Київськийславістичний університет
Інститут славістикиі міжнародних відносин
Кафедрапсихології
Спеціальністьпсихологія
Курсова робота
на тему:
«Взаємозв’язокрівня емпатії та самоставлення особистості»
СтуденткиІІкурсу
Група01-Б.09 Пс(А)Д
АлексєєнкоНаталії Володимирівни
Науковийкерівник :
КрутюкМарина Володимирівна
Київ 2010
Зміст
Вступ
1. Самоставлення
1.1 Поняття самоставлення
1.2 Структурасамоставлення
1.3 Розвитоксамоставлення
2. Емпатійність
2.1 Поняття емпатії
2.2 Структурнаорганізація емпатії
2.3 Розвиток емпатії
Вступ
Почну з того,що тема обраної мною роботи дуже цікава і важлива як для майбутнього психолога.Адже самоставлення та емпатія грають велику роль у роботі для людини такоїпрофесії.
Важкозрозуміти сповна клієнта не маючи емпатії, але важко його зрозуміти якщоставлення до самого себе не являється нормальним.На мою думку, тема моєїкурсової роботи є досить актуальною, а звідси — яка б гіпотеза несправдилась, результат моєї роботи не буде марним.
Отже,об’єктом дослідження являється взаємозв’язок рівня емпатійності тасамоставлення особистості.
Мета роботиполягає у ствердженні або спростуванні гіпотези про існування цьоговзаємозв’язку.
1. Самоставлення
1.1 Поняттясамоставлення
Глобальна самооцінка стала предметом психологічного аналізузавдяки виданим у кінці XIX століття робіт У. Джеймса (1890). Уряді джерел цейтермін принципово розлучається з терміном «самопізнання». Так, західніпсихологи в самопізнанні традиційно виявляють причину і сенс власної поведінки людини, їїставлення до інших людей, в той час як самооцінка підкреслює позитивний або негативний модуссприйняття себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей.
Традиційно глобальна самооцінка особистості розглядаеється як похідна від їїприватних самооцінок. Виділяють три підходи в описі механізмів формуванняглобальної сам оцінки з приватних самооцінок:
— Глобальна самооцінка як конгломерат приватних самооцінок, якіпов'язані з різними аспектами Я-концепції;
— Як інтегральна самооцінка приватних аспектів, зважених за їхсуб'єктивною значимостю;
— Як ієрархічна структура, що включає приватні самооцінки,інтегровані за сферами особистісних проявів і в комплексі складають узагальнене«Я», яке знаходиться на верху ієрархії .
Отже, глобальна самооцінка є тим психологічним поняттям, в якому найбільшдетально відображена така сторона відношення людини до себе як його почуття на адресу «Я». Це почуття є стійким психічнимутворенням і виявляє себе як особистісна риса (властивість, смислова диспозиція).
«Самоповагу» в західній психології найчастіше розглядається у зв'язку з вивченнямуявлень особистості про себе як о системі соціальних установок. При цьому під установкою розумієтьсягіпотетичний конструкт, який позначає заснований на минулому досвіді станготовності людини, направляючий чивикривляючий тим чи іншим образом, впливаючи на його поведінку.Можна виділити два підходи до визначення змісту самоповаги як установочної за своєю природою освіти:
— Самоповага як загальна установка особистості щодо своєї цінності. Під самоповагою при цьому розумієтьсяпозитивна чи негативна установка, звернена на специфічний об'єкт,званий «Я», що включає в себе пізнавальний(знання про себе, уявлення про свої якості, властивості),емоційний (оцінка цих якостей і пов'язані з нею почуття щодо себе) і практичнийкомпоненти;
— Самоповага як емоційний компонент установки.
І.С. Кон визначає самоповагу як емоційний компонент особливоїнастановної системи — «образу Я», як «особисте ціннісне судження, виражене вустановках індивіда до себе (схвалення або несхвалення), які вказують якоюмірою індивід вважає себе способним, значним, процвітаючим і гідним».
Самоставлення особистості розуміється як складнекогнітивно-афективне утворення, зрілість якого визначається якістювзаємозв'язку і ступенем узгодженості йогоскладових. Його структура розглядається складаючося з двох компонентів:раціонального ставлення до себе як суб'єкту соціальної активності («образ — Я»або категоріальне «Я») і емоційно-ціннісного ставлення до себе — переживання йоцінки власної значущості як суб'єкта соціальної активності, утворюютьрефлексивне «Я» [36]. У результаті взаємодії зазначених компонентів зпотребностно-мотиваційною сферою особистості ставлення до себе включається впроцес діяльнісної та особистісної саморегуляції, стимулює розвиток пізнавальної та особистісноїсуб'єктності людини.
У психології представлена величезна кількість досліджень, в якихвстановлено тісний зв'язок між ставленням особистості до себе як до суб'єктажиттєвих відносин та її поведінки. У них відзначається, що висока самоповага особистості виступає умовою їїмаксимальної активності, продуктивності в діяльності, реалізації творчого потенціалу, впливає насвободу вираження почуття, рівень саморозкриття в спілкуванні. Позитивнестійке самоставлення лежить в основі віри людини у свої можливості,самостійність, енергійність, пов'язане з його готовністю до ризику, обумовлюєоптимізм відносно очікування успішності своїх дій у ситуації невизначеності.Люди з позитивним самоставленням менш поглинені своїми внутрішніми проблемами, набагаторідше страждають психосоматичними розладами. Одним із мотивів, що спонукають людину додержувати моральні норми, є йогопрагнення зберегти позитивне самоставлення.
