РЕФЕРАТ
Функції і місце ціннісних орієнтацій в структуріособистості
2010
Визначення місця і функцій ціннісних орієнтацій в ціліснійструктурі людини вимагає, в першу чергу, звернутися до проблеми розкриттяпсихологією структури особистості. Це актуально з двох причин. По-перше, яксправедливо відзначав Р.Кеттел: “… у психології ніколи не відчувалося нестачів теоріях особистості”, що призвело до такої ситуації, коли “невеликі росткиточно сформульованих гіпотез легко губляться у буйних заростях неперевірених,але грандіозних теорій”. По-друге, знову ж таки справедливою можна вважатиточку зору Б.С.Братуся, що “найтонша й сучасна підміна – підміна людиниособистістю, спроба виведення з неї самої основ людського життя, певнийперсоноцентризм, успішно насаджуваний і психологією”.
Протягом останнього десятиліття з’явилося багатоузагальнюючих досліджень, котрі продовжують традицію, на якій наголошуєБ.С.Братусь. Серед них фундаментальна монографія Л.Х’єлла і Д.Зіглера.
На основі аналізу головних напрямків ці автори зробили протилежнийР.Кеттелу висновок, що “теорії особистості – це ретельно вивірені умовиводи чигіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вчиняють саметак, а не інакше” [1]. Другу половину ХХ століття вони називають “наступом ериперсонології”.
Підміна людини особистістю простежується, коли Хьєлл іЗіглер відповідають на питання – “Що таке особистість?”. Відзначивши, що зсамого початку в поняття “особистість” було включено зовнішній, поверхневийсоціальний образ, який приймає індивідуальність, граючи певні соціальні ролі –якась “личина”, суспільна особа, звернена до оточуючих, – вони підсумовують:такий погляд співпадає з думкою сучасного непрофесіонала.
Щодо професіональних визначень, то автори іменуютьособистістю “самість” у концепції К.Роджерса, “пропріум” – Г.Олпорта, “життєвийдосвід” – Д.Келлі, “риси людини” – Р.Кеттела, “паттерн неперервної взаємодіїособи, поведінки і ситуації” у концепції А.Бандури тощо.
Виходячи з відмінностей у наведених тлумаченнях відносносутності особистості Хьєлл і Зіглер роблять висновок, що її змістбагатозначніший, ніж уявлення первинної концепції “зовнішнього соціальногообразу”. Особистість несе в собі щось важливіше, істотніше та більш стійке.Спільними для більшості теоретичних визначень особистості вони називають:індивідуальність; абстрактність, яка ґрунтується на висновках, отриманихвнаслідок спостереження за поведінкою людини; еволюційний процес розвитку вякості суб’єкта під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників; представленістьхарактеристиками, відповідальними за стійкі форми поведінки.
Дуже суперечливий висновок. До цієї думки приводить ужезгадуваний нами А.Ребер у своїй статті “Особистість” [2].
Цим терміном він позначає один з класичних “заголовківглави” в психології, маючи на увазі, що цей термін настільки складний длявизначення і так широко вживається, що мудрий автор використовує його як назвуглави і потім вільно пише про це, не приймаючи на себе ніякої відповідальностіза ці визначення, якщо вони і наведені у тексті. Ребер наводить такий факт:“Г.Олпорту, починаючи з 1927 року, вдалося зібрати понад 50 різних визначеньособистості з літератури і тільки небесам відомо, скільки їх можна знайтисьогодні” й тому характеризує цей термін не дефініційно, а відповідно до йогоролі в теорії особистості.
На його думку, це кращий підхід, тому що значення поняття“особистість” для кожного автора залежить від його теоретичної спрямованості йемпіричного інструментарію для оцінки і перевірки теорій. Проаналізувавшитеорії типів і теорії рис, Ребер звертає увагу, що підходи з кута зору типів ірис доповнюють один одного, як дві сторони однієї монети. Теорії типівпояснюють спільне для індивідів, а теорії рис – відмінне і відповідно приводятьдо різного розуміння поняття особистості.
На основі аналізу психодинамічних і психоаналітичних теорійзроблено висновок, що синонімом особистості є характер людини, як і в теоріїрис.
Зупинившись на суті біхевіоризму, гуманізму, теоріїсоціального научіння, ситуаціонізму, інтеракціонізму, автор підсумовує, що ці підходирозглядаються як вторинний чинник, виведений на постійності поведінки, — у тойчас, коли інші процеси є причиною певної поведінки – і, відповідно, поняттяособистості не підкріплене сильними аргументами.
