/>/>МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИ
Чернігівськийдержавний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка
Хіміко-біологічнийфакультет
Кафедрахімії
Дипломна робота
МЕТОДИЧНЕЗАБАЗПЕЧЕННЯ ВИВЧЕННЯ ТЕМИ „МЕТАЛИ” В 9 КЛАСІ
МАНЧЕНКО ОЛЕНА СЕРГІЇВНА
Науковийкерівник:
к.т.н.,доц. кафедри хімії
ЗамайЖанна Василівна
ЧЕРНІГІВ – 2007 р.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Загальні властивості металів. Сплави
1.1 Загальна характеристика металів
1.2 Фізичні властивості металів
1.3 Хімічні властивості металів
1.4 Природні сполуки металів. Добування металів
1.5 Сплави
РОЗДІЛ 2. Форми організації навчання при вивченні теми „Метали” вшкільному курсі хімії
2.1 Традиційна формаорганізації навчального процесу
2.2 Нетрадиційні форми організації навчальної діяльності
РОЗДІЛ 3. Методичні забезпечення проведенняуроків з теми „Метали”
3.1 Тематичне планування теми „Метали”
3.2 Методична розробка нетрадиційного уроку з теми„Загальні відомості про метали”
3.3 Методична розробкатрадиційного уроку з теми „Ферум: його сполуки, властивості та застосування”
3.4 Методична розробка уроку з використанням лабораторнихробіт на тему „Хімічні властивості металів.Електрохімічний ряд напруг металів”
3.5 Розробка узагальнюючого уроку
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Урок є основною формою організаціїнавчально-виховної роботи вчителя з класом – постійним, однорідним за віком тапідготовкою колективом дітей – за державною програмою, твердим розкладом і вшкільному приміщенні. На уроках учні під керівництвом учителя систематично іпослідовно відповідно до програми набувають теоретичних знань і практичнихвмінь і навичок, а також елементів всебічного розвитку особи. На урокахзакладається фундамент світогляду молодого покоління. Основний навчальнимматеріал вивчається під час уроку, з ним пов`язані інші форми викладання хімії.
Останнім часом у практику роботивчителя впроваджуються нетрадиційні форми організації навчально-виховногопроцесу. Як свідчать результати досліджень та практичний досвід, їхзапровадження забезпечує підвищення активності навчально-пізнавальноїдіяльності учнів, формування самостійності мислення, розвиток творчості.
Метали – основа матеріальної культурилюдства, основний конструкційний матеріал в машино-, апарато- іприладобудуванні. Всі вони мають загальні, так звані металічні властивості, алесеред них виокремлюють близькі між собою типи (родини) металів відповідно доподібності електричних структур їхніх атомів і, отже, їх положення вперіодичній системі.
Актуальність. Метали єскладовою частиною як живих об`єктів, так і продуктів промисловості. Знання властивостейметалів сприяє розширенню загального світогляду школярів та дає знання щодовикористання металевих предметів за призначенням, тому підвищення ефективностізасвоєння знань учнів з теми „Метали” за рахунок застосування нетрадиційнихформ організації навчального процесу є актуальним.
Об`єкт дослідження – навчально-виховнийпроцес в 9 класі при вивченні теми „Метали”.
Предмет дослідження – методичні підходидо вивчення теми.
Мета дослідження: розробити методичнезабезпечення вивчення теми „Метали” при вивченні хімії в 9 класі.
У відповідності з поставленою метоюставляться такі завдання:
1) проаналізувати науково-методичну літературу з питаннящодо властивостей металів та їх сплавів;
2) проаналізувати різні методичні підходи до вивчення теми;
3) розробити плани-конспекти нетрадиційного, традиційного уроківта уроку з використанням лабораторних робіт.
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІВЛАСТИВОСТІ МЕТАЛІВ. СПЛАВИ1.1 Загальнахарактеристика металів
Метали є досить важливимиелементами живої природи. Більшість металів входять до складу клітин вищихживих організмів. Питанням вивчення властивостей металів та відкриттям нових займаєтьсябагато вчених.
Всі періоди періодичноїсистеми починаються з металів. Вздовж періодів поступово послаблюютьсяметалічні властивості елементів і посилюються неметалічні.
Атоми металів, як правило,мають у зовнішньому електронному шарі 1, 2 і значно рідше 3 або 4 електрони.Тут з усією очевидністю виявляється вплив зовнішнього електронного шару навластивості елементів. Атоми металів мають низькі значення потенціалівйонізації, тому легше віддають свої електрони, ніж приєднують їх, іперетворюються на позитивно заряджені йони [1-5].
Це означає, що ті елементи,атоми яких мають s2p6-конфігурацію електронівпередостаннього енергетичного рівня і містять 1—2 електрони на останньомурівні, виявляють вищу металічну активність. У підгрупах активність такихметалів зростає зі збільшенням протонного числа їхніх атомів.
Так, найактивнішими є металиголовної підгрупи І групи, особливо Fr. Активними металами є також елементиголовної підгрупи II групи, і серед них найактивніший метал — радій.
Атоми металів побічнихпідгруп мають, як правило, у зовнішньому електронному шарі 1—2 електрони, а впередостанньому — більше восьми. Значення потенціалів йонізації атомів цихметалів вищі, а їх активність із збільшенням протонного числа зменшується. Так,найактивнішим металом побічної підгрупи І групи є мідь, найменш активним —золото.
В атомах перехідних металівелектрони заповнюють внутрішні енергетичні рівні, тому утримуються ядромсильніше, ніж електрони, розміщені на останньому енергетичному рівні. Цим іпояснюється той факт, що радіуси атомів елементів побічних підгруп менші, ніжпередбачалися за аналогією з атомами металів головних підгруп за нормальногозаповнення електронних шарів. Тому й виникає різка зміна активностей металівголовних і побічних підгруп.1.2 Фізичнівластивості металів
До фізичних властивостейметалів належать електропровідність, теплопровідність, здатність деформуватисябез руйнування. Завдяки пластичності метали можна кувати, вальцювати,витягувати, штампувати. Ця властивість металів має велике практичне значення.
Усі метали за винятком ртутіза звичайних умов — тверді речовини. Найтвердішими є манган та хром, найм'якшим— цезій.
Для металів характернеутворення кристалічних ґраток, у вузлах яких розміщуються переважно йонізованіатоми. Внутрішню будову кристалів визначають за допомогою рентгеноструктурногоаналізу.
Кристалічні ґратки металівможуть бути різних типів. Найхарактернішими є три типи: кубічнаоб'ємноцентрована (лужні метали, хром, ванадій, α-залізо, β-титан,свинець, вольфрам тощо), кубічна гранецентрована (алюміній, мідь, срібло,золото, γ-залізо, нікель, платина, паладій тощо), щільна гексагональна (магній,берилій, цинк, кадмій, а-титан). На рис. 1 подано елементарні комірки основнихтипів кристалічних ґраток металів.
Багатьом металам, особливоперехідним, властивий поліморфізм. Так, титан, цирконій, скандій, лантан, ураніснують у двох алотропних видозмінах, стійких за різних температур, олово,кальцій, хром — у трьох, манган — у чотирьох, плутоній — у шести алотропнихвидозмінах тощо.
