«Дендрологічний парк «Софіївка»

Київський національний університет будівництва та архітектуриКафедра українознавстваРеферат на тему: «Дендрологічний парк «Софіївка»Підготувала студентка гр. ТВ – 13 Загорулько Оксана Перевірила Дикарева Л. Ю.Київ 2007ВСТУП За майже 200-річний період про парк, який незабаром після його створення став називатися "Чудом України", напи­сано дуже багато. В перші роки "Софіївку" описувати очевидці, за­хоплюючись її дивовижною красою. До 1813 р. відвідувачі ще могли розмовляти з першим зодчим парку Л. Метцелем. Минали роки, і парк Потоцьких перейшов у власність держави. Ще з початку існування його історія стала обростати леген­дами і вигадками, проте у першій половині XIX ст. вона була близь­кою до істини. У другій половині минулого сто­річчя про "Царицин сад" (так з 1836 р. стали називати "Софіївку", хоча її колишня назва не забувала­ся) з кожним роком різними мо­вами, а в основному російською і польською, збільшувався потік на­риєш, статей, нотаток і спогадів у часописах, газетах, добірках, енциклопедичних і географічних слов­никах та інших виданнях. Автори запозичували один у одного числен­ні помилкові відомості про почат­ковий період будівництва парку, про відомче підпорядкування його після вилучення в Олександра Потоцького, про дати спорудження об'єктів парку і їх назви. Зодчий Л. Метцель з талановитого польсь­кого військового інженера стає бельгійцем, управляючим незлі­ченними маєтками Станіслава Щенсного Потоцького. У читача, якого зацікавила іс­торія "Софіївки", природньо, виникає запитання, чому цей шедевр паркового мистецтва було споруджено в Умані. Відповісти на це запитання можна, лише озна­йомившись хоча б коротко з істо­рією Уманщини і життєвим шляхом графа Станіслава Щенсного (Фелікса) Потоцького. Уманщина у 1609 р. належала до Поль­щі та була подарована польським королем графу Калиновському, який передав її як придане одній із своїх дочок — Гслені. Вона 1726 р. цей маєток продала Станіславу Потоцькому, який 1732 р. подарував його своєму племіннику Францишику Салезію. Магнат Францишек Потоцький, онук коронного гетьмана шляхетської Польщі, або Речі Посполитої, був над звичайно багатим. Батьки плекали мрію, що дружиною їхнього сина буде якщо не королівська дочка, то, у всякому разі, дочка багатого князя або графа. Всупереч мріям батьків він полюбив Гертруду, дочку графа Я. Комаровеького, який володів лише кількома селами. З нею Щенсний таємно від своїх батьків повінчався 1770 р. Це за міжжя кошгувало Гертруді, тоді вже вагітній, життя. Гертруду викрали і перевозили, щоб позбавити волі у монастирі. Дорогою, щоб вона криком не зрадила своїх викрадачів, її накрили подушками, під якими вона задихнулася. Батько Гертруди розпочав судову справу, яка загрожувала Салезію Потоцькому вигнанням з Польщі. Не втри­мавши сорому, який у майбутньому чекав на них, на початку 1772 р. раптово померла мати Щенсного, а 11 жовтня того самого року помер і батько. 20-річний С. Щ. Потоцький залишився єдиним господарем величезного мастку, обтяжений мільйонними боргами батька. Одружившись 1774 р. на багатій нареченій знатного графського роду Юзефіні Амалії Мнішск, Щенсний через рік переніс свою резиденцію на територію Польщі в Тульчин. Всі свої маєтки у Галичині він віддав графу Попінському. У 1782 р. в Тульчині було спо­руджено прекрасний палац; тут же заклали великий парк, багатий не тільки місцевою, а й екзотичною рослинністю. У своїх маєтках Потоцький ве­лику увагу приділяв удосконаленню сільського і лісового господарства. Головний управляючий маєтками був досвідченим фахівцем. У маєт­ках висівати нові на той час у Поль­щі сорти пшениці, жита, вівса. Весною в маєтках Потоцького всі села були вкриті білосніжним цві­том фруктових дерев. В Україні С. Щ. Потоцькому на­лежало близько 1,5 млн га, на нього працювало 130 тис. кріпаків, а річ­ний прибуток пана складав 3 млн злотих. З 1773 р. С. Щ. Потоцький поринув у політичне життя Польщі. Він отримав від короля звання воєводи Руського. Руське воєводство — Галичина — належало тоді до Австрії, і польський воєвода не виконував там ніяких обов'язків, однак це звання давало йому право вважатися сенатором. На польському сеймі 1784 р. Потоцький об'явив, що дарує Речі Посполитій артилерійський полк і забезпечує його подальше утримання. Цей полк повинен був стояти у Тульчині, і для створення артиле­рійської частини сюди 1786 р. був направлений поручик Л. Метцель, майбутній зодчий "Софіївки". Коли на польському сеймі 