Розвиток української етнонаціональної спільноти

ПЛАН
Вступ. 2
Розділ 1.Теоретичні основи розвитку української етнонаціональної спільноти  5
1.1 Підходи дорозуміння етнічності та етнічної ідентифікації в соцологічномудискурсі 5
1.2 Становлення людинив націотворчому аспекті 7
1.3 Етнос — різновидприродної історичної самоорганізації людства і передумова формування нації 9
Розділ 2.Українська етнонаціональна спільнота – особливості та характерні риси  17
2.1 Етнонаціональнагрупа як компонент етнонаціональної структури українського суспільства. 17
2.2 Історія етнічностінаціональних культур. 20
Висновки. 28
Список використаноїлітератури. 31
 
Вступ
 
Актуальністьтеми. Нині всоціогуманітарних науках спостерігається ренесанс проблематики ідентичності, щозумовлено, з одного боку, сучасними глобалізаційними процесами, з іншого,зростанням значення культурних відмінностей.
Невід’ємноюскладовою загальної соціальної ідентичності людини є етнічність. Cучаснасоціальна думка в поясненні феномену етнічної ідентичності використовує якпримордиалістські моделі, згідно з якими етнічна приналежність перетворюєтьсяна дещо не менш тісно пов’язане з людиною, ніж її шкіра, так іконструктивістські, які розглядають етнічні характеристики, як і більшістьсоціальних ознак, подібними до одягу, котрий можна обирати та міняти. Етнічнаідентичність, котру ми звикли визначати на основі культурних традицій,історичної пам’яті, мови знаходиться під впливом сучасних соціальних змін,конфліктів та пошуку визначень. Етнічна група, як і етнічна ідентичність,виступає предметом соціального конструювання, а не чимось незмінним танесуперечливим.
Посилена увага дофеномену етнічного пов’язана з утвердженням принципу мультикультуралізму всучасних суспільствах. Етнічний ренесанс, що характерний для розвитку не лишепосттоталітарних суспільств, а й розвинених країн Заходу, засвідчив зростанняролі етнічного чинника, як такого, що здатен чинити вплив на функціонуваннясоціальних механізмів та розподіл суспільних ресурсів. Україна як і більшістькраїн Європи є поліетнічним суспільством. Соціальна трансформація українськогосуспільства супроводжується етнополітичним ренесансом як титульного етносу –українців, так і етнічних меншин, що свідчить про структурування соціальногопростору не лише за економічною, політичною, а й за етнічною ознакою. Успіхміжетнічної взаємодії в суспільстві в чималій мірі залежить від соціальногосамовизначення як на індивідуальному рівні, так і на груповому, що в свою чергувпливає на визначення статусних позицій суб’єкта. Вплив етнічного чинника назміну статусних позицій як індивіда так і групи є тому досить актуальним.
Проблемиетносоціальної нерівності є досить новими для вітчизняної соціології і стаютьоб’єктом теоретичного та емпіричного дослідження лише в період перебудови,оскільки вивчення соціальної структури радянських народів ґрунтувалось навиявленні тенденцій до зближення головних характеристик їх розвитку, щотрактувалось як подолання соціальної нерівності. Останнім часом інтерес доспособу життя, положення і ролі в українському суспільстві етнічних груп значнозріс. Новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненнюособи, життєдіяльності української нації, розбудові національної держави,задоволенню специфічних інтересів і потреб усіх громадян України, етнічнихгруп, повному подоланню будь-яких привілеїв та зверхності на національномуґрунті, втіленню в життя універсальних прав людини, політико-правовомузабезпеченню демократичного розвитку етнічних спільнот.
Відтакпершочерговою є потреба наукового осмислення проблем етнонаціональної самоорганізації,формування соціальних орієнтирів, розв’язання суперечностей у сфері міжетнічнихвідносин, власне, подальшого наукового пошуку у сфері етнонаціональногосамовизначення та самозбереження.
Мета ізавдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб виявити закономірності,тенденції, особливості формування української етнонаціанальної спільноти,трансформації українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційнихпроцесів.
Виходячи з метидослідження поставлені такі завдання:
—       виявитисутнісні ознаки етносу та нації з точки зору соціологічного пізнання;
—       проаналізуватиосновні етапи та особливості формування української етнонаціональної спільноти;
—       розкрити особливостірозвитку етнічних культур на території України;
Об’єктомдослідженняє українська етнонаціональна спільнота в історичній ретроспективі та їїсучасний стан.
Предметдослідження— суспільні, етнонаціональні, особистісні чинники та особливості формуванняукраїнської етнонаціональної спільноти, становлення поліетнічного суспільства.
Теоретичне іпрактичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки курсовоїроботи створюють базу для подальшого поглибленого дослідження етнонаціональноїцарини суспільного буття. Матеріали дослідження можуть бути використаністудентами при підготовці до семінарських занять з курсу Соціологія, Етнологія,та при написання курсових та дипломних робіт з даної проблематики.
Структура курсовоїроботи. Дослідженняскладається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (31найменування).
Розділ1. Теоретичні основи розвитку української етнонаціональної спільноти 1.1 Підходи до розумінняетнічності та етнічної ідентифікації в соцологічному дискурсі
В етносоціологіїсьогодні домінує думка щодо інтеграції основних теоретичних напрямків –примордиалістського (К.Гірц, Р.Гамбіно, У.Коннора, Е.Сміт, Ю.Бромлей),конструктивістського (Б.Андерсон, Ф.Барт, Е.Геллнер, Е.Хобсбаум, В.Тішков) таінструменталістського (Н.Глейзер, Д.Мойніхан, Л.Дробіжева, Ю.Арутюнян,Г.Солдатова, З.Сікевич), які знаходяться в стані теоретичного конфлікту щодотрактування етнічного феномену [30, 146]. Непорозуміння між представникамиданих напрямків ґрунтується на відмінностях теоретичних позицій, з яких вонивиходять. Згідно з структуралістсько-об’єктивістським підходом – людинароджуються як члени певної етнічної спільноти, що й визначає спосібдіяльності та поведінку; згідно з конструктивістсько-суб’єктивістським – етнічніспільноти розглядаються як результат свідомої чи несвідомої діяльності людей таїх інститутів з конструювання ідентичності (набору ознак, котрі дозволяютьвідносити індивіда до певної групи).
Детальний оглядкожного з вищезазначених напрямків дає можливість виявити основні підходи дорозуміння етнічного феномену в соціології. Отже, етнічність – це не лише формаорганізації культурних відмінностей між спільнотами, а ще й соціальний феномен,що містить у собі єдність об’єктивного та суб’єктивного, а також виступаєінструментом у досягненні конкретних групових цілей. Етнічна ідентичність – цесимволічний засіб об’єднання з одними і дистанціювання від інших. Отже, незважаючи на багатоманіття підходів до її означення слід відмітити три основніаспекти її прояву: атрибутивний, інтеракційний та суб’єктивно-символічний.
