Міністерство освіти та науки УкраїниНаціональний Транспортний УніверситетКафедра Українознавства та філософіїРЕФЕРАТ на тему: «Старообрядництво: історія виникнення і еволюція»Виконав: студент гр.АА-2-3 Руденко О.В.Київ 2002Зміст Зміст 2 Російська церква до середини XVII століття 3 Реформи патріарха Нікона і розкол російської церкви . 4 Поповщина і безпоповщина. Формування основних старообрядницьких толків. 12 Старообрядництво в період кризи феодально-кріпосницького ладу 20 Сучасний стан старообрядництва 26 Література 27 Старообрядництво було найбільшим в історії Росії релігійно-суспільним рухом. У ньому відбився стихійний, втілений у релігійну оболонку протест, породжений соціальними протиріччями самодержавно-кріпосницького ладу й ідеологічним засиллям пануючої православної церкви. Протягом трьохсотрічної еволюції суспільно-політичний зміст цього протесту змінювався в залежності від зміни соціального складу руху, конкретної історичної ситуації і розтановки класових сил.^ Російська церква до середини XVII століття Водохрещення Русі в 988 р. при князі Володимирові було найбільшою подією в історії прасловя’нської держави. Прагнення до щирої віри Христової давно жило в душі слов’янських народів . Ще княгиня Ольга, бабуся князя Володимира, прийняла святе хрещення, і за словами літописця,. «многих ко вере приведе» З часу князя Володимира церква Русі протягом більш як шістсот років розширювалася і процвітала, перебуваючи в єдності і мирі. Христову віру на Русі не могли порушити ніякі замахи ворогів, що не раз робили спроби підпорядкувати її собі або розколоти її: татарське ярмо, що більш як 200 років загрожувало руській землі, не змогло знищити або спотворити православ'я. Не раз папа римський намагався підпорядкувати руські церкви своєму престолу. Вірній православній церкві, народи Русі завжди чинили опір католицтву. Управління руською церквою спочатку знаходилося в Києві. На чолі церкви стояв Митрополит. Першими митрополитами на Русі були греки, що призначалися з Константинополя грецьким патріархом. Пізніше руські митрополити стали обиратися собором руського духовенсттва і їздили в Константинополь для прийняття хіротонії від грецького патріарха. Київський митрополит призначав єпіскопів у найважливіші руські міста. Після зруйнування Києва військами татарського хана Батия (1240 р.) місце перебування митрополита було перенесено у Володимир. А при митрополиті Петрові кафедра митрополита була перенесена в Москву. У 1439 р. у Флоренції (Італія) був скликаний церковний собор з питань об'єднання церков - західної і східної. Цього обє`днання бажали візантійський імператор і патріарх для того, щоб заручитися підтримкою від римського папи у боротьбі проти турок, що все більш тіснили Візантію.На Флорентійському соборі була прийнята унія (спілка), за якою папа визнавався головою обох церков: католицької і православної, причому остання повинна визнати також і католицькі догмати. За православною церквою зберігалися лише її богослужбові обряди. На собор у Флоренцію прибув і московський митрополит Ісідор, грек, присланий незадовго до собору Константинопольским патріархом. Він відкрито виступив за унію . Після повернення митрополита Ісідора в Москву відбувся собор російського духівництва, що визнав дії митрополита неправильними, і ,як наслілок, він був усунений із кафедри митрополита. Після чого собором російських єпіскопів був обраний митрополитом архієпископ Рязані Іона, що був призначений у 1448 р. уже без затвердження Константинопольского патріарха. З цього часу російські митрополити стали обиратися собором російського духовенства самостійно, без затвердження і хіротонії Візантійським патріархом. Таким чином, російська церква набула незалежності від грецької. При митрополиті Іоні також відбулося відокремлення південно-західною руської церкви від північно-східної. Литовські князі з невдоволенням спостерігали за залежністю духовенства і їхніх земель від московського митрополита. За їхнім наполяганням в Києві була заснована особлива митрополія. Митрополит київський продовжував призначатися константинопольським патріархом. Так утворилися дві руські міирополії: одна керувала північно-східною частиною Русі, інша - південно-західною . У 1453 р. Константинополь був взятий турками, і вся Візантія опинилася під турецькою владою. У 1551 р. за царя Івана Васильовича Грозного в Москві відбувся відомий церковний собор, що одержав назву «Стоглавого», тому що