1788— 1789 рр. справи пішли не так, як бажали магнати, С. Щ. Потоцький з сім'єю виїхав до Відня і багато подорожу вав за кордоном. В Яссах, Потоцький познайо­мився з прекрасною гречанкою Со­фією — дружиною генерала росій­ської армії, коменданта Херсона графа Юзефа Вітта. Хто ж вона — ця загадкова жінка, для якої було споруджено один із найкращих пар­ків світу і названо в її честь? Існує дві версії походження Софії. Згідно з одною вона народилася 1760 р. (за іншими дани­ми — 1761 або 1762 р.) 1 січня (11 н. ст.) в турецькому місті Бурса, у сім'ї збідні­лого грецького торговця худобою Кос­тянтина. У 70-х роках сім'я Софії пере­їхала до Стамбула. Приблизно 1775 р. помер її батько, і мати вийшла заміж за вірменина, який теж незабаром помер. До того ж під час великої пожежі в Стамбулі згорів їх будинок. Залишившись без засобів існування, Марія, за прикла­дом молодшої сестри, яка була дружиною купця Главані, стала стамбульською кур­тизанкою і звідницею в районі Пера, де знаходились іноземні посольства. В травні 1777 р. обставини зму­сили Марію привести свою доньку Дуду (так звали Софію в сім'ї) до польського посла в Турцїї Кароля Боскампа-Лясопольського. У польській місії Софія користувалася великим успіхом. 27 травня 1778 р. Боскамп відбув до Варшави. Перед від'їздом він найняв для Софії квартиру турецького перекладача, забез­печив грошима і поклав у банк на її ім'я 1500 піастрів як придане на випадок виходу заміж. Вдячна Софія писала йому до Варшави листи і вже у грудні 1778 р. отримала від Боскампа запрошення приїхати до нього для виконання попе­редньої ролі з обіцянкою в майбутньому видати її заміж за багатого купця. У січні 1779 р. Софія виїхала у супроводі опікунів, призначених Боскампом, через Болгарію в Польщу, але до Варшави не доїхала. З квітня Софія прибула в Кам'янець, де познайомилася з 39-річним сином ко­менданта Кам'янецької фортеці майором Юзефом Віттом. Вона запевняла його що по­ходить із знатного роду Панталіса Маврокордато, а зараз як наре­чена Боскампа прямує до Варшави. Палкий майор безтямно закохався в прек­расну Софію, і вже 14 червня 1779 р. Софія і Юзеф таємно від його батьків обвінчалися у церкві с. Зеленьківці непо­далік від Кам'янця. Старий Вітт оскаженів від такої поведінки сина, але, завдяки ча­рівності Софії і її благанням, погодився признати це одруження. У 1781 р. молоді вирушили в подорож по Європі. Найперше вони відвідали Вар­шаву, де Софія гостювала у короля. На початку березня Софія була представлена Станіславу Августу. Цей візит відкрив їй шлях до вершин суспільної ієрархії, і з тієї хвилини майор Юзеф Вітт став просто чо­ловіком славної Софії. Там, де юна з'являлась, всі божеволіли від захвату. Далі шлях подружжя Віттів пролягав через Берлін, де Софія познайомилася з королем Прусії Фрідріхом II; потім у ку­рортному місті Спа вона проводила час з австрійським імператором Йосифом II. У Парижі на Софію звернули увагу Прованський, згодом король Людовік II, і молодий граф л'Артуа, майбутній король Карл X. Коли 17 листопада 1781 р. у Софії в Парижі народився син і звістка про це дійшла до польського короля, той відвідав Кам'янець, поздоровив старого Вітта з народженням онука. У 1782 р. молоді з тріумфом повернулися через Відень, Моравію, Сло­ваччину і Галичину в Кам'янець. У 1785 р., після смерті старого Вітта, новим комендантом Кам'янця було призначено генерала Юзефа Вітта. У 1787 р. Софія з групою польських магнатів відвідала Стамбул. Кожен день перебування у Стамбулі був для Софії новим і вишуканим святом, але тільки відблиски його падати на її знатних товаришів по подорожі. Де перебувала Софія взимку 1787/88 р., невідомо, пізніше пішли непевні чутки, що вона їздила до Петербурга, щоб звітуватися перед царицею про виконання нею якогось завдання. У травні 1788 р. Софія їздила з герцогом Шарлем Жозефом де Лінем, який перебував на військовій служ­бі у Росії, у Хотин, обложений тоді ро­сійськими військами, після чого часто проводила час в російському таборі серед військових. Контакти Софії з росіянами викликали незадоволення поляків комен­дантом Кам'янця. Немає точних відомостей, коли Софія познайомилася з головнокомандуючим російської армії Г. Потьомкіним, але дуже скоро юна опи­нилася під Яссами, а її чоловіка Потьомкін призначив комендантом Херсона з присвоєнням звання генерала російської армії. 