Зміст
Вступ
Розділ 1. Фізіологічнахарактеристика формування руху
Розділ 2. Характеристика фізичних вправ
2.1 Фізіологіяфізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ
2.2 Історичний аспектта поява фізіології вправ
2.3 Фізіологіяфізичних навантажень та інші галузі
2.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль
2.5 Фізіологічніхарактеристики циклічних вправ
2.6 Фізіологічнахарактеристика ациклічних вправ
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Наші знання про природу механізмів поведінки базуються навченні про рефлекс, яке було розроблене понад триста років тому монахом РенеДекартом. Дослідження Декарта спрямовані як на об'єднання самої природи явищ,так і на виявлення тих конкретних механізмів, які забезпечують їх прояв,реалізацію і здійснення. Характер досліджень цього періоду зрозумілий. Декарт,розробивши всі сторони душевної діяльності, поставив акцент, головним чином, намашинних автоматизованих актах як таких, що найлегше укладаються вфізико-математичних законах. Він дав загальний аспект рефлекторної діяльності,але при цьому не торкнувся інтимних деталей їх здійснення. Його сучасники — фізіологи і натуралісти — пішли саме шляхом конкретних механізмів цієїдіяльності. Життя — рух, який відбувається за допомогою м'язів. Отже, тут потрібношукати найбільш універсальні закони поведінки.
Вчення про фізіологічну природу рухів розроблялось протягомбагатьох десятиліть. Сімнадцяте століття підводить під ідею рефлексу, але ще нев центральній частині організму, а в тому, що, перш за все, кидається у вічі — у робочому м'язовому апараті. Ідея рефлексу, що ґрунтується на рухові«живих духів» по нервах, пов'язувала всі частини рухового апарату. Атому все, що стосується м'язів, незмінне, тією чи іншою мірою відбилось назагальній концепції.
Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати фізичні вправиз точки зору фізіології.
Завдання роботи:
1) дати фізіологічну характеристикуформування руху;
2) розглянутихарактеристику фізичних вправ.
Розділ 1. Фізіологічнахарактеристика формування руху
Цей період характерний тим, що перші удари посипались натеорію «живих духів». Незважаючи на її природно-науковий зміст, вонане гармоніювала більше з його найновішими фактами нервово-м'язової фізіології інаблизився кінець її майже тисячолітнього панування. Розвінчуванню цієї ідеїпослужила теорія нервово-м'язової фізіології, основоположником якої ставзнаменитий голландський натураліст Жан Сваммердам (1637-1680). Спостерігаючизавжди тільки цілісний організм, він прийшов до думки про сегментарнерозміщення центрів спинного мозку.
Фізіологія кінця XVIII ст. прагнула, всупереч вченню Сваммердама, дробити, ізолювати живийорганізм, щоб в найдрібніших частинах його одержати відповідь на грандіозніпроблеми. В цей період з'явились нові методи досліджень: методика екстерпації,видалення мозку чи його частин, методика анастомозів та ін. Нові методикидосліджень дали змогу утвердитись концепції нервових центрів. Таким чином,поступово вимальовувалася самостійна роль органів тіла, яка полягала узбуджуваності і автономності їх функцій.
Наступний перехідний момент у розвитку фізіології рухівпов'язаний з іменем видатного англійського фізіолога Вітта (1714-1766). Вінніби завершив перший період історії розвитку рефлексу, надавши йому таку чіткістьі такий фізіологічний зміст, який вже не змінювався класиками вчення прорефлекс аж до XIX ст. Головною заслугою Віттастав відхід від поняття ''вплив нерва", розрахований на ось що: якщофізіолог ще сьогодні не знає, як здійснюється цей «вплив», то він,без сумніву, знайде його в майбутньому. Вітт не заперечував тут і участісвідомості. Він виділив три етапи «нервових актів»:«довільний», «мимовільний», «змішаний».
Черговий суттєвий поворот в теорії механізмів рухів робитьчеський фізіолог Прохаска (1748-1820). Йому вдалось на підставі систематизаціїпопередніх спостережень дати універсальне тлумачення нервових процесів. Вченийдовів, що «стимули можуть бути Як зовнішні, так і внутрішні; як механічні,так і розумові». І що сила відповіді (рефлекторної реакції) знаходиться впрямій залежності від сили стимулу.
Особлива роль у розвитку рефлекторної теорії належить Блейнуі Хартлі. Вони зосередили увагу на вивченні питань фізіологічного зв'язку міжрізними формами поведінки.
Таким чином, характерною особливістю фізіології XVIII ст. стало зосередження зусильдослідників на тій категорії нервових актів, які були названі мимовільними.
На початку XIX ст. Белл і Мажанді довели, що нервовий імпульс, який виник відподразнення шкіряних рецепторів, входин, у спинний мозок через задні корінці.Цей факт вказував на нерівноцінність тих нервових структур, які беруть участь уздійсненні рефлексу. Беллу вдалось задовго до морфологічних знахідок дативичерпну фізіологічну характеристику сенсомоторним відносинам у м'язовій діяльності.Він об'єднав відкриті ним співвідношення із своєю теорією «м'язової чутливості».Белл стверджує: «Кожен м'яз має два нерви з різними властивостями. Міжмозком і м'язами є нерв, причому один передає почуття стану від мускулів домозку, інший — дію від мозку до м'язів». Регулюючу роль пропріорецепціївін вбачав у тому, що: «Між мозком і мускулом знаходиться замкнуте нервовекільце. Якщо кільце розімкнуте перерізом моторного нерва, то зникне рух. Якщовоно розімкнуте перерізом чутливого нерва, зникає відчуття стану мускула ізникає регуляція його діяльності» (Белл, 1822).
Виникнення фізіології руху як розділу загальної фізіології,що вивчає механізм діяльності скелетних м'язів, в результаті якої створюютьсярухи, пов'язане з появою в XIX ст. різноманітних способів її реєстрації за допомогою датчиків іфотографій (Марей, Майбридж — Е. Mugbride).
Початком фізіологічних досліджень руху людини є досконалевивчення ходьби, яке зробили Е. Вебер, В. Вебер [W.Weber). На розвиток фізіології рухузначний вплив справило відкриття ефекту електричного подразнення різних діляноккори великих півкуль мозку.
Велике значення мало виявлення постуральних рефлексівЧ.Шеррингтоном. Вивчаючи механізми нервової діяльності, цей англійськийфізіолог розвинув уявлення про інтегративні функції нервової системи. Йогопраці про реципрокну іннервацію та гальмування нервових сигналів на шляхах довиконавчих органів зіграли важливу роль у розвитку вчення про руховукоординацію.
Розкрити внутрішню природу високої координації рухових і вегетативнихфункцій значною мірою допомагає вчення американського фізіолога Ч.Кеннона прогомеостаз, а також вивчення рефлекторних механізмів регуляції пози і рівноваги,які проводилися Р. Магнусом.
Основоположником вчення про довільні реакції людини, як і просистему рефлексів, є І.М.Сєченов. Він довів, що всі довільні рухи, психічніпроцеси і мислення людини за своєю суттю є рефлекторними, тобто тими, щовиникають як результат відображення об'єктивних явищ, котрі діють на людину.Зовнішня діяльність людини, за визначенням І.М.Сєченова, є вищою формоюдовільності, остаточним вираженням довільного(вольового) акту. Розглядаючиреакцію людини на зовнішній звуковий подразник, він довів, що коли людина чекаєі не чекає сигналу, вона по-різному реагує на нього. І в одному, і в іншомувипадку схема нервового шляху однакова, тобто рефлекторна. Але при чеканнівключаються «гальмівні механізми головного мозку», які названіцентрами головного мозку. Ще однією заслугою І.М.Сєченова була спроба поясненнямеханізму психічної діяльності за допомогою рефлексу. Цей підхід дав змогузосередити увагу на центральній ланці рефлексу, тобто процесах, що відбуваютьсяв центральній нервовій системі.
Отже, І.М.Сєченов виявився тим генієм XIX ст., який підійшов так близько дофізіологічних критеріїв, до вищої функції людини — психічної діяльності. Саметому його справедливо вважають тим безперечним попередником, який розчистивІ.П.Павлову шлях для вирішення проблеми вищої нервової діяльності. На цьомуетапі основним гальмом у розвитку рефлекторної теорії мозку виявиласьнеобхідність знайти ту характерну властивість рефлексів вищого порядку, якадала б їм змогу із загального принципу світогляду стати об'єктом лабораторногодослідження поведінки.
Ідеї І.М.Сєченова знайшли подальший розвиток іекспериментальне підтвердження в працях І.П.Павлова. Дослідження фізіологічнихфункцій в цілісному організмі при строгому врахуванні впливу факторівзовнішнього середовища дало змогу вченому обґрунтувати основні матеріалістичніпринципи рефлекторної теорії — детермінізм, структурність, принцип аналізу ісинтезу, що зберегли своє значення до сьогоднішнього дня.
І.П. Павлов став фундатором методу умовних рефлексів, що єосновною зброєю та інструментальним прийомом в руках його дослідників. Ним булачітко сформульована теорія аналітичних процесів у нервовій системі, розробленізакони динаміки процесів збудження і гальмування в корі головного мозку, данахарактеристика типових особливостей нервової системи різних тварин. Наприкінцісвого життя І.П.Павлов сформулював принципи системності роботи кори півкуль.Під системністю він розумів здатність кори з окремих умовних подразників, щовикористовуються, утворювати «динамічний стереотип», завдяки якому ціліснаробота мозку, продовжуючи встановлену стереотипію, виявляється якоюсь міроюнезалежною від якості зовнішніх подразників.
