальнукультурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної! київськоїекзистенціально-філософської школи початку XX ст; до якої входили М.Бердяєв, Л. Шестов, Василь і Зеньковський (1881—1962) та ін. До речі, останній,будучи міністром сповідань в уряді Гетьмана П. Скоропадського, виступав заавтокефалію української церкви.
З М. Бердяєвим ми вже зустрічалися як з мислителем, що стояв (разом зЛ. Шестовим) біля джерел європейського екзистенціалізму. Зустрічалися ми з нимі як з автором оригінального творчого варіанта сучасного марксизму, який, навідміну від ленінсько-сталінського діамату, виявив суто «європейську» (і вцьому, як уже зазначалося, виявився україноментальний дух київськоїсвітогляднокультурної атмосфери) орієнтацію. Україноментальна «атмосфера»Києва—не просто абстоактна метафора. Ця атмосфера була притаманна й самійродині Бердяєва; Старший брат відомого філософа Сергій Бердяєв (1860— 1914) бувукраїнським поетом. Перед засланням Миколи Бердяєва до Вологди за участь устудентських заворушеннях Сергій писав у вірші, присвяченому братові.
За те, що любив ти трудящого брата, За те, що на працю за нього тистав, Велика прийшла тобі мука і втрата: Лишивсь заповідніших прав.
І мусиш не там, дї бажається, жити...
До краю чужого прикований ти:
Туди засилаються ліпшії діти
Святої, чесної мети! Народові щиро від лиха та згуби І втіхи, і щастявід дитячих літ В науці шукаєш, Миколо мій любий,— Темноту виводиш на світ...
Філософська позиція Бердяєва грунтується на переконаності в наявностіглибокої кризи сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширеннінауково-раціоналістичного розуміння світу, яке «розриває» цей світ на суб'єкт іоб'єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, лежить у «поверненні до буття таживого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок міжсуб'єктом і об'єктом. Має бути створено нову філософію тотожності, за духомблизьку до Шеллінгової, але збагачену всіма новітніми завоюваннями»1.
Бердяєв твердить, що «перше одкровення» Бога-Отця (Старий Заповіт) і«друге одкровення» Бога-Сина (Новий Заповіт) ще залишали бога «трансцендентним»людині й зберігали за матеріальними чинниками, видимість «реальних» чинниківлюдського життя. Тому потрібне «трете одкровення»—«антроподицея» (виправдалнялюдини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального буття й черезтворчість (свободу) долає, нарешті, «трансцендентність» бога. «Третьогоодкровення» не можна чекати, його має здійснити сама.людина, що живе в дусі,здійснити свободним, творчим актом[1].
«Поширення, — навіть «наступ», об'єктивістсько-раціоналістичного(наукового) бачення світу сприймається екзистенціальне орієнтованимипредставниками київської школи як джерело зростаючого трагізму й- абсурдностібуття. «Круглий квадрат або дерев'яне залізо є безглуздям і, отже, неможливі,оскільки' такі «з'єднання понять робляться всупереч законові суперечності. Аотруєний Сократ не є безглуздям і, значить, таке можливе, оскільки на такез'єднання понять закон суперечності дав свій дозвіл. Виникає питання: а чи не можнаспростувати або змусити закон суперечності змінити свої рішення?.. Так, щобвийшло, що отруєний Сократ є безглуздям, і, отже, Сократа не отруїли, адерев'яне -залізо не є безглуздям, і, значить, можливо, що коли-небудьдерев'яне залізо і знайдеться»[2].
Наука, за Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, аджесамі «повторюваність» і «закономірність» явищ природи, до яких апелює наука,залишаються нез'я-сованими, загадковими і таємничими. Якби з бурякового насіннявиросли б, пояснює свою думку Шестов, телята й. носороги, наука досить легко«пояснила».б цей факт, але й «великий буряк», що виріс з маленької насінини,після всіх пояснень, що їх дають ботаніки, так само незрозумілий. як і носорог,що виріс з тієї самої насінини»[3]..
Після порівняно нетривалогозахоплення позитивіст-ськр-натуралістичною «модою», яка захопила таких видатнихмислителів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважатиромантично-екзистенціальні настрої. Позитивістська тенденція при цьому незникає остаточно,» її репрезентують досить відомий професор 'Київськогоуніверситету О. О. Козлов (1831—1900) і певною мірою його колега професор М. Я.Грот (1852—1899). Проте в університетах на початку XX ст. все ж переважаютьплатонівські — «синехологічний спірітуалізм» професора О. М. П-лярова(1856—1938), неокантіанські—професор Г. І. Чел-панов (1862—1936) та інші екзистенціально-гуманістичнітенденції.

Розділ 1. Екзистенціально-романтичнафілософія
Романтично-екзистенціальнаспрямованість характерна для творчості Лариси Косач—Лесі Українки (1871—1913).Міфологічно-антеїстична ідея органічної «зрощеності» людини з природою,антропологічної «наповненості» природи пронизує зміст одного з найвідоміших їїдраматичних творів «Лісова пісня». Трагічна доля античної Еллади, здобуткивисокої духовної культури якої безсоромно' і брутально грабує, присвоює,видаючи за «своє», імперський Рим, змальована Лесею Українкою в п'єсі «Оргія».Ця п'єса досить прозоро натякає на аналогічну долю української культури вколоніальних «обіймах» північно-східного імперського «родича». Патріот Антейдокоряє скульптору Федону, який продав римському багачу Меценату статую музитанцю Терпсіхори. Федон хоче виправдатися тим, що вивезена до Риму статуяТерпсіхори принесе славу еллінському мистецтву. На те Антей йому мовить:
… Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити, А славу Рим бере, немов податок, І таяТерпсіхора, шо продав ти, Прославить не Елладу, не тебе, А той багатий Рим, щостяг всі скарби З усіх країн руками Меценатів… Іди, служи своєму Меценату!Забудь несмертний образ Прометея, Борця проти богів, забудь і муки Лаокоона,страдника за правду, Не згадуй героїні Антігони, Ні месниці Електри. Викинь здумки Елладу, що мов
Андромеда скута, Покинута потворі на поталу З нудьгою жде Персеяоборонця. Ти не Персей, бо ти закам'янів Перед обличчям римської Медузи.
Драматичний мотив дисгармонійності, «неконтактності» української таросійської ментальності, способів життя виразно звучить у п'єс? «Бояриня».Українська дівчина Оксана, що вийшла заміж за Степана — сина одного зпредставників козацької старшини, який після Переяславської Ради поїхав до Москви,ставши там боярином, переїздить з чоловіком до Москви, де увесь лад життявиявляється, чужим, порівняно з українським. П дивує й ображає, що, жінкам тутне вільно бути присутніми в чоловічому товаристві, коли приходять гості, невільно самостійно ходити містом і т. ін. Коли Степан розповідає Оксані, щоДорошенко закликав на допомогу проти Москви татар на Україну, оксана кидає:
Скрізьгоре, скрізь, куди не оберни… Татари там… татари й тут… А що ж? Хіба ятут не як татарка Сижу в неволі? їй хіба не ходиш під ноги слатися своєму панумов ханові? Скрізь палі, канчуки, холопів продають… Чим не татари?
Коли Оксана дорікає Степанові, що він не приєднався до Дорошенка, щобборотися проти Москви за волю України, той відповідає, що хотів мати руки «одкрові чисті». Тоді Оксана бере Степана за руку, дивиться на неї й каже:
От, здається, руки чисті. Проте все мариться, що їх покрила не кров, атак… немов якась іржа… як на старих шаблях буває, знаєш? У батенька булатака шаблюка… вони їі закинули… ми з братом знайшли… в війну побавитисьхотіли… не витягли… до піхви прикипіла… Заржавіла… Отож і ми з тобою…зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… обоє ржаві...
І вже прямим попередником екзистенціалістського Сі-зіфа (з «Міфу проСізіфа» А. Камю) звучать слова ліричного героя Лесиного вірша «Сопіга зретарего»:
Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіятьквітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду каміньважкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.
Такі Я буду скрізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Глибоко екзистенціальною є йтворчість відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського(1864—1913). Одна з провідних тем його творчості — відчуження людини, втратаорганічного зв'язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження — результат«завойовницького» ставлення людини до природного буття. Людина-завойовник«одягає землю в камінь й залізо… бичує святу тишу землі скреготом фабрик,громом коліс, бруднить повітря пилом та димом». В результаті туга й самотність(«Інтермеццо»), а то й смерть як спокута за втрачену гармонію з природою («Тінізабутих предків»). Отже, «перемога» над природою обертається поразкою людини.Вихід Коцюбинський шуках в поверненні до природи, «перенесенні» її, так бимовити, в саму людину, у встановленні постійного діалогу з природою не як збайдужим буттям, а як зі своїм «внутрішнім». Це типове екзистенціальнезмалювання взаємин людини і природи.
Започаткувавши в українськійлітературі жанр «потоку свідомості», Коцюбинський змальовує багатошаровістьлюдської психіки, зазирає до незбагненних для раціонального аналізу глибиннесвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тіснопов'язана з навколишнім природним і суспільним світом. Проте письменникацікавлять не «зовнішні» (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме«внутрішні», згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне«структурування» світу особистістю, творення власного, не менш багатого зазовнішній, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі,встановлює зі світом специфічно діалогічний стосунок любові до буття, щодетермінується «серцем», а не зовнішньою необхідністю. Коцюбинський виразнозмальовує особливо «побожне» ставлення українця до землі. Творчість мислителяпронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провинитощо.
