13. Міжнародно правове регулювання правонаступництва..Змістом цього поняття перехід прав і обов'язків держави (правопопередника) до іншої держави (правонаступника), що зазвичай проявляється при зміні однієї держави іншою, або при зміненні її території. Правонаступництво держав означає зміну однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини будь-якої території.2. Момент правонаступництва (дата) визначається державою-правонаступницею і оформлюється спеціальним "повідомленням про правонаступництво", викладеним у письмовій формі, підписується главою держави і передається зацікавленим державам.3. Держава-правонаступниця як новий повноправний і незалежний суб'єкт міжнародного права сама визначає обсяг і форму (вид) правонаступництва стосовно міжнародних договорів держави-право-попередниці, її території і різних природних об'єктів.^ 14. Види правонаступництва. До таких видів правонаступництва можна віднести універсальне (або повне) правонаступництво, часткове (не повне) правонаступництво, tabula rasa (або відмова держави-правонаступниці від зобов'язань держави - правопопередниці, дотримуючись принципу "чистої дошки"), континуітегу (всі договори, які укладені державою-правопопередницею, без будь-яких обумовлень приймаються державою-правонаступницею), тобто обов'язки держави-правонаступниці відповідають обов'язкам правопопередниці. Окрім перерахованих видів (інколи їх називають теоріями) є і інші.15. Питання про правонаступництво досить важливе для України, оскільки Україна з'явилась як самостійна, незалежна, суверенна держава в результаті розпаду колишнього СРС'Р. пов'язаного з іншими державами численними угодами, обов'язками, активами, пасивами і іншими факторами активної міжнародної діяльності, яку вів СРСР. До того ж перед Україною одразу після її самовизначення виникло багато питань, які стосувалися и території, кордонів, законодавства, громадянства, державних структур і інших питань, які потребували негайного вирішення. Все це треба було вирішувати на основі прийнятих у міжнародному праві і відзначених вище Конвенцією положень про правонаступництво.Закон "Про правонаступництво України". Цей Закон регламентував правонаступництво України від колишнього СРСР з питань:- затвердження Верховної Ради України як найвищого органу державної влади в депутатському складі Верховної Ради і Української РСР;- визнання дії Конституції УРСР до прийняття нової Конституції України;- визнання дії законодавства УРСР, якщо воно не суперечить інтересам України;- визнання законності діяльності органів державної влади, які були сформовані на основі Конституції УРСР до утворення нових органів на основі нової Конституції України;- визнання державних кордонів колишнього СРСР, які обмежують територію України від інших держав, а також кордонів між Українською РСР, Білоруською РССР, РСФСР і Республікою Молдова відповідно стану на 16 липня 1990 p., які є державними кордонами України;- визнання обов'язків України за міжнародними договорами, укладеним Україною до проголошення її незалежності;- визнання правонаступництва прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР які не суперечать Конституції України і її інтересам;- згода України на обслуговування зовнішнього боргу СРСР станом на 16 липня 1990 р. в частині, яка буде визначена окремою міжнародною Угодою;. На користь України випало 16,37% всієї власності колишнього СРСР. яка знаходилась за кордоном.- визнання усіх громадян СРСР, які постійно мешкали на момент проголошення незалежності України на території України, громадянами України;- забезпечення усім громадянам України незалежно від їхньої національності й інших ознак прав і свобод відповідно до вимог міжнародно-правових актів.16. Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих.відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права: вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій; брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми; застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються. Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам: повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави; повинна мати в наявності військові формування; повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами. Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.17. міжнародно-правова відповідальність - це юридичні наслідки, що настали в результаті порушення суб'єктом міжнародного права його міжнародного правового зобов'язання.Міжнародно-правова відповідальність - це необхідна юридична властивість міжнародної правосуб'єктності суб'єкта міжнародного права, і вона відображає його деліктоздатність.Виходячи з цього, можна констатувати, що міжнародно-правова відповідальність може розглядатися як засіб, що сприяє дотриманню міжнародного права, як інструмент міжнародно-правового регулювання і стимулятор функціонування норм міжнародного права.