Тема ІІІ. Країни Північної та Західної Європи Тема: Інтеграційні процеси в Європі в 50-90-х р.р., участь у них України. Становлення та розвиток європейської системи безпеки і співробітництва.Мета: Ознайомити учнів з основними тенденціями розвитку країн північної та Західної Європи у період з 50-х р.р. ХХ ст. до початку ХХІ ст. Охарактеризувати основні етапи інтеграційних процесів у Європі другої половини ХХ – початку ХХІ ст. та місце України в них. Визначити та охарактеризувати основні засади відносин України з країнами регіону; стратегію ЄС щодо України; Стратегію України Щодо Європейської інтеграції; план дій Україна – ЄС. Розвиток та удосконалення: - вмінь і навичок індивідуальної та групової дослідницької роботи та її відповідного оформлення, - вміння самостійно здобувати додаткову інформацію у процесі вивчення навчальних та інших джерел інформації, - вміння практично застосовувати здобуті знання, - розвиток критичного мислення та вміння логічно викладати свої думки, - розвиток творчого мислення, формування власної точки зору та критичного ставлення до інформації, - вміння аналізувати й узагальнювати історичний матеріал, - геопросторового мислення, розуміння доцільності науково обгрунтованого підходу до усвідомлення зв»зків та механізмів співпраці між різними євроінтеграційними органами та інституціями, Виховання: - стійкого інтересу до історичної науки, глибоких і міцних знань з обраної теми, - національно свідомого громадянина, грамотної, освіченої людини, патріота, гуманіста, активної життєвої позиції учнів, забезпечення усвідомлення ними належності незалежної України до європейського геополітичного простору,усвідомлення учнями особистої причетності до подій, що відбуваються на шляху європейської інтеграції.Тип уроку: інтегрованийФорма проведення: презентація учнівських проектів.Методико-дидактичне забезпечення: історична карта, мультимедійна система, презентація до уроку, шкільний підручник, учнівські проектиПідготовчий етап Заздалегіть учні об»єдналися в групи і отримали превентивні завдання, над якими працювали протягом 2-3 тижнів під керівництвом учителя. Здобуті матеріали та інформацію оформили у вигляді учнівських проектів ( у папках, на дисках чи флеш-картах), які будуть презентувати на уроці.Хід уроку. І. Оргмомент. ІІ. Вивчення нового матеріалу. Презентація. План. Європа після Другої світової війни. Організація Об»єднаних Націй і участь в ній України. Повоєнна відбудова Європи. План Маршалла. Передумови створення єдиної Європи. Основні етапи євроінтеграції: економічне співробітництво, військово-політичне співробітництво, організація європейської безпеки і співробітництва, Участь України в європейських інтеграційних процесах та їх перспективи.Домашнє завдання: §12^ ПРЕЗЕНТАЦІЯ ТЕМИ.«Єдину Європу не буде створено в одну мить і за єдиним планом. Її буде збудовано шляхом конкретних досягнень, які спочатку де-факто створять солідарність» («Декларація шумана» Париж, 9 травня 1950р.) 1. Європа після Другої світової війни. Друга світова війна залишилась у пам»яті людства, передусім через кількість жертв – в цій війні загинуло понад 55 мон. чоловік. Зних на полі бою – близько 27 млн. Воювали 62 держави. Бойовими ліями було охорлено 22,6 млн. км2. Загальні матенріальні збитки від розрухи досягли 316 млрд. $. Причому, найбільших прямих і непрямих втрат зазнала Європа, як і в роки Першої світової війни. Тут загинуло мінімум 40 млн. чол., на довгий час погвршилися умови існування людей. Деформувалася вікова, статева, родинно-шлюбна структура. На СРСР припала приблизно половина європейських втрат – 27 млн.чол., Польща втратила 6 млн., Франція – 600 тис., Англія – 370 тис., Німеччина – 13 млн., Італія – 500 тис. 18 млн. європейців опинилися в концтаборах, з них загинуло понад 11 млн. Масова втеча населення від агресорів, переміщення населення майже в усіх країнах Європи за планами «третього рейху», насильницьке вивезення, внутрішня міграція та інші фактори вели до важких економічних, політичних, психологічних наслідків. Єдиною країною, що почувалася добре після закінчення війни були США. Але і ця країна переживала певні проблеми – настала гостра необхідність у конверсії – переведенні економіки на мирний лад. І ці проблеми можна було вирішити за рахунок зовнішнього ринку, де у США не залишилося конкурентів. Але це було неможливо через розорення Європи та Азії війною. Логічно було б надати цим країнам кредити. Економічну допомогу, здійснити інвестиції в їхню економіку, враховуючи те, що ринок капіталів у самих США був перенасиченим. Однак ні приватний капітал, ні уряд США не бажали ризикувати, вкладаючи кршти в економіку з нестабільними політичними режимами.2. Організація Об»єднаних Націй і участь в ній України. 