Предметом психологічного вивчення особистості є внутрішніпсихічні процеси, котрі детермінують усі прояви людини. Головноюхарактеристикою психічного як процесу – пишуть К.А.Абульханова-Славська іА.В.Брушлінський – є не просто його розгортання в часі, динаміка, а спосібдетермінації: не одвічна апріорна заданість, спрямованість протікання процесу,а визначається суб’єктом під час протікання процесу. В такому розумінніпсихічного проявляється онтологічний підхід С.Л.Рубінштейна, власне він виявивекзистенційність психічного [15].
В сучасній українській психології також неоднозначнотлумачать поняття особистості. Наприклад, студентам пропонується дефініція, що“особистість – це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, щовизначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних,історичних відносин. Вона виявляється і формується в процесі свідомоїдіяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівеньвзаємозв’язків індивіда з суспільним та природнім середовищем” 2]. Для усьогозагалу читачів особистість визначається як “комплекс внутрішніх умов імеханізмів, які зумовлюють сталість, специфічність і організацію поведінкиособи; головні складові частини цієї системи: мотиви, потреби, переконання, а вширокому розумінні також інтелект, здібності, темперамент; особистість невизначає поведінку, але певним чином впливає на неї, вирішуючи, як людинаінтерпретуватиме та оцінюватиме те, чим займається, і які прагнення у неївиникають за певних умов” [1].
Вивчення процесів, які детермінують поведінку неминучеставить питання про структуру особистості, що в свою чергу передбачає виділенняелементів, котрі її складають [17].
Л.Х’єлл і Д.Зіглер наголошують, що проблема структури і, щоще важливіше, природа її організації та вплив на функціонування індивіда, єключовим компонентом усіх теорій особистості [2].
Найпопулярнішим прикладом структурних концепцій вони називають концепціюрис особистості. Г.Олпорт, Р.Кеттел і Г.Айзенк – три провідних авторитети в царині вивчення рис, вважали, що структуру особистості краще всьогосхематично подати в термінах гіпотетичних якостей, що перебувають в основіповедінки.
Частина західних психологів аналізували структуруособистості, описуючи її типи, а теорія психоаналізу структурує особистість натрьох рівнях (Id, Ego, Super-Ego).
Дуже конкретну дефініцію особистості сформулював Е.Фромм.“Під особистістю, — пише він, — я розумію цілісність вроджених і надбанихпсихічних властивостей, які характеризують індивіда і роблять його унікальним”[5]. Пояснюючи відмінність між вродженими і надбаними властивостями, він власней структурує особистість. До вроджених структур відносить темперамент, талантий усі інші, конституційно задані властивості. До надбаних – характер.
На відміну від Е.Фромма, Г.Оллпорт не ототожнює поняття“особистість” та “індивідуальність”, а заявляє, що “особистість – це дещо, івона щось робить. Особистість – те, що знаходиться за конкретними вчинкамивсередині самого індивіда [8]. Пояснюючи це “щось” і “дещо”, він формулює такудефініцію: “Особистість – це динамічна організація тих психофізичних системвсередині індивіда, які визначають характерні для нього поведінку і мислення”[5]. Він заперечує включення в структуру особистості характеру і темпераменту,чи використання їх як синонімів. Темперамент він називає “первинним матеріалом”,з якого будується особистість. Характер – оціненою особистістю, а особистість –неоціненим характером. Структура особистості за Оллпортом включає загальні рисита індивідуальні диспозиції. Об’єднуючим стрижнем єпропріум.
Дослідження структури особистості у вітчизняній психологіїрадянської доби пов’язане більше всього з іменами С.Л.Рубінштейна,О.Г.Ковальова, Б.Г.Ананьєва, В.С.Мерліна та ін.
С.Л.Рубінштейн використовує поняття “людина” і“особистість” як рівнозначні, а у вступі до п’ятої частини своїх основзагальної психології наголошує на залежності психічних процесів “відособистості як індивідуальності” [5]. П’ятнадцяту главу цієї фундаментальноїпраці він назвав “Спрямованість особистості”, де проаналізував установки ітенденції, потреби, інтереси та ідеали [4]. Це дозволяє зробити висновок, щосаме їх (установки, тенденції, потреби, інтереси, ідеали) він вважає тимибезпосередніми елементами структури особистості, які спрямовують їїжиттєдіяльність. Базовим для радянської психології стало наступне положенняС.Л.Рубінштейна: “У психічному обрисі виділяються різноманітні сфери, або риси,які характеризують різні сторони особистості; але при всьому своєму розмаїтті,відмінності й суперечливості основні властивості, взаємодіючи одна з одною вконкретній діяльності людини і взаємопроникаючи одна в одну, змикаються вєдності особистості. Тому однаково неправильні як точка зору, для якої єдністьособистості виражається в аморфній цілісності, що перетворює її психічний обрису туманність, так і протилежна, — яка бачить в особистості лише окремі риси і,втративши внутрішню єдність психічного особистості, марно шукає кореляції міжзовнішніми проявами цих рис .