збірник його постанов складався зі ста глав. Цей собор підтвердив слушність старих церковних книг, вказавши лише на незначні описки і наклав суворі церковні покарання для тих, хто порушує правила святих апостолів, противитися вчиненню служби за церковним статутом. У 1589 р. за царя Федора Івановича в Москву приїхав східний патріарх Ієремія. Хоча фактично Московський митрополит був уже незалежний від Константинопольского патріарха, перебування в Москві патріарха Ієремії російська церква використала для заснування патріархії, і в той же рік Митрополит Московський Іов був зведений у сан всеросійського патріарха. Звертаючись до царя Федора, патріарх Ієремія сказав: «Ветхий Рим пал от ересей, вторым Римом – Константинополем завладели турки; твое же великое Российское царство – третий Рим – всех превзошел благочестием». Але саме в той час, коли російська церква досягла найбільшої величі і розквіту, у ній відбувся розкол, що розділив російських людей. Ця сумна подія трапилася у царювання Олексія Михайловича й у патріаршество Нікона у другій половині XVII століття.^ Реформи патріарха Нікона і розкол російської церкви . Патріарх Нікон став вводити в російську церкву нові обряди, нові богослужбові книги й інші нововведення самовільно без схвалення собору. Це і стало причиною церковного розколу. Хто пішов за Ніконом, тих народ став називати «Ніконіанами», або новообрядцами, самі ж послідовники Нікона, користуючись державною владою і силою, проголосили свою церкву православною або пануючою, а своїх супротивників стали називати образливим і принципово зрадливим прізвиськом «раскольники». На них вони звалили і всю провину церковного розколу. Насправді ж супротивники Ніконовских нововведень не спричиняли ніякого розколу: вони залишилися вірними стародавнім церковним обрядам. Тому вони називали себе православними старообрядниками, старовірами. Хто ж був справжнім ініціатором розколу? Патріарх Нікон вступив на московський патріарший престол у 1652 р. Ще до посвячення в патріархи він зблизився з царем Олексієм Михайловичем.Разом вони і спланували переробити російську церкву на новий лад: ввести в ній нові чини, обряди, книжки, щоб вона у всьому походила на грецьку . Гордий і самозакоханий патріарх Нікон не мав великої освіти. Але зате він оточив себе ученими українцями, із яких найбільшу роль став відігравати Арсеній Грек. Виховання й освіту він одержав у Єзуїтів, після прибуття на Схід він прийняв Магометанство, потім знову примкнув до православ'я, а потім схилився до католицтва. Коли він з'явився в Москві, його відправили в Соловецкий монастир як небезпечного єретика. Звідси і взяв його Нікон до себе і відразу зробив помічником у церковних справах. Це викликало велику спокусу і ремство в середовищі віруючого населення. Але суперечити Ніконові було не можливо. Цар надав йому необмежені права в справах церкви. Нікон, підбадьорений царем, робив, що хотів, не радячись ні з ким. Спираючись на царську дружбу і владу, він рішуче приступив до церковної реформи. Нікон називав себе за прикладом римського папи «крайнім святителем», титулувався «великим государем» і був одним із самих заможних людей Росії. До архієреїв ставився надмінно, принижував і переслідував інше духовенство. Усі страшилися і тріпотіли перед Ніконом. Історик Ключевский називає Нікона церковним диктатором. В ті часи ще не було друкарень, книги переписувалися вручну. В Росії богослужбові книги писалися в монастирях і особливих майстернях при єпіскопах. Російський народ любив книгу і вмів її берегти як святиню. Найменша описка в книзі, недогляд, помилка вважалися великим гріхом. От чому численні рукописи старого часу , що дійшли до нас, відрізняються чистотою і красою написання. У стародавніх рукописах важко зустріти виправлення і закреслення. Помічені в старих книгах істотні похибки були усунуті ще до Нікона, коли в Москві почала діяти друкарня. Виправлення книг проводилося з великою обережністю. Зовсім інакше проводилося виправлення за патріарха Нікона. На соборі 1654р. було вирішено виправляти богослужбові книги за стародавніми грецькими і стародавньослов'янськими книгами, насправді ж виправлення відбувалося за новими грецькими книгами, що були надруковані у єзуїтських друкарнях Венеції і Парижа. Про ці книги навіть самі греки відзивалися як про перекручені і погрішні. Найважливішими змінами та нововведеннями були такі: Замість двоперсного хресного знаку, що був перейнятий на Русі від