/>
Рис. 1. Основні типикристалічних ґраток металів (елементарні комірки): а — кубічна об'ємноцентрована;б — кубічна гранецентрована; в — гексагональна
Метали, йони яких маютьінертногазову або псевдоінертногазову електронну оболонку, а також йони зконфігурацією зовнішнього шару електронів s2p6d10s2,діамагнітні. Винятком є лужні і лужноземельні метали, які внаслідок сильноїделокалізації валентних електронів виявляють парамагнітні властивості.
Атоми перехідних металів, щомають незавершені d- або f-рівні, парамагнітні. Чотири метали (залізо, кобальт,нікель, гадоліній) — феромагнітні, тобто коефіцієнт їх магнітноїсприйнятливості >> 1.
Майже всі метали мають високітемператури плавлення. За найвищої температури плавляться вольфрам, реній,тантал, за найнижчої— ртуть, галій, цезій.
За густиною всі металиподіляються на важкі та легкі. До легких належать метали, густина яких менша 6г/см3 (лужні, лужноземельні, магній, берилій, скандій, титан,алюміній, ітрій тощо), до важких,— густина яких перевищує 6 г/см3.Найлегшим металом є літій (0,53 г/см3), найважчим — осмій (22,5 г/cм3).
Механічні властивості металіввизначаються будовою їхніх кристалічних ґраток. Висока міцність металівзабезпечується створенням умов для досягнення ідеально впорядкованих структуркристалів.
Загальні фізичні і хімічнівластивості металів зумовлені подібністю будови їхніх атомів і природи їхніхкристалічних ґраток.
Атоми металів виявляютьспорідненість до електрона близьку до нуля або негативну. Саме тому метали євідновниками, оскільки вони легко віддають електрони.
Для пояснення загальнихвластивостей металів учені А. Зоммерфельд, Е. Фермі, Ф. Блох, Л. Брілюен [6] таінші розробили теорію металічного стану. Згідно з цією теорією [6] у кристаліметалу валентні електрони перебувають в іншому стані, ніж у вільних атомах. Підчас взаємодії однакових атомів замість енергетично рівноцінних вихідних атомнихорбіталей утворюються молекулярні орбіталі, що відповідають різним рівняменергії. Ці молекулярні орбіталі делокалізовані, вони однаковою мірою належатьусім атомам, що взаємодіють. У міру збільшення числа таких атомів додаваннякожного з них приводить до утворення ще одного енергетичного рівня; числоенергетичних рівнів дорівнює числу атомів, що взаємодіють.
Із зростанням числа атомівзростає число дозволених енергетичних станів і зменшуються відстані міжсусідніми енергетичними рівнями. У разі великого числа атомів N сусідні рівнівідрізняються настільки мало, що утворюється практично суцільна енергетичназона. Електрон, що перебуває на даному рівні, може поводити себе як вільний,якщо найближчий енергетичний рівень не зайнятий електронами. Внаслідокделокалізації орбіталей цей «вільний» електрон може переміщуватися у кристаліпід впливом яких завгодно малих енергій. Молекулярні орбіталі, що становлятьенергетичну зону, заповнюються електронами в міру зростання енергії, і, згідноз принципом Паулі, на кожній молекулярній орбіталі можуть розміщуватися дваелектрони. Для прикладу зіставимо значення енергетичних рівнів електронів візольованому атомі та в компактному кристалі якого-небудь лужного металу,наприклад натрію. Для ізольованого атома порівняно з кристалом металу відмінністьокремих рівнів і підрівнів енергії зовнішніх електронів виявляється різкіше.
Електропровідність металівзалежить від кількості електронів, яким відповідають незаповнені енергетичнірівні з низькою енергією. Так, мідь, золото, срібло мають високуелектропровідність тому, що для них у кристалі, що містить N атомів,енергетична зона може вмістити 2N електронів, а їх всього N.
Якщо в кристалі всі рівніенергетичної зони заповнені електронами, то через нього струм проходити не може(наприклад, у речовинах з атомними кристалічними ґратками).
Отже, і електро-, ітеплопровідність металів зумовлені здатністю валентних електронів вільноперемішуватися по кристалу з верхніх рівнів валентної зони на нижні рівні зонипровідності.
З підвищенням температуриелектропровідність типових металів падає. Це пояснюється тим, що під часнагрівання атоми металу починають інтенсивніше коливатись біля положень їхрівноваги, що утруднює переміщення електронів. Електропровідністьнапівпровідників під час нагрівання зростає, оскільки інтенсивніше відбуваєтьсяперехід електронів з валентної зони у юну провідності.
Крім електропровідності ітеплопровідності всі інші властивості металів і напівпровідників зумовленінаявністю делокалізованих валентних електронів [12].1.3 Хімічнівластивості металів
Характерною властивістюметалів є їхня здатність лише віддавати електрони й утворювати вільні позитивнозаряджені йони. Для металів не характерне утворення сполук, в яких вони маютьнегативний ступінь окиснення. Метали здатні заміщувати Гідроген у кислотах іутворювати солі. Отже, метали можуть бути тільки відновниками.
Найактивніші метали маютьмалі значення потенціалів йонізації. Атоми активних металів мають великірадіуси і незначну кількість електронів на зовнішньому енергетичному рівні. Завеличиною потенціала йонізації можна порівняти активність металів урозрідженому газовому середовищі. На повітрі, й особливо у воді, активністьметалів об'єктивніше характеризується стандартним електродним потенціалом, якийвизначає, наскільки легко утворюються позитивно заряджені йони з нейтральнихатомів за наявності води. Стандартний потенціал — це напруга, що виникає міжметалом і розчином його солі за активності йонів цього металу, що дорівнюєодиниці. Величини стандартних потенціалів відносні. Здатність металів легкоутворювати вільні позитивно заряджені йони виявляється в реакціях взаємноговитіснення металів або під час взаємодії деяких із них з кислотами-неокисниками[17].
Ряд електрохімічнихпотенціалів ґрунтується на кількісних значеннях стандартних потенціалів. Всіактивні метали, які здатні витісняти Гідроген з кислот-неокисників, стоять уряду електрохімічних потенціалів до водню. Благородні метали мають позитивнізначення стандартних потенціалів і розміщуються за воднем. Зіставивши величинистандартних потенціалів, можна зробити висновок, який з металів витіснятимеінший метал із розчину його солі.
Положення металу в рядуелектрохімічних потенціалів характеризує його здатність до окисно-відновнихперетворень за стандартних умов. Чим ближче метал розміщений до початку рядуелектрохімічних потенціалів, тим сильніші відновні властивості його атомів ітим слабкіші окиснювальні властивості його йонів у водному розчині.1.4 Природнісполуки металів. Добування металів
Більшість металів у земнійкорі перебуває у вигляді сполук з іншими елементами. У самородному станітрапляються тільки благородні метали, які характеризуються високимипотенціалами йонізації (золото, платина, платинові метали, частково срібло,мідь і ртуть).
Мінерали або їх суміші,придатні для промислового добування металів, називаються рудами. Рудами єсуміші благородного металу або його сполуки з різними силікатами. Пустоюпородою називаються домішки, що супроводжують метал або його сполуку в руді.
Найчастіше в земній корітрапляються малорозчинні у воді та стійкі проти окиснення мінерали.