Виходячи з цього положення, О.Г.Ковальов описує структуруособистості таким чином: “З психічних процесів на фоні станів утворюютьсявластивості особистості. Властивості характеризують стійкий, відносно постійнийрівень активності, характерний для даної людини.” Цей рівень активностівизначає ту чи іншу соціальну цінність особистості й складає внутрішнісуб’єктивні умови подальшого розвитку індивіда. У процесі діяльностівластивості певним чином зв’язуються одна з одною у відповідності з вимогамидіяльності й утворюються складні структури, до яких ми відносимо темперамент(система природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів йідеалів), здібності (ансамбль інтелектуальних, вольових і емоційнихвластивостей), характер (синтез відношень і способів поведінки)” [7].
Концепція структури особистості Б.Г.Ананьєва видаєтьсязмістовнішою і конкретнішою. Структуру особистості він розглядає як складовупсихічної структури людини, яка включає характеристики людини як індивіда, якособистості та суб’єкта діяльності. “… людина як вид (Homo sapiens) і як людство (суспільство в його історичному існуванні) складаєоснову для будь-якого визначення станів кожної окремої, одиничної людини, яка єіндивідом, особистістю й індивідуальністю” [8].
В наступній своїй роботі Б.Г.Ананьєв пише, “… що статус,ролі і ціннісні орієнтації утворюють первинний клас особистісних властивостей,котрі інтегруються певною структурою особистості. Ці особистісні характеристикивизначають особливості мотивації поведінки, структуру суспільної поведінки, якіскладають ніби другий ряд особистісних властивостей. Вищим інтегрованим ефектомвзаємодії первинних і вторинних особистісних властивостей є характер людини, зодного боку, схильності – з другого. Основна форма розвитку особистіснихвластивостей людини — життєвий шлях людини в суспільстві, її соціальнабіографія” [6, 219].
Мерлін В.С., звертаючись до проблеми структури особистості,спеціально підкреслював, що її не можна характеризувати як систему, щоскладається з різноманітних груп психічних властивостей: темпераменту,характеру, здібностей і спрямованості, тому що “одні з них (властивостітемпераменту) — взагалі невластивості особистості; другі — (характер, здібностій спрямованість) являють собою не різні “підсистеми”, а різні функції тих самихвластивостей особистості [7].
Методологічною основою його підходу є твердження, “щоособистість – специфічно людське психологічне утворення. І як таке, воновизначається специфічними для людини соціальними відносинами” [9].Система відносин особистості характеризує її активну життєвупозицію і спрямованість. Цими відносинами не вичерпується її характеристика.Відносини особистості здійснюються за допомогою специфічних індивідуальнихспособів дії, а в них проявляються властивості характеру.
Окрім згаданих авторів проблеми структури особистості врізних аспектах, але, переважно, в межах діяльнісного підходу розглядали всвоїх працях Л.І.Анциферова, Л.І.Божович, Б.В.Зекйгарнік, О.М.Леонтьєв,Б.Ф.Ломов, В.М.М’ясищев, К.К.Платонов, В.М.Русалов і багато інших авторів.
Найдосконалішим, з нашої точки зору, є підхід В.В.Рибалка,який, підсумувавши аналіз наукових даних, вважає за можливе стверджувати, що воснові системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри:I –соціально-психолого-індивідуальний – вертикальний; II –діяльнісний – горизонтальний, III – генетичний – віковий (за допомогою якого характеризується рівеньрозвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапістановлення індивіда як особистості) [4]. Запропонована ним тривимірнапсихологічна структура особистості має графічну форму .
Значущість цього підходу, ще й у тому, що автор розкриваєметоди різних рівнів аналізу, синтезу та їх конкретизації психологічноїструктури особистості.
На початку ХХІ століття наявним фактом є те, що сучасніпсихологи в структурі проявів особистості виділяють три глобальні складові: 1)індивіда як психосоматичну організацію особистості, яка робить її представникомлюдського роду; 2) персону як соціально-типові утворення особистості створеніпід впливом соціального оточення; 3) індивідуальність як своєрідне поєднанняособливостей, які відрізняють одну людину від іншої. До основних елементівособистості відносять: темперамент, характер, здібності, спрямованість, аключовими системоутворюючими ознаками особистості називають: емоційність,активність, саморегуляцію, спонуку – мотив [8].
З усього вищесказаного можна зробити висновок, щопроблематика структури особистості представлена в науковій літературі переважноневпорядкованим нагромадженням самих різноманітних, часто суперечливих однаодній позицій дослідників. Одні з них підмінили поняттям “особистість” людину,інші — її душу (психіку) чи окремі складові психічного. Усе це вказує наскладність описання структури особистості й вимагає чіткого виборуметодологічних засад дослідження ціннісних орієнтацій.