Розвиток рефлекторної теорії мозку І.М.Сєченова і вищоїнервової діяльності І.П.Павлова особливо гостро вказував на той логічниймеханізмовий розрив, який виявився між периферією і центром. Якщо поняттяпериферії уявлялось досить певним, то під центром розумілись ті утворення, якіє, у повному розумінні слова, мозковими кінцями різноманітних периферійнихнервових стовбурів. Вони забезпечували безпосередній зв'язок будь-якогопериферійного органа, сприймаючого чи ефекторного з гангліозними елементами,які могли лежати в різних окремих відділах центральної нервової системи. Центринервової системи виявились найбільш залежними від периферійних органів інайбільш постійно здійснюючими свій вплив на них. Схематично ця точка зорувиражена так: будь-який складний нервовий акт являє собою суму і взаємовпливокремих рефлекторних дуг. Із теорії центрів випливає, що вся різноманітністьдіяльності центральної нервової системи є результатом різноманітностісполучень, взаємовиключень окремих нервових центрів і їх зв'язків без втратиними своєї специфічності. Функціональна специфічність певних нервових утворень- це їхня первинна властивість, яка не змінюється ні за яких умов.
Аналіз складної комплексної поведінки людини показує, щовчення про нервові центри виявляється недосконалим. Воно йде врозріз зфактичним матеріалом сучасної нейрофізіології. Це випливає з того, що з точкизору вчення класиків про нервові центри і їх локалізацію потрібно припустити, щокожний центр, який бере участь у складній поведінці, несе певну функцію, яканіде не повторюється. А тому слід було б чекати, що вилучення того чи іншогоцентру повинно призвести до втрат, які не компенсуються. Однак експерименти Gachey (1933) свідчать про інше:незважаючи па усунення зорової зони в обох півкулях на 50 % і незалежно відлокалізації руйнування, закріплений до цього складний руховий навикзберігається. Звідси встановлено, що набуті моторні акти можуть бути виробленімоторними органами, які не були пов'язані з цими актами під час тренування(закріплення). Встановлено, що в нормальних.умовах функціонування організмуіснує певна перевага одного провідного шляху і одного центру над іншим. Засвоєю природою ця перевага динамічна і не є показником абсолютної специфічностіі незмінності нервових утворень. Вона змінюється щоразу, як тільки руйнуєтьсянормальна циркуляція імпульсу. Основний принцип досліджень цієї серії полягає втому, що до певного нервового центру, який історично пов'язаний з певнимипериферійними органами, штучно додаються інші, не властиві йому периферійніоргани. «Центр» і «периферія» спрацьовують і вступають вадекватні відносини.
Величезний вклад у вивчення фізіологічних механізмівповедінки людини і тварини внесли М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський. Теоріяпарабіозу Введенського як універсальної реакції живої тканини на вплив із зовнірозкриває генетичну єдність процесів збудження і гальмування, які визначаютьфункціональні відправлення організму і акти рухової діяльності зокрема.
Для розуміння ролі інтимних механізмів складнихвзаємовідносин за силою осередків збудження у формуванні кінцевого руховогоакту принципове значення має вчення О. О. Ухтомського про домінанту як основнийробочий принцип діяльності центральної нервової системи.
Вагомим внеском у фізіологію рухової діяльності людини сталовчення Л.А.Орбелі про універсальний характер адаптаційно-трофічних впливівсимпатичної нервової системи на обмін речовин, на фізіологічні механізмипідтримки оптимального стану тканин та клітин організму в залежності відпроцесів, що відбуваються в організмі.
Значне місце в розумінні механізмів організації рухів посіловідкриття активізуючого впливу ретикулярної формації мозку на вищі ділянкицентральної нервової системи, зокрема на кору великих півкуль мозку (Х.Мегун,Д.Моруцці). Вплив ретикулярної формації на передачу сигналів в аферентнихсистемах пов'язаний з фізіологічними механізмами уваги, активного доборуінформації, яка надходить в організм.
Дослідження функцій внутрішньоцентральних нейронів,співвідношення в них процесів збудження і процесів гальмування успішно проводивП.Г.Костюк із своїми співробітниками. Принципи нейронної організації мозкушайшли подальший розвиток у працях А.Б.Когана. Нові дані про фізіологічнімеханізми емоцій отримані в лабораторіях П.В.Сомова, К.В.Судакова.
Вагомий внесок у розробку теорії практики рухової активностівнесли М.О.Бернштейн, О.М.Крестовніков, М.В.Зимкін, В.С.Фарфель, Я.І.Яроцький,А.В.Коробков.
На дослідженнях О.М.Крестовнікова (1949) було сформульованоположення «комплексного аналізатора», який є аферентною частиноюдинамічного стереотипу і лежить в основі рухового навику.
Фізіологія наших днів отримала нові технічні можливості дляздійснення фізіологічних експериментів. Успішно впроваджується паралельнареєстрація багатьох функцій і комплексне вивчення функцій організму.Використовується телеметрія при довільній поведінці людини з одночасноюреєстрацією активності окремих груп клітин чи нейронів. Функції розглядаються вдинаміці, в умовах дозування функціональних навантажень. Діяльністьрізноманітних систем вивчається у віковому та еволюційному аспектах. Розвитокспорту і проблема гіподинамії викликали необхідність поглиблення дослідженнярухової функції, управління рухом, можливих меж інтенсифікації функціональноїактивності систем організму. Поняття про єдність форми і функції та їх постійнувзаємодію складає основу змісту фізіологічних процесів.
За допомогою електронно-мікроскопічних досліджень виявлено,що ніякі, навіть найнезначніші зміни функції клітини, органа, тканини не можутьвиникнути без зміни їх структури і, навпаки, структура при найменшій змінівпливає на їх функцію. Суперечна єдність функції і структури проявляється втому, що функція відіграє формоутворюючу роль. Структура ж не пасивно, аактивно сприяє розвитку відповідної функції.
В умовах розгортання фізіологічної активності її ефективністьзабезпечується за рахунок різних взаємозв'язків функціональних і морфологічнихособливостей організму і особливостей їх інтеграції при провідній ролінейроендокринних механізмів. У ряді випадків рівень розвитку тих чи іншихфункцій визначає можливості досягнення меж. При цьому морфологічні особливостіорганізму можуть не мати вирішального значення. Наприклад, багато видатнихтанцюристів, балерин, спортсменів, не маючи ідеальної будови тіла, за рахунокрозвитку координації рухів і рухових навичок досягли високих результатів. Прицьому особистість людини мала вирішальне значення.
Разом з тим морфологічні особливості будови тіла можуть бутивирішальним фактором, який визначає можливості людини в досягненні мети. Так,ріст, довжина рук, будова м'язів впливають на успіхи спортсменів: штангіста,бігуна, баскетболіста. Будова кисті руки музиканта має суттєвий вплив на йогомузичні успіхи. Водночас слід підкреслити, що в процесі занять функція таструктура організму змінюються і їх взаємозв'язок поглиблюється, забезпечуючидосягнення поставленої перед організмом мети.
У ході занять розвиваються взаємопов'язані функціональні іморфологічні зміни в центрі і на периферії. Взаємодія цих процесів носитькомпенсаційний характер і утворює додаткові передумови для нового рівняпрацездатності органів, систем та організму в цілому.
Взаємозв'язок форми і функції в людини сягає найвищого рівня.Це передусім пов'язано з розвитком будови кори великих півкуль, центрів мови імислення лобових доль, міжкульових і внутріпівкульових зв'язків, які визначаютьможливості людини як соціальної істоти. Не менш важливе значення маютьвертикальне положення тіла і особливості будови рук, ніг та ін. Проте цісторони розвитку можливі тільки в умовах впливу інформації, що пов'язана злюдським суспільством.
В ході філо- та онтогенезу в розвитку взаємозв'язків форми тафункції особливе значення має функціональна активність, яка постійно стимулюєтьсяпотоком подразників, що впливають на організм в результаті змін в умовахіснування і недостатності в тих чи інших функціях. При цьому функціональнаактивність є головним фактором, який включає одночасно широкі та глибокіморфологічні зміни, що забезпечують адаптивні реакції організму.
Організм як єдине ціле здійснює свою життєдіяльність приморфофункціональній єдності взаємодії субклітинних структур, клітин, мембран,органів, тканин, фізіологічних і функціональних систем, які об'єднуються заієрархічним принципом, коли будь-яка частина підпорядкована для виконання тієїчи іншої функції найвищим системам регуляції, що лежать в основі функції більш загальнихінтегральних систем.
Розділ 2. Характеристика фізичних вправ2.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристикафізичних вправ
Фізіологія фізичних вправ вивчає зміни структур і функційорганізму під впливом короткочасних і довготривалих фізичних навантажень.Спортивна фізіологія застосовує концепції фізіології фізичних вправ у процесіпідготовки спортсменів, а також для покращення їх спортивної діяльності. Такимчином, спортивна фізіологія є похідною фізіології фізичних вправ.
Фізіологія фізичних вправ розвинулась на базі материнської дисципліни- фізіології. Вона вивчає фізіологічну адаптацію організму до стресутермінового навантаження при виконанні фізичних вправ і хронічному стресудовготривалого навантаження. Спортивна фізіологія виділилась з фізіологіїфізичних вправ. Вона використовує дані фізіології фізичних вправ для вирішенняпроблем спорту.
Розглянемо приклад, який допоможе розрізнити ці дві тіснопов'язані галузі фізіології. Завдяки дослідженням фізіології фізичних вправіснує чітке уявлення про те, як організм людини стримує енергію із продуктівхарчування, яка необхідна м'язам, щоб розпочати і підтримати рух. Відомо, щопри відпочинку або при виконанні фізичних вправ невеликої інтенсивностіголовним джерелом енергії є жири і у міру збільшення інтенсивності вправиорганізм все більше використовує вуглеводи до того часу, доки вони не станутьголовним джерелом енергії. При тривалому навантаженні високої інтенсивностірезерви вуглеводів в організмі значно зменшуються, що призводить до виснаження.
