Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М.Гайдеггера
Роботаприсвячена філософським основам теорії іманентної інтерпретації тексту талітературного твору відомого швейцарського літературознавця Еміля Штайґера. Уцентрі нашої уваги — категорія часу, що її Е. Штайґер запозичив з філософіїМартіна Гайдеггера й переніс у сферу поетики.
Предметрозгляду — філософське підґрунтя іманентної інтерпретації літературного твору,основним теоретиком якої вважається Е. Штайґер, і, зокрема, проблема часу — категорія, запозичена швейцарським теоретиком літератури з філософії Мартіна Гайдеггераі спроектована у площину фундаментальної поетики.
Літературознавчаконцепція Еміля Штайґера формувалась під впливом феноменологічної герменевтикиВільгельма Дільтея і Ніколая Гартмана, екзистенціальної філософії Мартіна Гайдеггерата вчення німецької духовно-історичної школи XIX століття. Проте саме екзистенціалізму всіх його різноманітних виявах був чи не найважливішою складовою тогочасногоінтелектуального клімату, «повстанням» проти традиційних систем, а увипадку Е. Штайґера — спробою адаптації Гайдеггерівських категорій «екзистенція»та «час» до розуміння художньої літератури. В інтерпретаціїлітературного твору швейцарець намагався подолати зовнішню оболонку написаногослова, проникнути в його ядро, яке мусило б пов'язати літературу з«фундаментальними можливостями людського буття». Пошуки Е. Штайґера в цій площині — серйознесвідчення наявності у сфері теорії літератури постійної потреби в онтологічномуоновленні. Нагадаємо, що всю своюлітературознавчу концепцію він поставив на службу філософської антропології,яка досліджує свідомість людини й намагається дати відповідь на питання: щотаке людина? Яка структура людського буття?.. Уже наприкінці 20-х років Е. Штайґер докладно читає «Буття ічас», і до кінця життя цей основний твір М. Гайдеггера залишається длянього настільною книжкою. У 1928 році швейцарський літературознавець відвідуємюнхенські лекції М. Гайдеггера, які захоплюють його своєюфеноменологічно-екзистенціальною тематикою. 17 січня 1936-го відомий філософчитає в Цюріхському університеті доповідь «Про витоки мистецькоготвору» й особисто знайомиться з Е. Штайґером. Це знайомство згодомпереростає в дружбу двох інтелектуалів, що тривала до смерті філософа. Е.Штайґер фактично відкрив філософію М. Гайдеггера для швейцарської германістики,помістивши його концепцію в доволі автономну філософську традицію. Намагаю чисьрозглядати М. Гайдеггера в якнайбільш «чистому» вигляді, швейцарецьпорівнював його з Гераклітом, Платоном, Ґ.В.Ф. Гегелем та І. Кантом [19].Виходячи з такої констатації, вважаємо за необхідне докладніше зупинитись наосновних моментах екзистенціальної філософії Мартіна Гайдеггера, що знайшли, нанашу думку, найбільше відображення в літературознавчій концепції ЕміляШтайґера.
Центральнепитання своєї філософії — питання про буття (Sein)- M. Гайдеггер зводить до питання пролюдське «тут-буття» (Dasein), місце, в якому взагалі може йтися пророзуміння буття [26,329]. Церозуміння виявляється не в абстрактних актах свідомості, а в конкретних формахбуття людини у світі -«буття-у-світі» (In-der-Welt-sein), що тлумачиться як основна характеристика«тут-буття».
Оскількипроблему буття М. Гайдеггер розглядає через проблему людини, то його онтологіяоформляється через антропологію. Людина, на думку філософа, є сущим, існуючимспособом екзистенції: «Суще, аналіз якого постає як завдання, це завжди мисамі. Буття цього сущого завжди моє» [8, 41]. Тільки вона, наділенасамістю (Selbst), здатна екзистувати.Екзистенція — це феномен людини, її якість як сутності [8: 41, 207].