У той же час негативне самоставлення є джерелом різних труднощів у спілкуванні, оскільки людина з таким ставленнямдо себе заздалегідь упевнено в тому, що оточуючі погано до нього ставляться. Проблемагідності, цінності свого «Я» майже повністю поглинає його увагу, у зв'язку зчим рівень активності людини надмірно підвищується, ускладнюючи тим самим вибірадекватного способу взаємодії, його поведінка становиться ригідною.Негативне, конфліктне ставлення особистостідо себе обумовлює її поведінка, що відхиляється: здійсненя правопорушень, наркоманію, алкоголізм, агресивну і суіцідальну поведінку, пов'язану знеадаптивними, асоціальними формами поведінки, єоднією з причин девіації, позитивно корелює з депресією.
1.2 Структурасамоставлення
Змістфеномена цілісного самоставлення або окремих його аспектів не вичерпуєтьсяпоняттями, виражаючих самооцінку особистості і емоційне ставлення до себе,такими як: самоповага, симпатія, самоприйняття, любов до себе, самоприниження,самозвинувачення і т.д. Вітчизняний дослідник проблеми самоставлення Н.І.Сарджвеладзе вважає, що феномен самоставлення в якості своїх окремих сторінвключає самосвідомість, самопізнання, самооцінку, емоційне ставлення до себе,самоконтроль, саморегуляцію, а поняття самоставлення є родовим щодо понятьсамопізнання, самооцінки та інших подібних понять, що мають приставку «само» івідображають широкий спектр феноменів внутрішнього життя особистості.
Трьохкомпонентнаструктура самоставлення включає в себе когнітивний, емоційний і конативнийкомпоненти. Можна говорити про тенденції консистентності між цими компонентами,оскільки самоставлення є одним з видів аттитюдів, а аттитюди характеризуютьсяцією генеральною властивістю.
Когнітивнийкомпонент самоставлення за тією ознакою, які гностичні процеси включені до йогофункціонування (відчуття і сприйняття, уявлення і пам'ять, мислення і уява),складне гетерономне утворення. Так, самовідчуття, як це показано В. В. Століним, пов'язане з організмічним рівнем активності людини.У самосвідомості тіло зі своїми внутрішніми станами презентує за допомогою самовідчуття іна її основі формується «схема тіла». У онтогенетичного плані на рольдисоціації відчуття і самовідчуття у виникненні самосвідомості вказував І. М.Сєченов.
Процесисамосприйняття також у великій мірі «забезпечують» суб'єкт необхідною, селективною, а також надмірноюінформацією про самого себе. Наприклад, в постпубертатному, юнацькому періодірозвитку особистості сприйняття своєї зовнішності інтенсифікується і значновизначає форму і зміст життєдіяльності особистості. Уявлення про самого себе сприяютьсоціальної регуляції міжособистісних відносин.
Значенняфункції пам'яті в організації внутрішньоособистісного досвіду важкопереоцінити. Спогадпро свої вчинкиі пройдений життєвий шлях, т. зв. автобіографічна пам'ять, дає необхіднийматеріал для побудови образу ретроспективного «Я» («яким я був»), про що мовапіде нижче.
Розумовіпроцеси, які реалізують у гностичному плані функцію самоставлення, утворюють«Я» — концепцію особистості. За допомогою операцій узагальнення, аналізу,синтезу, судження, умовиводу особистість у юнацькому віці виробляє стійкі концепти просамого себе, які утворюютьпевну консистентнуструктуру. Ш. О. Надірашвілі, спираючись на ідею Д. H. Узнадзе про два плани психічної активності,вважає, що акт об'єктивації, що виник при деякому перешкодженні у здійсненні імпульсивноїповедінки і завершується його призупиненням і розгортанням теоретичноїактивності суб'єкта, супроводжується паралельним процесом суб'єктивації:теоретична активність спрямовується не лише на зовнішній об'єкт, але і наусвідомлення власних можливостей і особливостей. В результаті у особистостіформується т. зв. психологічний автопортрет. Така ж ідея в контексті іншоїтеоретичної орієнтації експериментально обгрунтовується В. В. Століним.
Процеси уявиконституюють можливе «Я» і ідеальне «Я». Переважно наоснові процесів уявиформується образ «проспективного« Я », функція якого, полягає в проектуваннівласного життя.
Таким чином,згідно Н.І. Сарджвеладзе, когнітивний компонент самоставлення включає в себесамооцінку, бо завдання «роботи» самосвідомості і самопізнання полягає нетільки в тому, щобприймати себе в розрахунок у процесі активності і знати щосьпро себе, але і в тому, щоб оцінити свої властивості і можливості за певнимикритеріями («гарний-поганий», «придатний-непридатний» і т. д.).
