Вступ
Вжебагато років психологія вивчає і намагається визначити, що ж таке особистість.І не тільки психологія, суспільні і природні науки довгий час намагаютьсязрозуміти, що ж таке людина, особистість, що є цим феноменом, яким чиномвпливає те середовище, в якому живе і розвивається людина, на формування особи.Чому це питання таке актуальне і зараз?
Доцих пір в сучасній психології немає однозначного визначення, що ж такеособистість. Цікаво, що в своїх думках розходяться не тільки автори, що стоятьна різних методологічних платформах, але і навіть дослідники, що стоять наодній теоретико-методологічній платформі дають самі різні визначення поняттю«особистість». Можна припустити, що це природно, оскільки дуже багатообразна інеоднозначна сама особистість, до цих пір незрозуміло, що ж переважає в людині– біологічне або соціальне і чи правомірно таким чином взагалі ставити питання.Але, як відзначає Р. Мейлі: «Ці відмінності стосуються не стільки самогооб'єкту дослідження, скільки його концептуалізації і відображають, таким чином,теоретичні розбіжності авторів» [5]. Треба також відзначити, що «суспільнасвідомість і пануюча ідеологія, тобто культурне середовище, «моделює»особистість, підносить «зразки» особистості, що«фабрикуються» ними, а свідомість окремого дослідника, пронизанасуспільною свідомістю, слідує такій моделі і в наукових термінах описує те, щовже «змодельоване» і описане». [11].
Тобтоми можемо говорити, що не тільки розвиток і формування особистості залежить відкультурного середовища, суспільства, яке її оточує, але і опис самоїособистості, її моделі залежить від суспільства, в якому живе автор, десформувався його світогляд, де він бере матеріал для своїх спостережень.
Розвитокдержавності в Україні, побудова нового гуманного, демократичного суспільствависуває на перший план проблеми,зв'язані з формуванням усебічно розвитої особистості, здатної адекватносприймати зміни в суспільному житті, виявляти свідому активність, спрямовану на приведення внутрішніхрезервів відповідно до зовнішніх розумів. Тому зараз дуже актуальними є тими,де звертається увага на те, що є особистість, яким чином вона формується, якічинники впливають на формування та розвиток особистості.
На основівсіх цих знань необхідно змоделювати нову систему освіти, яка б враховувала інові і старі розробки, працювала б на розвиток особистості, сприяласамовдосконаленню, саморозвитку людини.
Такожтреба виявити, яким чином те чи інше культурне середовище впливає наособистість, та яким чином можна виправити негативний вплив.
1. Підходи до визначення поняття «особистість»
Поняття«особистість» достатньо молодий термін, до середини 19 століття, це слововважалося лайливим, вимовлялося з відтінком презирства. Існує багато підходівдо розуміння особистості, але все їх можна певним чином систематизувати. Одна зтаких спроб систематизації приведена нижче.
Якпозначив в своїй книзі «Как устроена личность» О.И. Мотков [7] у психологіїособистості існують три основні течії в описі суті особистості, визначенні їїдетермінант, рушійних сил і структури: 1) біоцентричний, в якому особливоакцентується переважання в особі біологічних початків, або особливоївнутрішньої інстанції – суб'єкта; 2) социоцентричний, в якому постулюєтьсяпереважна детермінація особистістних утворень зовнішніми соціальними чинниками;3) інтерактивний підхід, по якому детермінація особи визначається всякий развзаємодіючими внутрішніми і зовнішніми чинниками, а також власною активністюсуб'єкта.
У даномурозділі ми маємо можливість позначити тільки деякі підходи до визначення цьогосамого по собі суперечливого поняття. Наприклад, в психоаналізі особистістьтрактується як сукупність несвідомих ваблень, тобто тут переважають біологічнітенденції (біоцентричний підхід по О. І. Моткову).
Що панувавдовгий час біхевіористский підхід взагалі знімав проблему особи, взапропонованій ними схемі «стимул-реакція» просто не було місця цьому поняттю.Представники цього підходу заперечували свідомість як предмет науковогодослідження і зводили психіку до різних форм поведінки, розуміючи під нимсукупність реакцій організму на різні стимули зовнішнього середовища.
