Підручник "Українознавство" ЗМIСТ:Cлово до читача Вступ Розділ І. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНОЗНАВСТВА Розділ II. ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНОЗНАВСТВА. УРОКИ § 1. Специфічні особливості і принципи. § 2. Від крає-, країно-, народо-, суспільствознавства до українознавства § 3. Історичний генезис україно-, народознавства. Уроки а). Тотожність і відмінність понять б). Гетьманщина і розвиток українознавства в). Ідеал національно-державного відродження й українознавство г). Українці й українознавство як світовий феномен Розділ III. КОНЦЕНТРИ УКРАЇНОЗНАВСТВА § 1. Україна - етнос § 2. Україна - природа, екологія § 3. Україна - мова § 4. Україна - нація і держава § 4.1. Національна ідея, нація, націоналізм § 4.1.1. Проблема історизму у висвітленні питання § 4.1.2. Проблема визначення сутності нації та націоналізму § 4.1.3. Еволюція етносів у нації § 4.1.4. Суспільно-політичне відродження і роль наукової теорії та практики § 4.1.5. "Велесова книга" і "Літопис Аскольда" в генезисі етнонаціональної ідеї § 4.1.6. Світові параметри української етнонаціональної ідеї § 4.1.7. Методологія історії § 4.1.8. Християнство й українська етнонаціональна ідея § 4.1.9. Національна ідея, держава, еліта, українське козацтво § 4.1.10. Національна ідея в українській філософській та релігійній думці § 4.1.11. Козацтво як становий хребет нації § 4.1.12. Уроки історії § 4.1.13. Тарас Шевченко і національна ідея, нація, націоналізм § 4.1.14. Національна ідея: від Чернігівщини до Слобожанщини, Галичини, Буковини, Закарпаття § 4.1.15. Національна ідея — нація — націоналізм — фундамент творення суверенної України § 4.2. Ґенеза української державності § 5. Україна - культура § 5.1. Україна - релігія, філософія, мистецтво § 5.2. Україна - художня словесність § 6. Україна у міжнародних відносинах § 7. Україна - ментальність, доля § 8 Україна, світове українство - історична місія ^ СЛОВО ДО ЧИТАЧА Печально нагадувати, але українознавство не так і давно — напередодні ХХІ століття належало в СРСР, і найперше — в Україні, до заборонених тем. Ним лякали як отрутою, оскільки, як напучували керманичі СРСР та КПУ, наші народи перебули епоху національного розвитку й на базі російської імперської системи сформували «нову історичну спільність людей — радянський народ». При цьому все російське оголошувалося рідним, священним, основоположним, єдино перспективним, а національно-українське — важким пережитком чи й тягарем минулого, ворожим, приреченим на самознищення в ім'я розквіту «нової історичної спільності людей — радянського народу». Природно, що при цьому зникали б і мови, культури, великі традиції, зрештою — цілі народи, але що — народи, коли мала жити імперія?!. Імперія — ще осяжніша, ніж Російська з територією в 1/6 частину планети, імперія уніфікації та кастрації народів, імперія-вампір, символ самознищення людства. Здавалося б, ясно, що такі плани смертельні не тільки для окремих народів, а й для всього людства, та вони подавалися в медово-позолочених обгортках, а разом з тим — реалізувалися за допомогою смертоносної як ідеологічної, так і термоядерної зброї. Над людством нависла примара апокаліпсису — і біологічного, і культурно-духовного та гуманістичного. Майбутнє міг порятувати лише синтез уроків минулого, аналізу сучасності та наукових прогнозів грядущого. Так і сформувалась альтернатива: або українознавство — як цілісна система знань про Україну і світове українство, або імперська псевдоінтернаціоналістська ідеологія тотальної асиміляції та уніфікації, зрештою — знищення й самознищення націй, отже, самозаперечення вселюдства, апокаліпсису гуманістичної цивілізації та культури. Камо грядеши?!. Свого часу «Сліпі» Метерлінка, прагнучи порятунку від грози, сприйняли шум смертоносної повені за гомін живого міста й весело побігли… до прірви. Новоімперіалізм, прагнучи світового панування одного з народів, штовхав цивілізацію на шлях смертоносної уніфікації. Для цього він вдавався не тільки до найновітніших типів зброї, а й до ідеологічної отрути. А чи не найефективнішим засобом досягнення мети було обрано ідеологему деперсоналізації та денаціоналізації людей і народів. Як говорив князь Святослав, «мертві сорому не мають», тому мають не боятися смерті, а хоч гинути, однак боротися за життя. Альтернативно не можуть мати почуття гідності ті, що перетворюються лише на масу рабів, виробників та споживачів, гублять визначену їм природою