Досить стійкими імалорозчинними є сульфіди багатьох металів. Іноді сульфіди трапляються разом зарсенідами (руди Co та Ni). Сульфідні руди, що містять цинк, свинець, срібло,мідь, бісмут з домішками рідкісних металів (германій, реній, індій),називаються поліметалічнимирудами.
Сульфідів активних металів уземній корі не виявлено, оскільки вони нестійкі [12].
Лужноземельні метали ірідкісноземельні елементи в природі трапляються у вигляді не розчинних у водікарбонатів, фторидів, фосфатів. Кальцій, стронцій і барій входять до складусульфатних мінералів, лужні метали — до складу подвійних силікатів. Для натріюі калію поширеними є хлоридні мінерали, які утворилися в результатікристалізації розчинів під час висихання озер і морів.
Добуванням металів з рудзаймається галузь промисловості — металургія.
Для збагачення рудзастосовують методи магнітної та гравітаційної сепарації, пінної флотації. Магнітнусепарацію можна застосовувати лише тоді, коли потрібний компонент руди виявляємагнітні властивості, і руди, притягуючись до магніта, переносяться ним узбірник руди. Методом гравітаційної сепарації здійснюється відокремленнямінералу, який потрібно вилучити з руди, від домішок за допомогою важкихрозчинів, що мають проміжну густину (між густиною мінералу і домішок). Часточкилегкого компонента спливають на поверхню.
Флотація ґрунтується на різнійзмочуваності водою пустої породи і мінералу. Часточки компонента, якийзмочується водою, поглинаються, а часточки, що не змочуються, спливають наповерхню.
Для добування металу з йогосполуки, що міститься у руді, потрібно його відновити.
Найважливішим методомдобування металів із руд є відновлення їхніх оксидів вуглецем або оксидомкарбону (ІІ).
Відновлення металів із рудвуглецем і оксидом карбону (II) відбувається за високих температур, тому цейметод добування металів належить до пірометалургійних.
Для металів, які невідновлюються вуглецем і оксидом карбону(ІІ) (активні метали), застосовуютьсильніші відновники: водень, магній, алюміній, силіцій. Метод відновленняоксиду одного металу іншим металом називається металотермією (якщо відновникомє алюміній — алюмотермією). Метало-термічним методом виплавляють титан,цирконій, рідкісноземельні метали, уран, хром тощо.
Для добування металівзастосовують також гідрометалургійний метод, тобто електроліз водних розчинівсолей та витіснення металів з їхніх розчинів іншими металами.Гідрометалургійним методом добувають золото (витіснення його з ціаніднихрозчинів за допомогою цинку) [17].
Електропірометалургійним методом добувають лужні,лужноземельні метали, алюміній, титан, торій, ніобій, тантал. Суть цього методуполягає в електролізі розплавлених солей. За цим методом добувають дуже активніметали, які не можна добути, використовуючи звичайні відновники.1.5 Сплави
У рідкому стані більшістьметалів розчиняється один в одному, утворюючи рідкий сплав. Сплавами називаютьсягомогенні суміші металів у розплавленому і затверділому станах. Затверділісплави мають різну природу: вони можуть виявляти характер твердих розчинів,хімічних сполук, бути гетерогенними.
Щоб визначити природу сплаву,поверхню досліджують мікроскопічним методом, а також піддають йогорентгеноструктурному аналізу. Проте найчастіше сплави досліджують, проводячифізико-хімічний аналіз [17].
Про взаємодію між металамиможна судити на підставі вимірювання питомої електропровідності систем(електропровідність окремих металів вища за електропровідність утворених нимиінтерметалідів). Внаслідок взаємодії металів змінюється їхня твердість,магнітна сприйнятливість. Склад утвореного металіду можна визначити, невиділяючи його в чистому вигляді, якщо вивчати зміну однієї з названихвластивостей.
Нині фізико-хімічний аналіз єосновним методом вивчення природи різних сплавів. Розділ фізико-хімічногоаналізу, що досліджує перетворення в системі за зміною температури її плавленняабо тверднення залежно від складу, називається термічним аналізом. Діаграмитемпература плавлення — склад називаються діаграмами стану, або діаграмамиплавлення системи. Термічний аналіз до вивчення сплавів вперше застосував у1868 р. Д. К. Чернов, а в 1900 р. видатний російський вчений М. С. Курнаковрозробив метод встановлення складу сполук у сплавах за допомогою термічногоаналізу.
Для того щоб побудуватидіаграму стану, досліджують експериментально криві охолодження. Розплавлений чистийметал поступово охолоджують, вимірюючи зміну температури сплаву з часом. Надіаграмі температура — час дістають горизонтальну лінію, що відповідаєтемпературі плавлення металу (затримка в охолодженні металу зумовленавиділенням прихованої теплоти кристалізації). Якщо до металу А додати метал В, тов разі поступового охолодження рідкого сплаву кристали металу А осідатимуть занижчої температури, ніж коли б це був чистий метал. Якщо ж до чистого металу В додатиметал А, спостерігатиметься аналогічна картина. Щоб побудувати діаграму станудля двохкомпонентної системи, виготовляють суміші двох чистих металів із різнимїх кількісним складом, розплавляють їх і визначають температури початкукристалізації як зупинки на діаграмах температура — час (рис. 2).
Діаграми плавлення мають різну формузалежно від характеру взаємодії компонентів суміші між собою.
Якщо два метали між собою неутворюють сполуку, а в твердому стані не утворюють розчин, то діаграма станудля такої системи має так звану евтектичну точку, яка вказує на існуваннясплаву з найнижчою температурою плавлення. Сплав, який має таку низькутемпературу плавлення, у твердому стані є сумішшю дрібних кристалів іназивається евтектикою.
/>
Рис. 2. Криві охолодження (а)та діаграма стану двохкомпонентної системи (б)
Термічний аналіз дає змогувиявити велику кількість сполук одних металів з іншими (інтерметаліднихсполук). Такі сполуки утворюють лужні, лужноземельні метали з металами, що маютьслабкі металічні властивості. Склад інтерметалідних сполук виражаєтьсяформулами, в яких валентності металів не збігаються з валентностями цих металіву сполуках з неметалами. Наприклад, натрій з оловом утворює такі сполуки: NaSn4,NaSn6, NaSn3, NaSn2, NaSn, Na4Sn2,Na2Sn, Na4Sn.
Властивості сплавіввідрізняються від властивостей компонентів сплаву. Температура плавленнясплаву, як правило, нижча за температуру плавлення найбільш легкоплавкого йогокомпонента, а твердість вища, ніж твердість складових частин сплаву. Особливосильно зростає твердість сплаву, якщо під час сплавляння утворюються хімічнісполуки металів. Високою твердістю характеризуються сплави, що містять твердірозчини. Низькі температури плавлення, висока твердість надають сплавам більшоїцінності для сучасної техніки, ніж цінність металів, з яких їх виготовляють[17].
РОЗДІЛ2. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ ПРИ ВИВЧЕННІ ТЕМИ „МЕТАЛИ” В ШКІЛЬНОМУ КУРСІХІМІЇ2.1 Традиційнаформа організації навчального процесу
В системі форм навчання івиховання учнів головна роль належить уроку. Це пояснюється тим, що тільки науроці реалізується навчальна програма.