Природалюдської особи діалектична. Навряд чи знайдеться інший такий об'єкт вивчення,при описі якого так часто виявлялися б полярності, як це спостерігається припобудові теорії особи. "Індивідуальне і суспільне в природіособистості", «природне (біологічне) і соціальне в особистості»,«унікальне і загальне в структурі особистості», «структура ідинаміка особистості», «свідомість і несвідоме в особистості»,«зовнішнє і внутрішнє в діяльності особистості» і т.п. – ось далеконе вичерпний перелік тем, що привертають увагу учених. Але справа не в простомузіставленні окремих полярних якостей або пластів в єдиній системі особи.Діалектична природа особистісного буття розкривається в глибокій антиномностітих методолого — філософських побудов, в яких «моделювався» зв'язокіндивіда з світом. Так, згідно об'єктивно-ідеалістичним теоріям або метафізичномуматеріалізму, початковим пунктом для розуміння взаємин між людським індивідом,всесвітом і історією виступає якийсь абстрактний, відірваний від людськоїпрактики універсум. Типовим прикладом можуть служити гегелівські міркування,згідно яким особистість людини розчиняється в історичному русі загального духу.Як пише К. Маркс, у Гегеля «не суб'єкти потребують „загальноїсправи“ як в своїй справжній справі, а „загальна справа“,потребує суб'єктів для свого формального існування» [6, с. 263]. З іншого боку, в екзістенціалістичних концепціях як початковий пунктвзаємовідношення індивіда і зовнішнього світу береться самосвідомість,внутрішнє переживання особи «загубленості в світі». Ці полярно різніконцепції об'єднує загальне положення, згідно якому цей світ людині«заданий ззовні». [7]
Радянськіпсихологи, яких об'єднує твердий фундамент марксистсько-ленінської науковоїметодології, не так вже рідко висувають визначення поняття особи, що достатньовідрізняються, тоді як об'єкт визначення один і той же. Різні визначеннярозкривають різні її сторони. Наприклад, А. В. Петровській визначає особу як«людини як суспільного індивідуума, суб'єкта пізнання і активного перетвореннямиру, розумну істоту, що володіє мовою і здатністю до трудової діяльності». [8,с.660]
К. К.Платонов визначає особу як «людину як носія свідомості». [9, с.116-117]
Б. Г.Ананьєв не ототожнює поняття особистість і людина, з його точки зору,«поєднання в людині властивостей суб'єкта праці, спілкування і пізнаннявизначає організацію людини в цілому як суб'єкта діяльності і особу». [1, с.26-27]
З точкизору А. Н. Леонтьєва, який розробляв діяльнястний підхід в психології,особистість виникає як системна якість, обумовлена тим, що індивід в спільнійдіяльності з іншими індивідами змінює світ і за допомогою цієї зміниперетворить і себе, стаючи особою.
Особистістьє опосередковуючою ланкою, через яку зовнішню дію пов'язано з своїм ефектом впсихіці індивіда (З. Л. Рубінштейн).
Як мибачимо, що визначень особистості, підходів до її опису множина. Кожен психологчи філософ працює в своїй парадигмі, виходить з даних, отриманих в певномукультурному середовищі, певній культурі. Це накладає, звичайно ж, відбиток нарезультати дослідження, на ті висновки, які потім роблять, виходячи з даних дослідження.Треба завжди пам'ятати, що не всі висновки застосовні в інших культурах.
2.Культурне середовище і його вплив на особу.
2.1.Визначення поняття «культурне середовище». Відмінності між поняттями «культура»і «культурне середовище».
Історіяформування поняття культури пов'язана перш за все з його етимологією. Появіцього слова в різних європейських мовах безпосередньо передувало латинськеcultur, що походило від colere. Останнє мало безліч значень: населяти,культивувати, протегувати, поклонятися, почитати і т.д. Деякі з них з часомутворили самостійні терміни (культ, колонія і ін.).
У всіхвипадках раннього вживання слово cultur означало процес культивування,вирощування чого-небудь (зазвичай тварин і рослин). Відомо, що у філософіютермін «культура» ввів Цицерон, спираючись на загальновживане тоді значення.Але він застосовував його і до виховання людського розуму: у «Туськуланськіхбесідах» (45 р. до н.е.) зустрічається вираз «обробіток культури розуму(духу) і є філософія».
