Мартін Лютер – засновник реформації

Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічнийуніверситет
ім. М. Коцюбинського
Інститут історії, етнології і права
Реферат:
МартінЛютер – засновник реформації
Виконав
Студентгрупи 2-В
Вінниця.2007

План
Вступ.
1. Біографічні данні
2. Світовий порядок
3. Вчення про два царства
4. Вчення про панування
5. Християнин у Politia
Висновки
Додатки
Списоквикористаної літератури

Вступ
Реформаторський рух XVI ст. підірвав«теократичну систему, що об'єднувала середньовіччя». Від пізньосередньовічнихцерковних реформаційних рухів цей рух принципово відрізнявся. Традиційну ідею respublica christiana, яка зокремавимагала підпорядкування та правомірної єдності eklesia universilas та світської роlіtіа, залишалинедоторканою єдиною об'єднувальною сутністю християнства і найрадикальнішіприбічники концеліаризму та національної церкви, і немилосердні критикисекуляризованого папства, римської курії та її фіскальної системи, скандальногопідходу до наділення бенефіціями й парафіями, що пустив метастази в усіхкраїнах західного християнства і передусім, як казав Иозеф Лорц, в«незадоволеній станом національної церкви Німеччині». Всередині цієї respublica christiana субординація міждуховною і світською владами ніколи не заперечувалася. У пізньомуСередньовіччі, всупереч крайнощам папської тези про plenitudo potestatis; папи, МарсилійПадуанський, висував свою не менш радикальну концепцію державної церкви. Увійнах між папою Боніфацієм VIII та королем Філіпом IV Гарним, а також кайзеромЛюд-вігом Баварським та Авіньйонським папством світські уряди, всуперечзазіханням церкви, демонстрували силу й самоусвідомлення. Але ніколи неставилося під сумнів уявлення про всеохопну єдність, який складався у respublica christiana з двох структурправа. Світська влада не мала ніяких інших власних повноважень, окрімокреслених спіритуальним та ієрархічним ладом. Вона утворювала лише світськийсектор всеохопної духовносвітської корпорації християнської громади, яказалучала усі царини буття і зливалася у corpus Christi mistycum. І тількиреформатор Мартин Лютер теологічне розформував своїм вченням про два царства цютрадиційну конструкцію corpus Christi, здійснивши тим самимвирішальний злам у правовій та соціальній теології .
Ця просто-таки революційна зміна аж ніяк не єрезультатом філософських або теологічних спекуляцій. Вона є плодом кількарічноївідчайдушної боротьби молодого ченця-теолога Мартина Лютера за справедливість,яка дійсна лише від Бога. В палких зусиллях Лютера настійливе прагненняпізньосередньовічної людини дорелігійної впевненості посеред непевності життязазнало нечуваної взірцевої концентрації. В основі надмірно гарячої тазбудженої релігійності пізнього Середньовіччя з усіма її виявами далекої відвласне християнської віри побожності, яка маніфестувалась у неймовірномубажанні дива, безконечних прощах та уречевленому культі реліквій, була туга за perfectio hominis chrisitiani, туга за життям унаслідуванні Христа. Молодий Лютер також глибоко переймався багатьмавнутрішніми й зовнішніми небезпеками цієї «апокаліптичної епохи» і був причетнийдо її екзистенційних страхів.

1.  Біографічні данні
Мартін Лютер народився 10 листопада 1483 р. вАйслебені. Його батько, Ганс Лютер, син селянина з мансфельдського гірничогорайону без права на батьківський спадок, прожив своє життя як дрібний бюргер івласник плавильної печі. Амбітний батько намагався дати синові добру освіту,яка б дозволила йому увійти до вищих верств однієї з численних німецьких державтого часу. Юний Мартін отримав у латинських школах Мансфельду, Магдебургу таАйзенаху традиційну середньовічну освіту. Хоча він навряд чи був знайомий зісвітом гуманістичних ідей, проте напевно зазнав впливу Devotio moderna. Основний курсвільних мистецтв у Ерфурті (1501-1505) перебував повністю під впливомноміналіської філософії. За бажанням батька Лютер взяв у Ерфурті продовжениймагістерський курс з цивільного права. Але 2 червня 1505 р. поблизуШтотернгайму стався удар блискавкою, який спрямував його думки у геть іншомунапрямі: Лютер вступив до монастиря ерфуртських августинців-еремітів. Він обравцей монастир, що належав до конгрегації із найсуворішим уставом, аби дійсномати право на християнина. Він намагався досягти довершеного стану християниназавдяки неухильному дотриманню орденських правил і щиросердому виконанню свогочернечого обов'язку .
Чернеча старанність Лютера незабаром привернулаувагу до нього з боку керівників. 1507 р. його висвятили на священика і такимчином заохотили до вивчання теології. Теологічні студії, так само як колисьстудії з вільних мистецтв і власна лекційна діяльність Лютера на факультетахвільних мистецтв Ерфурту і Вітенберґу, перебували під незаперечнимноміналістичним впливом. Вивчення робіт орденського святого Августина такожвідбувалося у річищі й дусі номіналізму. 18 жовтня 1512р. Мартин Лютер отримавступінь доктора теології. Невдовзі після цього він обійняв посаду професорабіблійних студій Вітенберзького університету та став священиком міської церкви.Обидві посади він займав до самої смерті. 1510р. він уперше зайнявся владнанняморденських справ і здійснив подорож до Риму, яка його розчарувала. Відтоді вінзаймався переважно адміністративною роботою. А 1515 р. він навіть став членомконгрегації одинадцяти саксонських монастирів у представництві вікарія вШтаупніці. Все виглядало так, що і як викладач, і як священик, і як член орденуЛютер став славою університету і гордістю ордену.
