І. В. Діяк Хто захистить наш народ і державу: Комуністична партія України чи Українська комуністична партія?(Штрихи до історії та сьогодення Компартії України). І. В. Діяк Хто захистить наш народ і державу: Комуністична партія України чи Українська комуністична партія?(Штрихи до історії та сьогодення Компартії України). КИЇВ 1999 Науковий рецензент д. і. н., проф. В. І. Сергійчук. У роботі автором здійснено спробу дослідити й осмислити діяльність Комуністичної партії України протягом її існування, наслідки цієї діяльності для українського народу. Викривається справжня сутність КПУ як постійного слухняного виконавця чужоземної волі, аналізуються дії сучасних комуністів і робиться спроба змоделювати можливе майбутнє України в разі їх повернення до влади. Даються відповіді на різні актуальні питання сьогодення. Зокрема, чому ми так погано живемо? Яка різниця між комуністами України та комуністами інших країн? Де криються причини розвалу СРСР? Хто і яким чином намагається створити новий союз? Подається порівняння тез програми КПУ з відповідними документами Компартії Російської Федерації. Дослідження минулого здійснено на основі принципів об’єктивності й історизму, з використанням колишніх таємних документів, які переконливо свідчать про справжню роль комуністичної партії в страшних злочинах проти свого народу. Розрахована на масового читача, всіх тих, кому не байдужа доля України.Людськії шашелі. Няньки, ^ Дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого,І вас не стане.—Будяки Та кропива—а більш нічогоНе виросте над вашим трупом. І стане купою на купі Смердючий гній,—і все те, все Потроху вітер рознесе… Т.Шевченко. І. Вступ. Сповнене різноманітних труднощів сьогодення України є часом складних пошуків дороги в майбутнє. Навколо визначення шляхів подальшого розвитку країни розгорнулася гостра боротьба партій, рухів, течій, котрі представляють різні ідеї. Комуністична ідея є однією з них і здавна має в Україні чимало прихильників. Усе ХХ століття Україна прожила під її знаком. Сьогодні Комуністична партія України (КПУ) перебуває серед найвпливовіших сил в суспільстві і претендує на роль керманича. Вона “пропонує суспільству конкретну програму кардинального реформування усієї системи суспільних відносин в інтересах трудящих з урахуванням реальної ситуації, що склалася”.1 Враховуючи масштабність завдань, які бере на себе КПУ, не завадило б розібратися, що ж це за партія, котра об’єднала в своєму складі борців за комунізм? Відповідь знаходимо вже у перших рядках Програми КПУ, прийнятої ІІ (ХХХ) з’їздом партії 12 березня 1995 р. У ній наголошується: “Виступивши як ідейна і організаційна спадкоємниця Компартії, яка діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 р, об’єд- навши у своїх лавах переконаних прибічників комунізму, Комуністич- на партія України підхопила прапор боротьби за соціалізм в один з най- більш складних і драматичних періодів світової історії”.2У своєму Статуті КПУ теж “вважає себе наступницею ідей і традицій Комуністичної партії України, яка діяла до заборони в серпні 1991 р”.1 Перш ніж з’ясовувати, в яке саме майбутнє КПУ має намір вести Українську державу, варто було б докладно дослідити, кого ж наслідує ця “ідейна і організаційна спадкоємниця”, “наступниця… традицій”. Адже ще видатний англійський політик ХХ століття У.Черчілль зазначав: якщо хочеш знати майбутнє—вивчай минуле. І тоді багато речей стають більш зрозумілими, на дещо починаєш дивитися інакше і не даси себе обдурити. Потрібно лише уважно поставитися до уроків своєї історії й задуматися, чому СРСР відмовляв нам у праві на власну історію—безбатченками легше керувати. Сучасним комуністам також не завадило б детальніше розглянути дії, думки та долі своїх попередників у КПУ. Адже справжньої історії КПУ немає, хоча лише в останні роки УРСР в наукових установах і вузах працювали понад 1,5 тис. істориків партії.2 Хто знає, можливо дехто з сучасних бійців за комунізм врахують помилки своїх попередників, за які так важко заплатила вся Україна, і змінять ті з своїх позицій, котрі призвели до таких трагічних наслідків.ІІ. КПУ—бойовий загін КПРС.1) Створення КПУ і шлях до СРСР.