М.Гайдеггер та його послідовники вважали, що екзистенція — це буття, спрямоване в«ніщо», буття, що усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенціючерез її кінцевість, М. Гайдеггер тлумачить її як «тимчасовість» (Zeitlichkeit), реальна точка відліку якої- смерть. Жодне суще, окрім буття людини («тут-буття»), не знає просвою кінцевість, і тому ніякому сущому, крім нього, не відома часовість, невідкрите буття: «Тимчасовість взагалі не є сущим. Вона не є, а вказує (zeitigt) на себе… Тимчасовість вказує, а саме — вона вказує на можливі способи самоїсебе. Останні роблять можливою множинність модусів тут-буття» [8, 328]. «Тут-буття» організуєтьсясвоєю кінцевістю, ставлення до якої, назване М. Гайдеггером«турботою» (Sorge), визначає саму структуру «тут-буття». «Турбота» — це єдність трьох моментів — «буття-у-світі»,«буття-наперед-себе» (Sich-vorweg-sein) і«буття-при-внутрішньо-світовому-сущому» (Sein-bei-innerweltlichem-Seienden). Визначаючи турботу як«буття-у-світі», М. Гайдеггер намагається наголосити на відмінності«тут-буття» від традиційного поняття «суб'єкта», оскількиостанній зазвичай характеризується як антипод об'єкта. Натомість«тут-буття» — це певна нероздільнацілісність суб'єктивного та об'єктивного. Визначаючи турботу як«буття-наперед-себе», М. Гайдеггер визначає її відмінність відбудь-якого наявного, речового буття; «тут-буття» у цьому сенсі постаєтим, чим воно (ще) не є, тобто як власна можливість, і Нарешті, екзистенція — «буття-при-внутрішньо-світовому-сущому» — покликана визначити спосібставлення до речей як до супутників людини у відведеному їй«кінцевому» відтині життя — спосіб ставлення до них не як до наявних,що передбачає дистанція між людиною і річчю, а як до «підручних» (Zuhandene). Турбота як«буття-наперед-себе-у-світі-при-внутрішньо-світовому-сущому» — структура часова. Кожен з елементівтурботи, як показує М. Гайдеггер, це відповідний модус часу:«буття-у-світі» — модус минулого, «буття-наперед-себе» — майбутнього, а «буття-при» — теперішнього. Однак оскільки ці тримодуси — єдиний цілісний феномен, вони взаємопроникають (тому М. Гайдеггер називаєїх «екстазами» часу). Так, наприклад, минуле — це не те, що лишилось«позаду», чого більше немає, навпаки, воно постійно присутнє втеперішньому й визначає як теперішнє, так і майбутнє. Відповідно кожен із трьохмодусів часу набуває певної якісної характеристики (на відміну від«фізичного» часу). У М. Гайдеггера модус минулого — це«фактичність» чи «закинутість» (Geworfenheit), модус теперішнього — «занепадання» (Verfallen-heit),модус майбутнього — «проектування» (Entwurf). Таким чином, у М. Гайдеггера часпервинно постає як кінцевий і якісний. Саме він є апріорно-екзистенціальноюструктурою турботи.
Як«тут-буття» спрямовано до своєї кінцевості, так час визначається змайбутнього. Модус майбутнього набуває особливого значення в структурнійцілісності часовості: «Первинним смислом екзистенційності… ємайбутнє». Саме зосередженість намайбутньому наділяє «тут-буття» дійсним існуванням. Недійсність — переважання теперішнього — виявляється в тому, що «світ речей», світбуденності, який М. Гайдегїер називає світом «Man» (субстантивованийнеозначено-особовий займенник), закриває для людини її кінцевість. Закликом добуття стає страх — але не емпіричний страх (Furcht), а невизначений, безконтрольний страх-туга, страх-томління,жах (Angst): «Від-чого жаху є буття-у-світіяк таке… Від-чого жаху не є внутрішньо-світове-суще… Від-чого жаху єповністю невизначеним… Загрозою є не це чи інше, але й не все наявне разом яксума, але можливість підручного взагалі, тобто сам світ… Якщо відповідно вякості від-чого жаху виступає ніщо, тобто світ як такий, то це означає: від-чогожахається жах є саме буття-у-світі». Будь-яка спроба втечі від такого жахубуде марною, доки людина не наважиться зазирнути туди, звідки виходить цей жах,- у «ніщо», у«смерть»- і тим самим не набуде істинного розуміння свого буття.