Можнаприпустити, що подальша еволюція була пов'язана з перенесенням уявлень прообробіток чого-небудь з природних процесів на людський розвиток, при цьомуагрикультурний, сільськогосподарський його сенс довгий час зберігався. Так, щена початку XVII століття Френсис Бекон говорив про «культуру і добриворозумів». Пізніше метафора стає все більш звичною, поки такі поняття, яккультура розуму, не втратили переносний сенс і стали уживатися безпосередньо.Вже в середні віки розповсюджується комплекс значень цього слова, згідно якимвоно асоціювалося перш за все з міським устроєм життя, а пізніше, в епохуВідродження, «культурність» починають розглядати як освіченість, відповідністьгуманістичним ідеалам епохи. Слово «культура», що відноситься до конкретнихпроцесів, стало все частіше використовуватися при характеристиці процесіврозвитку і вдосконалення взагалі, що з'явилося універсалізацією терміну.
З цієїмиті, як припускає відомий американський мовознавець Р. Уїльямс, іпочалася складна і багатообразна історія сучасного поняття «культура». [16]
У науковийоборот термін був введений в епоху Освіти, коли він набуває самостійногонаукового значення.
У цейперіод людина творить нові умови свого існування, активно впливаючи на природнесередовище, вперше усвідомлюючи себе силою, здатною не тільки протистоятиприроді, але і перетворювати її. Багато мислителів нової епохи задаютьсяпитанням про суть цій створеній на противагу «натурі» середовища людськогоіснування, «другої природи», часом вкладаючи відповідний сенс в термін «культура».У даному понятті була зафіксована, по-перше, область дійсності, детермінованане природною необхідністю, не божественним визначенням, а діяльністю людини яксамостійної і вільної істоти, де людина предстає не як творене, а як істота, щотворить. І, по-друге, «культура» стала позначати міру досконалості суспільноїлюдини, рівень його соціалізації, ступінь вихованості, обізнаності, утвореної.[12]
Проаналізувавшилітературу по даній проблематиці, можна зробити висновок, що такі поняття як«культура» і «культурне середовище» далеко не завжди розрізняються влітературі. Часто визначення культури співпадає з визначенням культурногосередовища. У «Великому психологічному словнику» [2]дається наступне визначення культури:
КУЛЬТУРА(англ. culture) — цінності, норми і продукти матеріального виробництва,характерні для даного суспільства. Культура — одна з найбільш характернихвластивостей, властиве будь-якому стійкому об'єднанню людей (Э. Гидденс).Синоніми (неповні): культурний досвід, суспільно-історичний досвід, соціальнаспадковість. Кращим з них залишається класичне, квазі-формальне визначення Э.Тайлора: культура складається в своєму цілому із знання, вірувань, мистецтва,моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєнихлюдиною як членом суспільства. [2]
Підтерміном «культура» сучасна філософія розуміє характеристику, перш за вселюдського суспільства; культура не успадковується біологічно, але припускаєнавчання, вона є суб'єктно-особистістним вимірюванням історичного процесу, йоготворчим початком. [16]
На мійпогляд культурне середовище – це поняття вужче, ніж культура. У одній і тій жекультурі, яку створює суспільство, можуть бути різні культурні середовища(субкультури), які по-різному впливають на розвиток людини, його особи, індивідуальності.Протягом свого життя людина проходить різні суспільні інститути, в кожному зяких може бути своє культурне середовище, що відрізняється від середовища йогосім'ї, найближчого оточення. Студент, що приїхав навчатися в місто, з сільськоїмісцевості потрапляє в абсолютно інше культурне середовище, ніж те, в якому віндо цих пір жив. І це накладає свій відбиток на його розвиток. Крім того,потрапивши в це інше культурне середовище, він вимушений проходити всі етаписоціалізації, як, втім, і дитина, що потрапляє в дитячий сад, потім в школу іт.д.
Столяровд.Ю., Кортунов В.В приводять наступні функції культури. [12, с. 17]
1) Culturaanimi (“возделывание души”, Цицерон). Людинотворчість. Соціалізація.Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що спочатку позбавленісоціального спілкування.