Видатний український мислитель,політичний діяч і письменник Володимир Вннниченко (1880—1951) був прихильникомсоціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але різко розходивсяз ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характеризуватияк «націонал-комуніста»). Погляди з цих питань, а також змалювання подійукраїнської революції 1917— 1918 рр. знаходимо у тритомній праці В. Винниченка«Відродження нації». Український народ, писав Винничен-ко, «який до злуки зРосією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багатупісню, таку глибоку народню музику… цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів,дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважнимидослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку»1.
Треба, щоб руський демократ«уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устамиРосійської Академії Наук точно й виразно зазначила, що українська нація не є тесаме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цихзаконів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство передвселюдським поступом»2.
Характеризуючи спонуки допрагнення національної незалежності, Винниченко говорить так: «Велика, таємна,нерозгадана людським розумом сила, що зветься людською мовою інстинктом життя,дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собіта навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстинкт життя, муситьлюбити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює життєвіїї сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого існування,—дитинство,юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тоїпори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна,трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе вдуші людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба їїіснування—до тих людей, до тої місцевості, до тих будинків, рослин, звірят, домови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хочаби свідками зросту її життєвої сили.
В цьому є корінь і основанаціонального чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації незнає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролета-рій, йвизискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в нихвладичну, могутню силу.
З цього погляду інтернаціоналізмспеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєїнаціональності й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, єабсурд. 1. не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропагандасамогубства, пропаганда убивання життя в собі»1.
Як відомо, Винниченко бувзаступником голови Центральної Ради та головою Генерального СекретаріатуУкраїнської Народної Республіки (УНР), згодом очолював Директорію. На початку20-х років, спонукуваний політикою українізації, що почалася було в радянськійУкраїні, Винниченко наважився повернутися на батьківщину з-за кордону. «Єознаки до творення центрів,— писав він у щоденнику, — є наміри українізаціїпартії і влади, себто наближення до української обстановки»2. Проте,будучи вже введеним до складу уряду, передумав і назавжди емігрував.
Поступово Винниченко відходить відактивної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Натомість вінвиробляє своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц.соnсогdе—згода). Людина, згідно з цією позицією, має жити в «згоді» сама зсобою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут коріння одного зпровідних принципів Винниченкової етики — «чесності з собою». В останні рокижиття Винниченко пропагував ідею зближення (по суті, «конвергенції»)капіталізму та соціалізму з метою відвернення загрози ядерного самогубствалюдства. Художнє втілення ця ідея знайшла в так званій «колектократії» (роман«Слово за тобою, Сталіне!», 1950).
У творах Винниченка виразночується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. «Прогрес,рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, радію, електрики? Чи вцьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи жбільшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сумастраждань порівняної з сумою радощів людських. Меншою… ніж, наприклад, уякому-не-будь п'ятому, дев'ятому столітті? Ніхто не може цього сказати»3.
Дуже хвилює Винниченка й питання,чи має сенс діяльність революціонерів? «Ми — худі, фанатичні аскети, мипустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де стоять божки… Ми хочемовигнати одгодованих жерців, щоб їхнє місце зайняли худі аскети… Але самібожки, самі скрижалі — незмінні, вічні, єдині, закам'янілі — мусять лишитися»4.На жаль, ці побоювання письменника справдилися.
Виразно чуються в творахписьменника й екзистенціальні мотиви «межових» ситуацій. «Все дурниця, імораль, і кохання, і життя — є тільки один біль. Та хіба ще смерть...» —читаємо в романі «Записки кирпатого Мефі-стофеля». В той же час оптимістичнимгімном радості єднання людини з природою — з цілим космосом безпосередньогоприлучення людини до сонячної енергії — звучить Винниченків роман «Сонячнамашина».
 
Розділ 2. Культурно-філософськийпідйом 20-х років («розстріляне відродження»)
За короткий термін існуваннянезалежної України (1917—1918) надзвичайно багато робилося для відродженнянаціональної культури. Було створено 150 українських гімназій (а в старих,російськомовних, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію тагеографію України, історію української літератури). Київський університет св.Володимира в жовтні 1918 р. було урочисто відкрито як перший ДержавнийУкраїнський Університет, а наприкінці жовтня того ж року вКам'янці-Подільському відкрився другий Український Державний Університет, уПолтаві почав працювати історично-філологічний факультет. Створено ДержавнийУкраїнський Архів, Національну Галерею Мистецтва, Український Історичний Музейта Українську Національну Бібліотеку (наприкінці гетьманської доби тут вженалічувалося понад 1 млн книжок, серед яких багато стародруків та іншихунікальних видань). 24 листопада 1918 р. урочисто відкривається УкраїнськаАкадемія Наук з трьома відділами: історично-філологічним, фізико-математичним ісоціально-економічним на чолі з професором Володимиром Вернад-ським(1863—1945). Крім того, створюються Український Театр драми і опери, УкраїнськаДержавна Капела під проводом О. Кошиця та Державний Симфонічний оркестр підпроводом О. Горілого. Українською мовою видаються підручники з різних галузейзнань.
Втрата Україною незалежностіпоклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української культури.Наприкінці 1920 р. Червона армія встановлює остаточно контроль над українськимиземлями (за винятком Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття, що ввійшли доскладу відповідно Польщі, Румунії та Чехословаччини), а в 1922 р. Україна уформальному статусі Української Соціалістичної Радянської Республіки (фактично колоніїросійської радянської імперії) входить до складу СРСР. Настає нова (на цейчас—«більшовицька») Руїна.
На всеросійській нарадіпрацівників політосвіти в 1920 р. Ленін поставив завдання «поборотд весь опіркапіталістів не тільки воєнний і політичний, але й ідейний, найглибший інаймогутніший». На виконання цього' завдання в Україні було ліквідованоуніверситети з метою «усунення цитаделей ворожої буржуазно-кадетськоїпрофесури», а на їх місці створено інститути «народної освіти».
Так, у Києві ліквідаціяуніверситету супроводжувалася взагалі закриттям гуманітарнихфакультетів—юридичного та історико-філологічного. Медичний факультет виділено вокремий інститут. Створений на базі університету «Вищий інститут народноїосвіти» (ВІНО, з 1926 р. КІНО) брав на себе завдання готувати працівниківнародної освіти «для всіх типів масової школи».
Упередженість щодо гуманітарнихцінностей, гуманітарної культури взагалі (закриття гуманітарних факультетівуніверситетів, хоча, на перший погляд, і дрібний, але надзвичайно показовийфакт) — типова риса російського (ленінсько-сталінського) «марксистського»світогляду, успадкована ним від російського «нігілізму» XIX ст. Згадаймо, щосеред висланих Леніним у 1922 р. за кордон «буржуазних» інтелігентів переважнабільшість була гуманітаріями. Не зайве нагадати, що офіційна, партійно-державнафілософія СРСР (діамат) тлумачилася Сталіним як вчення про природу (з якоюототожнювався світ взагалі). Тож не дивно, що домінантою тоталітарногосвітогляду радянської держави стає відвертий технократизм (дляпартійно-державного жаргону радянської доби характерними є вислови типу:«письменники—інженери людських душ», «людський матеріал», «кадри», «людськийфактор» тощо).
Показовим, особливо в повоєннийчас, є той факт, що партійна еліта (члени ЦК, обкомів, міськкомів, райкомівпартії) на 80—90 % складалися з вихідців з інженерно-агрономічного середовища(всі перші секретарі ЦК Компартії України повоєнного часу — від Хрущова і до ТІТер -бицького—були за освітою інженерами). Відповідним чином склалася традиціяобирати президентами Академії «наук, ректорами університетів тощо майжевиключно представників природничих і технічних наук.
Особливо згубними виявилися цітехнократичні інтенції російськоментальної радянської «культури» дляукраїнської національної культури, її альтернативної щодо технократизмуекзистенціально-гуманістичної ментальності. Тож не випадково лідерамиУкраїнської національної революції 1990—1991 років стали представникигуманітарної інтелігенції, а її ідейним і політичним штабом — Спілкаписьменників України.
Ліквідувавши на початку 20-х роківуніверситети, радянська влада почала провадити політику «демократизації»студентства, 'яка звелася до «вербовки» студентів з «робітничо-селянськогосередовища», організації робітничих факультетів (з 1921 по 1926 р. кількістьостанніх на Україні зросла з 7 до 31), призначення до вузів і технікумівкомісарів з широкими повноваженнями, проведення (починаючи з 1921 р.)регулярних «чисток» студентів і викладачів.
Вища школа офіційно проголошуєтьсяполем «ідеологічної боротьби». В циркулярному листі ЦК КП(б)У, розісланому довсіх губкомів й осередків вузів «Про боротьбу з буржуазною ідеологією у вузах»(кінець 1922 р.), пропонувалося вести постійну роботу серед студентства напідрив авторитету немарксистських.професорів у їх трактуванні суспільних наук.Протиставляти на кожній лекції буржуазним теоріям (індивідуалізм, ідеалізм,опортунізм, теорія «науки для науки» і т. д.) нашу теорію революційногомарксизму і не перейматися тим, що не завжди вдається глибоко обгрунтуватизаперечення. «Такий — класовий — підхід до формування нового поколінняінтелігенції спричинився до майбутнього істотного зниження її інтелектуальногорівня, до її дегуманізації. Політична влада вимагала від нової інтелігенції першза все не високого професіоналізму, а вірності системі»1.
