Загальне вчення про зобов'язання

МіністерствоАграрної політики України
Рівненський державний аграрний технікум

Тема:
“Загальне вчення
прозобов’язання”

Виконав
студент ІІІкурсу
БармакВіктор
науковийкерівник
МіщукМихайло Олександрович
Рівне, 2001

ПЛАН
1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільномуобороті
2. Підстави виникнення зобов'язань
3. Сторони в зобов'язанні
4. Виконання зобов'язань
5. Наслідки невиконання зобов'язань
6. Забезпечення зобов’язань
7. Припинення зобов'язання, крім виконання

Поняття зобов'язання та його роль у цивільномуобороті
Зобов'язальне право є основним розділом римського (ібудь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відно­сини в сферівиробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певнаповедінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.
У джерелах римського права зобов'язання — obligatio — визначається так.
1. Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушуютьнас щось виконати відповідно до законів нашої держави — obligatio est juris vinculum quo necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum nostrae civitatis jura (Д. 1.3.13).
2. Значення зобов'язання полягає не в тому, щоб зроби­тинашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язатиперед нами іншого в тому відно­шенні, аби він нам що-небудь дав, зробив абонадав — oblifationum substantia non in eo consistit, ut aliquid corp s nostrum aut servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad dandum aliquid vel faciendum vel praestandum (Д.44.7.3).
До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний:не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши взобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує своюсвободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме тому увизначеннях зобов'язань римські юристи наголошу­ють на ланцюгах, кайданах,путах тощо. За Законами XIIтаблиць в найдавніші часи до несправного боржника дійсно застосовувалиськайдани і пута. Таблиця IIIЗаконів містить норму, відповідно до якої кредитор у разі невиконання зо­бов'язанняборжником має право забрати його в свій дім і накласти нанього колодки або ланцюги вагою не менше, а якщо забажає, то й більше 15фунтів.
Отже, зобов'язання — це правове відношення, через якеодна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник)що-небудь зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов’язаний виконати вимогу кредито­ва.
Зобов'язання — це складне юридичне поняття,правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права іобов'язки сторін. Сторона, що має право вимага­ти, називається кредитором, асторона, зобов'язана викона­ти вимогу кредитора, — боржником. Зміст вимогикредито­ра є його правом на певну поведінку боржника, яка може проявлятися вякій-небудь позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобов'язання завжди єдія, що має юридичне зна­чення і має правові наслідки. Якщо дія не маєправового характеру, то вона не може мати юридично значимого зобо­в'язання.Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere —зробити. Цією тріадою і визначається зміст зобов'язання (порівняйте: змістправа власності також ви­значається тріадою — володіння, користування ірозпоряд­ження). Будь-яка дія боржника обумовлена однією з вимог кредитора:дати, надати або зробити.
Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор маєтільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вонидістали назву односторонніх, оскільки одна сто­рона має тільки права, а друга —несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторінмає певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають дво­сторонніми.Прикладом одностороннього може бути договір позики грошей: позикодавець маєтільки право вимагати повернення грошей і не несе ніяких обов'язків, а боржник(позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчас­но борг. У нього немаєніяких прав відносно кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бутидогово­ри купівлі-продажу. найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажупродавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передатипокупцеві продану річ.
У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сто­ронамиможуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язкикредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язанняназивається сіналагматичним, або сіналагма.
Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягаєзахис­ту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які непідпадали позовному захисту, тобто зобов'язання існу­вало, проте примуситиборжника до його виконання з боку держави було неможливо. Так було ззобов'язанням, за яким сплив строк позовної давності, про що свідчили пакти таін. Вони дістали назву натуральних.
У сфері майнових відносин зобов'язання займають про­віднемісце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілутоварів. Виробництво, будівницт­во, транспортування, цивільний оборот товарів,побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції з руху товарівздійснюються в формі цивільно-правового зобов'я­зання. Зобов'язання пронизуютьсферу майнових відносин в будь-якому суспільстві й в усі часи. У наш бурхливийчас кожний громадянин щодня і багаторазово вступає в зобо­в'язально-правовівідносини. Звертаючись за задоволенням своїх особистих і побутових потреб досфери обслуговуван­ня, культури, охорони здоров'я тощо, він здійснює багатоцивільно-правових дій, що породжують зобов'язання. Гро­мадянин, що вчинивзлочин або проступок, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, зобов'язаний цюшкоду відшкодувати, тобто виконати вимоги кредитора — це та­кож зобов'язання.За свої неправомірні дії, якими заподіяна майнова шкода іншим особам, несутьвідповідальність й організації — юридичні особи.
Отже, сфера застосування і впливу зобов'язань у цивіль­но-правовомуобороті будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велика.Це певною мірою сто­сується і Стародавнього Риму. Римські юристи ретельнорозробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну іпозадоговірну майнові системи. Їхні договірні відносини відзначаються своєювитонченістю, ло­гічністю й гармонійністю.
