ЗМІСТВСТУП............................................................................................................ 4РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА ПЕРІОДИЗАЦІЇ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО ПРОЦЕСУ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНИЙ СТАН ......................................... 10 1.1. Проблема періодизації в дореволюційній вітчизняній історико- правовій науці................................................................................................ 10 1.2. Проблема періодизації в радянській історико-правовій науці........... 29 1.3. Сучасний стан розробки періодизації історико-правового процесу....34 Висновки до першого розділу……………………………………………….42^ РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПЕРІОДИЗАЦІЇ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО ПРОЦЕСУ.......................44 2.1. Історико-правовий процес як об'єкт періодизації..................................44 2.2. Періодизація історико-правового процесу: поняття, особливості, роль і значення................................................................................................. 64 2.3. Методологічні підстави періодизації історико-правового процесу.....70 Висновки до другого розділу……………………………………………… 79^ РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО ПРОЦЕСУ............................................................................ 82 3.1. Моністичні (унітарно-стадіальні, європоцентристські) підходи до періодизації...................................................................................................... 83 3.1.1. Загальна характеристика моністичних (унітарно-стадіальних, європоцентристських) підходів...................................................................... 83 3.1.2. Сучасні варіанти інтерпретації і модернізації формаційного підходу.............................................................................................................. 98 3.2. Плюралістичні (плюрально-циклічні, цивілізаційний) підходи до періодизації.................................................................................................... 108 3.3. Переваги й недоліки формаційного і цивілізаційного підходів до історико-правового процесу і можливості їхнього синтезу.......................123 3.4. Підхід багаточинника (синтетичного) до періодизації історико-правового процесу......................................................................................... 141 Висновки до третього розділу…………………………………………… 146ВИСНОВКИ...................................................................................................157^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..................................................171Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlВСТУПАктуальність теми. Становлення і розвиток права як відносно самостійного явища має свою часову характеристику, яка транслюється в проблеми різного роду. Одна з них – періодизація історико-правового процесу, яка, як необхідна методологічна операція, має величезне концептуальне значення для історико-правового пізнання. Разом із тим, ця проблема належить до найбільш дискусійних, активно обговорюваних і найменш розроблених теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Її актуальність на сучасному етапі обумовлена також тим, що у пострадянській, зокрема українській, історико-правовій науці, після перегляду багатьма вченими відношення до марксистської формаційної теорії, звичайними явищами стали відмова від одних теоретичних схем і перебільшення ролі інших, заміна системної конструкції періодизації історико-правового процесу довільним поділом матеріалу із чисто суб'єктивних міркувань. Але якщо спроби періодизації політичної і соціально-економічної історії робилися давно і з успіхом, то позитивного вирішення цього питання стосовно історії права і політико-правової думки все ще не досягнуто. Підвищення інтересу дослідників до проблеми періодизації історико-правового процесу як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі є характерним для останнього десятиліття. Серед українських учених, які нині працюють над питаннями періодизації історії держави і права України, слід назвати М. Дамірлі, О. Криворучко, П. Музиченка, М. Страхова, І. Усенка, О. Ярмиша та ін. У той же час є відсутнім системне дослідження зазначеної проблеми. Це, у першу чергу, стосується таких концептуальних питань, як методологічні підстави періодизації історико-правового процесу та її критерії. Дисертаційне дослідження певною мірою заповнює цю прогалину.^ Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено у відповідності до Цільової комплексної програми НАН України “Актуальні проблеми історії українського національного державотворення”. Тема дисертації безпосередньо пов’язана з програмою наукових досліджень, які виконуються Одеською національною юридичною академією відповідно до теми “Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер 0101U001195). Тема дисертації є складовою частиною наукових досліджень кафедри історії держави і права Одеської національної юридичної академії “Традиції і новації в сучасній українській державності і правовому житті: історичний аспект” (державний реєстраційний номер 0106U004970) на 2006 – 2010 рр. ^ Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний теоретико-методологічний аналіз концептуальних основ періодизації історико-правового процесу. Досягненню зазначеної мети служить вирішення таких завдань: здійснити аналіз стану розробки проблеми періодизації в історії вітчизняної історико-правової науки і виявити її сучасний стан; розробити понятійний апарат дослідження періодизації історико-правового процесу; проаналізувати проблему періодизації у філософсько-історичних побудовах; конструктивно-критично оцінити основні підходи до періодизації історичного процесу; розробити методологічні основи періодизації історико-правового процесу; виявити можливості існуючих підходів до періодизації історико-правового процесу; сформулювати власне концептуальне бачення рішення проблеми періодизації історико-правового процесу.^ Об'єктом дослідження є періодизація історико-правового процесу як важлива методологічна процедура. Предметом дослідження є концептуальні аспекти періодизації історико-правового процесу.^ Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сукупність підходів і методів пізнання, виявлених і розроблених сучасною наукою та апробованих дослідницькою практикою. Одним із провідних підходів до дослідження став системний підхід, оскільки періодизація як методологічна операція є різновидом систематизації, яка, в принципі, неможлива без розгляду історико-правового процесу як системи. Розгляд останньої як відкритої, такої, що взаємодіє з навколишнім середовищем, системи, що самоорганізується, потребував застосування синергетичного підходу. Широко застосовані загальні принципи наукового пізнання: обґрунтованість, об’єктивність, всебічність та комплексний підхід до висвітлення досліджуваної проблеми. Основою дослідження стали також спеціальні наукові методи системного, історичного, структурно-функціонального та порівняльного аналізів. Так, за допомогою історичного методу аналізувався генезис проблеми періодизації у самій історико-правовій науці та філософії історії. Порівняльний метод використовувався при виявленні загального та особливого у різних конкуруючих підходах до періодизації. Всебічне опрацювання проблеми вимагало звернення до теоретико-методологічних розробок різних областей соціально-гуманітарного знання і зумовило необхідність використання міждисциплінарного синтезу. У зв'язку із цим, величезне значення для дисертаційного дослідження мали положення праць видних представників філософської, соціологічної, культурологічної, історичної думки минулого і сучасності. Для досягнення поставленої мети в роботі використовувалися також закони та категорії діалектики (єдність історичного і логічного, абстрактного і конкретного, загального й особливого, одиничного й унікального) та формально-логічні прийоми (аналіз і синтез, індукція і дедукція).^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній юридичній науці здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз концептуальних основ періодизації історико-правового процесу. Наукова новизна проведеного дослідження конкретизується в тому, що:уперше: висвітлено розробку проблеми періодизації в історії вітчизняної історико-правової науки, починаючи з 60-х років ХІХ ст. і до сьогодення; розроблено поняття “історико-правовий процес” і “періодизація історико-правового процесу”; проаналізовано основні підходи до періодизації історичного процесу, що існують у філософсько-історичних наукових конструкціях минулого і сучасності; запропонований авторський підхід – багаточинник (синтетичний) –до періодизації історико-правового процесу;удосконалено методологічні підстави (принципи та установки) періодизації історико-правового процесу;набуло подальшого розвитку: дослідження переваг і недоліків, а також можливостей синтезу формаційного і цивілізаційного підходів; розробка концептуальних засад періодизації вітчизняної історії держави та права.^ Практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертації положення, узагальнення, виводи можуть бути використані у: – науково-дослідній сфері – для подальшого вивчення теоретико-методологічних проблем історико-правової науки та для побудови періодизаційних схем в історико-правових наукових дисциплінах; – підготовці навчально-методичної літератури і написанні робіт з історико-правових дисциплін; – навчальному процесі – при підготовці лекцій і проведенні семінарських занять із дисциплін “Історія держави і права України”, “Історія держави і права зарубіжних країн”, “Історія політичних і правових учень” та спецкурсів по цих дисциплінах. ^ Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права Одеської національної юридичної академії. Основні положення, висновки та рекомендації доповідалися: на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького й аспірантського складу Одеської національної юридичної академії: 8-й (22 – 23 квітня 2005 р. м. Одеса), 9-й (26 квітня 2006 р., м. Одеса), 10-й (27 – 28 квітня 2007 р., м. Одеса); 11-й (18 – 19 квітня 2008 р., м. Одеса), ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих науковців, аспірантів і студентів “Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (4 – 5 березня 2005 р., м. Львів); IV Всеукраїнській науковій конференції правників-початківців, присвяченій пам’яті видатних учених-юристів П.О. Недбайла, О.В. Сурілова, В.В. Копейчікова (10 – 11 листопада 2006 р., м. Одеса), Міжнародній науково-практичній конференції “Другі Прибузькі юридичні читання” (24 – 25 листопада 2006 р., м. Миколаїв).Публікації. Основні теоретичні положення та результати дисертаційної роботи знайшли відображення у чотирьох наукових статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, а також у чотирьох тезах доповідей і повідомлень на науково-практичних конференціях. Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlВИСНОВКИВажливе наукове завдання, вирішення якого представлене в дослідженні, полягає в тому, що в ньому вперше у вітчизняній юридичній науці здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз концептуальних основ періодизації історико-правового процесу. Основні виводи, узагальнення і пропозиції дослідження можуть бути сформульовані так: 1. У дореволюційній вітчизняній історико-правовій науці в числі теоретико-методологічних проблем історико-правової науки учені – історики права (К.О. Неволін, Ф.І. Леонтович, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.М. Ясинський, М.Н. Капустін, Л.С. Бєлогріц-Котляревський, А.Н. Фатєєв і Ф.Ф. Зігель) розробці й періодизації історії права надавали особливого значення. При цьому, хоча деякі положення періодизаційних схем названих учених із погляду сьогоднішнього дня застаріли, в цілому, теоретико-методологічні ідеї, запропоновані ними (особливо К. Неволіним, Ф. Леонтовичем і А. Фатєєвим), приймалися багатьма істориками права із більшими чи меншими відступами на подальших етапах розвитку історико-правової науки і до певної міри зберегли свою наукову цінність до цих пір. У радянській історико-правовій науці некритичне прочитання основоположників марксизму привело до ухвалення п’ятичленної формаційної схеми періодизації історії і впродовж тривалого часу вона була єдино можливою й обов'язковою, що супроводжувалося відмовою від пошуку інших варіантів еволюції права й періодизації історико-правового процесу. У той же час теоретико-методологічні розробки радянських учених із деяких питань періодизації можуть бути суттєвим підґрунтям для подальшого дослідження проблеми періодизації історико-правового процесу. Для сучасного етапу розвитку історико-правової науки характерним є підвищення інтересу дослідників до проблеми періодизації історико-правового процесу. Питання про періодизацію історії права, про адекватне розуміння її специфіки, ролі, значення, принципів і критеріїв періодизації до цього дня є дискусійним і активно обговорюється у вітчизняній і зарубіжній літературі. У той же час, як видно зі здійсненого аналізу, нині