Відомо, що КПРС мала жорстку централістську побудову як єдина союзна організація. Це поряд із “єдиним народногосподарським комплексом”, “новою історичною спільнотою—радянським народом”, армією і КДБ слугувало опорою влади Москви. Багатонаціональні республіканські парторганізації були змушені втілювати в життя керівні московські рішення. КПУ робила це з самих першопочатків свого існування. Сталося так через те, що КПУ завжди виступала лише місцевим філіалом загальної комуністичної партії. Не те що в часи СРСР, а навіть в умовах царської Росії про федералістський принцип побудови РСДРП(б) не було й мови. Починаючи з ІІ з’їзду РСДРП, більшовицькі організації України намагалися об’єднатися принаймні в обласний партійний центр. Так, влітку 1905 р. із Одеського, Катеринославського і Миколаївського комітетів постало на деякий час окреме Південне бюро в складі ЦК РСДРП(б). З перемогою Лютневої революції партія переходить на легальне становище. У липні 1917 р. започатковується існування двох обласних комітетів РСДРП(б)—Південно-Західного краю та Донецько-Криворізького басейну. Їх очолили старі більшовики Є.Бош і Ф.Сергєєв (Артем) відповідно. Про якусь окрему українську партійну організацію ці товариші й гадки не мали, оскільки не вбачали в цьому сенсу. Так само вважав і ЦК РСДРП(б), членом якого, до речі, був Артем. Зокрема, секретар ЦК РСДРП(б) Я.Свердлов у 20-х числах листопада 1917 р. у відповідь на лист Південно-Західного обкому спеціально попереджував: “Створення окремої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала вважаємо небажаним. Тому пропонуємо не проводити роботу в цьому напрямку”.1 Така позиція московських більшовиків стане зрозумілою, якщо врахувати економічне значення України для Росії. Воно і в ті роки було мало не визначальним. Так, у розпалі імперіалістичної війни (1915-1916 рр) з України на заводи Росії надходило 96,7% прокату, 68% сортового металу, 99% двотаврових балок і швелерів, 53% солі, 81% олова, 90% срібла… Влітку 1918 р. господарники Росії говорили про велику скруту, пов’язану з втратою разом з Україною 92% всього виробництва цукру, 65%—чавуну, 77%—вугілля, не говорячи вже про хліб.2 Забігаючи наперед, зазначимо, що 3 березня 1919 р, виступаючи в дебатах по звіту ЦК КП(б)У в Харкові, Свердлов однозначно заявив: “Ви знаєте, що порятунок всієї революції—не тільки російської, але й міжнародної знаходитья в руках України?”3 Л.Троцький у своїх інструкціях комуністичним агітаторам казав просто: “Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами.”4 Ленін у панічній телеграмі до Києва повідомляв Раковського та Йоффе: “Абсолютно невідворотна загибель всієї революції без швидкої перемоги в Донбасі”.5 Тому московський ЦК намагався створити у вигляді української парторганізації надійний інструмент забезпечення свого керування Україною. Така ідея найлегше досягалася, якщо організація більшовиків України була б складовою частиною РСДРП(б). Реальна незалежність української парторганізації виключала б панування російського ЦК в Україні й створювала б непереборні труднощі для політики збройного нав’язування більшовизму іншим країнам (тобто, на шляху до перемоги світової революції). Однак зовсім відкинути власні слова про демократичний принцип само-визначення народів більшовики не могли. Ще Ф.Енгельс у листі від 4 січня 1888 р. писав: “…Якщо царизм буде роздавлений.., Малоросія вільно вибере свою політичну позицію”.1 В.Ленін у своїх червневих 1917 р. статтях “Україна” та “Україна і поразка правлячих партій Росії” продовжував цю лінію: “Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу двох народів”.2 “Але саме для того, щоб цей союз був добровільним, російський робітник, …стоїть зараз за право відокремлення українців, не нав’язуючи їм своєї дружби, а завойовуючи її ставленням як до рівного, як до союзника і брата в боротьбі за соціалізм”.3 Згодом “Декларація прав народів Росії” Раднаркому (РНК) Радянської Росії закріплювала право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення. Однак на практиці все це залишилося словами, котрі були викликані тактичними міркуваннями більшовиків. І Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувся у Києві 4-6 грудня 1917 р, розпочався із сутичок більшовиків з Центральним комітетом української селянської спілки, що намагалася не дозволити більшовикам фальсифікувати волю українського