Разом з тим не слід перебільшувати роль зобов'язань,од­нак не забувати й про те, що саме зобов'язання були най­досконалішим засобомнещадної експлуатації нижчих кіл населення. Докласичне і класичне римське правоставить боржника в абсолютно безправне становище, в повну за­лежність відкредитора. Ні одне законодавство пізнішого періоду не ставило боржника в такужорстоку і нещадну залежність від кредитора-лихваря, як законодавство Старо­давніхАфін і Риму.
Римське зобов'язальне право застосовувалось в більшпізніх правових системах. Основні його поняття зберігають життє­здатність і всучасному приватному праві. Отже, зобов’язанням є право кредитора вимагати відборжника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.
Підстави виникнення зобов'язань
Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, вна­слідокяких один (кредитор) мав право, а інший мав обо­в'язки, іншими словами, з чоговиникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко — зобов'язаннявиникали з юридичних фактів.
Факт — від лат. factum — зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або дію:землетрус, народження людини, укладення договору, вчинення злочину або про­ступку,вступ до шлюбу, прогулянка в лісі тощо. Це дії чи події, що мали місце вдійсності. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що маютьправове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними(народження людини, вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не маютьправових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідуванняродичів тощо).
Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них,які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народженнялюдини, землетрус та інші стихійні дії сил природи). Такі події, як смерть,народження тощо, завжди мають правове значення, відповідно вони зав­жди єюридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завждимають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад,землетрус зруйнував будинок, який був застрахований. Цей факт дає правовласнику будинку вимагати відшкодування заподія­них збитків, отже, цей фактюридичний. Якщо ж землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неїфакт землетрусу не має юридичного значення.
Дії — це факти, які настають за волею людей. Вони мо­жутьмати протиправний характер або правомірний. Перші порушують чинний закон, іншівідповідають йому.
Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодав­ства,називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.
Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного право­вогорезультату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаютьсяправочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду,заповісти, вступити до шлюбу тощо.
Як правило, встановлення, зміна або припинення прав іобов'язків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажан­ням, тобто за їхволею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми, оскільки длявиникнення їх не­обхідне волевиявлення двох сторін, наприклад договори, пакти.Без згоди іншої сторони не можна укласти договір, а якщо він все ж будеукладений незважаючи на волю будь-якої із сторін, то такий договір буденедійсним.
Якщо права і обов'язки виникають, змінюються або при­пиняютьсяза волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми,наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.
Двосторонні правочини — це і є договори. Проте не слідзмішувати поняття односторонніх правочинів, односторонніх зобов'язань іодносторонніх договорів, так само як і двосто­ронніх правочинів, двосторонніхзобов'язань і двосторонніх договорів.
Одностороннім називається договір (зобов’язання), вякому одна сторона має тільки право (і ніяких обов'язків), а друга несе тількиобов'язки (і ніяких прав), наприклад договір пози­ки, а двостороннім — договір(зобов’язання), в якому кожна із сторін має права і обов'язки, наприкладдоговір купівлі-продажу.
Отже, критерієм розмежування дво- і односторонніх дого­ворів(зобов'язань) є розподіл прав і обов'язків між сторо­нами. Односторонній — цетой правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони (заповіт), адвосторонній — той, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір).
Критерієм розмежування дво- і односторонніх правочинівє кількість сторін, що висловлюють свою волю на їх виник­нення.
Неправомірні дії поділяють на три вида) приватні пору­шення;б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті,що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушуєдоговір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприк­лад, відмовавід уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому внайм) Цивільне право­порушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якоюпорушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назвупозадоговірного, або деліктного Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція, вбивйого раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій і Люцій ні в яких дого­вірнихвідносинах між собою не були, але Тіцій порушив права Люція — це і єпозадоговірне правопорушення, або делікт
Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнен­нязобов'язань. Наприклад, договір як двосторонній право­чин — юридичний факт, зякого виникає зобов'язання. На­приклад, сторони домовилися про будівництвобудинку Підрядчик зобов'язується побудувати будинок і передати його замовнику.Замовник, в свою чергу зобов'язується прийня­ти збудований будинок і оплатитивсі будівельні роботи. Він має право вимагати від підрядчика виконання будівельнихробіт; підрядчик же зобов'язаний виконати вимогу замов­ника — це і єзобов'язання.
Так само виникають зобов'язання й з односторонніх пра­вочинів,деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які єпідставою виникнення зобов'я­зань, римляни згрупували в чотири групи: а) здоговорів — ex contractu; б) ніби з договорів — quasi ex contractu; в) зобо­в'язаннявиникають з деліктів — ex delicto, г) ніби з деліктів — quasi ex delicto. Звідсиосновний поділ зобов'язань ті, що виникають з договорів, — договірні, а ніби здоговору, де­лікту і ніби з делікту, — позадоговірні.