2) Ще в ході Другої світової війни постало питання про створення міжнародної організації, яка перебрала б на себе функції збанкрутілої Ліги Націй. Восени 1944р. на конференції у Вашингтоні в маєтку Думбартон-Оксі представники СРСР, США, Англії та Китаю підготували пропозицію про створення ООН і обговорили основніположення Статуту цієї організації. 27 січня 1944р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Х сесія Верховної ради СРСР (28.01 – 01.02.1944р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордоних справ із загальносозного на союзно-республіканський. А в березні 1944р. Верховна рада УРСР прийняла закон про утворення народного комісаріату закордонних справ республіки. Очолив комісаріат Д.Мануїльський. Здійснивши такий крок, сталінське керівництво переслідувало далекоглядну стратегічну мету: по-перше, - представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз»єднання етнічних територій, по-друге, - збільшити кількість своїх прихильників у міжнародній організації, переговори про створення якої активно велися наприкінці війни. На Кримській конференції в лютому 1945р. США та Англія зобов»язалися підтримати пропозицію СРСР щодо прийняття УРСР та БРСР у члени ООН. На Ялтинській конференції у лютому 1945р. США, СРСР та Англія прийняли рішення про скликання 25 квітня 1945р. у Сан-Франциско установчої конференції ООН. Учасниками конференції могли бути всі держави, які оголосили війну Німеччині та Японії до 1 березня 1945р. Право стати членами ООН отримала і УРСР. При обговоренні питання про механізм діяльності ООН між лідерами трьох держав виникла дискусія. Позиція Й.Сталіна полягала в тому, що держави, які винесли на собі основний тягар війни, несуть відповідальність і за мир. Тому малим країнам в ООН не потрібно надавати таких прав, користуючись якими вони могли б суперечити великим державам. Ф.Рузвельт погодився з точкою зору Й.Сталіна. Однак В.Черчіль заперечив: «Нехай орел дозволить мапим пташкам співати, проте звертати увагу на їхній спів не варто – нехай співають». Конференція у Сан-Франциско проходила з 25.04 по 26.06.1945р. У ній брали участь близько 300 делегатів від 46 країн світу. 6 травня 1945р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася у її роботу. Д.Манцїльський очолив комітет підготовки тексту преамбули (вступу) і першого розділу Статуту ООН – «Цілі та принципи міжнародної організації». Інші члени української делегації – І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погребняк – взяли участь у роботі іншщих комітетів, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН. Так Україна стала країною-співзасновницею ООН, що було визнанням внеску українського народу у зміцнення миру в усьому світі. На першій сесії генеральної асамблеї ООН у 1946р. Україну було обрано до складу Економічної та соціальної ради, а в 1948-49р.р. вона обирається непостійним членом Ради безпеки ООН. Представників України запрошують до роботи у деяких структурах організації, в тому числі Міжнародному суді. УРСР стала членом таких головних та допоміжних органів ООН як - Рада ООН з прав людини, Комітету з внесків, Комісії з соціального розвитку, Комісії з попередження злочинності та кримінального правосуддя, Комісії з наркотичних засобів, Статиститчної комісії, Комісії з народонаселення та розвитку, Виконавчої ради Всесвітньої продовольчої програми (ВПП), Виконавчої ради Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Виконавчої ради Програми розвитку ООН (ПРООН), Фонду ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА). Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та лаосу. Її представник відіграв вирішальну роль у прийнятті рішення про поділ паоестини й створення єврейської та палестинської держав. Із перших років свого відродження українська дипломатія проводила досить активну діяльність. На чолі з наркомом Д.