народу. У результаті, задуманий для повалення Центральної Ради і встановлення в Україні більшовицької влади, з’їзд навпаки продемонстрував підтримку українській державності. Не останню роль в цьому відіграв “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”, ухвалений російським РНК 3 грудня 1917 р. Цей ультиматум виявив лицемірство і агресивність російських більшовиків щодо України. На його початку стверджувалося таке: “…Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Українську Народну Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою на федеративних чи тому подібних відносинах між ними. Все, що стосується національних прав й національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, у той же час, без обмежень і безумовно”.4 Але після чотирьох незаконних щодо незалежної держави вимог наприкінці ультиматуму знаходилася справжня його суть: ”У випадку неодержання задовільної відповіді на ці питання протягом терміну—сорока восьми годин, Рада Народних Комісарів буде вважати [Центральну—авт.] Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні”.1 РНК робить і конкретні кроки, без зволікань пересуваючи на Харків якомога більше “цілком надійних” військ. 11 грудня 1917 р. Ленін наказує по прямому проводу Верховному головнокомандуючому М.Криленку: “Ми вкрай занепокоєні неенергійним рухом військ з фронту на Харків. Вживіть всіх заходів, аж до найбільш революційних, для найенергійнішого руху військ і до того ж у великій кількості на Харків”.2 Так починався “братній” похід головорізів Муравйова на Україну. Ленін постійно тримав цю справу на своєму контролі, піклувався про посилення червоних військ, котрі наступають на Україну. Телеграма від 15 січня 1918 р: “прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради.”3 Або ось таке розпорядження Леніна: “Тов. Мєхоношину чи його заступникові. Прошу видати товаришеві подателю патронів до наганів, браунінгів усіх трьох номерів та інших патронів якомога більше для Антонова. Податель—Микола Кузьмович Кузьмін, начальник Червоної гвардії Харківського округу.”4 Такою була справжня анатомія “всеукраїнського повстання проти буржуазної Ради”. Фарисейство більшовиків стане більш зрозумілим, якщо згадати, що незадовго до цього, 25 жовтня (7 листопада) 1917 р, ІІ з’їзд Рад Росії ухвалив за пропозицією Леніна Декрет про мир, в якому війна проголошувалася злочином. Але вже 28 грудня 1917 р. Ленін у телеграмі до Пятакова визнає справжні наміри та дії більшовиків і щодо війни взагалі, і щодо самовизначення України зокрема: “Наша війна в Україні дуже важка і небезпечна для нас. Вона вимагає від нас величезної кількості військ та військового спорядження. Без нашої військової перемоги в Україні впаде наша влада. Насамперед мусите захопити Донбас. Перекиньте з німецького фронту якомога більше полків в Україну.”5 Приховуючи агресію, РНК, ВЦВК, ЦК РСДРП(б) Росії у зверненні від 8 грудня 1917 р. (тобто одразу після ультиматуму) відверто блюзнірствували: “Брати українці, вас запевняють, ніби ми виступаємо проти самовизначення України. Це—брехня! Ми ні на хвилину не думаємо замахуватися на права України. Революційний пролетаріат один лише зацікавлений у тому, щоб за всіма націями було забезпечене право на самовизначення аж до відокремлення.”1 Але через деякий час, коли в Україні вже буде вдосталь більшовицьких військ, Москва відкине прикриття і покаже справжнє обличчя. За словами голови московського партійного керівництва Л.Каменєва, у Фінляндії, Польщі, Україні “гасло самовизначення націй перетворився у зброю контрреволюції”.2 Власне кажучи, інакше і не могло бути, оскільки подібні думки щодо самовизначення України більшовики висловлювали ще задавго до свого приходу до влади. Їх апологет Ф.Енгельс у 1849 р. на заяви делегата Слов’янського з’їзду в Празі М.