18 березня 1791 р. Софію познайомили з Катериною II. На прохан­ня Потьомкіна цариця прийняла її дуже ласкаво і подарувала дорогоцінні діаманто­ві сережки, а на додачу, вірогідно, і маєток у Білорусії. На зворотному шляху Потьомкін бачився в Україні з командуючим польською армією Ю. Понятовським, че­рез якого Софія передала привіт королю. По дорозі в Ясси Потьомкін захворів і помер. Повернувшись в Ясси, Софія звернула увагу на С. Щ. Потоцького. А. І. Ролле стверд­жував, що Софія як агент Г. По­тьомкіна, схилила С. Щ. Потоцького на боротьбу проти нової польсь­кої конституції, але цьому немає жодних доказів. С. Щ. Потоцький зовсім втратив голову від кохання до Софії. Про роман Щенсного з Софією у Варшаві і Петербурзі ходили справжні легенди Докотились вони і у Відень до Юзефіни. але вона сама також була не без гріха і поводилась досить вільно. У травні 1792 р. у Торговиці, прикор­донному містечку маєтків Потоцького, було проголошено маніфест конфедерації магнатів, спрямований проти польської конституції а сам С. Щ. Потоцький став маршалом Торговицької конфедерації. Почалася збройна боротьба. На­прикінці червня Потоцький викликав Софію з Херсона до себе в Тульчин, і вони не розлучалися до перемоги Торговицької конфедерації 1793 р., яка закінчилась в Гродно, всупереч сподіванням конфедератів, а другим розподілом Польщі. Напередодні розподілу С. Щ. Потоць­кий вирішив назавжди покинути Польщу і Росію. 7 травня 1793 р. він склав угоду зі своєю дружиною, згідно з якою керівництво маєтками переходить до Юзефіни, а вона зобов'язується висилати йому щорічно 50 тис. дукатів за два рази, і виїхав із Петербурга до Гамбурга, де і поселився разом з Софією. У 1794 р. під керівництвом Т. Костюшка по­чалося повстання у Кракові, яке в квітні перекинулося до Варшави. У першу чергу стали розправлятися з торговичанами — однодумцями С. Щ. Потоцького. їх віша­ли на шибеницях або просто на ліхтарях. Обуренню Потоцького не було меж. Він письмово звернувся до Зубова з проханням, щоб цари­ця суворо покарала бунтівників. Зубов відповів Потоцькому, що цариця його поважає і запрошує особисто приїхати до Петербурга, щоб влаштувати свої справи і знову поселитися в Україні. 10 жовтня 1794 р. в битві під Мацеєвицями був поранений і взятий у полон Г. Костюшко. У листопаді царські війська зайняли Варшаву, повстання зазнало поразки. У 1795 р. відбувся третій розподіл Речі Посполитої. Потоцький, як і більшість польських магнатів-феодалів, не зазнав збитків. У травні 1795 р. С. Щ. Потоць­кий вирішив розлучитися з Юзефіною і повернутися у свої маєтки. Наприкінці червня він відплив ко­раблем із Любека до Петербурга. Софія часто писала Щенсному листи. Один із них надзвичайно важливий, бо по­яснює виникнення ідеї будівництва парку в володіннях Потоцького. Не­подалік від Варшави Софія зупи­нилася у містечку Неборове у гра­фині Гелени Радзивілл. Наступного дня 18 липня (н. ст.) господарка повезла її до свого розкішного пар­ку "Аркадія", збудованого у роман­тичному стилі з елементами грець­кої міфології. Софія писала Потоцькому: "Піс­ля обіду поїхали подивитися Аркадію. Важко собі уявити щось краще і романтичніше. Ти знаєш Аркадію, але бачив її 10 років тому. Уяви собі, як можуть вирости молоді де­рева за 10 років ... в Аркадію я закохана до божевілля; немає в світі жодного виду квітів і екзотичних рослин, які би тут не росли. Гуляючи садами Аркадії, я відчувала, що в розпалі літа пере­живаю знову весну. Аркадія дуже нагадує мені Крим; ти знаєш, що в тому краю при твоїх засобах можна б мати протягом двох років таку саму, а може пре­краснішу Аркадію, бо там не пот­рібно штучних насаджень? Правда, мій милий друг, що ми будемо мати сільце у Криму?..." У наступному листі від 19 липня вона доповнила своє прохання побажан­ням: "...якщо будемо мати садибу в Криму, накажеш встановити там ор­гани так само, як у Радзивіллової в Аркадії?..." Але Софія не знала дійсного стану фінансових справ у Щенсного, а вони були погані і він не міг придбати маєток у Криму. Дружина Потоцького зі своїми управляючими довела маєток мало не до краху. Потопький у Петербурзі згоди на розлучення не отримав, бо Юзефіну підтримувала Катерина II. На поча­ток осені 1795 р. він прибув до Умані. У лютому 1796 р. Софія також приїхала в Умань і побачила місто вперше. Незабаром було остаточно оформлено її розлучення з Ю. Віттом. Вінчання Щенсного з Софією відбулося 17 квітня 1798 р. в Тульчині. Очікуючи прибуття Софії зі Львова до Умані, С. Щ. Потоцький з Л. Метцелем зимою 1795/96 р. часто ходити на полювання в око­лицях міста. Побувати і в урочищі Кам'янка, яке починаюся від Крас­ної греблі на