немає системного монографічного дослідження вказаної проблеми. Як неважко помітити, це, перш за все, стосується концептуальних, теоретико-методологічних основ періодизації історико-правового процесу.2. Історико-правовий процес – це особлива категорія історико-правового пізнання (історико-правових наук), що виражає процес безперервного і нескінченного руху права, тривалість і послідовність зміни якісно відмінних етапів, стадій або фаз у ході історико-правового руху: у виникненні, розвитку і завершенні правових подій, явищ, норм. 3. Періодизація історико-правового процесу – це поділ цього процесу за шкалою часу у формі визначених, слідуючих один за одним, історичних періодів (ступенів, фаз, етапів) з урахуванням специфіки розвитку самого права і впливу окремих сфер суспільного життя на розвиток права. 4. Науково-пізнавальне значення періодизації історико-правового процесу полягає у впорядкуванні, систематизації історико-правового знання, полегшенні розуміння окремих правових явищ і дійсного історико-правового процесу у його різних фазах, виділенні вузлових моментів в історії права, що сприяє зрештою виявленню і формулюванню закономірностей становлення і розвитку права, правових ідей. 5. Науковий спадок М.А. Барга, Л.Є. Грініна, Н.В. Розова, Ф.І. Леонтовича і М.А. Дамірлі дає змогу сформулювати систему важливих методологічних принципів побудови періодизації історико-правового процесу, яка включає такі: наявність однакових підстав, згідно з якими побудова періодизації вимагає при виділенні рівних за таксономічною значущістю періодів виходити з однакових причин (критеріїв); дотримання ієрархії, яке припускає, що при складній періодизації, коли вищі ступені усередині себе розбиті на нижчі, періоди кожного подальшого рівня поділу повинні бути таксономічно менш важливими, ніж періоди попереднього рівня; рівноправ'я періодів одного ступеня поділу; в рамках кожного виділеного періоду історико-правового процесу можливе існування підперіодів; виділення крім головного критерію періодизації, що визначає кількість і характеристики періодів, що виділяються, ще додаткового критерію, за допомогою якого уточнюються підперіоди і хронологія; періодизація повинна бути єдиною для предмету, що вивчається, в цілому; періодизація повинна ґрунтуватися на самому ході історичного руху предмета відповідної історико-правової дисципліни; періодизація повинна відповідати внутрішньому механізму розвитку об'єкту пізнання, повинна пояснювати його із нього самого, сама внутрішня логіка, механізм руху права повинен розкриватися, проявляти себе за допомогою цієї періодизації, її структури; періодизація повинна забезпечити розгляд як історії явища, що вивчається, в цілому, так і будь-якого його аспекту як цілісного, підлеглого внутрішній логіці розвитку; періоди не можна строго відмежовувати один від одного; у концептуальному плані структура періодизації історико-правового процесу повинна бути зіставною із ключовими категоріями найбільш розвинених і продуктивних макроісторичних парадигм; періодизація історико-правового процесу повинна прямо співвідноситися з головними характеристиками, визначальними якостями, які задають специфіку і стабільність різним частинам історико-правової реальності; періодизація історико-правового процесу повинна бути одноманітною у часі: некоректним є ділення ранніх періодів історії на підставі одного критерію, а пізніших – на підставі іншого; повинен бути врахований вплив окремих сфер суспільного життя на розвиток права; не повинна випускатися з уваги очевидна відмінність у швидкості історичних змін у просторі, але в той же час це не повинно підривати цілісність періодизації у її ключових аспектах. 6. Для того, щоб критерії періодизації історико-правового процесу виявилися спроможними і придатними для виконання відповідних функцій, вони повинні відповідати таким методологічним вимогам: 1) в основі своїй мати постійні, закономірні, а не тимчасові і випадкові чинники; 2) слід враховувати як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники, що прямо впливають на процес становлення і розвитку правових явищ; 3) якщо за основу періодизації береться не один, а декілька критеріїв, то один із них повинен бути основним, домінуючим, причому має бути безпосередньо пов'язаним із правом. 