Методологічною основою дослідження нами обрано гуманістичнупсихологію, оскільки студентська молодь – це категорія дорослих людей, а миприйняли точку зору В.Франкла, який звернув увагу, що гуманістична психологія вїї екзистенціальному варіанті є психологією дорослої людини.
Гуманістична психологія – це напрямок в сучаснійпсихології, предметом вивчення якої є цілісна людина в її вищихспецифічно-людських проявах. Представники цього напряму підкреслюють, щогуманістична психологія суттєво відрізняється від інших наукових шкіл. “Це мета– а не доктрина” [ 4]. Це орієнтація роздумів про людину і всю науковудіяльність, котра змінює наш образ людини і звільняє психологію від штучнихобмежень, накладених на неї тими теоріями, які вже тепер ніби застаріли [11].
Д.А.Леонтьєв, проаналізувавши літературу, в якійвикладаються стратегічні цілі гуманістичної психології в перші роки їїіснування, зробив висновок, що представники гуманістичної психології прагнутьпобудувати нову, принципово відмінну від природничонаукової, методологіюпізнання людини [9].
Виходячи з дискусії, яка розвернулася в кінці 1980-х рр. вамериканському журналі Асоціації гуманістичної психології і була започаткованастаттею Дж. Роуена “Дві гуманістичних психології чи одна” необхідно пояснитинашу інтерпретацію [2]. В цій статті автор звернув увагу, що навіть поглядизасновників гуманістичної психології мають певні відмінності в поглядах щодо їїсутності. Наприклад, К.Гольдштейн, А.Маслоу і К.Роджерс пишуть, що людиніпритаманна внутрішня сила до самоактуалізації, яка спрямовує її розвиток в бікнайповнішого розкриття, розвертання закладених в ній можливостей, сил іздібностей. Проте в межах цієї ж психології такі автори як Р.Мей, О.Марер,Р.Ленг вважають, що такої сили немає, а розвиток людини визначається виключновиборами, які вона робить. На цій основі в гуманістичній психології виділяютьдва напрями: 1 – як індивідуально-центрований, 2 – екзистенціальний. Прибічникипершого напрямку (А.Маслоу, К.Роджерс, Ш.Бюллер і С.Джурард) приписують людиніпевні задані потенції, природу, яка є позитивною за своєю сутністю таактуалізується в процесі розвитку. Найповніше цей підхід сформульованийК.Роджерсом. Спрямованість розвитку він називає “тенденцією” до актуалізації,яка притаманна біологічній природі людини, а в процесі життя і спілкування улюдини виникає іще одна структура – “Я” (Self), іще одне прагнення – до реалізації цієї структури. Вона не співпадаєз біологічною, і вони можуть суперечити одна одній. В тих випадках, коли першатенденція, з одного боку, і друга – з іншого, виявляються в суперечливомустані, то правда завжди на боці першого. Адже набуте людиною в процесісоціалізації не може покращити, а може тільки спотворити її істинну природу [2].
Представники екзистенціального підходу наполягають на тому,що однозначно заданої природою сутності в людини немає. Ж.-П.Сартр підкреслює,що існування первинне по відношенню до сутності, тобто людина в кожну митьсвого життя сама вирішує, в якому напрямку вона буде розвиватися, і ким вонабуде в майбутньому. Вона сама себе створює і “є тільки те, що сама з себеробить” [6]. Акцентування на самотворчості, відсутністьвроджених структур саморозвитку – квінтесенція екзистенціальної психології.Все, що в житті людини з’являється, породжується її власними виборами і зусиллями.
Т.Грінінг робив спробу згладити виявлену суперечністьпоглядів. Він писав, що сутність людини створюється її екзистенціальнимивиборами в процесі становлення, а тенденція до самоактуалізації не єдина, котразакладена в людині і тому вона змушена конкурувати з іншими в процесісамотворення. Людина може відмовитися від самоактуалізації, а може її обрати ітим самим розвиватися [2]. Тут знову ж таки не має компромісу. Питання проіснування вродженої сутності у Т.Грінінга залишається. Цей підхід принципово невідрізняється від особистісно-центрованого.