історичну місію чи зрікаються її. Український народ упродовж тисячоліть витворив хоч і трагічну, але славну історію. Грандіозною була його роль у розвитку світової цивілізації та культури. Ще ширші й світліші обрії відкривалися в майбутньому. Зокрема й тому, що, як засвідчує історія нашої державності часу Кия, Аскольда й Діра, Святослава, Ольги, Володимира, Ярослава Мудрого, Мономаха й Осмомисла, Романа й Данила Галицьких, народ і усвідомлював, і здійснював свою активну загальноцивілізаційну місію. Наголосимо: і усвідомлював, свідченням чого є витворений ним фольклор, літописна й писемна література («Літопис Аскольда», «Велесова книга», київські билини, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик», «Слово про закон і благодать…»), його філософія й державно-правова система, узагальнена в славнозвісній «Руській правді»; його міжнародні угоди, започатковані ще Києм у його взаємовідносинах з могутньою Візантією, подоланою київським князем ще 433 року. Зарубіжні й вітчизняні документи засвідчують: Київська держава першого тисячоліття н. е. була одним із найвпливовіших чинників загальнолюдського поступу. Відкривалися ще осяйніші обрії. І навіть монголо-татарська навала загальмувала, проте не спинила вулканної внутрішньої еволюції та потужної динаміки всебічного поступу. У ХVІІ–ХVІІІ ст. Козацька держава — Україна визнавалася найосвіченішою й найдемократичнішою країною Європи. Витримала вона неймовірно важку боротьбу й з польською експансією та турецько-татарськими людоловами. Аркан на шию й серце накинула Московська держава: вона не тільки підступно загарбала землю, розгорнула винародовлення національної інтелігенції та політичної еліти, а й закувала в кайдани рабства національно-державну самосвідомість, розгорнула тотальний наступ на історичну пам'ять і гідність народу, на його мову, душу та інтелект. У здоровий організм нації було запущено флюїди рабської психології, нігілістичного ставлення до власного Буття й покори до чужоземного іга. Великий, раніший на тисячоліття народ був оголошений «молодшим» братом колонізатора, приреченим на асиміляцію й небуття. З того моменту вся гострота битви переноситься передусім у сферу свідомості, а особливої ваги набуває правда історії, процес самопізнання та гуманістичного й національно-державного відродження, проблема волі до повної самореалізації. Автори «Роксоланії», козацьких літописів, Г. Сковорода, творці «Енеїди», «Історії Русів» звертаються до анналів та свідчень історії; Тарас Шевченко змушує відповісти собі на питання: «Хто ми? чиї, яких батьків діти?.. Ким, за що закуті?» та «За що ми билися з ляхами, за що ми різались з ордами, за що скородили списами московські ребра?!», — поклавши при цьому в основу інтегральні питання: «Нащо нас мати привела? Чи для добра, чи то для зла? Нащо живем, чого жадаєм?..». І чи спроможні українці вибороти свою мрію, долю та місію, бо ж «Лиш боротись — значить жить. Vivere memnto!» (І. Франко). Закономірно, що ^ Тарас Шевченко стає голосом приспаної, напівпаралізованої нації, її правдивим істориком і пророком, а М. Костомаров з кирило-мефодіївцями дають народу і світові «Книгу Буття українського народу» — як компендіум його пам'яті, свідомості, волі, як Заповіт-наказ: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!». З нами правда, з нами віра і воля святая (Т. Шевченко). Потрібно лише йти на прю з ворогами й несприятливими обставинами «без малодушной укоризны», з добрим серцем і людинолюбними ідеалами, з повагою до героїчного минулого та з думою про велике майбутнє. «У кому немає віри — в того немає надії», і де «нема святої волі — не буде там добра ніколи» (Т. Шевченко). В ім'я добра й відроджується та поглиблюється академічне українознавство від М. Максимовича, П. Куліша, М. Шашковича, П. Житецького, П. Юркевича, М. Драгоманова, П. Чубинського, Ф. Вовка, Д. Яворницького, В. Хвойки до І. Франка й М. Грушевського, М. Міхновського й С. Петлюри, С. Єфремова й В. Вернадського, М. Туган-Барановського й В. Винниченка, та ін. Те українознавство підводить до усвідомлення: збагнути уроки історії, осягнути правду про походження, усі грані буття та свідомості, про справжні перспективи й шляхи досягнення мети народу можливо лише на засадах системного методу, тобто бачення історії й долі народу в єдності зусиль археологів і антропологів, теологів, географів і біологів, лінгвістів і фольклористів, соціологів, релігієзнавців і філософів, логіків-аналітиків і