Бакуніна про права слов’янських народів на повну незалежність зазначав (цитується мовою оригіналу): “Мы повторяем: кроме поляков, русских и, самое большее, турецких славян, ни один славянский народ не имеет будущего по той простой причине, что у всех остальных славян отсутствуют необходимые исторические, географические, политические и промышленные условия самостоятельности и жизнеспособности”. На цій підставі Енгельс тоді відмовляв у праві на незалежність, у праві називатися нацією, у праві на власну історію чехам, словакам, словенцям, хорватам…3 Згодом Роза Люксембург у своїй статті “Війна та російська революція” добалакалася до такого: “Український націоналізм в Росії—це щось абсолютно інше, ніж, скажімо, чеський, польський або фінський націоналізм. Це тільки каприз, безглуздя кількох десятків дрібних буржуазних інтелігентів країни, котра не має ніякого коріння ні в економічних, політичних чи психологічних відношеннях. Вона не має жодних історичних традицій, оскільки українці ніколи не були нацією, не мали ні свого уряду, ні якоїсь націоналної культури, за винятком реакційно-романтичних поезій Шевченка. Це теж саме, якби в один прекрасний день мешканці приморської полоси Німеччини забажали створити нову нижнєнімецьку націю й уряд.” З тону російського ультиматуму Центральній Раді виходило, що незалежна Українська держава знаходиться мало не в облозі. Однак більшовики України оцінювали військову обстановку зовсім не так оптимістично, як в ЦК РСДРП(б) під час ухвали ультиматуму. На Обласному (Крайовому) з’їзді РСДРП(б) у Києві 3-5 грудня 1917 р визнавалася цілком негативна роль ультиматуму. Типові оцінки на цьому з’їзді були такими: Затонський: “Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невелика купка”.1 Більше того, саме Затонському належить таке визнання дійсності: “Наше становище тут [тобто в Україні—авт.] погіршується тим, що ми представляємо собою партію великоросів”.2 Александров: “Ультиматум несвоєчасний… Нам доводиться воювати майже проти всього українського народу, а не проти Ради”.3І ось найцікавіше—пропозиція більшовика Зайцева: “…Війна невідворотна. Ми повинні підтримати народних комісарів. Потрібно тут же, на Україні, створити військовий центр, бо Пітеру незручно діяти”.4 Тут же робляться і перші кроки, щоб Пітеру було зручно діяти. Зокрема, організаційно оформлюється РСДРП(б)—Соціал-демократія України. Цьому передувала суперечка з приводу присутності в назві слова “Україна”. Деякі учасники Крайового з’їзду РСДРП(б) вважали це проявом націоналізму. Проте з’їзд став на точку зору Пятакова, котрий зазначив: “Працювати [в Україні—авт.] під назвою російських більшовиків дуже важко, і це відштовхує від нас маси”.5 Спеціальне бюро ЦК РСДРП(б) на чолі з Леніним розглянуло цей крок і дало дозвіл на створення Соціал-демократичної робітничої партії України, але як частини РСДРП(б) на правах обласної організації.6 Зрозуміло, що російські більшовики постійно дивилися наперед у своїх діях стосовно української парторганізації. А 11-12 грудня 1917 р. на окремо зібраному більшовиками у Харкові І Всеукраїнському з’їзді Рад Україну було проголошено Радянською республікою. У цьому більшовицькому дійстві волю українського народу взялися виражати делегати від 96 Рад з 300, що діяли в Україні на той час. Власне українців серед них було небагато: Затонський, Коцюбинський, Шахрай, Скрипник, а решту складали росіяни та євреї. Там же постав перший уряд Радянської України (Народний Секретаріат). При цьому, щоб задурити голови українцям, більшовики назвали свою Радянську Україну Українською Народною Республікою. М.Скрипник про це згодом писав: “І з’їзд Рад, проголошуючи владу робітників та селян, ухвалив ту ж назву держави, як і дрібнобуржуазні революціонери Української Центральної ради, тобто Української Народної Республіки, але вкладали в цей титул інший зміст…”1 Офіційний орган Народного Секретаріату “Вісник Української Народної Республіки” спеціально видавали російською та українською мовою. Робився вигляд легітимності нового утворення і його формальної незалежності від Росії. Проте справжні хазяї Радянської України знаходилися в Росії. Усі посади в органах виконавчої влади Радянської України посіли члени РСДРП(б)-Соціал-демократії України, забезпечуючи для ЦК РСДРП(б) реальний контроль над республікою. Крім того, фінансування як парторганізації більшовиків України, так і Народного Секретаріату проводилося з Росії. З телеграми Леніна до Харкова від 22 січня 1918 р: “Щодо посилання грошей говорив і буду говорити з Пятаковим. Сто мільйонів послані, 50 будуть послані в Харків”2 (дивися додаток №1). Тож не дивно, що новостворена Радянська Україна одразу вступила у федеративні зв’язки з Росією. З боку останньої