річечці Багно, що впа­дала в Уманку. Прорізане ярами урочище сягало скелястого берега Багна і було надзвичайно мальов­ниче. Одного разу Потоцький роз­почав розмову з Л. Метиелем про можливість спорудження на цьому місці парку, який він вирішив на­звати на честь своєї майбутньої дружини Софії "Софіївкою". Автором проекту "Софіївки" то­пографічного і архітектурного, а та­кож керівником усіх робіт з бу­дівництва був талановитий польсь­кий артилерійський офіцер, який до 1.793 р. перебував на службі Речі Посполитої, каштан Л. Метцель (1764-1848). Спочатку С. Щ. Потоцький планував всю долину Кам'янки з мальовничими пагор­бами і гранітними скелями перет­ворити на величезний англійський парк, обладнаний численними кас­кадами і фонтанами, гідними садів Сходу. Планувалося всі навколишні пагорби засадити деревами з роз­кішним листям, на відкритих прос­торах на південь до р. Уманки нижче с. Городецьке створити су­цільний зелений масив, а на північ­ному сході з'єднати парк насаджен­нями з Трековим лісом. На заході парк повинен був починатися від міської застави і продовжуватися на схід до с. Піковець, яке знаходиться в Білогрудівському лісі. Парк повинен був стати не лише найкрасивішим, а й найбільшим у Європі. У 1796 р. Л. Метаель отримав за­вдання почати будівництво. Йому в помічники, згідно з повідомленням самого Л. Метцеля, зробленим 1813 р. генералу Є. Комаровському (1897), було "виписано найкращого із чу­жих країв садівника". Ніяких планів, креслень і розрахунків по будівництву "Софіївки" не збереглося. Нерідко стверд­жують, що ніби їх у Л. Метцеля не було і навіть кріпаки під час бу­дівництва самі планували пейзажі на свій смак, тобто були будів­ничими парку. Все це вигадки. Як­би це було так, ніякого шедевра з "Софіївки" не вийшло б. Лише бу­дівництво водної системи — дуже важливої складової частини пар­ку — вимагало глибоко продумано­го плану. Потрібно було розробити чіткий графік робіт із заготівлі гра­нітних брил для гротів, постаментів, плит, планування рельєфу з вико­ристанням землі, вийнятої при бу­дівництві Верхнього і Нижнього ставів, а також розрахувати опти­мальну кількість пішої і кінної робочої сили. Л. Метцель повідо­мив, що в середньому на будів­ництві працювало по 800 чоловік. Можливо, що вже осінь 1796 р. і наступна після неї зима були використані для початку будівництва. Каменярі могли вирубувати в природніх скелях гроти Левиний, Локетек, Діани. Оскільки половина ложа для Нижнього ставу опинилась на скелі, тут вже могли починати підривні роботи. Готували і механіз­ми для підняття вантажів. Необхід­но було дати заявки в Італію на ви­готовлення мармурових скульптур. Не відповідають дійсності тверд­ження багатьох із тих, хто писав про "Софіївку", Що на її будівництві за­стосовувалася безплатна праця крі­паків. Насправді зайняті на бу­дівництві селяни отримували плат­ню. Одночасно з будівельними робо­тами велися численні посадки міс­цевих порід дерев на навколишніх пагорбах, а в окремих місцях — і рідкісних екзотичних рослин. В поемі С. Трембецького "Софіївка" говориться, що територія, на якій створено парк, раніше була безлі­сою, що у парку росли дві старі груші та десяток верб, які збе­реглися здавна. З цього не можна робити висновок, що парк збудова­но в такому місці, де раніше лісів ніколи не було. У західній частині парку росте дуб, якому понад 300 років, у підліску насаджень парку зростає багато дібровних трав'я­нистих рослин. 27 листопада 1799 р. Л. Метцель попросив С. Щ. Потоцького доста­вити з Тульчина багато ліціума (де­рези), якої майже немає у "Софіївці. Він повідомив графа, що весною 1799 р. було за­кінчено посадку місцевих дерев. Посадка екзотичних рослин продов­жувалась. Поруч з відомими усім деревами є гості з Антиподів, Атласа і Лівану. їх привезли за великі гроші через Одесу із Азії, Італії, Криму і висаджували головним чи­ном в Тампейській долині, на Єли­сейських полях і біля грота Фетіди. В листі Л. Метцеля від 30 травня 1801 р. повідомлялось, що тоді ще 40 грабарок продовжувати насипати землю на греблю Софіївського ставу (Верхній став); будівничий обіцяв найближчим часом скінчити спо­рудження Німфея (грота Фетіди). Отже, будівництво центратьної час­тини парку до травня 1802 р. по­винно бути закінчено. Вірогідно, тоді і відбулось його урочисте від­криття, присвячене до іменин Со­фії. 14 березня 1805 р. магнат С. Щ. Потоцький передчасно по­мер. І початковий план будівництва грандіозної "Софіївки" уже ніхто не реалізував, але те, що створено