Норми, що регулюють питання міжнародно-правової відповідальності, об'єднані в інститут відповідальності, який є одним із найстаріших у міжнародному праві. В останні десятиліття цей інститут зазнав певних змін. З'явилися нові види міжнародно-правової відповідальності: за агресію, за відмову надання незалежності колоніальним народам, за геноцид та ін. Разом із тим, деякі види відповідальності, що існували раніше, зникли (наприклад, контрибуція).18. Міжнародно-правова відповідальність може мати місце тільки в тому випадку, коли є факт наявності міжнародного правопорушення. міжнародне правопорушення - це дія або бездіяльність суб'єкта міжнародного права, що порушує його зобов'язання з міжнародного права і зумовлює міжнародно-правову відповідальність.Всі правопорушення, що зумовлюють міжнародно-правову відповідальність, можна класифікувати на міжнародні делікти (незначні правопорушення) і міжнародні злочини (особливо небезпечні правопорушення).Міжнародні делікти вельми різноманітні і, через свою незначи-мість, як правило, не ведуть до тяжких наслідків. Інша справа з міжнародними злочинами. Вони частіше за все складають значну небезпеку для миру і безпеки народів, і через це сучасне міжнародне право приділяє їм особливу увагу. До міжнародних злочинів належать:- акти агресії; - акти насильницької колонізації; - геноцид (дії щодо знищення нації, етнічної групи, народності. У 1948 р. під егідою ООН ухвалена Конвенція про попередження геноциду);- апартеїд - примусове насильницьке роздільне проживання (мало місце в ПАР); - застосування засобів масового знищення людей та ін.Міжнародно-правова відповідальність може виражатися у вигляді політичної і матеріальної відповідальності. Кожна з них має свої форми вираження. До форм політичної відповідальності відносяться: сатисфакція, санкції, ресторації, реторсії, репресалії, а також заходи, що здійснюються ООН на підставі статей 41, 42 Статуту ООН, аж до застосування збройних сил.19. Сатисфакція являє собою вимушений обов'язок винної сторони вибачитися, висловити співчуття з приводу того, що трапилося, запевнення в тому, що подібне не повториться, покарати конкретних винуватців. Процедура сатисфакції передбачає публічність здійснення подібних заходів і супроводжується спуском державного прапора біля посольства потерпілої сторони, виконанням її державного гімну і публікацією про це в офіційному друкованому органі.Санкції виражаються у вживанні стосовно винної сторони примусових заходів, спрямованих на те, щоб якось її обмежити або покарати.Ресторації виражаються у примусі винної сторони відновити попередній порушений нею стан.Реторсії виражаються у прийнятті потерпілою стороною дієвих заходів у відповідь на хоча і правомірні, але недружні дії. Наприклад, виселення дипломатичних представників держави, яка припустилася недружньої заяви або вчинила недружній акт стосовно дипломатичних представників потерпілої сторони.20. Репресалії виражаються у вжитті насильницьких дій, можливо, неправомірних, у відповідь на неправомірні насильницькі дії з метою відшкодування заподіяних збитків. У випадку опору винної сторони при застосуванні репресалій допускається застосування сили. Наприклад, затримання українськими прикордонниками російського рибальського сейнера в Таганрозькій затоці у відповідь на подібні дії російських прикордонників.Заходи, що вживаються ООН на підставі ст. 41 Статуту ООН, виражаються у заходах, що вживаються Радою Безпеки ООН і виключають використання збройних сил. До таких заходів можуть зараховуватись: повне або часткове припинення економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, розрив дипломатичних відносин.Відомі випадки застосування політичної відповідальності у формі обмеження суверенітету. Наприклад, щодо Німеччини і Японії після Другої світової війни.^ 21. класиф. Міжн. Договорів. Поняття «договір» у Віденських конвенціях вживається як родове поняття, що охоплює усі види міжнародних договорів. Міжнародні договори класифікуються на різних підставах:І. За кількістю учасників:1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення в якості самостійного виду міжнародного договору деякі автори пояснюють наявністю процесу одностороннього волевиявлення суб'єкта міжнародного права, що, правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта. До таких односторонніх юридичних актів належать:— Нотифікація — повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава, котра нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад відшкодувати збиток, вивести війська);— Визнання — може мати форму як нотифікації, так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закріплення державної волі, що перетворює фактичне становище в юридичне (наприклад, визнання de jure);— Протест — є дією зворотною визнанню. Його сутність складається в невизнанні законності чого-небудь (наприклад, невизнанні окупації одною державою частини території іншої держави). Протест повинен завжди походити від компетентного органу протестуючої держави, як правило, її спеціалізованого органу зовнішніх зносин (міністерства закордонних справ);— Відмова — це акт, що викликає наслідки тільки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній практиці склався звичай, відповідно до якого можна відмовитися від прав, але не можна відмовитися від обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, необхідних для виконання юридичного зобов'язання перед партнерами за згодою. Але можна відмовитися від прав і обов'язків при оголошенні знов утвореною державою відсутності правонаступництва (tabula rasa) від держави-правопопередниці. Правда, тут не можна