Істиннебуття, на думку М. Гайдеггера, живе в найінтимнішому лоні культури — у мові: мова — це дім буття. Сучасне ставлення до мови як дознаряддя перетворює мову з «дому буття», яким вона була первинно вусіх народів, у суще поряд з іншим сущим. Мова технізується, стає засобомпередачі інформації й тим самим помирає як істинне «мовлення» (Reden), як «висловлювання» (Aussage), «казання» (Sage). Разом з її смертю втрачається тойостанній елемент, що пов'язував сучасну людину та її культуру з буттям,вичерпується джерело життя цієї культури, а сама мова стає мертвою. Черезсистему термінів люди забули справжній сенс речей і сенс буття. Слова означаютьтепер не те, що вони означали колись і що вони означають насправді. Мова наукисвідчить про забування сенсу існування, а нагадати його можуть тількиписьменники, бо лише поетична мова здатна прорватись крізь традиційну павутинуметафізики до джерел справжнього буття. Мова говорить про буття, ми ж лишевикористовуємо сказання мови (Sage der Sprache), ми вживаємо сказання мови, щоб розповісти про себе. Іншимисловами, не ми говоримо мовою, а мова говорить у нас, «мова говоритьнами». Вона ставить людину у«просвіт» (Lichtung) буття, відкриває "істинубуття". Так, не слова й мова є знаряддями людини, а навпаки — людина стає знаряддям слова й мови.Через людину (а точніше через письменників) буття промовляє про сенс нашогоіснування. Мова — не функція людини, невластивість буття, а подія (суб'єкт) буття. «Подія» тлумачиться тутяк спів-буття, як співіснуюче буття мови й людини в часі. Вона — «тимчасова» реалізаціямови, реалізація мови через людину. У цьому закладена мовність буття. Так М. Гайдеггерпроголошує первинну належність слова буттю. Буття тим і відрізняється відсущого, що не підлягає предметному виразу, а лише «просвітлюється»через мову. Людина не створює словощораз, коли говорить: слово — вісникбуття-часу (М. Гайдеггер порівнює функцію слова з Гермесом), за допомогою слова людина прислухаєтьсядо буття. Тому мова герменевтична. Мова приносить звістку від самого буття,мова говорить «мовою» буття, отже, буття теж герменевтичне. Але цьогоне дано почути всім, оскільки не всі замислюються над буттям, над сенсом людськогоіснування й істиною буття. Буття можуть почути і зрозуміти лише поети. Поет невважає себе творцем, він прислухається до буття, мовить від імені буття. Йогомовлення — завжди поєднання мови йнесказаного: мова — лише частково реалізована в мовленні можливість мови.Говорити означає «відповідати» мові: «Ми говоримо не лише мовою,ми говоримо з нею».Отже, мова,оскільки вона розкриває істину буття, — це передумова розуміння. Саме з мови людина черпає первинне розуміннябуття й самої себе. Буття людини, мови, світу в цілому є подією (спів-буттям).Це не ізольовані світи-субстанції. Це горизонти, у точці перетину яких у коженмомент часу з'являється просвіт буття як Істини. Так, герменевтичне розуміння мови переноситься М. Гайдеггеромна герменевтичне розуміння буття, адже саме мова дає можливість зрозуміти йпізнати істинне буття.