2)Інформаційна. Передача соціального досвіду. Історична спадкоємність культури.
3)Пізнавальна. За допомогою культури чоловік пізнає світ і себе в ньому.
4)Нормативна. Усвідомлення того, що людина знаходиться усередині культури,приводить і до розуміння існування певних культурних заборон, норм, табу.Культура як система етичних, моральних обмежень і положень.
5)Комунікативна. Спілкування людей в часі і просторі, в конкретності ізагальності.
6)Аксиологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих або іншихфеноменів.
7)Адаптаційна. Пристосування до середовища існування. На зорі розвитку культуриця функція була найважливішою. В даний час вона поступово переміщається всенижче по ступеню важливості.
8)Розмежування і інтеграція людських общностей. Культура розділяє різні народи іоб'єднує один народ. Культура роз'єднує людей різних субкультурних общностях іоб'єднує їх в одній такій спільності.
На мійпогляд ці функції властиві і культурному середовищу, тобто «культурі вкультурі». Культурне середовище сім'ї, школи і т.д. виконує ті ж функції, що ікультура взагалі.
Як виднокультура постійно впливає на людину, допомагає і забороняє, розвиває і обмежує.
Різніаспекти впливу культури на особу будуть розглянуті в наступний розділах.
2.2.Вплив культурного середовища на розвиток особи.
Також як івизначення особи, думок з приводу впливу культурного середовища на розвитоклюдини, його індивідуальності, самосвідомості, багато. Багато авторів звертаютьна це свою увагу. Наприклад, Шубін В. у своїй книзі «Культура. Техника.Образование.» [16] розглядає це питання. Але слід звернутиувагу, що автор розглядає питання про вплив культури на особу, він не говоритьпро культурне середовище як про вужче поняття.
Так, зпогляду психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнг і ін.) культура служить оковами дляспонтанних, інстинктивних спонук людини. Вона постійно пригнічує стійківаблення, що неминуче веде до неврозів, а потім і до фізичних недуг. Дана течіязнайшла популярність, викликала до життя психотерапевтичну практику, а, отже,набуло поширення і в масовій свідомості. [12; 13]
Требавідзначити також, що постфрейдисти Е. Фромм, К. Хорні, Е. Ериксон надавалиособливо велике значення ролі культурних і міжособових чинників у формуванніособи, на відміну від самого З. Фрейда.
Філософськаантропологія в особі її сучасних представників (Р. Маркузе, Е. Фромм, М. Шелер) попереджає, що соціальність, немов залізний обруч, скулатваринні імпульси людини, і якщо розвиток цивілізації не співвідноситиметься збіологічною природою людини, катастрофа виявиться неминучою. І природапомститься культурі за її невиправдане верховенство (Самосвідомістьєвропейської культури XX століття. Мислителі і письменники Заходу про місцекультури в сучасному суспільстві. М., 1991). [16]
Социобіологи(М. Рьюз, Д. Фрідмен, Едвард О. Уілсон і ін.) намагаютьсярозглянути питання про те, в який ступені поведінка людини обусловлюєтьсягенетичними чинниками, і як співвідноситься культурна еволюція з генетикою людини.Історичний підхід до людини социобіологія підміняє біологічним, оцінюючикультуру лише як функцію природи, що, природно, народжує насторожене відношеннядо всіх форм соціальної творчості. [16]
Шубін В. [16] приводить міркування, що є культура і яким чином вона впливає налюдину, його особу. Він наводить приклади з літератури, що доводять, щокультура потрібна людині і без неї він не зможе стати людиною. Із його точкизору, культура є свідома робота над своїм власним вдосконаленням і надвпорядковуванням всього того, що оточує людину. Людська особистість оточенахаосом природних, суспільних і історичних умов, а культура покликанагармонізувати його в цілях втілення певних ідеалів. Не випадково Кант трактувавкультуру як здатність ставити будь-які цілі, в яких утілюється рух доморального стану суспільства. Спираючись на думку великого філософа, авторизахищають позицію, згідно якої культура виражає специфіку людської діяльності,а не відміняє природу людини. Пошуки людини до культури і поза культурою немають сенсу, бо сама поява людини на зорі історії вже слід розглядати якфеномен культури. Неможлива культура всупереч людині і особистість всуперечкультурі. Це – неделиме ціле. Будучи стрижнем всієї людської діяльності,культура виступає не тільки інструментом збереження сукупного духовного досвідулюдства, але і забезпечує ефективну передачу і подальшу розробку цього досвіду.