7. На сьогодні визначилися два методологічні підходи до періодизації історичного процесу взагалі, історико-правового процесу, зокрема. Один – моністичний (унітарно-стадіальний, лінійно-стадіальні, європоцентристський), інший – плюралістичний (плюрально-циклічний або цивілізаційний). В рамках кожного з них виділяються численні концепції, побудовані на різних підставах. 8. Моністичні (унітарно-стадіальний, лінійно-стадіальні, европоцентристский) підходи виходять з однієї єдиної підстави, характерною межею для них була однолінійність, опис єдиної лінії розвитку людства. Корінна ідея формаційного підходу – єдність людської історії та її прогрес у формі стадіального розвитку. Всі вони орієнтуються на історію Західної Європи, тобто є європоцентристськими. Ці підходи займали важливе місце в концепціях таких учених, як Же. Тюрбо, А. Сміт, А. Сен-Сімон, Ж.А. Кондорсе, О. Конт. Крупний крок у розвитку унітарний-стадіального підходу до періодизації історичного процесу пов'язаний з іменами К. Маркса і Ф. Енгельса. Найважливішою складовою частиною створеного ними в середині XIX ст. матеріалістичного розуміння історії (історичного матеріалізму) є формаційна теорія. Марксистська концепція пов'язана із визнанням способу виробництва як основної детермінанти суспільного розвитку і виділенням на цій основі певних стадій або формацій. У певному значенні формаційний підхід є також європоцентристським, оскільки теорія соціально-економічних формацій в основному базувалася на емпіричному матеріалі, перш за все європейських країн. Але у них є деякі відмінності, що стосуються джерел розвитку і періодів. Джерела розвитку у європоцентристів скоріше духовні, ніж матеріальні. Існують і сучасні західні унітарно-стадіальні концепції. Унітарно-стадіальний характер мали майже всі ранні теорії модернізації (У.У. Ростоу, Ш. Ейзенштадт, З. Блек). До найвідоміших сучасних унітарно-стадіальних концепцій відносяться теорія індустріального суспільства (Р. Арон) і теорія постіндустріального (надіндустріального, технотронного, інформаційного, сервісного тощо) суспільства, що змінила її (Д. Белл, А. Туреній, О. Тоффлер, І. Ілліч, И. Масуда та ін.). В ортодоксальних концепціях постіндустріального суспільства висувається як основна детермінанта технічний чинник. 9. Хоча в даний час п’ятичленна періодизація втратила минулу позицію, на тлі змін, що відбуваються в суспільстві та свідомості, в науковій літературі останніх років показується обмеженість і однобічність поглядів на історію в світлі марксистської п’ятичленної формаційної періодизації історичного процесу, що панувала протягом ряду десятиліть, висловлюються найрізноманітніші думки з приводу оновлення формаційної теорії (Т.В. Панфілов, І.М. Дьяконов), робляться численні спроби модернізувати формаційну теорію (такими, зокрема, є концепції Ю.І. Семенова і Л.Є. Грініна). 10. Головна ідея плюралістичних (плюрально-циклічних, цивілізаційного) підходів – заперечення єдності історії людства і його прогресуючого розвитку. При цьому використовувалися різні терміни для позначення історичних одиниць що виділяються ними, але найчастіше використовувалося поняття «цивілізація». Однолінійності протиставилася багатолінійність, зміні стадій розвитку в масштабі людства – чергування історичних одиниць (культурно-історичних типів, культур, цивілізацій тощо), їх виникнення, розквіт і загибель. Якщо лінійно-стадіальні концепції абсолютизували безперервність розвитку, то плюрально-циклічні – його переривчастість. Перші уявлення про циклічний підхід до періодизації знайшли своє віддзеркалення у давньогрецькій філософії. Давньогрецький історик Полібій залишив досить розгорнуте уявлення про циклічну періодизацію історичного процесу. У новий час одним із перших до проблеми періодизації історичного процесу з погляду даного підходу звернувся італійський мислитель Джанбаттіста Віко, який відомий своєю концепцією історичного коловороту. Важливим етапом у розвитку плюралістичної парадигми став цивілізаційний або культурно-історичний підхід. Цей підхід почав формуватися у другій половині XIX ст. Він знайшов свою класичну завершеність в праці російського мислителя Н.Я. Данілевського "Росія і Європа". У XX ст. ця лінія була продовжена у "Сутінках Європи" німецького мислителя О. Шпенглера, "Збагненні історії" А.Дж. Тойнбі, а також у працях П. Сорокіна, Ф. Бегбі, К. Квіглі, Л.