На особистісно-центрований підхід вплинуло фрейдистськепротиставлення Ego i Super-Ego. Так, наприклад, впрацях К.Гольдштейна, А.Маслоу, К.Роджерса до кінця 1960-х рр. була присутнядумка, що зовнішні соціальні впливи більше гальмують самоактуалізацію людини,ніж їй сприяють. Зокрема, К.Роджерс наполягав, що природі людини притаманнедобро, а джерело зла у зовнішній реальності 9]. В останні десятиліттяприбічники особистісно-центрованого підходу розглядають зовнішні чинники якпередумови розвитку. Екзистенціалісти значно раніше сформулювали точку зору, щоумовою самореалізації є спілкування, діалог з іншою людиною. Із західнихавторів ця точка зору найчіткіше розкривається В.Франклом [9] та М.Бубером [5].Положення В.Франкла — “якщо людина хоче прийти до самої себе, її шлях пролягаєчерез світ” — проходить червоною ниткою через усю екзистенціальну психологію.Людина з миті свого народження постійно взаємодіє з світом, в якому знаходятьсяпотенційні сенси її існування, які вона повинна відкрити, знайти для себе.
Положення прибічників екзистенціалізму про те, що сутнісніхарактеристики не закладені в людині природою, а формуються в процесі реальноївзаємодії людини з світом співпадає з головною ідеєю діяльнісного підходу,сутність якої зводиться до того, що реальна практика визначає формуванняконкретних психологічних структур, що процес взаємодії з світом первинний повідношенню до структури (Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, В.С.Мерлин).
Світ наповнений смисловими альтернативами, з яких людиназмушена робити вибір і в процесі цього себе саму розбудовує. Так, В.Франкл,критикуючи концепцію самоактуалізації, стверджує, що в людині закладеніможливості як для доброго, так і для поганого, приводячи приклад Сократа, якиймав усі задатки, щоб стати талановитим злочинцем. Але він цієї можливості нереалізував. Людина вибирає і вона відповідальна за вибір, які можливостізалишати нереалізованими, а які втілювати в життя [2]. Людина може вибратилюдяність, а може — і людоїдство. У цьому зв’язку Е.Фромм наголошує, що людинухарактеризує прагнення до самотрансценденції, прагнення певним чиномутвердитися серед людей і навіть піднятися над ними. І якщо людина з тієї чиіншої причини виявляється нездатною позитивно самореалізуватися, то базовапотреба самореалізації зберігається, і людина може самореалізуватися черезруйнування, таким чином заявляючи про свою присутність в світі. Сутність людинипроявляється у її відкритості для самих різних можливостей [8].
Вперше такий підхід до людини сформулював Джованні Пікоделла Мірандола ще в 1486 році. “Не даємо ми тобі, о Адаме, ні визначеногомісця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і особу, іобов’язок ти мав за власним бажанням, згідно твоєї волі і твого рішення. Образінших творінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не утрудненийніякими межами, визначаєш свій образ за своїми рішеннями, владі якого я тебевіддаю” [7]. Отже, життя людини може і повинно бутивиключно результатом її власного вільного й відповідального перед собою вибору.Вона може піднятися до зірок і ангелів, а може опуститися до звірячого стану.Саме в цьому бачить Піко делла Мірандолла “вище і прекрасне щастялюдини, якій дано володіти тим, чим забажає, і бути тим, чим хоче” [3].
Ставлячи в центр свободу вибору, Піко визначає сутністьлюдини як процес “самостановлення”, як результат самостійної творчоїдіяльності, як підсумок самостійного, свідомого вибору. Сутність людини – непросто в тому, що вона “створена за образом і подобою Божою”, вона–досягається.
Як писав М.Мамардашвілі “… людина не створена природою йеволюцією. Людина створюється. Безперервно, знову і знову створюється.Створюється в історії, за участю її самої, її індивідуальних зусиль. І ось цеїї неперервне створення й задане для неї в дзеркальному відображенні самої себесимволом “образу і подоби Божої” [15].
Це безперервне створення, самостворюваність себе як людини,сама здатність і можливість такої самостворюваності передбачає наявністьпсихологічного знаряддя, яке б координувало і спрямовувало процессамостворення. Таким знаряддям у соціально зрілої людини є ціннісні орієнтації,а точніше між ціннісною системою суспільства в цілому і соціальних груп зокремата поведінкою людини є комплекс психічних знарядь, серед яких ціннісніорієнтації є базовими.
З метою схематичного відображення місця цінніснихорієнтацій в структурі особистості (рис. 1.1.) взято гуманістичну ідеюГ.Оллпорта про потенційні можливості розвитку людини, за якою особавизначається не тільки тим, хто вона є, але й тим, якою вона може чи хотіла ббути
/>/>/> ОСОБИСТІСТЬ/> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> />
Рис. 1. Місце ціннісних орієнтацій впсихологічній структурі особистості
Оллпорт вважав, що становлення зрілості людини – це неперервнийпроцес, який продовжується протягом усього її життя. В ієрархії шести головнихрис, які характеризують психологічно зрілу людину, він називає цілісно життєвуфілософію. Точка зору з цього приводу полягає в тому, що зріла людина є такоютоді, коли має глибоко вкорінений набір цінностей, які служать об’єднуючоюосновою її життя.