Користуючись цією інформацією і розуміючи, що організм маєпевну кількість законів вуглеводів для використання енергії, спортивнафізіологія вишукує шляхи щоб:
— збільшити спроможність організму накопичити вуглеводи(вуглеводне навантаження);
— знизити інтенсивність використання організмом вуглеводівпід час м'язової діяльності (економія вуглеводів);
— удосконалити раціон харчування спортсменів до і під часзмагань, щоб звести до мінімуму ризик виснаження запасів вуглеводів.
Фізіологія спортивного харчування, яка є підрозділомспортивної фізіології, в даний час теж розвивається.2.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ
Незважаючи на те, що дослідження функцій людини розпочиналистародавні греки, тільки до 1500 р. був зроблений значний вклад у розуміння як структури,так і функцій організму людини. Попередником фізіології була анатомія. РоботаАндреаса
Всзалія «Fabrica Humania Corporis» («Структура человеческоготела»), опублікована в 1543р., стала поворотним пунктом у розвитку наукипро людину і змінила спрямування наступних досліджень. Незважаючи на те,головна увага в цій праці була звернута на анатомічний опис різних органів,були спроби пояснити їх функції. Британський історик Майкл Фостер зауважив:«Ця книга стала початком не тільки сучасної анатомії, але і сучасноїфізіології. Вона назавжди поклала кінець уявленням, які панували впродовж 14століть, і сприяла відродженню медицини».
Більшість ранніх спроб пояснити фізіологічні аспекти були абоневірними, або туманними настільки, що їх можна було розглядати тільки якпропозиції: наприклад, спроби пояснити, як м'язи виробляють силу, зводились, якправило, до опису зміни їх розмірів і форми під час скорочення, оскількиспостереження обмежувались тільки тим, що можна було побачити неозброєним оком.На основі подібних спостережень Херонімус Фабриціус (близько 1574 р.) висунувпередбачення, що скорочувальна інтенсивність м'яза знаходиться в їх волокнистихсухожиллях, а не в «м'ясистій частині». Анатомам не вдавалосьспостерігати існування індивідуальних м'язових волокон до того часу, докиголландський вчений Антоні Ван Левенчук не винайшов мікроскоп (близько 1660 р.).Але те, як ці волокна скорочуються і виробляють силу, залишалось загадкою досередини нашого століття, коли з'явилась можливість вивчати складну діяльністьм'язових білків з допомогою електронного мікроскопа.
Фізіологія вправ — відносний новачок в науці. До кінця XIX ст. головна мета фізіологів полягалав отриманні інформації, яка мала клінічне значення. Проблема реакції організмуна фізичні навантаження не вивчалась. Незважаючи на загальноприйняте значеннясистематичної м'язової діяльності уже в середині XIX ст., до кінця століття на фізіологіюм'язової діяльності увага майже не зверталась.
Перший підручник з фізіології фізичних вправ «Физиологияфизического упражнения» був написаний в 1889 р. Фернандом Ла Гранжем.Беручи до уваги невелику кількість досліджень угалузі фізичних навантажень втой період, дуже цікаво ознайомитися з тим, як автор висвітлює такі теми, як«Мышечная работа», «Усталость», «Привыкание кработе», «Функции мозга при нагрузке». Ця рання спроба пояснитиреакції організму на фізичні навантаження була в багатьох випадках звуженарізними протиріччями і незначною кількістю фактичного матеріалу. Незважаючи навиникнення в той час деяких основних положень біохімії фізичних навантажень, ЛаГранж відзначав, що багато подробиць цієї проблеми знаходяться в започаткуванні"… понятие «энергетический метаболизм» стало весьма сложньш впоследнее время; мьі можем сказать, что оно в определенной степени и довольнотрудно в двух словах дать ему четкую и ясную характеристику. Оно представляетсобой раздел физиологии, которьш в настоящее время пересматривается, позтому вданньїй момент мьі не можем сформулировать свои выводы".
Першим опублікованим підручником з фізіології фізичнихнавантажень була праця Ф. Ла Гранжа «Фізіологія фізичногонавантаження» (1889 р.)
В кінці 1800 р. з'явилось безліч теорій, які пояснюютьджерело енергії, що забезпечує скорочення м'язів. Як відомо, під час фізичногонавантаження м'язи виділяють багато тепла, тому, згідно з деякими теоріями, цетепло використовується безпосередньо, щоб примусити скорочуватись м'язовіволокна. В наступному столітті Уолтер Флетчер і Фредерік Гоуленд Хопкінсвстановили тісну взаємодію між м'язовим скороченням і утворенням лактату.Очевидно, що енергія для виконання м'язового скорочення утворюється внаслідокрозпаду м'язового глікогену з утворенням молочної кислоти, хоч і деталіцієїреакції залишились невідомими.
В зв'язку з тим, що для м'язового скорочення потрібнадостатня кількість енергії, м'язова тканина є ідеальною моделлю для розкриттятаємниць клітинного метаболізму. В 1921 році Аргибальд (А.В.) Хілл отримавНобелівську премію за дослідження енергетичного метаболізму. В той час біохіміязнаходилась у колисці свого розвитку, але швидко завоювала визнання завдяки зусиллямтаких вчених, лауреатів Нобелівської премії, як Альберт Сенф-Дьєрді, ОттоМейоргорф, Август Крог, Хане Креба, які активно вивчали проблему виробленняенергії живими клітинами. Більшість своїх досліджень Хілл провів на ізольованихм'язах жаби, але він був одним з перших, хто провів фізіологічні дослідження налюдині. Ці дослідження стали можливими завдяки технічній допомозі Джона (Дж.С.)Холдена, який розробив метод і прилад для вимірювання споживання кисню під часфізичного навантаження. Цими та іншими вченими була закладена основа сучасногорозуміння процесу утворення енергії, яка стала центром уваги детальноговивчення в середині нашого століття, який в паш час досліджується влабораторіях фізичних навантажень з використанням комп'ютерних систем длявизначення кисню.
2.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі
Фізіологія завжди була основою клінічної медицини. Фізіологіяфізичного навантаження завжди надавала необхідну інформацію для багатьох іншихгалузей, таких, як фізичне виховання, фізична підготовка, збереження здоров'я.Незважаючи на те, що в Гарвардському університеті (США) в лабораторії втомипрацювали такі спеціалісти, як Дадлі-Серджені, Дж.Х.Мак-Карді та інші, яківивчали вплив фізичного навантаження на силу і витривалість, ініціативавикористання даних у науці про фізичне навантаження належить Карповичу,російському емігрантові, який також працював в цій лабораторії. Карпович проводиввласні дослідження і викладав фізіологію в Спрингорідському коледжі(Массачусета) з 1927 до смерті (в 1968р.). Незважаючи, що він вніс значнийвклад у вивчення фізичного навантаження і фізіологію фізичних навантажень, всеодно його більше згадують як видатного викладача.
Інший представник цього коледжу, тренер з плаванняТ.К.Карстон, створив лабораторію фізіології фізичних навантажень приУніверситеті штату Іллінойсв 1941р. Він продовжував займатись дослідницькоюдіяльністю і навчав багатьох сьогоднішніх провідних вчених в галузі фізичногонавантаження аж до виходу на пенсію в 1971 році. Програми з фізичноїпідготовки, розроблені Т.К. Карстоном із своїми студентами, а також книжкаКеннета Купера «Аеробіка», опублікована в 1968 році, фізіологічно обґрунтуваладоцільність використання фізичних навантажень для забезпечення здоровогоспособу життя.
З середини XIX ст. існувала думка про необхідність регулярної фізичної діяльності дляпідтримки оптимального стану здоров'я, але тільки в кінці 60-их років XX ст. вона стала загальновизнаною.Наступні дослідження довели зниження фізичних навантажень для протидіїфізичному складу, обумовленим процесом старіння.
Усвідомлення потреби у фізичній діяльності сприяло розуміннюважливості превентивної медицини і необхідності розробки програм для підтримкиі зміцнення здоров'я. Хоч фізіології фізичних навантажень не можна ставити взаслугу сучасний рух за збереження здоров'я, але саме вона забезпечила основнийкомплекс знань і обгрунтування включення фізичних навантажень як нероздільногокомпонента здорового способу життя, а також заклала основи науки про значенняфізичних навантажень для хворих і здорових.
Фізичні вправи дуже різноманітні, тому їх прийнятокласифікувати за порядком принципів, а саме: залежно від характеру режимудіяльності м'язів, структурних ознак, потужності і тривалості виконання вправта рухових якостей. Знання класифікації фізичних вправ має теоретичне іпрактичне значення. Адже фізичні вправи, що відрізняються одна від одної,наприклад, своєю структурою, впливають на організм людини неоднаково.
За характером режиму діяльності м'язів роботу прийнято ділитина динамічну і статичну.
Статична робота характеризується тим, що м'язи скорочуютьсябез наступного розслаблення. При такій роботі (а точніше при такому зусиллі) невідбувається переміщення тіла або окремих його частин в просторі, зовнішняробота м'язів відсутня. Однак, не дивлячись на це, на її підтриманнявитрачається дуже велика кількість енергії. Це в першу чергу стосується тихм'язів, які тривалий час перебувають у тетанічному скороченні, наприклад приутриманні тягаря на витягнутій руці. Статична робота може здійснюватись і притонічному напруженні м'язів (сидіння, стояння та ін.), при якому витрачаєтьсязначно менше енергії, ніж при тетанічному. В обох випадках робота виконується візометричному режимі. Прикладом статичної роботи м'язів є: лежання (плавання, стрільба),сидіння (на коні, велосипеді, в човні та ін.), стояння «ноги нарізно»(стрільба, фехтування), стояння «ноги разом» («струнко»),стояння «ноги на одній лінії» (на колоді), стояння на одній нозі, намильцях (гімнастика), на ковзанні (фігурне катання), виси і упори (гімнастика).Всі ці види статичної роботи забезпечують ту чи іншу поставу тіла, за якоївідбувається виконання фізичних вправ.