Слід зазначити,що ідентифікація розглядається як процес, в ході якого формується ідентичність:індивідуальна та групова, або колективна (соціальна). Соціальна ідентичність єзв’язуючою ланкою між психологією особистості та структурою і процесами всоціальних групах, в яких ця особистість розвивається. Саме це стало причиноютого, що дане поняття так активно розробляється психологами та соціологами.Дослідники виділяють три широких контексти, в яких було визначене і розробленепоняття соціальної ідентичності: психологічні теорії розвитку, соціологічнітеорії символічної взаємодії та соціально-психологічні теорії соціальноїідентичності.
Різновидомсоціальної ідентичності є етнічна ідентичність. Слід зазначити, що поняття“етнічна ідентичність” (еthnic identity) більш поширене в західнійантропології, в рядянській етнологічній традиції, як вказує Е.Алєксандрєнков,тотожним йому було поняття “етнічна самосвідомість”, яке використовувалось увузькому та широкому розумінні [26, 94]. Б.Вінер зазначає, що термін “етнічнасамосвідомість” у широкому розумінні відповідає англійському “етнічнаідентичність”, а “етнічна самосвідомість” у вузькому розумінні в багатьохвипадках відповідає англійському “етнічна самоідентифікація” (ethnicself-identification). У вітчизняній науці етнічна ідентичність розглядаєтьсячерез поняття “етнічна самосвідомість”, яке з’являється в науковій літературі з20-их років ХХ століття, хоча теоретичне осмислення його розпочинається лише з40-их років. Великий внесок у розробку даного поняття внесла радянськаетнологічна школа на чолі з Ю.Бромлеєм, котрий визначав етнічну самосвідомістьяк “обов’язкову умову функціонування етносу” та “невід’ємний компонент етносу”[26, 98].
З 90-их роківінтерес до даного феномену почали проявляти історики, психологи, соціологи.Численні дослідження дозволили вченим визначити структуру етнічноїсамосвідомості, яку в загальному можна подати як усвідомлення належності доетнічної групи та образу “ми”.
Серед найбільшважливих емпіричних індикаторів етнічної самосвідомості дослідники виділяютьтакі як етноконсолідуючі та етнодиференціюючі ознаки, національний характер,спільність рис зовнішності етнофорів а також елементи традиційної культури(традиції, звичаї) мову, релігію, тощо, Образ “ми”, як зазначають дослідники, єдосить мінливим і не завжди включає якийсь певний набір уявлень, тобтоетнодиференціюючі ознаки є змінними як для одного етносу в історичнійретроспективі так і для різних етносів у певний історичний момент.
Отже, етнічнуідентичність визначають як результат когнітивно-емоційного процесу усвідомленнясебе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним івідокремлення від інших етносів. Якщо раніше дослідники констатували, що дляетнічної ідентичності характерний високий рівень стійкості, тому що особистістьяк правило протягом свого життя належить до певної етнічної групи, то сьогодніпроблема зміни етнічної ідентичності стає все більш актуальною. Прискореннядинаміки розвитку сучасних суспільств призводить до втрати традиційнихсоціальних ніш, переходу з одних соціальних груп до інших, посиленнюміграційних процесів, тощо. Сучасний погляд на етнічність та етнічні процесипевною мірою пов’язаний з дослідженням історичних змін, однак слід визнати йте, що значний інтерес до вивчення етнічної ідентичності відзеркалює й зміни успособі теоретизування./>1.2 Становленнялюдини в націотворчому аспекті
Сутність людини вконтексті визначення основних типів соціоцивілізаційної її еволюції це —плем`я, рід, народність, нація. Прийнятнішим для такого аналізу є еволюційнийметод, який виходив з ідеї єдиноподібного розвитку людства на засадах природноїеволюції. У цьому контексті цей метод надає більші, порівняно з іншими (уданому випадку з креаціоністським і маркситсько-ленінським), можливості длявивчення процесу націоналізації людини, визначення рівня біосоціальностівідповідно до її соціоцивілізаційної еволюції.
Еволюційний метод— це метод в якому гармонійно поєднані найважливіші складові елементиоб`єктивної діалектики — необхідність і випадковість, поступовість іперервність, форма і функція тощо. Пізнання цих елементів багато важить длявиявлення взаємозв`язку природи та суспільних явищ, загалом для визначенняперспектив історичного розвитку. [16, 53]
Людинарозглядається як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність яктілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, яквидозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, — це появавідповідного типу соціоцивілізаційної еволюції людини — племен, родів,народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації.
Найрельєфнішесучасний світ поділений за етнічною і національною ознаками. Причому національнаознака у цьому контексті поступово висувається на передній план, а тому невипадково, що саме національна людина, для характеристики якої традиційновживають поняття «нація», визначає основний зміст сучасної епохи, їїнаціоцентричність. Не ідея нації визначає зміст націоцентричної епохи, алюдина, яка об`єктивно є національною, тобто належить до якогось певногонаціонального соціуму, в якій самоорганізовується людство в ході власноїеволюції. Утвердження такої епохи, як свідчить сучасний суспільний розвиток,проходить не безпроблемно, а нерідко суперечності між етнічним і національнимвступають у конфлікт, відвернути який можна лише на шляху «зняття» причин, щовикликали його появу. [16, 54]
Аналіз причинетнонаціональних конфліктів показує, що їх виникнення пов`язане з двомакрайніми підходами: з одного боку — ігноруванням важливості етнонаціональнихчинників, а з іншого — їх абсолютизації. Полярність означених підходівпов`язана з багатоаспектністю і багатоваріантністю проблем етнонаціональної ідентичності,відсутністю належної теоретико-методологічної бази їх розв`язання. Висхіднимпунктом розробки таких засад могло б стати вироблення загальноприйнятнихпідходів щодо визначення сутності основоположних понять етнонаціональногознання, якими є «етнос» і «нація». У цьому контексті історіологічний методдослідження, може стати методологічною засадою вироблення спільних підходів,порозуміння науковців різних галузей знань — істориків, етнологів, філософів,політологів та ін. [16, 54]
Аналіз становленнялюдини в націотворчому аспекті показує що:
1.        історичнолюдина розвивається за законами органічної еволюції, відповідно додивергентивного закону суспільного розвитку;
2.        біологічнаеволюція пралюдини і людини об`єктивно створила основу для формування соціальнихформ організації людського буття;
3.        напевному етапі еволюції людини з`являються притаманні лише природі людинисоціальні форми організації співжиття — племінні, родові, етнічні інаціональні;
4.        розвитоксоціальних відносин, основу яких становлять політичні відносини, помітновпливає на зміну біологічної еволюції людини;
5.        з часувиникнення соціальних форм організації людського життя людина перестала бутисуто біологічною істотою. [16, 55]
З цього періодувзаємодія біологічного і соціального в людині поглиблюється. Наочним цьомупідтвердженням є процес формування етносу — одного з основних типівсоціоцивілізаційної еволюції людини./> 1.3 Етнос — різновид природноїісторичної самоорганізації людства і передумова формування нації
Етнічність —категорія синкретична (неподільна). Вона означає складну систему суспільнихвідносин, що зв'язує особу як носія етнічних ознак (етнофора) з її етнічнимсередовищем: родиною, сусідством, громадою, етнічною групою, нацією чисуспільством загалом. Інакше кажучи, етнічність — це вся багатобарвністькультурної картини народу або народонаселення держави.