крі­паками Уманщини під керівниц­твом талановитого будівничого Л. Метцеля і його помічника са­дівника Оліви, отримало загальне признання як шедевр садово-парко­вого мистецтва. Т. Темері у "Путівнику" вказав загатьну суму витрат на будівництво у розмірі 2 000 250 крб. сріблом. Це відповідає 15 млн польських злотих. Немає потреби детально зма­льовувати первісний вигляд парку. Він, звичайно, значно змінився. Відсутні багато скульптур, а ті, що збереглися, реставровані і стоять не там, де були встановлені при Л. Метцелі. На своєму місці зали­шилася лише статуя Евріпіда, яку спочатку вважати статуєю візан­тійського полководця Велісарія. Майже не змінилися рельєф місце­вості та водяна система. Вхід, а вірніше, в'їзд, до "Со­фіївки" до 1836 р. був тільки збоку оранжереї. Ґрунтову дорогу в цьому місці по зрізаному косогору було прокладено лише в 1833 р. У листі до С. Костки Потоцького — двою­рідного брата Щенсного — Софія 16 березня 1816 р. писала, що обе­ліск з викарбуваним на ньому над­писом грецькою мовою і латиною "Любов — Софії" було виготовлено ще її покійним чоловіком. Софія Потоцька "не жалі­ла коштів для множення красоти "Софіївки"... Багато величезних скель, долини і пагорби... все це було б напівмертвим, якби не смак і майстерність Л. Метцеля... " У 1813 р. Л. Метцеля було при­значено начальником управління сухопутних і водних шляхів сполу­чення Польського королівства, і він виїхав до Варшави. Після смерті С. Щ. Потоцького управління маєтком перейшло до рук його старшого сина Юрія Фелікса. Він зра­зу відмінив генеральний чинш і по­новив панщину. Повинності селян збільшитись. Окрім батьківського боргу в розмірі близько 7,5 млн польських злотих Юрій програв близько 30 млн, тобто весь свій маєток. У Петербурзі він оформив передачу своїй мачусі Софії право розпоряджатися тією частиною ма­єтку, яка була часткою її та її дітей. Софія у 1808 р. намагалася продати царському уряду Умань, що стала центром повіту, а також "Софіївку". Влада не поспішала з покупкою, і Софія 10 вересня 1810 р. звернулася до Олександра І з проханням прискорити це рішення. Але покуп­ка не відбулася. У 1820 р. "Со­фіївку", як згадуватося раніше, від­відав Олександр І. Весною наступ­ного року Софія вислала у Петер­бург транспорт саджанців пірамі­дальної тополі. 30 червня 1821 р. цар власноручно написав С. Потоцькій листа, в якому висловлював їй щиру подяку. Але дні самої Софії були лічені: вона була невиліковно хвора. Восени 1821 р. Софія прямує до Петербурга, де 22 травня 1822 р. оформляє свій заповіт. Не поверта­ючись до Умані, Софія із столиці виїхала до Берліна, де померла 12 (24) листопада 1822 р. Уманський маєток переходить у володіння її сина Олександра. Він уже встиг побувати на Кавказі та отримати звання полковника. В літературі існує думка, що О. Потоцький зов­сім не цікавився парком, занедбав його, живучи у Варшаві. Насправді перший і останній раз він був у Варшаві лише 1831 р., жив у Тульчині, Одесі, Умані. "Софіївка" була при ньому у колишньому блиску. При О. Потоцькому в парку встановлено біломармурові статуї Т. Костюшка (на Кавказькій гірці) і наполеонівського генерала Ю. Понятовського (на Єлисейських по­лях) — племінника останнього польського короля. 14 січня 1831 р. О. Потоцький виїхав з Кременця Волинського повіту з наміром оселитися у Галичині, але польські шляхтичі зустріли його там ще з більшою ненавистю, і неза­баром він переїхав у Відень. Після заняття 1831 р. царськими військами Варшави в Петербурзі стало відомо, що О. Потоцький приєднався до повстан­ня поляків. Згідно з царським указом, маЄтки "заколотника" Потоцького було сек­вестровано, проте уманським маєтком продовжував управляти його уповноважений, і лише 13 березня 1832 р. Київська казенна палата призначила свого управля­ючого - гвардії капітана Маркевича. Передусім Маркевичу довелося зайнятися водопостачанням місько­го населення Умані доброякісною водою із "Софіївки". Навесні 1833 р. був зрізаний косогір і прокладена Трунтова дорога до парку. Воду брати з будки, що на Головній алеї існує і нині. На утримування "Со­фіївки" міністерство фінансів дозво­лило витратити з прибутків маєтку до 2000 крб. сріблом. Внаслідок листування між міністром фінансів і київським генерал-губернатором в Умань 1835 р. був направлений архітектор, член Київської повітової будівельної комісії, пол­ковник Коватевський, який ретель­но оглянув парк і почав складати кошториси, але захворів, повернув­ся до Києва і повідомив, що через хворобу не