Динамічна робота супроводжується поперемінними скороченнями і«розслабленнями» м'язів, в результаті чого відбувається переміщенняокремих частин тіла або всього тіла в просторі. Ця робота відбувається візотонічному або ауксотонічному режимах. Переважна кількість рухів людинивиконується в ауксотонічному режимі.
М'язові зусилля можуть бути переборюючими або поступальними.Перші пов'язані з подоланням сили тяжіння (підняття тягаря), другі — зпоступанням силі тяжіння (опускання тягаря). При переборюючому м'язовомузусиллі виконується позитивна робота, тоді як при поступаючому — від'ємна. Припомірних навантаженнях витрати енергії на від'ємну роботу приблизно в 2 разименші, ніж на позитивну. Прикладом позитивної роботи може бути ходіння людинисхідцями вгору, годі як спуск ними характеризує від'ємну роботу.
Фізичні вправи динамічного характеру, залежно від характеруреагування на зовнішні умови, прийнято ділити на дві великі групи: стереотипні(стандартні) і ситуаційні (нестандартні). Стереотипні вправи здебільшоговиконуються шаблонно, в постійних умовах; формуються вони за принципомдинамічного стереотипу. Прикладом стандартних фізичних вправ можуть бутиходіння, біг, плавання, метання, стрибки, піднімання штанги, гімнастичні вправита ін. Ці вправи складаються з елементів, які завжди виконуються в однаковійпослідовності і з однаковими проміжками часу між ними. Як правило, такі вправидоводяться до автоматизму.
Для ситуаційних вправ не властива стандартність. Виконуютьсявони без певної послідовності елементів, у непостійних умовах, безстереотипності у виконуваних рухах.
Прикладом ситуаційних вправ можуть бути єдиноборство(боротьба, бокс, фехтування) і спортивні ігри (баскетбол, футбол, волейбол,ручний м'яч, хокей з м'ячем та ін.).
Стереотипні вправи залежно від їх структурних ознакподіляються на циклічні і ациклічні. Циклічні вправи складаються з однакових заструктурою рухів, тоді як ациклічні включають у себе не схожі один на одногорухові елементи. Циклічні вправи можуть виконуватись з максимальною, субмаксимальною,великою і помірною потужністю.
Залежно від рухової діяльності циклічні вправи поділяються наприродні локомоції (ходіння, біг), локомоції із ковзанням (ходіння на лижах),локомоції із використанням важельних передач (їзда на велосипеді) і локомоції уводі (плавання).
Ациклічні вправи залежно від співвідношення між інтенсивністюі напруженням м'язів прийнято поділяти на швидкісно-силові (стрибки, метання),власне силові (піднімання штанги) і прицільні (стрільба, подачі і штрафні кидким'яча) вправи.
Стереотипні вправи останнім часом класифікують ще запринципом оцінки їх. Результати одних стереотипних рухів оцінюються кількісно.Наприклад, при підніманні штанги — в кілограмах; у метанні і стрибках, в бігу,плаванні -в хвилинах чи секундах. Результати інших стереотипних рухівоцінюються якісно. Наприклад, в спортивній і художній гімнастиці, фігурномукатанні, стрибках у воду — в балах.
За характером виконуваної роботи вона поділяється на тригрупи: силова робота (наприклад піднімання тягарів), швидкісна робота(спринтерський біг) і робота на витривалість (марафонський біг). В зв'язку зцим виділяють чотири основні рухові якості: силу, швидкість, витривалість,спритність. Інколи до рухових якостей відносять ще й гнучкість.2.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль
Пози тіла і м'язова діяльність. Із попередніх розділів відомо, щом'язова діяльність поділяється на два типи: позиційну і фазну. У людини і ссавцівщодо механізму роботи м'язів і рухових одиниць позиційна діяльність майже нічимне відрізняється від фазної. Якщо і існує цей поділ, то тільки за ознакоюкоординаційного завдання. Обидва типи діяльності м'язів проходять паралельноодин одному. Загальним для них є те, що в них бере участь велика кількістьм'язів і що в їхній роботі повинна бути повна узгодженість.
Позиційна діяльність м'язів спрямована на підтримання псиногоположення тіла або його окремих частин. Основним завданням позиційноїдіяльності м'язів є утримання в певному положенні суглобів, на які діютьмоменти сили тяжіння тіла або фіксація тих суглобів, які не беруть участі врухах. У позиційній діяльності здебільшого беруть участь тонічні м'язовіволокна, але виконують її і повільні фазні м'язові волокна. Переважна більшістьпоз людини являє собою протидію м'язів земному тяжінню. Ці пози називаютьантигравітаційними.
Позами людського тіла можуть бути: лежання, сидіння, стояння,виси, упори, стойка на кистях та ін. Усі вони мають місце н спортивнійдіяльності, здебільшого є вихідними положеннями фізичних вправ, за якихвідбувається фазна діяльність м'язів.
Лежання. Ця поза є найпростішою. Під час лежання тонусм'язів-розгиначів і згиначів тулуба і кінцівок визначається і положенням тілана площині. Методом електроміографії показано, що повне розслаблення всіхм'язів тіла спостерігається лише при лежанні на боці з трохи зігнутими верхнімиі нижніми кінцівками. Якщо людина лежить на спині з витягнутими вздовж тілакінцівками, то тонус згиначів менший, ніж розгиначів. В даному випадкум'язи-згиначі будуть розтягнутими, а розгиначі скороченими і напруженими. Колилюдина лежить спиною на воді, то м'язи її повністю не розслаблені. При цій позінапруженими будуть м'язи-розгиначі, які протидіють розтягу м'язів-згиначів.
Сидіння. Під час сидіння тонус м'язів розподіляється так:м'язи-розгиначі тулуба і шиї дещо напружені, завдяки чому підтримуєтьсявертикальне положення тулуба, а м'язи нижніх кінцівок -розслаблені. Позасидіння в спортивній практиці зустрічається часто: при їзді на велосипеді,гоночному автомобілі, на коні, при греблі. Але в цих видах спорту поза, якправило, обтяжена додатковими напруженнями м'язів як тулуба, так і кінцівок.
Стояння. Поза стояння в спорті найпоширеніша. Під час стояннянапруженими стають не лише м'язи-розгиначі тулуба і шиї, а й розгиначі нижніхкінцівок. Особливо напруженими виявляються такі м'язи, як переднійвеликогомілковий, довгий малогомілковийі литковий. Найменш активними є м'язиспини. Щоб голова весь час утримувалась у вертикальному положенні, повинні бутинапруженими м'язи шиї. У дітей 6-7 років виробляється нормальна поза стояння,але вони ще не можуть довго стояти. Стійкість тіла під час стояння у дітей стаєтакою, як у дорослих, лише після 13-14 років. У дітей 7-8 років позапрямостояння при зміщенні опори зберігається краще, ніж у підлітків.
При стоянні на нерухомій горизонтальній опорі коливання тазау фронтальній і сагитальній площинах у дітей 7-15 років більші, ніж коливанняголови і тулуба. Причому у юнаків коливання тулуба і голови більші, ніж удівчаток. Це пов'язано з тим, що в останніх нижчий ріст і нижче розташований загальний центртяжіння, ніж у юнаків.
У спорті спостерігаються різні пози стояння, визначаютьсявони розмірами опорної площі. Поза фехтувальника характеризується широкимрозставленням ніг. Така поза більш стійка, оскільки загальний центр тяжіннятіла знаходиться нижче, ніж при стоянні «струнко» або стоянні наковзанах, на носках чи на колоді. Менш стійка поза стояння на одній нозі і щеменше — при стоянні на одному носку.
Учитель фізичного виховання повинен систематично стежити науроках фізкультури, особливо в молодших класах, за правильною поставою тілаучнів під час сидіння, стояння й ходіння. Ознаками неправильної постави с:сутулість, збільшення природного вигину хребетного стовпа в грудному відділі(кифотична постава) і в поперековому (лордотична постава), або так званийсколіоз (бокове викривлення хребетного стовпа).
Нормальна постава тіла характеризується помірним розвиткомприродних вигинів хребетного стовпа, симетрично розташованими лопатками,розвернутими плечима, прямими ногами і нормальним склепінням стопи. Діти зхорошою поставою тіла стрункі, голову тримають прямо, їхні м'язи тверді, живітпідтягнутий, рухи зібрані й чіткі.
Порушенню постави в дитячому віці сприяють тривале сидіння наодному місці, особливо тоді, коли робоче місце не відповідає зросту дітей.Дітям не дозволяється лежати або спати в дуже м'якому ліжку.
Вис і упор. Ці пози тіла значно складніші, ніж поза стояння. ()6идві вонипов'язані з опорою тіла на руки. Вис, порівнюючи з упором, простіший, бо приньому загальний центр тяжіння тіла людини знаходиться нижче площі опори, тодіяк при положенні «упор» він розташований вище. І тому, щоб утриматитіло в цьому положенні, потрібне велике напруження м'язів.
Пози «вис» і «упор» здебільшогозустрічаються в спортивній гімнастиці. Є кілька різновидів висів і упорів, асаме: вис на випрямлених руках, вис прогнувшись. При цих позах головна роботавиконується м'язами верхніх кінцівок.