Поняттяетнічності формувалося як результат наукового осмислення розмаїттяетнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися двіосновні концепції, два типи розуміння феномена етнічності, як і всіх йогопохідних — етнічної спільності, етносу, етнічних груп, етнонації й нації:примордіалістська (або первинна) та конструктивістська.
Примордіалістська,властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася наідеях романтизму кінця XVIII — початку XIX ст. як певна реакція на процесинаціонально-культурного відродження й загального національного піднесення. Абивиразніше відтінити ці процеси, надавши їм певної пріоритетності, їх зазвичайідеалізували та міфологізували, надто перебільшуючи їхнє справжнє значення.Водночас така міфологізація етнічності правила за каталізатор етнонаціональнихпроцесів, зокрема творення національної самосвідомості. Отже, в практичнійплощині примордіалістська позиція прискорювала формування національних держав.
Гносеологія(теорія пізнання) примордіалізму грунтується на визнанні етнічності якоб'єктивної реалії, тобто первинної властивості людини й людства, щосформувалася історично чи навіть закладена в генетичному коді. Відповідно доцього формувалося поняття етнічна спільність (етнос, народ). Цим терміномпозначається група людей, члени якої мають спільну назву, елементи культури,міф про спільність походження та спільну історичну пам'ять, асоціюють себе зіспільною територією і наділені почуттям солідарності.
Не вдаючися покидо наукових коментарів цього визначення, обмежимося лише констатацією: кожна зприкмет етнічної спільності має історичну обумовленість і науковепідтвердження. Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальнуприроду етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг абоЛев Гумільов. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відборута зв'язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному кодіще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був длярозпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція людськихспільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовійстадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу(«етносоціального організму») — способом кодування етнічної культури, власне,способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу —засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом твореннянаціональної держави [12, 3].
Конструктивістськаконцепція розуміння феномена етнічності — найхарактерніша для західнихетнологів — постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процесинаціонально-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. ВУкраїні вони починають виявлятися лише тепер, oтже, природно, набуваєпопулярності конструктивістська етнологічна концепція, потрібна, насамперед, якінструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства,для якого характерний високий ступінь автономності особи.
Гносеологічнаоснова конструктивізму — заперечення природності, генетичної закодованостіетнонаціональних ознак. Прихильники цієї концепції не визнають нації забіосоціальні організми, вважаючи їх надуманими, вигаданими, створеними завдякизусиллям інтелектуалів, що їх П. Боурді називав «професіоналами уявлень»:політиків, науковців, письменників, усіх, хто спроможний поширювати розумовупродукцію на масовому рівні.
Інструментомтакого поширення і конструктивісти, і примордіалісти вважають поняттянаціональної приналежності — щоправда, розуміючи його по-різному. Дляпримордіалістів національна приналежність — це постійний внутрішній поклик,випробування людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу;для конструктивістів — це результат соціалізації та виховання, своєрідний засібдля пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто —механізм досягнення етносоціальних цілей [12, 3].
Помітнарозбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність невзаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відтіняютьрізні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленійувазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єствоетнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на метістворити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.
Різнаспрямованість концепцій обумовлює відмінність системи понять і спробуосмислення феномена етнічності. Конструктивісти, наприклад, використовують таківизначення, як етнічна категорія, етнічна група та етнонація — своєрідніпокажчики структури і стану багатомірного суспільства. Етнічна категоріяпозначає групи людей зі схожими характеристиками: однаковою мовою, релігією,звичаями, географічним походженням, расою. Етнічна група охоплює носіївціннісних орієнтацій на причетність до етнічної, етнографічної або соціальноїгрупи. Етнонація — це етнічна група, що домагається особливого політичногостатусу й визнання своїх особливих прав.
Кожне суспільствомає у своєму складі всі названі одиниці, співвідношення між якими визначаєетносоціальну ситуацію. Мобілізувати національні процеси може тільки етнонаціяяк найзорганізованіша і найактивніша етнічна група. Натомість етнічні категорії— найконсервативніші й тому найменш мінливі утворення.
Етнічні групиможна трансформувати, регулювати й навіть зруйнувати, тоді як етнічні категоріїнадзвичайно пристосовані до політичного тиску. Однією з найразючіших історичнихпомилок у контролі над етнічністю була політика асиміляції соціально усталенихетнічних категорій у більш широкі культури. Особливо яскраво це помітно на українськомугрунті завдяки великому етнічному й етнографічному розмаїттю населення інаявності в його складі всієї етнічної системи: етнічних категорій, етнічнихгруп та етнонації [2, 14].
З цього випливаєгрунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Вінвиявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічнасамосвідомість, а суспільне буття; етнічна історія завжди пов'язана зсоціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічнихгруп характерна для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту меншихетнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.
Рушійні силиетнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах.Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм такожвластива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурнихінтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя,оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси —широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членіветнічної групи. Ще більші можливості має етнонація — вона здатна забезпечитиполітичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гаслосамовизначення.
Такої доктринидотримуються всі етнічні величини, проте вкладають у неї різний зміст. Якщоетнонація розуміє її цілком політично, то нечисленні етнічні групи — як правона культурне й духовне самовираження: політична та економічна незалежність їм,звичайно, невигідна. Світова практика влаштування національного життяпідтверджує таку теоретичну схему, отож, вона може правити за орієнтир длякраїн із багатонаціональним населенням, в тому числі й для України [7, 231].
А втім,етнокультурне одноманітних і поготів етнічно «чистих» народів і суспільствпрактично не буває. Можна говорити лише про ступінь етнічності, але не про їївідсутність, бо ж етнічність визначається логікою внутрішнього її розвитку,підсилюючись розмаїттям природних та історичних умов.
У самій природіетносу заховується складність його структури, що охоплює цілу низкутаксономічних одиниць, взаємодія між якими забезпечує його усталеність іцілісність. Спрощення етнічної структури призводить до його деградації або йруйнації. Складність структури етносу зумовлює також і розмаїтість йогокультури. Навіть у межах одного етносу вона становить цілу системупідпорядкованих елементів: загальнолюдських і власне етнічних, тільки даномуетносові притаманних, загальноетнічних і локальних, внутрішніх і зовнішніх. Усівони перебувають у складному діалектичному взаємозв'язку, виконуючи двоєдиніфункції: етноінтеграційну й етнодиференційну.