Необхідно чітко усвідомлювати зміст наведенихкатегорій з теорії зобов'язального права, щоб вільно ними володіти. Договір —це акт, з якого виникає зобов'язання, правочин (двосторонній), а зобов'язання —це правовідношення. З будь-якого договору виникає зобов'язання, проте не всякезобов'язання є договором, оскільки зобов'язання може та­кож виникати з деліктіві ніби з деліктів, а також ніби з договорів. На практиці інколи договори ізобов'язання вжи­вають як поняття однозначні. Однак це неправильно. Відмінністьміж правочином і договором полягає в тому, що правочин — поняття ширше, ніждоговір, яке включає в себе одно- і двосторонні лравочини. Із двосторонніхправочинів
(договорів) завжди виникають зобов'язання, а з односто­ронніх— не завжди, наприклад із заповіту зобов'язання не виникає. Правочин — діяправомірна, а делікт — неправо­мірна.
Сторони в зобов'язанні
Давньоримське зобов'язання мало суворо особистий ха­рактер,стосувалось тільки тих осіб, які його укладали. Це був суворо особистий зв'язокміж кредитором і боржни­ком, а на третіх осіб він не поширювався Особистий ха­рактерзобов'язання виявлявся в тому, що правове відно­шення виникало лише міжкредитором і боржником Спо­чатку зобов'язання було абсолютно не відчужуваним.Кре­дитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки наІнших осіб. У зв'язку з суворо особистим ха­рактером зобов'язання в нього неможна було вступити через представника. Права і обов'язки, встановленізобов'язан­ням, не відносилися до третіх осіб, що не приймали участі взобов'язанні.
Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні двісторо­ни — кредитор і боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, вяких брали участь більше двох осіб (на­приклад, договір товариства) Однакпереважали двосторонні зобов'язання.
Наявність у переважної більшості зобов'язань тількидвох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кож­ному з них береучасть тільки дві особи — по одній на сто­роні кредитора і боржника. Може бутий так, проте можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь більше число, мно­жинністьосіб. У цьому випадку можливі принаймні три ва­ріанти, коли на сторонікредитора:
а) одна особа, а на стороні боржника кілька.Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кож­ному певнусуму (один кредитор і кілька боржників);
б) кілька осіб, на стороні кредитора, а на стороніборжни­ка одна. Наприклад, Клавдію знадобилась крупна сума гро­шей, яку вінвзяв за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);
в) на стороні кредитора і на стороні боржника кількаосіб. Наприклад, одне товариство (об'єднання фізичних осіб) ук­ладає договір зіншим.
У таких зобов'язаннях становище боржників і кредиторівне завжди однакове. Інколи розрізняють головного і додат­кового боржника(наприклад, договір позики, забезпечений порукою). Позичальник — головнийборжник, а поручник — додатковий, на випадок невиконання зобов'язання го­ловнимборжником.
Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншійстороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бутиактивними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активнезобов'язання, якщо ж кілька борж­ників — пасивне. Зобов'язання можуть бутиодночасно і активними, і пасивними.
У частковому зобов'язанні за наявності кількохкредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєїчастки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконатизобов'язання також тільки в своїй частині. Наприклад, Тіцій дав в борг братамКлавдію і Люцію 200 динарій. Це часткове пасивне зобов'язання — кож­ний ізбраті в-боржників відповідає перед кредитором Тіцієм тільки за половину сумиборгу, якщо інше не передбачене договором. У свою чергу, кредитор Тіцій маєправо вимага­ти від кожного із братів-боржників виконання зобов'язання лише вполовинному розмірі.
У деяких випадках кожен із боржників зобов'язаний всеж виконати зобов'язання в повному розмірі. Так, з метою по­силеннявідповідальності за групову крадіжку було встанов­лено, що кожний із злодіївзобов'язаний сплатити кредито­ру штраф в повному розмірі, причому сплата одниміз борж-ників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших Кредиторотримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.
Часткові зобов'язання можливі тільки при подільномупред­меті зобов'язання (гроші, зерно, мука тощо).
Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати відбудь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, нази­вається солідарнимВоно також може бути активним і пасивним. Якщо кожний із кількох кредиторів маєправо вимагати від боржника (боржників) виконання зобов'язання в повно­муобсязі, то це солідарне активне зобов'язання. При цьому витребування одним ізкількох кредиторів повного виконан­ня зобов'язання на свою користь позбавляєправа інших кре­диторів вимагати виконання того самого зобов'язання ще раз. Таксамо виконання зобов'язання в повному обсязі одним із кількох боржниківзвільняє інших від обов'язку виконувати його. Боржник, що виконав зобов'язанняв повному обсязі, має право вимагати від інших боржників відшкодування в тихчастках, в яких він виконав зобов'язання за них (право регресу). Кредитор, якийодержав задоволення за зобов'язан­ням в повному обсязі, зобов'язаний передатичастки викона­ного іншим кредиторам. Часткове зобов'язання було вигід­ним дляборжників, оскільки кожний з них відповідав тільки у своїй частці, а солідарні,навпаки. — для кредиторів, бо вони мали право вимагати повного виконаннязобов'язання від будь-кого із кількох боржників. Свою вимогу кредитор мігзадовольнити повністю за рахунок майна найзаможнішого боржника, аби той самрозрахувався б з іншими. У разі виникнення спору кредитор стверджував, щозобов'язання було солідарним, а боржник — частковим. Для усунення по­дібнихконфліктів виробили чітке правило: солідарне зобо­в'язання, а отже, солідарнавідповідальність наставала тоді, коли це було передбачено договором абозаконом; в усіх інших випадках — часткова відповідальність.
Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась.Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було сувороособистим взаємовідношенням кредитора і борж­ника, що за умов обмеженогоцивільного обороту не викли­кало істотних незручностей. Пізніше був потрібнийбільш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське праводопускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тількизобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментнізобов'язання, обов'язок художника написати портрет тощо). Останні не могли бутипредметом спадкування. І все ж заміна осіб у зобов'язанні за життя кредитора іборжника тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.
Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація(оновлен­ня зобов’язання), на підставі якої кредитор міг передати своє правовимоги іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор укладав з третьоюособою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір того жсамого змісту, який був в першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий,встановлюючи зобов'язально-правове відно­шення між тим же боржником і новимкредитором. Така форма заміни кредитора в зобов'язанні була досить громізд­кою,складною і не могла задовольнити потребу цивільного обороту По-перше, дляновації вимагалась згода боржника, якої він міг і не дати з яких-небудь своїхміркувань. По-друге, укладення нового договору не лише відміняло ста­рий, а йприпиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що такожускладнювало становище нового кре­дитора.
На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кре­дитора,а потім і боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли можна було вестисправу через представни­ка, почали застосовувати особливу форму передачі зобов'­язання,яка дістала назву цесії — cessio.Суть ЇЇ полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимо­гиіншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника іпередавав йому своє право В більш пізньому римському праві цесія сталасамостійною формою переносу права від попереднього кредитора до другої особи.Вона усувала недоліки новації. Для цесії не треба було згоди боржника, йоголише належало повідо­мити про заміну кредитора. Крім того, цесія не відмінялараніше існуючих форм забезпечення зобов'язання: з пра­вом вимоги до новогокредитора переходило і забезпечен­ня зобов'язання.
Для захисту інтересів цесіонарія йому надававсяспеціаль­ний позов Цесія укладалася за волею кредитора, за судо­вим рішенням, атакож на вимогу закону. Не допускалась цесія, якщо вимога мала сугубо особистийхарактер (на­приклад, аліменти), при спірних вимогах, а також заборо­няласьпередача вимоги впливовішим особам, від підопіч­ного до опікуна.
Разом з поступкою вимоги допускалося переведення бор­гуна іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі невідігравала, а при переведенні бор­гу на іншу особу його особистість набувалаістотного зна­чення: чи платоспроможний він, чи заслуговує на довіру Вступаючив нове фактично зобов'язання, кредитор мав бути впевненим в його виконанні,вірити новому боржнику. Тому перенесення боргу мало місце лише за згодоюкредитора. Здійснювалося воно у формі новації, тобто укладенням но­вогодоговору між кредитором і новим боржником, який припиняв дію старого договору,що існував між кредитором і старим боржником.
Для переведення боргу слід було дотримуватися такихумов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг,повинна бути сторонньою; в) пе­реведення має здійснюватися у формі певногоправочину, тобто бути належно оформленим. Переведення боргу — своєрідна формазабезпечення виконання зобов'язання, тому інколи вона виражалася у формінадання застави чи поруки.
Виконання зобов'язань
Головна мета будь-якого зобов'язання — задовольнитипевні вимоги кредиторів — певні потреби або відшкодуван­ня заподіяних збитків.Тому будь-яке зобов'язання зумовле­но передусім його реалізацією. Виконаннязобов'язань по­лягає в здійсненні зобов'язаною особою (боржником) дій, щостановлять його зміст (передача речі, надання речі в тим­часове користування,виконання якої-небудь роботи). Пред­метом виконання зобов'язання за загальнимправилом є об'єкт зобов'язання, який без згоди кредитора не може бути заміненийіншим предметом. Само по собі виконання має багато різних нюансів, елементів,вимог тощо. Тому в прак­тиці нерідко виникають спори про характер виконання,його повноту, відповідність умовам договору. Те, що на думку боржникавважається виконанням, на погляд кредитора не відповідає умовам договору і неможе бути визнаним як ви­конання. З метою уникнення подібних спорів римськіюристи розробили чіткі критерії, яким відповідало виконання зобов'язання.Невідповідність хоча б одному з них мала певні негативні наслідки, аж до визнаннязобов'язання невикона­ним
Від дисципліни виконання зобов'язань залежитьусталеність цивільного обороту. Тому римські юристи надавали велике значенняоцінці виконання зобов'язань. Вони розробили загальні правила виконання,встановили сувору відпові­дальність за порушення принципів виконання.
Ефективність зобов'язально-правових норм визначаєтьсярезультативністю виконання. Нема виконання — нема зо­бов'язання. Будь-якіправові операції, що передували вико­нанню, втрачають сенс, якщо не досягнутобажаного резуль­тату.
