Соціальні джерела християнства

/>Зміст
Вступ1 Соціальні джерела християнства
1.1Релігійні джерела християнства
1.2Філософські джерела
1.3Соціально-політична ситуація і її вплив на християнство
2Церква в 30 – 150 р. н.е
2.1“Демократія духу” і ідея Царства Небесного
2.2Ідея послідовного ходу історії
2.3Уявлення про суспільство і державу і відношення до них у Апокаліпсисі
2.4Уявлення про суспільство і державу і відношеннядо них у Євангеліях
2.5.Відношення держави до Церкви
2.6Християнство і комунізм. Організація і життя перших громад
3Подальший розвиток церкви 150 – 325 р
Література

Вступ
Недарма говорять, що саме важке – початок. Скільки разів знову і зновупереконуєшся в цьому! Коли обмірковуєш тему перед тим, як приступити до викладудумок на папері, так важко охопити всю її цілком, представити і виразити. Алеот з'являється Ідея, смутно зріє план – і думка біжить і біжить, і її вже незупинити. Це, звичайно, ліричний початок, але він відповідає стану людини, щозрозуміла щось глибоко і ясно.
Саматема становить чималий інтерес. І одночасно вона представляє деяку складність:на наш погляд, набагато легше розглянути політично – правові вчення Гоббса чи,скажемо, Бентама – тому, що вони були вченнями –формами теоретичного вираженняі фіксації історично виникаючого знання, що розвивається, тими теоретичнимиконцепціями, ідеями, положеннями і конструкціями, у яких знаходить своєконцентроване логіко-понятійне вираження історичний процес поглиблення пізнанняполітичних і правових явищ.
Уранньому християнстві ж, на наш погляд, ми маємо справу з іншими формамивідображення політичної і правової дійсності – такими як різного родууявленнями, почуттями, віруваннями, настроями, думками і т.д. Більш того,будь-які ідеї, вчення виникають, якщо їхній суб'єкт знаходиться у визначенійвзаємодії з їхнім об'єктом. З цього погляду, якщо ми глянемо на християн 30-хроків першого століття, що духовно взагалі ніяк не були зв'язані з зовнішнімсвітом, державою, то прийдемо до висновку, що політико-правових вчень у цей часі бути не могло. Але ж це і є раннє християнство! Звичайно, пізніше, ближче допочатку 5 століття вони з'являються: у творчості Августина, наприклад, але цевідбувається тільки тоді, коли християнство ставати державною релігією і,власне, перестає бути тим християнством, при якому імператор був дляпослідовників Церкви( Антихристом.)
Отже,виходить, що нам необхідно освітити процес повільного формуванняполітико-правових ідей раннього християнства, що відбувався паралельно зрозвитком самого християнства. При цьому, на нашу думку, раннє християнствоприпиняє існування в 325 році, коли християнство стає державною релігією. Ранішу нас виникли деякі труднощі з точним визначенням періоду часу, протягом якогохристиянство можна називати раннім. Цікаво відмітити, що дослідники цієїпроблеми або уникають називати точні дати, або сильно розходяться у своїхдумках з цього у питання. З'ясувалося, що християнська релігія носилабільш-менш незмінний характер лише в першому столітті свого існування – даліспостерігається швидка її трансформація, і, отже, зміна її ідей. При такомупідході раннім можна назвати християнство лише першого століття свогоіснування. Так чи інакше ми досліджуємо розвиток ранньохристиянських ідейпротягом трьох століть – до 325 року – і не помилимося.
Цимтема становить чималий інтерес. Однією з причин вибору цієї теми слугувалоелементарне почуття подиву, що виникло при порівнянні раннього християнства іхристиянства, наприклад, середніх століть. Грубо говорячи, у них немає нічогозагального, за винятком образа Христа. Як же могло відбутися таке перетвореннявчення про рівність, справедливість, милосердя в доктрину “двох мечів”,інквізиції і т.п.!? Цей подив спровокував щире бажання зрозуміти, розібратися вджерелах, коренях християнського вчення. Адже з релігією, що підкорила собіримську світову релігію і протягом 1800 років панувала над значною частиноюцивілізованого людства, не можна, за виразом Ф. Енгельса, обробитися, нерозглянувши її походження і розвиток.
Іншоюпричиною вибору теми можна вважати прагнення розібратися в сучаснійсоціально-політичній ситуації. У даний момент християнська церква розвиваєтьсяфорсованими темпами. З цього приводу в суспільстві витають суперечливі думки.Говорять, що церква навіть прагне до поширення впливу на державну владу.Причому думки подібні в одному – що це питання стоїть досить гостро. Але ж, яквідомо, щоб дати відповідь, необхідно цілком зрозуміти питання – у нашомувипадку вивчити історію християнства із самого початку.
Залишилосявідповісти на запитання, наскільки докладно ця проблема висвітлена влітературі. На жаль, об'єктивні оцінки християнства почали з'являтися в нас україні зовсім недавно. До цього література, що виходила у світло під егідоюнаукового атеїзму в рамках ідеології, не могла піднести читачу доситьвичерпного огляду християнської релігії. Цим порозумівається наше звертання допраць Ф. Енгельса, К. Каутського. Як не дивно, вони приводять найбільшпослідовне дослідження даної проблеми.