ВисловлюванняМ. Гайдеггера про проблеми герменевтики були сприйняті як революційні — як ліквідація класичної теорії тавстановлення натомість зовсім нового погляду. Уже саме поняття «розуміння»,яке традиційно передбачало розмежування суб'єкта і об'єкта сприйняття істосувалось класичної проблеми співвідношення об'єктивної дійсності та критеріюправди реципієнта, набуває в Гайдеггерівській концепції зовсім нового значення.Філософ ототожнює тут-буття із суб'єктом, а це означає, що суб'єкт є завжди вжесуб'єктом чогось: неможливо помислити абсолютного, ні з чим не пов'язаногосуб'єкта. Кожен суб'єкт завжди присутній у світі. Саме це покладено в основупоняття тут-буття — відношення до світу, щопередує будь-якому мисленню. Це відношення М. Гайдеггер називає розумінням,інтерпретацією якого й повинна займатись герменевтика. Відтак М. Гайдеггерпроголошує єдність суб'єкта та об'єкта, тут-буття і світу, яка знайшла свійвияв у його понятті «буття-у-світі». Звідси випливає висновок, що маввизначальний вплив на світобачення Е. Штайґера. Тут-буття, перебуваючи у світі,уже знає дещо про цей світ. Розуміння світу відтак набуває проекційногохарактеру, до того ж проекційність тут означає не створення якогоськомплексного плану, а наявність множинності можливостей: тут-буття знає, щощось настане, й існує відповідно до цього знання, проте воно не знає, що саменастане. Реальність не може бути повністю об'єктивована. Як ми конституюємо їїза допомогою нашого мислення, мовлення, так вона конституює наше сприйняття,наше розуміння й нашу мову. Розуміння — структурна частина людськоїекзистенції. Ми не можемо стати ідентичними ні з реальністю, ні з самими собою,адже, щойно ми отримуємо можливість пізнати себе й вийти переможцем з певноїконкретної ситуації, одразу ж опиняємось у новій констеляції. Людина як таказавжди випереджує себе, є апріорно детермінована, а її свідомість відповіднопризначена лише для проектування буття. Тому розуміння, як і тут-буття, завжди характеризується певноюналаштованістю (Gestimmtheit): ми розуміємо певний предмет у ракурсі вже наявних у нашій свідомостіконтекстів залежно від того, хто ми такі (місяць сприймається романтиком зовсімінакше, ніж астрономом). Звідси Е. Штайґер виводить безконечністьінтерпретаційних можливостей і того ж самого літературного твору різнимиреципієнтами: «Кожен справжній, живий твір мистецтва безмежний у своїхчітких кордонах».
Програмнамонографія Е.Штайґера «Основні поняття поетики» (1946) пересипана алюзіями наекзистенціальну філософію Мартіна Гайдеггера при визначенні характерних рисліричного, епічного та драматичного [3]. Уже навіть техніка швейцарського літературознавця розкладати німецькіслова на морфеми (наприклад, поняття «Eingebung» (вселяння,натхнення, інтуїція) — для позначення руху ззовнівсередину — інспірація) — одна з основних ознак стилю М. Гайдеггераі стає в Е. Штайґера засобом пробитись крізь традиційне, заяложене значенняслова до його чистого (первинного, буттєвого) значення. Поняття «стилю» в Е.Штайґера щільно пов'язане з розумінням «світу» в М. Гайдеггера якособливого відношення людського духу до того, що цей дух сприймає, як певногоджерела налаштованості сприйняття сущого — не простої суми речей, якими займається певна людина, а порядку, виключнов якому щось може проявляти себе як таке. З Гайдеггерівських понять«світу», «провини» Е. Штайґер відтак виводить можливістьдраматичної трагічної поезії: трагічний герой усвідомлює кінцевість цьогосвіту, готовий нести свою провину, яку М. Гайдеггер вважав невід'ємною частиноюнашої долі, і має невблаганно послідовний дух, який і веде героя до трагічного,що мусить зруйнувати цей послідовний дух. Його кінець — у божевіллі чисамогубстві — у Гайдеггерівському «ніщо».