грецької православної церкви разом із християнством, була введено триперстя. В старих книжках у сполученні з духом слов'янської мови завжди писалося і вимовлялося ім'я Спасителя «Ісус», в нових книжках це ім'я було перероблено на грецизоване «Іісус». В старих книжках встановлено під час хрещення, вінчання й посвячення храму робити обхід за сонцем в знак того, що ми йдемо під Сонцем-Христом. В нових книжках введено обхід проти сонця. В старих книжках, у Символі Віри, читається: «И в Духа Святого Господа истиннаго и животворящаго», після ж виправлення слово «истиннаго» було викинуто. Замість «сугубої», тобто подвійної аллілуії, була введена «трегубая» (потрійна) аллілуія. Божественну літургію в стародавній Русі чинили на семи просфорах нові справщини ввели пятипросфор`я, тобто дві просфори виключили. Ці зміни церковних узаконень і обрядів не могла не викликати різкого опору з боку російських людей, що свято берегли святі книги і звичаї. Окрім цього факту зміни стародавніх книг та церковних звичаїв різкий опір серед людей викликали ті засоби, за допомогою яких патріарх Нікон та цар, що підтримував його, насаджували ці нововведення. Жорстоким гонінням і стратам піддалися російські люди, що не сприймали церковних нововведень. Патріарх Нікон почав свої реформи із скасування двоперсного додавання. Вся російська церква творила тоді Хресний знак двоперстям: три пальці (великий і два останніх) складали в ім'я святої трійці, а два (вказівний і середній) - в ім'я двох єств у Христі - божественного і людського. Святі отці свідчать, що сам Христос благословляв своїх учнів саме таким перстоскладанням. Нікон же наказав знаменуватися триперстям: складати перші три персти в ім'я святої Трійці, а два останні «иметь праздными», тобто ними нічого не зображували. Жодний святий отець і жоден із стародавніх соборів не свідчив про триперстя. Крім того, що в ньому не зображувалися два христовых єства, ще не правильно зображували на собі хрест трьома перстами в ім'я святої трійці, не сповідуючи в них людського єства Христа. Ці дії Нікона і його однодумців зробили їх в очах російського народу єретиками і відступниками від святої церкви. Проте дворянська держава вбачила в старообрядництві рух що підривав підвалини кріпосницького ладу й авторитет пануючої церкви. На церковному соборі 1666-1667 рр. прихильники старовір`я були визнані єретиками і розкольниками. Тим самим вони підпадали під дію статей «Уложения» 1649 р., за якими злочин проти віри та церкви вимагав страти злочинчів. Проте деякий час уряд обмежувався порівняно помірними покараннями – засланням із конфіскацією майна. Лише після того, як старообрядницький рух набуває великих розмірів і переростає рамки тільки релігійного руху, а політичні симпатії прихильників «старої віри» стають більш визначеними, уряд переходить до політики жорстоких репресії. Починаючи з 1676 року, стали з'являтися укази про розшук розкольників і спалення їх у зрубах. У 1682 році були спалені пустозерскі ссильники на чолі з Авакумом – загальновизнаним лідером старообрядництва того часу. А в 1685 році були видані особливі статті про міський суд, за якими завзятих розкольників мали спалювати в зрубах, тих, що приймають стару віру - бити батогом, а інших розкольників - засилати в монастир. Для розшуку старовірів, що втікали від переслідування, направлялися спеціальні воєнізовані групи. Проте всі ці заходи не призводили до яких-небудь суттєвих результатів. Число прихильників «старої віри» продовжувало неухильно зростати. Петро I у початковий період свого царювання мало цікавився релігійними справами. Згодом він вирішив використовувати старообрядництво для одержання додаткових прибутків. З цією метою в 1714 році було видано указ, за яким на всіх старообрядників накладалося подвійне подушне. Прихильники «старої віри», що сплачували подвійне подушне і одержали назву «записних розкольників», користувалися певною релігійною свободою. Вони були зобов'язані носити одяг встановленого урядом зразка. У більшості випадків старообрядники намагалися ухилитися від запису на подвійне подушне: або тікали в недосяжні для урядового розшуку глухі лісисті місцевості, або лицемірно прикидалися православними. Для упорядкування зборів подвійного подушного і розшуку тих старообрядників, що ухилялися від його сплати, у 1725 році була створена спеціальна «Раскольничья контора». Одночасно з цим велика увага приділялася місіонерській діяльності серед