відмовитися від зобов'язань, що випливають із укладених правопопередником міжнародних договорів (так зване «правонаступництво придбаних прав»). Для відмови потрібно явне і певним чином виражене зовні волевиявлення держави'— тут бездіяльність є недостатньою.2) двосторонні договори, у яких беруть участь два суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіації: з ОДНОГО боку, участь однієї держави, а з іншого боку — декількох;3) багатосторонні договори, у яких беруть участь три і більше суб'єкти;Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома державами, але з питань, що становлять інтерес для більшості держав-членів світового співтовариства. На Віденській конференції 1968-1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатостороннього договору як такого, що пов'язаний із питаннями, котрі представляють загальний інтерес для міжнародної спільності держав. Крім того, нею було запропоновано сформулювати ще одне доповнення щодо таких договорів: «Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх договорах у відповідності із принципом суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочатку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особливий характер об'єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання приєднатися й інші держави. Але договір наділив початкових учасників особливими правами: договір набирає сили за умови його ратифікації всіма початковими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення.II. За сферою і силою дії:1) універсальні договори — у них беруть участьпрактично всі держави-члени світового співтовариства (наприклад, Статут 00Н);2) регіональні договори — у них беруть участь держави певного географічного регіону, на який поширюється дія цього договору (наприклад, учасниками Європейської конвенції про громадянство 1997 року є європейські держави-члени Ради Європи);3) субрегіональні договори — у них беруть участь держави всередині певного географічного регіону (наприклад, договори про створення Єврорегіонів);III. За ступенем відкритості:1) відкриті договори — у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держава. Такі договори, як підкреслюється у Віденськійдекларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»;2) закриті договори — у них коло учасників заздалегідь визначене.IV. У залежності від суб'єкта, що укладає договір:— міждержавні договори (укладаються від імені держави);— міжурядові договори (укладаються від імені уряду);— міжвідомчі договори (від імені органів виконавчої влади держави — його міністерств і відомств).V. У залежності від форми договору:договір у писемній формі — більшість міжнародних договорів у даний час укладається в такій формі;договір в усній формі — так звана «джентльменська угода», зустрічається досить рідко. її прикладом може служити джентльменська угода про правила процедури III Конференції ООН з морського права, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року. VI. У залежності від об'єкта міжнародно-правовогорегулювання:— договори політичні;— угоди з правових питань;— угоди з прикордонних питань;— угоди з економічних питань;— угоди з питань транспорту і зв'язку;— угоди з питань охорони здоров'я;— угоди з питань війни.22-23. Форма міжнародних договорів містить у собі:. Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в головних органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (протоколи, рішення, заключні акти і т.п.).Робочі мови — це мови, використовувані для обговорення питань у робочому допоміжному Органі конференції або організації чи при розробці тексту документів у них. результатом якої стало прийняття Заключного акта — важливого міжнародного документа договірного характеру, офіційними були шість мов — англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька; структуру міжнародного договору. Структура міжнародного права у Віденських конвенціях не регламентована. Міжнародні договори, як правило, складаються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладання даного договору, сторони договору, загальновизнані принципи міжнародного права, на базі яких укладається договір та ін.); основної (центральної) частини (вона включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сторін за договором, умови і засоби виконання договірних зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюються умови вступу договору в силу, термін його дії, порядок припинення дії, порядок продовження терміну дії і т.п.). Іноді договори супроводжуються додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д. Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді використовують нумерацію і найменування розділів одночасно;— найменування міжнародного договору. Відповідно до Віденських конвенцій, що використовують, до речі, тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридичної різниці між договорами в залежності від їхнього найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживання на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.