Основоположнезначення має іще один постулат Е. Штайґера: «Ліричний, епічний ідраматичний (стиль) займаються тим самим сущим, потоком минущого, що течебезпричинно. Та кожний сприймає його по-іншому». Тут поняття часу — мистецький вияв свідомості поета. Цеманіфестація буття людини, яка знаходить своє родово-формальне відображення врамках мистецтва: «Три відмінні сприйняття вкорінені в „первинномучасі“. Цей час -буття людини і буття сущого,якому людина як часова істота надає буття». Це пряма алюзія на «Буття і час» М. Гайдеггера. Е.Штайґер наполягає, що його поняття родів повинні функціонувати як«літературознавчі позначення можливостей людського буття», і бере Гайдеггеровуонтологію за відправний пункт обґрунтування своїх основних понять: «Якмайбутнє робить можливим розуміння, а минуле настрій, так третій конститутивнийструктурний момент турботи, занепадання має свій екзистенційний смисл утеперішності». Це відповідає ідентифікації Е. Штайґером драматичного змайбутнім, ліричного з минулим, а епічного із сучасним. У плинності ліричногоми сприймаємо минулість: усе приходить і минає. Лірик у потоці настрою спогадуєминуле. Епічне стосується повністю теперішнього: епік описує, фіксує те, щобачить довкола. Дистанційність і логічність драматурга проектує світ, заглядаючив майбутнє. Іншими словами: «Ліричне буття спогадує, епічне показує,драматичне проектує». Проте ми вже згадували, що лірик може спогадувати нелише минуле, а й теперішнє і навіть майбутнє. Таку позицію можна зрозуміти,лише виходячи з Гайдеггерових «екстазів» часовості (Ekstasen der Zeitlichkeit), які виступають відображеннямвзаємопроникнення трьох часових модусів: те, що спогадує лірик, не стосуєтьсятрьох «фізичних» часових вимірів, а розчиняється в моменті. З усім,що його хвилює, лірик поринає в буття, яке існувало до того, як виниклотеперішнє, і розчиняється в цьому первісному бутті без орієнтації у часі іпросторі. З цього первісного буття він промовляє до нас мовою своєї поезії чи,словами М. Гайдеггера, істинне буття промовляє до нас через мову поета. Те, щолірик спогадує, епік зображує. Епічний поет зображує всі події незалежно відтого, і коли вони відбулися. Епік творить теперішнє і все переносить у нього.Те, що епік зображує, драматург проектує. Буття драматичного поета спрямоване,напружене (і напруження це слід також розуміти в екзистенціальному значенні) у майбутнє. Саме зосередженість намайбутньому — «первинному смислі екзистенційності» — наділяє йогобуття дійсним існуванням — спрямованістю на мету — екзистенціальну кінцевість,смерть.
Іщераз слід наголосити, що названі вище три часові виміри Е. Штайґер та М. Гайдеггеррозуміють не як об'єктивний фізичний час, що його поняття функціонує уприродничих науках. Для них тут ідеться про «чисте споглядання», і вякому три роди поезії виявляють себе як основоположні способи екзистенції.Творячи поезію, письменник екзистує переважно в одному з цих способів буття.Його екзистенція у творчому акті «чистіша» за його повсякденне непоетичнежиття. Виходячи зі сказаного, Е. Штайґер відчуває за собою право прирівнятипоетичні роди до трьох екстазів Гайдеггерівського часу. І в цьому році вінрозробляє свою книгу «Основні поняття поетики», в останньому розділіякої читаємо: ліричне — це минуле, епічне — теперішнє, драматичне — майбутнє.
Усвоїх методологічних пошуках Е. Штайґер також спирається на здобутки німецькоїфілософії. Так, він приділяє велику увагу апробації та захистові способуколової аргументації — герменевтичного кола, яке самшироко застосовував у своїх дослідженнях. Поняття формуються тут шляхомабстрагування від одиничних елементів фактичного матеріалу, проте вони неможуть бути правильно проінтерпретовані без загального попереднього розумінняцілого. У такий спосіб було виведено й поняття «ліричне»,«епічне», «драматичне» — шляхом бівекторного руху між інтерпретованим одиничним та основнимипоняттями. Ця методологія колової логікине нова й запозичена Е. Штайґером у таких визначних мислителів, як В. Дільтейта М. Гайдеггер. В есе про герменевтику В. Дільтей писав: «З окремих слівта їх сполучень мусить розумітись ціле твору, проте повне розуміння окремоговже передбачає знання цілого». У своїх міркуваннях М. Гайдеггер іде ще далі і тлумачить коло взагалі якпозитивну можливість досягнення ґрунтовного пізнання.