Якщоговорити взагалі про літературу по християнству, то її дуже багато. Науковедослідження християнства почалося ще в 18 столітті і продовжується дотепер.Увага до релігії як до наймогутнішого ідеологічного засобу держави навряд чипропаде, будуть продовжуватися міждержавні, міжнаціональні конфлікти, розв'язаніна релігійному ґрунті, допоки існує сама релігія. Перш ніж приступати доаналізу основного питання, необхідно розглянути немаловажну проблему, зв'язануіз соціальними джерелами християнства. Під соціальними джерелами християнства(поняттям досить багатозначним) ми розуміємо ті соціальні явища (і духовні іматеріальні), що вплинули на походження, розвиток, становлення християнськоїрелігії і, отже, основних її ідей.

1 Соціальні джерела християнства
 
1.1 Релігійні джерела християнства
 
Які всяка нова релігія християнство виникло не на порожньому місці. Воно всоталоідеї і уявлення ряду інших релігій, у першу чергу іудаїзму.
Узагалі,можна вказати на немаловажну наступність, щонезмінно існує між ранніми формамирелігії – міфами, з їх політеїзмом, обрядовістю і проч., і самою релігією, щовиникає на їхній основі. За зауваженням В. С. Нерсесянца ця наступність маєвелике значення в області політико-правових поглядів і прямо виявляється,наприклад, у виді вчень про божественний характер влади і порядку, пробожественне право і т.п.
Християнствонародилося спочатку серед євреїв Палестини й інших країн Близького Схід.Зв'язок нової релігії з іудаїзмом проявилася зокрема в тому, що священнеписання християн – Біблія включала як власне християнські здобутки, що утворилиновий завіт, так і священні книги послідовників іудаїзму – Старий завіт.
Іудаїзм– перша послідовно монотеїстична релігія. У ній суперечливо суворі традиціїдревніх племен з жертвоприносинами, насильством, жорстокістю, і риси нового вдуховній і моральній сферах, що підготували ґрунт для християнства.
Іудаїзмявляв собою релігію одного народу, що вважав себе обранцем на тій підставі, щобог через Мойсея дав йому закон. Прийнявши цей закон, євреї вступили в особливівідносини c богом, уклали з ним договір, що забезпечував їм божественнезаступництво у випадку дотримання всіх його розпоряджень.
Паросткинового в релігії древніх євреїв полягали й в особливих уявленнях про історію –у Біблії історія трактується як поступальний рух. Іудеї вірили в пришестямесії-рятівника, посланого богом для встановлення справедливості.
Зіудаїзму Християнство запозичало кілька основних ідей: по-перше ідеюмонотетеїзму, тобто визнання одного бога, що сотворили світ і керуючого їм,по-друге, ідею месіанізму, по-третє, есхатологію, тобто ідею загибелі існуючогосвіту в результаті божественного втручання. При цьому необхідно відзначити, щов християнстві усі вони істотно трансформувалися: монотеїзм був згодом ослабленийвченням про божественну трійцю, месіанізм з вузькоетнічного перетворився ввчення про порятунок усіх людей через спокутну жертву Ісуса Христа.Есхатологія, тобто вчення про кінець світу, зв'язувалася з ідеєю другогопришестя Христа.
Середрелігійних вчень, груп, сект, масове виникнення яких обумовлювалося атмосфероюнепевності і чекання кінця, що панувала в суспільстві, була одна, вчення йорганізація якої мають безпосереднє відношення до джерел християнства. Ми маємона увазі Кумранську громаду і її вчення. І.С. Свенцицька стверджує, що “вплив,зроблений кумранітами на релігійне вчення перших християн, було дуже велике”.(За справдливим зауваженням И. Д. Амусіна кумранське вчення зіграло свого родупосередницьку роль між ортодоксальним іудаїзмом і християнством.
Кумранітижили замкнутою громадою, для якої характерні були спільність майна, обов'язковапраця всіх членів громади, спільні трапези, вивчення релігійних текстів. Життякумранітів було строго регламентоване. Кожен новий член громади повинний бувпередати громаді “усе знання, працю і майно”.
І.Д. Амусін указує на велику подібність між ідеологією і практикою кумранськоїгромади, що знайшли своє відображення в Статуті і ранньохристиянських громад.
Ми,на жаль, не можемо зупинятися на всіх можливих зіставленнях і порівняннях міжкумранською і християнською ідеологіями. Відзначимо лише деякі найважливішіподібні риси.
Якщоговорити про основні сторони релігійної філософії кумранської громади – вченняпро дуалізм (світла і пітьми, добра і зла і т.д. ) і приреченні, то відомо, щоці доктрини були поширені і серед ранньохристиянських громад. Відгомонамидуалістичних мотивів протиставлення світла– пітьмі буяють новозавітні писання,особливо ж приписуване Іоаннові ( “дух істини і дух омани” у першому посл.Іоанна IV, 6). Також інший кардинальний принцип християнського вчення, щонеобхідно випливає з вчення про приречення: “Так буде воля твоя”, знаходитьсобі, очевидно, паралель у тім же Статуті: “І все зроблене з ним він зажадає вдобровільним переказі себе і, крім волі бога, нічого не хоче”(1QS IX, 24). Відомо,що одним з основних і в той же час оригінальних положень християнства єрозпорядження не відповідати злом на зло (“А я говорю вам: не протився злому” –Матвія 5,39) Указівку на це ми зустрічаємо й у кумранському Статуті: “Я нікомуне віддам злом, а добром переслідую..., тому що богу належить суд над усімаживими, і йому належить хвала.”(1QS X, 17– 18).