може пред'явити у за­значений термін необхідні матері­али. 24 грудня 1835 р. Коватевський помер. Оскільки з його матеріалами неможливо було скласти необхідний кошторис, в лютому в Умань був направлений архітектор будівельно­го загону шляхів сполучення штабс-капітан Шліхтер. Доки він викону­вав необхідні вимірювання, за ука­зом Миколи І конфісковані маєтки в Київському і Подольському пові­тах були передані військовому мі­ністру для створення на них п'яти округів військового поселення зі штабом їх в Умані. Начальник цих округів генерат-майор П. Фохт за­пропонував Шліхтеру передати йому всі складені ним розрахунки на покращення Софіївського саду, ос­кільки останній зі всіма конфіско­ваними маєтками перейшов у ві­домство генерала І. О. Вітта. Раніше було сказано, шо началь­ник Південних військових поселень І. О. Вітт (син Софії Потоітької), ві­рогідно, дав вказівку іменувати уманський сад "Царициним", хоча київський генерал-губернатор про­довжував називати парк "Софіївкою" ще 13 червня 1836 р. у своєму повідомленні міністру фінансів. Назва "Царицин сад" стала офіційною у справах військового міністер­ства. Кошторис, складений Шліхтером, військове відомство не за­твердило. З листопада 1836 р. добилося коштів на поточні витрати у розмірі 5058 крб. Учні повинні були догля­дати за рослинами, полоти, поли­вати і садити; майстрових викори­стовували на ремонтних роботах; а завданням обслуги були очистка алей, підземних водогонів, канав, утримування саду в чистоті. Крім штатних робітників щороку навесні і восени з уманського маєтку кожен день по 50 чоловік і 10 підвід повинні були очищати сад, вирівнювати вимоїни і підвозити гравій. Мабуть, у той час головним са­дівником був П. Ферре. На­глядачі призначалися з офіцерсько­го складу, ними були підполковник Фішбах, а після нього поручик Па-наєв. Для головного садшника у "Софіївці" збудували будинок ше при Потоцькому; 1842 р. його пере­будували. У 1836-1840 рр. у "Софіївці" ремонтували шлюзи, каскади, під­земні водогони, оранжереї, щороку висаджували дерева; були спорудже­ні дві тераси — Муз і Бель в'ю; вирощувались насіневі та цибу­линні рослини, виписані з Одеси і Риги. У 1837 р. були збудовані воро­та до великого шлюзу і зроблене маленьке колесо для підняття затво­ра у великому шлюзі. У 1838 р. викладено каменем шосе від Ниж­нього ставу до в'їзних воріт від міста завдовжки 185 сажнів, зав­ширшки 5 сажнів, влаштовано гли­няні підземні труби від фонтана до воріт довжиною 155 сажнів для по­дачі води і зроблено басейн, ви­рубаний в граніті, влаштовано шлюз на Нижньому ставу. У 1841 р. збудували дерев'яну альтанку на зразок китайської, на терасі Муз влаштувати грот з вазами і тумбами з витесаного гранітного каменю завширшки 4 аршина 13 вершків, влаштувати дерев'яну аль­танку у вигляді гриба з правого боку при в'їзді до саду з міста. У 1842 р. зроблені підмурок і цо­коль з граніту на кам'яний павіль­йон Флори. Збудована оранжерея з лівого боку, перебудована теплиця для вирощування ананасів, обгорожено Звіринець. У 1843 р. зведено з цегли нижній поверх альтанки на острові Верх­нього ставу. Збудовано кам'яні во­рота, викладено каменем греблю, яку називають Красною, і на ній збудовано Китайську альтанку і всередині греблі влашто­вано шлюз для спуску води. Для воріт зроблено з гранітного каменю два стовпи з вазами, всередині грота Венери оббито свинцем стіну і зроблено залізні рами зі склом. У 1844 р. закінчено будівництво кам'яного павільйону, крім підлоги. Збудовано з цегли два стовпи з дерев'яними воротами на в'їзді у парк з боку Трекового лісу. На в'їзді до саду збудовано дві кам'яні башти з гранітним цоколем. В саду влаш­товувалося шосе. Витесано з грані­ту п'єдестал для кам'яного годин­ника. Детальний опис парку і його об'єктів знаходимо в "Путівнику по Софіївці" Т. Темері. Автор багато уваги приділяє природі та рослинності, що, насправді, є першим науковим описом парку. Розповідаючи про оранжереї "Софіївки", Т. Темері змальовує чудо­вий партер уздовж теплиць з квітів усіх сортів. Південні рослини вміло розставляли по всьому саду, наприклад біля схо­дів амфітеатру, прикрашених екзо­тичними рослинами, знаходився апельсиновий масив, на березі струмка красувалися казуарина хвощелиста і магнолія великоквіткова. Мабуть, уже 1829 р. у Т. Темері на­родився намір написати путівник по уманському парку. Тому він ско­ристався люб'язністю відомого бо­таніка А. Андржиєвського і перепи­сав його записи про природу "Со­фіївки". У виданому "Путівнику" дарунок