Етнорозрізнювальніфункції культури мають як природні, пов'язані з логікою розвитку етносу, так іісторичні причини. Несхожими між собою можуть бути субетнічні одиниці,етнографічні групи, етносоціальні утворення або ж регіональні чи зональніваріанти, що формувалися в дещо інших природних, історичних тасоціально-економічних умовах.
Для етнічноїкультури українського народу це особливо характерно, оскільки силою історичнихобставин в його масив часто вклинювалися іншоетнічні компоненти. Це було,по-перше, наслідком переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишилисеред її населення чужорідні культурні риси та етнічні субстрати. По-друге,давалася взнаки тривала колонізація окремих частин України сусідніми державами:Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією,Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальнероз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію,поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопилапевні українські землі, відрізнялася й політичним устроєм, ісоціально-економічним розвитком, і конфесією [7, 236].
Зональністьетнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніминародами: росіянами, білорусами, молдаванами тощо. Виникали етнокультурніваріанти, що в усіх периферійних частинах України становили суцільне міжетнічнепограниччя, яке начебто захищало основний її етнічний масив від руйнації.Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти.Діяв внутрішній механізм, який через систему етнічних стереотипів та їхугруповань — традицій — запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією(буквально — передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії(передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історичновироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними групамита етносами.
Головним каналомпередавання етнокультурної спадщини є пам'ять (для етносу загалом — колективнапам'ять), свідома та генетична, і саме через це традиції завжди етнічні. Хоч бияк всотував етнос іншоетнічні компоненти, він майже обов'язково збереже своєкультурне ядро, оскільки система етнічних традицій перетворить і засвоїтьчужорідні вкраплення. Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи йогоокрема група або усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніхвиявах. Саме тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Винятокстановлять лише мова (яка виконує й етнооб'єднавчі, й етнороз'єднувальніфункції) та релігія (яка завжди була і певною мірою залишається тепер головниметнороз'єднувальним бар'єром).
Для українськогоетносу особливе значення мали історичні події. На цьому тлі відбувалисясамобутні етногенетичні процеси, в яких брали участь практично всі національнігрупи, що нині живуть на території України. Кожен із народів, що належав колисьдо єдиної етномовної сім'ї індоєвропейців, почав самостійно торувати свій шляху історії, розселяючись по різних землях, аби через 6—7 тис. років опинитись успільній державності та єдиному народі на території, що колись була ядромспільної прабатьківщини [7, 312].
У принциповихсвоїх рисах етнічна історія повторюється, відтворюючи і складність етнічності;історія свідчить, зокрема, про багатогамність етнічності вже на момент їїформування, коли вона становила компоненту метаетнічної культури, якою,зокрема, була індоєвропейська культура. Аналіз її структури дозволяєспростувати позицію деяких науковців, ніби культурна спільність була притаманналише етносам родоплемінної доби на тій підставі, що така культура функціонувалана обмеженому просторі. Збільшення етнічних спільностей порушувало просторовуодноманітність культури, утворюючи локальні видозміни. Спираючись на законитворення культури та на логіку історичного її розвитку, можна стверджувати, щопо-справжньому однорідних культур ніколи не було і, по суті, бути не може; одноманітністькультур може бути лише відносною. Це підтверджує вся історія етносів таетнічних культур.
Отже, етнос — цеодин із типів соціоцивілізаційної еволюції людини, в основі формування якоголежить природна потреба людей до об`єднання з метою самозбереження ісамоідентифікації. Етнос репрезентує етнічна людина, рівень політичності якоївизначається умовами її існування і можливостями самоудосконалення.
Розділ2. Українська етнонаціональна спільнота – особливості та характерні риси 2.1 Етнонаціональнагрупа як компонент етнонаціональної структури українського суспільства
В Україні триваютьскладні процеси творення нації. Це процеси врегулювання не тільки соціальних,але й етнічних взаємовідносин у суспільстві.
Слід мати на увазі, що вбудь-якому сучасному суспільстві серед розмаїття соціальних структур (вікової,статевої, освітньої, класової, професійної, поселенської, майнової тощо)надзвичайно важливою є етнонаціональна. Вона може бути більш або менш виразноокреслена, але однозначно можна стверджувати, що зовсім етнічнонеструктурованих, моноетнічних або, так би мовити, „етнічно чистих” суспільству нинішньому світі не існує.
У дослідженнях з питаньетнонаціональної структури не знаходимо одностайної думки щодо оперуваннябазовими теоретичними конструктами, якими позначаються складові цієї структури.Відтак, як зазначають науковці, у цій сфері панує понятійно-термінологічнийхаос. Зокрема, такі поняття, як „етнос”, „етнічна група”, „етнічна меншина”,„національна меншина”, „етнічна спільнота”, „етнічна спільність”, частовикористовуються як синоніми. Це обумовлено тим, що багато досліджень маютьміждисциплінарний характер. Оскільки об’єкти вивчення таких наук, яксоціологія, культурологія, політологія, етнологія, хоч і мають багатоспільного, та все ж вони різні. Отож не дивно, що трактування і застосуваннятаких термінів, як „етнос” і „нація”, у них різне [5, 173].
Серед компонентіветнонаціональної структури українського суспільства більшість фахівціввиокремлюють домінуючий або титульний компонент – український етнос, який даєназву державі. Цілком слушною є думка В. Євтуха, який наголошує, що„використання терміну „етнос” у соціологічному ракурсі, особливо коли йдетьсяпро структуру явища, дає змогу з’ясувати валідність теорії „єдиногоукраїнського етносу”. Згідно з останньою, всі особи українського походженнянезалежно від місця проживання (на території України чи за її межами), які тієючи тією мірою виявляють українську етнічність і підпадають під поняття„український етнос” [7, 69]. Тобто українці, які проживають в США, Канаді,Казахстані, Австралії, Аргентині, Німеччині, Чехії та в інших країнах, а такожукраїнці, що живуть в Україні, складають український етнос, а тому при розглядіетнонаціональної структури українського суспільства (розуміючи під українськимсуспільством громадян української держави і тих, хто проживає на її території,не маючи українського громадянства) слід вести мову про частину українськогоетносу, який на даній території створив державу – Україну і є в ній домінуючим,або титульним. У процесі державотворення брали участь не лише українці, а й тігромадянами України, які не є українцями за етнічним походженням (на моментпроголошення суверенітету держави вони складали 27 % населення країни). Цячастка населення за своєю суттю поліетнічна; вона налічує близько 130 етнічнихутворень. Такі утворення суспільствознавці позначають термінами „етнічнаменшина”, „національна меншина”, „етнічна група” і часто-густо використовуютьїх як синоніми.
У самому слові„суспільство” закладено поняття „поліетнічність”: „спільство” означає спільнеєство, спільне буття українців, префікс „су” вказує на об’єднання спільногобуття етнічних українців з представниками інших етносів у межах територіїУкраїни.