психологів-футурологів, культурологів і краєзнавців. Нова свідомість дослідників, освітян, борців пробуджує енергію творення нового буття народу. Національна революція початку ХХ ст. повертає українців на історичну арену. Субстанційним ферментом державницьких перетворень знову стає українознавство. Більшовицьке лихоліття відновлює маразматичні явища рабської поведінки і психіки, ставить поза законом українознавчі студії. Та, згідно із законом, «дія породжує рівновелику протидію», саме українознавство породжує спочатку національно-державницьке Відродження 20-х років ХХ ст., а далі — і всенародну боротьбу, наслідком якої стає розбудова України як суверена своєї долі на межі ХХ–ХХІ ст. І водночас — створена вченими-патріотами зарубіжжя «Енциклопедія українознавства». Закономірно, що з 90-х років відновлюється в Україні й українознавство як цілісна наукова система, покликана стати фундаментом відродження, єднання та історичного діяння українства на магістралях розвитку вселюдської цивілізації і культури. Із січня 1992 року розгортає діяльність Інститут українознавства при Київському університеті. По-своєму закономірно й те, що проти Інституту, створеного деканом філологічного факультету професором П.П. Кононенком, виступив із статтею «Обережно: українознавство» ректор університету тов. В. Скопенко з двома підспівувачами: старий комуно-імперський світ ще вірив у свого реставрацію. Тому, як і за царату, погоджувався на «народознавство» з його вечорницями, побутовим фольклором, варениками, галушками й танцями, але нізащо не хотів допустити реставрації справжньої, наукововиваженої, системно-всебічної історії України і світового українства. Хотілося збереження старих привілеїв, «спокою», влади і грошей, тепла на «рідній печі»! Аналогічно антиукраїнським силам, утому числі й серед освітян та науковців, їм досі не хочеться зійти з українофобських позицій, почути Шевченкове: «Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше спати, спати і спати на волі»! Їм здається, що їхній сон — золотий, а покоління дітей і батьків в ім'я імперського інтер-глобалізму обійдуться й без єдності, свободи та суверенітету. Що й вони радітимуть і далі, тягнучи чужого воза до панських конюшень. А це буде можливим за умови, що вони, виродки імперії, збережуть свідомість і сучасних поколінь на рівні люмпенської психології, сформованої псевдоісторичними екзерсисами. Наголосимо: псевдоісторичними! — лукаво спрямованими на деформацію української пам'яті та свідомості, і душі та психіки, світосприйняття й світорозуміння філософії життя. Причин щонайменше дві: присмерки свідомості, спричинені комуно-імперською ідеологією (і настояною на тій трутизні освітою, наукою, культурою), та особисті інтереси, сформовані старою соціальною системою. Саме система тотального відчуження від традицій батьків і нації, від рідної природи й культури та мови, від уроків минулого, відсутність критеріїв етичного і естетичного, справжнього й мавпувально-наслідувального схиляє їх до чужого як «вищого», до маргінального як динамічного, малоросійства і рабської приниженості, неповновартості, що схиляє до різного роду «новочасних» союзів, від яких тхне нафталіном, але їх пропагують озлоблені політичні невдахи, отже — до нелюбові до спадку прадідів, до хай і драматично-трагічної, але своєї історії, бо по-справжньому свого для них не існує, їхня психіка — перекотиполе, яке пересувається не до свідомої мети, а куди несе його вітер, вони й далі згодні на роль об'єктів, а не суб'єктів історії. Саме ця спадщина «найкращої в світі радянської освіти» і стає непереборним бар'єром для тих освітян, що готові молитися на «світові» (і не інакше: ми ж «інтернаціоналісти», що, як і пролетарі, за Марксом, «не мають вітчизни»), історію, культуру, літературу, але не знаходять у навчальних планах місця для українознавства. Абсурдно, але душі таких вихователів оскоплені трутизною байдужості до долі свого народу, їхньою субстанцією є порожнеча. Бо українські комуністи вже довели: люблячи вселюдство (іменоване «пролетаріатом»), вони або не помічали реальних людей свого суспільства, або й гнобили їх, навіть — знищували мільйонами. В ім'я… великої ідеї та вселюдського щастя… «Немає нічого страшнішого за порожнечу душі» (П. Тичина). Відчужена від історії та долі свого народу душа не може не бути порожньою, а людина для неї, Україна — лише абстракціями. А українознавство завжди поставало втіленням реальної любові до реальних