Стопка на кистях. Виконання цієї пози пов'язано з великим і напруженням м'язівтулуба (особливо м'язів спини) і верхніх кінцівок. Поза «стойка накистях» дуже складна. При її виконанні загальний центр маси тілазнаходиться вище опори, а сама опора мала. Крім того, м'язи рук дітей розвинутізначно гірше, ніж м'язи ніг, тому утримувати цю позу тривалий час без розвиткумускулатури верхніх кінцівок їм дуже важко. Незвичайне положення головою внизпогіршує кровообіг у головному мозку і його роботу, особливо утруднює роботувестибулярного аналізатора. Виконання цієї пози вимагає від дітей вольовихзусиль, щоб загальмувати рефлекси кортикального положення тіла. Враховуючи всеце, поза «стойка на кистях» може бути виконана тільки після тривалоготренування. Ця стойка часто зустрічається в спортивній гімнастиці.
Опанування тією чи іншою позою тіла залежить від розвиткутонусу м'язів. Деякі м'язи (наприклад, м'язи кисті, розгиначі стегна) уранньому шкільному віці знаходяться в підвищеному тонусі. З 8-9 років тонусм'язів у хлопчиків вищий, ніж у дівчаток. Найбільше підвищення тонусу м'язівспостерігається в 12-15 років, особливо у хлопчиків. У дітей довільнерозслаблення м'язів досягається гірше, ніж довільне їх напруження. Здатністьм'язів розслаблюватись з віком збільшується. Скованість поз і рухів у хлопчиківзменшується до 12-13 років, у дівчаток-до 14-15 років, а потім знову дещопідвищується. У юнаків 16-18 років скованість поз і рухів значно вища, ніж удівчаток цього ж віку.
Особливості статичних зусиль і вплив їх на організм. Статична робота, при якій проходить тонічненапруження м'язів, може підтримуватись тривалий час. Людина може сидіти чистояти кілька годин без помітної втоми м'язів. Пояснюється це тим, що відпропріоцепторів тонічних м'язів і повільних фазних волокон у їхні pyxoві центри надходить невеликий потікнервових імпульсів, в результатічого в них не виникає позамежного гальмування. Крім того, м'язові волокна припідтриманні тієї чи іншої пози тіла скорочуються повільно, в них меншевитрачається енергії і накопичується продуктів розпаду, які могли б призводити дорозвитку втоми. Характерно, що тонічні волокна відрізняються добре вираженоюв'язкістю і пластичністю. В'язкість значно підвищується при збудженні м'язів, атому повернення її до вихідної величини післяприпинення збудження у них проходить набагато лояльніше, ніж у фазних, швидкоскорочуючих м'язах.
Електрофізіологічним дослідженням показано, що тонічні руховіодиниці більшою мірою, ніж фазні, спроможні працювати поперемінно Враховуючиморфологічні і фізіологічні особливості тонічних м'язових волокон і іннерваціюїх, стає зрозумілим, чому вони менше стомлюються при підтриманні тієї чи іншоїпози тіла.
Що стосується статичних зусиль, які супроводжуються тетанічнимскороченням м'язів, то вони не можуть продовжуватись довго. Так, наприклад,тягар масою 5 кг людина може утримувати на витягнутій руці лише кілька хвилин.Під час такого тетанічного скорочення від пропріорецепторів м'язів рук у руховіцентри надходить дуже багато нервових імпульсів, які викликають у них охоронне(песимальне) гальмування. Таким чином, статичні тетанічні напруження, навідміну від тонічних, викликають швидку втому.
Особливістю статичних зусиль є і те, що при їх виконанні,здебільшого у дітей і нетренованих до статичної роботи дорослих людей, виникаєтак званий феномен статичних зусиль, або феномен Ліндгарда. Суть цього феноменаполягає в тому, що фізіологічні зрушення в діяльності систем організму більшевиявляються не під час статичного зусилля (наприклад, утримання штанги навитягнутих руках), а в перші секунди після його припинення.
Дослідами встановлено, що дихання і кровообіг при статичнихзусиллях менш ефективні, ніж при роботі динамічного характеру. Про це свідчатьвідсутність збільшення величини відношення артеріовенозної різниці дохвилинного об'єму дихання, значно менший кисневий ефект дихального та серцевогоциклів, високі вентиляційні та гемодинамічні еквіваленти, менші, ніж придинамічній роботі, артеріовенозна різниця за киснем, а також утилізація кисню зальвеолярного повітря і крові і значно нижчі показники споживання кисню,швидкості його транспортування та надходження до легенів.
На відміну від динамічної роботи, коли кисневий запит нафізичне навантаження помірної та субмаксимальної інтенсивності підвищується в20-30 разів відносно стану спокою, а при роботі максимальної інтенсивностінавіть в 40-60 разів, при виконанні статичних зусиль він підвищується лише в5-8 разів. Споживання кисню під час статичних зусиль теж зростає меншою мірою,ніж при динамічній роботі. У підлітків, які тренуються в піднятті штанги,споживання кисню організмом збільшується в 2 рази, тоді як при виконанні нимироботи субмаксимальної інтенсивності воно зростає в 10-13 разів.
Посилення кровообігу при статичних зусиллях відбуваєтьсяпереважно за рахунок збільшення частоти серцевих скорочень, яка може зростатидо 180-200 ударів за хвилину.
Статичні зусилля впливають на функцію травної системи залежновід їхньої напруженості. Невеликі статичні зусилля, які рівномірнорозподіляються на велику кількість м'язів, посилюють слиновиділення, шлункову ікишкову секрецію, а також прискорюють евакуацію їжі із шлунка у дванадцятипалукишку. Великі статичні зусилля, навпаки, гальмують секрецію шлункових і слиннихзалоз.
Вони гальмують як голодну періодику, так і харчові рухишлунка. Статична робота знижує всмоктування глюкози в тонкій кишці.
Враховуючи те, що великі і тривалі статичні зусилля негативновпливають на роботу серцево-судинної, дихальної та інших систем, вонипротипоказані дітям молодшого і середнього шкільного віку, а також людям ізпослабленим станом здоров'я.
Негативний вплив статичних вправ на вегетативні функціїзначною мірою зменшується, якщо їх застосовувати в комплексі з вправамидинамічного характеру. Включення статичних зусиль у циклічну динамічну роботупосилює зрушення в серцево-судинній системі й процеси метаболізму деякихорганів, причому більшою мірою у дітей, ніж у дорослих. Це дає підставуактивніше включати в тренувальний процес учнів старшого віку вправи статичного характерудля вироблення у них статичної витривалості. Звичайно, застосування статичнихзусиль у тренувальному процесі дітей, як і вправ динамічного характеру, повиннобути із врахуванням стану їх здоров'я і фізичної підготовленості.
2.5 Фізіологічні характеристики циклічних вправ
До циклічних вправ відносяться ходіння, біг, плавання,ходіння на лижах, їзда на велосипеді та ін. Характерною особливістю циклічнихвправ є те, що вони складаються із однакових циклів рухів (від грецьк. cyklos — коло). Циклом, наприкладходіння, є подвійний крок. Повторюваність і послідовність фаз у локомоторномуакті, а також повторюваність і послідовність самих циклів являють собою ціліснусистему рухів, закріплених в корі великого мозку у формі динамічногостереотипу.
Другою особливістю циклічних вправ є високий ступінь їхавтоматизації. У механізмах автоматизації беруть участь як підкіркові центри,так і кора великого мозку, останній належить основна роль у координації рухів.
Третьою особливістю цих вправ є те, що при виконанні їх діютьінерційні сили, які сприяють зміні фаз у кожному циклі, а також повторюваностісамих циклів.
При циклічній діяльності важливе значення має темп повторенняциклів. Він відображає ритміку і інтенсивність тих фізіологічних процесів, щопротікають у центральній нервовій системі. Інтенсивність фізіологічних процесівв організмі при виконанні циклічної роботи залежить від її потужності, якахарактеризується добутком сили на швидкість. Чим більші сила й швидкість руху,тим більша інтенсивність роботи.
Залежно від інтенсивності виділяють роботу максимальної,субмаксимальної, великої і помірної інтенсивності.
Робота максимальної інтенсивності здійснюється припроходженні коротких (спринтерських) дистанцій, робота субмаксимальноїінтенсивності — при проходженні середніх дистанцій, робота великоїінтенсивності — при проходженні довгих дистанцій і робота помірноїінтенсивності — при проходженні наддовгих дистанцій.
Робота максимальної інтенсивності відбувається в короткий проміжок часу(до 20 с). За цей час ні дихальна, ні серцево-судинна системи ще не встигаютьактивізуватись і повністю забезпечити організм киснем і поживними речовинами. Врезультаті цього робота м'язів протікає в 7 анаеробних умовах. Якби ці системи змоглиза час пробігання 100 м повністю забезпечити організм киснем, то вони доставилиб м'язам більше 40 л кисню за 1 хв. Ллє таких резервів не має жодний організмлюдини. Навіть у найтренованіших спортсменів до роботи на витривалість приповному посиленні функцій дихання і кровообігу поглинання кисню не перевищує6-7 л за 1 хв., а за 10-20 с і навіть менше (до 1-2 л). Кисневий запитзадовольняється лише на 5-10%, і в організмі накопичується кисневий борг. Хочйого абсолютна величина і не велика (7-8 л), але відносна (відносно кисневогозапиту) досягає граничних величин — до 90-94%. Ліквідація кисневого боргупроходить по закінченні роботи, після неї кисень поглинається тканинами ізкрові на окислювальний ресинтез продуктів алактатного походження, тобтопродуктів розпаду АТФ і КрФ. У високотренованих спринтерів при пробіганні 100 мвитрачається до 336 кДж енергії.