Особистістьє суб'єкт, що реалізовує себе в спілкуванні і соціальній дії. Але для цьогопотрібна наявність світогляду, соціальних, етичних і естетичних ідеалів,реалізація яких немислима без інтелекту, волі і свободи. Поза культурноютрадицією і культурним середовищем особистість відбутися не може. «Природна»,тобто людина, що не торкнулася культурою, є антропоморфна істота і не більш.
Образфізично довершеної людини-тварини Мауглі, створений уявою Р. Киплінга, і геройкіноекрану XX століття Тарзан приречені на міфологічне існування. У науковійлітературі можна знайти достатньо серйозну статистику дослідження подібнихвипадків з дітьми, які за тими або іншими обставинами, виросли поза людськимсуспільством. Немає жодного достовірного факту їх успішної соціалізації івписування в реалії спілкування з собі подібними, але на відповідномусоціокультурному рівні. Діти, вигодувані тваринами, не можуть повноцінноадаптуватися в суспільстві і незабаром гинуть. Діти, позбавлені з народженняможливості мовного спілкування (в порядку «експерименту» по спадкоємству мовибатьків або ізольовані з династичних міркувань), зростали ідіотами або рано гинули.А так звані «госпітальні діти», що поміщаються в ранньому віці в стерильніумови кращих медичних клінік, проявляли серйозне відставання в розумовому імовному розвитку від своїх менш «стерильних» однолітків, оскільки виявилось, щоказенне відношення змінного обслуговуючого персоналу не може замінити дитиніпостійного спілкування з матір'ю.
Ще однимзнаменитим міфом призначено було стати героєві Даніеля Дефо, Робінзонові Крузо.Вирваний з суспільства волею долі Робінзон демонструє чудеса адаптації до природногосередовища і виживання в екстремальних умовах. На жаль, статистика подібнихвипадків дзеркально зворотна (при відповідному обліку співвідношення термінусоціальної ізоляції і віку індивіда). Мореплавці і злочинці, що опинилися нанежилих островах, як правило, дичавіли, забували мову і божеволіли.
Можнавизнавати науково доведеним факт, що людині, щоб стати і залишатися особою,необхідні контакти з іншими людьми в соціальному середовищі як резервуаріповедінкового досвіду і накопичених знань, як засіб виявлення і задоволенняіндивідуальних потреб, включаючи інтелектуальне і емоційне спілкування.
Звичайно,проблема діалектичного взаємозв'язку «особистість – культура» набуваєглобальних масштабів в контексті сучасності, але вона має достатньо могутнійретроспективний фундамент. Дана проблема лежить в площині такого одвічногопитання філософії, як походження людини і суспільства, ролі біологічних ісоціальних чинників спадкоємства в генезисі людської свідомості.
Якщорозглядати зв'язок культури з процесами суспільного розвитку і виділити йогосуб'єктний-особовий аспект, то необхідно відзначити, що саме культура формує іхарактеризує людину як діяльного суб'єкта цих процесів. У цьому сенсі культураконцентрує досвід людства в освоєнні природного і соціального світу, на основіякого формуються, зберігаються, удосконалюються і передаються від покоління допокоління форми людської ментальності. Людина стає особою у міру освоєння їмкультурного простору, своєрідної «соціальної пам'яті» суспільства. Відбуваєтьсяпроцес соціалізації індивіда, в ході якого людська істота з певнимибіологічними завдатками набуває якостей, необхідних для життєдіяльності всуспільстві з історично заданими культурними характеристиками.