Але саме в ці роки />першого публічного успіху Лютер пережив сильні спокуси. Цебув час його «монастирської боротьби», коли перед лицем закону Божого йомувідкрилася з усією очевидністю позбавленість сенсу і навіть шкідливістьблагочестя у справах і причастях. Острах за свою долю посилив спокусу іпризвів до важкого внутрішнього зламу, у стані якого Лютер глибоко переживавмуки неприкритої, безвихідної облишеності Богом, уявляв собі, наче на ньоговпав вічний гнів Господній. З цієї справжньої екзистенційної кризи він вийшов,як свідчив пізніше, завдяки у формі рятівного знання з листа до римлян: «І тодіпочав я вчитися розуміти справедливість Бога як таку, в якій живе праведникдаром Божим, а саме вірою, і почав я розуміти, що саме про це йдеться уЄвангелії, в якому відкривається справедливість Бога, а саме пасивнасправедливість, з якою милосердий Бог робить нас справедливими через віру, як написано:А праведний житиме вірою». Лютер почував себе новонародженим. Це місце з писаньПавла стало для нього «воротами до раю». Вчення про виправдання вірою сталоосереддям теології Лютера. Завдяки його новому розумінню Закону і Євангеліїпанцер канонічного права церкви мав би бути зрештою розбитий. Точна датареформаторського перелому, так званого «баштового об'явлення», досі точно нез'ясована, тому найбільш певний час початку Реформації можна визначити лише якпізня осінь 1517р… Він палав бажанням насамперед знайти відповідь щодоістинного смислу каяття, потім захопився питаннями зовнішньої правовоїструктури ієрархічно побудованої церкви, стосунків небесного і земного ладуцеркви, а також церкви як, і світської влади. Лютер наніс вирішального удару потрадиційній церковній системі тим, шо відмовив земній церковній організації управоздатності, в тому, щоб діяти — а саме через проголошення відлучення відцеркви — в к царині Христа на землі, а отже розпоряджатися духовною Церквою.
Конфлікт із церквою відбувся після відкритогоспротиву Лютера. 1518р. розпочався процес звинувачення Лютера в єресі, якийпісля різноманітних затримок, зумовлених політичними подіями, завершився 3січня 1521 р. «великим відлученням». У квітні 1521 р. на Вормському соборі вирокнабув чинності у вигляді проголошення Лютерові опали. Проте Вормський едиктвиявився нездатним припинити швидке поширення Реформації. Цей акт не міг матижодних наслідків ані для Лютера. який переховувався у Вартбурзі, ані для йогопослідовників. Селянська війна 1525 р. завершила період стихійного розвиткуРеформації, після чого в межах територій під орудою правителів і міськихмагістратів почалася Реформація церковна. Лютер перебував в опалі до самоїсвоєї смерті 18 лютого 1546 р., через що вже не міг покинути курфюрствоСаксонію. В теологічних, церковних та загальнополітичних зіткненнях, якінаприкінці його життя ставали все бурхливішими і які ставили справу Реформаціїпід ще більшу загрозу, він брав участь лише з вітенберзької катедри, вканцелярії та в численних листах, листівках та теологічних творах. ПочаткуШмаль-кальденської війни 1546-1547 рр. сильно вражений і розчарованийреформатор пережити вже не міг.
2.  Світовий порядок
В боротьбі за правильну форму церкви Лютер ніколине випускав з уваги світовий порядок. Важливе місце в його всеосяжній творчостіпосідають положення про соціально-етичні проблеми, питання права, політики йекономічного ладу. Християнство було для нього громадською, пов'язаною зі світом справою.Згідно з його часто повторюваним виразом, Христос закликає до активності усоціальній та політичній сферах, оскільки все Святе письмо свідчить про те, «щоані в Старому, ані в Новому заповіті немає жодного святого, який би не займавсяполітикою або економікою».
Теологічним ключем до Лютерового вчення процеркву, державу та право є його вчення про два царства — царство милості йцарство світу — та про обидва типи панування в них Бога. Тільки звідси походитьйого соціально-етична та політична думка. Тому тільки це вчення дає можливістьзнайти відповідь на всі ті питання, що були до цього поставлені — пролютерівську ідею держави та його розуміння все ж вчення про два царства неможна назвати суто люгерівським. У своїй, основній інтенції воно було такожприйнято Кальвіном  Цвінґлі. Обидва реформатори це вчення значною міроюпереробили, як і Меланхтон (Філіп Меланхтон, 1497-1560— німецький теолог,послідовник Лютера, систематизатор лютеранської теології.), і текстилютеранського віровчення  сприйняли лише в зміненому вигляді. Серед усіх трьохгілок Реформації надалі відійшов від Лютерової концепції Мартин Буцер. Утеологічному програмному творі він репрезентує королю Едварду VI Англійськомудалекосяжну христокрагичну тенденцію у сенсі безпосереднього застосування вполітичній сфері. Тому говорити, що вчення про два царства єзагальнореформаційним, можна лише з певними обмеженнями. До того ж Лютерперебуває у сильній залежності від концепції Августина про два і їїсередньовічних трансформацій. Він перейняв образ двох царств разом із пізньосхоластичнимтермінологічним апаратом загалом, хоча середньовічне вчення яро царства підпокровом традиційної мисленнєвої форми було докорінно змінено.