Існують такі найменування міжнародних договорів:— трактат — багатосторонній міжнародний договір, що установлює взаємовідносини між його учасниками з яких-небудь політичних питань (наприклад, Берлінський трактат 1878 року. Він був укладений державами-учасницями Берлінського конгресу — Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Туреччиною і Францією і підтвердив незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія стала незалежною державою, а Південна Болгарія залишилася під владою турецького султана, отримавши статус адміністративної автономії; Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли устя Дунаю, фортеці Каре, Ардаган, Батум з округами);— договір — найбільш поширене найменування різноманітних угод між державами з політичних, економічних, культурних, соціальних та інших питань;— пакт — двостороння або багатостороння угода між державами, що укладають з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.п.);— угода — це міждержавний договір, що підписується зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає ратифікації;— конвенція — міжнародна угода, що укладається в якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про режим використання морських вод, з екологічних питань, в галузі охорони прав людини і т.п.); .— декларація — одностороння заява однієї абодекількох держав, у якій висловлюється її (їх) точказору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад,Декларація прав людини 1948 p.);— конкордат — міжнародний договір, однією зі сторін якого виступає Ватикан, що укладається папською державою з державами, де національною релігією є католицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Польський конкордат);— картель — угода, що частіше всього укладається з питань обміну військовополоненими або видачі злочинців;— «модус вівенді» («засіб існування») — угода тимчасового характеру, що згодом повинна бути замінена іншою, постійною угодою;— обмін нотами або пам'ятними записками — носить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має досить широке поширення — із 4838 договорів, укладених державами й опублікованих Лігою Націй за 1920-1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обміну нотами. З 1000 перших угод, зареєстрованих у Секретаріаті ООН, 280 відносилося до категорії оформлених у порядку обміну нотами;— комюніке — найчастіше цей документ містить у собі офіційне повідомлення міжнародного характеру (про початок, хід або завершення сесій міжнародних організацій або їх органів, про хід поточних військових дій і т.д.) і міжнародним договором не є. Інтерес в аналізованому аспекті представляє спільне комюніке, що має характер офіційного повідомлення за підсумками міжнародних переговорів. У такому повідомленні поряд з інформаційним матеріалом містяться указівки на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнародного життя, заяви про їхні наміри, оцінки. Крім того, у такому документі можуть бути зафіксовані зобов'язання сторін про відповідний характер і спосіб їхніх дій і поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих частинах комюніке може носити міжнародно-правовий характер і мати міжнародно-правове значення, тобто виступати в якості міжнародного двостороннього або багатостороннього договору;— акт — це позначення міжнародного зобов'язання або односторонньої заяви урочистого і декларативного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);— меморандум — дипломатичний документ відповідної держави, у якому докладно фіксується фактична сторона міжнародного питання. Меморандум є формою односторонньої заяви держави і відрізняється від декларації тим, що торкає менше важливих проблем. Меморандум може бути 2 видів: а) як додаток до особистої або вербальної ноти з метою скорочення її тексту або більш докладного викладу питання, що торкається в ній; б) як самостійний документ, що передається особисто або пересилається з кур'єром. У першому випадку меморандум друкується на папері без герба, на ньому не ставиться номер, печатка, місце і дата відправлення, не вказується адреса. Меморандум, що є самостійним документом, друкується на нотному бланку з указівкою місця і дати відправлення, проте печатка і номер не ставляться;— протокол — офіційний документ допоміжного характеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюється міжнародний договір. Протокол може бути доповненням до основного договору або мати самостійний характер, але в цьому випадку він буде пов'язаний із виконанням раніше укладеного договору (наприклад, Протокол про закінчення виведення радянських військ із Чехословаччини від 9 листопада 1991 року). Іноді протоколом може іменуватися угода, що має важливе міжнародне і політичне значення і, отже, така, яка носить самостійний характер (наприклад, Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 року).^ 24. Укладення м.д.Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11):— перша стадія — прийняття тексту. Текст приймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору — більшістю в дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на учасників юридичних зобов'язань;— друга стадія — встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписання або парафування тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст;— третя стадія — згода на обов'язковість договору, що може бути виражена підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням у залежності від порядку, передбаченого в самому договорі.25. Дотримання міжнародних договорів базується на найдавнішому принципі «Pacta sunt servanda» — договори мають бути дотримані. Цей принцип у результаті свого багатовікового застосування, спочатку в сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержавних відносин і став одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Стаття 26 Віденської конвенції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися».Таким чином, міжнародні договори повинні виконуватися: а) неухильно — тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди входять зобов'язання учасника договору:— виконувати його безвідмовно, при цьому він невправі посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання їм договору (див. статтю 27 Віденської конвенції 1969 року);- — не відмовлятися в односторонньому порядку від виконання міжнародного договору або робити зміну (ревізію) міжнародного договору;— держава-учасниця договору не вправі укладати договори, що суперечать зобов'язанням, ранішеприйнятим по інших договорах;б) сумлінно — тобто виконувати договір точно, у відношенні його об'єкта, мети, змісту, термінів, якості, місця виконання (див. статті 18, 26 Віденської конвенції 1969 року).Крім того, слід враховувати, що розірвання дипломатичних або консульських відносин між державами не може бути основою для звільнення від обов'язків міжнародного договору.Застосування міжнародних договорів містить у собі такі поняття:а) зворотну силу міжнародних договорів;б) територіальну сферу його дії;в) конкуренцію міжнародних договорів та інші питання.Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладеного договору не мають зворотної сили й обов'язкові для кожного учасника у відношенні всієї його території, якщо не обговорене інше.Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам договору за взаємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до вступу договору в силу.По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держави-учасниці. Міжнародному праву відомі договори, що належать до території, котра не є державною територією учасників (наприклад, договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.).Дія договорі/ в часі припускає хронологічні межі його дії.Зазвичай міжнародний договір діє:а) до закінчення зазначеного в ньому терміна (звичайно договори укладаються на досить тривалі терміни — десять або двадцять років);б) до настання певних подій, зазначених у договорі, досягнення яких є метою договору.За терміном дії міжнародні договори розрізняють у такий спосіб:1. Міжнародний договір, укладений на певний строк(терміновий міжнародний договір):а) умовно-визначений договір, тобто договір, укладений на певний строк, — у договорі встановлюється термін його дії. Проте тут одночасно є специфіка:якщо після закінчення терміну такого міжнародного договору сторони не зроблять ніяких заяв, то до говір продовжує діяти. До таких договорів належать, наприклад, двосторонні договори України з Грузією, України з Литвою про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах, укладені на п'ятилітній термін у 1995 році;б) міжнародний договір із невизначеним терміном, тобто договір, у якому строк його дії не зазначений, і він діє доти, поки одна зі сторін не заявить про його денонсацію.2. Безстроковий міжнародний договір, що у силу свогохарактеру не може мати певного терміну (наприклад, договір про мир).3. Особливі за строками міжнародні договори, тобто такі договори, у котрих спочатку термін їхньої дії не встановлюється з указівкою того, що такий строк буде встановлений у майбутньому.До закінчення терміну дії договір може бути продовжений (пролонгований).Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжнародного договору, що заснований на домовленості його учасників або закладається в самий текст міжнародного договору. Продовження терміну дії договору відбувається автоматично (на 5-10 років при наявності вказівки про це в самому договорі) — автоматична пролонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (при відсутності заперечень учасників договору).^ 26. припинення д. і призупинення його дії.Віденські конвенції передбачають підстави припинення дії міжнародного договору:1. До прямих підстав належать ті обставини, коли є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у цьому випадку дія договору припиняється в цілому з указівкою причин (наприклад, Варшавський договір 1949 року);2. До непрямих належать ті обставини, коли зацікавлена сторона здійснює своє право вважати договір таким, що втратив дію.Спільними підставами припинення дії договору є:— згода сторін для заміни міжнародного договору на новий договір;— закінчення терміну дії міжнародного договору;— припинення дії міжнародного договору в зв'язку з досягненням цілей, поставлених у договорі;— денонсація міжнародного договору;— припинення існування одного із суб'єктів міжнародного договору;— неможливість виконання договору;— застереження про обставини, що змінилися, — так звані регулятивні умови (наприклад, міжнародний до говір був розрахований на мирний час, але почалася війна);— невиконання договору однією зі сторін.До умов недійсності договору відносять: абсолютну недійсність (незначність) договору і відносну недійсність (оспоримість) договору. Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше ніж за згодою всіх його учасників із метою пристосування договору до нових обставин або поліпшення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Антарктику 1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд договору.Денонсація — це правомірне припинення дії міжнародного договору на умовах, передбачених у самому договорі. Приблизне формулювання механізму денонса-ції.'що закріплюється в договорі, може бути приблизно наступним: «Цей договір буде діяти протягом десяти років із моменту вступу в силу. Договір буде залишатися в силі на наступні п'ятилітні періоди, якщо одна з Договірних Сторін не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Договірній Стороні про свій намір його денонсувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї зі сторін про припинення дії міжнародного договору відповідно до умов, передбачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оскаржена. Характерними ознаками денонсації є:— суворо визначений порядок, закріплений у договорі;— своєчасне, встановлене договором попередження;— хронологічні рамки (термін), у межах яких одна зі сторін може заявити попередження;— вказівка на термін після зробленого попередження, коли договір припинить свою дію.27. У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти:— Конституція України від 28 червня 1996 року;— Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори»;Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;— Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін.^ 28. Дипломатичне право— галузь міжнародного права, що представляє собою сукупність норм, що регламентують статус і функції державних органів зовнішніх зносин, Система дипломатичного права відповідає основним формам дипломатії: двосторонньої дипломатії, здійснюваної через дипломатичні чи представництва через так називані спеціальні місії, багатобічної дипломатії, здійснюваної делегаціями на міжнародних конференціях і сесіях органів міжнародних організацій, а також постійними представництвами держав при міжнародних організаціях. Дипломатичне право протягом довгого часу ґрунтувалося на звичаях. Часткова офіційна кодификація дипломатичного права була вперше почата в регіональному масштабі в Латинській Америці (20 лютого 1928 р. була прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників)- У даний час дипломатичне право в основному кодифіковане. Основним, договірним актом у даній області є Віденська конвенція про дипломатичні зносина 1961 року. У 1969, року Генеральною Асамблеєю ООН була також прийнята Конвенція про спеціальні місії, а в 1975 році на дипломатичній конференції у Відні — Конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального, характеру. Російська Федерація є учасницею Віденських конвенцій 1961 і 1975 років. 29. Відразу ж по досягненні домовленості про обмін дипломатичними представництвами і про їхній рівень виникає необхідність у практичному формуванні дипломатичного представництва. Призначення глави дипломатичного представництва проходить чотири стадії: а) запит агремана; б) призначення на посаду; в) прибуття в країну призначення; г) офіційний вступ на посаду після вручення вірчої грамоти. У відношенні військових аташе багато держав дотримують практики, що є власне кажучи різновидом запиту агремана. Припинення дипломатичної місії може відбутися при припиненні державами підтримки офіційних відносин без їхнього розриву, при розриві дипломатичних відносин, збройній конфлікті, зникненні однієї зі сторін як суб'єкта міжнародного права (наприклад, у результаті злиття з іншою державою), а також іноді при соціальній революції в одній з підтримуючих відношення чи держав навіть просто при неконституційній зміні уряду. Функції члена дипломатичного персоналу можуть припинитися в зв'язку з його відкликанням по тим чи іншим причинам, оголошенням його persona nоn grata (небажаною особою), у випадку так називаного дисмисла, тобто оголошення дипломата приватною особою, чи відмовлення дипломата виконувати свої функції. ^ 29. Склад і функції дипломатичного представництва Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий. Чисельність персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією аккредитующего держави. Віденська конвенція 1961 року, щоправда, допускає можливість пропозицій з боку приймаючого держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв. На практиці такі випадки відомі, але вони, як правило, спричиняли погіршення відносин між відповідними державами. До функцій дипломатичного представництва відносяться: представницька функція (виступ від імені аккредитующего держави); захист інтересів аккредитующего держави і його громадян; ведення переговорів з урядом держави перебування; розвиток дружніх відносин між аккредитующим державою і державою перебування; консульська функція; функція інформування свого уряду про країну перебування. Перелік функцій дипломатичного представництва, приведений у Віденській конвенції, не можна вважати вичерпним. 31. 32. Спеціальні місії дипломатичного характеру можуть бути різними по своєму рівні, як відзначається в Конвенції про спеціальні місії 1969 року, у якій зафіксовані міжнародні порядки, що склалися в даній області. Її норми відносяться головним чином до місій, що посилається однією державою в інше за згодою остан