Емоційне ставленнятакож один з компонентів самоставлення. В. В. Столін виділяє три емоційні осісамоставлення: 1) симпатія — антипатія, 2) повага — неповага і 3) близькість — віддаленість. Цікаво, що ці осі, як показав автор, визначають також будоваемоційно-ціннісного ставлення людини до іншої людини, а їх представленість усамоставленні пояснюється зазначеним Л. С. Виготським механізмом переходу інтерпсихічнихвідносин в інтерапсихічну сферу.
Конативний компонентсамоставлення виступає в якості внутрішніх дій на власну адресу або якготовність до таких дій. Маються на увазі маніпуляторно-інструментальне ідіалогічне ставлення до себе, самовпевненість (відкидання сумнівів) і самопослідовність, самоприйняття (схвалення самого себе,довіру до себе і самозгода) і самозвинувачення, самобичування, самоконтроль і самокорекція,очікуване ставлення від інших (відбір інформації про себе) і самопредставленняіншому і т. д.
1.3 Розвитоксамоставлення
Особливостісамоставлення визначають своєрідність внутрішнього світу особистості, цілийкомплекс психічних властивостей, які реалізуються певним стилем поведінки.Позитивне самоставлення пов'язане з самоповагою, упевненістю в собі, відчуттямпереваги і прийняттям себе, а поведінкові прояви описуються як незалежна івпевнена манера триматися. Оскільки позитивне самоставлення відображаєвпевненість індивіда в своїх силах і очікування успіху, то воно пов'язується зісхильністю до ризику, здатністю приймати відповідальні рішення.
Вивченнярозвитку особистості, формування самоставлення неможливо без урахуванняконкретних умов життєдіяльності людини, того реального життєвого контексту, вякому воно здійснюється. Практично це означає, що справді наукове розумінняпсихології особистості досягається лише тоді, коли особистість розглядається неізольовано, як якась абстракція, а у цілісності її соціальних зв'язків іміжособистісних відносин. Реалізацією такого підходу, що здобуває останнімчасом все більшого поширення, є, зокрема, вивчення особистості в рамкахсімейних взаємин — подружніх і дитячо-батьківських.
З перших днівжиття дитини соціальне середовище представлена їй як система сімейної взаємодії. На першихпорах саме батьки дитини є єдиними носіями соціальних відносин і єдиною ланкою,якаопосередковуєвсі інші зв'язкидитини зі світом. Представляючи собою складний вузол людських взаємовідносин, що реалізуються в системі сімейної взаємодії і спілкування,сім'я саме в цій якості є найважливішим чинником повсякденного існування ірозвитку особистості.
Однак дотеперішнього часу зроблені лише перші кроки в осмисленні тих психологічнихпараметрів сім'ї, які є детермінантами індивідуального розвитку дітей,формування їх особистісних властивостей у даному середовищі (В. І. Гарбузов, О.І. Захаров, А. Є. Личко, Т. В. Соколова та ін.)
Зупинюсь на особливостях взаєминбатьки — дитя, що мають вирішальне значення в становленні особистості дитини,її самооцінки і самоставлення.
За висловомГ. Саллівана, «Я-концепція» відображає досвід взаємодії зі значущими іншими.Зв'язок між самоставленням і ставленням інших розкривається як інтроекція: шляхомідентифікації дитина засвоює,інтеріорізує певні параметри материнського відношення, формуючи образ себе як«поганого» чи «доброго». Таким чином, приймаюче, тобто уважне, любовне, шанобливе ставленнябатьків до дитини сприяє самоприйняттю дитини, відкидає ж — неприязне, зневажливе,нехтуюче — ставлення призводитьдо неприйняття ним самого себе, переживання своєї малоцінності і непотрібності.Це положення експериментальне було підтверджено в ряді досліджень (Л. І. Божович,Т. В. Соколова, І. І. Чеснокова, Г. Фідгор та ін.) Образ і ставлення до дитини,що склалися у батьків, передують розвитку власного «Я »дитини. Він значнораніше починає відчувати себе істотою улюбленою чи відторгнутою, ніж набуває здатності і способів самопізнання і самооцінювання. Наоснові аналізу літературних даних і власного дослідження В.В. Столін прийшов довисновку, що крім батьківського ставлення і конкретної оцінки дитини, на йогосамосвідомість впливають, конструюючи його, такі фактори: цінності, нормипараметри оцінок та самооцінок, якими постачають його батьки, і за якими вінпочинає оцінювати себе сам; образ себе як володіє тими чи іншими здібностями аборисами; власне самооцінка батьків; спосіб регуляції поведінки дитини батьками,який стає способом саморегуляції.
Можнавиділити ряд неадекватних способів впливу батьків на формування образу «Я» дитини. Це перш завсе нав'язування, навіювання дитині нереалістичного образу. Досить часторізноманітні спотворення образу дитини та емоційного ставлення до нього буваютьобумовлені психологічним неблагополуччям самих батьків (А. М. Захаров, В. Н.Мясищев, І. І. Чеснокова та ін.) Так, акцентуація характеру батька чи матері у вигляді тривожності,ригідності, гіперсоціалізірованності здатні породити «комплекс розумною Ельзи»- бачення в дитині рис, зараз відсутніх або виражених в мінімальному обсязі. Уцьому випадку образ дитини відчуває спотворення під впливом негативнихочікувань матері як прояву страху, що дитина повторить риси некоханої людини (наприклад,колишнього чоловіка), або в дитині втіляться власні небажані якості, які такимчином несвідомо проектуються на дитину.