В методиці навчання хімії заоснову розподілу уроків на типи і види в різні часи обиралися різні ознаки.Так, у перші роки викладання хімії в радянській школі, коли на перший планвисувався формально-логічний, або «дослідницький», метод викладання, основноюформою навчання був так званий лабораторний урок. У розробці методикипроведення таких уроків велика заслуга належить В. Н. Верховському [23].
Коли на перший план сталивисувати не методи, а характер навчально-виховного процесу, типи уроків почалирозрізняти за дидактичними цілями. Так, С. Г. Шаповаленко, П. О. Глоріозов, Д.М. Кирюшкін [22] розподіляли уроки хімії на п'ять типів: вивчення нових знань,їх закріплення, узагальнення, облік і особливий тип уроку — змішаний, абокомбінований. С. В. Дьякович [23] за дидактичною метою розрізняє такі типиуроків: а) засвоєння нових знань і умінь (вивчення нового матеріалу); б)удосконалення і застосування теоретичних знань і умінь; в) узагальнення йсистематизація знань; г) контрольно-облікові; д) змішані (комбіновані).
За останні роки на розробкупроблеми уроку хімії великий вплив справило вчення про логіку навчальногопроцесу, розроблене дидактами. У світлі цього вчення кожний урок хіміїрозглядається як завершена частина навчання, в якій виявляються властиві йомузакономірності. На кожному уроці розв'язується ряд взаємозв'язаних дидактичнихзавдань, одне з яких є провідним, наприклад засвоєння учнями нового матеріалу,а інші — повторення знань, закріплення і узагальнення вивченого, перевіркадосягнень учнів — підпорядковуються провідному завданню. Відповідно до цьогобудь-який урок можна розглядати як комбінований. Тому багато методистів берутьпід сумнів необхідність відокремлення комбінованих уроків як особливого їхтипу. Р. Г. Іванова [11], наприклад, враховуючи те, що для вчителя важливішезнати, чому підпорядковувати весь процес навчання на уроці, а не сам факт«комбінування» етанів уроку, його навчальних завдань, класифікує уроки хімії натри типи відповідно до головної дидактичної мети, а саме:
1) уроки вивчення учняминового матеріалу і набування нових умінь;
2) уроки вдосконалення знаньі умінь учнів;
3) уроки перевірки знань іумінь учнів.
Така класифікація найбільшпоширена сьогодні в методиці навчання хімії, проте і її слід розглядати яквідносну. Адже навчальний характер уроку передбачає, щоб поряд з викладаннямучням нових знань забезпечувалися закріплення їх і зворотний зв'язок, якийсигналізував би про засвоєння знань учнями. На уроках, присвячених повтореннювивчених питань, можуть передаватися учня і деякі новізнання,здійснюватися перевірка засвоєного тощо. Реальні уроки і хімії настількирізноманітні, що неможливо врахувати всі їх варіанти, які створюються напрактиці за допомогою комплексного використання прийомів, форм і методівнавчання для розв'язання головних і супровідних завдань, котрі до того жрозв'язуються на різних рівнях залежно від етапу навчання.
Уроки кожного типуподіляються на види, які відрізняються між собою загальними методамирозв'язання головної дидактичної мети: уроки з використаннямпояснювально-ілюстративного, частково-пошукового і дослідницького методів (заР. Г. Івановою) [11]. Уроки кожного виду ще мають різновиди, залежно відокремих конкретних методів, які переважно застосовуються для досягненняголовної мети. Відповідно розрізняють урок-бесіду, урок-лекцію, урок-екскурсію,урок-практичне заняття, урок-контрольну роботу, кіноурок тощо.
Такий підхід до класифікаціїуроків робить її вкрай відносною, позбавляє чіткості. Адже при одному і томусамому провідному методі вчитель використовує звичайно ще багато допоміжнихметодів і прийомів, які відіграють під час уроку не менш важливу роль. Інколибуває, що різноманітність застосованих на уроці прийомів взагалі не даєможливості точно визначити його вид. Отже, немає необхідності в тому, щобформально дотримуватися типізації уроків, штучно визначати їх вид.2.2Нетрадиційні форми організації навчальної діяльності
/>/>/>
Крім основної форми проведення урокуіснують альтернативні форми проведення уроків, тобто нетрадиційні форми уроків.Ці форми уроків користуються значною популярністю в старшій школі. Їхвикористання сприяє залученню школярів до самостійної та творчої роботи,розвитку аналітичного мислення.Урок-лекція
Лекція — одна із форморганізації навчання в загальноосвітньому навчальному закладі. Її основою єсистемне усне викладення вчителем навчального матеріалу протягом одного уроку(чи пари уроків), головний зміст якого становлять аналіз та узагальнення фактів,а провідними прийомами є пояснення й міркування. Залежно від теми лекції в нійможуть превалювати характеристика, опис, розповідь про певні факти, процеси,явища. Структура традиційної лекції така: організація діяльності вчителя йучнів; формулювання теми, постановка мети і завдань; актуалізація опорних знаньучнів; викладення змісту дидактичного матеріалу вчителем, забезпечення умовсприйняття та засвоєння Його учнями; узагальнення та систематизація знаньучнів, здобутих у процесі читання лекції.
У процесі підготовки, долекції вчителеві необхідно: визначити оптимальний обсяг нової інформації;забезпечити відповідність інформації теоретичним положенням тієї науки, до якоїналежить навчальний предмет; акцентувати увагу учнів на основному, істотному; забезпечитиповноту та глибину реалізації змісту навчального матеріалу. Важливо такожвибрати та раціонально використати методи і засоби викладу змісту лекції,визначити метод-домінанту викладання навчального матеріалу (репродуктивний,проблемний, творчий). Специфічним, як стверджує І.М.Чередов [3], у лекціївідносно до уроку є етап визначення домашнього завдання. Тут важливо уникатиперевантаження учнів. З цією метою доцільно давати диференційовані завдання,план семінарського заняття з теми лекції, розраховуючи на те, то учнізаздалегідь почнуть готуватися до обговорення конкретних питань за змістомлекції [20].
Залежно віл дидактичної метита місця в логічній структурі навчального матеріалу розрізняють такі типилекцій: вступна, оглядова, узагальнююча, лекція-інструктаж.
Специфіка вступної лекціїполягає в тому, що її головною метою є розкриття провідних ідей і аспектівкурсу навчального предмета, перспективи навчальної роботи з учнями щодооволодіння змістом курсу предмета. При цьому важливо використовувативнутрішньокурсові та міжкурсові зв'язки. їх реалізація забезпечує ціліснесприйняття та уявлення про предмети, які вивчаються, їхню практичну значущість.Для вступної лекції найтиповішими прийомами викладання навчального матеріалу єпорівняння, співставлення, спирання на знання учнів, здобуті у практичнійдіяльності та спілкуванні, доведення, висновки, оціночні судження.
Оглядова лекція проводиться,як правило, з метою висвітлення широкого кола питань з того чи іншого курсунавчального предмета, ознайомлення з новою інформацією з цих питань, розширеннясвітогляду учнів. Важливим моментом оглядової лекції є відбір і структуруваннянавчального матеріалу, що забезпечує підготовку учнів до логічного сприйняттясистематизованої інформації та засвоєння системних знань. Превалюючимиприйомами оглядової лекції є розповідь, опис та аналіз фактів, явищ, процесів.Засобами реалізації змісту оглядової лекції є раціональне поєднання словавчителя та наочності (таблиць, кодокарт, кодофільмів, різних видів ТЗН, зокремакомп'ютера та iн.)