Особистістьсоціокультурна по своїй суті, але індивідуальна і неповторювана за способомсвого існування. Але тільки асиміляція культурних цінностей ще не вирішуєпроблеми, в цьому потребітельски пасивному вимірюванні чоловік проявляє себелише як об'єкт культурно-історичного процесу. А ось щоб культура була самепроцесом, а не тільки сукупністю готових цінностей, потрібний постійнийсаморозвиток людини і людства. В якості суб'єкта культури може бути лишеіндивід, прагнучий до саморозвитку, самоформування, самооцінки. Саморозвиток іє атрибутивна ознака особи. Гегель в своїй філософії відстоював ідеюавтономності особи, підкреслюючи при цьому, що особистість ніколи не завершена,і це спонукає її до самовдосконалення. Відсутність інтересу до власногорозвитку означає духовну летаргію. Сама ж духовність є внутрішня активністьсуб'єкта, вона пов'язана з вибором свого власного буття, своєї долі, а цезавжди проблематично і не означає можливості зупинки, кінцівки самого процесу.Духовність завжди виступала як принцип самобудівництва людини, як вихід зареалії наявного буття, як відвертість буттю, у тому числі і власному.
2.3.Розвиток особистості з погляду культурно – історичної теорії і діяльністногопідходу.
Психологічнийсловник дає наступне визначення, що таке розвиток особистості. [10, с. 331]
Розвитокособистості – процес формування особистості як соціальної якості індивіда врезультаті його соціалізації і виховання.
Народжуючись,дитина тільки володіє передумовами для того, щоб стати особистістю. Алевступаючи у взаємодію з культурним середовищем (перш за все це сім'я), дитинасоціалізується, засвоює те, що дає йому середовище. Культура все перетворює назнак, за допомогою якого транслюється досвід. [2]
Л. С.Виготській розробив культурно – історичну теорію, за допомогою якоїпояснюється, яким чином засвоюються знаки, «интеріоризуються», причому нетільки в онтогенезі, але і у філогенезі. [3, 4]
Можнаговорити, що зміна культур, перехід від традиційного суспільства додинамічного, необхідний для розвитку не тільки окремої людини процес, але і длявсього людства в цілому. Завдяки свободі вибору, яке дає динамічне суспільство,може розвиватися самосвідомість людини, його особистість.
Ідентифікаціялюдини, формування його самосвідомості, у свою чергу, ставало центральним іголовним чинником, що визначає весь хід розвитку культурних, економічних ісоціально-політичних процесів. [16]
Також як вісторичній перспективі, самосвідомість в онтогенезі розвивається в процесііндивідуалізації, після соціалізації. Дитина спочатку прагне прийняти, засвоїтиі освоїти вимоги її культурного середовища, референтної групи. Відокремившисьдіяльністно (тобто, навчившись робити що-небудь самостійно), дитинавідділяється і психологічно – усвідомлює себе.
Всі ціпроцеси, природно, неможливі без суспільства, без того культурного середовища,яке воно створює.
Як вженаголошувалося вище, людина в процесі життя включається в різні групи, в кожнійз яких своє культурне середовище. І кожного разу, особистість проходитьдекілька етапів адаптації в кожну спільність. Але такі етапи ми проходимо нетільки в маленьких групах, також і включаємося в культурне середовище соціуму,в якому живемо, тобто, засвоюємо менталітет, національний характер, вимоги,закони країни, в якій живемо, тобто її культуру. Завдяки всьому цьомувідбувається розвиток особи.