Свій образ іставлення батьки транслюють дитині в різній формі: або у прямій вербальної, абов непрямій — у формі такої поведінки з ним, яке передбачає певні риси і якостідитини. Чим старшою стає дитина, тим очевидніше конфлікт між потребою всамоствердженні, повазі і визнання права на самостійність і які йому нав'язуєзнеціненими образом «Я». Цей конфлікт ускладнюється ще й тим, що дитина завждипрагне порозуміння з батьками, задовольняючи таким чином потребу у приєднанні «Ми» збатьками, причому нерідко ціною за відчуття своєї захищеності є ототожненнявласної «Я-концепції» зі спотвореним, навіюваним чином. Виникає реальний ризик того, щоспонуканий цим образом (всуперечусвідомленим прагненням батьків) дитина буде розвивати саме ті якості і зразкиповедінки, які випливають з негативного батьківського образу. Той же механізмобумовлює і розвиток дитини в напрямку самовдосконалення, якщо у батьківсклався позитивний образ дитини, але при умовній батьківської любові іневідповідність цього образу реальним можливостям і схильностям дитини,перетворюється на потворну форму: дитина зі шкіри геть лізе, намагаючисьвідповідати образу «хорошого дитини ».
Р.Лейнга, аналізуючи відносини батьків та дітей у неблагополучних сім'ях, ввівпоняття «містифікація» — навіювання батьками дітям того, чого вони потребують,ким є і в що вірять. Однією з форм містифікації є приписування, наприклад,«слабкості» — несамостійності, нездатності самому знайти вихід у важкихситуаціях, — або «поганості» — ницості, аморальності. Іншою формою містифікаціїможна вважати інвалідизацію дитини — примусове забезпечення точок зору дитини,його планів, намірів, інтересів.
Істотнимчинником, що викривляє адекватне сприйняття батьками своєї дитини, може бутинеадекватна батьківська самооцінка. Відомо, що матері, які тепло і з симпатієюставляться досвоєї дитини, частіше мають високу самооцінку, ніж матері, які невисловлювали таких установок до власних дітей.
С. Куперсмитпоказав, що матері з високою самооцінкою були впевнені у своїйбатьківській компетентності івиконували свою материнську роль реалістично і ефективно. Матері з низькоюсамооцінкою частіше карали своїх дітей, застосовуючи більш суворі покарання,хоча і не вважали його дієвим. Матері ж з високою самооцінкою, застосовуючипокарання, завжди вважали його ефективним, що приносить позитивний результат.На думку багатьох дослідників, те, як мати сприймає і звертається зі своєюдитиною, і те, як вона сприймає себе, невіддільне одне від іншого.Вибудовується наступний логічний ланцюжок: звернення батьків з дітьмивідображає їхні почуття щодо себе, а ставлення батьків до дітей буде визначатисамооцінку дитини. Це означає, що батьки, які приймають себе, з більшоюймовірністю будуть приймати і свою дитину, ставитися до нього тепло і уважно, врезультаті чого їхня дитина також буде приймати себе.
Матерям звираженою тривожністю і невпевненістю у своїй батьківськоїкомпетентності важко бути ніжними, люблячими і приймаючими в спілкуванні здитиною. З цим положенням узгоджується і висновок А.С. Співаковський, якапоказав, що оцінка батькамидитини грунтується не тільки на його об'єктивних якостях, успіхи, досягнення, ай перебуває під сильним впливом «батьківської позиції», в якій переломлюютьсямотиваційно-емоційні структури їх особистості.
Хочабільшість дослідників приходить до висновку про наявність зв'язку міжсамооцінкою дитини і батьківським ставленням, в ряді досліджень не буловиявлено значимої залежності між особистісними характеристиками дітей ібатьківським поведінкою. Вказується, що на різних дітей подібне виховання надає різну дію.Підкреслюється, що важливо не стільки батьківське ставлення саме по собі,скільки те, як воно сприймається дитиною. Так, наприклад, Медіннус показав, щопідліткиз високим рівнем самоприйняття і хорошою адаптацією частіше сприймали своїхбатьків як люблячих, а не відторгаючих, що було характерно для підлітків з низьким рівнем самоприйняття.
Л.І. Божовичвважає, що причини формування неадекватної самооцінки у дітей слід шукати в їхнеправильному вихованні.