В основних рисах вчення про два царства якскладову частину своєї правової теології Лютер створив ще до оголошення тез1517р. Докладніше Лютер опрацював його у пізніших лекціях (особливо в лекціяхпро псалми та про Листи до римлян). Безпосереднє оформлення цієї ідеївідбувалося протягом тривалого часу з 1517 по 1525 рр., тобто в роки передСелянською війною. Саме тоді були написані найважливіші праці, присвяченіРеформації, та полемічні твори. А те, що було написано після 1525 р., слугувалолише розбудові та укріпленню набутих позицій.
Лютер був твердо переконаний, що його вчення продва царства стоїть ближче до Августина, ніж схоластика. Внесок Лютера у цевчення, дійсно, набагато більше «авґустиніансько-дуалістичний, ніж це прийнятовважати». Він сформулював відмінність царств у їхньому ставленні до людининавіть гостріше, ніж це робив Августин. Наслідком цього стало положення про те,що первородний гріх майже зовсім зруйнував ту частину в людині, яка тяжіє доБога —. Августин, як і Лютер, вважав, що межа між обома є чіткою й безумовною,а також незримою. Немає двох соціологічних союзів, які вороже протистоять один одному,а лише дві незримі спільноти осіб, які соціологічно утворюються лише за певнихумов. Вони об'єднують два роди людей, з яких одні живуть людськи-«плотським»чином, аінші — духовно. Жорстока боротьба цих походить від Каїна, засновника, іточитиметься до тисячолітнього царства. можна визначити лише виходячи з їхніхесхатологічних стосункі. На противагу Лютеровому вченню про два царстваавгустиніанська концепція є майже одновимірною і в історичному застосуваннідостатньо прямолінійно веде до тієї теократичної системи, яка об'єднувалаСередньовіччя та яку поборював Лютер, «тоді як теоцентричний внесок Лютера,який вбачав у «земному царстві» також царство Бога з власною гідністюі розумів, шо відмінність між божественним і диявольським пролягає як крізь церкву,так і крізь державу (та навіть крізь окрему людину), веде у своєму застосуванніпрямо до наскрізної подвійності й споконвічного протистояння між державою іцерквою».
Відповідно до цього вчення Лютера про два царстваохоплює три виміри:
1. Зв'язок царства Христа і царства світу, колидва царства протиставляються, виключаючи одне одного.
2. Зв'язок коли обидві інституції вказують напанування Господнє.
3. Зв'язок тобто становище Христа в обох царствах.
Проте ці три виміри є «лише аспектами одного йтого самого, основного розуміння Євангелії та світового порядку. Необхіднотільки зважати на те, в якому з вимірів постає питання… Лише у зв'язковіцеркви і держави є зрима межа між службами і завданням, а не у ставленніхристиян до світського життя. Ця межа в їхніх вчинках не менш чітка, але вонаприхована і щоразу має бути віднайдена у сумлінних рішеннях. Хибне перенесеннямоделі церкви і держави як двох незалежних просторів на християнське життячасто справляє враження дуалістичного розриву». В цьому полягає причинафатального дуалістичного та автономістичного некоректних тлумачень вченняЛютера про два царства в неопротестантизмі.
3.  Вчення про два царства
Вихідним положенням Лютерової концепції двохцарств є «наявність і правові стосунки двох царств, царства Бога і царствасвіту». Обидва царства є сукупністю осіб під одним керівництвом і з певноюструктурою: ми маємо «поділити всіх людей на дві частини. Ті, які належать доцарства Бога, є вірними у Христі та під владою Христа. Адже Христос є цар і Господьу царстві Божому». До царства світу, або Закону, належать всі не християни.Воно походить з поділу людства і всього творіння загалом через гріхопадіння.Тому космос одночасно складається з божественного творіння і світу, що пав, зладу божого і вертепу демонського.
Звідси Лютер розгортає своє вчення про. У ньомуправить Христос, інкарнований син Божий, за допомогою. Він є головоюправовірних християн. Вони складають його містичне тіло. Царство Христове як визначаєтьсятрьома елементами:
1) царственою гідністю Христа;
2) його правлінням, яке розуміється якжиттєдайний вплив на членів
3) народом, вірним Богові. Воно складається злюдей, які вирвалися з-під влади диявола завдяки Христові. До таких належатьвиключно правовірні християни, а не ті, хто тільки так називається. Вониперебувають під духовним і внутрішнім правлінням Христа і його законів,оскільки тільки «словом і духом Господнім… вони управляються». Це царствоХристове, відоме тільки вірним християнам, є царством милості, любові,співчуття і свободи і аж ніяк не царством панування влади.
Царству Христа протистоїть, царство людства,чужого і ворожого Богові, яке є цариною грішних пристрастей і Божого гніву.Воно також складає містичне тіло,, де владарює Сатана.
Між не існує жодної правової спільності. Саметому концепція єдиної правової спільноти всього людства, заснованої на єдиномубожественному природному праві, для Лютера неприйнятна. Право кожної окремоїлюдини залежить від її громадянства в одному з царств: «Спершу маємо згадати,що існують дві частини дітей Адама: одна частина — в Бозі та під владою Христа,інша ж — у царстві світу під владою іншого, у яких є два закони». Ніхто неможе бути одночасно громадянином обох царств.
Тим самим структура Лютерового вчення про правофундаментальне відрізняється від середньовічно-схоллстпчного: якщо є двацарства, то. згідно Лютера, мають бути два природних права. Обидва об'єднуютьсятільки в одній божественній правовій волі. В ній знімаєте: діалектичне залежнапоняттєва пара закону»: «Євангелії», «виправдання» і «правоти». Людина— таксамо як Хрнстос— перебуває в цьому напруженні і безпосередньо стикається з болінням всемогутнього й усюдисущогоБога, який у два способи сповіщає у своєму слові про свою всеохопну правовуволю. Отже, вчення Лютера про право є теологічним вченням, частиною йоготеології, «головною ідеєю»  якої є вчення про виправдання вірою.