терміново хлинула “братня допомога” у вигляді бандгвардії Муравйова. Ці “північні дружини” з Москви, Іваново-Вознесенська, Воронежа і петроградських матросів учинили в Україні страшний погром, намагаючись терором задавити в українських головах саму думку про опір Радянській (тобто закамуфльованій російській) владі. Муравйов прямо говорив у своєму наказі: “Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримуємо її силою цих багнетів”.3 Коли справа на фронті вже була вирішена, Раднарком Росії знову таки для своєї зручності відкликав визнання УНР 24 грудня 1918 р: “…Україна не визнається більше Радянським Урядом Російської Республіки самостійною державою”.4 Аналізуючи цей сценарій фальсифікації волевиявлення народу, під яким ховається звичайна агресія, можна пригадати багато інших випадків його застосування нехай і комуністичною, але імперською Москвою. Зокрема, прорадянські уряди, створювані в Угорщині у 1956 р, Чехословаччині у 1968 р, Афганістані у 1979 р, на “запрошення” яких Москва направляла свої війська до цих країн. В грудні 1939 р, коли Москва завершувала чергове “збирання” всіх земель колишньої Російської імперії, створюється маріонетковий “уряд Демократичної Фінляндської Республіки” на чолі з О.Куусіненом. Далі сценарій відпрацьований: Москва відмовляється визнавати законний уряд Фінляндії, визнає свій маріонетковий “лівий” уряд і надає йому “братню” допомогу. У якості останньої на Фінляндію були кинуті війська 4 армій Ленінградського округу, які мали 141 батальйон піхоти (проти 62 фінських), 900 танків (проти 60 фінських), 1500 гармат (проти 280 фінських), 1500 літаків (проти 150 фінських). Однак фіни з надзвичайною мужністю боронили свою державу і своє право вільно обирати собі життєвий шлях, хоча кількісна і збройна переваги були цілком на боці Москви. Тому фінський народ не пережив, наприклад, голоду і депортацій, як прибалтійські народи, котрі не чинили збройного опору “визволенню” своїх країн. Уже в другій половині 40-х рр. на одному з банкетів Сталін підняв вельми цікавий тост: “Ніхто не поважає країну з слабкою армією, але всі поважають країну з хорошою армією. Я піднімаю тост за хорошу фінську армію”. Нажаль, український народ у 1917-1920 рр. не боровся за свою незалежність з таким завзяттям, як фіни у 1939-1940 рр. Сталося так, переважно, через те, що за сценарієм російських більшовиків вдалося внести розкол серед українців, спровокувавши громадянську війну в Україні. Головну роль в цьому плані Москва відводила Компартії України. Через внутрішній розбрат Українська держава весь час відчувала брак військової сили, а численні уряди шукали підтримки у різних союзників, зокрема, у німців. Звичайно, кожний такий союзник дбав лише про свої інтереси—слабких не поважають! Нам варто завжди пам’ятати цей сумний досвід. Наступ німецько-австрійських та українських військ у лютому 1918 р. завдав сильного удару по більшовиках. За офіційними радянськими даними, у травні 1918 р. у складі парторганізацій України залишалося не більше 1 тис. чоловік, і навіть у великих центрах Києві, Харкові, Одесі залишалося по 40-70 більшовиків.1 80% більшовиків виїхали до Росії. Практично РСДРП(б)—Соціал-демократія України припинила своє існування. Був розпущений також Народний Секретаріат. Крім того, внаслідок Брестських угод Радянська Росія визнала незалежну Україну, і процес встановлення своєї влади над нею РСДРП(б)—РКП(б) довелося розпочинати знову. Найголовнішим тут було не втратити контроль над парторганізацією українських більшовиків, питання про відновлення якої обговорювалося на Таганрозькій нараді 19-20 квітня 1918 р. Саме там постала ідея про створення Комуністичної партії України, але її відношення з РКП(б) залишалися невизначеними. Чимала частина більшовиків України зовсім не бажала беззаперечно підпорядковуватися Москві. Однак формально незалежною і рівноправною з РКП(б) більшовицька партія України залишалася тільки протягом трьох місяців. Радянська Росія діяла послідовно і швидко, щоб дезавуювати по суті рішення Таганрозької наради. Ленін особисто зустрічається з представниками України і веде роз’яснювальну роботу. 