Мануїльським вона брала участь у Паризькій мирній конференції (29.07 – 15.10.1946р.), і в лютому 1947р. поставила свій підпис під мирними договорами з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. Українська делегація взяла активну участь у роботі Дунайської конференції 1948р. яка вирішувала питання режиму торгового судноплавства на Дунаї. Уперше делегація УРСР в ООН заявила про сбе, виступивши ініціатором розгляду питання щодо намагань Голландії та Великобританії відновити своє колоніальне панування в Індонезії. За час свого членства в ООН УРСР тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки, п»ять разів – членом Економічної і Соціальної Ради. Представники УРСР обиралися на керівні посади головних комітетів сесій Генеральної Асамблеї, зокрема – Другого (економічні та фінансові питання), Третього (соціальні, культурні і гуманітарні питання, питання прав людини), Четвертого (спеціальні політичні питання та питання деколонізації). За час членства в Раді безпеки ООН Україна довела свою спроможність бути активним учасником її діяльності, здійснювати ефективний вплив на процес прийняття РБ доленосних рішень та робити власний практичний внесок у їх реалізацію. Уперше в ООН українська мова прозвучала лише в 1960р. під час витсупу першого секретаря ЦК КПУ М.Підгорного. У 70-хр.р. УРСР була призначена членом спеціального комітету ООН проти апартеїду, а в 1976р. та протягом 1983-85р.р. була членом комітету з прав людини. У 1986р. на 41-й сесії ГА ООН республіка виступила співавтором 12 пректів резолюцій із найважливіших питань політики виживання, роззброєння. У вересні 1989р. в Києві провся семінар ООН з питань багатосторонніх заходів зміцнення довіри та запобігання війни. У серпні 1990р. у Києві відбувся перший конгрес МАУ (Міжнародної асоціації українців). Після здобуття Україною незалежності розпочався новий етап діяльності України в ООН та інших міжнароднихз організаціях. Тепер вона виступає як самостійний суб»кт міжнародних відносин. Про зростання міжнародного статусу України свідчить те, що в 1997р. Головою Генеральної Асамблеї ООН було тоьрано міністра закордонних справ України Г.Удовенка, з 1 січня 2000р. Україна стала виконувати функцію непостійного члена Ради Безпеки ООН, Україна виступила ініціатором проведення саміту тисячоліття, українські військові підрозділи беруть активну участь у миротворчих операціях ООН, представники України перебувають у складі місій ООН в гарячих точка планети, у 2005р. посланцем миру ООН було обрано українську співачку Р.Лижичко – переможицю конкурсу Євробачення 2004. Таким чином, ООН стала однією з перших міжнародних організацій, яка об»єднала більшість країн Європи і світу.3. Повоєнна відбудова Європи. План Маршалла. 5 червня 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, що постраждали під час війни. План мав вирішити такі завдання: - розв»язання проблеми перенасиченості ринку США товарами і капіталом, - полегшення проведення конверсії в США, - забещпечення відновлення дезорганізованої економіки Європи, - укріплення європейської демократії. До участі у плані були запрошені крім крн Західної Європи, СРСР і країни Східної Європи.Країни, які погоджувалися прийняти допомогу, повинні були надати відомості про стан своєї економіки, про втрати в роки війни, валютні резерви та плани використання допомоги, при цьому 2/3 допомоги вони мали витратити на закупівлю американських товарів. На основі цих даних конгрес США мав прийняти рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет організації європейського економічного співробітництва на чолі з американським адміністратором. Влітку 1947р. на нараді міністрів закордонних справ Велмкобританії, Франції та СРСР радянські представники піддали гострій критиці ідею плану маршалла, розглядаючи його як механізм втручання у внутрішні справи європейських країн. Радянське керівництво стверджувало, що країни, які одержать допомогу, втратять свою економічну самостійність. Як згадував міністр закордонних справ СРСР В.Молотов, спочатку в міністерстві хотіли запропонувати взяти участь у плані Маршалла всім соціалістичним країнам, але швидко збагнули, що це неправильно. «Якщо на Заході вважають помилкою нашу відмову, значить, ми зробили правильно» - такою була позиція СРСР. 18 червня 1947р. газета «Нью-Йорк таймс» писала: «Завдання полягало в тім, щоб відкрити перед Росією двері, в які – Вашингтон був упевнений – вона не зайде». 