мами і тата, колиски і батьківського порога, природи, мови й культури, віри і філософії буття, до звершень тисяч поколінь, мрій, радощів і страждань, до планів розвитку у грядущому як на Терені України, так і на всіх континентах планети. Ось чому українознавство завжди поставало наукою та енергією етики і естетики, любові і добротворчості, боротьби за волю і гармонійність світосприйняття й почуттів та інтелекту, національного й загальнолюдського, а тому й поставало синтезом знань всіх граней сутності та еволюції України й Світового українства, бачених в цілісності генетичного кода, життєвих доріг і долі, у здійсненні визначеної Природою історичної місії. Всесвіт — це універсальна система, яка має «матерію» й «дух» і складається з безлічі підсистем, що також мають і зовнішні образи й внутрішню сутність, наділені особовою суб'єктністю, а тому вічно тяжіють як до універсальної єдності, так і до особової автономії. Доцентрове і відцентрове тяжіння є обов'язковою умовою їхнього існування в просторі й часі, у світі подібних собі і протилежних начал. Цілісною системою є й народ (нація), що складається з безлічі підсистем, котрі тяжіють як до гармонії, так і до дисгармонії. Порушена єдність деформує чи й знищує як світ, так і народ і людину. З огляду на це чисельні нападники на Україну найперше дбали про зруйнування її внутрішньої структури: гармонії між небом і землею, природою та людиною, народом і мовою та культурою, між містом і селом, між поколіннями, між їх «матерією» (історичним буттям) і духом (вірою, філософією, етнопсихологією й життєтворчістю), між правами й обов'язками, свободою всього народу й самодостатністю кожного громадянина, між національними й загальнолюдськими інтересами. Відображенням тієї тенденції є й дотеперішня практика на передній план висувати не цілісність (як гармонію всіх підсистем), а диференціацію народу за етнічними, мовними, культурними, конфесійними, партійними, виробничими, світоглядними чинниками. У науці — це диференціація на краєзнавство, суспільствознавство, релігієзнавство, народознавство, державознавство…, — що є важливими реаліями, але самі по собі і не існують, і не розкриваються, є частинами цілісної оболонки, ядром якої є загальнонародна єдність. З огляду на все те в основу концепції українознавства як цілісної системи інтегративної науки, що, як і народ, розвивається в цілісній часо-просторовій перспективі, й було покладено архітектоніку органічної взаємозалежної єдності і таких складових: українознавство як історія, теорія, методологія, еволюції української етнонації, природи, мови, культури, держави, української ментальності і долі, історичної ролі українства як феномена всепланетарного та його історичної місії. Змушені нагадати: дискредитація українознавства і за умов національно-державного відродження кінця ХХ — початку ХХІ століть не припинилась, бо йдеться про історію, становище, грядуще української нації, держави, мови, культури. Їх не хочуть мати українофоби як реального феномена світового загально цивілізаційного процесу тепер і в майбутньому, бо інакше їхні імперські плани зазнають остаточного краху. Вони не хочуть, щоб все людство знало: Україна і українство є впливовою реальністю принаймні кількох тисяч років. Вона не була придатком чи часткою когось або чогось, а розвивалась на гребені світової еволюції й активно впливала на хід вселюдської історії, і цілком закономірно. Україна — серединна земля, не просто між сімома сусідами, а — між цивілізаціями та континентами Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. Сама природа визначила і її інтегруючу роль у розвитку суспільно-економічних формацій, торговельних шляхів, освітніх, наукових, релігійних, культурологічних систем, і незаперечну харизматичність української етнонації. Ще князь Кий динамізував перехід суспільства Візантії від рабовласництва до феодалізму; ще Київська держава Аскольда і Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого, Данила Галицького сприяла активізації цивілізаційних та релігійних і зокрема інтегратичних процесів між Півднем і Північчю та в міжконтинентальній індоєвропейській спільності. Було визначено світом особливу роль української Козацької держави — однієї з найперших національно-демократичних республік, що на найвищий рівень піднесли освіту та ще в 1710 р. (на 77 років раніше, ніж у США) витворила воістину демократично-гуманістичну Конституцію. Унікальними явищами європейського та