3 травня 1918 р. на засіданні ЦК РКП(б) під головуванням Леніна ідея створення Компартії України була схвалена. Але пропонувалося створення її як складової частини РКП(б) і повідомлення в пресі про незалежність Компартії України від РКП(б) робилося з тактичних міркувань. При цьому виходили з необхідності збереження Брестських угод.1 У липні 1918 р. І з’їзд Компартії більшовиків України КП(б)У, що відбувся у Москві під пильним наглядом ЦК РКП(б), ухвалив історичну постанову: “Об’єднати партійні комуністичні організації України в автономну, в місцевих питаннях, Комуністичну партію України, яка матиме свій Центральний Комітет і свої з’їзди, але буде входити в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програми загальним з’їздам Російської Комуністичної партії й у питаннях загальнополітичних—ЦК РКП(б)”.2 Ця постанова в пресі тоді також не публікувалася. В одностайно ухваленій з’їздом резолюції “Україна і Росія” було сказано:“Виходячи з того, що:1.Україна економічно нерозривно зв’язана з Росією.2.Що економічна єдність України і Росії... створила міцний базис для єдності боротьби пролетаріату України і Росії.3.Що відокремлення України від Росії як в силу цього, так і в силу міжнародної обстановки має характер тимчасової окупації.4.Що ідея “самостійності” України, під ширмою якої німецькі імперіалісти окупували і поневолювали Україну, остаточно дискредитована в найширших трудових масах України.5.Що повстання на Україні розгортається під лозунгом відновлення революційного возз’єднання України з Росією.І з’їзд Комуністичної партії України вважає, що завданням нашої партії на Україні є, порвавши рішуче з помилками минулого, боротися за революційне об’єднання України з Росією на началах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни.”1 Делегат І з’їзду КП(б)У Ф.Рязанов у 1958 р. згадував деякі цікаві подробиці, котрі відкривають механізм прийняття подібних рішень з’їздами КП(б)У: “…Мене з залу засідань викликав Я.Яковлев і сказав: “Федір, знайди Семена (Шварца), передай йому записку про те, щоб він взяв у голови ЦВК Я.М.Свердлова проект постанови з’їзду, розглянутий товаришем Леніним…Мені було вручено написаний від руки проект резолюції з’їзду з поправками і доповненнями, зробленими особисто В.І.Леніним.”2 Пізніше КПУ відкрито заявляла, що “роботою з’їзду фактично керував В.І.Ленін”, а щодо рішень з’їзду про створення КПУ “Ленін дав представникам України неоціненні поради та вказівки”.3 Отже, з’їзд діяв в унісон з інтересами Радянської Росії. Здійснивши спеціальний добір учасників з’їзду, відповідно їх “обробивши” і учинивши організаційний тиск, Москва таки допомогла більшовикам України знайти правильний (тобто вигідний для Росії) підхід до форми утворення КП(б)У та її взаємовідносин з РКП(б). Ззовні умови Брестського договору виконувалися, КП(б)У формально була незалежною. Проте справжня рівноправність КП(б)У з російською партією означала б рівноправність України з Росією, самостійність обох республік, бо за більшовицької влади лише компартія могла бути носієм суверенної держави. Тому-то ЦК РКП(б) наполягав на статусі КП(б)У як частки “єдиної ленінської партії”. Як свідчив учасник І з’їзду КП(б)У Д.Носенко, “з’їзд дав рішучу відсіч тим, хто намагався відірвати і протиставити Комуністичну партію України РКП(б), і ухвалив рішення по цьому питанню, керуючись вказівками великого Леніна”.4 Остаточно взаємовідносини між РКП(б) і КП(б)У були оформлені на VIII з’їзді РКП(б), котрий постановив: “Повинна бути одна централізована комуністична партія із єдиним Центральним Комітетом… Всі рішення РКП(б) та її керівних органів підлягають беззастережному виконанню усіма відділеннями партії незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, литовських комуністів користуються правами регіональних комітетів партії і повністю підпорядковані Центральному Комітету РКП(б)”.5 До першого складу ЦК КП(б)У увійшли 15 чоловік: І.Амосов, А.Бубнов, П.Буценко, Ш.Грузман, В.Затонський, Л.Картвелішвілі, Е.Квірінг, С.Косіор, І.Крейсберг, Ю.Лутовинов, Г.Пятаков, П.Ровнер, Л.Тарський, Р.Фарбман, І.