12-15 липня 1947р. на Паризькій конференції урядам 16 держав (Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Італія, Греція, Данія, Ісландія, Португалія, Туреччина, Швейцарія, Швеція) було прийнято пропозицію США й утворено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка стала формою забезпечення європейської кооперації 2 квітня 1948р. Конгрес США прийняв закон № 472 про допомогу іноземним державам. Американську допомогу прийняли 18 країн, які протягом 1948-1951р.р. отримали 12,5 млрд $. Ці країни не втратили своєї незалежності й самостійності, а навпаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали конкурентами США на світовому ринку. Таким чином, план Маршалла, з одного боку, сприяв подоланню труднощів американської економіки, а з іншого – сприяв швидкій відбудові та відновленню економіки західноєвропейських країн, призвів до розколу Європи на союзників і противників СРСР та США.4. Передумови створення єдиної Європи.«Європа – це континент різних традицій та мов, але, водночас, спільних цінностей. ЄС захищає ці цінності. Він заохочує співробітництво між народами Європи, сприяє єдності, зберігаючи розмаїття, та забезпечує соціальну спрямованість своїх рішень.» (З Статуту ЄС) Ідея об»єднаної Європи неодноразово висувалася в минулому. У певному розумінні така єдність існувала в часи Римської держави, при Карлі Великому, а пізніше – при Наполеоні Бонапарті. У всих цих випадках єдність була забезпечена застосуванням сили й захопленням територій. Перші проекти об»єднання Європи на мирних принципах відносяться до ХІІІ-ХV ст. і належать французькому королівському прокуророві П.дю Бую і чеській королеві Й.Подебраду. Подібні ж проекти пропонували англійці У.Пенн і Дж.Беллер, французи Ш.деСен-Пьєр і В.Гюго, великий німецький філософ І.Кант і багато інших. Серед видатних діячів євроінтеграції слід назвати Конрада Аденауера – німецького політичного діяча, федерального канцлера ФРН 1949-1963р.р., який у травні 1950р. підтримав «декларацію Шумана», брав участь у підготовці та підписанні Договорів, що заснували ЄОВС, ЄЕС, і Євратом. Незабаром після створення «Європейського руху» у жовтні 1948р. К.Аденауера було обрано його почесним президентом. П»єр Вернер – прем»єр-міністр Люксембургу 1959-1964, 1967-1969, 1969-1974, 1979-1084 р.р. Саме він у 1969р. очолив групу експертів, що підготувала за дорученням Гаазького саміту ЄС, проект створення Економічного і валютного союзу – «Доповідь Вернера». Альчіде Де Гаспері – італійський політичний діяч, лідер Християнсько-демократичної партії. З грудня 1945р. по 1953 р. він – прем»єр-міністр Італії. Будучи переконаним прихильником створення федерації демократичних європейських держав, він сприяв утворенню Оади Європи і ЄОВС. Обраний почесним президентом «Європейського руху». Шарль де Голль – французький політиний і військовий діяч, генерал, учасник двох світових воєн. У 1958р. знову очолив уряд Франції, а у 1959-1969р.р. –президент країни. Будучи прихильником європейської інтеграції, де Голль негативно відносився до федералістської моделі об»єднання Європи і протиставив їй концепцію «Європи батьківщин» - добровільного союзу держав, що зберігають свій національний суверенітет і всі прерогативи в сферах зовнішньої політики і оборони. Етьєн Давіньон – бельгійський політичний діяч, диломат, керівник групи експертів, що підготувала і представила у 1970р. проект створення системи Європейського політичного співробутництва (ЄПС), відомий як «доповідь Давіньона». Жак Делор – голова Європейської комісії у 1985-1995р.р. – французький фінансист і політичний діяч. Він був ініціатором двох найбільших програм – завершення формування єдиниго внутрішнього ринку в ЄС (1985-1992р.р.) і початого у 1990р. створення Еклномічного і валютного союзу. Під його керівництвом було підготовлено Договір про Європейський Союз, підписаний у Маастріхті в лютому 1992р. З ім»ям Делора пов»язані такі важливі акції, як розширення ЄС у 1995р., підписання угод про асоціацію з країнами ЦВЄ і розробка програми їхньої підготовки до вступу в Союз, підготовка і підписання угод про партнерство і співробітництво з Росією, Україною та іншими країнами СНД. Вальтер Хальштейн – німецький політичний діяч, учасник підготовки Паризького і Римського договорів. У 1958-1967р.