старообрядників, що набула особливих масштабів у Нижньогородському краї. Після смерті Петра I старообрядники користувалися деякий час відносним відпочинком та свободою, але в жорсткі часи біронівщини урядовий тиск на них посилився. Діяльність воєнізованих загонів для розшуку “тяглецов-раскольников”, що скривалися від уряду, набуває в цей період широкого розмаху. Подібна політика по відношенню до старообрядництва продовжувалася й у наступні десятиліття. В другій половині XVII століття, коли прихильники «старої віри», ще не усвідомлюючи розбіжностей або навіть суперечностей своїх інтересів, виступали в якості більш-менш однорідної маси. Вони деякий час мали надії тими або іншими засобоми змінити існуюче становище і домогтися перемоги в боротьбі з ненависним їм «Ніконіанством». Проте вже незабаром вони змогли переконатися, що ні чолобитні, адресовані тому чи іншому царю, ні участь у змовах або відкритих повстаннях не приносили їм бажаної перемоги. Більш того, старообрядництво зазнавало масових переслідувань і репресій з боку царського уряду. Втративши надію змінити хід боротьби на свою користь, старообрядництво переходить в сферу суто релігійного протесту. Воно проклинає ненависну йому дворянську державу, проголосивши її царством антихриста. Проте, оскільки вони вирішили, що загибель антихриста відбудеться не від руки людей, а від руки Бога, старообрядники усі свої надії поклали на небесний порятунок, на надприродні сили. Тим самим соціально-політичний протест був втілений у форму релігійного протесту, що веде убік від активної класової боротьби. Есхатологія (і антихристологія, зокрема) з цього часу міцно займає головне місце в ідеології старообрядництва. У певній мірі старообрядництво являє собою есхатологічний різновид православ'я. Есхатологічні ідеї виступають вже на самому початку розбіжностей між «старою» і «новою» вірою. Їх зародки дали про себе знати ще в середині 50-х років XVII століття, коли слідом за моровою виразкою 1654 року, під час якої вимирали цілі села, голод 1655 - 1656 років. Оскільки ці стихійні лиха співпали у часі з початком реформи Нікона, народ вважав їх свого роду небесним знаменням, карою за відступ від «щирої» віри, тим більше що саме тоді було і ще одне дивовижне явище - «хвостата зірка і криваві стовпи». Після собору 1656 року антихристологія одержала уже відоме письмове оформлення. На думку книгарів, антихрист повинний був з'явитися в 1666 році, а через три роки, у 1669 році, повинен був нібито відбутися кінець світу. Так, наприклад, архімандрит Новоспаського монастиря Спиридон (із роду бояр Потьомкіних) виступив у 1659 році зі своєю релігійною концепцією історичного процесу у вигляді ряду послідовних відступів церкви від щирої віри, причому кожний новий відступ відокремлювався від попереднього терміном у 10 разів меншим. На думку Спиридона, сатана був зв'язаний при воскресінні Христа на 1000 років. Через 600 років після його звільнення відбувся перший відступ: відійшла від щирої віри Західна Русь, прийнявши унію. Ще через 60 років відступила від щирої віри Москва, прийнявши реформу Нікона. Через 6 років Спиридон пророкував «останній відступ», коли прийде сам антихрист, якому розчищають шлях Ніконіати, винищуючи святі догмати. Авакум проповідував, що слуги сатани не тільки Нікон, але і цар: вони являли собою два роги апокаліпсичного звіра. Зміст усіх цих богословських міркувань полягав в одному: антихрист вже прийшов у світ і запанував у Москві, отже, і кінець світу вже не далеко. Ці богословські міркування доходили у своєрідному вигляді і до селянства. Селянству були далекі суперечки про доцільність або невірність старих богослужбових обрядів, значення яких воно не розуміло. Але скасування «старої віри» стало для нього свого роду завершенням скасування усіх «старих вольностей». Тому значна частина селянства погодилася в оцінюванні реформи Нікона з ідеологами старообрядництва, тим більше що впевненість у близькому кінці світу давала їм деяку надію на швидкий порятунок від страшної убогості і бідувань. Повіривши в щирість пророцтв про кінець світу, що наближається, прихильники «старої віри» стали активно до нього готуватися. З 1668 року селяни покинули усі польові роботи, а з настанням 1669 року багато хто з них був охоплений панікою. Чекали, що сонце і місяць погаснуть, зірки впадуть на землю, а вогненні ріки з`їдять всю «тварь» земну. У Поволжі наприклад, селяни залишали ріллі і йшли в ліси. Одні почали