Шварц. Інтернаціональний за своїм складом (тут були тільки 2 українця, а решта—росіяни, євреї, поляк, німець і грузин) ЦК виявився різним і за політичними поглядами. Три місяці його існування були сповнені суперечок з різних питань. Деякі поспішали “напасти на німецьких імперіалістів”, а інші дивилися на події в Україні “з точки зору і Росії і Німеччини”. Найгострішим моментом була проблема загального збройного повстання в Україні, розпочатого у серпні 1918 р. і швидко придушеного німецькими й гетьманськими військами. Згодом повстання визнали передчасними, вину за це покладали на Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК), очолюваний Бубновим та Пятаковим. Але, думається, не останню роль у претензіях ЦК РКП(б) до них зіграло те, що обидва завжди обстоювали власні радикальні політичні переконання і намагалися звільнитися від надмірної опіки з боку ЦК РКП(б). Уже на першому засіданні новоствореного ЦК КП(б)У на доповідь Бубнова про взаємовідносини з ЦК РКП(б) була ухвалена резолюція, де відзначалося: ”ЦК Російської КП… має право втручатися в роботу КПУ тільки в питаннях програмного і загальнополітичного характеру, що ж до питань внутрішнього розпорядку, то це справа виключно ЦК КПУ, рішення якого можуть бути оскаржені лише на з’їздах КПУ”.1 Така надмірна самостійність Бубнова і Пятакова ставила під загрозу контроль ЦК РКП(б) над КП(б)У. Зауважимо, що небажану для Москви самостійність виявили зовсім не більшовики-українці, а етнічні росіяни. Пятаков взагалі був відомий своїми антиукраїнськими поглядами. У 1917 р. він відверто заявляв, що “й думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це—вигадки націоналістів”.2 Пятаков вважав гасло самовизначення націй реакційним, а існування національних держав—минулим етапом. Щоб було краще зрозуміло екстремізм Пятакова, нагадаємо, що так само вважає сьогоднішній апологет російської великодержавності, директор інституту проблем СНД, великий “друг” української незалежності та будівник імперій К.Затулін. З приводу існування національних держав він заявив: “Цей поїзд уже пішов”. Між іншим, думка про окремішність партії від РКП(б) курсувала і серед українців-членів КП(б)У. Яскраво це виявилося ще на Таганрозькій нараді, але докладніше про це піде мова у наступному розділі. ЦК РКП(б) уважно стежив за перебігом подій у КП(б)У і своєю “дружньою допомогою” намагався “визначити і провести на Україні правильну революційну тактичну лінію”. Задля цього в м. Орел 8-9 вересня 1918 р. був зібраний пленум ЦК КП(б)У за участю представника ЦК РКП(б) М.Крестинського. Останній у своєму виступі на пленумі висловив занепокоєння ленінської партії спробами деяких членів КП(б)У не зважати на загальнопартійну лінію, здійснювати в Україні “особливу” тактику і вийти з-під впливу ЦК РКП(б). Пленум усе зрозумів правильно і звільнив Пятакова з посади секретаря ЦК КП(б)У, а до складу ВЦВРК на противагу Бубнову і Пятакову ввів надійного і перевіреного товариша Артема. Проте цим не обмежилися. Москва потребувала зміцнення свого впливу на КП(б)У. Тому ЦК РКП(б) і особисто Ленін з величезною увагою поставилися до підготовки і проведення ІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся 17-22 жовтня 1918 р. знову таки в Москві. З’їзд визнав “політичний напрям ЦК неправильним, організаційну діяльність—незадовільною” і відставив увесь ЦК КП(б)У першого обрання.1 Цей склад ЦК своєю самостійністю не влаштовував Москву, яка потребувала у особі ЦК КП(б)У слухняного виконавця своєї “правильної революційної тактичної лінії”. У 1922 р. Ленін зазначив так: “Україна—незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере—як би це ввічливіше висловитися?—обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК—не скажу що обманює, але якось трохи відсувається від нас”.2 Зауважимо, що тоді ЦК КП(б)У очолювали такі “українські комуністи”, як В.Молотов і Д.Мануїльський. Що ж тоді казати про М.Скрипника, Г.Лапчинського та інший “народ хитрий”? Слід також відмітити, що ІІ з’їзд КП(б)У замість попередніх тверджень про федеративні стосунки України і Росії визначив головним завданням КП(б)У “об’єднання України з Росією”. Саме на цьому з’їзді Л.Каменєв назвав лозунг самовизначення націй зброєю контрреволюції. Поки Москва вичікувала початку революції в Німеччині, формальна самостійність КП(б)У і Радянської України вважалася тактичним кроком. Але 11 листопада 1918 р. Раднарком РСФРР дав директиву Реввійськраді Росії готуватися до наступу на Україну. А 13-го був анульований Брестський договір. 