Унайзагальнішому вигляді розвиток особи може бути представлений як процесвходження людини в нове соціальне середовище і інтеграція в ній в результатіцього процесу. У випадку, якщо індивід входить у відносно стабільну соціальнуспільність, він при обставинах, що сприятливо складаються, проходить три фазисвого становлення як особи. Перша фаза (адаптація) припускає засвоєння діючихцінностей і норм і оволодіння відповідними засобами і формами діяльності і тимсамим до деякої міри уподібнення індивіда іншим членам тієї ж спільності. Другафаза (індивідуалізація) породжується суперечностями, що загострюються, міжнеобхідністю «бути таким як вся» і прагненням індивіда до максимальноїперсоналізації, що характеризується пошуком засобів і способів позначення своєїіндивідуальності. Третя фаза (інтеграція) детермінується суперечністю міжпрагненням індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями івідмінностями в спільності, з одного боку, і потребою спільності прийняти,схвалити і культивувати лише ті його індивідуальні особливості, які сприяють їїрозвитку і тим самим розвитку його самого як особи в групі, – з іншою. Увипадку якщо суперечність не усунена, наступає дезинтеграція і, як наслідок,або ізоляція особи, або її витіснення із спільності, або деградація. Якщоіндивідові не вдається подолати трудності адаптаційного періоду, у нього можутьскладатися якості конформності, залежності, боязкості, невпевненості. Якщо надругій фазі розвитку індивід, пред'являючи референтні для його групи особові властивості,що характеризують його індивідуальність, не зустрічає взаєморозуміння, то цеможе сприяти формуванню негативізму, агресивності, підозрілості. При успішномупроходженні фази інтеграції у високорозвинутій просоціальній спільності уіндивіда формуються такі якості як гуманність, довіра до людей, справедливість,колективістське самовизначення, вимогливість до інших як і до себе, і т.д. Узв'язку з тим, що ситуація адаптації (дезадаптації), індивідуалізації(деіндивідуалізації), інтеграції (дезинтеграції) при послідовному абопаралельному входженні індивіда в різні групи багато разів відтворюється,закріплюються відповідні особові новоутворення, внаслідок чого складаєтьсядостатньо стійка структура особи. [10, с. 332]
Передособистістю перманентно стоїть завдання пристосування до соціуму. Соціум,культурне середовище пред'являє певні очікування до людини з тим, щоб він своюповедінку будував згідно цим очікуванням. Соціум застосовує певні санкції привідповідності або невідповідності індивідуальної поведінки вказаним очікуваннямі розпорядженням. Як відзначає Т. Шибутані, соціальне пристосування ікоординація дій в процесі спільної діяльності будується на основі«Я»-образів особистості, в яких зафіксовані очікування ірозпорядження інших щодо даної особи – носія цих «Я»-образів [14]. Задопомогою такого механізму врахування інших в собі можливе здійсненнясоціального контролю і самоконтролю індивідуальної поведінки.
Інтеріорізаціясоціальних норм і цінностей, процес соціалізації індивіда має адаптивну функцію.Пристосування до свого соціального статусу і ухвалення певної соціальної роліпов'язане з формуванням відчуття приналежності до певної спільності(національною, етнічною, професійною, віковою і т.д.) і причетності до неї якдо деякого колективного організму, що характеризується специфічними способамисамозбереження і самопідтримки (традиції, ритуали, стереотипи і шаблониповедінки і т. д., прийняті і використовувані саме в цьому культурномусередовищі). Тим самим індивід стає залученим до певної культури і субкультури.Такого роду причетність пов'язана з наявністю системи «ми», яка вісторико-психологічному плані хоч і передувала появі відчуття «Я»,проте в новий час – в епоху буржуазного індивідуалізму, взаємного відчуження інекомунікабельності – її отримання для індивіда все більш і більш ставалопроблематичним. Е. Фромм, наприклад, розглядав питання психічного здоров'я іхвороби під кутом зору наслідків сепарації людей від спільності і один відодного, а також пошуку способів залучення, які в умовах капіталізму виражаютьсяв хворих тенденціях втечі від свободи, конформізму і соціального уніформізму[18].