Нарешті,можна вказати подібність у соціальних принципах, “філософії убогості”, щовказують на результат дії загальних факторів, що діють в аналогічних історичнихумовах. И. Д. Амусін відзначає, що “чекання месії є не тількирелігійно-міфологічною ідеєю. Соціальний зміст месіанських сподівань полягає вспразі змін, мрії про перебудову світу. У той же час це є свідченням розпачу,викликаного свідомістю неможливості тільки самотужки викорінити зло і соціальнанесправедливість на землі”.
“Укумранської ідеології вперше пробила собі місце ідея заміни вибраності цілогоетносу вибранністю індивідуума”
Зусього цього деякі вчені зробили закономірний висновок, що новим і цілкоморигінальним є не вчення християнства і його історична роль, не соціальніпринципи, соціальна організація і повсякденна релігійна практикаранньохристиянських громад а тільки божественна особистість Христа, йогорятівний подвиг додають християнству його нову сутність.
Порядз численними рисами подібності між кумранською і новозавітною літературою можназнайти чимало розходжень. Основне розходження полягає в тім, що кумранськагромада обмежувалася віруванням у прийдешній прихід месії, у той час як самевиникнення християнства зв'язане з вірою у вже відбувся прихід месії – Христа.Виступаючий у кумранській літературі месія ще не наділений специфічними рисамирятівника, у той час як новозавітний Христос насамперед – рятівник і рятівниксвіту, що прийшов у світ, щоб жертовно прийняти на себе його гріхи і своя кроввідпокутувати їх. Цілком зрозуміло тому, що в кумранських текстах немає навітьнатяку на такі християнські догмати, як утілення їм первородного гріха людей,вченняпро трійцю.
1.2 Філософські джерела
Ф.Енгельс порушував питання про те, відкіля беруться уявлення й ідеї, що ухристиянстві склалися у свого роду систему. (Ми майже відповіли на це питання,розглянувши релігійні джерела християнства. Для того, щоб відповідь булаповною, необхідно розглянути зв'язок християнства з філософією – долеюінтелектуальної еліти.
Ф.Енгельс відзначав заслугу Б. Бауера, що показав зв'язок християнства з деякимиантичними філософськими течіями. Філософа Філона Олександрійського, що впершезастосував ідеї філософії платонізму (єдине божество – творець світобудови ібезсмертя душі як підстава вченняпро загробне життя, страшний суд, покараннязлих і нагороді добрих) для тлумачення Старого завіту, Енгельс назвав “батькомхристиянства”, а представника римських стоїків Сенеку – “дядьків ”християнства. Можна вказати також на етичний напрямок грецької філософії, щобере початок із Сократа, що проголосило всупереч тодішнім поглядам, що чеснотає єдине джерело і запорука щастя. Правда, він розумів під щастям щиросердечнийстан земного життя. Християнство ж уже в особі Лактанція перенесло подарованедоброчиннісстю щастя з земного життя в загробну, а пізніше в особі Августина,що висунуло поняття благодаті.
1.3 Соціально– політична ситуація і їївплив на християнство
Християнствоз'явилося в період, коли величезну імперію роздирали найглибшісоціально-політичні антагонізми, як рух пригноблених: воно виступало спочаткуяк релігія рабів і вільновідпущенників, бідняків і безправних, скорених ірозсіяних Римом народів.
Ф.Енгельс дав наступну характеристику духовного і матеріального стану тодішньогосуспільства: “сьогодення нестерпне, майбутнє, мабуть ще більш грізно. Ніякоговиходу”. У ситуації такого роду бідняки готові були вірити будь-якому заклику,аби той обіцяв звільнення.
Однак“у всіх класах повинна бути ведуча кількість людей, що, розчарувавшись уматеріальному звільненні, шукали би звільнення духовного, розради у свідомості,що врятувало б їх від повного розпачу”. В міру посилення стану матеріальногопідсилювалося буквально втеча зі світу зовнішнього у світ внутрішній.
Отже,з цієї ситуації загального економічного, політичного, інтелектуального іморального розкладання вихід знайшовся. “Але не в цьому світі”.
Однакнеобхідно помітити, що в тім положенні цей вихід міг бути тільки в областірелігії. Цією релігією виявилося християнство.
Виникнувши,християнство вступило в різке протиріччя з усіма існувавшими до тих піррелігіями. Воно стає першою можливою світовою релігією. Чому? По-перше,християнська релігія заперечувала властиву всім іншим обрядовість. По-друге,вона ставала наднаціональною релігією.
Колишнірелігії, що існували на території імперії, носили вузькоетнічний характер(яскравий приклад – іудаїзм) і були нездатні об'єднати рабів і пригноблених різногоетнічного походження; більш того, вони роз'єднували їх.
Християнствож народилася як релігія, звернена до всіх народів. Вона відповідала умовам тогочасу, коли відбулося змішання всіляких етнічних груп, природні границі між якийбули зруйновані римськими завоюваннями. Тобто об’єднаність народів під покровомримської влади сприяла успіхам такої універсальної релігії, який булохристиянство – особливе з тих пір, як ця влада знайшла собі конкретногопредставника в особі римського імператора.