У царстві милості шанується божественна правоваволя, яка проявляється для людини як цей божественний природний закон Богзаповів усім людям; це загальний закон. Більше ніколи жодному законові Бог ненадавав подібної універсальності. Його онтологічним підґрунтям в Бозі є любов,тому він проявляється як право лише тоді, коли особа, для якої створено цейзакон, вільно погоджується шанувати його як закон. Це, звичайно, можливо лише уцарстві Христовім. Невірній «природній» людині цей закон уявляється безумством,несправедливістю га сваволею, хоча насправді він не що інше, як любов, мудрістьта справедливість. Закон Божий — це «чистий Дух Божий», творче слово Господнє,спрямоване на, серце якої охоплене Божим Духом, він є правотворчою волеюсуверена Бога, є порядком божественної любові, рівності і свободи. Христосповернув цьому природному законові його істинний смисл, оскільки лише відкриваєдійсне розуміння. Звичайним пізнанням людина ніколи не зможе осягнути сутністьбожественної справедливості і любові.
Поряд з після створення людини постало позитивнебожественне право, на якому здавна грунтуються обидва порядки суспільного життялюдей: церква та родина. Суспільне життя колись було «образом внутрішньоїлюбові до Бога й одне до одного в родинній спільноті».
Цей космічний порядок було зруйнованогріхопадінням. Божественному природному законові протиставлено світськеприродне право. Але в серці «природних» боговіддалених людей, навіть післягріхопадіння, залишається викарбуваним божественне прагнення справедливості.Проте в ньому вже немає того духовного смислу, тому постає з нього світськеприродне право, що має за мету земне благо. Новоявлена правова та моральніснасвідомість людини залишає, хоча й не так виразно, як колись, спрямування напізнання божественного природного закону. Таким чином, Бог керує навіть увідпалому світі будь-яким земним творенням та виконанням права у ним жепередбачений спосіб. Для Лютера неможливо помислити світський природний закон,який був би незалежним, автономним щодо божественної правової волі: (тобто,світське природне право). До того ж це природне право перебуває у розпорядженніТворця, який його, за свідченням Біблії, неодноразово порушував. У зв'язку зцим Лютер піддає нищівній критиці людську яка ставить на місце божественногозакону природний людський правопорядок і вважає, що мірило справедливості можнавивести тільки з самого розуму людини. Вона є первинним гріхом, завдяки якомурозум, благородний дар людини, перетворюється на повію. Тим не менш Лютервшановує світське природне право як «право героїв», як «взірець земної юстиціїі моральності» та «благородний скарб». Його нормативним виразом є золотеправило: «Що хочете, аби люди робили вам, те ж і самі робіть іншим!» І посьогодні вражає його взірцеве матеріально-правове формулювання в другій таблицідекало-гу.
Світське природне право є «головним законом,правилом і мірою» всіх інших людських законів :. Від нього походить«моральнісна сила і підкорення панівній силі переконання» позитивного, виданогосвітським керівництвом права, людського. Епоха цього права почалася ще відчасів синайського законодавства.
У порівнянні зі «здоровим» природним правом Лютеррозглядає всяке позитивно-правове його втілення як ознаку забруднення життєвогосмислу права у певного народу, як «суєтне уподібнення та жебрацтво»  Вінглибоко засуджує «дикість законів» та партикуляризм у законах, які створенічерез надмірну кількість позитивних законів: «...Іще ніхто ніколи довго неправив у громаді, де є багато законів». Лютер вважає ідеальним правителемтого, хто, відповідно до порад розуму, керується тільки природним правом .
Природне право встановлює межі людяності,справедливості та праведності, без чого людське позитивне право не моглопостати. Положення, які не зважають на ці масштаби, неправомірні, вони необґрунтовують жодного обов'язку, їх навіть не можна виконувати. «Не керівництвостворює позитивне право, а природне право, керівництво ж лише йому слугує».Отже, правовий позитивізм пізніших століть не може спиратися на Лютера.
Всередині царства Бога, ліворуч від Нього людськеправо, виконує подвійну функцію:
1) за допомогою воно здійснює духовне покараннягрішних «природних» людей;
2) за допомогою Бог проявляє свою любов угрішному світі. За допомогою закону він поборює міць гріха, а такожвикористовує його як протизасіб від духовного і тілесного зубожіннябоговіддаленого людства. Таким чином і людське позитивне право стає знаряддямвияву божественної волі в службах та інституціях, якими Бог послуговується усвоєму світському пануванні.
4.  Вчення про панування
Від обох «царств в основному сенсі» Лютер, хоча йне завжди з необхідною термінологічною однозначністю, відрізняє поняття«панування». Панування Бога розповсюджується на весь світ, тобто діє в обохцарствах. Воно незаперечне, оскільки Христос править навіть своїми ворогами угрішному світі, а вірою Христос може протистояти пануванню Сатани.
Бог виявляє своє панування через слово, яке вірнісприймають тоді як невірні сприймають тільки, відповідно до чого й живуть.Оскільки вони не приймають слово Господнє серцем, то Бог змушений виявляти своєпанування через зовнішній примус. У той самий час панування над вірними євиключно духовним. «Отже, є подвійне панування у світі, так само як подвоєнолюдство на вірних і на невірних» 47.