Отже, марксизм, вірнішемарксизм-ленінізм (термін «ленінізм» виникає на початку 20-х років у працяхСталіна та Зінов'єва), стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і,звичайно, у філософській) сфері точкою зору. Тому відразу після перемогирадянської влади в Україні тут виникають навчальні та науково-дослідні установидля підготовки відповідних фахівців і проведення дослідницької роботи.
У 1922 р. в Харковіорганізовується Комуністичний університет ім. Артема, створюється також кафедрамарксизму і марксознавства, на базі якої в 1924 р. виникає Український інститутмарксизму (з 1927 р.—Український 'інститут марксизму-ленінізму, УІМЛ). У 1931р. УІМЛ входить до складу Всеукраїнської асоціаціїмарксистсько-ленінських'інститутів—ВУАМЛІН. З 1927 р. починає виходититеоретичний орган УІМЛ—журнал «Прапор марксизму» (пізніше, «Прапор марксизму-ленінізму»,ще пізніше, в 1934—1936 роках— «Під марксо-ленінським прапором»). До УІМЛвходив філософсько-соціологічний відділ, керівним органом якого була Президія —С. Семковський (голова), В. Юринець (заступник голови), Р. Левік, Я. Блудов, Н.Білярчнк, В. Беркович, О. Бервицький, Е. Фінкельштейн, С. Генес, Ф. Беляєв, Г.Овчаров, Ю. Ма-зуренко. Відділ складався з кафедри.філософії (С. Семковський —зав. кафедрою, б. Юринець, В. Асмус, Р. Ле-вік, Я. Розанов) і кафедрисоціології (В. Юркнець—зав. кафедрою, С. Семковськкй, Т. Степовий, Ю.Мазуренко, А. Хвиля, П. Демчук).
Увагу привертає, насамперед, постать Семена Семков-ського (Бронштейна),якого ще до революції неодноразово критикував Ленін (за «ліквідаторство»,опортунізм, заперечення права націй на самовизначення та ін.), хоча і визнававйого «розум і блискучий літературний талант». Семковський (1882—1937) бувглибоким знавцем історії філософії, філософських проблем теорії відносностітощо. Знавцем новітніх тенденцій зарубіжної філософії був Пет-. ро Демчук, якийвизначав ірраціоналістичну тенденцію як одну з провідних в західній філософіїпершої третини XX ст. (цю тенденцію Демчук образно характеризував як «бунтпроти розуму»). Проте з поля зору Демчука не випадала й вітчизняна думка.
Особливо яскрава постать серед українських філософів цьогоперіоду—Володимир Юринець (1891—1937). Народившись у Галичині, він навчався уЛьвівському університеті, але згодом мусив продовжити навчання у Відні, Берлініта Парижі (зі Львівського університету його виключили за участь у студентськихзаворушеннях 1910 р.). У Парижі Юринець здобув і звання доктора філософії. Устудентські роки видає збірку філософських поезій «Етапи». В роки першоїсвітової війни потрапив до російського полону. Після революції навчався в Московськомуінституті «червоної професури». В 1925 р. очолює Інститут філософії (в складіхарківського ВУАМЛІНу), викладає філософію у вузах Харкова. Відомий своїмипрацями з історії філософії та сучасної філософії (гегельянство, гус-серлівськафеноменологія, психоаналіз 3. Фрейда та ін.).
Філософ і літератор, Юринець активно співпрацював з талановитоюлітературною інтелігенцією України 20-х років. його перу належить ціла низкалітературознавчих праць про творчість В. Вннниченка, П. Тичини, М. Бажана,молоду українську літературу в цілому. Заперечуючи жорстку розмежованістьнаукового та художнього творчих процесів, Юринець указував на принциповунерозривність логічного й образно-інтуїтивного моментів як у науці, так і вмистецтві.
Говорячи про українську літературу 20-х років, хотілося б не простозвернути увагу на її оригінальність, не просто сказати про буйне суцвіттяталантів, але й про виразну її спрямованість на світоглядно-філософськутематику, про гострий ЇЇ інтерес до філософських проблем. Все
це створювало неповторну атмосферу творчого співробітництва українськоїхудожньої та філософської інтелігенції, ту атмосферу, яка становила один зістотних моментів того культурного феномена, котрий називають українськимвідродженням 20-х років.
На перший погляд, сам феномен культурного відродження за умов панування«монологічного» партійно-державного марксистсько-ленінського світоглядувидається чимось принципово неможливим. Проте його існування — реальний факт,-Більше того, творчість діячів цього відродження Миколи Хвильового (1893—1933).Миколи Зерова /1890—1937), Михайла Ялового (1891—1934), Олеся Досвітнього(1891—1934). Євгена Плужника (1898—1936), Миколи Вороного (1871—1940), МихайлаДрай-Хмари (1889—1939), Валер'яна Підмогильного (1901—1937), Миколи Кучша (1892—19371.Григорія Косинки (1899—1934), Дмитра Фальківського (1898—1934) та багатьохінших не була опозиційною щодо радянської влади і навіть соціалізму (переважнаїх більшість була навіть членами КП(б)У). Водночас це була героїчна спробазберегти (навіть творчо розвинути) українську національну культуру зпритаманною їй неповторною ментальністю українського народу.
Проте розгадати цей «парадокс» не так уже й важко, якщо згадати (про цевже йшлося в одній з попередніх лекцій), що Ленін, відмовившись напередодніжовтневого перевороту від жорсткості «об'єктивістської» позиції Пле-ханова іменшовиків і наголосивши на «творчому» характері своєї марксистської позиції(всупереч плехановській «ортодоксальності»), не встиг через хворобу і раннюсмерть надати своїй «творчій» позиції характеру тієї системи тоталітарногомислення, перші кроки до якої він почав уже здійснювати у статті «Про значеннявойовничого матеріалізму» (1922), а також актом висилки за кордон великої групигуманітарної інтелігенції.
Така система тоталітарного мислення, з діаматом у центрі як своїмфілософським, ядром, була створена, як уже зазначалося, в, 30-ті роки Сталіним.Тому між 1922 р. (хворобою Леніна) і початком 30-х років, коли Сталін приступаєдо творення- тоталітарного «марксизму», втіленням якого став короткий курсісторії ВКП(б), вирізняється період своєрідної ідеологічної «відлиги», яка вУкраїні збіглася з таким сприятливим для українського відродження процесом,яким була так звана «українізація».
Відомий західний радянолог А. Авторханов (емігрант з СРСР) v виданій vФРН у 1988 р. книжці «Імперія Кремля» писав, що в перші роки радянської владизначна частина комуністів національних республік прийняла за «чисту монету»ленінську тезу про «суверенність» радянських республік, про право їх народів нарозвиток національної мови, культури тощо1. В національнихреспубліках починаються процеси розвитку національних культур (згодом ціпроцеси дістали назву «коренізації»).
»Українізація» (так наазивали у нас цей процес), зустріла глухийопір широких кіл членів КП(б)У. Та це й не дивно: адже більшовицька партія вперші роки її снування в Україні складалися переважно з неукраїнців. На першомуз'їзді КП(б)У, що проходив у липні 1918 р. в Москві, українців було менш ніжполовина (більшість делегатів становили росіяни, євреї, поляки, латиші). Томунікого в партії не дивувало, що тут (у партійному середовищі) популярною була теорія«прогресивності» російської культури (оскільки її носієм є російськомовний упереважній своїй більшості в Україні пролетаріат) і нібито «відсталості»культури української, оскільки головним її носієм буде селянство. Секретар ЦК,КП(б)У Д. Лебідь прямо писав: «Поставити собі завдання активно українізуватипартію, а відповідно і робітничий клас… зараз буде для інтересів культурногоруху мірою реакційною, бо націоналізація, тобто штучне насадження українськоїмови в партії і робітничому класі за нинішнього економічного, політичного ікультурного співвідношення між містом і селом… означає стати на точку зорунижчої культури села порівняно з вищою культурою міста».
І все ж у червні 1923 р. Раднаоком УСРР мусив ухвалити постанову «Прозаходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ»,а у вересні того ж року було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходизабезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».Українізація почалася. Вона відіграла роль своєрідного каталізатора, якийприскорив пооцес творчого пошуку місця української художньої та світоглядноїкультупи, культури взагалі у світовому культурному проціесі. В1д початку 20-хроків між творчими групами української літератуоно-художньої інтелігенції,такими як «Плуг» (спілка селянських письменників України, заснована в 1922 р.)і «Гаот» (спілка пролетарських письменників Укпаїни, заснована на початку 1923р. В. Елланом-Блакитним), точилися дискусії з цього питання. Згодом вонипереросли- у відому літературну дискусію 1925—1928 років.