Узагальнююча лекція зазвичайпроводиться після вивчення повного курсу навчального предмета або великого йогорозділу метою систематизації та поглиблення знань учнів. Вона є підсумкомсистеми проведених раніше уроків і включає провідні аспекти курсу даногонавчального предмета. У процесі узагальнюючої лекції доцільним є використанняузагальнюючих таблиць, схем, ТЗН тощо.
Лекція-інструктаж проводитьсяз метою підготовки учнів до семінару, лабораторної роботи, практичного заняття.Розкриваючи теоретичний і прикладний аспекти теми лекції, вчитель акцентуєувагу на можливих та доцільних шляхах використання теоретичних знань, навичок івмінь у процесі самостійної роботи; дає розгорнуте трактування того колапитань, які передбачено розглянути на наступному занятті. На лекції-інструктажіможуть бути поставлені завдання репродуктивного, реконструктивного,варіативно-тренувального, пошукового та творчого характеру; зосереджуєтьсяувага учнів на джерелах додаткової інформації.
Таким чином, з метою підвищенняякості лекції вчителеві необхідно чітко визначити місце теми лекції в логічнійструктурі курсу навчального предмета, оптимальний обсяг навчального матеріалу,форми, методи та засоби ефективної його реалізації. Залежно від формиорганізації і керування навчально-пізнавальною діяльністю учнів лекція можебути монологічною, діалогічною, полемічною.
Характерними ознакамимонологічної лекції є превалююче викладання її змісту самим учителем, якийрозкриває ті чи інші положення у вигляді готових висновків. У ньому випадкуучні сприймають на слух інформацію, фіксують основні положення, запам'ятовують.Монологічна лекція має свої переваги та недоліки. Переваги полягають у тому, щовчитель може чітко визначити обсяг змісту лекції та забезпечити її реалізацію,регламентувати діяльність вчителя і діяльність учнів, поділити матеріал на блокий фрагменти, варіювати ними залежно від сприйняття учнями інформації.
Діалогічна лекція розрахованана пасивний ступінь участі учнів у розкритті її змісту при керівній та спрямовуючійролі вчителя. Лекція, яка проводиться в діалогічній формі, досягає успіху тоді,коли вчителем добре продумані та сформульовані запитання для діалогу з учнями,передбачені можливі варіанти відповідей на них, визначені серед них найбільшсуттєві [2].
Полемічна лекція передбачаєвикладання змісту матеріалу у вигляді постановки дискусійних проблем, ідей,положень, що вимагають розв'язання в ході дискусії. При цьому не виключенірізні думки з того чи іншого питання. Роль учителя у проведенні полемічної лекціїдуже складна. Йому необхідно бути ерудитом, володіти мистецтвом полеміки,орієнтуватися в різних поглядах та спрямовувати учнів на правильні висновки.Крім того, він має: бути демократичним, справедливим, винахідливим, в міругнучким. Полеміка — один зі способів ефективного емоційного виливу на учнязбудження його інтересу, щирості, бажання шукати істину [3].
Незалежно від типу лекції упроцесі її спостереження та аналізу слід звернути увагу на такі параметри:
— підготовка вчителя долекції (доцільний вибір теми лекції);
— постановка триєдиної метита завдань лекції; розробка систем питань (плану), що розкривають зміст лекції;знання основної та допоміжної літератури з теми лекції; засобів її реалізації,визначення провідних ідей, вибір оптимальної структури лекції логічністьвикладання матеріалу;
— прийоми викладання вчителемнавчального матеріалу (пояснення, міркування, використання наочності, у томучислі ТЗН, комп'ютерної техніки, додаткового дидактичного матеріалу);
— прийоми організаціїнавчально-пізнавальної діяльності учнів у процесі читання лекції складаннярозгорнутого або тезисного плану;
— конспектування лекції;фіксація фактів, які необхідні для наступного проведення практичного заняття чилабораторної роботи, розв'язання задач тощо; вибір прийомів запису матеріалулекції);
— способи активізаціїнавчально-пізнавальної діяльності учнів (постановка запитань і завдань дляаналізу, зіставлення і порівняння різних фактів, явищ, самостійних висновків тапропозицій);
— привертання уваги учнів до змістулекції за допомогою відомих прийомів спілкування під час її читання: «Цеособливо важливо!..», «Вдумайтесь...», «Зверніть увагу...» тощо; за допомогоютаких висловів: «Зробимо висновки», Отже ми бачимо...; риторичних запитань, наякі її пізніше дасть відповідь сам учитель: «Чим пояснити цей факт?, «Якпов'язані між собою ці події?», пауз, які дають змогу учням вдуматися увикладене;
— тип лекції залежно віддидактичної мети і її місця в логічній структурі навчального матеріалу і(вступна, оглядова, узагальнююча, і лекція-інструктаж); залежно від формиорганізації і керування навчально-пізнавальною діяльністю учнів (монологічна,діалогічна, полемічна);
— ефективність лекції: стандисципліни учнів; інтерес до інформації, викладеної вчителем; якість виконаннянавчальних завдань; вміння учнів робити висновки, вносити пропозиції; міцність,повнота та глибина знань учнів з висвітленої теми.
/>/>Семінарське заняття
Семінарське заняття є формоюнавчання, що дає змогу ефективно і організувати самостійну роботу учнів.Семінарські заняття найчастіше проводяться у старших класах. При цьому учнямнадається можливість активно оперувати знаннями, здобутими на уроках, а також упроцесі самостійної роботи з рекомендованою літературою. На семінарськомузанятті допустимі дискусії, заперечення, обговорення, аргументація тощо, що даєзмогу учням більш осмислено і міцно засвоювати тему. Семінар — це живий творчийпроцес, який не може бути запрограмований в усіх деталях [20].
Основними завданнямисемінарського заняття є: закріплення, розширення та поглиблення знань учнів,здобутих раніше на уроках; формування і розвиток навичок самостійної роботиучнів; реалізація диференційованого підходу до навчання з урахуванняміндивідуальних особливостей учнів; створення умов для формування й розвиткуїхніх пошуково творчих знань та навичок.
За характером семінарськізаняття поділяються на: випереджальні, навчальні, узагальнюючі (підсумкові).
Випереджальні семінарські заняттяпроводяться перед вивченням невеликої за обсягом та нескладної за змістом теми.Їх мета — формувати вміння орієнтуватися у змісті навчального матеріалу,поділяти описовий, пояснювальний та інструктивний матеріал, головне, істотне узмісті теми. Підготовка до семінару такого типу вимагає обов'язковогоінструктажу, розробки групових та індивідуальних завдань, контролю за процесомпідготовки учнів до семінару.
Навчальний семінарпроводиться у процесі вивчення теми та ставить за мету: поглибити знання, сформуватиуміння та навички застосування теоретичних знань учнів у практичній діяльності;усунути прогалини у навчальних досягненнях учнів із засвоєної теми. Насемінарських заняттях навчального типу вчитель, спираючись на знання, вміння танавички учнів, набуті на попередніх заняттях, розробляє систему навчальнихзавдань для самостійної роботи. При цьому завдання повинні не дублюватианалогічні, раніше використовувані, а носити варіативно-тренувальний абореконструктивний характер. Основні методи та прийоми роботи вчителя нанавчальному семінарі — це обговорення, дискусія, аналіз, висновки і пропозиції[16].
