Українська політична думка кінця XIX початку XX ст

--PAGE_BREAK--Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль­но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу­ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо­вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо­відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок­ратизація» інтегрального націоналізму.
3. Лібералізм
Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого ро­змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй­няття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним.
Такий неуспіх і вкрай по­вільне сприйняття ліберальної доктрини україн-ською інтелі­генцією та широкими колами українського суспільства обумовлю-валися наявністю авторитарного типу політичного ре­жиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь­кого революціонаризму чи українського народництва).
Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштуван­ня суспільного життятак і не набула в Україні завершеної форми упродовж XIX—XX ст.
Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Пер­ша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло­вині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) пред­ставників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст.
 Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.
Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей лібералізму зберіг хіба що один І. Лисяк-Рудницький (1919-1984). За винятком кількох концептуаль­них праць Б. Кістяківського («Держава правова і соціалістич­на», «Соціальні науки і право»), жоден із цих мислителів не залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.
Центральними в системі координат українського лібера­лізму були такі погляди: існування демократичної держави можливе лише за умо­ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить­ся як сукупність конституційно закріплених прав громадян; домінантною цінністю у співвідношенні «людина — сус­пільство — держава» є «людина незалежно від соціального статусу конкретної особистості»; в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Тугай-Барановський); визнання верховенства права в суспільному житті, вза­ємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соці­альної та правової ідей (Б. Кістяківський); пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш­тування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму); децентралізація держави як засіб обмеження держав­ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря­дування (М. Драгоманов); популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).
Більшість українських лібералів вірила в можливість здій­снення національних прагнень українського народу та захис­ту конституційних принципів у межах оновленої та демокра­тизованої федеративної Росії.
Осягнувши в особі своїх кращих представників (зок­рема Б. Кістяківського) необхідність створення правової дер­жави, український лібералізм кінця XIX — початку XX ст. залишився байдужим до проблем самостійності України й побудови суверенної національної держави. У 70-80-х рр. XX ст. гуманістична традиція українського лібералізму була сприйнята українським дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та про­грамних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості.

4. Консерватизм
Процес становлення ідейно-політичної доктрини українського консерватизму був складним і довготривалим. Це пояснювалося особливостями історичного розвитку України, зокрема тривалим бездержавним статусом, а також відмінностями у менталітеті українців сходу і заходу, що посилювало роз’єднувальні тенденції в українському суспільстві. Як наслідок – велика неоднорідність соціальної бази консервативного руху та її часта зміна, розвиток окремих консервативних ідей і постулатів, які важко оформити у чітку політичну доктрину. Окрім того, розвиток консерватизму не був неперервним, особливо в часи тоталітаризму. Характерними рисами українського консерватизму є його національна спрямованість, історична та просторова поліваріантність форм і напрямів, недостатня внутрішня організація консервативної доктрини на початках її становлення.
В Україні консерватизм набув ще меншого поширення, ніж лібера­лізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свід­ченням існування нетривких монархічних традицій. Безпосе­редня його поява була викликана необхідністю захисту націо­нальних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі­каторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині).
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став переломним етапом у розвитку українського консерватизму, адже саме в цей час виникають перші політичні партії, програми окремих з яких базуються на консервативних позиціях. Український консерватизм отримав реальне втілення у документах політичних організацій, і, таким чином, закріпився у політичній сфері суспільства. Для порівняння – в країнах Західної Європи такі партії з’явилися на 50-70 років раніше. Лише в першій половині ХХ ст. з’являються перші спроби теоретичного обгрунтування українського консерватизму як ідейно політичної доктрини.
У структурі українського консерватизму 1900-1930-х рр. можна виділити три напрями: поміркований, традиційний і радикальний.
Поміркований напрям українського консерватизму включав національно-демократичну і християнсько-демократичну гілки. Основними завданнями політичних організацій національно-демократичного спрямування, які виникли переважно в Галичині, були захист прав української мови, освіти, культури, вимога автономії краю, а в майбутньому – відродження соборної національної держави у формі конституційної монархії. Ці консервативні засади поєднува-лися з ліберальними принципами поділу влад, федеративного устрою, основних свобод тощо. До національно-демократичної гілки поміркованого консерва-тизму можна віднести певні кола Національно-демократичної партії, Союзу Визволення України, Головну Визвольну Раду, Українську Національну Раду.
Християнсько-демократична гілка характеризувалася меншою політичною заангажованістю і опиралася на демократичні засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї як основи національної свідомості українців. Ця гілка об’єднувала Християнсько-суспільну партію, Українську Християнську Організацію, Український Католицький Союз.