Як уже зазначалося в попередніх лекціях, у кінці 1925 р. з ініціативиМ. Хвильового (справжнє прізвище—Фіті-льов) створюється Вільна академіяпролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), до якої увійшла більша частина«гар-тівців». У ході дискусії 1925—1928 років (крім письменників у ній активнуучасть брали й філософи, зокрема В. Юринець) лідер ВАПЛІТЕ Хвильовий видаєсерію памфлетів: «Камо грядеши» (1925), «Думки проти течії» (1925), «Апологетиписаризму» (1926), «Україна чи Малоросія?» (1926), в яких висуває ідею такзваного «азіатського ренесансу». Західноєвропейське суспільство, писавХвильовий, вичерпало свою творчу енергію і йде нині до духовної імпотенції.Отже, потрібний потужний духовний імпульс, джерелом якого має статинагромаджена за багато століть енергія Сходу, щоби заново «збудувати» Європу.
Але як має статися «передача» цього імпульсу до західноєвропейськоїкультури? Його може передати лише культура європейського типу. Російськакультура (художня, зокрема) виконати таку функцію принципово нездатна внаслідоксвого швидше азіатського, ніж європейського характеру, про що свідчить її«пасивно-страждальний» ідеал; або та риса, яку М. Зеров образно змалював як«млявість» російського «кающегося дворянина». Тим-то функцію цю може взяти насебе звільнена від колоніального гніту Російської імперії Україна з її яскравовираженим європейським типом культури. Тому необхідно рішуче змінити орієнтаціюукраїнської культури з Росії (така орієнтація в останні століття була зумовленаколоніальною залежністю від північного сусіди) на Європу, західний ідеал«громадянської людини» як активно-діяльної істоти. Саме в цьому полягаєосновний сенс ідеї «азіатського ренесансу», лаконічно сформульованого венергійному гаслі — «Геть від Москви!»
Саму по собі «теорію» азіатського ренесансу навряд чи можна.назватитеорією всерйоз. Аж занадто вона умоглядна, аж занадто прозоро проглядається вній поєднання двох відомих міфологічних конструкцій XX ст.— Шпенгле-рового«присмерку Європи» і Ленінової «теорії всесвітньої революції» («Схід почне,Захід підтри-має»). Проте є в ній цілком плідна й здорова основа — програманаціонально-культурного відродження України, духовного визволення зколоніальних пут, подолання рабської свідомості.
«Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через «братчиків» до нашогочасу включно, українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів,— міркуєХвильовий,— страждала і страждає на культурне позадництво. Без по-сійськогодиригента наш культурник не мислить себе. Він здібний повторювати тільки зади,мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурновиявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку»1.Сказане Хвильовим майже 70 років тому цілком сучасно звучить і в наші дні, колими у своїх спробах економічної, політичної та духовної розбудови Українипподов-жуємо «хворіти» на «позадництво», раз у раз, просто «за звичкою»продовжуємо оглядатися на «російського диригента».
Не заперечуючи цінності російської культури самої по собі, Хвильовийнастоює на необхідності самостійного розвитку культури рідного краю. «ДавилШтраус,— писав Хвильовий,—… кинув колись такий цікавий афоризм: «МожливоСіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград». Отже, колиросійське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує…виноград національного відродження не мириться з тим. хоч і прекрасним,— але —в силу багатьох і відомих історичних непорозумінь—далеким сонцем»2і далі: «Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинулиорієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська літературатяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку дорабського наслідування»1.
Наводячи слова В. Бєлінського про те, що йому видається смішним навітьдумати, що в поезії малоросіян може щось розвинутися. Хвильовий зауважує: «Цієюкрасномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачуватиБєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо' підкреслити, якою ненавистю доукраїнської поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитисьнаші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а цезначить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись»2.
Проте справжня біда не в тому, що українську культуру й мову зневажали,хай і демократично настроєні люди, але. все ж у «старі» (колоніальні) часи Бідав тому, що ця зневага триває й нині, коли Україна, при наймнІ формально,перестала бути колонією. На підтвердження цього Хвильовий наводить текст листаО. М. Горького українському письменникові О. Слісаренкові, який у свій часзвернувся до Горького з пропозицією перекласти на українську мову роман «Мати».«Мне кажется,— писав Горький, — что… перевод этой повести на украинскоенаречие… не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собойодну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделатьнаречие «язиком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутилисьменьшинством в области данного наречия»3. Отже, можна лишепогодитися з Хвильовим: «навіть в авторові «Буревестника», навіть в цій людині,що очевидно хоче грати роль «совести земли русской»4, навітьв ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й«собиратель земли русской»2. Цю характеристику можна поширити й нанинішнього носія «совести земли русской» О. Солженіцина, який подібним же чиномпрагне сьогодні за рахунок України й Білорусі «обустроить Россию».
В плані зазначеного наміри Хвильового, Зерова, Вороного та іншихпредставників українського культурного відродження переорієнтувати українськукультуру з північного сходу на Захід мають цілковиту рацію, оскільки ці намірипросто відновлюють нормальні й віковічні зв'язки України з Західною Європою(про це вже йшлося в попередніх лекціях). Ці наміри української художньоїінтелігенції поділяв і В. Юринець, говорячи, що «є глибока неусвідомлена інтуїціяв поклику Хвильового до Європи. Це заклик до створення в нас героїчної,конструктивіст-ськи ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної,рабськи-поетичної. Це протест проти нашої розмаза-ності, безініціативності,пагубний наслідок нашого поневолення в минулім»5.
Світоглядні настанови українського відродження 20-х років Хвильовийтлумачив як «романтичний вітаїзм» (від лат. уііа—життя), що являв собою активнотворчу, одухотворено відрожувальну форму мистецького світовідчуття. Разом ізТичиновим «кларнетизмом» («світлоритмом») романтичний вітаїзм становив смисловеядро стилю українського відродження. Визначаючи художню природу романтичноговітаїзму як «бойовий ідеалізм», Хвильовий не вбачає тут суперечності зісторичним матеріалізмом, адже «історичний матеріалів", — писаввін,—ніколи не відхиляє психологічного фактора. Навпаки, він припускає йогодію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті… Коли психологічнийчинник діє в громадське?; у житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то,очевидно, історію робить не тільки економіка, але живі люди» і далі: «Живалюдина є громадська людина. Класичний тип громадської людини виробленоЗаходом… Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічноїЄвропи»1. Цікаво зазначити, що тлумаченняХвильовим матеріалістичної філософії є тут близьким до Її первісного(гуманістичного) тлумачення Марксом.
Орієнтація на Європу розуміється Хвильовим і його однодумцями не вбуквально-вульгарному смислі «схиляння» перед нею, інакше це було б тим самим«позадництвом» (тільки не «російським», а «європейським»). Європа мнслитьсяХвильовим «як психологічна категорія, певний тип культурного фактора вісторичному процесі»2. Іншими словами, орієнтація на Європуозначає повернення до власних культурних джерел, відродження української (сутоєвропейської, на відміну від російської) культури.
На цьому моменті спеціально наголошує М. Зеров у своїх нарисах зновітнього українського письменства «Від Куліша до Винниченка» (1929).Аналізуючи творчість Лесі Українки, Зеров спеціально зупиняється назвинуваченнях, що нерідко робилися на адресу видатної поетеси, в «екзотизмі»,«чужинництві», «далекості від рідної землі сюжетів її творчості». Проте більшпильна увага до Леси-ної поезії виявляє, що їй чужий «справжній екзотизм з йоговиключним замилуванням до інакшого, далекого, б корені одмінного»,«кінець кінцем її вавілоняни й єгиптяни мають сучасну психологію, а їїамериканські пущі, середньовічна Іспанія, Рим і Єгипет — то тільки більш-меншпрозорі псевдоніми її рідного краю»3.
Але «відлига» вже закінчувалася. Сталін, здолавши на початку 30-х роківсвоїх 'політичних суперників, активно взявся до творення незакінченої Ленінимтоталітарної світоглядної системи. І перші «приморозки» вдарили вже в 1926 р.24 квітня того року Сталін надсилає листа Л. Ка-гановичу (тодішньомуГенеральному секретареві ЦК КП(б)У) та іншим членам Політбюро, в якомувисловлює здивування з приводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікаціюпролетаріату», про необхідність для української поезії «тікати якнайшвидше відросійської літератури», про його спробу відірвати культуру від політики тощо.«В той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повнісимпатій до «Москви»,— писав Сталін,— до цієї цитаделі міжнародного революційногоруху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленнямдивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий немає сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українськихдіячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»… Шумський (тодішній нарком освіти наУкраїні.—Авт.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні заукраїнську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильового в рядахкомуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностямиможна перетворити ростуїду українську культуру і українську громадськість вкультуру і громадськість радянську» '.
Що ж до репресій проти української інтелігенції, то вони почалисяраніше (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві й надспеціалістами Ка-діївського рудоуправління; в 1925 р.— процес над спеціалістамиДніпровського заводу; в березні 1930 р.— горезвісний процес над Спілкоювизволення України — СВУ та ін.).
У грудні 1930 р. на зустрічі з партосередком Московського інституту«червоної професури» Сталін вказав на наявність серед філософів двох ухилів —механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». В січні 1931 р. такі «ухили»знайшлись і в Україні. В «механістичній» ревізії марксизму-ленінізму булозвинувачено С. Семковського, в «ідеалістичній» — В. Юринця. В 1933 р., невитримавши цькування, застрелився М. Хвильовий. У цьому ж році було звільнено зроботи директора інституту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його булочерез три роки). І знову ж таки в 1933 р. було репресовано завідуючого кафедроюдіамату ВУАМЛІНу «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука.