Вчення про панування підкреслює функціональнийхарактер здатності Бога правити і помітно спрощує заплутану проблематику вченняпро два царства. Редукування вчення Лютера про два царства до одного вчення пропанування аз призводить до відокремлення та функціоналізації певноїчастини проблеми, що містить загрозу применшення геологічної змістовностілютерівського вчення про церкву і світ, закон, справедливість та панування.Вчення Лютера про панування пов'язане лише що здійснюється в царстві милостіпроповіддю церкви, словом та святістю, а також у царстві світу за допомогою. щоспирається на покарання і примус світського керівництва. Це вчення містить всобі основну формулу політичної етики Лютера: «І тому Бог повелів про двапанування, одне — духовне, яке складається з християн і добрих людей святимдухом Христовим, і друге — світське, утворене з нехристиян і злих людей, абизавдяки їм ззовні підтримувався мир та спокій».
Обидва типи панування грунтуються набезпосередньому божественному повелінні і мають своє власне незалежне значенняу священному плані Бога. За їхньої допомоги Бог править світом у два способи ЧДуховне панування у світі закликає до віри шляхом дотримання заповідей Бога іпровіщення святої Євангелії щодо Символу віри. У світському ж пануванні Богзберігає своє творіння від руйнування його Сатаною. Для реалізації обох видівпанування Бог фундує владні структури та інституції, в яких люди діютьвідповідно волі Його. Лютер встановлює їх як земному образі церкви духовнепанування перетворюється на «плацдарм, з якого благовість Об'явлення входить досвіту». Тим самим духовне панування здійснюється в церкві так, що зовнішнімчином репрезентується Царство небесне. Отже, Лютер не ототожнює повністю земнуцеркву, тобто розмаїття конфесій з духовним типом панування. Вона, як певнийземний інститут, як, пов'язана із законами цього світу та його недоліками. Цевказує зокрема на недовершеність земного церковного правопорядку. І все жцерква залишається, навіть після гріхопадіння, інститутом позитивногобожественного права. За Божим правом до церкви належить лише той, хто по істинівірує. Оскільки для людей відділити істинних християн від невірних неможливо,то, відповідно до заповіту християнського братерства, необхідно розглядати всіххрещених як тих, хто належитьдо церкви. Тільки Бог знає, хто належить должецеркви .
Порівняно з духовними інститутами інституціїсвітського панування стоять на доволі нижчому рівні. Світська влада «ніякимчином не може зрівнятися з духовним сповіданням», оскільки вона не сприяєблаженству. Держава виявляється лише необхідним порядком Бога, що протистоїтьгріху. Але навіть із цією поправкою держава визнається знаряддям Бога у«царстві ошую» його «власною сутністю» за межами духовного ладу, її «визнають втеологічному плані як загальну сутність із власною світською легітимністю».Проте не можна ототожнювати світське панування із порядком світської влади.Держава  є лише однією з конкретностей панування Бога у царстві по ліву рукувід нього. Вся область секулярного суспільства та його структури, весьзорганізований людьми світ належить до світського панування, що, зрештою, є дляу широкому розумінні цього слова. Тому політична свобода і справедливість єабсолютними віддзеркаленнями свободи й справедливості християн.
До інституцій, які підпадають під світське,інституційне природне право світського панування, належить ще від часівгріхопадіння родина. Панування батька вдома є першим земним правовим чиномупорядкованим владним зв'язком. Таким чином, сім'я стає, з якого виводитьсядержавний порядок всередині боговіддаленого світу. Коли Лютер сприймаєкерівництво в термінах «батьківства», то тим самим підпорядковує його вимозічетвертої заповіді.
Це патріархальне уявлення про державу відповідаєпрактикам панування, які мали місце за часів Лютера в німецьких князівствах.Відповідно до них ідеалом правителя є добрий батько, який сумлінно турбуєтьсяпро своїх рідних, тоді як піддані, немов діти, мають коритися його владі. Важкозаперечити, що ця фіксація політичного на патріархальне інтерпретовані взаєминивиконавців влади і їхніх підлеглих все більше звужувала в наступні століттялютеранське розуміння держави. Насамперед в індивідуально-етичному аспектірозглядалися не лише взаємини між підданими та державною владою, але й усяцарина конкретних державних порядків, інституцій та конституцій залишаласьзовсім незрозумілою та чужорідною величиною. Лютер, на відміну від Кальвіна,грунтовно ніколи не висловлювався щодо найкращої державної та урядової форми.Теоретичні та спекулятивні питання, що стосувалися б власне побудови держави,цікавили його дуже мало. Важливішим за будь-яку зовнішню форму для нього буввнутрішній вишкіл вищих служб, яким Бог доручив три завдання, для виконанняяких використовуються як християнські, так і поганські зверхники:
1) творити Божий суд мечем «сумлінно», але ймилосердно, у царстві господнього гніву заради збереження спокою та безпеки;
2) бути знаряддям Його співчутливої любові, якатворить справедливий суспільний порядок, адже тільки там, де у світськомупануванні переважає справедливість та спокій, можна доладно проповідуватиЄвангелію;
3) діяти як намісник Бога у царстві ошую відімені Його. Заради цього останнього завдання Лютер називає світське керівництво«порядком, якого потребує Бог».
Загалом же він не мав ніяких ілюзій щодосвітського керівництва та його представників. Лютер владу як таку злом невважав, але вона підносить людину надрівними їй і спокушає її як до тілесного,так і до духовного зловживання керівним становищем. Нерідко він свідчить просвоє глибоко песимістичне уявлення щодо світської царини панування: «Вонивзагалі є найбільшими дурнями та жадібними шахраями на землі, тому необхіднозавжди чекати від них підступів та біди, особливо в Божих справах, за що їхні душінестимуть відповідальність».