За грошовими зобов'язаннями виконання називалосьплагежом. Будь-яке зобов'язання — це тимчасове правове відно­шення. Нормальнийспосіб його припинення — виконання (платіж). До виконання боржник певним чиномпов'язаний зобов'язанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй правовійсвободі. Обмеженість, зв'язаність боржника при­пиняються виконаннямзобов'язання, що звільняє його від зобов'язання. Для цього необхідне виконаннятаких умов.
1 Зобов'язання повинно бути виконано в інтересах кредито­раВоно визнається виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор Для цьоговін має бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дієздатним. Виконаннязобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредито­ра не допускалось іне визнавалось виконаним з усіма на­слідками, що з цього випливали. Іззагального правила було встановлено ряд винятків. Кредитор міг уступити своєпра­во вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздат­ним або ставтаким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений).Проте й при доброму здо­ров'ї кредитор міг доручити третій особі прийняти вико­наннязобов'язання. Нарешті, після смерті кредитора вико­нання зобов'язання малиправо прийняти його спадкоємці.
2 Зобов’язання виконує боржник. Для кредитора незавжди мала значення особистість боржника. Не так вже й важли­во, хто повернеборг за позикою, чи сам боржник, чи його син, важливо, щоб було виконанозобов'язання. Проте в зо­бов'язаннях, що тісно пов'язані з особистістюборжника, кре­дитор вправі був вимагати виконання саме боржником (на­приклад,художник зобов'язався написати портрет кредито­ра, а доручив це зробити своємусину). Якщо ж особистість боржника не мала для кредитора особливого значення,то зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою осо­бою за дорученнямборжника. В цьому разі належало дотри­муватися правила — боржник повинен бутиздатним до ви­конання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздат­ним. Прийого недієздатності виконання зобов'язання по­винен здійснити його законнийпредставник.
3. Місце виконання зобов'язання має важливе практичнезна­чення (для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо). За умоврозвинутого обороту широко застосовували догово­ри, контрагенти якихзнаходились в різних місцях (наприк­лад, продавець в Африці, а покупець уРимі). Якщо місцем виконання був визначений склад покупця в Римі, то обов'я­зокдоставити туди товар покладали на продавця, який в свою чергу встановлювавціну, здатну відшкодувати витрати на транспортування. Місце виконаннязобов'язання також зумовлювало момент переходу права власності на купленийтовар, несення ризику випадкової загибелі під час його транс­портування. Узв'язку з цим місце виконання зобов'язання зумовлювалось у договорі, в іншихвипадках діяли за загаль­ними правилами. Якщо предметом зобов'язання була неру­хомість,то місцем його виконання було місце знаходження майна. Якщо місце виконаннявизначалося альтернативне, то право вибору належало боржнику. В інших випадкахмісце виконання визначалося місцем можливого закладання по­зову з певногозобов'язання. Таким місцем за загальним правилом вважалося місце проживанняборжника або Рим за принципом: «Рим наша спільна батьківщина» — Roma communis nostra patria est (Д.50.1.33).
4. Правильне встановлення строків виконаннязобов'язань Серед вимог до виконання, мабуть, найбільше значення має строкплатежу, який зумовлює усталеність цивільного обо­роту. В господарському життістрок як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальнийритм господарського життя. Тому правовому значенню строківвиконання зобов'язань римські юристи приділяли належну увагу
Строк виконання зобов'язань, як правило, встановлював­сясторонами в договорі. У позадоговірних зобов'язаннях він здебільшого визначавсязаконом. Важче було, коли строк платежу (виконання) не зазначався ні вдоговорі, ні в за­коні Тоді діяло правило: «В усіх зобов'язаннях, в яких строкне передбачений, борг виникає негайно» (Д.50.17.14), а та­кож: «Якщо договірукладено без строку і умови, то момент виникнення зобов'язання і строквиконання співпадають» — ubi pure quis stipulatus fuerit, et cessit et venit dies (Д.50.І6.213).
При настанні строку платежу (виконання), зазначеногодоговором або визначеного іншим шляхом, боржник пови­нен виконати зобов'язання.В іншому випадку він порушує строк платежу, прострочує його, тобто виявляєтьсяв про-строчці (in тога).
Для визнання боржника в прострочці вимагалися такіумови: а) наявність зобов'язання, що захищається позовом; б) настання строкуплатежу (виконання), «спілість» зобо­в'язання: в) наявність вини боржника впорушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. В більшрозвиненому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставаланезалежно від нагадування кре­дитора Законодавством Юстініана було встановлено,якщо зобов'язання має точний строк виконання, то він ніби нага­дує боржнику пронеобхідність платежу (виконання), тобто строк нагадує замість людини. При цьомузлодій завжди вва­жається в прострочці.