На фініші спринтерських дистанцій частота серцевих скороченьнерідко досягає 200 уд/хв, тоді як систолічний об'єм крові, порівнюючи ізстаном спокою, збільшується не набагато. Хвилинний об'єм кровообігу, частота йглибина дихання при пробіганні коротких дистанцій зростають теж не набагато. Завсю дистанцію бігуни роблять 2-3 поверхневі дихальні рухи, а деякі з них і щеменше, майже всю дистанцію пробігають при затримці дихання.
У крові спринтерів не виявляється значних морфологічних змін.За короткий проміжок роботи не встигає вийти депонована кров і внести зміни вїї склад. Вміст молочної кислоти в крові збільшується до 60-100 мг% (порівнюючиз 5-10 мг% в стані спокою). Все це свідчить про те, що в результаті нетривалої,але дуже напруженої роботи із м'язів не встигають надходити в кров у великійкількості продукти анаеробного обміну.
Що стосується центральної нервової системи, то вона зазнаєдещо більших змін. Під час інтенсивної роботи від пропріорецепторів м'язів унервові центри надходить дуже велика кількість аферентних імпульсів, підвпливом яких вони перенапружуються. Вважається, що з цієї причини настає втома нервовихклітин, і подальше виконання роботи максимальної інтенсивності стає простонеможливим. У м'язах накопичується велика кількість продуктів анаеробногорозпаду і зменшується енергетичний запас ЛТФ і КрФ, що також сприяє швидкомунаростанню втоми. Відновлюючі процеси після роботи максимальної інтенсивностізакінчуються за 20-40 хв., залежно від тренованості та індивідуальнихособливостей людини. За цей період повністю ліквідується кисневий борг.
Характерною особливістю дитячого організму є те, що дітимають менші можливості працювати в «борг». Але в той же час привиконанні однакової з дорослими роботи максимальної інтенсивності, яка удорослих людей ще не викликає великої кисневої заборгованості, у дітей вонаскладає близько половини загального кисневого запиту. Низький кисневий пульс,високі вентиляційні й гемодинамічні еквіваленти при роботі максимальної інтенсивностівказують на малу ефективність та економність кисневого режиму дитячогоорганізму. Однак динамічна робота максимальної інтенсивності, на думку багатьохвчених і тренерів, повинна широко запроваджуватись на уроках і тренувальнихзаняттях у школі. Розвиток швидкості під впливом роботи максимальноїінтенсивності стане хорошим стимулом для спеціалізації в будь-якому видіспорту. Крім того, короткочасність роботи і відносно швидше відновлення всіхфізіологічних процесів після її закінчення дають підставу широко пропагуватицей вид циклічної роботи серед дітей різного шкільного віку.
Робота субмаксимальної інтенсивності, як і робота максимальноїінтенсивності, проходить в анаеробних умовах, але триває вона вже кілька хвилин(до 3-5 хв.). При роботі такої інтенсивності в кров надходить значна кількістьнедоокислених продуктів розпаду. В результаті гліколізу, за рахунок енергіїякого в основному і відбувається ця робота, в кров надходить багато молочноїкислоти, її рівень у крові високотренованих спортсменів після пробігання 1500 мможе перевищувати 200 мг%, в результаті чого настає зрушення рН крові в кислусторону (рН може знижуватись до 7), накопичується великий кисневий борг. Вінпри цій роботі досягає граничних величин. У добре тренованих дорослих спортсменівкисневий борг може дорівнювати 20-22 л..
Робота субмаксимальної інтенсивності проходить дещоповільніше, ніж робота максимальної інтенсивності. В результаті цього, кріманаеробних процесів, включаються і аеробні, а це призводить до посилення функційдихання і кровообігу та значного підвищення постачання організму киснем. Дужевеликий темп руху діє гнітюче на діяльність нервових центрів. В організміспортсменів підвищується осмотичний тиск у результаті великого потовиділення,яке різко наростає на фініші.
В зв'язку з усіма цими максимальними функціональнимизрушеннями в організмі робота субмаксимальної інтенсивності є найтяжчою дляспортсменів, вона викликає значну і тривалу втому. Ліквідація кисневого боргутриває 1-2 год., а відновлення функцій — кілька годин.
При виконанні роботи субмаксимальної інтенсивностіспостерігаються деякі особливості функцій дитячого організму, які слідвраховувати при проведенні тренувальних занять. Наприклад, кисневий запит удітей при цій роботі збільшується в 10-17 разів, порівнюючи із споживаннямкисню в стані спокою, тоді як у дорослих спортсменів він може зростати в 40-60разів. Споживання кисню організмом дітей теж значно менше, його величина неперевищує 1,2-1,5 л. У дорослих спортсменів воно може досягати 3-4 л, а інколиі більше. У дітей при значно меншому споживанні тканинами кисню більшою мірою,ніж у дорослих, зростає легенева вентиляція. Хвилинний об'єм крові при цьому уних може досягати 25 л і більше; вентиляційний еквівалент дорівнює 27-33 л,тоді як у дорослих він складає тільки 19-23 л.
Хвилинний об'єм крові у дітей при роботі цієї інтенсивності восновному зростає за рахунок підвищення частоти серцевих скорочень і меншоюмірою за рахунок збільшення систолічного об'єму крові. Якщо у дорослих людейпри виконанні роботи невеликої інтенсивності частота серцевих скороченьпідвищується до 110-120 ударів за хвилину, то у дітей вона при цьому досягає180-190 ударів за хвилину. Отже, ефективність роботи дихальної ісерцево-судинної систем організму дітей при виконанні роботи субмаксимальноїінтенсивності нижча, ніж у дорослих. Однак систематичні спортивні тренуванняпідвищують ефективність цих та інших систем організму дітей. При різкомуприпиненні роботи максимальної субмаксимальної інтенсивності, особливо у дітей,інколи настає гравітаційний шок, який характеризується порушеннями координаціїрухів, втратою свідомості. Настає він внаслідок зменшення притоку венозноїкрові до серця після припинення роботи скелетних м'язів. Адже одночасно зприпиненням діяльності м'язового насоса кров під впливом сили тяжінняскупчується в розширених судинах нижніх кінцівок, серце не може відразу піднятиїї вгору судинами, внаслідок чого кровопостачання мозку погіршується. Збідненнякров'ю кори великого мозку призводить до знепритомнення. Щоб попередитиможливість розвитку гравітаційного шоку, рекомендується після фінішу незупинятися, а продовжувати деякий час біг, поступово зменшуючи йогоінтенсивність.
Робота великої інтенсивності триває від 3-5 хв. до 20-31 хв.Характерною особливістю її є те, що відбувається вона в аеробних умовах. Затривалий час виконання цієї роботи встигають повністю активізуватись всіфункціональні системи організму. Дихання і кровообіг посилюються до своїхмаксимальних величин, спостерігається найбільше споживання кисню, яке у добретренованих спортсменів може перевищувати 6 л за хвилину. Легенева вентиляціяможе підвищуватись до 140-150 л, а хвилинний об'єм крові — до 35-37 л (В. В.Васильєва). І все ж таки кисневий запит при цій роботі ще дещо вищий, ніж споживаннякисню, в результаті чого накопичується кисневий борг. В кінці роботи вінскладає 12-15 л або 10-15% від сумарного кисневого запиту. Вміст молочноїкислоти в крові при такому кисневому боргу дорівнює 150-200 мг%. Таким чином,організм людини при роботі великої інтенсивності тривалий час працює вгіпоксемічних умовах і це не може не відбитися на функціональній витривалостінервових клітин центральної нервової системи і в першу чергу на нервовихклітинах кори великого мозку. Тривала активність всіх клітин організмусупроводжується високим напруженням всієї нейроендокринної системи регуляціїфункцій, що підтримує гомеостаз організму. Перенапруження цієї системи,звичайно, відіграє неабияку роль у розвитку втоми. Тривале кисневе голодуванняпризводить до зниження працездатності м'язів: знижується їхня скоротливість,погіршується лабільність, деякою мірою порушується кровопостачання в них. Черезці причини посилюється імпульсація від хеморецепторів м'язів. Проте, недивлячись на зрушення в організмі, ця робота не така напружена, як роботамаксимальної і субмаксимальної інтенсивності. Під час цієї роботи велику рольвідіграють видільні процеси. Значна частина молочної кислоти і інших продуктівобміну виводиться через потові залози і нирки вже під час самої роботи.
Зважаючи нате, що робота субмаксимальної і максимальноїінтенсивності характеризується дуже великими зрушеннями у внутрішньомусередовищі організму, у фізичному вихованні дітей шкільного віку ці вправиможуть застосовуватись з великим обмеженням і під суворим медичним іпедагогічним контролем.
Робота помірної інтенсивності продовжується більше 30 хв. Якщовзяти легкоатлетичний біг на наддовгі дистанції, то середня швидкість йогодорівнює від 5,6 до 5,1 м/с. В зв'язку з цим хвилинний кисневий запит невеликий(3,5-2 л), але сумарна величина його досягає значних величин. На марафонськійдистанції вона перевищує 500 л, а при проходженні дистанції 100 км на лижахсумарний кисневий запит складає 1500 л.
На відміну від попередніх видів циклічної роботи, робота помірноїінтенсивності проходить при справжній стійкій рівновазі. Під справжньою стійкоюрівновагою слід розуміти рівність величин кисневого запиту і споживання киснюза одиницю часу (А. Хілл). Лише на початку роботи, а також при її завершенні нафініші кисневий запит перевищує його споживання, в результаті чогонакопичується кисневий борг. Однак його величина не перевищує 1 % сумарногокисневого запиту.