р. – пергий Голова Комісії ЄЕС. Саме він у березні 1965р. запропонував формувати власні фінансові ресурси Співтовариства за рахунок імпортного мита, щосплачувалося на зовнішніх кордонах ЄЕС, що було схвалено Комісією. Уінстон Черчіль – британський політичний діяч, прем»єр-міністр. Він призивав створити Сполучені штати європи, особливо підкреслюючи важливість франко-німецького співробітництва. Один із організаторів заснування у травні 1949р. Ради Європи. Роберт Шуман – французький політичний діяч, прем»єр-міністр Франції 1947-1948р.р., міністр закордонних справ 1948-1953р.р. Це він 9 тракня 1950р. виступив від імені уряду Франції з Декларацією про пропозицію створити франко-німецьке співтовариство вугілля і сталі як перший крок до подолання колишнього антагонізму і розвитку широкого співробітництва між двома народами. Цей документ увійшов у історію як «Декларація Шумана» і містив також заклик до всіх інших європейських держав приєднатися до цього співтовариства і почати будівництво єдиної Європи. У ХХст. У міжвоєнний період європеїзм асоціюється перш за все, з ім»ям австрійського графа Р.Куденхове-Калергі, автора книги «Пан-Європа» і міністра закордоних справ Франції А.Бріана. Але спроби об»єднання Європи у той час не принесли успіху. Після Другої світової війни визріло розуміння об»єднання, заснованого на співробітництві та взаємній повазі народів Європи. Воно розпочалося в цілях запобігання війні і співпраці європейських країн. У 50-хр.р. починається феноменальний розвиток економіки країн Заходу, які вийшли на новий ступінь розвитку, догнавши, а іноді і випереджаючи по деяких показниках США. У країнах Західної Європи було створено так звану «державу процвітання» - державу, яка гарантує своїм громадянам певний рівень матеріального і соціального забезпечення, політичні права і свободи. Економічне зростання було нерівномірним, що зумовило занепад одних і піднесення інших країн Заходу. З»явилися три центри світового виробництва: США, Європа, Японія. Слідом за «Великою сімкою» почали стрімко розвиватися «нові індучтріальні держави». Важливим фактором розвитку стають інтеграційні процеси, які розвиваютьтя у двох напрямках – горизонтальному (створення транснаціональних корпорацій) і вертикальному (створення міждержавних економічних і політичних союзів). Вертикальна інтеграція має кілька аспектів: економічний, політичний, воєнний. З початку 50-х р.р. інтеграційні процеси найактивніше розвиваються саме в Європі і досягаютьнайбільших успіхів. Ідея єдиної Європи займала думки європейських політиків досить тривалий час, і лише у другій половині ХХ ст. знайшла своє практичне втілення через слідуючі передумови:Цивілізаційні. Наявність спільних духовних цінностей,сумісність соціальних і політичних ідеалів.Економічні. Можливість взаємодоповнюючого економічного і науково-технічного розвитку.Історичні. Традиційна взаємодія, взаємоповага. Традиційне прагнення до єдності.Воєнно-політичні. Спільність інтересів із головних питань міжнародного життя, співробітництво у воєнних і воєнно-політичних союзах, урегулювання територіальних суперечностей.Геополітичні. Можливість розвитку економічно рентабельної мережі транспортних комунікацій. 5. Основні етапи євроінтеграції.«Розширений Союз не буде державою, але стане юридичною особою, матиме численні повноваження й відіграватиме важливу роль на міжнародній арені» (Р.Швіммер, Генеральний секретар Ради Європи)Економічна інтеграція Європейська інтеграція є наочним прикладом вертикальної інтеграції. Її початок поклала реалізація плану Маршалла, коли у квітні 1948р. було створено Організацію Європейського економічного співробітництва (ЄОЕС), яка у вересні 1950р. була доповнена Європейським платіжним союзом (ЄПС). У 1961р. ОЄЕС замінила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). У 1948р. було створено митний союз країн Бенілюксу, який об»єднав Бельгію, Нідерланди та Люксембург. 