Прострочка виконання мала для боржника важливі нега­тивнінаслідки: а) кредитор мав право вимагати відшкоду­вання всіх заподіянихпрострочкою збитків; б) ризик випад­кової загибелі предмета зобов'язанняпереходив на винну в прострочці сторону. Наприклад, раб був переданий в найм на5 днів. За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув, а на шостийдень раб помер без вини боржника. За загальним правилом боржник не повинен бувби нести відповідальність за смерть раба, але оскільки він знаходився впрострочці, то збитки від випадкової загибелі предмета зобов'язання (смертьраба) повинен був нести боржник; в) кредитор міг відмовитися від прийняттявиконання, якщо воно втратило для нього інтерес.
Порушити строк виконання зобов'язання міг і кредитор(наприклад, відмовився прийняти виконання без поважної причини). У такому разідля кредитора також були нега­тивні наслідки. Він зобов'язаний відшкодуватизаподіяні неприйняттям збитки. Після прострочки кредитора борж­ник відповідаєтільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину (Д. 18.6.18). Ризиквипадкової загибелі речі та­кож переходить на кредитора, що знаходиться впрострочці.
5. Виконання повинно суворо відповідати змістузобов'язан­ня. Зобов'язання слід виконувати відповідно до умов дого­вору. Беззгоди кредитора воно не може виконуватися час­тинами (якщо це не передбаченодоговором), достроково, не допускається заміна предмета зобов'язання. Будь-яківідхилення від змісту зобов'язання допускалися лише зі зго­ди кредитора.
Наслідки невиконання зобов'язань
У зв'язку із зростанням ролі зобов'язань у цивільномуобо­роті і господарському житті приділяється більше уваги до фактів порушенняїх. Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобов'язання зумовлювало певнепорушення ритму господарського життя, дезорганізовувало цивільний оборот Томунаслідки невиконання зобов'язань ретельно регламен­тувалися римським правом.
Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язан­нявизнавалося порушення умов договору або однієї з наве­дених вище вимог довиконання. Наприклад, якщо договір не виконаний в зумовлений строк — ценевиконання, якщо ж виконаний з прострочкою — неналежне виконання. На­слідки вобох випадках наступали однакові, їх могло бути два — або відповідальністьборжника, або звільнення його від відповідальності.
Відповідальність боржника за невиконання або неналеж­невиконання зобов'язання наставала лише за наявності спеціальнихумов — вини і наявності збитків. При відсут­ності хоча б однієї з цих двох умоввідповідальність не на­ставала.
Відповідальність у римському праві ґрунтувалась наприн­ципі вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немаєвідповідальності. Отже, відповідальність боржника за неви­конання або неналежневиконання зобов'язання наступала лише за наявності вини з його боку. Якщозобов'язання не було виконано або виконано неналежне, проте в цьому не буловини боржника, він відповідальності не ніс.
Римські юристи розуміли вину як недотримання поведін­ки,що вимагається правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримувалась всього, щотреба..., то вина відсутня» (Д.9.2 30.3). Іншими словами, вина трактувалась якпроти­правна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне вину і протиправнуповедінку.
Римське право знало дві форми вини: а) умисел — dolus, коли боржник передбачав настаннярезультатів своєї пове­дінки і бажав їх настання; б) необережність, необачність— culpa, коли боржник непередбачав результатів своєї пове­дінки, проте мав би передбачити їх. Засловами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бутипередбачено уважною людиною» (Д.9.2.31).
Необережність буває різного ступеня — груба і легка.
Груба необережність — culpa lata — це невияв тієїміри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляютьнормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість,тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д.50.16.213.2). За своїм значеннямгруба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру грубавина є умислом» (Д.16.3.32).
Легка необережність — culpa levis — визначаласяпорівнян­ням поведінки будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря зповедінкою боржника. Якщо поведінка борж­ника поступалася дбайливостігосподаря, вона була виною, але легкою виною. Римські юристи розробили модельтако­го доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого булаеталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм,тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.
Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpa in concrete — конкретнувину, її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих справ (речей)Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявнабула конкретна вина. Як приклад конкретної вини в джерелах наводяться відносинитоваришів між собою. Якщо товариш відносився до справ товариства як до власних,його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною (Д. 17.2.72).
За умисел і грубу вину (необережність),відповідальність наступала без будь-яких винятків, а за легку необережність(недбайливість) — не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах булоукладено договір. Якщо в інтересах борж­ника, то він зобов'язаний був виявлятимаксимум дбайли­вості, уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад,одержавши за договором позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ,боржник зобов'язаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річзіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу необачність, найлегшунедбайливість і необережлість.
У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, їяких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність насту­пала лише за грубувину. Наприклад, у договорі схову той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав,оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування абозагибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті йогоумислу або грубої вини, він відповідаль­ності не ніс.
При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересівідпо­відальність боржника наступала за будь-яку вину
Із загального правила про відповідальність за вину врим­ському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, го­телів і кораблівнесли підвищену відповідальність за пропа­жу, загибель речей, переданих їм насхов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна відпові­дальність.Претор поклав на цих осіб підвищену відпові­дальність у зв'язку зграбіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, щопочастішали, оскільки в деяких випадках співу­часниками, організаторами моглибути зазначені особи.