Першоювагомою спробою Е. Штайґера поставити Гайдеггерівське розуміння часу в основупоетики та обґрунтувати роль часу у визначенні літературних родів стала вжейого перша об'ємна монографія «Час як здатність уяви поета» (1939),що була своєрідним зібранням прочитаних у 1936-1938 роках лекцій у Цюріхськомууніверситеті. Логічно постає питання: як саме Е. Штайґер прийшов до ототожненнячасу та уяви? У відповідь на нього варто згадати, що найбільшим досягненнямгенія М. Гайдеггера швейцарець вважав те, що у фразі «буття і час»філософ замінив сполучник "і" на знак рівності. Так,«буття» зовсім не означало тут історично-соціального контексту, а«час» не був історично-об'єктивним часом, але «чистимчасом». Те, що люди різних епох (наприклад, людина сучасна й людинаантичності) по-різному сприймають дійсність, на думку Е. Штайґера, полягало неу відмінності суспільних систем, а у відмінностях пануючого «часу» якїх внутрішньої форми. Люди по-різному сприймають «час» і відповідновиробляють різні форми уяви та розуміння. «Час» виявляє себе в художньомутексті як «форма світогляду» чи «форма уяви» автора. Відтаку структурі фундаментальної антропології, яка, за Е. Штайґером, укорінювалалітературу в чистому часі як бутті людини, літературознавству випадало особливезавдання — дати обґрунтування уяві поета, що її слід розуміти як час, а час — як форму світогляду. На думку деяких дослідників, це мало длялітературознавства значні наслідки, оскільки Гайдеггерівська теоріяунеможливлювала вільне від метафізики, адекватне сприйняття феноменів. Справді,сам Е. Штайґер стверджував, що у своєму аналізі часу як уяви письменниканамагався сягнути «метафізичне» підґрунтя твору мистецтва й очікувавзакидів стосовно того, що його дослідження — не історія літератури,.а в кращомувипадку феноменологія літератури. На це він відповідав, що історія літературияк наука про широкі контексти найбільше інформації черпає саме з проникнення водиничне й потребує актуалізації, яку і пропонує його новий метод інтерпретаціїлітературних творів.
Так,у ранній монографії Е. Штайґера ще немає намагання втиснути три традиційні родилітератури в аналогічну екзистенціальну схему часу — у докладних аналізах поезії К. Брентано, Й.В. Ґете та Ґ. Келлера час постає як чиста, конкретна формаспоглядання. Думка лине від«бурхливого часу», в якому повністю розчиняється поет, довідмежування й віддалення від часу, що уможливлює свідоме опрацюванняостаннього («нерухомий час»). Спочатку Е. Штайґер вказує на переважнотеперішній час — на прикладі образу замріяногорибалки К. Брентано, котрого несе вниз течією — у море й у смерть. Потім він акцентує на поетичному прагненніЙ.В. Ґете зафіксувати плинну мить і знайти свободу у виході з течії часу.Нарешті, у Ґ. Келлера швейцарський теоретиклітератури знаходить кристалізацію часу до статичної вічності. І хоча пряміпаралелі до М. Гайдеггера провести важко, та вже назва першого розділу«Бурхливий час», у якому досліджується ліричне як літературний рід,запозичена з Гайдеггерової концепції.
Упізнішій праці «Дух і дух часу» (1964) Еміль Штайґер опрацьовуєпоняття часу як часу історичного. Швейцарець спрямовує свій дух часу вісторичну минувшину, на основі якої лише й можна сприймати теперішнє іпроектувати множинність можливостей майбутнього. Він звертається до проблеми відношення мистецтва до екзистенційногота історичного часу й не знаходить можливості пристосування своєї «чистоїформи споглядання» до сучасної літератури, де панує функціоналізм ітехнічна свідомість. Феноменологічна часоваонтологія Е. Штайґера спрямовується проти історичної теперішності, орієнтуючисьна духовну минувшину, сповнену вічних естетичних цінностей та вічного порядку. Тому, хоча літературознавець принеобхідності й намагається залучити в теорію літератури певнісуспільно-історичні реалії (для кращого розуміння літературного тексту), йогоісторія, по суті, усе ж залишається естетичною духовною історією. Так, родові істилістичні поняття Е. Штайґер називає «можливостями людини» й тимсамим постулює уявлення про людину, вкорінене не в історичній дійсності, а влітературній історії, у феноменології духу. Це естетична онтологія Е. Штайґера.