поститися до смерті, інші заготовили собі труни, щоб лягти в них перед другим пришестям, і сповідувалися один перед одним. Очікування кінця світу принесло селянам і їхнім поміщикам величезні руйнування і шкоду, але не принесло очікуваного порятунку. Проте навіть обмануті надії не могли похитнути есхатології старообрядництва, тому що умови, що породили їх, не тільки залишалися в силі, але навіть продовжували загострюватися. Авакум заявив, що «останній чорт ще не бував», що «Ілля і Єнох колись прийдуть». За його словами, відбулася проста помилка в розрахунках: рахували з дня народження Христа, а треба було вести відлік з дня його воскресіння. Тому потрібно до 1666 року додати 33 роки земного життя Христа, і тоді маємо 1699 рік - рік пришестя антихриста, а кінець світу буде через три роки після цього, у 1702 році. Антихристологія не тільки не відступила на задній план, але й ще більш посилилася в зв'язку з урядовими репресіями, що підігрівали і підтримували її. Наприкінці XVII - початку XVIII століття антихристно-логічні ідеї старообрядників знайшли новий плодючий грунт в реформах Петра I. Ревізія і подушні податі, що остаточно знищували останні вільні елементи в селі, криваві ростріли, запровадження іноземних звичаїв і одягу, гоління борід у бояр і багато іншого - усе це наводило фанатично настроєних людей, якими були старообрядники, на думку про вжодження на російський престол антихриста. “Выписана история печатна о Петре Великом”, що виходить із старообрядницьких кіл, доводила, що антихрист - це Петро I. «Той же лжехристос, - говорилось в ній, - учини описание народное, исчисляя вся мужска пола и женска, старых и младенцев, живых и мертвых, возвышаяся над ними и изыскуя всех, дабы ни един не мог скрытися от рук его, облагая их даньми великими - не точию на живых, но и на мертвых». Вже наприкінці XVII століття положення про воцаріння у світі антихриста одержує в старообрядництві силу догмата, що визначав ставлення до «світу», тобто до кріпосницької держави. Характерною рисою старообрядництва стає в цей період різке протиставлення «істинно віруючих християн» (тобто старообрядників) «світу», у якому запанував антихрист. Істинно віруючим строго наказувалося утримуватися від будь-якого спілкування з «мирськими» - представниками «світу антихриста» - у їжі і молитві. З цього часу в старообрядництві посилюється проповідь відходу зі «світу», у якому нібито запанував антихрист. Питання про те, як врятуватися від загибели, від причетності до «світу» антихриста в старообрядництві кінця XVII - першої половини XVIII століття вирішувалося двояко: шляхом добровільної смерті або шляхом утечі від «слуг антихристових». Найфанатичніші і найпослідовніші прихильники старовірувань обирали найбільш «правильний» шлях на небо - добровільну смерть, головним чином через самоспалення. Самоспалення, що одержало поширення переважно серед селян Півночі і Сибіру, носило характер релігійного акту очищення. Його проповідники підтверджували, що недостатньо піти від антихриста в пуселю, потрібно ще й очиститися від його нечистоти і спокутувати тимчасове спілкування з ним. Перший акт такого очищення - «водохрещення в Єрдані» (тобто в будь-якій річці), другий - «хрещення вогнем». Самоспалення потрібно було для того, щоб «не погибнуть зле духом своим» , врятуватися від зла, спокутувати й очистити свою душу. Ця спокута й очищення провадилася вогнем, очисна сила якого є непохитна, тому що вогонь не тільки змиває нечисть, але й остаточно знищує її. Дуже важливо було згоріти за власним бажанням, тому що тільки в цьому випадку акт спокути мав свою силу. Чималу роль у пропаганді самоспалень відіграв, безумовно, Авакум, що писав про перших самоспалених, що їм «воистинно будет добро». «На что путче сего? »- повчав він в одному з своїх послань. І ось починаючи з 1676 року, тобто незабаром після придушення повстання С. Разіна і відразу ж після придушення Соловецкого повстання (тут, безумовно, ми маємо не просто збіг у часі, а закономірний зв'язок), запалали зруби, скити і церкви із самоспаленими. Фанатичні прихильники «старої віри» горіли родинами і цілими селами, у деяких випадках кількість згорілих перевищувала тисячу чоловік. За приблизними підрахунками, до початку XVIII століття згоріло 8834 прихильників «старої віри», причому майже усі спалювання 70 - 80-х років відбувалися добровільно, без жодних втручань ззовні. З 1700 по 1760 рік у результаті самоспалень загинуло ще 1332 