Н. Гумільова та ін. 11. Основними недоліками формаційного підходу є: 1) він як основна детермінанта виділяє лише один фактор – соціально-економічний, залишаючи решту чинників поза увагою і зменшуючи роль культурно-духовного життя суспільства у розвитку державності і права, її обмеження довкола тих ідей, уявлень і цінностей, які відображають інтереси антагоністичних класів; 2) європоцентризм: він розроблений на матеріалі історії Західної Європи і без достатніх підстав перенесений на всесвітню історію, результатом чого є те, що реальні тенденції і форми розвитку суспільств у багатьох регіонах і країнах світу, перш за все, всього Сходу, не укладаються у схему п'яти формацій (історії не відоме жодне суспільство, яке "пройшло" би не тільки всі формації, але хоча би навіть три із них); 3) він націлений на макросоціологічний аналіз історико-правового процесу й ігнорує мікросоціологічний, такий, що створює грунт для зближення соціально-економічного дослідження з дослідженням цінностей, норм поведінки, колективної свідомості, релігійних установок і картин світу, закладених у свідомості людей їхньою культурою; 4) однолінійність, телеологічність і утопічність: він надає історико-правовому процесу строгу послідовність стадій розвитку, певну заданість, сенс і фінал цього розвитку – комунізм як ідеальний стан суспільного життя без держави і права. Класики марксизму спробували описати суспільство, якого не було в реальному світі. Формаційний підхід припускає однолінійність у трактуванні історичного розвитку державності і правової системи як механічну зміну одного історичного типу держави і права іншим (що не відповідає реальному ходу історії із його різноманіттям шляхів і форм державно-правового розвитку, з циклічністю цього розвитку, можливістю поворотних процесів при зміні типів держав і права), а також характеристику соціалістичного типу держави і права як історично останнього і вищого історичного типу держави і права; 5) він зводить державу і право до ролі інструменту політичного панування експлуататорського класу. Класова боротьба й експлуатація, покладені в основу теорії суспільної формації К. Маркса, ніколи не були рушійною силою історії. Соціальні потрясіння призводили до зміни «осіб», але не суті політичної й правової системи. Визрівання нових відносин відбувалося поступово. Революція лише завершувала їх становлення, щоб потім події знову йшли своєю чергою. Одна з найважливіших функцій держави і права – примирення ворогуючих соціальних груп і введення їх суперечностей у правові рамки. При невиконанні цього є неминучим розпад цієї соціальної системи. Крім того, у деяких країнах неможливо було раніше і не можна зараз чітко розмежувати суспільні групи за класовою ознакою. У східному світі подібний поділ буде безглуздим із самого початку через іншу систему соціальної стратифікації (наприклад, касти в Індії) або внаслідок слабкої соціальної диференціації (численні акефальні суспільства Південної Азії, Африки й Океанії); 6) він концентрує увагу тільки на зв'язках «вертикальних», зв'язках в часі, діахронних, і тільки на тих, що розуміються украй односторонньо, лише як зв'язки між різними стадіями розвитку всередині одних і тих же суспільств, держав і правових систем, ігноруючи зв'язки «горизонтальні», синхронні, тобто зв'язки між суспільствами, що співіснували в просторі, державами і правовими системами. 12. Недоліки цивілізаційного підходу можуть бути зведені до такого: 1) на відміну від формаційної теорії, яка є більш-менш цілісним ученням, єдиної цивілізаційної теорії як такої не існує, в дійсності існують різні теорії цивілізацій, а сам цивілізаційний підхід є певним сумативним набором схожих методологічних установок, принципів. Сам термін «цивілізація» також є досить багатозначним; 2) аморфність, розпливчастість критеріїв, за якими виділяються цивілізації, їх типи, слабка визначеність причинно-наслідкових зв'язків між цими критеріями; 3) прихильники цивілізаційного підходу, хоча не заперечують ідеї розвитку кожної з конкретних цивілізацій і відмовляють цій ідеї у праві на існування стосовно світової сукупності цивілізацій, минулих і нинішніх, не помічають, що ця сукупність є єдиною цілісною системою; 4) ігнорування взаємодії між співіснуючими локальними цивілізаціями, суспільствами, державами і правовими системами. 13. Найбільш високі претензії на всебічність виявляє формаційний підхід. Це зумовило широку опозицію по відношенню до нього з боку інших підходів і вилилося у своєрідну дихотомію – марксистський монізм або західний плюралізм. Є показовим у зв'язку з цим протистояння формаційного підходу і цивілізаційного підходу. 