Протягомперших століть свого існування християнство зазнало складної еволюції. Вонорозвивалося, мінялися його ідеї і погляди. Тому просто необхідно датихарактеристику християнським поглядам по двох періодах При цьому відзначимовеликий ступінь умовності цієї періодизації, тому що процес розвитку церковноїідеології неоднозначний, навіть трохи суперечливий.

2 Церква в 30– 150 р. н.е
 
2.1 “Демократія духу” і ідея ЦарстваНебесного
Раннєхристиянство свої соціальні уявлення зв'язувало з ідеями рівності всіх перед богом,справедливості і милосердя, із уявленнями про право усіх на волю і щастя, хочаб і в загробному житті. Це – основні ідеї християнства. Поруч з ними стоялидобре відомі нам ідеї месіанства й есхатології. Цілком природно, що вони булиспівзвучні з мріями рабів і незаможних вільних громадян.
Дійсно,християнство торкнулося струни, що повинна була знайти відгук у незліченнихсерцях. Загальновизнаному почуттю, що люди самі гріховні в загальнійзіпсованості, християнство дало ясне вираження у свідомості гріховності кожноїокремої людини; у той же час у жертовній смерті свого засновника християнствостворило легко зрозумілу форму внутрішнього порятунку від зіпсованості світу,розради у свідомості, до чого всі так жагуче прагнули.
Християнствоучило любити і цінувати в людині не його зовнішні атрибути, не його гідність, айого душу. Це було воістину нова, якщо не революційна в тій історичній ситуаціїідея: у тім світі особистість мала значення тільки як частина роду, держави.Християнство очистило душу від усього випадкових і показало її нескінченнукрасу і цінність. На наш погляд це– одна з причин популярності християнства. (Ми вже говорили про ту масову втечу зі світу зовнішнього у світ внутрішній).Розчаруваввшись у матеріальному світі будь– яка людина(!), будь вона раб чивільна, міг розраховувати на знаходження волі духовної, на особливий духовнийстан.
Звертаннярабів і незаможних у християнство приводило до зіткнення з державною владою,породжувало численні переслідування і гоніння. Усе це разом узяте дозволяєговорити про те, що соціальна орієнтація раннього християнства, що виконуєнерідко роль політичної опозиції, розглядалася як визначена погроза державнійструктурі. В міру поширення християнства і росту опозиційних настроїв релігійнанетерпимість у відношенні християн приймала все більші масштаби.
Християнствоучило, що все дурне в житті – є похідне гріха, найглибшого розкладанняособистості, що стається, якщо ця особистість відступає від божественногозакону. Таємниця цінності кожної особистості полягає в тім, що “ми тепер дітибожі” (Іоан. III, 2). Це вчення про причетність людини до божества, що було щев Платона, у християнстві стало життям і підняло самосвідомість людини нанебувалу висоту, відкривши йому світлі перспективи майбутнього заповіддю:будьте досконалі, як досконалий Батько ваш.
Алебудучи радісною звісткою для кожної окремої людини, вчення Христа говорило пропорятунок і увесь світ. Страждає не тільки людина; “уся тварина сукупностраждає і мучається” (Рим. VII, 29). Тому порятунок не тільки в тім, щорятується кожна окрема людська душа, а в тім що рятується кожна тварина. Цейновий порядок речей, новий рід буття і відносин у Євангелії носить назваЦарства Божого чи Царства небесного.
ЦарствоНебесне, ідеальний, божественний світ, існує від століття, але людина може, якщохоче, ввійти в нього, уживши для цього особисті зусилля; ще при житті він можез'єднатися у своїй душі з об'єктивним Царством Божим, прийнявши його в себе, утой час як в інших людях, в усьому світі Царство ще не здійснилося.
Можнастверджувати, що в духовності християни пішли далі, ніж буддисти.
Ви,мабуть, запитаєте, у чому ж полягає політичний зміст цієї начебто б не чистополітико-правової ідеї (як і деяких інших). Відповідь на це питання можна дати,якщо глянути на результат їхнього впливу на суспільство і державу. Ми думаємо,ніхто не засумніватися в тім, що сила їхньої дії на людство виявилася безприкладною.Цим ми хочемо сказати, що вся історія після Христа стала якісно інший підвпливом християнських ідей. Тобто політико– правовий характер цих ідейрозкривається в їхньому впливі на людство.
 
2.2 Ідея послідовного ходу історії
Християнство,що виступила як синтезуюча релігія в умовах поглиблюючої соціально-політичноїкризи трактувала політичний процес як лінійну послідовність подій, що маєпочаток і кінець, залежний від провидіння бога. (Прийшла з іудаїзму). Такетлумачення історичного процесу служило обґрунтуванням для тверджень прозагибель Римської імперії.
2.3 Уявлення про суспільство і державу івідношення до них в Апокаліпсисі
Якимне своєрідним і незалежним було б життя громади, воно об'єктивно не могло бутицілком вільним від взаємодії з тим середовищем, у якому воно з'явилося, апроповідь язичникам, що так енергійно повелася апостолами по усьому світі, привелаЦеркву в безпосереднє зіткнення з цим світом. Цей дотик ставив перед свідомістюцеркви украй важке запитання про те, як оцінювати світ і як з ним вжитися. Нацьому етапі чітке питання про співвідношення держави і церкви ще непоставлений. Основні принципи відносини до світу дані ще в Євангелії.