У розвиненому римському праві відповідальність боржни­каза невиконання або неналежне виконання зобов'язання наступала в разі неодмінноїумови, коли неправомірна по­ведінка боржника заподіяла майну кредитора збитки,тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобо­в'язання майновіінтереси кредитора порушені і він мав певні збитки
Спочатку відповідальність боржника мала особистий ха­рактерйого карали фізично (били різками, садо­вили в боргову яму, башту або навітьтюрму). Закони XII таблицьдоносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправнихборжників. У таблиці IIIрозповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів.Протягом цього строку його двічі виво­дили в базарні дні до претора на комісії,оголошуючи при цьому суму боргу, яку він заборгував. Якщо ніхто не вияв­лявбажання сплатити за нього борг і викупити його на сво­боду, на третій базарнийдень боржника страчували або про­давали за Тібр, тобто в рабство. Ця ж таблицяпроголошува­ла «У третій базарний день хай розрубають боржника на частини. Якщовідсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною»
З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, щопокарання боржника навіть смертю не відшкодовує заподі­яних кредитору майновихзбитків. Набагато краще і вигід­ніше замість фізичної розправи примуситиборжника до відшкодування заподіяних збитків, відповідати власним май­ном. Так,особиста відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїммайном. У приватному праві вона посіла усталене місце.
Майнова шкода (збитки) є обчислене в грошах будь-якезмен­шення наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи,заподіяне протиправними діями іншої особи. По­няття шкоди в римському правіскладалося з двох елементів: a) damnum emergens — позитивна втрата; б) lucrum cessans — втраченавигода. Ульпіан вважав, що слід ураховувати не тільки позитивну втрату, а йвтрачену вигоду (Д-13.4.2.8).
Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного май­на;втрачена вигода — неодержання передбачуваного доходу (наприклад, вбитийраб-співак, раб-художник). Зменшення майна рабовласника на вартість одного раба— позитивна втрата, проте раб приносив його власнику певну вигоду своїмталантом, якого рабовласник позбавився — це втрачена вигода.
Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конк­ретнихобставин, часу і ринкової кон'юнктури. Боржник ніс „відповідальність в обсязізаподіяної шкоди
У приватному праві на визначення обсягувідповідальності боржника не впливає ступінь його вини. Вона має значення лишедля встановлення відповідальності боржника або звільнення його відвідповідальності. Наявність легкої вини дає підстави притягти довідповідальності позичальника за договором позички, але звільняє відвідповідальності того, хто зберігав її. Обсяг встановленої відповідальностіборжни­ка не залежить від ступеня вини. Він несе однакову відпо­відальність заумисел, грубу і легку вину.
Крім того, важливо враховувати ще один момент. Відпо­відальністьоднакова за будь-яку вину. А якщо немає вини, але є відповідальність? У якомувипадку вона буде більш суворою — за грубу вину чи за умисел, легку вину чи безвини? Обсяг її завжди буде однаковим (за будь-яку вину і без вини) — в розмірізаподіяної шкоди. Однак підвищена, більш сувора відповідальність буде увипадках, коли вона настає без вини. Відповідальність за вину природна, зако­номірна.Коли ж вона настає без вини — це важко усвідом­люється, здаєтьсянесправедливою, а тому більш суворою.
Теорія відповідальності за невиконання або неналежневиконання зобов'язання та інше протиправне заподіяння шкоди чужому майну,розроблена римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що зберегласяв своїй основі і в сучасному праві.
Римське приватне право знало дві підстави звільненняборжника від відповідальності за невиконання або неналеж­не виконаннязобов'язання: випадок і нездоланна сила.
Випадок — casus — це спеціальний правовий термін для позначення загибелі речі абоіншої неможливості виконати зобов'язання без вини боржника. Іншими словами, цезбіг обставин, за яких немає вини боржника, проте виконати зобов'язаннянеможливо.
За загальним правилом за випадок боржник відповідаль­ностіне несе (за винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дворів і готелів).Джерела стверджують: casus a nullo praestatur — завипадок ніхто не відповідає.
Нездоланна сила (непереборна сила) — vis major — дії сти­хійних сил природи, які неможливо ні передбачити, ні усу­нути.Загибель речі або інша неможливість виконання зобо­в'язання, що насталавнаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.
Забезпечення зобов’язань
Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язан­нябуло виконане реально і в установлений строк. У випад­ку його невиконанняборжником кредитор має право по­вернути стягнення на його майно. Проте кредиторволіє бути
впевненим як в реальному і своєчасному виконаннісамого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків,заподіяних невиконанням зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби,які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконаннязобов'язання на­станням негативних для нього наслідків.
Римляни розробили досить широку систему правових за­собівзабезпечення зобов'язань, основними з яких є: завда­ток, неустойка, застава,порука.