Етнонаціональна група –людська спільнота поліетнічного суспільства, яка визнає свою належність допевного етносу, при чому її представники можуть між собою безпосередньо невзаємодіяти, але їх дії узгоджуються з метою творення нації на основігетерогенних етнічних утворень. Якщо рівень консолідації та ресурсний потенціалтакої групи досить високий, то ця етнонаціональна група може прагнути створитивласну державу, а згодом і націю.
В етнонаціональнійструтурі українського суспільства можна виокремити усталені та неусталеніетнонаціональні групи. Усталені етнонаціональні групи – це групи, які живуть вУкраїні протягом двох чи більше поколінь. Усталеною етнонаціональною групоюможна вважати групу, якщо її представники другого (чи більше) покоління досяглипрацездатного віку. Якщо жоден представник цієї групи, що народився в Україні,не досяг працездатного віку, то ця етнонаціональна група є неусталеною [6, 159].
До усталенихетнонаціональних груп належать: титульна (або материнська) етнонаціональнагрупа – це українська етнонаціональна группа; етнонаціональна група, яка можемати статус національної меншини, невизначений статус або статус корінногонароду. Неусталені етнонаціональні групи складаються з іммігрантів, які впалітрі поліетнічного суспільства відрізняються своєю етнічною належністю відвищезазначених етнонаціональних груп.
У 1990-х роках Українавперше за свою історію зустрілася з новою для себе проблемою – масовим в’їздомна її територію громадян інших держав. Розташування України в центрі Європи, наперехресті шляхів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, Євразійським іАфриканським континентами, поглиблення її участі в міжнародному розподілі працідають підстави вважати, що імміграційні процеси для України не є тимчасовими. „Частинанауковців і фахівців вважають імміграцію негативним явищем для України, якомутреба всіляко протистояти, інші, навпаки, вважають, посилаючись на досвідКанади, Австралії, Ізраїлю та деяких ін. країн, які створили свою економікувиключно за рахунок іммігрантів, що при належному державному ставленні доімміграції вона може мати неабиякий соціально-економічний, політичний зиск” [14,74].
В Україну прибуваютьтакож біженці з інших країн. Їх проживання (тимчасове або постійне), транзитчерез її територію перетворилися сьогодні на суттєвий чинник, який впливає (ічим далі, тим більше) на етнонаціональну структуру. Переважно це вихідці зАфганістану, Анголи, В’єтнаму, Ірану, Іраку, Ємену, Нігерії, Пакистану, іншихмалорозвинених країн Південно-Східної Азії та Африки. Основна маса іммігрантівприбуває з країн, де зухвало діють злочинні угруповання й терористичніорганізації, які використовують міграцію для завезення наркотиків, контрабанди,переміщення бойовиків тощо. Для стабілізації ситуації слід віднайти науковіметоди, які б сприяли як перетворенню імміграції з переважно негативногосьогодні для України явища на інструмент збагачення держави, так і перетвореннювсього поліетнічного складу населення України з фактора слабкості на факторсили та могутності української держави, української нації.
Отже, етнонаціональнаструктура складається з етнонаціональних груп, які є спільнотами поліетнічногосуспільства, котрі визнають свою належність до певного етносу. Представникиетнонаціональної групи можуть між собою безпосередньо не взаємодіяти, але їхдії узгоджуються з метою творення нації на основі гетерогенних угруповань. Етнонаціональнігрупи за часовим критерієм поділяються на усталені та неусталені. Усталеніетнонаціональні групи в етнонаціональній структурі українського суспільствапредставлені титульною етнонаціональною групою, етнонаціональними групами, якімають статус національних меншин, корінних народів або невизначений статус.Неусталені етнонаціональні групи представлені іммігрантами, які значно впливаютьна етнонаціональну структуру, визначаючи специфіку впорядкування міграційнихпотоків згідно з нормами міжнародного права і соціальною практикою.2.2 Історія етнічності національних культур
Багатонаціональнийсклад населення позначається на своєрідності духовної аури народу, наформуванні його культурного образу та характері міжнаціональних взаємин.Суттєве значення при цьому мають кількісні характеристики тієї або іншоїнаціональної групи, як і їхня частка в національному складі населення. Томуприродно, що етнокультурна ситуація в Україні визначається насамперед етнічноюповедінкою найчисленнішої й титульної української нації, яка історичновиступала в ролі головного консолідаційного чинника творення державності.
Проте кожна знаціональних груп, сприяючи інтеграційним процесам, урізноманітнює форми їхпрояву, переважно у напрямі регіонального розмаїття етнокультурної підоснови.Значення і характер впливу національних груп на етнокультурні й національніпроцеси обумовлюються здебільшого такими чотирма чинниками: компактністюрозселення, чисельністю, мірою зв'язку із материнським етнорегіоном тахарактером вплетення національної групи в політичну систему.
Щодо перших трьохчинників, то вони зумовлюють пріоритетність національних груп у етнокультурномужитті населення, насамперед у зонах міжетнічного пограниччя, а саме:українсько-російського, українсько-білоруського, українсько-молдавського,українсько-угорського, українсько-румунського, українсько-польського таукраїнсько-словацького. Отже, такі національні групи, як росіяни, білоруси,молдавани, румуни, угорці, поляки, словаки, суттєво впливають на етнічнуситуацію в окремих регіонах міжетнічного пограниччя. Їхня роль у цьому процесізначно підвищувалася в ситуації, коли та або інша національна група належала допанівної нації. А такими націями за різних часів були польська, румунська,угорська, чехо-словацька та російська [6, 161].
Суттєві корективив етнокультурну ситуацію вносили, однак, не тільки національні групи,територіальне пов'язані з материнським етнорегіоном, а й відірвані від неї; нелише компактно розселені (до них можна віднести кримських татар, греків,болгар), а й дисперсне розпорошені (євреї, цигани). Словом, кожна національнагрупа брала участь у творенні етнічності українського народу, хоча і з різноюмірою значущості.
Однією знайчисленніших національнх груп України, що суттєво вплинула на її етнічність,є росіяни, їхня помітна роль у етнічній історії України виявляється, зокрема,схожістю антропологічної основи — східнослов'янської за походженням — зукраїнцями. Проте в генетичному плані ці два етноси суттєво різняться. Українціз антропологічного погляду більш однорідні, оскільки мають сильно вираженіособливості одного, понтійського расового комплексу, ближчого до венедськогосвіту. Східнослов'янська основа росіян, етнічним ядром яких були в'ятичі,кривичі й словени, більш пов'язана зі скіфським світом, формувалася на стикутрьох різних расових типів: понтійського, балтійського і уральського, включаючитакі етнічні компоненти, як комі-зиряни, сету, водь, іжора, карели, лопарі — впівнічному регіоні; мордва, марійці, удмурти, чуваші, татари — у східномурегіоні; мері й мурома — в південному.