5 травня 1949р. десятьма країнами Європи – Бельгією, Данією, Ірландією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Великобританією, Францією та Швецією була заснована Рада Європи. Завданням організації згідноз договором про її утворення було – досягнення більшої єдності між державами-членами з метою забезпечення та втілення ідеалів та принципівдемократії, сприяння їх економічному та соціальному прогресу. Загальною метою ради є розвиток демократії, захист прав людини, забезпечення верховенства закону та підвищення якості життя усіх громадян Європи. З організації, яка об»єднувала 10 країн, Рада Європи перетворилась на справжню панєвропейську структуру, яка сьогодні нараховує 45 держав-учасниць. Україна стала 37 членом ради європи, п»ятою серед колишніх республік СРСР після Латвії, Литви, Естонії та Молдови. Членство у цій авторитетній організації вимагає поширення демократизації суспільства та приєднання і виконання більш як 150-ти конвенцій, які функціонують у рамках РЄ з приводу прав людини в різних галузях. Серед таких зобов»язань, взятих Україною було і скасування смертної кари. Перехід від простого міжнародного європейського співробітництва до справжнього наднаціонального співтовариства розпочався 9 травня 1950р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою щодо створення галузевого об»єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу) у Європейське об»єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Новизною цього об»єднання було створення європейського органу управління, незалежного від урядів країн. 18 квітня 1951р.в Парижі ці країни підписали угоду про створення Європейського об»єднання вугілля і сталі (ЄОВС) строком на 50 років. Так було створено перше Європейське Співтовариство. У липні 1952р. після ратифікації національними парламентами Угода набула чинності. Відповідно до цієї угоди запрацював спільний ринок вугілля і сталі. На конференції у Мессіні ці країни після тривалих вагань, прийняли рішення про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄВРАТОМу). На початку 1957р. керівники урядів шести країн-членів ЄОВС на конференції в Парижі остаточно домовилися про створення «Спільного ринку» та «Співтовариства з атомної енергії». 25 березня 1957р. у Римі було створено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС або Спільний ринок) та Європейське співтовариство з атомної енергетики (ЄСАЕ або Євратом) – підрисані так звані «Римські договори», які набули чинності з 1 січня 1958р. Мета діяльності ЄЕС – сприяння розвитку національних економік і захист Європи від засилля американського капіталу. Умовами вступу до ЄЕС є ліквідація збиткових підприємств і державних дотацій. Країни-учасниці спільно розробляють економічну політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулюють фінансову систему, налагоджують систему міжнародної спеціалізації з метою забезпечення рентабельності виробництва, створюють єдиний ринок праці. Згідно з положеннями Договору спільний ринок мав бути створений поступово у три етапи, за 12років, тобто до кінця 1969р. Ця мета не була повністю реалізована, процес ліквідації митних обмежень у внутрішній торгівлі був завершений у липні 1968р., що означало створення зони вільної торгівлі. У другій половині 1960-х р.р. відбувається об»єднання структур ЄОВС, ЄЕС, Євратому з метою створення єдиних керівних органів. Наступним кроком в економічній інтеграції було створення митного союзу. Митний союз охоплює торгівлю усіма товарами і означає заборону встановлення між державами-членами імпортних та експортних мит, як і будь-яких оплат, що мають подібний ефект, а також запровадження спільного митного тарифу в торгівлі з третіми країнами. 1 липня 1968р. було встановлено спільний митний тариф щодо країн, які не належать до Співтовариства. Таким чином, було запроваджено однакові для всіх держав-членів митні бар»єри для товарів, що імпортуються на територію Співтовариства з третіх країн, а також гармонізовано митну номенклатуру. Створення такого Союзу мало зміцнити позиції співтовариства у світі, а також вплинути на зростання добробуту у державах-учасницях. П»єр Вернер у 1969р. очолив групу експертів, що підготувала за дорученням Гаазького саміту ЄЕС, проект створення Економічного і валютного союзу – «Доповідь Вернера». Цей документ – програма створення Економічного і Валютного Союзу у три етапи, до 1980р., був прийнятий Радою Європи у 1971р. З 1 січня 1970р. держави-члени ЄЕС розпочали реалізацію спільної торговельної політики щодо зовнішніх партнерів. У грудні 1969р. у Гаазі (Нідерланди) було прийнято рішення про розширення співтовариства та поглиблення інтеграції. Так з 1 січня 1973р. до «шістки» приєдналися Данія, Ірландія та Великобританія. Слід зауважити, що остання країна була активним противником створення ЄЕС і напротивагу Спільному ринку у 1960р. утворила Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), куди увійшли крім Великобританії - Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Австрія, Португалія. У 1960-70-х р.