Специфіка узагальнюючого(підсумкового) семінару полягає в тому, що він проводиться після вивченняскладної за змістом та великої за обсягом теми чи розділу навчальної програми.Його мета — формувати вміння та навички учнів самостійно систематизувати іпоглиблювати знання, використовувати їх у практичній діяльності. Ефективністьсемінарського заняття такого типу значною мірою залежить від ретельності його підготовки.Передусім, учителеві необхідно визначити місце семінару в системі інших уроківз навчального предмета; правильно сформулювати тему, мету і завдання семінару;визначити обсяг матеріалу для розгляду на занятті. Суттєву роль при цьомувідіграє організаційна сторона семінарського заняття, зокрема: розробка питаньта диференційованих завдань для обговорення; складання переліку основної тадодаткової літератури; завчасне (за 10 — 15 днів до заняття) доведення довідома учнів плану семінару; повідомлення про форму організації та проведеннязаняття; визначення ролі кожного учня як активного йога учасника; підготовкаспільно з учнями необхідного наочного матеріалу, забезпечення методичного татехнічного оснащення семінарського заняття. До підготовки семінару доцільнозалучати також батьків, завідувача бібліотеки загальноосвітнього навчальногозакладу, запропонувавши їм організувати, наприклад, виставку книг, посібників,зразків наочних матеріалів, самостійних творчих робіт учнів та ін.
Важливе значення у підвищенніефективності семінарського заняття має технологія його проведення. Як правило,семінарське заняття починається із вступного слова вчителя, оголошення теми,розкриття її актуальності, ознайомлення з планом). Бажано витикати надійнихучнів, але не найсильніших. Активна дія навчально-пізнавальної діяльності учнівна семінарі залежить від вільного вибору опонентів, створення проблемнихситуацій, розгортання мікродискусій. Завершується семінарське заняття підбиттяпідсумків обговорюваної теми, оцінюванням знань учнів.
Незалежно від типусемінарського заняття у процесі його спостереження та аналізу доцільно звертатиувагу на такі параметри:
— вибір теми (співвідношеннювивченого та нового матеріалу; характер матеріалу, що дає змогу поглибитизнання учнів, підвищити її інтерес до навчального предмета, розширитисвітогляд; можливість забезпечити учнів літературою з теми; врахування ступенясформованості в учнів умінь та навичок самостійної роботи);
— педагогічна доцільністьпостановки мети та завдань семінару;
— підготовка вчителя та учнівдо семінару (розчленування теми на конкретні питання; інструктаж щодо роботи зосновною та додатковою літературою; вибір форм самостійних повідомлень учнів —доповідь, реферат, виступ; підготовка ілюстративного матеріалу);
— технологія проведеннясемінару (повідомлення теми, мети та завдань заняття; надання слова учням дляповідомлення з питань семінару; коментар щодо повідомлень учнів; концентруванняуваги учнів на питаннях, які передбачені планом; постановка питань у процесіповідомлень учнів, що спонукають до дискусії, вимагають доказовості, міцнихзнань, винахідливості);
— розкриття темисемінарського заняття (чи всі питання розкриті, глибина та повнота їхвисвітлення, кількість «активних» учасників семінару, активізація істимулювання учнів у процесі роботи);
— підбиття підсумківсемінарського заняття (чи розкрита тема, які знання здобули учні, ставлення дозаняття і творча активність учнів, досягнення мети заняття, оцінювання істимулювання учнів до активної участі в семінарі, похвала за кращі відповіді таактивну участь у роботі семінару);
— результативністьсемінарського заняття (закріплення та поглиблення здобутих раніше знань учнів,набуття нових знань; формування в учнів умінь та навичок, зокрема самостійноїроботи з першоджерелами; розвиток здібностей учнів, формування уміньзастосовувати теоретичні знання на практиці, ступінь творчого мислення учнів,самоорганізація та самоконтроль).
/>/>Урок-конференція
Конференція як формаорганізації навчально-виховного процесу передбачає присутність в однійаудиторії учнів, які об'єднані однією метою — розв'язання певної теоретичної чипрактичної проблеми. Творче обговорення та розв'язання обраної проблемивизначають зміст конференції, характерною ознакою якої є дискусія.
Учнівська конференція — цеважлива форма навчання, яка сприяє формуванню знань, умінь і навичок учнів, їхзакріпленню та вдосконаленню, поглибленню і систематизації. Це комплексна формаузагальнення результатів самостійної пізнавальної діяльності учнів підкерівництвом учителя, що здійснюється завдяки спільним зусиллям учителя таучнів. Метою конференції є поглиблення, зміцнення та розширення здобутих знань;розвиток і саморозвиток творчих здібностей учнів, їхньої активності; створенняпередумов самовиховання, самовдосконалення, самовизначення учнів [20].
Щодо типізації шкільнихконференцій немає єдиної думки ні в психолого-педагогічній літературі, ні впрактиці роботи загальноосвітніх закладів. Окремі автори виділяють теоретичну,читацьку й підсумкову конференції; інші — навчальну, підсумкову та оглядову.При цьому як основу класифікації конференцій різні автори використовують різніхарактеристики. Так, у визначенні «читацька конференція» пріоритетним єконтингент її учасників, тобто — читачів. Хоча неправомірним, є виділяти вокремий вид навчальні конференції, оскільки шкільні конференції (проблемні,тематичні, оглядові тощо) — всі є навчальними. У зв'язку з цим, в практиціроботи загальноосвітніх навчальних закладів, слід виділяти і проводити:оглядові, підсумкові та тематичні конференції.
Оглядова конференціяпроводиться з однієї чи кількох пов'язаних між собою актуальних проблем, з якихучні повинні поглибити знання та отримати додаткову інформацію, її метою єсистематизація знань, умінь та навичок учнів, стимулювання їхньої пізнавальноїактивності, забезпечення системних знань учнів, формування колективних йособистісних відносин, самостійності у виборі засобів, форм і методівнавчально-пізнавальної діяльності. Оглядова конференція може проводитися: напочатку вивчення того чи іншого предмета з метою розкриття перспективи вивченнянового курсу; в середині або наприкінці його вивчення — з мстою розширення,поглиблення та систематизації знань, умінь і навичок учнів.
Підсумкова конференціяпроводиться як заключний етап вивчення певного розділу навчальної програми. Цеможе бути конференція з підбиття підсумків вивчення творчості окремогописьменника; окремого великого за обсягом літературного твору; зі спорідненихпроблем різних навчальних предметів, тобто з міжпредметної тематики.
Тематична конференція, якправило, проводиться з окремої актуальної теми: наукової, технічної,практичної. Вона може стикуватися з навчальною програмою окремих предметів;зумовлюватися політичними чи соціально-економічними подіями, умовами розвиткусуспільства в країні та за кордоном. До визначення теми конференції бажанозалучати учнів, особливо старшокласників. Для цього доцільно провестианкетування чи усне опитування учнів [20].