Формуванняросійської національної групи на території України відбувалося кількома шляхамиі у різні часові періоди — через це вона є етнографічно неоднорідною. Найбільшдавній історичний пласт пов'язаний із етногенезом східних слов'ян та їхрозселенням. Етногенетичним ядром слов'ян було, як вже згадувалося, СереднєПодніпров'я, звідки йшли міграційні хвилі, зокрема і у північні райони. Там, уверхів'ях Прип'яті та Дніпра, на зламі І—II тис. н. е. були переважно розселенібалтійські племена, котрі частково відтіснялися слов'янами на північ, ачастково асимілювалися ними. Отже, в той період основа майбутніх росіян іукраїнців була схожою і з антропологічного, і з культурного погляду, тим паче,що вона творилася в межах єдиної Руської держави [6, 164].
Стикання різнихетносів — українців і росіян, як і багатоетапність формування їхньої культури,позначилося на утворенні серед росіян українсько-російського прикордоння низкиетнографічних груп, генетичне пов'язаних із давньоруським населенням. Серед них— «поляхи», власне, мешканці Полісся у межиріччі Десни та Сейму, котрі мають давніспільні етнокультурні коріння з білорусами; «саяни» Курщини, з'єднані збілорусами й литовцями, як і «горюни» Сумщини, «цукани» Воронежчини. Особливуетнографічну групу російських мігрантів утворили козаки, зокрема кубанські. Уїх складі були й українські козаки — вихідці із Запорізької Січі, скасованоїнаприкінці XVIII ст. урядом Катерини ІІ.
На етнічномугрунті України в XVII—XVIII ст. склалася надзвичайно своєрідна етнографічнагрупа росіян-старовірів — різна за історично-етнічною долею, але єдина за природою:духобори, молокани, липовани, пилипівці, некрасівці. Вона сформувалася на хвиліпротесту як проти церковної реформи, що у XVII ст. запровадив патріарх РосіїНикон, так і проти посилення кріпосницького гноблення, особливо відчутного зачасів царювання Олексія Михайловича. Після низки поразок розкольників вони булиоголошені поза законом і змушені були тікати на окраїни Російської держави та воколичні країни — Річ Посполиту, Румунію, Болгарію тощо [8, 342].
У етнічнійісторії України чільне місце посідає національна група білорусів — різноплановав етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси,компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собоютри історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків(«палещуків»), литвинів та пінчуків. Пінчуки, як і більшість дисперснихбілоруських груп (Новоросії, Бессарабії, Запоріжжя), — найбільш пізня хвиляпереселень білорусів і переважно пов'язана з першим поділом Польщі. Саме тодівелика кількість селян з Пінської землі переселилася в українські землі,нерідко водночас із білоруськими старообрядцями. Білоруські литвини пов'язані зісторією XIII—XVI ст., коли Білорусь опинилася в складі Великого князівстваЛитовського, — тоді українці й росіяни стали називати білоруське населенняУкраїни «литвинами». Щодо поліщуків («палещуків», «полісян»), то цяетнографічна група білорусів формувалася в міру зародження білоруського етносу.Його етногенетичним ядром були давні східнослов'янські племена дреговичів, радимичіві кривичів, представлених археологічною культурою курганних поховань VII—IX ст.Найхарактернішими її ознаками були великі металеві намистини, прикрашені зерню,притаманні дреговичам; семипроменеві скроневі кільця радимичів ібраслетоподібні скроневі кільця кривичів.
Регіон Полісся якосновна територія розселення білоруської національної групи в Україні бувпевною мірою перехідною (зоною від власне української до білоруської культури,від південного до північного етнографічного масиву. Разом з тим традиційно-побутовакультура білорусів, насамперед поліщуків, мала риси регіональної своєрідності:в їхній матеріальній, уховній і етикетній культурі, як і в сімейному укладі,залишиюся багато архаїчних, а в своїй основі давньоруських рис. Склавсятрадиційно білоруський комплекс як одягу — поньова, фартух, андарак, саян, такі традиційного планування поселень — вуличне планування та усталене розміщенняселянського двору — одно- або дворядний «погонний двір». Саме північних районахУкраїни утворився «українсько-білоруський» тип житла і відповідний інтер'єрхати [8, 351].
Великий пласт уетнічній історії України являє собою Єврейство, відоме в Україні ще за часівКиївської Русі. Тоді воно в основному розселялося в Києві окремими кенаанимами— етнорелігійними громадами. Проте масове переселення євреїв у Українувідбувається пізніше, у XV—XVI ст., коли Західна Україна та Правобережжя булипідпорядковані Речі Посполитій — саме тоді і відкрився шлях в Українузахідноєвропейським євреям — ашкеназі. Цей процес тривав майже чотири століття,втягуючи різні регіони України, і, по суті, все українство.
Роль єврейськогокомпонента в етнічності України вагома. І це при тому, що традиційно єврействофункціонувало як замкнена група, майже не втручаючись у громадське життя суспільства.Для цього були серйозні підстави — усунення євреїв від землеволодіння тапостійні на них гоніння. Спираючись на матеріали актів XV—XVII ст., ВолодимирАнтонович так описував цю ситуацію: «...євреї не тільки не користувалисязаступництвом з боку уряду та володарів міст, а навпаки, завжди виключалися зчисла тих, хто користувався пільгами, як, наприклад, міщани-християни, а інодівони навіть зазнавали гонінь з боку влади».
Традиційноусталена замкненість єврейської общини сприяла певній архаїзації їхньоїтрадиційно-побутової культури, зокрема одягу, житла, обрядів. Майже до XIX ст.євреї одягали традиційне вбрання: чоловіки — довгий чорний шовковий сюртук зчорним поясом, міхові шапки й панчохи з черевиками, а хасиди — чотирикутнунакладку з вирізом для шиї білого кольору з синіми смугами; жінки — сорочку ізспідницею, турецьку головну пов'язку та туфлі із панчохами, молоді єврейкинерідко одягали перуки. Згідно із звичаями жінки, особливо заміжні, не малиправа з'являтися на людях з непокритою головою, як і чоловіки — під час читаннямолитов. З цією метою вони одягали «кіпи», оскільки вважалося, що не можназгадувати ім'я Бога з непокритою головою. Біблійські звичаї приписували іудеямтакож носити довге волосся, бороди й «пейси».
Проте адаптаціяєвреїв до системи української культури, яка грунтувалася саме на цінностяхземлеробської праці, все ж відбувалася, як і усвідомлення ними власноїпричетності до української землі, що ставала для них етнічною землею. Одним ізпоказників цього явища можуть бути шлюби, що беруться євреями з людьми іншихнаціональностей України.
Значний вплив наукраїнську етніку мала польська національна група, розселення якої вукраїнських землях пов'язане із агресією Речі Посполитої, розпочатої ще у XIVст. Його дієвість зумовлювалася двома головними чинниками: тривалістюполонізації (в окремих регіонах України — понад чотири сторіччя) та тим, щовона була складовою державної політики Польщі. Нарешті, мали значення йрелігійні чинники — покатоличення українського населення, етнокультурнимнаслідком якого стало утворення своєрідної історично-культурної зони взахідному регіоні України [10, 609].