Узагальнюючи позицію Оллпорта у цьому вимірі, Л.Хьелл іД.Зіглер пишуть, що значущість і смисл практично всього, що робить людина,визначається домінуючою ціннісною орієнтацією [19].
Ціннісні орієнтації не виникають на порожньому місці. Кожнесуспільство, соціальна група через конкретних осіб селекціонують ітрансформують з історично сформованих ціннісних систем ті цінності, котрівиражають їх домінуючі інтереси і цілі. На цьому ґрунті і з цією ж метою вонистворюють нові, притаманні їм, загальні та специфічні ціннісні системи, алюдина їх певним чином сприймає.
Визначаючи місце ціннісних орієнтацій, В.О.Ядов зазначає,що їх включення в структуру особистості дозволяє уловити найзагальнішісоціальні детермінанти мотивації поведінки, витоки якої варто шукати всоціально-економічній природі суспільства, його моралі, ідеології, культурі, вособливостях класової і соціально-групової свідомості того середовища, в якомуформувалася соціальна індивідуальність і де протікає повсякденнажиттєдіяльність людини [16]. За його гіпотезою про ієрархічну структурудиспозицій особистості та її соціальну обумовленість вищий (четвертий)диспозиційний рівень утворює система ціннісних орієнтацій на ціліжиттєдіяльності і засоби їх досягнення. При цьому автор припускає, щоформування ціннісних орієнтацій відповідає вищим соціальним потребамособистості в саморозвитку і самовираженні, до того ж у соціально-конкретних,історично-обумовлених формах життєдіяльності, що характерні для способу життясуспільства і соціальних груп, до яких належить особа і з якими вона себеідентифікує, а, отже, світогляд, ідеологію і думки яких вона поділяє. Звідси –вирішальна роль ціннісних орієнтацій в саморегуляції поведінки [13]. Такапервинна гіпотеза Ядова, але на основі аналізу результатів проведеногоаналітичного емпіричного дослідження він робить висновок, що не ціннісніорієнтації, а швидше загальна спрямованість інтересів домінує на вершинідиспозиційної ієрархії [18]. Згодом він розглядає загальну спрямованістьінтересів особистості в сферах праці та побуту і називає її “особливимконцентром”, “віссю” у системі ціннісних орієнтацій, що організовує ієрархіюцінностей у специфічну індивідуалізовану структуру [20].
Спрямованість по-різному розкривається в працяхС.Л.Рубінштейна, О.М.Леонтьєва, Б.Ф.Ломова, Л.І.Божович та інших відомихпсихологів. Але у всіх вона виступає як системоутворююча властивістьособистості, яка визначає її сутність і структуру. На цьому особливо наголошуєБ.Ф.Ломов. Він визначає спрямованість як “відношення того, що особистістьотримує і бере від суспільства (маються на увазі і матеріальні, і духовніцінності), до того, що вона йому дає, вносить в його розвиток” [10].
На думку К.К.Платонова, “відношення правильніше розглядатине як властивість особистості, а як атрибут свідомості, поряд з переживанням іпізнанням, які визначають різні прояви її активності” [14]. Прояв активностілюдини визначається її переконанями, які у структурі особистості, за Платоновим,поряд з світоглядом, інтересами, ідеалами, моральними якостями і потребамиоб’єднуються в підструктуру “спрямованість і відношення особистості” [1].
В.М. Мясищев звертає увагу на те, що сам термін“спрямованість” дуже загальний і характеристика особистості спрямованістю нетільки однобічна і бідна, але й мало підходить для розуміння більшості людей,поведінка яких визначається зовнішніми моментами. Особистість являє собоюієрархічну динамічну систему суб’єктивних відношень, що формується в процесірозвитку через виховання і самовиховання. Змістом особистості за В.М.Мясищевимє сукупність відношень до предметного досвіду людини і зв’язаназ цим система цінностей. Домінуюче відношення зв’язане з вирішенням особистістюпитання про сенс власного життя, і в цьому В.М.Мясищев вбачає спрямованістьособистості [12].
На сучасному етапі спрямованість особистості визначають якціннісно-орієнтаційну категорізацію її свідомості, підкреслюючи, що самесистема ціннісної орієнтації особистості є її базою для багатоманітнихвідношень до дійсності [6].
Підґрунтям для визначення місця і функцій цінніснихорієнтацій можна вважати відношення “людина-людина”, “людина-природа”,“людина-суспільство”, а точніше те, які значення приписує людина природному ісоціальному довкіллю, на основі чого їх приписує, як їх оцінює і переживає тана основі чого їх оцінює і переживає.