І все ж підданим забороняється підійматиповстання, навіть якщо правитель неправедно використовує своє керівне становище.В за повстання необхідно карати на смерть, оскільки воно спрямовано протизагальної сутності та природного права. Але й обов'язок підданих підкорятисямає свої межі. Він закінчується там. де світська влада переступає межіприродного права. У цьому випадку дозволяється пасивний спротив. Спротив тимбільше дозволений тоді, коли уряд має нахабство «давати закони для душі» івтручатися в духовне панування Бога, або коли уряд відкрито виступає протиЄвангелії і в такий спосіб вносить безлад у стосунки між обома типамипанування.
Обидва типи панування перебувають між собою,згідно з Лютером. у стосунках екзистенційної діалектичної напруги: «Томунеобхідно обидва типи панування чітко розрізняти й обидва залишати як є: одинмає могутність, а інший зберігає зовнішній мир і обмежує злих». Однак: «Одинбез одного у світі недостатній. Так. духовне панування Христа не мое статиблагочестивим тільки через духовне панування». Адже там, де урядує тільки однедуховне панування, «там послаблюються обмеження й з'являється можливість дляшахрайства». Лютер вважав, що правильний порядок взаємин духовного і світськоготипів панування, а також сам спосіб панування Бога в багатьох аспектахперебувають під загрозою та навіть зазнають перекручень. Безкомпромісно іпристрасно осуджував він перекручення Євангелії, яке вбачалося йому усередньовічній системі змішування світської та духовної влади.
«Папа і єпископи мають бути єпископами іпроповідувати Слово Боже. Вони облишили це, стали світськими правителями іправлять за законами, які стосуються лише тіла й благ». Світське ж панство нетільки «пригнічує й обдирає», здирничає на своїх землях, але також хоче«правити душами у духовний спосіб». Коли сзітське панство править отак духовнимчином, а духовні князі — світським, тс переймаються вони виключно справоюСатани. Здійснення богопротивного поєднання церковної та державної влади Лютервбачав уже в каїнськш, в якій зліплено до купи всю духовну і тілесну владу длястворення «церкви диявола» і безмежного панування ненависті до Бога.
Таку ж небезпеку вбачав Лютер у намаганні«мрійників» і селян принести в царство світу духовний порядок свободи ірівності Божого царства за допомогою земних мечів, замість того щобвикористовувати безвладне слово, як це робив Христос. «Диявол призваванабаптистів… та Папу, щоб вони нападали з мечем, що Христос повністюзаборонив своїм апостолам і наступникам». «Мрійники», анабаптисти та повсталіселяни загрожують обом типам панування, оскільки той, хто «ці два царства хочезмішати, як це роблять наші червоні лжепровидці, той пересаджує гнів у царствоБога, а милосердя — у світське царство, той навіть пересаджує диявола нанебеса, а Бога поміщає в пекло». Світом не можна управляти за Євангелією,оскільки так довго вірою проживе не кожен. Усі спроби встановити царствоХриста у цьому світі закінчуються натомість богопротивним духовнимзаконодавством або зловживанням «християнською свободою» .
Цей гострий, пристрасний і навіть безмірнийвиступ проти захисту «мерзотного змішування типів панування» свідчить, щовчення Лютера про типи панування уникає усіх значень функціонального йінституціонального аспектів  і що воно натомість занурене в есхатологічну драмуборотьби обох царств. Цим самим у Лютера пояснюються варті уваги динамізаціята персоналізація понять. Вони є конкретними способами здійснення справи Бога усвіті.
Лютер не розвинув систематичного викладустосунків між обома типами панування. Важлива межа для нього пролягає не між обомапануваннями, а між Ця протилежність пронизує всі порядки цього світу. Отже,лише вірний може осягнути до кінця значення панувань, розрізняти їх івідповідно з цим зорієнтовувати свої вчинки. Тільки він може зрозуміти своєстановище як в межах світського панування  а тому здатен провадити політику,вільну від ідеології та зосереджену на справах.
Лютер, керуючись стосунками церкви і, розгортаєсвою політичну етику в напруженні між розрізненням і підпорядкуванням обохтипів панування. Лютер-теолог розвинув її. виходячи з положення християн іцеркві; в цьому світі. Його вислови щодо питань про світський порядок слідтлумачити, виходячи з його теологічного внеску; вони є лише функціямиспецифічних теологічних концептів в контексті його загальної теології. Загальнутеорію політики та соціальну етику, які виводилися б виключно з теологічнихзасновків, не збиралися розвивати ані Лютер, ані інші реформатори. Лютерзаймався деталями політичної дійсності лише тоді, коли їх заторкували вірні абоставили перед ним завдання поглиблювати християнське сумління. Він «не мавправа наказувати правителеві, а хотів лише навчати його серце, що має значити йвідбуватися з усіма правами, словами, судженнями та вчинками». Тількипроникнення в сутність церкви та її права дало йому мірило для винесеннясуджень про та її порядки.
Незважаючи на вимоги чітко розрізняти обидва типипанування, людське суспільство та земна церква перебувають у неосяжномусполученні, що пояснюється тими фактами, що земні урядовці можуть бути водночасі членами духовної церкви. До того ж Лютер вбачає у, тобто в організованомуопікуванні християнською вірою та конфесією країни службовий обов'язокхристиян, зайнятих у світському управлінні, що називається. Проповідник же«стверджує, посилює та допомагає утримувати будь-яку владу, всякий тимчасовиймир, вгамовує невдоволених… та навчає всіх світських чиновників та всі стани».