В 1936 р. на сторінках всесоюзного журналу «Под зна-менем мирксизма» зістаттею «К итогам борьбьі на фило-софском фронте Украины» виступив заступникдиректора Інституту філософії ВУАМЛІНу М. Шовкопляс. Він «заздивування зприводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату», пронеобхідність для української поезії «тікати якнайшвидше від російськоїлітератури», про його спробу відірвати культуру від політики тощо. «В той час,коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повні симпатій до«Москви»,— писав Сталін,— до цієї цитаделі міжнародного революційного руху іленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться напрапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати накористь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від«Москви» «якнайшвидше»… Шумський (тодішній нарком освіти на Україні.—Авт.)не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можналише борючись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не розуміє,що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити рос-туїдуукраїнську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську»1.
Що ж до репресій проти української інтелігенції, то вони почалисяраніше (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві й надспеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 р.— процес над спеціалістамиДніпровського заводу; в березні 1930 р.— горезвісний процес над Спілкоювизволення України — СВУ та ін.).
У грудні 1930 р. на зустрічі з партосередком Московського інституту«червоної професури» Сталін вказав на наявність серед філософів двох ухилів —механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». В січні 1931 р. такі «ухили»знайшлись і в Україні. В «механістичній» ревізії марксизму-ленінізму булозвинувачено С. Семковського, в «ідеалістичній» — В. Юринця. В 1933 р., невитримавши цькування, застрелився М. Хвильовий. У цьому ж році було звільнено зроботи директора інституту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його булочерез три роки). І знову ж таки в 1933 р. було репресовано завідуючого кафедроюдіамату ВУАМЛІНу «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука.
В 1936 р. на сторінках всесоюзногожурналу «Под зна-менем мирксизма» зі статтею «К итогам борьбьі на фило-софскомфронте Украины» виступив заступник директора Інституту філософії ВУАМЛІНу М.Шовкопляс. Він «залістів-фашистів»; О. Бервицького, Р. Левіка, Я. Блудова, О.Андріанова, Н. Білярчика, О. Милославіна, Д. Ігнатю-ка — до «контрреволюційноїгрупи меншовицько-зінов'єв-ських елементів»; М. Нирчук, Я. Розанов та ін.потрапили до «блоку націоналістів і троцькістів»; С. Семковський, Г. Єфименко,Ф. Гофман — до «болота», яке йшло за «троць-кістами та націоналістами»2.
У жовтні 1933 р. було розгромлено творчий колектив харківського театру«Березіль», а його керівника Леся Курбаса як «фашиста» заслано на Соловки. В1935 р. був заарештований письменник М. Куліш і члени так званої «націоналістично-терористичноїгрупи професора Зерова». У 1937 р… припиняє існування ВУАМЛІН. У пресіповідомлялося, що «в колишньому ВУАМЛІНі звила собі гніздо бандаконтрреволюціонерів-троцькістів і націоналістів». Так трагічно обриваєтьсяукраїнське відродження 20-х років, навічно закарбувавшись у пам'яті народу як«розстріляне відродження» (за висловом Г. Лавриненка).
На довгі роки (аж до другого філософського відродження під час«хрущовської відлиги» 60-х років) в історії української філософії (як і в іншихреспубліках більшовицько-московської імперії) запанувала догматична схоластикасталінізму. Вищість «авторитету» Сталіна у філософських питаннях«підтверджувалась» і офіційними партійними документами. В 1934 р. секретар ЦККП(б)У П. П. Пости-шев прямо поставив перед українськими філософами завдання:«Показати роль т. Сталіна в дальшому розвитку й розробленні філософськоїспадщини Маркса, Леніна».
За передвоєнне десятиріччя (1931—1941) в результаті масових репресій вУкраїні змінилося три покоління філософів («покоління» змінювалося кожнідва-три роки), а ті, хто пройшов через страхітливо-криваві «сита», зрозуміло,практично вже не був здатний на прояв самостійної думки, міг тільки повторювати«глибокі» думки геніального керманича.
І все ж паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар «асфальту»офіційно-державної «класики» марксизму-ленінізму. На відкритому в 1944 р.філософському факультеті та у створеному в 1946 р. Інституті філософіївітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів, яке вже в 50-тіроки заявило про себе іменами В. Шинкарука, М. Злотійої, А. Петрусенка, Б.Лобовика, Ю. Осічнюка, В. Босенка, М. Омельяновського та ін.
Розділ 3. Філософіяукраїнських «шістдесятників» («друге відродження»)
Смерть Сталіна в березні 1953 р. іспроби нового керівництва партії й держави дещо «підновити» і навіть«лібералізувати» тоталітарний режим, що знайшло вираження в критиці новимлідером СРСР М. С. Хрущовим культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС, сприялистворенню ситуації, схожої на ідеологічну «відлигу» 20-х років (термін«відлига» ввійшов у «вжиток» з легкої руки письменника Іллі Еренбурга). Така«відлига» настає в 60-ті роки, набувши в народі означення «хрущовська».
Позитивні зрушення в українській філософії, що почалися в 60-ті роки йпризвели до «другого» її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністювизначного філософа Павла Копніна (1922—1971), що в 1958 р. приїхав з Москви доКиєва й очолив одну з найбільших філософських кафедр столиці України (кафедруфілософії Політехнічного інституту). Згодом, у 1959 р., Копнін очолив кафедруфілософії Київського університету, а в 1964 р. став директором Інститутуфілософії Української Академії наук. Багато в чому українська філософія доби«другого відродження» завдячує проникливому розуму, винятковій передбачливостіта організаторському генію саме П. Копніна. Проте немало залежало й від тих,кого треба було «організовувати», хто був готовий для сприйняття нових ідей.Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарнийнатурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм.
Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування —з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною впроцесі її пізнавальної діяльності, й ширше — на світоглядне осмислення світу.В результаті акцент філософських міркувань переносився з невблаганних«об'єктивних законів» розвитку всього ї вся на пізнавальні й світоглядніможливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності.
Напрям наукових пошуків Копнінавиявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філософижартома між собою називали спрямування досліджень Копніна та його учнів«червоним позитивізмом». Зауважимо при цьому, що в часи, коли суспільствонамагалося перейти від тоталітарно-заідеологізованих форм життєдіяльності таіндустріалізму до нових форм. пов'язаних з технологічною перебудовоювиробництва на основі досяг «відлиги» знову активізувалися) постійно лунализвинувачення в тому, що спроба поставити в центр філософствування людину тарізні способи освоєння нею світу є «буржуазною» тенденцією.
На початку 60-х років до вітчизняних «берегів» докотилася з Заходухвиля «молодомарксизму», звернення до якого було зручною, напівлегальною формоюкритичного перегляду тоталітарних світоглядно-філософських стереотипів. І тутвиразно вимальовується чи не найвідмітніша риса антропологічної зорієнтованостіфілософії «шістдесятників» в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставалоте, що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненістьз екзистенціально-кордоцентричною філософською спадщиною Г. Сковороди й П.Юркевича.
В політичному відношенні окреслені філософські явища виразно тяжіли долібералізму. Недаремно в ті роки їх офіційно таврували як «відхід відкласово-партійних принципів». Імпульс, наданий українській філософіїкороткочасною політично-ідеологічною «відлигою» 60-х років, як бачимо, нетільки не був втрачений у брежневсько-«застій-ні» роки, але й багато в чому бувпримножений. Досить сказати про наростання нестримного потягу до укорінення усвітову та національну філософську традицію, йдеться не тільки про «червонийпозитивізм» і «червоний екзистенціалізм». Саме в 60-ті роки з ініціативи П.Копніна розпочалися дослідження філософської спадщини діячівКиєво-Мо-гилянської академії (матеріалістів серед них, як відомо, не було).
Не дивно, що відразу почалися нарікання з боку ідеологічних наглядачівта їх підспівувачів: «Національних попів підіймають на щит!» І підняли-таки(зусиллями В. Нічик, В. Горського, І. Іваньо, А. Бичко, М. Кашуби, І. Захари таін.). Вже «відлигу» змінили чергові «приморозки», вже сама згадка про світовийрівень духовної спадщини києво-могилянців стала крамольною (адже йшлосяфактично про духовний пріоритет колонії перед метрополією), а вивчення йвидання першодруків та міркувань про них не припинялось ані на рік. Пророчимивиявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадкукиєво-могилянців великою мірою підніме престиж української філософії такультури у світі.
Визнаною не тільки в колишньому СРСР, але й за його межами була вцілому історико-філософська школа України, відома дослідженнями не лишевітчизняної, а й світової історії філософської думки (В. Шинкарук, І. Бичко, М.Булатов, Г. Заїченко, М. Вєрніков, А. Пашук, ГО. Кушакoв та ін.). Світовевизнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби.
Отже, у вітчизняній філософії протягом останнього тридцятиріччя виразновимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна —«офіціоз», вираженням якого були передусім партійно-ідеологічні настанови«директивних» органів, з огляду на які формувався такий собі словничоктрадиційних «редакторських кліше», невживання яких було тоді рівнозначнезведенню вежі без громовідводу. Інша тенденція — то була реальна дослідницькадіяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідалаканонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а нерідко й паралізовувавдослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на станівикладацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тимцінніше сьогодні все те, що долало пресинг цього офіціозу.