В науковій літературі простежується специфіка цінностей іціннісних та особистісних орієнтацій переважно в тому, що цінності – цезовнішні утворення по відношенню до людини, а ціннісні і особистісні орієнтаціїє її внутрішніми утвореннями. Через цінності та ціннісні орієнтації, — пишесловацький психолог Я.Гудечек, — формується і одночасно в них же проявляєтьсявідношення людини до світу, відношення, в якому відображається освоєння світу івідбувається самоствердження, саморозкриття сутності людини [5].
Ядром особистості вважає особистісні цінності І.Д.Бех, якщоїх внутрішню природу і будову виводити з процесів смислоутворення [21]. Прицьому зауважує, що його (ядро) можна інтерпретувати як ціннісну етичнуорієнтацію, яка забезпечує цілісно-суб’єктивне розуміння окремих актівповедінки людини, а також сприяє (на основі спостереження за поведінкою людинив окремих стандартних ситуаціях) прогнозуванню її поведінки в широкому поліситуацій.
Цінності вважаються типово соціальним феноменом, якимпозначаються предмети, речі, властивості і відношення в реальному світі, ідеї,норми, цілі й ідеали, явища природи і суспільні явища, які створені чи нестворені людиною, але спрямовані на соціальний прогрес і розвиток людськоїособистості.
При такому підході можна виділити функцію формування,збереження чи зміни ціннісних і особистісних орієнтацій людей. Частиною жсвідомого чи несвідомого людини є не цінності, а її ціннісні і особистісніорієнтації. Саме вони визначають, яку позицію займає людина по відношенню досоціального і природного довкілля [5].
Приписувана ж цінностям функція мотивації діяльності та поведінки сформульована на методологічному ґрунті реактивного підходу.
З точки зору активного, гуманістичного підходу мотивація йрегуляція поведінки є функціями ціннісних й особистісних орієнтацій людини.
Синонімічне тлумачення цінностей та ціннісних орієнтацій ірозуміння останніх як особистісних, не виключає думки, що поряд з позитивнимиможуть існувати негативні цінності, своєрідні цінності-вади. Але ж, якщо вцінності головне – спрямованість на соціальний прогрес і розвиток людинивідповідно до її призначення (покликання), то вона не може бути негативною засвоїм значенням, а відповідно й ціннісні орієнтації є виключно позитивнимиутвореннями.
Інша справа – особистісні орієнтації. Вони можуть бути інегативними. Особистісні орієнтації включають в себе спрямованість як націнності, так і на вади, які виправдовуються об’єктивною реальністю. Проблемаспіввідношення ціннісних і особистісних орієнтацій – це своєрідна межапсихологічного і етичного, межа реально особистісного і призначення людини всвіті. Тут шкала значень простягається від абсолютно негативних значень до абсолютнопозитивних з усіма проміжними значеннями цінного і антицінного. Якщо доособистісних орієнтацій людини відноситися як до цілісної системи з етичноїточки зору, то вона включає орієнтації як на чесноти, так і на вади.
У процесі взаємодії людини з світом особистісні орієнтаціївизначають її реактивність чи проактивність, а ціннісні орієнтації – виключнопроактивність. Бути проактивною людиною означає: поведінка людини залежить відїї рішень, вона бере відповідальність за своє життя, може підкоряти свої почуттяцінностям за особистим вибором, вона ініціює свою життєдіяльність і за неївідповідає.
Ціннісні орієнтації, виконуючи селекційну функціюособистості, яка не має аналогів у живій природі, мають значний вплив нафункції цілепокладання, прогнозування, планування, самоорганізації, контролю ікорекції, комунікації. Вони є чинником, що регулює і частково детермінуємотивацію.
/>Ціннісніорієнтації є специфічним результатом, якого можна досягти в майбутньому, тобтовони виконують і системоутворюючу функцію в структурі цілісної людини, іфункцію цілеспрямованості її поведінки. У психологічному плані вони виступаютьу вигляді принципової спрямованості на життєві цілі й конкретні ідеали. Якщоцінності є психологічною основою рішень про сенс життя, то ціннісні орієнтаціївизначають шляхи його реалізації. Вони включають принципову спрямованістьперсонального бачення зовнішнього світу, персонального лідерства іперсонального управління, міжособистісного лідерства і управління таемпатичного спілкування і творчої взаємоспівдії.
Оскільки розвиток виконує функцію зв’язку минулого,теперішнього і майбутнього людини, то зрозуміти процес виникнення і розвиткуціннісних орієнтацій як складову процесу розвитку особи людини, їїпсихосоціальну властивість можна через розуміння сутності психологічногорозвитку загалом, про що йтиме мова в наступному підрозділі.
ціннісний орієнтація психологічний особистість
ЛІТЕРАТУРА
1. Абульханова К.А. Психология и сознание личности(проблемы методологии, теории и исследования реальной личности): избр. психол.труды. – М.: Модэк, 1999. – 224 с.
2. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. — М.:Мысль, 1991. – 299 с.
3. Агеев В.С. Межгруповое взаимодействие: социально-психологическиепроблемы, — М., 1990. – 240 с.
4. Алексеева В.Г. Ценностные ориентации как фактор жизнедеятельности иразвития личности // Психологический журнал. – 1984. — № 5. – С. 63-70.
5. Ананьев Б.Г. Избранные психологические труды. — М.: Педагогика, 1980. –Т. 1. – 232 с.
6. Ананьев Б.Г. Психология и проблемы человекознания / Под ред.А.А.Бодалева. – М.: Издательство «Институт практической психологии», Воронеж:НПО «МОДЕК», 1996. – 384 с.
7. АнисимовС.Ф. Единство теоретико-познавательного, социологического и ценностногоспособов рассмотрения явлений морали // Моральные ценности и личность / Подред. А.И.Титаренко, Б.О.Николаичева. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С. 4-12.
8. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. – М.: Медицина,1975. – 448 с.
9. Анциферова Л.И. К психологии личности как развивающейсясистеме // Психология формирования и развития личности. — М.: Изд-во МГУ, 1981.– С. 3-18.
10. Анциферова Л.И. О динамическом подходе кпсихологическому изучению личности // Психологический журнал. – 1981. — №2. –С. 8-18.
11. Аристотель.Соч.: В 4 т. – М.:Мысль, 1984. – Т.4. – 830 с.
12. Аронсон Э.Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведениячеловека в социуме. – СПб.: ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2002. – 560 с.
13. Асаджоли Роберто. Психосинтез: теория и практика. – М.: «REFL-book», 1994. – 314 с.
14. Асмолов А.Г. Психология личности: Принципы общепсихологического анализа.– М.: Смысл, 2001. – 416 с.
15. БагерЭ.С. Теоретическая биология: Перепеч. изд., 1935. – Будапешт, 1982.
16. БаллГ.А. Концепция самоактуализации в гуманистической психологии. – Киев-Донецк,1993. – 32 с.
17. Бандура А., Уолтерс Р. Подростковая агрессия. Изучениевлияния воспитания и семейных отношений. Пер. с англ. – м.: Апрель Пресс,ЭКМО-Пресс, 1999. – 512 с.
18. Берн Е. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играютв игры.: Прогресс, 1988. – 400с.
19. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание: Пер. с англ. – М.:Прогресс, 1986. – 420 с.
20. Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості //Педагогіка і психологія. – 1997. — № 1. – С. 124-129.
21. Бех І.Д. Проблема особистісних цінностей: стан і орієнтиридослідження // Українська психологія: сучасний потенціал. Матеріали ЧетвертихКостюківських читань (25 вересня 1996 р.). – В 3-х томах – К.: Вид-во ДОК-К,1996. – Т. 1. – 431 с.
22. Блюм Г. Психоаналитические теории личности. – М.:КСП, 1996. – 226 с.
23. Бодалев А.А. Психология личности. – М.: Изд-во МГУ,1988. – 188 с.
24. Болотіна В.Ю. Моральні цінності підростаючогопокоління // Цінності освіти і виховання: Наук.-метод. зб. / За заг. ред.О.В.Сухомлинської. – К., 1997. – С. 19-21.
25. Большой толковый психологический словарь. – Т. 1 (А – С); Пер. с англ. /Ребер Артур – ООО «Издательство АСТ», «Издательство «Вега», 2001. – 892 с.
26. Большойтолковый психологический словарь. – Т. 2 (П – Я); Пер. с англ. / Ребер Артур –ООО «Издательство АСТ», «Издательство «Вега», 2001. – 560 с.
27. Большой толковый социологический словарь (Collins) Том 1 (А — О): Пер. с англ. –М.: Вече, АСТ, 1994. – 544 с.
28. Большой толковый социологический словарь (Collins)Том 2 (П – Я): Пер. с англ. – М.: Вега, АСТ, 1999. – 528 с.
29. БоришевскийМ.Й. До питання про моральну діяльність уконтексті особистісного становлення // Українська психологія: сучаснийпотенціал. Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.). – В3-х томах – К.: Вид-во ДОК-К, 1996. – Т. 1. – 431 с. – С. 96-104.
30. БоришевскийМ.Й. До проблемисамосвідомості особистості як детермінанти її саморозвитку // Українська психологія:сучасний потенціал. Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996р.). – В 3-х томах – К.: Вид-во ДОК-К, 1996. – Т. 1. – 431 с. – С. 105-111.
31. Боришевский М.Й. Духовні цінності в становленні особистості громадянина// Педагогіка і психологія. – 1997. — № 1. – С. 144-150.