фанатика-старообрядника, і лише пізніше кількість жертв цієї форми протесту почала зменшуватися. Усього, на думку деяких авторів, згоріло біля 20 000 прихильників старовір`я. Природно, що на шлях крайнього фанатизму могла стати лише порівняно невелика частина старообрядництва. Основна ж маса його прихильників, рятуючись від переслідувань і репресій царського уряду, віддала перевагу втечі в «пустелі», на незаселені, важкодоступні околиці Росії - у Помор'я та Заволжжя, на вільний Дон і на Яїк, у прикордонні з Польщею повіти Чернігівщини. Окремі хвилі старообрядницької колонізації направляються на Урал і в Сибір. Втікали старообрядники і за російські кордони - у Туреччину, Австрію, Польщу і Швецію. Там, у пустельних або малозаселених місцях заснували вони свої колонії - слободи, лагодження і скити. Багато з них перетворилися згодом у промислові і торгові центри. Лише після 1685 року уряд звернув увагу на втечу людей та їхнє самоспалення і почав посилати спеціальні військові загони для розшуку швидких старообрядників, причому їм давалися особливі інструкції на той випадок, якщо утікачі замислять здійснити обряд самозпалення. Проте, як правило, прихід військової команди і слугував сигналом до самоспалення, врятувати ж кого-небудь із бурхливого полум'я вдавалося рідко. Ніякі урядові заходи не досягали потрібного результату - втеча і самоспалення старообрядників, що почалися в другій половині XVII століття, продовжувалися усю першу половину XVIII століття. «Так втікало й очищало себе, - писав Н. М. Нікольский, - від скверни антихристової кріпосницької держави селянство». Вже наприкінці XVII століття створюються старообрядницькі центри: Помор'я, Північно-Захід, Керженець, Стародуб`є, Вэтка і Дон. Оселившись на нових місцях, приховані від урядового ока, старообрядники мали можливість осмислити найважливіші для них питання про ставлення до дворянської держави і пануючої церкви. Проте це ставлення, виражене в певній системі втілених у релігійну форму положень, не могло вже наприкінці XVII - початку XVIII століття бути єдиним для всього старообрядницького руху, оскільки до цього часу досить чітко виявилися розбіжності і розходження між суспільними групами, що були у нього втягнуті. Основними ж рушійними силами в старообрядництві як і раніше були посадні люди і селянство. Між ними не було і не могло бути повної єдності в питаннях про ставлення до феодально-кріпосницького ладу. Не було його й всередині кожної з цих соціальних груп. Серед посадного населення другої половини XVII століття намітився досить чіткий поділ за економічною ознакою. Це, з одного боку, «кращі люди», серед яких виділялася своїм багатством найбільш привілейована частина, а з іншого боку, «молотшие», серед яких були ремісники і дрібні торговці. Ще нижче «молотших» знаходилися на майнових сходах « самые молотшие», «худые», «самые худые» і, нарешті «бобыли». Серед цих останніх категорій було чимало так званих “работных” людей, що жили від продажу своєї праці різноманітним підприємцям, власникам майстерень і мануфактур. Невдоволення економічною політикою дворянської держави і розмірами податків було властиво усім прошаркам посадового населення кінця XVII - першої половини XVIII століття. Проте це невдоволення виражалося по-різному. Якщо багата купецька верхівка скаржилася головним чином на обтяжливість численних державних служб, на наявність казенних монополій та внутрішніх митниць, а також на конкуренцію іноземних купців і промисловців. Невдоволення виражалося в різкій і непримиренній формі, представляючи собою протест проти нещадної експлуатації міського населення дворянською державою. Царський уряд був головним чином прхильний до буржуазної верхівки, шкодячи рядовій міській масі, на плечі якої припадали найважчі повинності. Багата верхівка посадовців стала приєднуватися до старообрядницького руху лише з кінця XVII і на початку XVIII століття у зв'язку з тими змінами у господарстві і соціально-політичному ладі держави, що були викликані реформаторською діяльністю Петра I. Найсприятливіший грунт для свого поширення старообрядництво знайшло в селянстві. Проте і селянство не було вже однорідним у той час. У другій половині XVII століття почалося розшарування в його середовищі, що було характерно для його. Виділяються багаті селяни, що засновували лавки в містах, що торгували на ярмарках і брали підряди на постачання товарів до скарбниці. Істотні розбіжності спостерігалися між