Розділ 4. Мислителіукраїнської діаспори
Поразка української національної революції 1917—1918 років викликалахвилю еміграції української інтелігенції за кордон. Ми вже частково говорилипро художньо-філософську творчість в еміграції такого видатного українськогописьменника, мислителя та політичного діяча, як В. Винниченко. Поряд з нимможна назвати ще ряд українських, діячів, які починали свій творчий шлях вУкраїні (деякі з них брали активну участь в українській революції), але мусилипродовжувати свою діяльність за межами України.
Історично склалося так, що замежами української держави опинилися мільйони українців. Живучи в різнихкраїнах світу, зокрема в США, Канаді, Франції, ФРН та інших країнах, вони булиі залишаються часткою українського народу. Знаходячись в іншому національномусередовищі,- українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внеститворчий доробок у розвиток його духовної культури. Звичайно, не все рівнозначнеу цьому доробку українців за кордоном. Проте ігнорувати надбання українськоїдіаспори (як це робилося до недавнього часу) було б невиправдано. Такий підхідзбіднював українську культуру, насамперед у сфері мистецтва, літератури,філософії.
Умовно можна виділити три напрями розвитку української філософії вдіаспорі. Це, по-перше, розробка проблем політичної філософії, по-друге, аналізфілософської проблематики в дусі традиційної класичної філософії, який можнаназвати академічним. І нарешті, третій напрям було названо у філософськійлітературі українським персоналізмом.
Найвизначнішим представником першого напряму є Д. Дон-цов, другого — Д.Чижевський, третього — О. Кульчицький.
Особливість філософських досліджень в діаспорі полягає в тому, що майжевсі представники наукового потенціалу її зосереджують увагу на розглядіпередусім національних особливостей розвитку філософії взагалі і українськоїзокрема, вихо-дячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджую-чивплив його на формування духовної культури народу. При-чому багато хто здослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді українськоїідеї. До них належать І. Мірчук, В. Щербаківський, М. Сціборський, Д. Донцов.Досить плідно вчені діаспори працюють і над історією української філософії, втому числі і над спадщиною Г. С. Сковороди. Крім праць Д. Чижевського,заслуговують на увагу праці А. Жуковського, Д. Олянчина, В. Шаяна та ін. Слід такожзгадати історіософію В. Липинського, в творах якого, як і в працях Д. Донцоварозглядається концепція національної еліти.
Серед багатьох українських мислителів, що жили й творили за межамибатьківщини (в «діаспорі», як сьогодні прийнято говорити), перш за все хотілосяб назвати Вячеслава Липинського (1882—1931), представника українськоїаристократії (походив із полонізованого українського шляхетського роду наВолині), прихильника монархічного ладу. Липинський брав активну участь вукраїнській революції, був організатором Української демократично-хліборобськоїпартії, а з 1918 р.—послом у Відні. Необхідною умовою успішного державотворчогопроцесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися наактивну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну, на думкуЛипинського, повести за собою пасивну біль-шість нації.
Державницька ідея, вважав учений,не може успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка, за йоготвердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у Росії,Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Липинським як свого родувіра в наперед визначене («вищими силами») призначення українського народуздійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичнимсвітовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною фігурою вукраїнській державі мав бути, за Липинським, «політичний» (а не «етнічний»)українець, тобто громадянин України, незалежно від його етнічної приналежності.
Відомий ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883—1961) бувучнем родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського (1873—1924),який заявив: «Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більшезневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України».Брошура Міхновського «Самостійна Україна», з якої взято ці слова, запала в душуюнака, назавжди визначивши його життєвий шлях. Переслідуваний царським урядом,Донцов мусив у 1906 р. емігрувати до Австро-Угорщини. Тут у 1913 р. у виступіна другому Всеукраїнському студентському конгресі у Львові він висунув програмувідокремлення України від Росії. В роки першої світової війни був головою«Союзу визволення України», за гетьманату — головою Українського телеграфногоагентства. З 1922 р. вів активну політичну роботу.у Львові, редагував рядвидань. У 1939 р. з наближенням до Львова Червоної армії емігрував до Канади; з1948 по 1953 р. викладав українську літературу в Монре-альському університеті.
Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу.Центральний пункт теорії Донцова — принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично.його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою,«грунтом» національної ідеології Донцов вважав волю нації до життя, влади,експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав «національнуромантику», що ставить над усе (принаймні над інтереси «поодинокого» індивіда)«загальнонаціональну» ідею. Донцов наполягав на «нетерпимості», навіть«фанатизмі», без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національнаідеологія. Подібно до Липинського Донцов вважав, що боротьба за самостійність єсправою «активної меншості» (еліти) нації. «Нація глядить у минуле,— писавДонцов у праці «Націоналізм»,—звідки в традиціях шукає свою відправну точку і вмайбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомитисобі, що його ідея, коли хоче перемогти,— повинна перейнятись поняттям владинад людністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, щопіднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні зтеперішнім її станом»1.
Що ж до творчості Д. Донцова (1883—1973), то в ній ви-пукло знайшласвоє відображення політична філософія діаспо-ри. Донцов прожив довге життя.Погляди його суперечливі. Розпочавши політичну діяльність як член УСДРП, він у1913 р. пориває із соціалістичним рухом, а в 1917 р. в Києві стає про-віднимдіячем націоналістичної Партії хліборобів-демократів. Е Відтоді теоретична іпрактична діяльність Донцова пов'язана з розробкою і захистом ідеологіїукраїнського націоналізму. Теоретичні засади так званого українськогоінтегрального націоналізму, а також концепцію національної еліти Донцов виклаву багатьох творах. Найбільш значущими є «Націоналізм» (1926), «Дух нашоїдавнини» (1944), «Хрестом і мечем» (1967), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961),«Клич доби» (1968) та ін.
Філософським фундаментом світогляду Донцова стали волюнтаризм іірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національнийсвітогляд на припущенні, що розум — це головний мотор психічного життя.Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинківє власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений доходитьвисновку: «Щоб великий всеобіймаю-чий ідеал нації міг сполучатися з могутнімнаціональним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних засадахінтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайникахнаціональної психіки, в потребах нації, в її амотивній, ірраціональній волі дожиття і панування»1.
Звичайно, соціальні катаклізми в суспільстві, що були-викликані першоюсвітовою війною і подіями, які відбувалися після неї, давали можливість Донцовузробити висновок про ірраціональний хід історичного процесу, про неможливістьро-зумово вплинути на події, що відбувалися навколо. Проте Донцов стверджуєдумку про неспроможність розуму взагалі, про те, що не розум, а воля є рушійноюсилою розвитку суспільства. Він піддає критиці також історизм, просвітництво,ідеї ліберального індивідуалізму та соціального партикуляризму. А принципірраціоналізму вчений застосовує при аналізі феномена нації. З його погляду,підсвідоме, ірраціональне відіграє вирішальну роль в Житті нації, яка, в своючергу, є вінцем розвитку людського життя. І не індивідуум, а нація мусить бутиоб'єктом, турбот держави і суспільства.
Донцов також вважає, що увзаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. ТеоріяДарвіна з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабким у постійній боротьбіза існування. Отже, застосовуючи теорію Дарвіна, Донцов доходить висновку, що вборотьбі за існування перемагають сильніші нації, які мають право панувати надслабкішими. Така позиція об'єктивно виправдувала агресію сильного протислабкого, агресію націй сильних проти націй слабких. Подібно до того, як вмарксизмі теорія класового антагонізму оголошувала боротьбу між класами,позиція соціал-дарвінізму, на якій стояв Донцов, оголошувала непримиренними,антагоністичними взаємовідносини націй. Таким чином, Донцов фактично визнавправо сили законом життя націй. Тому, як справедливо зазначив В. Лісовий,утвердження антагонізму між націями привело Донцова до позиції боротьби непроти зла в людях, а проти самих людей, не проти чогось поганого в іншій нації,а проти самої нації. Звідси випливало виправдання політики національногогноблення за принципом «перемагає той, хто сильніший».
Волюнтаризм у філософії привів Донцова до заперечення яких би то небуло закономірностей у взаємовідносинах між націями, до свавілля як принципу,що визначає ці взаємовідносини.
«В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі)виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, вжадобі панування»2,— пише Донцов. Він вважає, що агресія,експансія, втручання в сферу існування інших, яка є підставою волі влади, маєсвоєю кінцевою передумовою боротьбу.
І як наслідок—Донцов формулює головні принципи націоналізму. Серед нихвін визначає такі: «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії,—означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національноїідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість їїкінечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, нівіра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу»1.
Причому потрібно мати на увазі, що під волюнтаризмом Донцов завжди розумівантиінтелектуалізм. Це він неодноразово підкреслював у своїх працях, зокрема в«Націоналізмі».
Серед інших рис націоналізму Донцов виділяв романтизм і фанатизм. Вінвиходив з тези, яку всіляко намагався обгрунтувати: успіх в політиці, так самояк і в релігії, на боці того, хто вірить, а не того, хто сумнівається.