Найбільшдревньою новозавітною книгою є Одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис), точнодатоване 68 р. н.е. Аналізуючи це джерело, можна помітити, що він істотновиділяється з загального потоку ранньохристиянської думки. Цікаво відзначититой факт, що християнство представлене в ньому (Апокаліпсисі) як вчення, що нецілком відокремилося від іудаїзму. У ньому відсутня етика всепрощення,лагідності і покірності, що згодом з'явилася в Євангеліях.
Цюкнигу пронизує ненависть до Рима як джерелу зла. Ще не склалася в цей часхристиянська догматика, багато важливих елементів віровчення відсутні.
Необхідновідзначити, що деякі знаходять в Апокаліпсисі революційну програму дій. Подібнісудження засновані на витримках з Євангелій подібного роду: “зрадить брат братана смерть, і батько – сина… повстане народ і царство на царство”, чи “недумайте, що я прийшов принести світло на землю; не світло прийшов я принести,але меч” (Матвія. 10, 34). Таке уявлення про Христа – штучне. Євангеліє –особливе джерело, емоційне і символічне, воно допускає розбіжності. Приведеніслова не програма дій, а пророцтво лих. Їм протистоять ідеї осуду насильства(“хто взяв меч, від меча і загине”).
Ціположення більше відповідають духу християнства. Програма і суть християнстване в перетворенні світу, а в порятунку душі.
2.4 Уявлення про суспільство і державу івідношення до них у Євангеліях
Цікавовідзначити, що наступні книги Нового завіту істотно відрізняються відОдкровення. У Євангеліях уперше з'являється вчення про необхідність прощативладі, терпіти будь-які страждання в земному житті, сформовані основні принципиетики покірності, непротивлення злу насильством.
Відомевеління Апостола про покору владам, що існують, на тій підставі, що “немаєвлади не від бога”, може мало за собою неясне визнання позитивного значенняримської держави в історії світу і християнства. Євангельські принципивідносини до світу зводилися до наступного: не прив'язуватися до емпіричногосвіту, не служити Мамоні і т.п. Гріх не життя в цьому світу, а надмірнаприхильність до нього, поклоніння йому як абсолютному, забуття заради ньоговічного.
Підводячипідсумок скажемо, що принципи, що містяться в Євангеліях, усе-таки були занадтозагальними, у них не містилося прямих указівок на відношення до влади,державних установ, податків, суспільної діяльності і ін.
Християнськацерква у своєму подальшому розвитку зробила висновки з цих загальних принципів.Висновки ці, різні в різні часи, наближалися поступово до компромісу міжрелігійною правдою і практичним життям у міру того, як у церкві убожілорелігійне життя і пам'ять про Вчителя і підсилювався вплив “світу”.
Необхідновідмітити, що в перше століття існування церкви відношення до держави виникало,крім євангельських норм, з того духу, яким було перейняте життя першиххристиян. Який інтерес і важливість могли представляти римське суспільство ідержава для людей, що щохвилини очікували другого пришестя і настання щирогоцарства? Це – по-перше. По-друге, римська держава була державою язичною, усійого функції, суд, керування і т.д. супроводжувалося релігійними церемоніями;крім того воно підтримувало політеїзм, тобто з християнської точки зору – культдемонів; це робило для християнина неможливим участь у державному житті: щозагального у світла з пітьмою? Для Церкви з її безумовними критеріями, з їїостаточними оцінками усі форми громадського життя були виродливі, безбожні,випадкові, недосконалі. Тому вона не могла жити в них… З погляду християнинавнутрішній світ людини, порятунок його душі зовсім не залежить від форм державиі всього іншого – відносного, тимчасового, минущого.
Необхіднопідкреслити що, не маючи потреби брати участь у житті римського суспільства ідержави, первісна церква не була налаштована активно проти нього. Вона невважала гріхом коритися державній владі, визнавала її компетенцію, поки вона неторкалася християнської совісті, навіть молилася за імператорів і іншихпосадових осіб.
2.5 Відношення держави до Церкви
Якщовище ми розглянули відношення церкви до держави, то зараз розглянемо, яке жбуло, навпаки, відношення суспільства і держави до Церкви в перше століття їїіснування. Очевидно, що до середини 1 століття влади навчилися розрізнятихристиян від іудеїв. Це розходження вказує як на збільшення громади, так і нате, що влади стали підозріло відноситися до секти християн. На думку деякихучених переслідувалися християни (на першому етапі) не за ідеї, а за нібитозроблені ними підпали Рима. З цього погляду можна зробити висновок, що влади неусвідомлювали ще повною мірою всієї небезпеки християн для імперії. На думкуінших, християнство розглядалося владою як опозиція до державної влади. Так чиінакше гоніння на християн мали місце протягом достатньо великого відрізкачасу. Космополітизм раннього християнства, егалітаризм, неприйняттябожественного імператора, звертання до приниженим і пригнобленим (соц.сутність, див. розділ “Демократія духу”), на думку правлячої верхівки являливизначену ідеологічну небезпеку, що і спричинило за собою політику заборон ігонінь. Античний розум, залишаючись самим собою не міг інакше реагувати на ценове вчення, яке явно йшло усупереч усьому тому, чим жила античність(наприклад, замість служби державі і суспільству – мрію про Небесне Царство).