17 листопада створена Реввійськрада Курського напряму Російської Червоної Армії—майбутній штаб Українського фронту. До неї Москва направила В.Затонського, В.Антонова-Овсієнко й “видатного українця” Й.Сталіна. 28 листопада новоутворений уряд Раднарком УСРР формує власний вищий військовий орган—Ревввійськраду Української радянської армії. До її складу входять ті самі надійні московські товариші: Ф.Сергеєв (Артем), В.Антонов-Овсієнко, В.Затонський. Для більшої надійності ЦК РКП(б) лише за період з листопада по січень 1918 р. відрядив на Україну 618 партійних працівників.1 Що це значить стане зрозуміло, якщо нагадати, що вся КП(б)У влітку 1918 р. нараховувала тільки 4,5 тис. членів, з яких 90% становили неукраїнці, які впроваджували в Україні політику РКП(б).2 Більше того, у Росії постійно формувалися не лише центральні, а й обласні партійні та державні органи влади України. Ось, наприклад, згадує учасник І з’їзду КП(б)У О.Руденко: “За вказівкою ЦК РКП(б) я виїхав на підпільну роботу в Харків і під прізвищем Савенко А.І. входив у Харківський обласний ревком”.3 Московські прибульці, подібно Антонову-Овсієнку, посіли керівні посади в КП(б)У, уряді та інших державних органах. Цим підпорядковува-лося Москві реальне вирішення всіх українських справ. Восени 1918 р. тривала війна за “визволення” України 250-тисячною Червоною Армією, завчасно сформованою влітку-восени 1918 р на території Росії та її коштом. Складалася вона переважно з росіян і євреїв, а також 6 тис. башкирів і татар, 5 тис. китайців, 1 тис. угорців, 1 тис. латишів, окремого кавказького полку. Згідно наказу №220 Реввійськради РСФРР від 13 листопада 1918 р. та секретного додатку до нього за №48 до складу командування, штабів, управлінь усіх частин і з’єднань, котрі наступали в Україні, були підібрані лише росіяни та євреї. Жителів України за цими документами можна було призначати на посади не вище командира батальйону, і то не масово.4 Коли наприкінці 1918 р. Директорія надіслала Москві офіційний запит про підстави для інтервенції російських військових частин проти України, Г.Чичерін відповів: “Ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військом Українського Радянського Уряду, який є цілком незалежним”.5 До речі, болгарського емігранта Х.Раковського для роботи головою цього незалежного уряду відрядили з Москви рішенням ЦК РКП(б), прийнятим на засіданні 16 січня 1919 р. У листі до головнокомандуючого Червоною Армією РСФРР Вацетіса, датованому 29 листопада, Ленін так пояснював причини появи Українського Радянського Уряду: “З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів”.1 Відомий вітчизняний історик С.Кульчицький виявив в архівах документи, в яких йдеться про стосунки радянського уряду України з Москвою. В них, зокрема, центральне партійне керівництво попереджалося про необхідність “…збереження повної таємниці того факту, що Тимчасовий уряд є орган ЦК РКП”. Далі серед восьми регламентних пунктів указувалося, що “Тимчасовий робітничо-селянський уряд створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить в життя всі розпорядження й накази ЦК РКП беззаперечно”.2 Забігаючи трохи наперед, зазначимо, що особливо яскраво “незалежністьлатиські та китайські багнети і російських дурнів”.2 Однак, той факт, що в СРСР Україна та Росія були формально рівноправними—уступка з боку Москви. Потужний опір всіх українських політичних течій і сил агресії призвів до того, що механічне злиття України з Росією як в часи царської монархії стало неможливим. Іншими словами: не було б УНР й гетьманату, не було б і УРСР. Як наголошують сучасні дослідники, “наявність власної, до певної міри автономної політичної системи протягом майже семи десятиліть значно полегшило проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року”.32) “Кадри вирішують все”. Якщо визнання Росією незалежної Української держави завжди було тільки вимушеним тактичним кроком, то самостійність Радянської України вважалася формальністю. Усі питання управління республікою вирішувала Москва. За роки громадянської війни Політбюро ЦК РКП(б) понад 80 разів обговорювало питання, пов’язані з Україною. Близько 30 разів вони стояли на порядку денному засідань пленумів ЦК, понад 80—засідань Раднаркому РСФРР і майже 70—засідань Ради Оборони і Ради Праці та Оборони РСФРР.4 Усе це були найважливіші питання п