Донцоз стверджував, що природа та історія не знають рас агресивних інеагресивних. На його думку, є лише раси сильні й слабкі. «Раси сильнівизволяються, коли вони підбиті, і розширюються за рахунок слабких, коли євільними; раси слабкі — або спромагаються лише на спазматичний бунт (коли вонипід ярмом), або роздаровують своїм ворожим меншостям «національні», «культурні»та всілякі інші автономії (коли вони е вільними)»4.
Культ сили, волюнтаризм таірраціоналізм е тими теоретичними постулатами, з яких виходить Донцов,створюючи свою політичну філософію. В нашій літературі справедливозазначається, що такий підхід збіднює його політичну філософію, робить їїповерховою.
Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної нації, нації, щопокликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ця ідея не євипадковою в його світогляді. Вона іманентне присутня в доктрині Донцова, єневід'ємною її складовою. «Нація,— пише Донцов,— яка хоче панувати, повиннамати і панську психіку народу-володаря. «Фанатизм» і «примус», а не «ніжність»,сповнюють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший. Природа не зносить порожнечі»2.Донцов, фактично, обґрунтовує ідею націократичної диктатури, що відома влітературі як «інтегральний націоналізм».
Ідея національної диктатури у Донцова перегукується з його концепцієюнаціональної еліти. Вчений вважає, що однією з причин занепаду козацькогопанства, рис, що формували психологію панів серед певних верств козацтва, булоте, що козацька еліта увібрала в себе демократичні ідеї. Внаслідок цьогокозацьке панство виховувало в собі не лицарські інстинкти, а інстинктипідвладного демосу. «Лише коли психічні прикмети верстви підвладної стаютьприкметами верстви правлячої — в суспільстві наступає катастрофа»3.
Таким чином, еліта козацтва, за словами Донцова, розгубила всі ті духовніцінності, які мала, будучи правлячою. Юз-зацька кров змішалася з кров'ю нижчихверств і це було трагедією для козацтва. «Втративши в боях БогунТв іКричевськнх, набравши в свої ряди Герциків, Бр'юховецьких і Гладких, козацькастаршина летіла нестримно в провалля історичної катастрофи»4.
З точки зору Донцова, доба 1.917—1920 рр. була найтрагіч-нішою вісторії українського народу, Оскільки в цей період поширювалися демократичніідеї, що призвели до занепаду українського національного духу. -Ідеаламиінтелігенції на початку XX ст. були, за Донцовим, ідеали апостолів черні, і духцієї інтелігенції був духом юрби.
Донцов неодноразово висловлював своє презирливе ставлення до юрби,черні, плебсу, владу яких він розглядав як трагедію для суспільства. Вихід зситуації, що склалася, Донцов вбачав у створенні нової еліти, або, як каже він,нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. «Лише в прикметах,життєвім стилі володарських верств князівської Русі, литовсько-руськоголицарства й козацької старшини, так основне сплюгавлених апостолами черні, можеспустошена Україна наша знайти спасенний вихід»1.
Еліта, або провідна каста, покликана перетворити народ «дроворубів іводоносів» у спільноту, сильну організаційно, культурно й духовно. Для цьогопотрібно повернутися до давно минулих часів, до сивої давнини. Саме у традиціяхминулого, у відродженні їх Донцов вбачав шлях до створення касти володарів, щозможуть організувати панівну націю, націю панів. Причому еліта, провідна каста,повинна стояти поза юрбою, а вірніше над юрбою. Своїм духом еліта принципововідрізняється, як висловлювався Донцов, від духу колективного хох-ла. «Коли якажу, що правляча верхівка має визначатися своїм окремим положенням в суспільності,окремою психікою й окремими духовними прикметами, то тим самим кажу, що муситьвона в суспільності творити окрему від загалу касту»2.
На думку Донцова, кастовий устрій був характерний для давньої України.Теоретичне обгрунтування його, як вважає вчений, зробив Сковорода. Останнійписав про те, що кожний на своєму місці і виконує те, чого вартий. Черепасіпокладено плазувати, орлові — літати, а не навпаки: «Злодій не навчиться бутишляхетним, раб не вивчиться бути вільним, дурень з природи — бути мудрим,плазун — героєм. Перемішання каст, перемішання місць веде до хаосу. Вивчитисяприкмет панівної касти, засвоїти її дух касті смердів не вдасться ніколи»3.І далі: «Коли люди з касти жаб, черепах чи свиней протиприродне пнуться настановище або в заняття людей з касти орлів чи оленів, суспільністьрозкладається»4.
Еліта суспільства повинна, за Донцовим, займати окреме місце, має бутиз окремої глини зліплена, мати свій специфічний характер.
Отже, політична філософія Донцова грунтується на двох основоположнихпринципах — принципові «інтегрального націоналізму» та принципі національноїеліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктомрозгляду Донцова в багатьох його творах. Самі по собі ці ідеї були і лишаютьсяактуальними. Тому позитивним моментом політичної філософії Донцова є постановкацих проблем. Проте тлумачення їх нерідко викликає заперечення. З його тези проантагоністичну боротьбу між націями, в якій одержують перемогу сильніші іпанують над слабкішими, випливали далеко не прогресивні політичні висновки.
Викликає заперечення і його концепція національної еліти, яка, по суті,повторює відому теорію про героїв і натовп, про пасивний натовп й активнихволодарів його.
Дмитро Чижевський (1894—1977) на відміну від Ли-пинського іДонцова активної участі в політичному житті не брав. Він був мислителем, так бимовити, «академічного» типу. Народившись в Олександрії Херсонської губернії(нині Кіровоградська область), Чижевський навчався в Петербурзькомууніверситеті (вивчав математику, астрономію та філософію), потім—у Київськомууніверситеті (студіював філософію й слов'янську філологію). Захоплювався ідеями«філософії серця», велику увагу приділяв німецькій філософії.
Академічний напрям у розвитку української філософії в діаспоріпредставлений Д. Чижевським (1894—1977).
Д. Чижевський зробив значнийвнесок у дослідження не лише філософії, а й літератури, історії, естетики, йогодослідження присвячені культурі не тільки українського народу, а й російського,польського, словацького, чеського, німецького. Значним є його внесок удослідження спадщини Г. С. Сковороди.
Ми зупинимося на аналізі історико-філософської концепції Чижевського,оскільки в ній досліджуються як теоретичні проблеми філософії, так і проблеми,пов'язані з впливом національної специфіки, національного характеру на розвитокфілософської думки.
Насамперед Д. Чижевський зупиняється на аналізові таких понять, якнація і людство. Розуміння нації може бути або раціоналістичним, або романтичним.Раціоналістичний підхід передбачає логічно аргументований аналіз, щогрунтується на принципах розуму. Такий підхід виходить з того, що в житті маєсенс лише те, що можна зрозуміти та обгрунтувати з допомогою розуму.
Раціоналістичний підхід, за Чижевським; передбачає визнаннянаціональних особливостей у розвитку народів, хоча вони й обмежені. Визнаючиобмеженість національних особливостей, раціоналісти вважають її необхідниметапом у розвитку людської історії. Проте, на думку Чижевського, справжньоюцінністю є не національне особливе, а загальнолюдське, наднаціональне.Різноманітність типова не лише для тваринного і рослинного світу, вона властиватакож і людському роду. Чижевський ставить питання про те, чи мало б сенслюдське життя, яке проходило б серед ідеальних, але цілком схожих один наодного людей? Відповідаючи на це питання, Чижевський пише:
«… Різноманітність органічних форм у природі зумовлює, робить можливоюпишність і розкіш органічного життя, поскільки різноманітні типи, форми й породи— в боротьбі та співпраці між собою—жиють через постійний обмін між собоюматерії та сили. Так само і людське суспільство можливе лише тому, що єрізноманітність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільствоне склалося б із цілком 'однакових однотипних індивідуумів»1.
Подібних прикладів історіялюдського суспільства знає безліч. Класичний і романтичний стилі, готика ірококо можуть бути, підкреслює Чижевський, для нас одночасно прекрасними,незважаючи на відмінності їх, а також існування в різні історичні епохи. Вічніцінності не є одноманітними і однотиповнми. Форми вічної краси втілюються врізних галузях дійсності. Це стосується не тільки мистецтва, а й інших формкультурного життя. Для прикладу Чижевський наводить релігію, філософію, науку.Загальнолюдське значення окремих культурних форм є так само правомірним, як іокремих шкіл і течій у мистецтві.
«Цінність їх і полягає у індивідуальності. Те, що в усіх них є індивідуальним,доповнює інші вияви, освітлює абсолютні цінності з іншого боку, ще невиявленого»1.
Далі Чижевський доходить висновку, який має важливе значення длярозуміння національних особливостей філософії, що випливають з особливостейнаціонального характеру. «Цілком ясно, як треба з цього пункту поглядурозв'язати питання про відношення між нацією та людством, між національним тавселюдським,— кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людськогоідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях загальнолюдськийідеал і є живий».
Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному, оригінальному,вигляді, так само як і у своїй однобічності і обме-женності, нація, а такожнації, об'єднання яких і становить людство, є проявом вічного, загального.
Цю теоретичну тезу Чижевський застосовує, аналізуючи проблеми розвиткунаціональної філософії. Він зупиняється на характеристиці гегелівськоїконцепції розвитку філософії. За цією концепцією, абсолютна правда не може бутирозкрита у певному завершеному вигляді. Окрема філософське твердження єфрагментом абсолютної правди, а тому не повним, не досконалим відбиткомАбсолютного. Саме ця неповнота і є причиною зміни і боротьби ідей в історіїфілософської думки. В процесі розвитку філософської думки «неповні» правдисинтезуються. Проте і у такому вигляді вони не є результатом пізнанняАбсолютної істини, це лише етап на шляху до пізнання її, хоча й етап, більшпоглиблений.