Більштого в комуністичній “організації” громади вони бачили джерело анархізму, доякого почували ворожість і ненависть. Вони занадто нехтували цю пролетарськурелігію. Тому пізніше, вже в 4 столітті, коли християнство стало пануючоюрелігією, послідовні язичники залишалися при тім же презирливому відношенні дохристиянства.
Визначенийінтерес являють у цьому плані “Листи Плінія Молодшого” імператору Трояну. Авторлистів, розслідуючи діяльність християн, відзначає, що ”не знайшов нічого, крімбезмірного виродливого марновірства ”.
 
2.6 Християнство і комунізм. Організаціяі життя перших громад
Черезрізко виражений пролетарський характер громади в першому столітті цілкомприродно, що вона прагнула до комуністичної організації. Вважається, щокатакомбне християнство несло в маси ідеї примітивного комунізму.
Розглянемоорганізацію ранньохристиянської громади. Відповідно до древньої приказки, щоцитує Тертулліан (про нього – нижче), – “де троє, там і церква”. В усякійхристиянській громаді виділялася група осіб, особливо шанованих членами за своювідданість церкві – єпископи і диякони. Поряд з ними в ранньохристиянськихдокументах згадуються пресвітери (старійшини). Однак важливо помітити, що наранньому етапі розвитку (30-130 р. н.е.), ці обличчя знаходяться в “живомуєднанні з церквою”, їхня влада має не правовий характер, а благодатний, вільновизнаний зборами. Тобто їхня влада в першому столітті існування церквитрималася чисто на авторитеті.
Громадажила за своїм законами, найчастіше пішовши у свій внутрішній світ і “бойкотуючизовнішній”. За зауваженням учених вона, точніше сказати сукупність громад (усередині 1 в. їх було вже сім, і їхнє число постійне зростало), нагадувала самостійнудержаву усередині римської імперії. “Єдність і дисципліна християнськоїреспубліки, мало-помалу утворила самостійне і державу, що розширюється, усамому центрі Римської імперії”. Держава в державі! Природно, це порушувалонормальне функціонування державного апарату імперії. У цьому ми бачимо одну зпричин гонінь християн.
Отже,про комунізм… Ґрунтовне дослідження цієї проблеми провів К. Каутський. Багатоідей комунізму, на думку К. Каутського, подібні з ідеями раннього християнства.Він приводить визначені свідчення цієї паралелі. У Діяннях апостолів сказано:“И вони постійно перебували в навчанні Апостолів, у спілкуванні і переломленніхліба і молитвах… Усе-таки віруючі були разом і мали все загальне. Іпродавали маєтки і усяку власність, і розділяли всім, дивлячись по нестаткукожного”.
“Убезлічі ж, що увірували, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з маєткусвого не називав своїм, але усе в них було загальне...” (Діяння. 2:42, 44; 4:32– 35).
“Першіхристияни не були здатні дати ясний і спокійний виклад своїх поглядів. Але їхнікороткі зауваження, заклики, вимоги, усюди однаково вказують на комуністичнийхарактер первісної християнської громади”.
УЄвангелії від Іоанна розповідається про комунізм Ісуса і його апостолів, як проте, що саме собою розуміється. Усі вони мали загальну скарбницю, якою завідувавІуда Іскаріот.
Недивно, що в перші роки існування громади звільнення від усього земного вилилосяу форму відмовлення від майна, від усякої власності, коли члени громадипродавали усе, що мали і приносили гроші до ніг апостолів.
УЄвангелії від Луки охоче розповідається про ті вирази і притчі добродійства, депринижується багатство і проповідується некорисливість.
Поручз неприйняттям особистого багатства, майна, стоїть ідея викриття багатихузагалі. К. Каутський назвав її навіть класовою ворожнечею.
Особливояскраво проступає вона в Євангелії від Луки, головним чином у переказі проЛазаря, яке можна знайти тільки в цьому Євангелії. Багатий попадає в пекло, абідний був віднесений у лоно Авраамове. Багатий засуджений тільки тому, що вінбув багатий.
Утім же Євангелії Ісус говорить: “Як важко має багатство ввійти в Царство Боже!Тому що зручніше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти вЦарство Боже” (Луки. 18:24– 25). І в цьому випадку багатий засуджений за своєбагатство, а не за гріхи. Видно, що бути багатим і насолоджуватися своїмбагатством складає злочин, що вимагає найболіснішого покарання.
Тієюже ідеєю перейняте Послання Іакова. “Послухайте ви, багаті: плачте і ридайтепро нещастя, що надходять на вас”(Іакова. 5:1– 7). Він “громить” навітьбагатих, що вступили в християнську громаду: “послухайте, брати мої кохані: чине бідних світу цього обрав Бог бути багатими вірою і спадкоємцями царства? Ави знехтували бідного. Чи не багаті пригноблюють вас, і не вони чи тягнуть васу суди? Не вони чи неславлять добре ім'я, яким ви називаєтеся?”(Іакова. 1:9–11, 2:5– 7).