З цього підпорядкування не слід ні робитивисновок, шо Лютер все ж дотримувався уявлення про справжню «християнськудержаву» з діархією світської та духовної влади, ні закидати, що він надає тавизнає за церквою право світської влади. У своїх пізніших проповідях Лютер зточки зору теологічного права не легітимує ні панування «християнськоїдержави», ані панування суверенної церкви. Йому також не можна приписуватибезпосередню відповідальність за пізніше духовне та правове занепаданняєвангелічної церкви до статусу державної установи. Однак він причетний до цьогопроцесу тією мірою, якою виступав не з повною енергією, з очевидногоцерковно-політичного опортунізму, проти ініціаторів законодавчого підкоренняцеркви світській владі в силу помісності. І Лютер, і Кальвін, і прибічникиРеформації, і контрреформаційні католики XVI ст. уникалиспроби дозволити світській владі перебудовувати церкву, перетворювати державуна «стражника десяти заповідей» та надавати їй величезних повноважень. Так самоне могли уникнути своєї долі конфесійні церкви — самим врешті-решт підпрягтисядо новоутвореної церковно-політичній всевладності абсолютної держави.Тоталітарний ухил конфесій, що виявився в політиці XVI ст., було зруйнованочерез зовнішні та внутрішні підстави протягом релігійних воєн, і він завершивсяв XVII ст. секулярнимабсолютизмом держави.
5.  Християнин у Politia
Відмова від уявлень про дійсну християнськудержаву, а також усвідомлення того факту, що відмінність між царством Бога іцарством світу пролягає не через певні предметне визначені регіони речей, ачерез осіб, привела до питання про становище християн у земних порядках,особливо.
Істинний християнин є громадянином для нього єчинним тільки духовний закон у його витлумаченні на основі Заповідь любовіпроповіді на горі в повному обсязі складає соціально-етичний масштаб для йогоповедінки в спільноті. Оскільки ці норми не відповідають світові, який відпаввід Бога, а підмінені світським природним правом та порядком зовнішньогопримусу, то християнин не підлягає порядкам світського панування. Бог виводитьйого з царства світу. Християнин живе тільки як вільний прочанин та чужоземецьу світських порядках і підкоряється світському начальству через вільнебезумовне підпорядкування, навіть переносить беззаконня, яке вчинятимуть йомуне християни, оскільки сприймає порушення своїх прав ближніми своїми із повнимсамозреченням. Таким чином, християнин може перебувати повністю у царстві Богаі, відповідно до радикальних вимог проповіді на горі, жити за Євангелією.Водночас із втечею з-під світського панування християнина покликано активно,відповідально й самовіддано діяти в царині світського панування, виходячи зхристиянської свободи та братерської любові. Така відповідальність християн усвіті і за-світ особливо чітко проглядається на прикладі двох сфер проблем:
1) у питанні про межі послуху з обов'язкухристиян;
2) у питанні, чи можна — і якою мірою —християнину працювати в керівних органах.
Лютер вважає, що межі послуху з обов'язку чітковизначені: якщо керівництво має намір правити душами  і переступає межіінституціонального природного права, то християнин відмовляється підкорятися іпублічно виступає проти неправомірних вчинків державної влади. До цього зокремапокликана проповідь. Те ж саме стосується випадку, коли керівництво примушуєокремого урядовця або підданого порушити природно-правові стосунки з ближніми.За цих умов християнин має відмовитися від покори. Але й пристрасний плотськийспротив йому також не личить. Докладно про право на спротив Лютер висловився увченні про тиранів. Лютер розрізняє тип, «дрібного тирана», до якого вінзараховує також  або узурпатора вищої влади, якому слід чинити активнийспротив, виходячи з природно-правового дотримання обов'язків підданих щодолегітимного зверхника так довго, поки він утримує владу, та тип, який необмежується зневагою до природного права, а абсолютизує свою власну панівнуволю до влади і ставить її на місце божественного бажання справедливості.Світовий тиран перебуває поза божественним і світським правовим порядком, вінне має жодного правового статусу, він є. Тому щодо нього дозволений активний іпристрасний спротив. У боротьбі зі світовим тираном закінчується також будь-якепозитивне державне право. Щодо влади, яка сприяє великому тиранові, народ маєправо і обов'язок на революцію з посиланням на природне право. Лютер закарбувавобраз світового тирана в моменти найжорстокішого гніту: він бачить його втурецькому султані, який, починаючи з 1529р., все більше загрожує імперії; вінтакож передусім бачить його втіленим у папстві з огляду на те, що з 1539 р.воно все більше загрожувало початком релігійної війни. З часів Німрода цейтиран знову і знову з'являвся в історії. Попри всі часові умовності цей образтирана з жахливою точністю висвітлює риси новочасного тоталітаризму.