14. Переваги й недоліки формаційного і цивілізаційного підходів більш опукло виявляються при розгляді їх співвідношення і можуть бути зведені до такого: 1) формаційний підхід є переважно онтологічним аналізом історико-правового процесу, тобто виявленням його глибинних, сутнісних підстав. Згідно з даним підходом історико-правовий процес підкоряється незалежному від свідомості людей процесу зміни суспільно-економічних формацій. Формаційний аналіз – це розріз історико-правового процесу «по вертикалі». Він розкриває рух права від початкових, простих (нижчих) ступенів або форм до ступенів все більш складних, розвинених, тоді як цивілізаційний підхід – це аналіз історико-правового процесу «по горизонталі». Якщо, наприклад, цивілізаційний підхід дозволяє встановити, чим відрізняються японське суспільство і право від англійського, то формаційний підхід – чим відрізняються сучасне японське суспільство і право від того ж суспільства і права середніх віків; 2) формаційний підхід – це переважно соціально-економічний зріз історичного (зокрема, історико-правового) процесу. Він приймає за початковий пункт збагнення історії спосіб матеріального виробництва як головний, такий, що визначає кінець-кінцем усі інші сфери суспільного життя, зокрема правову. Цивілізаційний підхід віддає перевагу культурологічному чиннику. Його початковий пункт – культура, причому, так би мовити, поведінкового порядку: традиції, звичаї, обряди тощо. На першому плані тут не виробництво засобів існування для життя, а саме життя, необхідне для пізнання структури цілого, і не стільки розкладене по поличках (матеріальне, духовне тощо), скільки в нерозчленованій єдності; 3) якщо формаційний підхід починає збагнення суспільства «знизу», тобто із способу виробництва, то прихильники цивілізаційного підходу – «зверху», тобто з культури у всьому різноманітті її форм і відносин (релігія, мистецтво, мораль, право, політика тощо). Якщо формаційний підхід залишає поза увагою духовно-культурне життя суспільства, то цивілізаційний підхід – матеріальне життя. При цьому головна відмінність (перевага) цивілізаційного підходу полягає у розкритті суті, сенсу будь-якої історичної епохи «через її людський вимір». Цивілізаційний підхід, включаючи як об'єктивний, так і суб'єктивний (антропологічний) аспекти історії, вперше відкриває можливість побудови власне історичної методології, яка дозволяє представити історичний процес в динамічному сполученні об'єктивно-заданого і суб'єктивно-вольового начал. Він дає можливість вивчення багатоваріантності шляхів суспільно-історичної еволюції різних регіонів планети, країн і народів, тоді як у формаційному підході універсальність цієї еволюції досягається ціною позбавлення народів їх історичної індивідуальності; 4) формаційний підхід при всіх його недоліках являє собою одну із перших спроб побудови на основі наукової раціональності глобальної картини людської історії (метатеорії історичного процесу). Конкретно-наукові аспекти його багато в чому застаріли, але сам підхід зберігає свою наукову цінність. Він намагається системно розкрити найбільш загальні підстави і глибинні тенденції історико-правового процесу і на цій основі аналізувати загальні й особливі властивості права конкретно-історичних суспільств. Методологію формаційного підходу рано списувати з рахунків, вона і до цього дня зберігає свою евристичну силу в історико-правовій науці. Завдання, отже, полягає в тому, щоб модернізувати формаційне учення, очистити його від ідеологічних нашарувань, підсилити його цивілізаційне звучання. Спробувати забезпечити, іншими словами, з'єднання протилежностей (формаційного і цивілізаційного підходів). Формаційний підхід багато що може дати і для розвитку цивілізаційного підходу. Не можна повністю ігнорувати той очевидний факт, що стародавні і сучасні цивілізації помітно розрізняються за рівнем і якістю життя людей, за багатством форм і змістом цього життя. Можна не вдаватися до терміну «прогрес», але не можна відмовитися від думки, що сучасні цивілізації більш розвинені ніж стародавні цивілізації. Вже один той факт, що сьогодні на Землі одночасно проживає близько шести мільярдів людей, тобто у декілька разів більше, ніж за часів існування шумерської або кріто-мікенскої цивілізації, говорить про нові можливості людської історії. У деяких цивілізаційних концепціях широко