професора розміщено під назвою "Замітки про природні красоти, які є в долині Софіївки". Наведемо повністю цей перший опис парку: "Вся долина Софіївки розмішена наче в кар'єрі природних скель. Граніт, з якого складені ці скелі, ут­ворює величезні відклади такої маси, що виступає на поверхню пагорбів, і циклопічні блоки його нагромаджуються один над другим. Гра­нати там трапляються дуже рідко, а амфіболіти зустрічаються в дуже невеликій кількості і то тільки у ва­лунах. Піщаники не характерні око­лицям Умані. Ці велетенські маси­ви, невичерпні родовища граніту, які зустрічаються майже на кожно­му кроці, дати геніальному Метцелю в достатній кількості матеріал для здійснення його класичного творчого задуму. Ботанічні властивості Софіївки заслуговують згадки. За часів Потоцьких оранжереї були розподілені між Софіївкою і Тульчином, який як резиденція графів завжди по­винен мати деяку перевагу. Зате Софіївка переважала його росли­нами і особливо екзотичними дере­вами. Дві чудових сосни Веймутова затіняють мелан­холійну місцевість Єлисейських полів. Американський глід, каш­тани, плакучий ясен, туї, ялини, акації, рокитник то групами, то окремо зачаровують краєвид і заво­рожують красою своєї форми. Тюльпанне дерево, колись прекрас­не, тепер відроджується зі свого кореня і заслуговує згадки. Багато інших, які могли б збільшити розмір цього списку, загинуло під час зими 1829 р., але тепер ці втрати віднов­лено з лихвою. Колекція рідкісних рослин збіль­шується безперервно. Партер сяє усім, що є самого цінного і найнові­шого серед квітів. Гледичія, яка росте на березі струмка, також, як і казуарина хвошелиста і магнолія великоквіткова з оранжереї, чудової краси і величі. Географічне положення Умані дає їй перевагу перед усією Право­бережною Україною, її назвати кра­їною пшениці або Єгиптом Росії. Однак ці багаті і плодючі землі не є голим степом. Земля Уманщини вкрита прекрасними лісами. У самому центрі прерій, які тут називають стенами, і в цих великих лісах зустрічається багата рос­линність, де сконцентровані рос­лини Східної Європи, Криму і Си­біру. На території Софіївки розкривається вся різноманітність місцевості, вся повнота рослинного світу. Відкриті місця там є степом, маса дерев, хоч і посаджена штучно, нічим не відрізняється від природніх лісів. Нарешті, скелі, які ство­рюють найбільшу красу Софіївки, є лиш подобою ілюстрованих журна­лів мохів та лишайників і прихову­ють масу рослин, які люблять прохолоду граніту, поверхня якого вкрита заячою капустою та іншими рослинами". У період перебування "Софіївки" у підпорядкуванні управління війсь­кових поселень будівельні та ремон­тні роботи у парку не припинялись. У 1845 р. збудовано терасу з дикого каменю перед оранжереєю, зведено з цегли верх у альтанці на острові Верхнього ставу і перекрито її залі­зом, вистелено із граніту підлогу в павільйоні, відремонтовано каскади, фонтан із золотими рибками і позо­лочено усі деталі малого фонтану і великої квіткової вази та басейну. В 1846 р. влаштовано сходи в терасі, витесані з гранітного каменю, збу­довано машинне колесо до великого шлюзу і обкладено дерном усі бе­реги Нижнього ставу, перероблено квітники перед оранжереєю і весь простір вистелено дерном. 20 вересня 1847 р. "Софіївку" від­відав Микола І. Він дав вказівку го­тичні башти на в'їзді з міста в сад, а також павільйон на острові знести і побудувати нові у візантійському стилі. Проект нових вхідних башт, а також павільйону на острові Анти - Цирцеї Микола І доручив скласти відомому архітектору О. Штакеншнейдеру. У 1853 р. було прокладено шосе від центра міста до воріт парку по вулиці Софіївській. Це значно пок­ращило можливість відвідування са­ду і постачання води в місто. Ще 1846 р. мінеральну воду "Со­фіївки" почати використовувати дія лікування. Біля в'їзду до парку збу­дували водолікарню. Заздалегідь од­ного лікаря відправили за кордон для навчання лікування за методом Прісніца. Мінеральну воду парку адміністрація достааляла в Одесу. Для прикрашання парку ви­шуканими квітами закупали насіння у Ризі. У парку організовувались гу­ляння офіцерів і міської знаті. Грала музика, веселилися до темної ночі. "Царицин сад" ("Софіївка") досяг найбільшого розквіту. Управління п'яти округів поселення у 1855 р. розробило план подальшого роз­витку парку на наступні десять років. Але військові поселення по всій Російській імперії доживали свій вік. Згідно з царським указом від ЗО березня 1859 р., парк передати Го­ловному училищу