міжконтинентального життя були українська революція 1917–1921 років (на жаль, підступно зраджена західними демократіями й тому розчавлена кривавим московським імперіалізмом) та національно-визвольна війна українського народу 1941–1952 рр. проти двох імперій російсько-більшовицької й німецько-фашистської. Цілком природно, що й сонячна «помаранчева революція» в Україні 2004–2005 рр. стала для всього людства великим уроком того, як народ без крові й жорстокого насильства може відстоювати своє суверенне право бути господарем землі і долі, утверджувати нетлінні цінності гуманізму й свободи, прав людини і гармонійного розвитку народів, цивілізацій та культур. Абсурдно, але й за цих умов навіть доморощені інтерглобалісти цинічно зневажають «свій» не свій народ, таврують його як «юрбу» і «майданну худобу» та кличуть до нових громадських воєн, незаперечно невигідних «союзів» та історичних фальсифікацій. Навіть тепер «кирпогнучкошиєнкови» та «здрібнілі мікромалороси» трактують українців лише як нахлібника агресивних сусідів та як недержавну, психічно ущербну народність, неспроможну розвинути повноцінну політичну націю та громадське суспільство… Старий відмираючий світ кістлявою рукою хапав живих за горло, істерично хрипів: «Обережно: українознавство!», — він не хоче, щоб народ пізнав своє історичне призначення і його справжнього — лакея чужоземних господарів та гробокопача для свого народу. Розрахунок зрозумілий: хто не знає свого справжнього минулого, той приречений блукати й не мати щасливого майбутнього. Той буде рабом чужих інтересів і чужої волі, облудної, свідомо деформованої історичної блекоти. Тому знову час настійно вимагав, як того прагнув Т. Шевченко, «неможними устами сказати правду» про себе як про органічну частку цілісного все людства. Бо хто не пізнає себе, той не зможе повністю саморозкритися й самореалізуватися тепер і в майбутньому. Від цього збідніє світова культура, загальмується поступ. Ми не зможемо стати щасливим народом. Ми — це я і ви, всі українці від рідної України до Австралії і Японії, Іспанії й Антарктиди, від сущих на Землі і Небі. Праця завершена. Читач матиме змогу простежити ґенезу нашого рідного народу, нашої природи, мови, культури, науки, міжнародних зв'язків і на основі фактів зробити висновок про місце, роль, історичну місію України та світового українства. На виконання праці пішли десятки років. Разом з тим, висловлюю найсердечнішу вдячність моїм колегам В.Д. Барану, Я.С. Калакурі, Т.П. Кононенку, С.І. Наливайку, А.Г. Погрібному, А.Ю. Пономаренко, Г.С. Сазоненко, В.В. Сніжку за кваліфіковані поради в осмисленні і висвітленні найважливіших проблем пізнання й самопізнання українського світу, за підготовку праці до її видання. Київ, 2005 ... Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тільки На чужому полі. В своїй хаті своя правда І сила, і воля. *** Нема на світі України, Немає другого Дніпра... ^ Тарас Шевченко ВСТУП Видаючи 1920 р. працю «Українознавство», академік С. Єфремов писав: «...становище України, в самому процесі не скінченої ще боротьби невиразне й мінливе, ...накладає на громадян її чимало нових обов'язків, а з них найперший — знати свій край, щоб найбільш доцільно та інтенсивно служити йому»*. Нині переживаємо суголосний процес: загальнонародний референдум 1 грудня 1991 р. Україна, в особі 93 відсотків своїх громадян, проголосила курс на суверенітет, свободу та демократію, на державу, в якій би гармонійно поєднувалися права кожної людини і права корінної нації та національних меншин, а Україна як рівна з рівними і вільна з вільними увійшла до співдружності народів планети. Багато здійснено на цьому шляху. Нашу Вітчизну як незалежну державу визнало понад 150 інших держав світу. На Україну з її територією та населенням (рівновеликим Франції), з її багатими природними ресурсами, щедрою природою, благодатним кліматом і талановитим народом, з розмаїтою й високорозвиненою матеріальною та духовною культурою, часто трагічною, але славною й великою історією, з особливо вигідним геополітичним місцезнаходженням — на перехресті світових доріг зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь — народи світу дивляться як на колосса, що має стати не тільки країною щастя, а й гарантом мирної, добротворчої взаємодії нації та культур у Європі (а тим самим і в світі), новочасною, як те пророкував великий учений-гуманіст Йоган Готфрід Гердер ще в XVIII столітті, Елладою. Але зроблено тільки перші кроки. Як і