К. Каутский зауважував, що“навряд чи коли-небудь класова ворожнеча приймала такі фанатичні форми, яккласова ворожнеча християн-пролетарів”.**

3 Подальший розвиток ранньої церкви150– 325 р
 
Чимдалі жила християнська церква, тим більше утрачала вона свій апокаліпсичнийхарактер, слабкіше ставала впевненість у швидкому пришесті Христа, івідчутнішою ставала необхідність влаштовуватися в цьому світі надовго.Унаслідок цього змінювалася структура церкви, і, що найголовніше, змінювалисяїї ідеї. Розглянемо організацію. До п'ятидесятих років другого століттямонархічне положення єпископа в громаді стало повсюдним. Посади в громаді усебільше втрачали харизматичний і залежний від громади характер і здобувалиправовий і незалежний від громади відтінок. Вибори звелися до права громади чизатверджувати відхиляти кандидатів. Йде процес майнового розшарування вгромаді. “Постановляємо, щоб єпископ мав владу над майном Церкви”(Can. apost.41). Ці процеси привели згодом до поділу християн на клір і мирян, дозгладжування опозиційних настроїв по відношенню до державної влади, утворенняцерковної структури й ієрархії. Йде процес об'єднання громад в одну організацію.Припиняються гоніння за відмовлення поклонятися імператору.
Якеж відношення до суспільства і держави в цей період? Якщо раніш у рядах християнбули, в основному, proles, то питання про відношення до “світу” не стояло дужегостро: бідняки мали мало справи з язичеським світом і, стаючи християнами, небуло змушене ламати життя на новий лад. Обставини змінилися, коли в церквустали вступати люди більш високого положення, чиновники, учені, військові і ін.Але адже зробитися християнином – відмовитися від світу!
Цепитання викликало в церкві другого століття цілий розкол. Найбільшнепримиренні, що одержали назву монтаністів, хотіли порвати всякий зв'язок міжсвітом і Церквою; відповідно до цього напрямку християнин не повиннийзалишатися солдатом, чиновником, вчителем і т.д., узагалі, усяка посада,заняття, при якому приходилося вступати в зіткнення з язичеством,проголошувалися небезпечними. Християнин повинний уникати не тільки з-заостраху опоганення – “для чистого все чисто“, у монтаністів звучить і інший заклик:християнин не повинний вкорінюватися в цьому світі – “ми мандрівники іприбульці на землі, міста перебування не маємо, прийдешнього шукаємо”.
Палкимвиразником цих ідей був К. Тертулліан, один з найбільших християнськихапологетів. Він – син римського центуріона, що прийняв християнство і ставпресвітером в Карфагені. Крім апологетичних творів він написав багатобогословських трактатів з різних питаннь християнської догматики.
Йоготрактат “Про ідолопоклонство” пронизаний думкою про неможливість для християниназайматися ідолопоклонством у широкому змісті цього слова.”… ми можемо увідношенні нашої служби начальникам і царям наслідувати приклада патріархів іінших віруючих, котрі часто були міністрами і служителями царів –ідолопоклонників (але лише) у тім, що не відносилося до ідолопоклонства ”. Алепри цьому, з іншої сторони він стверджує, обзиваючи Рим “диявольськимзбіговиськом”, “новим Вавилоном”, що християни моляться за імператора і йогочиновників, тому що влада імператору дана від бога: “християнин нікому неворог, а тим менш імператору, знаючи, що бог його поставив імператором і щойого треба любити, поважати, що треба робити йому почесті, молитися проздоров'я його, благополуччя держави, допоки світ існує”. Цей факт свідчить провплив традиції обожнювання влади в Древньому Римі на ідеологію ранньогохристиянства. На ранньому християнстві позначалися і властиві древньому світутрадиції віротерпимості. На думку Тертулліана “не властиво одній релігії робитинасильство над іншою… Релігія повинна бути прийнятна за переконанням, а неза насильством” і що “право – природне, публічне вимагає, щоб кожний поклонявсятому, що хоче”. (Релігійно-авторитарний характер християнська церква набудетільки в VI столітті.) Це пояснюється ще і тим, що в умовах епізодичних гоніньранні ідеологи християнства схилялися до того, що принцип волі віросповіданняповинний бути включений у сферу державної політики.
Тертулліаноповідає про життя громади в 3 столітті: “ми збираємося, щоб молитися богувсенародно, про усю владу, про світ і про віддалення кінцевої години(!). Назборах ми робимо як би суд божественний...”.
Упрацях Тертулліана можна знайти міркування про єресь. Єресь для нього – ті, хтознаходиться, “ісснує” близько до мирян. Поведінку їх він називав “легковажною,повсякденною, вульгарною, що не має важливості і т.д.”
Пуризмі непримиренність Тертулліана не здобули перемогу. У Церкві взяв гору помірнийнапрямок. Гарнак формулює його так: ”досить уникати прямого ідолопоклонства.При цьому обмеженні християнин має право залишатися на всякій чесній службі,навіть стикаючись з ідолопоклонством. Такий спосіб дій Церква заснувала зпочатку 3 століття всюди: держава, завдяки цьому, придбала багато смирних,вірних своїм обов'язкам громадян.”
Разомз перемогою такого помірного відношення до суспільства, змінилося і відношеннядо держави. Погляди на імперію, як на царство Сатани, а на імператора як наАнтихриста, поступово змінювалися визнанням за державою позитивного значення,причому з'являлася навіть думка про можливість союзу між державою і Церквою.Виразником такої ідеї і разом з тим пророком дійсно здійснився в IV століттізлиття був апологет Мелитон у “Слові”, зверненому до імператора Марка Аврелія.У його здобутку цікава манера, що засвоїли християни в розмові із сильнимисвіту цього і той тон поваги, що тут чується.