Відповідно дотакої етнокультурної основи, близької й українському населенню, взаємини міжполяками і українцями, започатковані у XIV—XV ст., розвивалися спокійно. Недуже ускладнювала цей процес і розбіжність у релігійних поглядах місцевогоукраїнського населення та поляків, котрі розселялися на території України.Навіть Люблінська унія 1569 р. не надто на ньому позначилася.
Власне, спольщенняй покатоличення розпочалося в міру зростання антифеодального руху в Україні,спрямованого не тільки проти польських панів, а й українських. Саме тодіукраїнська шляхта, шукаючи покровительства польського уряду, переходила вкатолицизм або унію, спольщуючись. Цьому сприяло і пізніше законодавствоПольщі, початок якому поклав король Ян Казимир, давши урочисту присягу «ненадавати жодного місця в Сенаті, жодної посади, жодного староства некатоликам».Природно, що головним сенсом козацьких повстань, а згодом гайдамаччини сталаборотьба за незалежність нації та чистоту віри. Окрему групу серед польськогонаселення утворила околична шляхта, що здебільшого сповідувала православ'я.Певну частину околичної шляхти становили поляки, що розселилися в Україні ще доЛюблінської унії, — індеферентні до польських цінностей; в основному вонаскладалася з українців — нащадків знатних фамілій, спольщених у ті часи(XVII—XVIII ст.), коли все громадське життя зосереджувалося в руках поляків.Католицька релігія не була, однак, для них світоглядом, а свого роду засобомпристосування до умов, коли відбувалося покатоличення.
Етнічна історіяУкраїни переконливо довела, що духовне відродження, як і національно-духовнийрозвиток взагалі, можуть відбуватися тільки на національному грунті і лише задопомогою внутрішніх потенцій нації.
Те саместосується і творення такої національної групи, як кримські татари. Кримськітатари як етнос надзвичайно цікаві насамперед з огляду на те, що вониакумулюють у собі розмаїття етногенетичних процесів, що відбувалися на рубежіСхідної Європи та Великого Степу. Кримські татари стали витвором тих процесів,увібравши компоненти всіх тих народів, шляхи яких перехрещувалися в ПівнічномуПричорномор'ї та Криму.
Незважаючи наспільну тюркську основу, населення Криму, що пізніше одержало назву «кримськітатари», етнічно неоднорідне, включає три групи. До першої належать мешканціпівденного узбережжя Криму, в етногенезі яких взяли участь кіммерійці, греки,римляни, генуезці, турки і які, по суті, дали назву всім кримським татарам.Адже саме їх називали «татами» — «своєвільними людьми». Щоправда, і гірськенаселення Криму називали «татарами», тобто «людьми гір» (тат — гора, ар —людина). Другу групу складає населення передгір'я й Кримських гір, в етногенезіякого брали участь таври, скіфи, алани, готи, гуни, хозари, генуезці й частковокипчаки. Третю групу становлять передкримські степовики, сформовані переважнона кипчацько-половецькій основі: кипчаки, хозари, печеніги, гузи, частковотатаро-монголи та ногайці [10, 621].
Отже, з етнічногой антропологічного поглядів кримські татари різні: населення узбережжя належитьдо середземноморського типу, близького до населення Греції, Риму й СтеповоїУкраїни; горяни — до готського типу, а кримські степняки наближені до монголоїдноготипу.
Своєрідністькультури та побуту будь-якої національної групи зумовлена насампередспецифічністю етнічної історії, що для кожної із них складалася по-своєму. Алеразом з тим вона у певні часи історії впліталася в етнічну історію українськогонароду: для євреїв, скажімо, цей час припав на X—XI ст., караїмів — на XI—XIIст., циган — XIV—XV ст., молдаван — XV—XVI ст., росіян — XVI—XVII ст., поляків,болгар, сербів — на XVII—XVIII ст. тощо. Об'єднані історично, всі національнігрупи становили не просто громадянство України, вони формували новий типетнічності — розмаїтої за культурними характеристиками і єдиної за історичноюдолею. Історичне їх єднання стає ознакою такої етносоціальної спільності, котрусьогодні можна визначити як український народ.
/>Висновки
Кожна людинаідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація єоднією з її базових ідентифікаційних практик. Почуття етнічної спільності удавніх суспільствах було першим у розмежуванні на «своїх» і «чужих». Етнічнесамовизначення людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальноївідокремленості. В етнічності відображаються особливості соціальних практик,культурної спадщини тощо. Феномен етнічного, національного вивчають етнографія,соціальна антропологія, історія, філософія, політологія та ін. У просторісоціологічної науки проблемами етнічного та національного займаєтьсяетносоціологія.
Як і кожна молоданаукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з'ясуванні сутностій специфіки наукового апарату, базових понять («етнос», «народність», «нація»тощо), формуванні методології досліджень. У цьому процесі конкурують різніконцептуальні підходи, розмаїття яких ілюструє багатогранність предмета дослідження.Особливо це стосується одного з базових понять — «етнос», тлумачення якого єсвоєрідним ключем до розгляду всіх інших. Найпоширенішими є так званіпримордиалістські концепції, що поділяють думку про первинний (при-мордиальний)характер етносу, які окреслюють два основні підходи до сутності етнічності яксуспільного явища.
Соціобіологічнийпідхід описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену формуродинного відбору та зв'язку»). Його прибічники підкреслюють глибокуемоційність взаємозв'язків у людських групах, а також конче необхідне длялюдини переживання її належності до певної спільноти. Як соціобіологічнеутворення, етнос підкорений природним ритмам життя.
Еволюційно-історичнийпідхід пов'язує етнос, етнічність не з біологічними аспектами існування, а зпевним соціально-історичним контекстом. Етноси відмінні один від одного нестільки біологічно, скільки культурою, мовою, системами ідентичностей тощо.Згідно з еволюційно-історичним підходом, етноси характеризуються певними стійкимиознаками (мова, культура, етнічна самосвідомість, самоназва тощо), якіформуються у взаємозв'язку з певними передумовами — територіальними,природними, соціально-економічними, державно-правовими та ін.
Прихильникиінструментального підходу, орієнтуючись на сучасне становище народів, пояснюютьзбереження етнічної ідентичності людей потребами подолання відчуження, щовиникає в сучасному суспільстві у зв'язку з посиленням масової культури,зниженням традиційної системи цінностей, прагматизацією буття. Це засвідчуєспробу протиставити асиміляторським поглядам (згідно з якими етнічні аспекти усучасному суспільстві перестають відігравати визначальну роль) концепціюзбереження етнічної ідентичності навіть за техногенного суспільства. Саме черезетнічну ідентифікацію у людини сучасного суспільства з'являється можливістьреалізувати жагу соціальної справедливості, культурної стратифікації тощо.