Завдаток — агга — грошова сума або інша цінна річ, якуодна сторона — боржник (найчастіше покупець) дає другій стороні — кредитору(продавцю) в момент укладення дого­вору. Спочатку завдаток відігравав рольдоказу факту укла­дення договору. Без нього договір не втрачав свого юридич­ногозначення, проте завдаток підтверджував вірогідність договору. Штрафну функціювін набував уже в епоху Юстініана, який встановив її указом від 528 р. Цяфункція поля­гала в примусі боржника до виконання зобов'язання — агга poenalis. При забезпеченні зобов'язаннязавдатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Кредитор, якийвідмовився від договору, зобов'язаний був повернути завдаток у подвійномурозмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як часткаплатежу за зобо­в'язанням.
Неустойка — stipulatio poena — визначена вдоговорі гро­шова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити креди­тору вразі невиконання або неналежного виконання зобо­в'язання. Вона укладалась уформі стипуляції і мала харак­тер акцесорного (додаткового) договору. Тому,якщо основ­ний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнаваласьнедійсною і неустойка.
У разі невиконання зобов'язання кредитор мав право ви­магатиабо виконання зобов'язання, або виплати неустой­ки. Витребування виконаннязобов'язання і виплати неус­тойки допускалось лише як виняток (так званакумулятивна неустойка).
Застава — pignus, hypotheca — право начужу річ. Викла­дається у відповідному розділі
Припинення зобов'язання, крім виконання
Нормальним способом припинення зобов'язань є йоговиконання. Проте в діловому житті зустрічалися випадки, коли зобов'язання моглоприпинитися, крім вико­нання: новація, залік, смерть однієї із сторін вособистих зобов'язаннях, які були тісно пов'язані з особою кредитора абоборжника, випадкова неможливість виконання зобов'я­зання.
Новація — novatio — це договір, який відміняв дію раніше укладеного договору іпороджував нове зобов'язання. Нова­ція погашала дію раніше існуючогозобов'язання за умови, що: а) новація укладалась саме з цією метою — погаситипопереднє зобов'язання; б) у ньому був новий елемент по­рівняно з попереднімзобов'язанням. Цей новий елемент міг виразитися в зміні підстав (наприклад,борг із позики пере­творювався в борг купівлі-продажу), змісту (замість переда­ванняречі в найм вона вважалась переданою в позичку) тощо. Якщо ж змінювалисясторони в зобов'язанні, то це вже була поступка вимогою або переведення боргу.
Залік — compensatio. У господарському житті інколи скла­далось так, що між одними і тимисамими суб'єктами вини­кало кілька зобов'язань і при цьому деякі з них булизуст­річними. Наприклад, Тіцій продав Люцію земельну ділянку з відстрочкоюплатежу на рік за дві тисячі динарій. Протя­гом цього року у Тіція виниклагостра потреба в грошах. Вимагати від Люція сплати боргу він не міг, оскількистрок платежу ще не настав. Тіцій попрохав у Люція одну тисячу динарій в боргна півроку. Договір було укладено. Отже, між суб'єктами виникло два зобов'язання,обидва грошові, обидва «спілі» — строк платежу за обома зобов'язаннями настававприблизно одночасно. Обидва зобов'язання зустрічні, бо права вимоги, щовипливають з них, взаємні — кредитор за першим зобов'язанням має право вимогидо боржника, а за другим — боржник має право вимоги до кредитора.
При остаточному розрахунку за такими зобов'язаннямизастосовувався взаємний залік. Люцій заборгував Тіцію дві тисячі динарій, протеТіцій також заборгував Люцію одну тисячу динарій. Тому немає потребиздійснювати повні роз­рахунки за обома зобов'язаннями, можна скористатися за­ліком.Люцій сплачував Тіцію тільки одну тисячу динарій, оскільки мав право вимагатисплати не двох тисяч, а з ура­хуванням і свого боргу. Таким чином, обидвазобов'язання погашалися одночасно і припинялися невиконанням.
Для застосування заліку необхідно було дотримуватисявста­новлених правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші нагроші, зерно на зерно тощо); г) «спілі», тобто за обома зобов'язаннями настававстрок платежу; д) безспірні. За загальним правилом смерть однієї із сторін неприпи­няє зобов'язання, оскільки на спадкоємців переходять як права, так іборги. Проте у випадках, де особистість борж­ника має особливе значення(наприклад, аліментні зобов'я­зання), смерть аліментозобов'язальної особи(аліментоправомочної) припиняє зобов'язання. Крім того, тут слід заува­жити, щоборги, які випливали з деліктів, також не перехо­дили в спадщину. Проте, якщовнаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягає вилученню, доскладу спад­щини воно не повинно було входити. Хоча за сам делікт спадкоємцівідповідальності не несли (Д.3.6.5).
Зобов'язання також припиняється, крім виконання, якщонаставала випадкова неможливість виконання — іmpossibilium. Вона могла бути фізичною і юридичною. Фізич­на наставала тоді, колипредмет зобов'язання випадково гинув, а юридична —коли предмет зобов'язаннявилучався з обігу. Наприклад, укладено договір про продаж раба, проте післяйого укладення раба викупили на свободу. Наставала юридична неможливістьвиконання, оскільки проданий раб став вільним, а вільна людина не може бутипредметом обігу.