Євангельськіідеї лагідності, покірності й обов'язкової покори владі змінили первіснусоціальну спрямованість християнського вчення. Тому змінювалося і відношенняправлячих класів Рима до християнства.
Освяченнярелігією рабовласницького ладу забезпечили їй підтримку з боку держави.Відмітимо, що християнство отримало правове визнання і стало пануючим вРимській імперії тільки тоді, коли воно відмовилося від своїх первіснихреволюційних тенденцій, від критики встановлених в імперії порядків,проголосило недоторканність приватної власності, стало проповідуватинепротивлення злу насильством і необхідність беззастережної покори громадяндержавній владі, а рабів – своїм панам: “ви ж, раби, коріться своїм панам, якподобі бога, по совісті і зі страхом”; воно перетворилося в досконалішу зброю ідеологічноговпливу на маси, захист інтересів пануючого класу, ніж колишня державна релігія.Християнська церква ім'ям бога жадала від своїх послідовників бути покірними всякомулюдському начальству, коритися йому “не тільки зі страху покарання, але і посовісті, тому що начальник є божий слуга (Рим. 13:5,4). Слугам пропонувалося“із усяким страхом коритися панам “не тільки добрим, але і суворим. Тому що тезавгодно (богу), якщо хто, роздумуючи про бога, переносить скорботу, страждаючинесправедливо”(1 Петра. 2:18– 19).
Освяченнярелігією рабовласницького ладу, влади монарха й обожнювання персони пануючиставлять релігію в тісний зв'язок з державою, вона перетворюється в офіційнопроголошену і підтримувану державою релігію.
Міланськийедикт Костянтина і Лацинія 313 р., по суті, проголошував волю віросповідання. Урезультаті християнство зробило якісно новий крок у своєму розвитку: від станусектантської замкнутості – до статусу державної релігії; так складалисясприятливі умови для його соціально – економічного і політичного твердження.
Длязакріплення своїх позицій церква мала потребу в чітко визначеній догматичнійсистемі, відступ від який розглядалася б як єресь. Ця система формуваласяпоступово протягом декількох століть. Основу її склав так називаний символ віри– сукупність догматів, затверджених церковними соборами в IV в.
Вміру зміцнення положення християнства терпиме відношення до інших культівзмінюється нетерпимістю, що спирається на уявлення про власну профетичнувинятковість. Останнє знайшло відображення в ранньохристиянській патристиці,зокрема в соціальній доктрині Августина, викладеній в його творі “Про градБожий”. Ранньохристиянське вчення про небесний град і град земний Августинпредставляв як історію боротьби двох градов “божого” і “людського”, заклавшитим самим основу теологічного. Удосконалювання християнської ідеологіїздійснювалося одночасно з удосконалюванням церковної структури. З твердженнямполітичного і правового статусу християнської церкви відбувався процеспоширення її впливу на політичну структуру імперії. У період з кінця II і до Vв. християнська церква поступово переходила з позицій співіснування зісвітською владою на положення верховної влади в країні.
Союзміж рабовласницькою державою і християнською церквою був офіційно закріплений 1Нікейським собором у 325 р. Християнство стало державною релігією. “Догматицеркви стали одночасно і політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали увсякому суді силу закону”.
Особливеположення християнської церкви стверджувалося уявленнями про споконвічнуприналежність їй божественного права. На думку ідеологів християнської церкви,людина може пізнати божественний закон тільки через божественне одкровення,доступне лише через церкву. Церква ж, будучи, таким чином, охоронницеюбожественного права, стала включати в сферу свого впливу не тільки нормиморальності, але і державну владу, дану правителям від бога.
Протиставленняприродного і надприродного переборюється в релігійному світогляді й відеологічних побудовах християнських ідеологів в умовах раннього середньовіччячерез визнання надприродного й в області взаємин церкви і держави, і в областізагальнолюдських цінностей, і в сфері духовної культури.
Посиленнявпливу християнської церкви, теократичних тенденцій, а також сприятливі дляцеркви конкретно-історичні умови дозволили їй організувати фронтальний наступна конкуруючі релігійні концепції, включаючи зрівняльні ідеї ранньогохристиянства.

Література
1.  Евангелие
2.  Ф.Энгельс. О первоначальном христианстве. М.: изд. полит. лит., 2007.
3.  Историярелигии. М.: центр “Руник”, 2006.
4.  К.Каутский. Происхождение христианства. М.: изд. полит. лит., 20100.
5.  А.Б.Ранович. Первоисточники по истории раннего христианства. Политиздат. 2009.
6.  В.В.Клочков. Религия, государство, право. М.: Мысль. 2008.
7.  В.Н.Савельев. Свобода совести: история и теория. М.: Высшая школа. 2007.
8.  Б.Рассел. Почему я не христианин. М, Политиздат 2008.
9.  И.Д.Амусин. Рукописи мертвого моря. М.: изд. АН СССР, 2010
10.Научный атеизм. Учебн. пособ. подред. М.П. Мчедлова М.: Политиздат, 2008.
11.И.С. Свенцицкая. Раннеехристианство: страницы истории.
12.История политических учений подред. Нерсесянца. М.: Инфра×М-Кодекс., 2008.
13.Плиний Младший. Письма М. 2009.
14.Н.Н. Азаркин Историяполитических учений. М.: Юрист, 2007.