Адаптаціядо соціального середовища, як стратегічна лінія взаємодії індивіда з оточенням,завжди має свій вираз в певних когнітивних, емоційних і мотиваційно-вольовихпроцесах. Більш того, вона на них базується. По-перше, пристосування досоціального оточення залежить від того, як людина визначає ситуацію. Цеположення стало основоположним в дослідженнях когнітивистськи орієнтованихсоціальних психологів. По-друге, емоційні стани, пов'язані з адаптованністю(задоволеність, позитивні відносини до тих, що оточують і їх прийняття,відчуття соціальної захищеності і відчуття гарантованості і т. п.) абодезадаптованності (незадоволеність і фрустрированість, тривожність, негативнівідносини до тих, що оточують, неприйняття інших, відчуття соціальноїнезахищеності і негарантованості і т. п.) грають величезну роль у внутрішньомужитті людини, в регуляції його поведінки і системи міжособистісних відносин.По-третє, стан дезадаптованності зазвичай є специфічним фоном для виникненняабо функціонування тих або інших потреб, витікаючих з тенденції«бути» або прагнення «мати»: у одних випадках суть цихмотиваційних сил виражається в тенденції «бути як інші», в інших випадках– в прагненні «володіти самим собою», з тим, щоб підігнати своюповедінку під загальноприйняті в своєму культурному середовищі стереотипи. [2]
Соціокультурнесередовище є джерелом, що живить розвиток особи, а не «чинник», щобезпосередньо визначає поведінку. Будучи умовою здійснення діяльності людини,вона несе ті суспільні норми, цінності, ролі, церемонії, знаряддя, системизнаків, з якими стикається індивід. Справжніми підставами і рушійною силоюрозвитку особи виступають спільна діяльність і спілкування, за допомогою якихздійснюється рух особи в світі людей, залучення її до культури.Взаємовідношення між індивідом як продуктом антропогенезу, особою, що засвоїласуспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює мир, може бутипередано формулою: «Індивідом народжуються. Особою стають. Індивідуальністьвідстоюють». [15, с. 132]
Висновки
Ясно,що культура чи культурне середовище не виникають самі по собі, це створюєлюдина. Але саме залучаючись до культури, людина стає людиною, тобто особистістю.
Приписуваннякультурі, ідеальній формі, соціальному середовищу функцій джерела або рушійноїсили розвитку вимушує культуру, крім її волі, бути агресивною, залишає неясноюроль в розвитку індивіда, що самого розвивається. А він не тільки не пасивний,але сам стає джерелом і рушійною силою розвитку культури, породження новихідеальних форм, переосмислення старих. До нещастя, він іноді дуже енергійновносить внесок до зміни навколишнього середовища, в тому числі і культури.Відношення організму і середовища, людини і культури слід визнати взаємноактивними, комунікативними, діалогічними. Діалог може бути дружнім, напруженим,конфліктним, він може переходити і в агресію. [2]
Списоклітератури
1. Ананьев Б. Г. Комплексное изучениечеловека и психологическая диагностика.// «Вопросы психологии», 1968, №6
2. Большой психологический словарь. Подредакцией Б.Г. Мещерякова, В.П. Зинченко
3. Выготский Л.С. Психология развитиячеловека. М.: Смысл; Эксмо, 2004 – 1136 с.
4. Выготский Л.С. Развитие высших психическихфункций. М., Изд-во АПН РСФСР, 1960
5. Мейли Р. Структура личности. – В кн.:Экспериментальная психология (под ред. П. Фресс и Ж. Пиаже). – М., Прогресс,1975.
6. Маркс К. и Энгельс Ф. Соч. т. 1
7. Мотков О. И. Как устроена личность.М., 2005
8. Педагогическая энциклопедия. Т. 2,М., 1964-1968
9. Платонов К. К. О системе психологии.М., 1972
10.Психология. Словарь./под общ. ред. А. В. Петровского, М.Г. Ярошевского. – М.,Политиздат, 1990.
11.Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой. ВИнтернете www.PSYLIB.ru
12. Столяров Д.Ю., Кортунов В.В.Культурология: Учебное пособие для студентов заочного обучения всехспециальностей. — М.: ГАУ им. С. Орджоникидзе, 1998. — 102 с.
13. Хьел Л., Зиглер Д. Теории личности.СПб: Питер, 1997
14. Шибутани Т. Социальная психология. –М., Прогресс, 1969.
15. Шмидт Г.-Д. Разработкаметодологических проблем психологии развития в ГДР// «Принципы развития в психологии». Ред. Л.И. Анцыферова. М.:Наука, 1978.
16.В.И. Шубин, Ф.Е. Пашков. Культура. Техника. Образование. Учебноепособие для технических университетов. Днепропетровск, 1999.
17. Шульц Д. П., Шульц С. Э. Историясовременной психологии / Пер. с англ. А. В. Говорунов, В. И. Кузин, Л. Л. Царук/ Под ред. А. Д. Наследова. — СПб.: Изд-во «Евразия», 2002. — 532 с. ил.
18. Фромм Э.Иметь или быть./ ПереводН.Войскунской, И.Каменкович, Е.Комаровой, Е.Рудневой, В.Сидоровой, Е.Фединой иМ.Хорькова. М.: «АСТ», 2000