На думку Чижевського, кожна конкретна філософія є усвідомленнямабсолютно-ціннісних елементів певної національної культури, науковогосвітогляду, певної релігійності, є піднесенням цих конкретних форм культури усферу абсолютної правди. «Як ми не можемо вважати лише один художній стильносієм прекрасного, краси, а вважаємо, що в кожнім розкриваються різні і врізноманітності своїй однаково важливі сторони краси, так само і щодо окремих«філософій». І як моральний світ збіднів би, якби не було різних типів людей, щорізними шляхами і'у різних формах стремлять до справедливості, як збідніло бмистецтво, коли б стратило різні національні та історично зумовлені форми, такі з пункту зору філософії, якби не було різних історично-змінних танаціональних стилів у ній» н. Чижевський підкреслює, що помилки уфілософії трапляються тому, що абсолютним проголошується одностороннє ічасткове.
Кожна філософська система, яка хоче бачити в собі реалізацію абсолютноїістини, стає помилковою. Це ж стосується і національної філософії, якапретендує на пізнання абсолютної істини.
Чижевський підкреслює, що всяка національна філософія, яких би успіхівне досягла вона у своєму розвитку, страждає обмеженістю, тому що як національнавона розвивається, спираючись на соціально-економічні та історичні умовирозвитку певної країни, відображає в собі особливості національного буття,традицій, культури. Проте національне, яким би повнокровним воно не було,поступається загальнолюдському.
Виходячи з властивого йому розуміння взаємовідношення загальнолюдськогоі національного, Чижевський аналізує процес розвитку всесвітньої філософії. Вінпідкреслює, що розвиток філософської думки — це не що інше, як перехід відоднієї часткової істини до іншої, від однієї «однобічності» до іншої. І можетрапитися так, що філософська думка стане результатом безплідного хитання міжцими односторонніми, обмеженими істинами, але може інколи піднятися над ними.Ці однобічності можуть і об'єднатися, синтезуватися. Проте синтез їх теж несвідчить про отримання повної істини. За своєю природою синтез обмежений. Однакнезважаючи на це, синтез є якісно новим етапом розвитку філософської думкипорівняно з окремими однобічними підходами.
На думку Чижевського, розвиток філософії і полягає в.цих моментахсинтезу. Ця закономірність властива не лише всесвітній філософії, а й кожнійнаціональній філософії. В кожній національності репрезентовані дві протилежнітечії. Так само властиві протилежності кожній течії або напряму думки. Протеміж протилежностями існує і спільне. Для прикладу Чижевський наводитьзахідноєвропейську філософію, в якій поєднувались різні тенденції.
Після закінчення Київського університету (1918) працював доцентомЖіночої вищої школи, а з 1920 р… перейшов до Київського педінституту. В 1921 р.Чижевський емігрував до Німеччини, де в Гайдельберзькому університеті слухавлекції К. Ясперса, а трохи згодом, у Фрайбурзі, лекції Е. Гуссерля та М.Хайдеггера. Отже, захопившись ще в Києві екзистенціальною «філософією серця»,Чижевський здобув солідну підготовку, навчаючись у провідних представниківєвпопейського (німецького) екзистенціалізму.
З 1924 р. Чижевський працював у Празькому українському університеті (з1927 р.— професор цього університету). Надзвичайно багато зробив у справідослідження проблем історії української та російської філософії, історіїлітератури («Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Сковороди»,«Історія української літератури від початків до доби реалізму», «Українськийлітературний барок. Нариси: В 3 т.» та ін.). Велику дослідницьку роботу провівЧижевський, вивчаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну (праця«Гегель у Росії», 1939). При цьому кін особливо наголошував на специфіцісприйняття німецької філософії в Росії (на прикладі вульгарного спотвореннядумки Гегеля В. Бєлінським) і в Україні (близькість ідей німецької містичноїдіалектики XV—XVI ст. та філософії Сковороди; спільним джерелом цих ідей була«арео-пагітична» діалектика V ст.). Багато й плідно Чижевський працював у сферівивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його працізначною мірою збагатили українську історико-філософську думку XX ст., що слідособливо підкреслити з огляду на практично непереборні труднощі подібного родудосліджень у тогочасній Україні з її колоніальним статусом «радянської соціалістичноїреспубліки».

Додаток 1.Словник
Абсурд ¾ (absurdus – лат. походж.) ¾ безглуздий, 1) у математиці та логіці твердження яке не має ніякогосмислу в межах даної теоретичної системи, принципово не сумісне з нею.
Антропософія ¾ (пох. грец.) релігійне вчення, що ставить намісце Бога обожнену людину.
Антроподицея ¾ виправдання людини
Буття ¾ філ. категорія, щопозначає 1) все, що реально існує; 2) те, що існує як істинне на відміну відвидимого; 3) реальність, що існує об’єктивно поза і незалежно від свідомостілюдини.
Вітаїзм ¾ від лат. Vita життя.
Етика (грець. ethos – звичка, звичай) одна з найдавніших дисциплін,об’єктом вивчення якої є мораль.
Екзистенціалізм (філософія існування) ірраціональний напрямок, якийвиник в ХХ ст., як спроба створити нове світосприйняття інтелігенцією.
Каталізатор ¾ прискорювач подій, процесів.
Катарсис ¾ в давньогрецькій філософії тлумачимі якочищення душі від пристрастей (піфагореїзм) від чуттєвих прагнень (платонізм).
Месіанізм ¾ проповідування ідей, релігії в інших країнах
Онтологія (грец. ontos – суще, logos – вчення). Первиння функція вченняпро буття.
Основне питання філософії ¾ питання пр відношення мислення до буття,свідомості, свідомості до матерії, приоди.
Позитивізм (від лат. positivus – позитивний) ¾ суб’єктивно ідеалістичний напрям буржуазної філософії, представникиякого все справжнє знання вважають результатом конкретних наук; заперечуютьфілософію як науку з її теорією і проблематикою.
Парадокс (від грец. несподіваний, дивний) ¾ різновид логічної суперечності в системі логічного доказу, що набуваєвигляду своєрідного кола
Пролетаріат (нім. Proleteriat, від лат. proletarius – неімущий, алеюридично вільний громадянин) ¾ клас найманих робітників, позбавленихвласності на засоби виробництва.
Свідомість ¾ властивий людині спосіб відношення до світучерез суспільно-виробничу систему знянь, закріплених в мові, в усіх її смислахі значенні.
Сентаменталізм ¾ (англ. sentiment –почуття). Сентаменталізмрозглядається як течія, що розвивалася в загальній системі ідеології і культурипросвітительства. Сентаменталізм стверджував примат почуття, культ чутливості ізнаходив у них критерії оцінки життя.
Соціологія (лат. societas – суспільство, logоs – вчення, слово) ¾ наука про закономірності розвитку та функціонування соціальноїсистеми, як глобальних.
Транцендентність ¾ назва ідеалістичних політичних вчень, якідосліджують можливість всезагального і необхідного знання як позадосвідного іапріорного. Вперше розроблена І. Кантом
Фашизм (іт. fascio – об’єднання) відкрита терорестична диктатура. Наздатність втримувати владу демократичними настоями.
Феномен ¾ (від грецького phainomenon – явне) поняттяозначаюче явище, яке ми надбали у досвіді, що настигається за допомогоюпочутів.
Шовінізм (франц. chauvinisme) різновид націоналізму; проповідьнаціональної виключності одних рас і націй і цькування інших, розпалюванняворожнечі. Шов. спирається на расизм.

Джерела
 
1. БердяевНиколай. Самопознание. М., 1990.
2. Бычко Й.В. Познание й свобода. М., 1969.
3. Драч І. Ф; Кримський С. В., Попович М. В., Григорій Сковорода. К.,1984. Історія філософії на
4. Історія філософії України / Хрестоматія. ¾ К., 1992.
5. КостомаровМ. Две русские народности. Київ. Харків, 1991.
6. Кулиш П.А. Сочинения и письма: В 5 т. К., 1908—1910.
7. Копнин П.В. Диалектика как логика й теория позпания. М., 1973.
8. Копнім П.В. Диалектика. Логика. Наука. М., 1973.
9. Логиканаучного исследования. М., 1965.
10. МаланюкЄвген. Нариси з історії нашої культури. К., 1992.
11. ПоповичМ. В. Микола Гоголь. К., 1989.
12. СковородаГригорій. Повне зібрання творів у двох томах. К 1973
13. Україні: В 2 т. К., 1987. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т.К., 1990.
14. Філософія: Навч. посібник / І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко ¾ К.: Вікар, 1997.
15. Философия гуманизма. К., 1987.
16. ХвильовийМикола. Памфлети//Твори: В 2 т. К., 1991.
17. Человек й мир человека. К., 1977.
18. ЧижевськийД. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен, 1983.
19. ЧижевськийД. Нариси з історії філософії на Україні. ¾ К., 1992
20. ЮркевичП. Д. Философские произведения. М„ 1990.
21. Юринець В.Філософсько-соціологічні нариси. Харків, 1930.