в 1917–1920 рр., Україна переживає період історичного випробування: вистачить у її народу державотворної мудрості й сили, стане він сам господарем власної долі чи підкориться зовнішній силі, змириться з долею раба, і тоді Вітчизна знову повернеться в імперську систему на становище колонії, а долю українського народу знову визначатимуть інші. Що переважить — багато залежить від економічних, політичних, національних, духовно-культурних, міжнародних факторів. Але величезну роль мають відіграти й фактори історичної пам'яті, свідомості та волі, міра самопізнання, громадянської та національної самосвідомості, гідності, честі, усвідомлення кожним і власної, й історичної місії нашої нації, держави, мови та культури, бо люди без високої самосвідомості не мають і високої мети та енергії могутнього волевияву, а нації з народів перетворюються в населення й постають не суверенними творцями, а тільки знаряддям чужих інтересів, маріонетками в театрі життя і, зрештою, жертвами обставин. Свідчення — наша власна історія. Не тільки автори «Літопису Руського» та Галицько-Волинського ставили за мету піднести самосвідомість, гідність і честь громадян, а тому прагнули висвітлити «Звідки пішла Руська земля? Хто у ній почав першим княжити? І як Руська земля постала?». А й великі князі Кий, Аскольд і Дір, Володимир, Святослав, Ярослав Мудрий, митрополити Іларіон та Туровський постійно дбали, щоб їхні співвітчизники знали і любили землю й мову свою, шанували звичаї, закони й традиції батьків, були вірними у коханні та державній діяльності, сміливими воїнами-патріотами, розуміли, що на світі багато людей і народів, а все ж Бог створив їх не одноликими, а різними — як фізично, так і духовно... Тож закономірно, що виховані в такому дусі наші прапредки були людьми високодуховними та могутніми, шанованими Візантією й Англією, Францією і Німеччиною, витворили державу — Київську Русь, що була втіленням найвищого розвитку освіти й науки, демократії і гуманізму, матеріальної і духовної культури. Гуманістична самосвідомість, прагнення здійснити високу історичну місію, визначену природою кожній особистості і кожній нації, зумовили величність життєдіяння та боротьби й за умов творення Гетьманщини, коли були створені демократична республіка — Запорозька Січ, Києво-Могилянська академія, найперша в Європі демократично-гуманістична Конституція Пилипа Орлика, а також неповторна багатством культура українського бароко, коли було відроджено національну державу та започатковано нову епоху українського духовного відродження 20-х років. Необхідно наголосити, що в усіх тих випадках наукове українознавство відігравало величезну роль завдяки тому, що починалося й упродовж тисячоліття поставало не тільки історіософськими літописами (Величка, Самовидця, Грабянки, «Історією Русів»), а й працями про буття, природу та долю рідного краю, про слово й мистецтво великих епох та поколінь, про філософію й традиції, фольклор і космологію, трудову діяльність, конфесії та військові справи, освіту й науку народу, про його міжнародні зв'язки. Не лише билини київського циклу, «Слово о полку Ігоревім» орієнтували на духовно-державну єдність усіх частин великої держави, і не лише великі князі Київської Русі виховували дітей та громадян в дусі демократично-гуманістичної моралі та етики. І в наступні епохи українознавство обіймало і всю Україну, і всі сфери буття та свідомості, природного середовища і душі народу, бо ж чернець Іван Вишенський понад усе ставив благо не представників свого клану, а всіх чесних людей; а гетьмани, як Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, дбали не тільки про військово-державні справи, а й про освіту, науку, мистецтво, і тим самим — про духовне багатство народу. «В Україну ідіть, діти!..» — закликав геніальний Т. Шевченко «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків» своїх, а найперше — інтелігенцію, бо жадав, щоб вона допомогла народові відродити не лише свою державу, славу, історію, а й правдиву історію буття поколінь, своєї сили, слави та волі, бо без пам'яті минулого народ ризикує не мати великого майбутнього. Знання того, «хто ми? що ми? чиїх батьків діти?.. Ким, за що закуті?», допомогло кирило-мефодіївцям написати «Книгу Битія українського народу» й піднести найвищі ідеали суверенної державності, демократії, рівності, гуманізму, свободи, а тим самим виховати покоління, що відродили життєтворну волю й енергію поколінь. Логічно, що саме