Досізалишалась невисвітленою ще одна важлива перспектива часової естетики Е.Штайґера — зв'язок між музикою тапоезією. Нагадаємо, що в «Основних поняттях поетики»літературознавець говорить про «музичні силові поля, за якими слід упорядковуватислова», і визнає примат музикальності є і ліричному стилі. Відтак і час як уява поета може бутивитлумачено музично." мовний твір мистецтва має власний ритм, щохарактеризує його яку належності до певного роду, так і індивідуально. Яксимфонія є виявом музичного руху творчого духу, так і поетична моваінтерпретується Е. Штайґером як рух духу. У його праці «Зміна стилю»(1963) читаємо: «Ми вважаємо, що можемо тлумачити стилі як ритмічні структурий за допомогою просторових і часових понять не лише розробити такіпротилежності, як „класичне і романтичне“ чи „античне імодерністське“, а й — як це вдалося Ґ. Бекінґу в описі музичних ритмів — шляхом дедалі гострішої диференціації просторових і часових понять визначитимежі менших епох і навіть індивідуальних нюансів». Так, при розглядііндивідуального стилю певного автора Е. Штайґер особливо увагу звертає напоняття «часу» як керівну інстанцію уяви людини. Час для Е. Штайґера — феномен стилю. Проблеми часу стаютьдля нього проблемами стилю: стиль — це спосіб, у який певний письменник співвідносить себе з певною часовоюдійсністю, і, відповідно, спосіб, у який це співвідношення виявляє себе втекстах цього письменника.Надалі, у«Часі як здатності уяви поета», літературознавцеві вдається поєднатитеорію Ґустава Бекінґа про музичний ритм з онтологією Мартіна Гайдеггера:«бурхливий час», «мить» і «нерухомий час» стають«фігурами такту» — саме в таких естетичних іпостасях часу муситьреалізувати себе ритмічне оформлення поетичного духу. Звідси застосоване доестетичних категорій поняття часу набуває свого екзистенційного смислу узначенні ритмічного оформлення творчого духу.
Підсумовуючинаведені вище міркування, зазначимо, що у своїх літературознавчих пошуках ЕмільШтайґер не просто черпав ідеї з онтології Мартіна Гайдеггера. Він сам дійшоввисновку, що духовним виявом «часу» є людське «суще»,власне — людина. Томуфеноменологічно-онтологічне сприйняття часу отримує в нього й антропологічнезабарвлення. Саме в антропологічному ключі, у з'ясуванні питання «що такелюдина?» Е. Штайґер розробляє своє поняття часу. «Час» у ньогоотримує різноманітні значення: час як уява (свідомість, стиль) поета, час якісторична епоха, але й час як вічна естетична цінність мистецтва. Нарешті, однез найбільш неочікуваних тлумачень — час як ритмічне оформлення творчого духу.Час — це буття письменника, буття літератури. Відтак і мистецтво для Е.Штайґера — це знаюче буття і будуче знання, не лише те, з чого«вчишся», але те, у чому «знаєш» і тому«екзистуєш», а література — фокус спільноти людського духу, осередокжиття онтологічного пізнання, феноменологія всеохопного буття.
Екзистенціальнафілософія Мартіна Гайдеггера мала величезний вплив на Еміля Штайґера і як наінтерпретатора творчості видатних німецьких письменників. Доказом цього є,наприклад, тлумачення ним літературної спадщини Едуарда Мьоріке (1804-1875) таФрідріха Гельдерліна (1770-1843). Докладному висвітленню цього питання плануємоприсвятити наші подальші дослідження.
ЛІТЕРАТУРА
1.Радченко О. Еміль Штайґер: одіссея духовних пошуків// Вісник факультетуромано-германської філології / За ред. Кеміня В.П. — Вил. 2. — Дрогобич, 2007.- С 188-198.
2.Радченко О. Еміль Штайґеряк теоретик іманентної інтерпретації художнього твору// Літературознавчий збірник.- Вип. 23-24. — Донецьк, 2005. — С 40-51.
3. Радченко О. Основні поняття поетики ЕміляШтайґера// Наукові записки Харківського національного педагогічногоуніверситету ім. Г.С. Сковороди. — Вип. 4 (48). Ч. 2. — Серія«Літературознавство». — Харків, 2006.-С 98-115.
4… Гайдеггер М. Буття і час.– К., 2005