р. між ЄЕС і ЄАВТ розгорілася гостра конкурентна боротьба, в якій ЄЕС отримало переконливу перемогу: за 10 років частка ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26 до 32%, у той час як частка ЄАВТ зменшилась з 16,5 до 15%. У результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити до ЄЕС, і першою з них – Велика британія. У 1981р. до ЄЕС приєдналася Греція, яка стала 10-ю країною-членом ЄС, 1986р. – Іспанія, Португалія, а в 1995р. – Австрія, Фінляндія і Швеція. Норвегія, яка також провела обговорення, вирішила не вступати до ЄС після того, як національний референдум в листопаді 1994р. відхилив її членчтво в ЄС. Економічна криза 70-х р.р. негативно вплинула на функціонування тогочасної валютної системи (ревальвація німецької марки, девальвація французького франка). Виникла необхідність захистити від регресу досягнуту економічну інтеграцію і розвиток торгівлі між країнами Співтовариства. Держави учасниці ЄЕС вирішили розпочати підготовку до тіснішої економічної інтеграції та утворення єдиного економічного та валютного простору. У 1973р. країни ЄЕС створили Європейський Фонд Валютної Співпраці (ЄФВС). Метою фонду було надання національним центральним банкам кредитів. ЄФВС існував аж до кінця 1993р., тобто до утворення Європейського Валютного Інституту. Європейська Валютна Система почала свою роботу у 1979р. Її головною метою було забезпечення стабільності курсів валют держав-членів Співтовариства. ЄВС спиралася на три елементи: - європейська валютна одиниця – ЕКЮ, яка не мала матеріальної форми і була лише розрахунковою одиницею, - курсово-інтервенційний механізм, - кредитний механізм. У межах Спільного ринку здійснювався процес формування спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила регулювання ринків основних с/г товарів, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами. У червні 1979р. відбулися перші прямі вибори в Європейський парламент. 14 червня 1985р. Комісія представила Білу Книгу , що містила програму завершення будівництва єдиного внутрішнього ринку до кінця 1992р. Цей документ став основою Єдиного Європейського Акту (ЄЄА). Перехід держав світу від конфронтації до співробітництва, завершення «холодної війни» у другій половині 80-х – 1990-х р.р. дали новий імпульс інтеграційним процесам у Європі. Вони розвивалися у двох напрямках: поглиблення інтеграційних процесів і розширення Європейського Союзу. 17-28 лютого 1986р. члени ЄЕС підписали в Люксембурзі і Гаазі Єдиний європейський акт, який набрав чинночті з 1 липня 1987р. Згідно з цим документом, ліквідовувалися існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створювалася єдина податкова система, скасовувалися відмінності у законодавствах країн-членів ЄЕС. ЄЄА модифікував Римські договори і подав програму переходу до 1993р. до єдиного внутрішнього ринку на принцирах 4-х свобод: - вільного руху товарів, - вільного руху осіб, - вільного руху капіталів, - вільного руху послуг. Крім того, країни ЄЕС у травні 1992р. уклали угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). 19 червня 1990р. Франція, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали Шенгшенську конвенцію про ліквідацію прикордонного контролю на внутрішніх кордонах Співтовариства. До Конвенції пізніше приєдналися Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія, Данія, Ісландія, Норвегія. Великобританія та Ірландія підписали Шенгенську угоду на умовах обмеженого членства. Великобритания також не вступила в зону євро. 6 лютого 1992р. у Маастрихті (Нідерланди) країни-члени ЄЕС підписали Договір про Європейський союз – Маастрихтський договір, який передбачав створення економічного, валютного та подітичного союзу держав-членів ЄЕС. З 1 листопада 1993р. Маастрихтський договір набрав чинності і Співтовариство офіційно стали називати Європейським Союзом. Основними