В основуконструктивістського підходу покладено тезу, що для етнічного самовизначеннязамало лише безпосередніх, природних ознак — расових рис, фізіології,«уписуваності» у ландшафт. Етнічність як почуття спільності зі своїм народомстає цілком сконструйованим поняттям (звідси — назва підходу), знаряддямдосягнення вузьким колом лідерів здебільшого особистих, інколи навіть сумнівнихцілей.
Усі підходивиявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першоряднимчинником є етнічна ідентичність. Етнічна ідентичність — відчуття взаємноїтотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представниківоднієї етнічної групи.
Нація — особливаісторична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови,території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляютьсяв єдиній етнічній свідомості та самосвідомості. Важливою ознакою нації євнутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах якихзавершується їх формування. Останнім часом стала поширеною точка зору, згідно зякою відмінність між народністю та нацією є досить умовною, а окремі етнічнігрупи були закріплені за цими поняттями довільно. За іншими підходами нація, навідміну від народності, містить, передусім, не етнічний, а політичний сенс. Тай у світовій практиці вживається термін «нація» саме у значенні політичної чигромадянської спільноти.
Національні відносинизавжди пов'язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умоввиживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови,культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об'єктивною передумовоювиникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування окремихетнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями(народів, націй). До титульних належать нації, що компактно проживають напевних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці вУкраїні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносятьетнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення вБалтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в якихпитома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням(Швейцарія). Відносити такгетноси до національних меншин некоректно ні вполітичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навітьнаціональних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічнихкраїнах формально рівноправними.

Список використаноїлітератури:
1.      Бех В. П. Генезис соціального організму країни. – Запоріжжя:„Просвіта”, 2000. – 288 с.
2.      Бутковська Н.Ю. Взаємозв’язок етнічної ідентичності та соціальногостатусу етнічної спільноти // Вісник Київського національного університетуімені Тараса Шевченка. Серія “Соціологія. Психологія. Педагогіка”. – Вип.20-21– Київ, 2004. – С.14-17.
3.      Бутковська Н.Ю. До проблеми формування в Україні поліетнічногосуспільства // Вісник Київського національного університету імені ТарасаШевченка. Серія “Соціологія. Психологія. Педагогіка”. – Вип.19 – Київ, 2003. –С.20-23.
4.      Гончар Б.М. В пошуках ідентичності етносу і нації //Освіта, 1999.— №26-27, 12-19 травня. — С.5.
5.      Гордузенко В. Етнонаціональна група як компонент етнонаціональноїструктури українського суспільства // Соціальна психологія. — 2006. — № 3 (17).- C.173-180
6.      Євтух В. Б. Етнічна меншина: поняття, ознаки, функції //Філософська і соціологічна думка. – 1994. – №1 — 2. – С. 159 — 174.
7.      Євтух В. Б. Етносоціологія: питання формуванняпоняттєво-термінологічного апарату // Проблеми розвитку соціологічної теорії.Теоретичні проблеми змін соціальної структури українського суспільства: Науковідоповіді і повідомлення ІІ Всеукраїнської соціологічної конференції /Соціологічна асоціація України, Інститут соціології НАН України, М. О. Шульга(наук. ред.) та ін. – К., 2002. – 533 с.
8.      Енциклопедія етнокультурознавства. Частина друга. “Українська національнакультура у часі і просторі. “А–Е” / Ю. Римаренко, В. Кремень, В. Чернець, Л.Шкляр. — К., 2002. — 530 с.
9.      12. Енциклопедія ектнокультурознавства. Частина друга. “Українськанаціональна культура у часі і просторі”. “Д–Я” / О. Антонюк, Ю. Римаренко, В.Чернець, М. Ходаківський та ін. — К., 2002. — 551 с.
10.    Картунов О. В. Етнонаціональнагрупа // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії /Відп. редактори Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас. – Київ, 1993. – 800 с.
11.    Картунов О.В.Західні етнонаціональні та етнополітичні концепції: теоретико-методологічнийаналіз. — К., 1996. — 382 с.
12.    Кучер В. Етнос інація: проблеми ідентичності //Освіта. — 1998. — №64-65, 21-28 жовтня. — С.3
13.    Мала енциклопедіяетнодержавознавства.//Відп. ред., кер.авт. колективу Ю.І.Римаренко. — К.:Генеза, Довіра, 1996. — 942 с.
14.    Міграційніпроцеси у сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри.(Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія//За ред. Ю.І.Римаренка. — К.: Довіра, 1998. — 912 с.
15.    Нагорна Л.Національна ідентичність: український феномен в історичній ретроспективі //Розбудова держави. — 1997. — №7-8. — С.47.
16.   Обушний М.І. Етнонаціональна ідентичність: концептуальний аспект.//Вісник. Філософія. Політологія. Вип. №30. — К.: РВЦ «Київський університет».1999. — С.53-56.
17.   Обушний М.І. Етнонаціональна ідентичність — феномен самовизначенняукраїнців. — К.: РВЦ «Київський університет», 1999. — 40 с.
18.   Обушний М.І. Етнос і нація: проблеми ідентичності — К.:Український Центр духовної культури, 1998. — 204 с.
19.   Обушний М.І., Майборода О.М. Етнонаціональна політика //Основиполітології. За ред. Кирилюка Ф.М. — К.: Вид-во Здоров`я, — 1999. — С. 184-192.
20.   Обушний М.І. Націологія в системі наук про націю //Вісник.Філософія. Політологія. Вип. №29. — К.: РВЦ «Київський університет». 1999. —С.72-74.
21.    Піча В. М.Предмет, структура, функції соціології. – Львів, 1994.
22.    Піча В.М.Соціологія: загальний курс. Навч. посіб. – К., 1999.
23.    Ребкало В.А.,Обушний М.І., Майборода О.М. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні:досвід, проблеми, перспективи. — К.: Вид-во УАДУ, 1996. — 116 с.
24.    Римаренко Ю.І.Етнос і особа //Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Генеза, Довіра,1996. — С.70.
25.    Римаренко С. Ю.Самовизначення особи, нації, держави. — К.: Видавничий дім “Юридична книга”,1999. — 543 с.
26.    Римаренко Ю.,Шкляр Л., Римаренко С. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади —К.: Ін-т держави і права НАН України, 2001. — 254 с.
27.    Сміт Е.Національна ідентичність. — К., Основи, 1996. — С.23.
28.    Соціологія: Пос.для студ. вузів (За ред. В.Городаненка). – К., 2003.
29.    Україна:етнонаціональна палітра суспільного розвитку. Словник-довідник / Ю. Римаренко,О. Картунов, І. Курас, С. Римаренко та ін. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 272 с.
30.    Черниш Н. Соціологія. Курслекцій. Конспект. — Львів: Кальварія, 1996. — Вип. 3.
31.    Шульга Н.А.Этническая самоидентификация личности. — К., 1996. — 200 с.