Підготовку конференції,незалежно від її типу, можна умовно поділити на два етапи. На першому етапівизначається тема конференції, ставляться мета та завдання; розробляєтьсяперелік питань, які розкривають тему (план); оголошується конкурс на кращудоповідь девіз конференції; розподіляються обов'язки між учнями; готуютьсялітература, виставкові та наочні матеріали. Другий етап підготовки доконференції характеризується більш інтенсивною діяльністю вчителя та учнів:уточнюється план конференції, визначаються її учасники (учні одного класу,паралелі класів), складається список рекомендованої літератури, оголошуютьсядоповідачі та виступаючі, готується інформаційний стенд. На другому етапівизначним моментом у підготовці конференції є її змістова сторона. У цьомуплані першим помічником є вчитель, який надає допомогу учням, іншим учасникамконференції; переглядає зміст доповідей, аналізує їх; порівнює, зіставляє,прогнозує можливі зіткнення різних думок, поглядів, переконань. Якщовизначаються опоненти доповідачів, то вони теж повинні заздалегідь ознайомитисязі змістом доповідей. При цьому ставиться мета виявлення нової інформації,цікавих статистичних даних, фактів, прикладів з літератури і практичноїдіяльності, які мають узагальнюючий характер і сприяють підвищенню інтересуучнів до певного курсу навчального предмета, в т.ч. до теми конференції.
Практика роботизагальноосвітніх навчальних закладів підтверджує, що доцільно проводитиконференції з таких тем, які дали б змогу використовувати знання учнів зкількох навчальних предметів. При цьому якість конференції підвищується завдякиоб'єднанню зусиль учителів-предметників у її підготовці й проведенні.
Технологія проведенняуроку-конференції така: оголошення теми, виголошення доповідей, співдоповідей,виступів; затвердження регламенту роботи; підтримка робочої обстановки;концентрація уваги учнів на темі конференції, активізаціянавчально-пізнавальної діяльності учасників конференції; дотримання чіткоїпроцедури її проведення; забезпечення позитивної установки на сприйняття зміступовідомлень, відповідного морального і психологічного мікроклімату, атмосфериповаги і довіри.
Підсумки конференції доцільнопідбивати колективно, залучаючи учасників до оцінювання її результативності,використовуючи думки та ідеї опонентів. Для оцінювання ефективності конференціїможна створити журі. У процесі аналізу уроку-конференції доцільно враховуватитакі параметри;
— раціональність вибору темиконференції, постановки навчально-виховних цілей та завдань;
— підготовка конференції(зміст доповідей, співдоповідей, виступів, рекомендацій, внесених доповідачамияк результату самостійної творчої праці; ознайомлення учнів із запропонованоюлітературою, підготовка наочних та інших ілюстративно-демонстраційнихматеріалів);
— дотримання процедурипроведення уроку-конференції (повідомлення теми, регламенту роботи;психологічна настроєність на сприйняття та обговорення інформації учасникамиконференції);
— дисципліна учнів під часпроведення конференції, зацікавленість змістом доповідей та повідомлень;
— зміст конференції (глибина,повнота розкриття теми; зміст окремих доповідей, читання напам'ять уривків,цитат з літературних джерел, використання наочних матеріалів; ораторськіздібності доповідачів, літературний стиль, грамотність і чистота мови);
— ефективність конференції(формування світогляду учнів; поглиблення й розширення діапазону знань у ційгалузі науки; формування навичок самостійної роботи з літературою та їїаналізу, умінь писати доповіді, виступати публічно перед своїми однолітками істаршими; виховання почуття відповідальності; задоволення учнів від проведеноїконференції).
/>/>Урок-диспут
Слово «диспут» латинськогопоходження і означає «міркую», «суперечу». Диспут — одна із форм навчальноїроботи з учнями, яка допомагає розвивати їхні самостійність, логічне мислення,соціальну та моральну зрілість, формувати особисті погляди та переконання. Підчас диспуту з'являються можливості впливу на інтелектуальну та емоційну сфериособистості учня, збудження його зацікавленості у пошуку істини. Окрім цього, впроцесі диспуту створюються умови для реалізації демократичних засад навчання.«Навчання в диспуті сприяє розвитку критики та самокритики, культури мови талогічного мислення, навчає умінню опановувати та перевіряти правильність своїхпоглядів і, переконань» [19].
У процесі диспуту учніобговорюють не тільки запропоновані вчителем питання, а й ті, які виникли підчас підготовки до диспуту. Крім того, учні набувають умінь та навичоксамостійної роботи з різними джерелами інформації; оволодівають методамианалізу і синтезу; формують уміння узагальнювати, робити висновки вноситипропозиції. Під час диспуту, тобто зіткнення різних поглядів та думок, знання учнівуточнюються, поглиблюються, коригуються; діти вчаться аргументовано захищативласні думки, переконання, ідеї. У цьому плані диспут є одним із засобівперетворення знань на переконання.
Диспут і конференція маютьбагато спільного. Передусім, вони розраховані на високий рівень ерудиції,активності та самостійності учнів. Разом з тим диспут суттєво відрізняється відконференції тим, що він меншою мірою запрограмований як за змістом, так і заформами проведення. Диспут вимагає чіткого вичленування предмета обговорення ізабезпечує широкі можливості розв'язання суперечок. Успіх уроку-диспутузабезпечують серйозна та старанна підготовка до нього вчителя та учнів,актуальність теми, характер його проведення.
Учителеві необхідно чітковизначити та сформулювати тему диспуту, поставити мету і завдання, розробитисистему питань, контрпитань, які найбільш повно розкривають зміст теми:провести інструктаж учнів, тобто ознайомити їх з темою диспуту, змістом питань,із яких вони повинні висловлювати свої думки, літературою та іншимиматеріалами; порадити звернутися до інших можливих джерел інформації (батьків,учених, журналістів, ветеранів війни, героїв праці, засобів масовоїінформації). Диспути не повинні бути дуже широко-плановими, громіздкими. У процесіпідготовки до диспуту учні повинні самостійно осмислити проблему та її основніаспекти, підготувати необхідну й достатню інформацію щодо суті проблеми,прагнути до висловлення своїх суджень з того чи іншого питання, обмінятисядумками (індивідуально чи в групі), підготувати відповідний інформаційнийматеріал для підтвердження своїх думок та суджень.
Технологія проведенняуроку-диспуту така: повідомлення теми, цілей і завдань диспуту; ознайомлення знаочними посібниками, виставкою та іншими дидактичними матеріалами; спрямуванняучнів на відвертість, уважне і шанобливе ставлення до думок інших; обґрунтуваннясвоїх переконань, висновків. Управління диспутом з боку вчителя вимагаєтактовності, коректності, уміння спрямовувати виступ учнів на об'єктивнерозкриття суттєвих сторін проблеми, формування умінь учнів оперувати фактами,переконувати в істинності чи хибності висловлюваних суджень [19].
Зацікавленість у диспутізростає, як правило, у процесі його проведення. Це залежить від того, якучитель ставить запитання, стимулює самостійність висловлювань і суджень учнів,спонукає до взаєморозуміння, співробітництва, забезпечує єдність цілей таустремлінь.
Важливо також дотримуватисявимог до диспуту. Це вільний обмін думками; на диспуті всі активні; коженвиступає і критикує будь-які положення, з якими він не згоден; головне удиспуті — факти, логіка, уміння доводити; міміка, жести, вигуки як аргументи неприймаються.
Підбиваючи підсумки диспуту,слід оцінювати не тільки зміст виступів, а й форму їх виголошення; звертатиувагу на сформованість умінь учнів правильно відстоювати свої думки тапереконання.