застосовуються поняття «традиційне суспільство», «сучасне суспільство». А це, по суті, є те, що прямо розводить цивілізації за шкалою історичного часу, тобто містить формаційний момент. Шкала часу є не що інше, як шкала прогресуючої еволюції; 5) Цивілізаційний підхід відкидає основоположні принципи, складові основи формаційного підходу: принцип єдності людства і відповідно, єдність культурно-історичного процесу; принцип історичної закономірності, тобто визнання стійких, істотних, таких, що повторюються зв'язків між людьми і результатами їх діяльності; принцип детермінізму, з визначальним значенням способу виробництва матеріальних благ, коли духовні явища мають вторинний, похідний характер; принцип прогресу, коли суспільство розвивається поступально, піднімаючись на все вищі ступені розвитку. У той же час цивілізаційний підхід дозволяє подолати вищезгадані недоліки формаційного підходу. Можливість синтезу двох зазначених підходів не тільки отримала теоретичне обґрунтування, але і знайшла віддзеркалення в дослідницькій практиці. Таким є, наприклад, праці Л.С. Васильєва, Ю.В. Павленка, І.Л. Честнова; 15. Здійснене дослідження дозволило авторові запропонувати свій підхід до даної проблеми, який може бути названий підходом багаточинника (синтетичним). Основні положення представленого підходу багаточинника (синтетичного) можуть бути сформульовані так: 1) первісна посилка полягає у тому, що право є самостійною сферою суспільного життя і, отже, періодизація історико-правового процесу повинна ґрунтуватися на ході історичного руху, перш за все, самого права, відповідати внутрішньому механізму його розвитку. Інші чинники, при всій їх значущості, не можуть служити головним і вирішальним критерієм. Отже, само право повинне виступати як основний критерій періодизації історико-правового процесу. В зазначеному плані можуть мати значення, наприклад, значні перетворення в правовому житті суспільства, фундаментальні правові реформи, важливі правові пам'ятки; 2) надзвичайно важливим для історико-правових досліджень є також виявлення взаємозв'язків права з іншими спеціалізованими сферами суспільного життя, складовою частиною яких воно є. Адже право розвивається під впливом багатьох чинників, а в різних етапах розвитку права мають значення ті або інші чинники (або державно-політичні, або соціально-економічні, або духовно-культурні). Причому, рух права відбувається нерівномірно, через зміну криз і проривів, хаосов і порядків із виходом на авансцену історико-правового процесу то одних, то інших чинників. Вплив зазначених соціально-культурних чинників має бути додатковим критерієм періодизації історико-правового процесу. Це означає, що вищезазначені чинники можуть бути критерієм виділення підетапів в історико-правовому процесі та основою хронології в ньому; 3) зазначена у попередньому пункті обставина вимагає обліку положень як формаційного, так і цивілізаційного підходів. Якщо перший із них дозволить виявити взаємозв'язок права із соціально-економічною складовою суспільства, то останній – із духовно-культурною областю; 4) створення повної правової картини періоду, що вивчається, часто потребує синтезу положень цивілізаційного та формаційного підходів, тим більше, що приклади подібного синтезу вже є в соціально-гуманітарній літературі. Проте здійснюваний при цьому синтез не повинен мати зовні чисто еклектичний характер, а повинен припускати методологічне впорядковування різних принципів та елементів зазначених підходів; 5) принцип додатковості дозволяє застосування в рамках представленого підходу інших концептуальних підходів і методів. Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ Августин А. Исповедь Блаженного Августина, епископа Гиппонийского / А. Августин [пер. с лат.]. – М.: Ренессанс, 1991. Августин А. О Граде Божьем /А. Августин // Творения Блаженного Августина Епископа Гиппонийского: В 8 ч. [пер. с лат.]. – 2-е изд. – Киев, 1901-1915. – Ч. 3-6. – Кн. 1-22. Аверинцев С.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература / С.С. Аверинцев // Поэтика древнегреческой литературы. – М., 1981. – С. 9. Аверинцев С.С. Порядок космоса и порядок истории в мировоззрении раннего средневековья (общие замечания) /С.С. Аверинцев //Античность и Византия / Под ред. Фрейберг Л.А. – М.: Наука, 1975. – С. 266-285. Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. – М., 1996. – 387с. Адамович Т.И. Проблема перио