Значний розвиток у 1900-1930-х рр. отримав традиційний напрям українського консерватизму, який базувався на консервативних постулатах природної нерівності людей, а відтак, необхідності існування еліти, пріоритету приватної власності, побудови ієрархічного суспільства тощо.
Тут можна виокремити три гілки: космополітичну, клерикальну та найчисленнішу монархічну. Москвофіли, представлені Російською народною партією та Руською народною організацією, висловлювалися за духовну і політичну єдність з російським народом, виступали проти вживання української мови, однак не поривали з правлячим австро-угорським урядом. Клерикальну гілку представляла Українська католицька народна партія, перейменована згодом в Українську народну обнову. Основними ідейними засадами організації були абсолютизація католицької віри як основи вселюдської культури і прогресу, соціальна і національна гармонія, якої можна досягти лише консервативним шляхом, автономія Галичини в складі Польщі, та лояльне ставлення до існуючого ладу. Основою матеріальної і духовної свободи людини була приватна власність. Національне виховання та освіта мали засновуватися на моральних, релігійних засадах.
Радикальний напрям українського консерватизму від початку ХХ ст. до 30-х рр. включно, не відзначався особливим розвитком, адже радикалізм як метод політичної діяльності, більшою мірою, був притаманний організаціям соціал-демократичної орієнтації. До прихильників радикального консерватизму можна віднести військові об’єднання Вільного Козацтва та утвореного згодом Українського Національного Козачого Товариства. Створене для захисту насе-лення від хаосу і руйнувань революції, Вільне Козацтво, базуючись на сильних історичних традиціях відіграло провідну роль у Гетьманському перевороті.
Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818-1822 рр.) — полемічна праця з виразним антиросійським спряму-ванням. У XIX ст. до консервативної течії української полі­тичної думки нале-жали Г.Галаган (1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905), В.Горленко (1853-1907), П.Куліш (1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д. Зубрицький (1777-1862), І.Могильницький (1771-?), Й. Лозинський (1807-1889), Й. Левицький (1801-1860) та ін. На галицьких теренах особ­ливо помітний внесок у розвиток консервативного напряму зробила «Руська трійця» — М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які поєд­нували неприйняття й засудження тогочасної дійсності з апологетизацією минулого.
Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П. Скоро­падського (1918). Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційни­ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-Волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.).
Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консерва­тивної концепції. На концептуальному рівні ця концепція постала переважно завдяки діяльності трьох найвидатніших представників консерватизму — В. Липинського (1882-1931), С.Томашівського (1875-1930), В.Кучабського (1895-1945). На консервативних позиціях у першій половині XX ст. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883—1940), Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944)
Найбільшим і найвпливовішим представником українсько­го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці — «Україна на переломі», 1657-1659; «За­мітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь­кого монархізму», 1926).
Провідними цінностями політичної філософії В. Липинського були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа­ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук­раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж­ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою гетьманською владою — монархії англійського взір­ця.
 До такої форми правління як оптимального способу органі­зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана­лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу­дівництва: демократія з республікою, охлократія з диктату­рою, класократія з правовою — «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу­мій нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.
Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність (релігійну, регіональну, полі­тичну, національну, організаційну). Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до тво­рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти.
Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечити стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільств­ва; християнська етика — ірраціональний чинник, що має спри­яти процесові державотворення.
Відсутність української державності та поразку національ­ної революції 1917-1920 рр. В. Липинський розглядав як зако­номірні результати хибного курсу, неправильної стра­тегії та браку об'єднавчої національної ідеї.
Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці — «Під колеса-ми історії», 1925; «Про історію, героїв і політику», 1929) складалася з уявлень про консервативні традиції Га­лицько-Волинського князівства, апології діяль-ності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних засад (клерика­лізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною шансу на здобуття державної незалежності в 1917—1920 рр. мислитель важав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію українського народу (над­мірну політизацію мас).
С. Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвро­пейських здобутків до реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична політика має рунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На відміну від В. Липинського, С. Томашівський не розмежовував монархії та республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія сумісна з демократією, якщо вона не є абсолют­ною; республіка є прийнятною для України формою правлін­ня, якщо вона еволюціонуватиме спочатку від традиційної мо­нархії — гетьманату.
В. Кучабський (основні праці — «Більшовизм і сучасне за­вдання українського заходу», 1925; «Україна і Польща», 1933) назвав свою концепцію «позитивним мілітаризмом»; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархіч­ної держави мають відігравати люди військового духу та орга­нізації. Програма В. Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти, підвищення освітнього рівня, насампе­ред молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств сус­пільства, усунення декласованої інтелігенції від проводу в на­ціональному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на Гали­чину.
Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона­лізму та російського більшовизму, визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето­дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред­ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про­цесі
    продолжение
--PAGE_BREAK--