М. Максимович, М. Драгоманов, М. Костомаров, О. Потебня, П. Куліш, В. Антонович, І. Франко, Д. Яворницький, М. Грушевський — найвидатніші українознавці XIX — XX ст. піднесли народ на рівень суверена історії, свідомого борця за свою долю. І так само логічно, що в трагічній синхронності піддавались тортурам та нищенню як Україна — нація, держава, мова, культура, так і українознавство як наукова система. Це було і в час турецько-татарської експансії, і за умов панування польської шляхти, російського імперського режиму та більшовицької диктатури. При цьому повчально, що на початку 30-х років XX ст. було знищено не тільки українську державність, десятки українознавчих інституцій (у тому числі — академії наук), а й сам термін «українознавство». Його замінили спочатку «народознавством», а згодом — крає- чи країнознавством, а в час творення «нової історичної спільності людей — радянського народу» — суспільствознавством. І не лише формально. Українознавство передбачало систему наукових досліджень з історії (генезису) етносу, природи, мови, нації, держави, культури, міжнародних відносин українців, отже, їх — як історично-космічний феномен з власною долею і суверенністю та ментальністю, а головне — в цілісності. Впровадження крає , країно , народо , суспільствознавства було спрямоване на розщеплення спочатку цілісності наукової системи, а внаслідок цього — і цілісності буття та свідомості народу, його території і держави, матеріальної й духовної культури. Адже подрібнення України на регіони, національні групи, суспільні верстви та висвітлення лише фізичних характеристик країни вело до розщеплення у свідомості поколінь цілісності України як нації (і — відповідно — держави, культури, мови), а денаціоналізація неминуче вела й до деморалізації, формування характерів людей, які знали права і потреби, вважали себе «царями природи» й не хотіли знати обов'язків, жертовної вірності та любові до материнської землі. Україна стала для мільйонів людей іпсоgпіtа-tеrrа, а українознавство — маскою, якою приховували істину, а то й відлякували від неї. Стався розрив пам'яті поколінь, відчуження науки від держави. Закономірно, що розбудова України як суверенної держави поставила на чільне місце й проблему українознавства, а Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки (спочатку Інститут українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка взявся за реалізацію історичного завдання: відновлення й розвитку щонайменше двотисячолітньої вітчизняної та кількатисячолітньої зарубіжної традиції, адже світове українознавство розпочинається ще за Гомера і «батька історії» Геродота, в різнорідних за змістом і жанрами, методами дослідження та висвітлення творах, що становлять універсальну за своїми складовими частинами (концентрами), в просторі й часі систему. Розділ І. ^ ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНОЗНАВСТВА Ключові слова: концепція, Україна, світове українство, концентр, етнос, нація, держава, мова, міжнародні відносини, культура, ментальність, доля, історична місія, теорія, методологія, принципи. Українознавство є цілісною системою наукових інтегративних знань про Україну й світове українство як цілісність, як геополітичну реальність, що розвивається в цілісності простору й часу. Сама ж Україна й українознавство є органiчними частками вселюдства (планети Земля, всесвiтньої цивiлiзацiї i культури), тому й українознавство постає важливим складником знань про всесвітнє людське суспільство через призму феномена українства. Поняття Україна охоплює: етнонацію; територію, яку заселяв український етнос в минулому та заселяє українська нація (народ) у даний час; природу, вiдповiдну територiю з її земними, водними, повiтряними ресурсами, особливостями екологiї; мову як унiверсальний феномен буття i свiдомостi етнонацiї; суспiльство й державу в їх генезисi; матерiальну й духовну культуру (релiгiю, фiлософiю, мистецтво, освiту, науку, валеологiю, право, вiйсько, мiжнароднi вiдносини), що розвиваються впродовж багатовiкової історії української етнонацiї та держави; тип людини; отже — світове українство в часо-просторовій еволюції. Поняття українство охоплює: українцiв як свiтовий феномен (в Українi i зарубiжних країнах); етно-нацiональні групи, що: а) займали i займають питомi українськi землi поза теперiшнiми державними кордонами України з найдавнiшого по теперiшнiй часи; б) живуть у понад 70 країнах планети, творять там матерiальну й духовну культуру, але