чорносошними (державними) селянами Півночі і Північного Заходу і поміщицьких селян Центру і Півдня. Цікаво відзначити, що старообрядництво (особливо безпоповщина) переважно набуло поширення саме серед чорносошного селянства, переважно пов'язаного з ринками і усілякими промислами. Різноманіття економічних і соціальних вимог класів та станів, що приєдналися до старообрядницького рух, не могло не відбитися на його ідеології, яка з самого початку відрізнялася великою неоднорідністю. Ця соціальна неоднорідність стала основною причиною розпаду старообрядництва на багато напрямків , течій і толків. Велике значення мали також економіко-географічні й етнографічні розбіжності, що спостерігалися навіть всередині однієї і тієї ж соціальної групи. Нарешті, чималу роль у роздробленості старообрядництва на толки, а потім і на згоди зіграла відсутність єдиної церковної організації з її обов'язковими для всіх дисципліною і догматикою, як це було, наприклад, у православ'ї. У зв'язку з цим у старообрядництві був надзвичайно великий авторитет окремих наставників або начотчиків. Нерідко толк або згода одержували назву за імені свого фундатора (філіпповский, федосєївский та інші ).^ Поповщина і безпоповщина. Формування основних старообрядницьких толків. Єдиної думки у визначенні того, що являє собою старообрядництво з релігійної точки зору, в істориків-марксистів немає. В. Д. Бонч-Бруєвич думав, що старообрядництво варто рішуче відмежувати від сектантства і що з релігійної точки зору старообрядники погоджуються з православ'ям за всіма основними питаннями віровчення, догматики, за поглядами на традиції і писання, розходячись із ними тільки в деяких тонкощах обрядовості. Н. М. Нікольский вважав за можливе деякі течії старообрядників відносити до сектантства. Нарешті, деякі сучасні атеїсти схильні включати все старообрядництво до сектантства. Питання про релігійну характеристику старообрядництва в теперішній час не можна вважати остаточно вирішеним. Безумовно, старообрядництво являє собою дуже складне за своїм соціальним складом релігійний суспільний рух, об'єднаний у формальному сенсі запереченням церковних нововведень середини XVII століття. Проте ці зовнішні відмінності від православ'я характерні головним чином для поповщини. Безпоповщина ж зберегла у своїй богослужбової практиці лише частину церковних обрядів і до того ж у сильно спрощеному вигляді, а деякі безпоповскі течії взагалі відмовилися від будь-яких обрядів. Тому вихідні позиції «старої віри» для безпоповщини являли собою по суті лише основні аргументи для обвинувачення офіційної церкви у відступі від «щирої» віри. За своєю природою вона схожа на старе російське сектантство і застосування стосовно неї термінів «старовір`я» або «старообрядництво» надзвичайно умовне. Поділ старообрядництва на два основних напрямки - поповщину і безпоповщину - відбулося в середині 90-х років XVII століття, коли серед послідовників «старої віри» надзвичайно гостро виникло питання про те, яким чином вийти з безвиході, що склалася у зв'язку з тим, що священиків доніконівского, старого призначення до цього часу майже не залишилося в живих. За вченням безпоповців церква не є необхідної для порятунку душі. Основний доказ безпоповців на користь цього твердження полягав у тому, що все щире священство було винищено антихристом і що попи нового призначення «не священи суть», тому що після Нікона церква відступила від щирої віри. Крім того, було висунуте положення про те, що священство має не тільки тайностне значення, але і духовне, за яким «кожний християнин є священик». Для підтвердження цього положення безпоповці звичайно посилалися на слова Іоана Златоуста: «Сами себя освящайте, сами себе священники бывайте». Антихристологія займала визначне місце у віровченні безпоповщини, але її питома вага в різноманітних безпоповских толках була неоднаковою: менше - в помірних і більше - у крайніх, радикальних, що найбільш рішуче протестували (хоча й у релігійній формі) проти самодержавно-кріпосницького ладу. За винятком декількох безпоповских течій, що проповідували воцаріння антихриста особисто (тобто втіленого в конкретних особах), всі інші визнавали воцаріння антихриста духовного (тобто сукупність єресей, що перебували на їхню думку, в офіційній церкві). Безпоповці в принципі не заперечували монархію ,їхнє вороже ставлення до царської влади пояснювалося головним чином тим, що вона переслідувала старообрядництво і покровительствувала