Дослідження,що зіставляють стиль дитячо-батьківського спілкування та особливості самооцінкидитини, поки ще нечисленні. У роботі В.Е. Пахальяна, що досліджує зв'язок міжформою спілкування дитини в сім'ї і ступенем адекватності і стійкостісамооцінки, було виділено два типи спілкування: довірче та регламентоване. Удітей, що мали довірчі відносини з батьками, переважала адекватна і стійка самооцінка.Для дітей з сімей з регламентованим типом спілкування була більш характернанестійка і неадекватна самооцінка. У самому фундаментальному з наявних у ційобласті досліджень С. Куперсмит на основі тестових даних показав наявністьпозитивної кореляції між самооцінкою молодших підлітків і стилемдитячо-батьківських відносин. Він аналізував батьківське ставлення та поведінкуза такими параметрами: прийняття-відкидання; демократичнеставлення-домінування, під якими розумів терпимість / нетерпимість батьків донезалежноїі суперечливої думки дитини, наданнядитині права голосу в сімейних справах, способи домогтися послуху — задопомогою сили або методом переконання); ступінь автономії і типи контролю(ступінь вимогливості і строгості батьків, наскільки батьки контролюютьвиконання своїх вимог і які методи покарання застосовують — нейтральні абобільше емоційні). Було показано, що висока самооцінка і хороша соціальнаадаптованість поєднується з наявністю теплих, довірчих відносин між дітьми ібатьками, вимогливістю і суворою дисципліною одночасно з повагою і відносноюавтономією підлітка.
Діти знизькою самооцінкою, вираженим почуттям власної ізольованості і непотрібності,малої соціальною активністю і незадоволеністю в міжособистісних контактах малинегативний досвід сімейних відносин, в якому переважали раціональні виховні впливи над безпосереднімиемоційними відносинами, суворе покарання як основний спосіб контролю,відсутність чіткої виховної програми.
Звищевикладеного С. Куперсмит робить висновок, що найбільш сприятливими умовамирозвитку позитивної самооцінки дитини є емоційна залученість батьків у життядитини та наявність чітких, зрозумілих правил, що регулюють поведінку, але неперешкоджають розвитку самостійності дитини.
Таким чином,розвиток у дитини уявлень про себе багато в чому залежить від того, наскількивзаємини батьків з дітьми задовольняють вимогам, необхідним для благополучноговирішення протиріч, що виникають на різних стадіях розвитку. Кожна з цих стадійвносить свій особливий, унікальний внесок у формування самоідентичностіособистості. Це положення перегукується з ідеєю А.В. Запорожця про те, що«виникають на різних вікових ступенях психологічні новоутворення маютьнеминуще,« абсолютне »значення для всебічного розвитку індивіда, вносять свійособливий, неповторний внесок у формування людської особистості.
Ми вважаємоважливим положення Е. Еріксона про те, що дитина сенситивна до особливого аспектусоціальних відносин, що передбачають специфічний характер його власноїдіяльності. Тоді вплив взаємин батьки-дитина в перспективі формуванняособливостей його особистості аналізується з точки зору того, як ці взаєминиспіввідносяться із завданнями розвитку даного віку і індивідуальних потребдитини. Це положення дуже співзвучно розвиває Л.І. Божович уявленням провнутрішніпозиції дитини, згідно з якими той чи інший вплив набуває сенс тільки вконтексті прагнень, потреб і мотивів дитини.
Розвиваючиідеї Л.С. Виготського, Л.І. Божович виходить з положення, що умови життя саміпо собі безпосередньо не здатні визначити психічний розвиток дитини. Всізовнішні впливи переломлюються через призму внутрішньої позиції дитини, якавизначається вже склавшимися структурами психіки. Тому в одних і тих же умовах можутьформуватися різні особливості психіки, в залежності від того, в якихвзаємовідносинах із середовищем буде знаходитися сама дитина. Щоб зрозуміти,який вплив надає середовище на дитину, треба зрозуміти характер йогопереживань, за якими стоїть світ його потреб, бажань, прагнень у співвідношенніз можливостями їх задоволення. У свою чергу, для того щоб проаналізуватисистему потреб дитини, треба врахувати його місце в системі доступних йомусуспільних відносин, які визначаються двома умовами: історично склавшимиися вимогами суспільногосередовища, що пред'являються дітям різного віку, і тією діяльністю, яку вонипри цьому виконують, і тими вимогами, які оточуючі пред'являють до даноїособи, виходячи з його особливостей і конкретної ситуації розвитку.
Формуванняособистості дитини і буде визначатися співвідношенням між тим місцем, яке вінзаймає в системі людських відносин, і психологічними особливостями, які вдитини вже сформувалися. З цього співвідношення виникає внутрішня позиціядитини, тобто система його потреб і прагнень, суб'єктивно представлених у відповіднихпереживаннях, які, преломлюючи вплив середовища, стають рушійною силою розвитку психічнихвластивостей.
Підіб'ю деякі підсумкитеоретичного обговорення даної проблеми. Уявлення дитини про себе починаютьскладатися в процесі взаємодії з батьками. Саме батьки служать основнимджерелом задоволення провідних потреб маленької дитини, і його емоційнаприв'язаність до них породжує своєрідну залежність його самосвідомості відбатьківського ставлення та наявного в батька образу дитини, і саме в сім'ї закладаєтьсяоснова для сприятливого або несприятливого розвитку самоставлення дитини.
Приймаюче, тобто уважне, любовне,шанобливе ставлення батьків до дитини сприяє самоприйняттю дитини.
Відхилене, тобто неприязне,зневажливе, нехтуюче ставлення призводить до неприйняття дитиною себе, до переживаннясвоєї малоцінності і непотрібності.