цілями ЄС є: створення міцного союзу народів Європи, сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресу завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії, створенню Економічного і Валютного Союзу (ЄВС) і запровадженню єдиної валюти, утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в області безпеки, а в перспективі – і спільної оборонної політики, розвиток співробітництва в юридичній сфері, збереження та примноження загального добробуту. В рамках ЄС почав функціонувати єдиний ринок, у 1999р. завершилося створення єдиного валютного простору і запроваджено єдину європейську валюту – євро (€) замість національних валют, яка була запроваджена в обіг з 1 січня 2002р. У 1997р. Європейський Ссоюз уклав нову европейську угоду – Амстердамську, основними напрямками якої є: - працевлаштування та права громадян, - свобода пересквання, - надання більшої ваги голосу Європи на міжнародній арені, - підвищення ефективності інституційних структур Союзу з огляду на майбутнє розширення. 7 грудня 2000р. країни-члени ЄС підписали Хартію Європейського Союзу на основі права. 26 лютого 2001р. у Ніцці було підписано договір, яким внесено певні зміни до договорів про Європейський Союз, Європейське співтовариство та пов»язані з ним акти. Ніццький договір був ратифікований усіма державами-членами ЄС і набув чинності 1 лютого 2003р. На саміті ЄС у Афінах у квітні 2003р. було прийнято рішення про прийняття до ЄС ще 10 нових членів, серед яких були три колишні прибалтійські республіки СРСР. Цього ж року ЄС прийняв концепцію відносин з країнами-сусідами ЄС, розпочав розгляд Конституції ЄС, яка попри всі перешкоди та труднощі була ратифікована державами-членами ЄС лише 2009 року. 1 травня 2004р. до ЄС приєдналися Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта, Польща, Словаччина, Чехія, Словенія та Угорщина. Наступний крок у розширенні ЄС на Схід був зроблений у 2006р., коли було прийнято рішення про вступ до ЄС Болгарії та Румунії з 1 січня 2007р. Продовжуються переговори про членство в ЄС Туреччини, Хорватії, Албанії та Македонії. Розширення Євросоюзу – важлива падія не тільки європейського але й світового масштабу. Адже після багатьох десятиріч ворожнечі і конфліктів здійснилося мирне об»єднання країн Європи. Населення ЄС становить понад 500 млн. Зникають кордони та бар»єри, що розділяли народи Європи. Громадяни нинішніх і майбутніх членів ЄС зможуть вільно пересуватися, навчатися та працювати в будь-яких країнах Союзу. Розширення принесло мир, стабільність та процвітання новим державам-членам ЄС. Воно закріплює успіхи демократії, ринкової економіки в цих країнах. Вступ нових держав до ЄС стимулює економічний розвиток, створює нові робочі місця у всіх державах-членах ЄС, суттєво поліпшує добробут їхніх громадян. На території Євросоюзу створений найбільший у світі внутрішній ринок з понад 500 мнл. споживачів. Розширення значно посилює роль ЄС на міжнародній арені і надає новий імпульс іншим країнам прагнути членства в ЄС. У подальшому нові члени ЄС будуть продовжувати економічні та адміністративні перетворення, щоб довести рівень життя до стандартів теперішнього ЄС.Атрибути ЄС логотип - Офіційним прапором ЄС у 1996р. було визнано символ, що має коло з 12 зірок на блакитному фоні. Він був запозичений із символу , прийнятого Радою Європи 8 грудня 1955р. Офіційним гімном ЄС було затверджено «Оду до радості» - проелюдію до останньої частини Дев»ятої симфонії Л.Бетховена, у 1985р. керівниками держав та урядів ЄС.Офіційним Днем народження європейської співдружності – ЄС вважається 9 травня 1950р., яке відзначається як ^ День Європи. Інститути Європейського Союзу. Європейська Рада (ЄР) Функціонує з 1974р. У 1986р. статус ЄР лфіційно закріплений Єдиним європейським актом. Відповідно до ст.4 Договору про створення ЄС до Європейської Ради входять глави держав і глави урядів країн ЄС, а також Голова Єврокомісії. ЄР «дає Союзу необхідний вмпульс для розвитку і визначає загальні аолвтичні орієнтири». Засідає раз на рік. Відбуваються і позапланові засідання, на яких обговорюється одне питання, яке потребує негайного політичного рішення. ЄР за підсумком дискусій приймає політичний документ, який трансформується у правові акти і рішення відповідних органів ЄС. Рада ЄС – Рада міністрів Вищий