пануючій церкві. В силу цього більшість безпоповців довгий час виключало богомолення за царя. Всі церковні таїнства безпоповці поділяють на «нужно потребные» і «просто потребные». До перших вони відносять тільки хрещення, покаяння (сповідь) і причастя; інші ж таїнства, на їхню думку, «для порятунку душі» не обов'язкові. Хрещення і сповідь дозволяється за необхідності проводити звичайній людині. Причастя безпоповці тлумачать у духовному сенсі (як бажання причаститься святих таїнств). Що стосується шлюбу, то якщо для початкової безпоповщини було характерно його рішуче заперечення, то пізніше, у другій половині XVIII століття, «брачники», або «новожони», були вже майже у всіх основних толках безпоповщини. Керування общиною і богослужбовою практикою здійснювалися у безпоповців виборними наставниками і начотчиками. На формування безпоповщини певний вплив мали місцеві умови і релігійні традиції Півночі і Північного Заходу Росії. У важкодоступному і малонаселеному Помор'ї церков було мало, причому деякі з них довго залишалися без священиків. Тому багато жителів цього краю вмирали без сповіді і причастя, немовлята хрестилися звичайними людьми, шлюбні пари жили без вінчання. Зрідка поморці, збираючись на суспільне богослужіння без попа, задовольнялися службою начотчика. Все це полегшило поширення в Помор'ї старообрядництва саме у формі безпоповщини. Формування безпоповщини відбувалося не без впливу релігійних традицій Новгородської і Псковской земель, що були відомі в XIV - XVI сторіччях як центри реформаційних течій стригольників . Для початкової історії безпоповщини характерно те, що основних своїх послідовників вона знайшла серед черносошного селянства Півночі і Північного Сходу. Усі основні толки безпоповщини сформувалися в регіонах, розташованих північніше Москви, і лише пізніше, з другої половини XVIII століття, безпоповщина стала поступово просуватися на південь. Безпоповщина ніколи не являла собою єдиного релігійного утворення, розпадаючись на такі основні толки: поморський, федосіївский, філіпповский, нетовский і мандрівничий. Всі вони, за винятком мандрівничого, склалися наприкінці XVII або на початку XVIII століття. Ставлення безпоповців до православ'я і до поповщини, як правило, характеризувалося релігійною нетерпимістю і фанатизмом. Усіх , хто переходив до них з православ`я, поповців і навіть безпоповців-неперекрещенців безпоповці-перекрещенці приймали тільки через повторне хрещення, тобто так само, як єретиків та іновірців, «першим чином». Релігійну відчуженість (аж до заборони спілкуватися між собою в їжі і молитві) виявляли стосовно один одног навіть близькі за віровченням безпоповскі толки . Найбільшим впливом у безпоповщині першої половини XVIII століття користувалася поморщина. Перша поморська община виникла в 1694 році (за іншими данними - у 1695) серед повенецьких лісів, по річці Вигу, біля озера Виг. Її фундатором був дяк Данило Вікулін, тому і сам толк іноді називають даниловским. Проте популярність і вплив у старообрядницькому світі Виговска община отримала завдяки двом братам - Андрію та Семену Денисовим, що походили із зубожілої гілки роду князів Мишецких. Перший час Виговска община була майже винятково селянською за своїм складом, із невеличким домішком чернечого елемента. Умови життя були надзвичайно суворими, членам общини потрібно було самотужки розчищати непрохідні території під жили і ріллю. Спочатку було введено навіть спільне споживання. В поглядах поморців цього періоду, наповненого боротьбою за існування в умовах суворої природи, відчувалося різке протиставлення «світу» і общини «християн євангельського проповідування». Поморці заперечили царську владу («за царя не молимо»), не приймали вони з «світу антихриста» і попів. Перед кінцем світу рекомендувалося вести доброчесне і незаймане життя, щоб потрапити в число божих обранців і забезпечити собі райське життя. У зв'язку з прийдешнім кінцем світу шлюб проголошувався таким що втратив будь-який сенс. Поступово населення Выговскої общини збільшувалося за рахунок людей ,що втікали, шукаючи порятунок, зростала кількість скитів і подвірь, поступово виникли різноманітні майстерні, кузні, цегельні заводи. Потреба у хлібі й інших харчових продуктах змусила общинників вступити в економічний зв'язок із центральної Росією, тобто із «світом антихриста». Виговці почали займатися рибальством, тваринництвом, хліборобством на орендованій землі, полюванням і тор