2. Емпатійність
2.1 Поняттяемпатії
Коли об'єктомемоційної сприйнятливості індивіда стають переживання інших людей, у ньогопроявляється властивість, звана емпатією (від грец. pathos — сильне і глибокепочуття, близьке до страждання, з префіксом «ете», що означає напрямвсередину). Емпатія означає таке духовне єднання особистості, коли одна людинанастільки переймається переживаннями іншого, що тимчасово ототожнюється з ним,як би розчиняється в ньому. Ця емоційна особливість людини відіграє велику рольу спілкуванні людей, у сприйнятті ними один одного, встановленнявзаєморозуміння між ними. Л. М. Толстой вважав, наприклад, що найкраща людинаживе своїми думками і чужими почуттями, а найгірший — своїми почуттями і чужимидумками. Посередині письменник розташовував все розмаїття людських душ. Требавідзначити, що виділення емпатії в якості особливого психологічного феноменабуло тривалим, складним і до цього дня його розуміння не збігається в різнихвчених і в різних психологічних школах. Спочатку цей феномен обговорювався в рамках філософії,зокрема — етики та естетики.
Томуі позначався він або етичним поняттям «симпатія» (Сміт, 1895; Спенсер, 1876;Шопенгауер, 1896), або естетичним поняттям «відчуття» (Ліппс, 1907). А. Сміт розумів симпатіюяк здатність співчувати іншому. Г. Спенсер визначав симпатію як здатністьспівчувати людям, виявляти зацікавленість у їхній долі. Він виділяв два типиемпатії: інстинктивну (емоційне зараження) і інтелектуальну (співчутливу). ДляА. Шопенгауера симпатія — це співчуття до всіх істот, що породжуєтьсяусвідомленням спільності їх природи і походження. Для нього співчуття євластивістю самого життя. У процесі співчуття людина забуває про відмінностіміж собою та іншими.
3. Фрейд(1925) вважав, що співучасть в емоційному стані іншого здійснюється задопомогою двох механізмів — зараження і наслідування. Як механізм пізнаннярозглядав симпатію (емпатію) М. Шелер (Scheler, 1923). Для нього симпатія — непросто поділ (співучасть) емоцій іншого, а акт, спрямований на пізнанняособистості іншого як найвищої цінності. Він виділяв рівні симпатії — віднижчих до вищих, серед яких Einsfuhlung означало стан злиття з об'єктомсимпатії, ідентифікація з його переживанням, a Mitgefuhl-участь в переживаннііншої людини при збереженні незалежності власних переживань.
У роботахпсихологів кінця XIX століття симпатія розглядається як властивість тварин ілюдини і як первинна емоція. За Т. Рібо (1897), на нижчому психофізіологічномурівні розвитку емпатія виступає як синергія (наслідування руховим прагнень), ана вищому — як синестезія, тобто узгодженість почуттів, переживань, щовикликають подібні вчинки. Щоправда, він відзначає, що в ряді випадків людипрагнуть позбавити себе від співпереживання страждань іншої людини. На вищомуінтелектуальному рівні симпатії виникає узгодженість почуттів і вчинків,заснованих на єдності уявлень і темпераменту з об'єктом симпатії.
B. Штерн(1922) теж вважав симпатію первинної емоцією, на основі якої розвиваютьсясоціальні почуття. Він поділяє «почуття до інших» (ніжність, любов) і «почуттяз іншими» (співчуття, співрадість). Перші служать передумовою виникненнядругих. Любов до близьких веде через наслідування і навчання до формування здатності реагувати настраждання інших людей, до розвитку альтруїстичної поведінки.
Американськийпсихолог У. Мак-Дугалл (1889) висунув теорію походження симпатії як стадногоінстинкту емоційного реагування на емоції інших тварин, важливого для виживаннястада. У той же час він підкреслює, що це прояв симпатії не тотожне формамлюдської симпатії — співпереживання та співчуття. Для Мак-Дугалл симпатія — чисто афективний процес, здійснюваний за типом зараження або індукції.
ПоглядиМак-Дугалл зазнали критики з боку ряду психологів (Allport, 1924; Asch, 1952).Зокрема, Ф. Олпорт звернув увагу на те, що в експериментах У. Мак-Дугаллзаражалися експресивно вираженими емоціями менше 50% піддослідних, у той час яксимпатія як інстинкт повинна була проявитися у всіх. Крім того, в експериментіне було враховано вплив ситуації експерименту, яка сама може викликати емоції.
Поняття«емпатія» вперше ввів в психологію Е. Тітченер (Titchener, 1909), спираючись наподання Ліппса про ввідчуття як перцептивний акт. У наступні роки, увійшовши в європейські мови,цей термін придбав безліч лексичних і психологічних значень, багато в чомувтративши свою специфіку. Так, значна частина американських робіт з емпатіївідображає її розуміння як когнітивного процесу, як сприйняття і розуміннявнутрішнього світу іншої людини, емоційного змісту твору мистецтва, природи(Cotrell, Dymond, 1949; Bronfenbrenner et al., 1958).