Функції дихання і кровообігу при роботі даної інтенсивностіхоч і напружені, але не максимально, як це спостерігається при роботі великоїінтенсивності. Споживання кисню може бути близько 80-85% від максимального,хвилинний об'єм дихання складає 40- 60 л, а хвилинний об'єм крові -18-20 л.Оскільки робота на марафонських дистанціях у різних видах спорту протікає ваеробних умовах при справжньому стійкому стані, то рівень молочної кислоти вкрові і рН майже не змінюються відносно стану спокою.
Характерно, що при роботі помірної інтенсивності можеспостерігатися значне використання вуглеводів і жирових запасівV ік'ячку ч великою витратою їх ум'язах. Дихальний коефіцієнт у кінці марафонських дистанцій знижується до 0,7,що свідчить про окислення жирів.
У марафонців на фініші рівень глюкози в крові можезнижуватись до 50, а у добре тренованих спортсменів і нижче (в стані спокоюрівень глюкози в крові 80-120 мг%). Зниження глюкози до такого рівня(гіпоглікемія) негативно відбивається на роботі клітин організму, особливонервових, призводить до різкого зниження їх працездатності і нерідко до втратисвідомості і судом. У зв'язку з цим марафонці повинні одержувати припроходженні дистанції розчин цукру або глюкози.
Робота помірної інтенсивності супроводжується дуже великимивтратами води шляхом випаровування її через шкіру. За 1 год. роботи помірноїінтенсивності у спортсменів-марафонців виділяється від 0,8 до 1 кг поту.Тривале і надмірне потовиділення порушує водно-сольову рівновагу, а цепризводить до підвищення осмотичного тиску. Враховуючи те, що за 1 год. ізорганізму вимивається 3-5 г солей, їх необхідно відразу по закінченні роботиввести в організм разом з водою. Одну воду приймати не рекомендується, оскількице спричинить ще більше потовиділення і виснаження організму.
При роботі помірної інтенсивності значно посилюється роботазалоз внутрішньої секреції і особливо надниркових. Дослідження виявили різкезниження секреції кортикоїдів при тривалих і великих фізичних навантаженнях назаняттях із спортсменами і особливо юнаками (А. А. Віру). Однією із ознакнапруженості функції кори надниркових залоз є зменшення в крові ацидофілоцитів(еозинофілів). Вважається, що погіршення функції надниркових залоз при тривалійроботі помірної інтенсивності є одним із факторів розвитку втоми організму. Нафініші марафонських дистанцій у спортсменів, навіть високої кваліфікації, спостерігаютьсянизькі показники лабільності, збудливості і працездатності м'язів. Роботапомірної інтенсивності призводить до зниження чутливості органів чуттів.Відновні процеси після марафонських дистанцій тривають довго, до 2-3 діб. Усечі марафонців у період реституції нерідко виявляють білок і цукор. У юнаків18 років систолічний і хвилинний об'єми крові, частота серцевих скорочень прироботі помірної інтенсивності нижчі, ніж у підлітків (12-14років). Збільшенняхвилинного об'єму крові у юнаків більшою мірою зумовлене підвищеннямсистолічного об'єму серця, а не за рахунок збільшення частоти і серцевихскорочень, як це спостерігається у підлітків. Це, як відомо, г економнішоюформою адаптації серця до м'язової роботи.
Слід відзначити, що тривала робота помірної інтенсивностідуже тяжка для підлітків і юнаків. Через це в молодому віці дітям нерекомендується тренуватись на довгих, ні тим більше на наддовгих дистанціях.Але робота помірної інтенсивності в молодому віці повинна застосовуватись длярозвитку загальної фізичної підготовки. Тривалі прогулянки на лижах з невеликоюшвидкістю, їзда на велосипеді, кроси та інші види спорту сприяють розвиткудихальної і серцево-судинної систем, а також неспецифічного ефекту тренування,тобто підвищують опірність організму до несприятливих умов зовнішньогосередовища.2.6 Фізіологічна характеристика ациклічних вправ
Ациклічні вправи являють собою комбінацію елементів, і, як вциклічній діяльності, кожний елемент за механізмом ланцюгових рефлексівзапускається в хід попереднім і визначає появу наступного. Але на підміну відциклічних вправ тут кожний елемент комбінації має самостійне значення. З однихі тих же елементів за бажанням можна скласти найрізноманітніші комбінаціїациклічної вправи. Таким чином, в ациклічних вправах структура рухів неоднаковаі змінюється під час їх виконання. Наприклад, при виконанні стрибка в довжинувправа розпочинається розбігом, ширина кроків і ритм їх змінюються у мірунаближення до місця відштовхування. Після цього йде відштовхування ірозпочинається фаза польоту, а потім приземлення. Рухи спортсмена під часпольоту можуть бути різними залежно від способу стрибання.
Ациклічні вправи закріплюються в корі великого мозку, як іциклічні вправи, у вигляді динамічних стереотипів, але тут вони набагатоскладніші. В основі багатьох видів ациклічних вправ (наприклад, гімнастичнівправи) лежить формування складної системи динамічних стереотипів, кожний ізяких визначає виконання будь-якого складного елемента вправи. В ациклічнихвправах зв'язок між стереотипами більш рухливий, ніж в циклічних вправах міжокремими циклами.За характером роботи м'язів ациклічні вправи буваютьшвидкісно-силові і власне силові. До швидкісно-силових вправ відносятьсяштовхання ядраГ метання диска, молота, списа, гранати, удари по м'ячу при грі уволейбол, футбол та ін. В цих вправах маса легкоатлетичних снарядів (предметів)відносно невелика, а прискорення велике. Завдяки цьому в кінці руху досягаєтьсявелика швидкість переміщення маси. Сила м'язів у швидкісно-силових вправах восновному проявляється у швидкості їх скорочення. Існує пряма залежність міжцими двома параметрами руху: чим більша сила м'язів, тим більша швидкістьпереміщення маси снаряда в просторі.
До власне силових вправ відносяться: піднімання штанги (ривокі штовхання), піднімання силою на перекладині, кільцях, деякі прийоми боротьби.При цих вправах маса, що переміщується (маса штанги, тіла та ін.), велика, априскорення мале. При виконанні власне силових вправ сила м'язів проявляєтьсяпереважно в розвитку ними напруги.
Ациклічні вправи являють собою роботу зі змінноюінтенсивністю — від максимальної до перемінної. В зв'язку з тим, що роботавиконується за короткий час (в межах хвилин), діяльність серцево-судинної таінших систем (дихальної) посилюється не дуже — збільшення серцевих скорочень ідихальних рухів в основному відбувається по закінченні вправи. Кисневий запитна ациклічні вправи невеликий і не завжди може задовольнятись повністю під часроботи. Кисневий борг теж невеликий і швидко ліквідовується. Робота дихальної йсерцево-судинної систем не така стійка, як при виконанні циклічних вправ.Метання легкоатлетичних снарядів і багато вправ спортивної гімнастикивиконуються при затримці дихання, що дає можливість одержати додаткову силум'язів. Фіксація грудної клітки при цьому створює більш сприятливі біомеханічніумови для виконання вправи силового характеру — з'являється нерухома опора дляруху кінцівок. Крім того, затримка дихання супроводжується натужуванням. Привідсутності видиху натужування відбувається при закритій голосовій щілині, врезультаті чого підвищується внутрішньогрудний тиск. Останній рефлекторно зрецепторів, розташованих у листках плеври, збільшує силу скелетних м'язів. Прицьому виникає так званий пульмомускулярний рефлекс (М. Е. Маршак). Завдякицьому звільняються для роботи додаткові дихальні м'язи, сила яких використовуєтьсядля виконання рухового акту.
Натужування супроводжується підвищенням артеріального і пекув судинах легень, значним напруженням серцевої діяльності, застоєм венозноїкрові на периферії, що виявляється в різкому почервонінні шкіри, набуханнівеликих вен (наприклад, зовнішніх яремних вен на шиї), болями в печінці та ін.Застій венозної крові (умовлений тим, що присмоктуюча дія грудної клітки ісерця при натужуванні майже відсутня, а тому приплив крові до серця утрудненийі судини переповнюються кров'ю. Систематичні тренування в силових вправахполегшують протікання натужування, і описані вище ознаки феномена проявляютьсяменше.
Витрати енергії при виконанні однієї ациклічної вправи значноменші, ніж при виконанні циклічної, але сумарні втрати енергії за кожнетренувальне заняття можуть складати понад 3360 кДж. Наприклад, важкоатлет упроцесі тренувального заняття при багаторазових підніманнях штанги витрачає до9100 кДж енергії за 1 год.
Фізичні вправи з надмірним натужуванням в дитячому віціробити не рекомендується. Що стосується ациклічних вправ швидкісно-силовогохарактеру, то вони можуть широко використовуватися на уроках фізичної культури ітренувальних заняттях в школі.
Фізіологічна характеристика ситуаційних (нестандартних)вправ. До видівспорту, що характеризуються нестандартними рухами, відносяться спортивні ігри ієдиноборства, а також кроси і в тому числі гонки на лижах. Кожний з цих видівспорту має свої особливості і по-різному впливає на організм. Однією ізособливостей всіх цих нестандартних вправ є змінність структури і інтенсивностірухів протягом роботи. Ця змінність у першу чергу зумовлена зміною ігровоїобстановки (ситуації) на спортивному майданчику чи полі або рельєфоммісцевості, по якій проходить траса.
Другою особливістю нестандартних вправ є те, що вонивиконуються здебільшого в складних ситуаціях, які характеризуються ступенемневизначеності вибору необхідного руху. Причому, чим більше число змінюванихфакторів, тим більша невизначеність наступних дій. Ось чому найважливішимфактором, який ускладнює вибір потрібної дії, наприклад у спортивних іграх, єкількість учасників.