визнають свою етнонацiональну iдентичнiсть, зумовлену єднiстю етнонацiонального генотипу, мови і долi, ментальностi, усвiдомлення iсторичної мiсiї України й українцiв. Предметом українознавчих досліджень є феномен українства, закономірості, досвід і уроки його етно , націє , державотворення, матеріального й духовного життя, формування і розвитку етнічної території (України). Фiлософсько-гуманiстичними основами українознавства є визнання: свiт — єдиний, цiлiсний, повний лише у своїй рiзноманiтностi, в тому числі людей (народiв), що складають вселюдство; кожна людина, нація, мова, культура має природне, рівне право на життя й повну самореалiзацiю; тiльки у взаємодiї з iншими людьми кожна людина, кожен народ, його мова, культура можуть виявити всю повноту своєї iндивiдуально-вселюдської сутностi; посягання на природне право кожної людини, нацiї, мови, культури, на їхню самобутнiсть i волю є злочином перед вселюдством; шляхом до повної реалiзацiї сутностi, покликання людини i людства є пiзнання як синтез самопiзнання i самотворчостi. Українознавство — шлях до самопiзнання й самотворення українства, здiйснення ним своєї iсторичної місiї. Воно органiчно поєднує (синтезує) процеси пізнання, виховання й навчання, народної і академічної педагогiки, вiтчизняного i зарубiжного досвiду, органічно переростає в українолюбство та українотворення. Завдання курсу: на основi наукової джерельної бази, всебiчного, системного вивчення й висвiтлення генезису України й українства, самого українознавства як наукової системи: а) виявити шляхи, джерела, досвiд поколiнь та iсторичнi уроки від роду етнонацiї, української природи, мови, держави, культури, людини; б) тим самим сприяти аналiзовi тенденцiй, закономірностей, причин та наслiдкiв розвитку й проблем сучасностi; в) формувати питомі риси громадян; г) готувати поколiння до самостiйного життєвого вибору шляху та перспектив майбутнього, пiзнання й самопiзнання, творення й самотворення особистостi, схильної i спроможної бути в гармонiї з iншими людьми, з довкiллям, з власним «Я» (внутрiшнiм свiтом) i поєднувати особистi iнтереси з громадськими, нацiонально-державними та загальнолюдськими; сприяти виробленню високих суспiльних, державних, гуманiстичних, духовно-культурних iдеалiв, визначенню морально-етичних та естетичних критерiїв i принципiв життєдiяльностi людей мудрого серця та гуманного розуму (iнтелекту), патрiотiв-професiоналiв свiтового рiвня, творців засад громадянського суспільства в національній державі. Методологiчні засади українознавства визначаються його принципами: системності, історизму, науковості та інтегративності знань; методами: аналiзу й синтезу; поєднання вiтчизняного й зарубiжного досвiду; iндукцiї і дедукцiї; єдностi професiоналiзму й патрiотизму, знання i любовi; постiйного спiввiднесення матерiалiв (досвiду) рiзних концентрiв українознавства. Фундаментом українознавства є цілісна система знань археології та етнології, фольклористики і лінгвістики, антропології й демографії, людино, суспільство й природознавства, релігієзнавства, історії, філософії, культурології, правознавства та ін. наук. Змiст, структура курсу. Українознавство включає в себе крає , країно , природо , суспiльство, людино , народознавство, але не як окремi предмети, а як елементи унiверсальної цiлiсностi. Унiверсальна цiлiснiсть «України» й «українства» розкривається й осягається шляхом взаємопов'язаного еволюцiйно-синхронного й дiахронного розгляду концентрiв: Україна — етнос; Україна — природа, екологія; Україна — мова; Україна — нація, держава; Україна — культура (матерiальна, гуманітарно-духовна: релiгiя, фiлософiя, мистецтво, освiта, наука; право; валеологiя; вiйсько); Україна в мiжнародних вiдносинах; Україна — ментальнiсть, доля;§ 1. СПЕЦИФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ І ПРИНЦИПИ ^ Перший етап розвитку українознавства пов'язаний із становленням Київської держави та утвердженням її міжнародного авторитету (IV–ІХ ст. н.е.), дослідження, які започатковують джерельну базу українознавства, з'являються: а) за межами вітчизни — у працях грецьких, візантійських, римських дослідників*; б) на теренах України («Велесова книга», «Літопис Аскольда», билини Київського циклу (ІХ ст.)). ^ Другий етап — час розквіту Київської великокняжої держави (ІХ–ХІІІ ст.), коли особливої ваги набуває літописна література («Повість минулих літ», «Літопис Руський», «Галицько-Волинський літопис»), праці Володимира Монома