Меншпоширеним є розуміння емпатії якввідчуття, причому і тут є багато нюансів. В одних авторівемпатія виступає як вид чуттєвого пізнання об'єкта через проекцію таідентифікацію (Beres, Harlow, 1953), в інших — як здатність поставити себе намісце іншого, передбачити його реакції (Mahoney, 1960; Speroff, 1953), у третіх- як здатність розуміння емоційного стану іншої (Wilmer, 1968) або як здатністьпроникати в психіку іншого, розуміти його афективні орієнтації (Шибутані,1969).
К. Роджерсвважає, що бути в змозі емпатії означає сприймати внутрішній світ іншого точно,але без втрати відчуття «начебто». Це значить, що зберігається здатність убудь-який момент повернутися у власний світ переживань. Якщо цей відтінок«начебто» зникає, то мова йде вже про ідентифікацію з емоційним станом іншої,про зараження його емоцією і переживанні її в такій же мірі по-справжньому.
В. В. Бойкорозглядає емпатію як раціонально-емоційно-інтуїтивну форму відображення, яка єособливо витонченим засобом «входження» у психо-енергетичний простір іншоїлюдини. За допомогою емпатії «пробивається» захисний енергетичний екранпартнера по спілкуванню, а для цього необхідна підвищена прохідність. Вонавиникає, коли людина демонструє іншому співучасть і співпереживання. Звідсиспівучасть і співпереживання — не сенс і не функція емпатії, а всього лишеемоційні засоби досягнення мети — виявлення, розуміння, передбаченняіндивідуальних особливостей іншого і потім на нього на потрібному напрямі(домогтися його розташування та довіри). У зв'язку з таким розумінням Бойковизначає емпатію наступним чином: «це форма раціонально-емоційно-інтуїтивноговідображення іншої людини, яка дозволяє подолати його психологічний захист ізбагнути причини і наслідки самовиявів — властивостей, станів, реакцій — зметою прогнозування та адекватного впливу на його поведінка ». Він вважає, щонепідробний щирий інтерес до іншої особистості як такої, до її суб'єктивноїреальності-основна передумова глибокої емпатії. Бойко виділяє в емпатії триканали: раціональний, емоційний та інтуїтивний. Раціональний канал характеризуєспрямованість уваги, сприйняття і мислення емпатірующего на сутність іншоїлюдини, на його стан, поведінку, на наявну у нього проблему. Це проявспонтанного інтересу до іншого. Емоційний канал дозволяє емпатірующему входитив емоційний резонанс з іншими — співпереживати, брати участь. Інтуїтивний каналдає можливість бачити поведінку інших, спираючись на досвід, що зберігається впідсвідомості емпатуючого.
Однакнерідко емпатія дає викривлену картину внутрішнього світу іншої людинивнаслідок того, що емпатуючий необгрунтовано проектує на нього свої якості — недоліки, звички, емоційний досвід, застарілі погляди, упереджені судження.
Однівважають, що емпатія характеризується співпереживанням, що виникають помеханізму емоційного зараження, тобто мимоволі і несвідомо. Тут емпатія маєвластивість щирості вираження своїх емоцій. Інші вважають, що в емпатії значнуроль грає розум, раціональне сприйняття людини або тварини, тобтоспівпереживання розглядають як довільну і усвідомлювану емоційну ідентифікаціюз іншою людиною. В останньому випадку, як вважає Т.П. Гаврилова (1981), співпереживанняпереростає в співчуття, супровождуючеi прагненням до надання допомоги. Емпатія жволодіє властивістю щирості вираження своїх емоцій. Л. П. Калінінський та ін(1981) вважають, що при поділі емпатичних реакцій правильніше було б говоритипро ступінь емоційного залучення свого «Я» у ці реакції, ніж про різнуспрямованість потреб суб'єкта.
Особливостіособистості високоемпатійних. За даними А. П. Василькової (1999), длявисокоемпатічних характерні м'якість, доброзичливість, товариськість, емоційність,високий інтелект, а для нізкоемпатічних — замкнутість, недоброзичливість.
За даними Дж.Сальзера і Р. Бергласа (Sulzer, Burglass, 1968), найбільш емпатійні суб'єкти внайменшій мірі схильні приписувати людлм провину за несприятливі події і невимагають особливих покарань за їх проступки, тобто проявляють поблажливість.П. Мартін і Т. Тумі (Martin, Toomey, 1973) виявили, що висо-коемпатійние особипроявляють себе як полінезалежні.
Фактори, щовпливають на емпатійність. Л. Мерфі (Murphy, 1937) показано, що прояв емпатіїдітьми залежить від ступеня близькості з об'єктом (чужий або близька людина),частоти спілкування з ним (знайомий дитина або незнайомий), інтенсивностістимулу, що викликає емпатію (біль, сльози), попереднього досвіду емпатії.Розвиток емпатії у дитини пов'язане з віковим зміною у нього темпераменту,емоційної збудливості, а також із впливом тих соціальних груп, в яких вонавиховується.
Важливу рольу формуванні та розвитку емпатії грає емоція печалі. Плач дитини викликає уматері почуття жалю, спонукає звернути на дитину увагу, заспокоїти його. Точнотак само спогад про сумну подію, що стався з близькою людиною, викликає жалістьі співчуття до цієї людини, бажання допомогти йому.