Третьою особливістю нестандартних вправ є швидкість реакції,з якою спортсмен повинен весь час реагувати на ситуацію при дефіциті часу. Чимменше у нього часу для вибору правильних дій при роботі, тим тяжче вирішуватипоставлені завдання.
В єдиноборстві складність вибору руху в першу чергувизначається діями противника, з яким спортсмен контактує. В спортивних іграхскладність вибору необхідних рухів зумовлена ще й тим, що гравець весь часнапружено стежить за діями як своїх противників, так і партнерів. Причому йоговласні дії пов'язані з м'ячем або шайбою, що значно утруднює вибір необхіднихдій при даній ігровій ситуації. Складність спортивних ігор визначається ще ірозмірами спортивного майданчика, тривалістю гри і її правилами. При виконаннінестандартних вправ більшого значення, ніж в інших видах фізичних вправ,набуває екстраполяція.
Четвертою характерною особливістю нестандартних вправ євелика їх інтенсивність. Наприклад, у сучасному хокеї з шайбою настількинапружена робота хокеїстів на полі, а рухи їх настільки швидкі, що вониперебувають одночасно в грі не більше 1-3 хв. Нестандартні фізичні вправивиконуються з перемінною інтенсивністю, яка під час гри може бути то малою, топомірною, то максимальною. В спортивних іграх і в єдиноборстві переважаютьациклічні вправи, в кросі і лижних гонках — циклічні. Оскільки нестандартнівправи виконуються з дуже великою інтенсивністю, частою зміною їхніх форм інапрямків, а також частою зміною інтенсивності рухів, вони дуже пригнічуютьдіяльність центральної нервової системи і рухового апарату.
П'ятою особливістю нестандартних вправ є те, що вонисупроводжуються великим емоційним збудженням і підйомом. Позитивні емоції, яківиникають у дітей під час гри, можуть значно підвищувати їхню працездатність,пам'ять, поліпшують протікання наявних і утворення нових соматичних івегетативних рефлекторних актів. Поява позитивних емоцій на уроках спортивнихігор забезпечує вибірковий характер поведінки учнів у ситуаціях з багатьмавиборами рухових дій. Великі фізичні і психологічні напружування, які маютьмісце при проведенні ситуаційних вправ, особливо під час спортивних змагань,утворюють так званий емоційний стрес. Учитель фізичного виховання повиненслідкувати, щоб у дітей не виникали негативні емоції. Вони, як правило,пригнічують нервову діяльність і знижують працездатність учнів.
Нестандартнівправи є одним із важливих засобів загальної фізичної підготовки і можутьшироко використовуватись в усіх пікових групах. Особливо важливе значення вонимають у фізичному вихованні дітей і підлітків.
Висновки
Рух організму — це результат скорочення скелетних м'язів, щозабезпечують пози, переміщення частин і всього тіла в просторі. У людини рухиконтролюються безперервно всією діяльністю мозку. Цю форму активності називаютьдовільною. Узгодження діяльності різних м'язових груп при здійсненні рухівназивається координацією. Цю складну сукупність рухових проявів вже давно сталирозділяти на окремі компоненти і складові, прагнучи зрозуміти іохарактеризувати їх сутність та походження.
Аналіз поведінки організму як наукової проблеми став об'єктомбіології, фізіології, психології, етології, біокібернетики, біоніки і т. д.Пошук функціональної ланки стосовно до опису поведінки об'єкта призвів довиділення руху як своєрідного функціонального елемента. Саме рух є одним зосновних проявів існування тваринного світу і прогресу в його еволюції.Виділивши спеціальні форми прояву скорочення м'язів, рухів у суглобах, біологіяі фізіологія у своєму подальшому розвитку головну увагу приділили тимконкретним механізмам, які обумовлювали і сам факт прояву цих рухів, і природуїх походження.
Поведінка людини, а також і тварини являє собою не випадковусукупність рухів, реакцій, а цілу гаму доцільних і цілеспрямованих рухів,реакцій, вчинків.
Рухи подані в різних формах взаємодії організму з навколишнімсередовищем, які взаємопов'язані процесами, що проявляються у внутрішньомусередовищі на клітинному, тканинному, органевому і системному рівнях.
Тіло людини — унікальний механізм. В ньому проходить безлічскоординованих явищ. Вони забезпечують безперервне здійснення складних функцій,таких, як зір, дихання, слух, переробка інформації без свідомого зусиллялюдини. Якщо після підйому вийти на вулицю і розпочати повільний біг, тозапрацюють майже всі системи організму, які дозволяють легко перейти від стануспокою до стану фізичного навантаження. Якщо щоденно займатись і таким чиномпоступово збільшувати тривалість та інтенсивність бігу, організм адаптується іпраця стане ефективнішою.
Протягом віків вчені вивчали, як працює організм людини. Востанній період вчені почали вивчати, як змінюються функції чи фізіологіяорганізму під час занять фізичною діяльністю, зокрема спортом.
В основі фізіології фізичних вправ лежать анатомія іфізіологія. Анатомія вивчає структуру і форму або морфологію організму. Вонадає уявлення про будову різних частин тіла та їх взаємодію. Фізіологія вивчаєфункції організму: як працюють системи органів, тканин, клітин, а також якінтегруються їх функції для того, щоб регулювати організм. Завдяки тому, що фізіологіяхарактеризує функції структур, недоцільно розпочинати її вивчення, не маючиуявлення про анатомію.
Список використаної літератури
1. Боген М.М. Обучение двигательным действиям. — М.: ФиС,1985.
2. Вайзер С.Р. Это помогает обучению. // Физическаякультура в школе, — 1975. — №7. — С. 27-28.
3. Вишнева Л.В. Обучениедолжно быть развивающим. // Физическая культура в школе. — 1981.— № 1. — С. 15.
4. Волков Л.В. Физическоевоспитание учащихся: Пособие для учителей. – М., 1988. – 360 с.
5. Завацький В.І. Курс лекційз фізіології: В 2-х частинах: Навчальний посібник. – Рівне: ППФ «Волинськіобереги», 2002.
6. Зюзіна І.А. Основипедагогічної майстерності. – Освіта, 1989. – 302 с.
7. Козєтов І. Методикавикористання нестандартного обладнання на уроках фізкультури // Фізичневиховання в школі. — 1999. — № 4. — С. 37-39.
8. Комплексне тестування рухових здібностей людини. За ред.Сергієнко Л. П.-Миколаїв: УДМТУ, 2001.
9. Комплекснетестування рухових здібностей людини. За ред. Сергієнко Л. П. — Миколаїв: УДМ ТУ, 2001.
10. Матвеев Л.П. Теория иметодика физической культуры. – М.: ФиС, 1991. – 543 с.
11. Методика физическоговоспитания школьников /Под ред. Г.Б. Мейксона, Л. Е. Любомирского. – М.:Просвещение, 1989. – 143 с.
12. Методикафізичного виховання студентів, віднесених за станом здоров'я до спеціальноїмедичної групи (За ред.Дубогай О.Д., ЗавацькогоВ.І., Короп Ю.О.). -Луцьк: Надстир'я, 1995.
13. Минаев Б.Н., Шиян Б.М.Основы методики физического воспитания школьников. М., 1989. – 320 с.
14. Новосельський В.Ф.Методика урока физической культуры в старших классах. — К.: «Радянськашкола», 1989. — 127 с.
15. Паукова М.В., Черемисин В.П. Учить оценивать своидвижения // физическая культура в школе, 1984. — № 12. — С. 26-29.
16. Платонов. Общая теория подготовки спортсменов вОлимпийском спорте. — Київ: Олімпійська література, 1997.
17. Сенсорні механізми у правління точнісними рухами людини.За ред. Роєного А. С. — Харків, 2001.
18. Сінчаєвськйй С.М. Фізичне виховання школярів (теоретичнапідготовка) // Фізичне виховання в школі, 1999. — №2. — с.25-28.
19. Слупский Л.Н. Волейбол. Активные методы обучения //Физическая культура в школе, 1987. — №11. — С. 23-25.
20. УилморДж. Х., Костиля Д.Л.Физиология спорта и двигательной активности. -Київ: Олімпійська література, 1977.
21. Уилмор Дж.Х., Костилл Д.Л. Физиология спорта идвигательной активности. — Київ: Олімпійська література, 1977.
22. Физическая культура испорт в общеобразовательной школе. Пособие для учителя. / Под ред. Д. Рупы. – М.:Просвещение, 1985. – 87 с.
23. Физкультурно-оздоровительнаяработа в школе: Книга для учителя / Под ред. А.М. Шлемина. – М.: Просвещение,1988.
24. Фізіологія людини (За ред. Кучерова І. С. та ін.). — К.:Вища школа, 1981.
25. Фізіологіялюдини (За ред. Плахтія П.Д.). — Кам'янець-Подільський, 2001.
26. Фізіологіялюдини (Заред. Кучерова 1.С.та ін.). -К: Вищашкола, 1981.
27. Шиян Б. М. Методикафізичного виховання школярів (Практикум ). – Львів: Світ, 1993. – 184 с.
28. Шиян Б.М.Теорія і методика фізичного виховання школярів. Ч.1. – Тернопіль: Навчальнакнига. – Богдан, 2001. – 248 с.
29. Экологическая физиология человека и восстановительнаямедицина (Под ред. Денисова И.Н.). — М.: ГЭОТАР Медицина, 1999.
30. Экология, здоровье, спорт. Под ред. Агаджаняна Н.А.,Полатайко Ю.А. — Ив.-Франковск -Москва: Пласт, 2002.
31. ЭнокаР.М. Основы кинестезии. – К.: Олимпийская литература, 1998.