Попривсі небезпеки, якими диявол загрожує християнським правителям, Лютер вимагаєактивних дій християн в усіх інституціях світського панування. Різноманітніголоси з реформаторського табору, що закликали до утримання від політики, Лютерзасудив як «єресь». Християнин на вищій службі має більше розумінняречейне лише завдяки своїй вірі, він значно краще, ніж будь-хто інший, схильний привиконанні своєї служби здійснювати в якості помічника Бога виконання світськогопанування відповідно до божественної правової волі. Він не лише виявляє у світськихвладних органах природн-правову послугу своїм ближнім, але й виконує передусімзавдання, що витікає з божественного природного права; саме це проявляється упіклуванні християнського правителя про церковні справи ного країни. Отже,перебування християнина в керівних органах оцінюється ук повністю богоприємна служба і праця. І все ж, як«світська особа», що тримає меч, він перебуває в неоднозначному правовомустановищі. В жодному випадку йому не можна переносити структуру царства Христа.В останній чинним є тільки світське право. Для християнина, який служить увладних органах, в інших інституціях та за іншими спеціальностями, достатньотого, що він розумно і правильним чином, за виміром світського природногоправа, виконує обов'язок служителя Бога. Якщо він «тут використовує всі своїздібності, то виконує свій обов'язок перед Богом». Для вирішення всіх проблем,що постають перед світським пануванням, християнину в першу чергу потрібнопокладатися на розум, який якісно перетворюється на завдяки правильнимвзаєминам людини із Богом. Вільне використання розуму у світських справахтакож дозволяє християнинові, якщо той хоче навчитися, спокійно використовуватидавні величні свідоцтва людського досвіду і мудрості. Віра і правильновикористаний розум допомагають в цьому світі християнинові утримувати себеслужбою чи фахом так, що він водночас задовольняє і царство Бога, і царствосвіту .

Висновки
31 жовтня 1517 р. професор теологіїВіттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1548 рр.) прибив до дверейцеркви м. Віттенберг свої знамениті «богословські тези», у яких було підданокритиці офіційну католицьку доктрину. Виразно гуманістичне підґрунтя цієїкритики відображало той вплив ідей Еразма Роттердамського, що його зазнав Лютерще будучи студентом Ерфуртського університету. Лютерова позиція виходила зпозицій містичного пантеїзму Майстера Екхарта, тяжіла до августініанськихплатонічно-гуманістичних уподобань. Лютер закликав повернутися до «первісної»чистоти християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування, спричиненічисленними папськими посланнями і декретами.
Висуваючи тезу про «загальне священство». Лютер,по суті, робив непотрібним духівництво, «напрямки» зв'язуючи віруючого з богом.За влучною характеристикою К. Маркса, Лютер «скасував зовнішню релігійність,перетворивши релігійність у внутрішню сутність людини… він відцурався попів,які перебувають поза мирянином, тому, що він пересадив попа в серце мирянина».Лютер наголошує на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тимсамим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської»(раціонально-філософської, наукової) його критики. Реформа Лютера позбавлялацеркву політичного панування, підпорядковувала її світській владі. Лютер переклавБіблію на німецьку мову, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішимосновній масі віруючих.

Додатки
Хронологічно-біографічна таблиця:
1483     народився (10 листопада) в Айслебені вродині гірника. Вчився в латинських  школах Мансфельду, Магдебургу й Айзенаху.
1501-1505           навчання базовим мистецькимнаукам в Ерфурті під знаком номіналізму. Зразу після здобуття магістерського званнявступає в монастир ерфуртських августинів-еремітів.
1507     рукоположення у священицький сан,теологічні штудії.
1508     переведення до Вітенбергу в новийуніверситет. Там став професором моральної філософії.
1512     одержання вченого ступеня докторатеології, професор викладання біблійного вчення і проповідник у церкві містаВітенберг.
1513-1518           викладає лекції про Псалтир,листи до римлян, галатів, юдеїв. Боротьба монастирів і пригода на дзвіниці.
1517     суперечка про індульгенції; вивішення 95тез на вратах вітенберзької замкової церкви (31.10.).
1518     відмова поступитися місцем посла на _саміт_гу Аугсбурзі на користь кардинала Каетано (жовтень).
1519     дискусії з Еком у Ляйпцизі(червень-липень).
1520     написання головного реформаторськоготвору. Папська булла з погрозою відлучення від Церкви.
1521     райхстаг у Вормсі (квітень 1521).Відмова Лютера зректися своїх творів (18.04.). Вормський едикт проти Лютера іпочаток реформаційного руху. Оголошення Лютера поза законом на всій територіїрайху. Перебування у замку Вартбурґ, переклад на німецьку Нового Заповіту.
1522     через виниклі релігійно-соціальнізаворушення (іконоборство) повернення до замку Вартбурґ (березень).
1523     запровадження нової літургії («німецькамеса»), розбудова опікунської мережі над бідними, початок створення своїхпарафій.
1524     початок суперечок з «ідеалістами» (ТомасМюнцер).
1525     твори про селянську війну; Про невільнуволю; шлюб з Катариною фон Бора (13.06.). 1527 інспекторок! Відвідини церковкурфюрства Саксонія як початок розбудови панівної в тому краї церковної влади.Антицвінгліанські твори про причастя.
1529     Велика і Мала Катехиза. Марбурзькабесіда з Ульріхом Цвінґлі.
1530     підчас Аугсбурзького райстагу подачапроекту «Аугсбурзької конфесії» для парафії Кобурга.
1537     Шмалькалденський артикул для скликаногособору. З того часу усамітнюється, захищає реформаційні твори здебільшого зкатедри Вітенберзької парафії і розсилаючи численні листи, листівки і утрактатах.
1546     помер 18 лютого.

Списоквикористаної літератури
1. Брендлер Герхард.Мартин Лютер: теология и революция. – М., 2000. – 366 с.
2. Кантценбах Ф. В.Мартин Лютер. – Ростов на Дону, 1998. – 320 с.
3. Классикиполітичної думкивід Платона до Макса Вебера. – К., 2002. – 584 с.
4. СоловевЗ. Ю. Непобежденныйеретик: Мартин Лютер и его время. – М. 1984. – 288 с.
5. Ян Гус, Лютер,Кальвин, Цвингли, Патриарх Никон: Биограф. повествования. – Челябинск, 1998.