Як показали А.А. Бодальов іТ. Р. Каштанова (1975), широке коло спілкування з однолітками позитивно корелюєзі здатністю до співпереживання.
2.2 Структурнаорганізація емпатії
На думку А.А.Меграбяна, емпатія включає в себе три компоненти:
1) емпатичнихтенденцію — здатність до співпереживання, вразливість;2) тенденцію доприєднання — здатність до прояву тепла, дружелюбності, підтримки;3) сензитивність до відкидання — здатністьдо виникнення адекватного почуття провини, сприйнятливість до критики на своюадресу. Деякі дослідники, що представляють розглянутий підхід, називають такікомпоненти емпатії: співчуття, естетичні почуття, а також подяку. Важливийелемент подяки — висока оцінка реципієнтом допомоги донора як альтруїстичногоакту, при цьому двоє людей з'єднані емпатичних відносинами: з одного боку, щираемоційна підтримка або допомога суб'єкта — означає стати на місце об'єкта, — зіншого прихильно отримати допомогу чи підтримку — означає відчути позитивнінаміри донора .
Згодомвиявилося, що рамки емоційної концепції занадто вузькі для пояснення такогоскладного психологічного феномена, тому вструктурі емпатії починають виділятикогнітивний компонент, що базується на інтелектуальних процесах (порівняння,аналогія тощо). У роботах Бодалева А.А., Даймонд Р., Климова Є.А., МукановаМ.М., Селіванової Р.Г., Стрілецької Л.П., Шибутані Т. та ін робиться спробавизначити зміст і основні характеристики когнітивної емпатії, а емпатія вцілому розглядається як двомірне освіту.
Психологамивиділені три рівні емпатії:
1-й рівень — найнижчий, це сліпота до почуттів і думок інших. Таких людей більше цікавлятьсвої власні і, якщо їм здається, що вони добре знають і розуміють інших, їхвисновки часто помилкові. Втім, усвідомити свою помилку їм заважає низькийрівень емпатії та власні помилки можуть тривати все життя.
2-йрівень — епізодична сліпота до почуттів і думок інших, зустрічаєтьсянайчастіше. Властивийбудь-яким типам особистості, хоча і в різних проявах.
3-й рівеньемпатії — найвищий. Це постійне, глибоке і точне розуміння іншої людини, уявневідтворення його переживань, відчуття їх як власних, глибокий такт, що полегшуєусвідомлення людиною своїх проблем і прийняття правильних рішень без будь-якогонав'язування своєї думки або своїх інтересів. Для цього треба вміти відректисявід свого «Я», будувати відносини за принципами взаємної довіри іальтруїзму.
2.3 Розвитокемпатії
самооцінкасамоставлення емпатія особистість
Величезнийвплив на розвиток людини роблять батьки, сім'я, дитинство. У сім'ї зазвичайпроходять перші, вирішальні для становлення, розвитку та формування роки життялюдини. Сім'я багато в чому визначає коло його інтересів і потреб, поглядів іціннісних орієнтацій. У сім'ї закладаються моральні, соціальні якості.
Восновірозвитку емпатії, засвоєння моральних норм лежить формується спрямованістьдитини на оточуючих, обумовлена особливостями спілкування дітей з дорослими і,перш за все, з батьками.
У сферівікової психології А. Бек і В. Штерн поклали початок вивченню емпатії та їїпроявів у дітей. Проблема емпатії розглядається у зв'язку з формуваннямособистості дитини, розвитком форм поведінки, соціальною адаптацією.
У подальшомуА. Валлон (1967) приваблює ця проблема в аспекті розвитку емоційної сферидитини, і він намічає еволюцію емоційної чуйності дитини на почуття дорослих ідітей. Валлон зазначає, що дитина на перших етапах життя пов'язана зі світомчерез афективну сферу, і його емоційні контакти встановлюються за типомемоційного зараження.
За А. Валлон,на другому році життя дитина вступає в «ситуацію симпатії». На цій стадіїдитина як би злита з конкретною ситуацією спілкування і з партнером, чиїпереживання він поділяє. «Ситуація симпатії» готує його до «ситуаціїальтруїзму». На стадії альтруїзму (4-5 років) дитина навчається співвідноситисебе та іншого, усвідомлювати переживання інших людей, передбачити наслідкисвоєї поведінки.
Так у мірупсихічного розвитку дитина переходить від нижчих форм емоційного реагування довищим моральним формам чуйності.
Л.Б. Мерфівизначає емпатію як здатність до емоційної чуйності на неблагополуччя іншого,прагнення полегшити або розділити його стан. Емпатія проявляється в адекватнихформах у адаптованих до соціального життя дітей, що отримали в сім'ї максимумдовіри, любові, тепла.
Х.Л. Рош іЄ.С. Бордін вважають емпатію одним з найважливіших джерел розвитку особистостідитини. На їхню думку, емпатія — поєднання теплоти, уваги і впливу. Авториспираються на ідею про розвиток дитини як процесі встановлення балансу міжпотребами батьків і дитини. Дотримання балансу потреб робить вихованняефективним, якщо емпатія визначає психологічний клімат навчання дитинивзаєминам з людьми.
/>