садівництва (ГУС), для якого в Одесі не було учбової бази. Цим самим указом наказува­лося переданий сад іменувати "Уманський сад Головного училиша садівництва". На той час головним садівником парку був Штейгер. У 1859 р. управління Південними поселеннями в саду Головного учи­лиша садівництва зробило ремонт трьох теплиць, павільйонів Флори і на острові Анти-Цирцеї, башт на в'їзді до парку з міста, Стікса, парома, 71 лавки і виконало ряд інших робіт. Головне училише садівництва підтримувало парк як свою учбову базу в належному вигляді до 1869 р. В училищі за положенням від ЗО бе­резня 1859 р. було введено викла­дання лісознавства. Але 1868 р. по­чалося перетворення ГУСа в Уман­ське училище землеробства і садів­ництва. Його програма стала такою самою, як і інших землеробських училищ, але збереглася спеціаль­ність садівника. Після реформи 1861 р. спеціалісти декоративного садів­ництва стали непотрібні і для помі­щиків. ЗО травня 1878 р. до училища було застосовано нове положення міністерства державного майна. Уманський повітовий начальник підполковник Демочані у брошурі "Умань" (1882 р.), змальовуючи кра­су саду, зізнався, що "при обме­жених засобах училища немає мож­ливості належним чином його під­тримувати". Автор вважає "Цари­цин сад", або "Софіївку", "чудовим витвором природи і мистецтва". Він звертає увагу читачів на те, що парк "відкритий для публіки без плати за вхід". Зазначивши, що у "Софіївці" все застаріло. Із зміною програми "Софіївка" стала тягарем для училища, "для саду і теплиць, — пише у згадува­ному рукописі Л. Казаринов, — на­стати чорні дні. На сад почали звер­тати зовсім мало уваги". З теплиць на Єлисейські поля винесли апель­син, араукарії, камелії та інші теп­лолюбні рослини і залишали їх на зиму на відкритому повітрі. Всі вони замерзли. Навесні 1870 р. сталася повінь, яка завдата значних збитків. З 1882 до 1886 р. рослинність Уманщини вивчав видатний ботанік І. Пачоський. Він зібрав великий гербарій, одна частина якого налічувала 700 видів рослин і зберігалася в Уманському училищі землеробства і садівництва, а друга — у обсязі 1100 екз. — передана Київському товариству природознавців. Резуль­тати своїх досліджень І. Пачоський опублікував 1886 р. в "Записках Київського товариства природознав­ців". З квітня 1885 по січень 1892 р. в училищі викладав спеціальні пред­мети по садівництву і завідував пар­ком В. Пашкевич, який багато ро­бив для покращення стану парку і його насаджень. Під його керів­ництвом у 1890 — 1891 рр. на те­риторії "Софіївки" закладено арбо­ретум. відомий надалі як Англійський парк, а також помологічний сад з великою колек­цією сортів, фермовий сад і виноградник — перший на півдні Київ­ського повіту. У 1885 р. в училищі відкрили ме­теостанцію, керував нею викладач фізики В. Поггенполь, і уже 1886 р. почалися роботи з вивчення фено­логії 126 видів дерев і кущів і 450 дикоростучих і культурних рослин. У 1891 р. головним садівником парку призначено Ю. Ланцького, який до цього працював під ке­рівництвом В. Пашкевича нагляда­чем парку. У 1894 р. наглядачем парку працював К. Карабетов, а його помічниками були Н. Гродзінський, Л. Казаринов і Ф. Фейгель. Відомо, що Ю. Ланшкий, Н. Гродзінський і Ф. Фейгель були випускниками Уманського учи­лища. У 1903 - 1907 рр. Ю. Ланцький став завідуючим парку. З 1885 до 1905 р. в училищі про­ведено значні роботи з розширення колекцій плодових і декоративних рослин і вирощування садивного матеріалу для посадок у парку, а також для продажу. З 1907 до 1913 р. парком завіду­вав викладач декоративного са­дівництва В. Едельштейн, а з 1913 р. і, можливо, до 1920 р. — О. Мальта. З початком Першої світової вій­ни в роботі училища спостерігається спад. Після жовтня 1917 р. було прийнято низку законодавчих актів щодо перевлаштування вищих учбових закладів і професійно-технічної освіти. Під час громадянської війни фі­нансовий стан училища погіршив­ся, різні банди розграбувати учбове господарство, було повністю розк­радено плодовий розсадник — одне з основних джерел прибутку учи­лища, занепати оранжереї і теплині. Особливу турботу до зберіган­ня тропічних і субтропічних рослин виявив старший садівник Л. Казаринов, робітники Д. Страйгородський, К. Корчак та ін. Завдяки самоохороні, створеній з учнів, викладачів, робітників і службовців, був збережений від самовільної вирубки парк "Софіївка", були вря­товані учбові кабінети і лабораторії з обладнанням, учбова і фундамен­тальна бібліотеки. У 1921 р. училище було перетво­р