У процесі аналізууроку-диспуту слід зосередити увагу на таких параметрах:
— доцільність вибору іпостановки теми диспуту;
— якість підготовки додиспуту (вивчення учням і навчального матеріалу теми, ознайомлення злітературою, консультації, обмін думками, аналіз анкетних даних, зосередженняуваги учнів на провідній меті та аспектах диспуту);
— організаційна робота зпідготовки до уроку-диспуту (психолого-педагогічна мотивація доцільностіобраної теми диспуту, визначення часу та місця проведення, підготовка наочностіТЗН, тематичної символіки;
— дотримання вчителем вимогдо проведення диспуту;
— зміст диспуту (глибиназнання учителем та учнями проблеми диспуту, основних теоретичних положень темидиспуту відомих учених, письменників, діячів інших сфер науки і культури;теоретична і практична значущість теми диспуту, логіка та доказовість думок,зосередження уваги на головному, істотному; підведення учнів до самостійнихвисновків, узагальнень, корекції; етика поведінки учасників диспуту);
— процедура проведенняуроку-диспуту (постановка питань, мобілізація та активізація уваги, керуванняпізнавальною діяльністю учнів; дотримання такту й культури узагальнення різнихдумок, суджень);
— роль учителя у диспуті(провідна, непомітна, опосередкована, невимушена, авторитарна);
— дисципліна учнів у процесідиспуту, дотримання правил диспуту;
— підбиття підсумків диспуту(оцінювання правильності розуміння й коментування учнями теми, провідних її ідейта аспектів; активність і самостійність суджень учнів; уміння учнівпідкріплювати прикладами ті чи інші положення, судження, пов'язувати їх ізжиттям суспільства, школи, класу).
/>/>Урок-залік
Залік — це форма перевіркинавчальних досягнень учнів з вивченої теми чи розділу курсу навчальногопредмета. Його метою є оцінювання навчальних досліджень, систематизація,узагальнення та поглиблення знань, усунення прогалин у знаннях учнів.
Ефективність уроку-залікузначною мірою залежить від його підготовки. Передусім учителеві слідвизначитися, чи доцільно проводити залік з даної теми чи розділу навчальногокурсу. Як правило, на урок-залік виносяться головні теми курсу предмета, тобтонайбільш значущі та найскладніші для засвоєння учнями. У процесі підготовки дозаліку вчитель добирає відповідний матеріал, виділяє в ньому головне, істотне,складає перелік питань, що охоплюють основний зміст розділу, закони, теорії,ідеї, алгоритми; і розробляє диференційовані завдання практичного ітеоретичного характеру. Питання, що виносяться на залік, доцільно формулюватитак, щоб відповіді на них були розраховані на виявлення в учнів уміньаналізувати, зіставляти, узагальнювати, систематизувати, робити висновки і пропозиції, тобто рівнязагально-навчальних навичок та умінь [2].
Учителю слід скласти, перелікдодаткових питань, які можна було б поставити учням у разі необхідності. Крімтого, до заліку потрібно підготувати довідкову літературу, методичні посібники,підручники, демонстраційний матеріал, ТЗН та інші і види наочних матеріалів(таблиці, малюнки, схеми, і графіки, комп'ютер), використання яких допомагало боб'єктивніше виявити знання учнів з визначеної для заліку теми.
Важливими сторонамипроведення уроку-заліку є підготовка до нього учнів та технологія йогопроведення. Учні заздалегідь ознайомлюються з питаннями, що виносяться назалік, виконують завдання практичного характеру, аналогічні тим завданням, щовключені до заліку. У процесі підготовки до заліку учні класу можуть бутирозподілені на групи за рівнем підготовки та інтересами; для кожної групивизначаються консультанти з-поміж сильних учнів.
Що стосується технологипроведення заліку, то вона може бути різною. Питання та навчальні завдання учніможуть отримувати методом «жеребкування» або за картками, що містять питання ізавдання, розраховані на виявлення системних знань, практичних умінь та навичокучнів. Питання вчитель ставить усно з урахуванням індивідуальних особливостейта рівня знань учнів. Відповіді можуть бути усними, письмовими (на дошці, взошиті) та оцінюються вчителем. Урок-залік можна провести як громадський оглядзнань. При цьому обирається журі (учитель, представник батьківського комітету,класу, виробничник, делегат від учнів, представник адміністраціїзагальноосвітнього навчального закладу, член ради школи).
На ефективність уроку-залікузначною мірою впливають створення сприятливого мікроклімату, забезпеченняпозитивного емоційного настрою, атмосфера доброзичливості, співробітництва таспівдружності, дотримання педагогічного такту.
Урок-залік — це не тількиконтроль за навчальними досягненнями учнів, але й важливий стимулюючий чинникїх навчально-пізнавальної діяльності. Позитивна оцінка на заліку надає учнямупевненості, підвищує їх інтерес до вивчення даного предмета, формує позитивнеставлення до навчальної роботи та її результатів, тобто урок-залік має потужнийвиховний потенціал, який повинен уміло реалізуватися вчителем [11].
Підбиття підсумків заліку єобов'язковим його компонентом. Учитель повідомляє учням оцінки, отримані підчас заліку, відзначає найбільш повні, глибокі та оригінальні відповіді,аналізує (можливо, і спільно з учнями) помилки, неточності у відповідях, даєрекомендації окремим учням щодо поглиблення та систематизації знань, усуненняпрогалин у засвоєнні навчального матеріалу. Результати заліку, крім виставленняоцінок у щоденниках учнів, можуть висвітлюватися на екрані змагань, пошкільному радіо, на класних зборах, шкільних лінійках.
У процесі аналізу уроку-залікуслід зосередити увагу на таких параметрах:
— доцільність проведеннязаліку з даної теми з точки зору її теоретичної та практичної значущості,складності;
— підготовка вчителя дозаліку (визначення змісту та обсягу навчального матеріалу, що виноситься назалік; організація та проведення консультацій);
— підготовка учнів до заліку(організація індивідуальної та самостійної роботи в групах, зосередження увагина засвоєнні головного, істотного);
— вибір форми проведеннязаліку та її педагогічна доцільність (письмова перевірка, усне опитування —фронтальне, групове, індивідуальне, самоконтроль, взаємоконтролі);
— диференційований підхід доучнів під час заліку;
— організація та забезпеченнядисципліни учнів під час заліку;
— облік рівня навчальнихдосягнень учнів;
— раціональність технологіїпроведення заліку, дозування часу на опитування одного учня;
— стимулюючий та виховний вплив уроку-заліку нанавчально-пізнавальну діяльність учнів, інтерес до вивчення даного предмета;
— підбиття підсумків залікута визначення форми оголошення його результатів.
Підбиття вчителем підсумківзаліку не повинно зводитися лише до виставлення оцінок та їх коментування. Метавчителя — виявити, як учні засвоїли тему (міцно, глибоко, поверхово), яківідповіді були найкращими, яких навичок набули учні в результаті вивчення теми,наскільки вони просунулися вперед у своєму розвитку, які були недоліки у змістіта організації заліку.
/>/>Лабораторна робота
Лабораторна робота є одним ізвидів обов'язкових самостійних робіт учнів. Вона передбачена навчальним планоміз низки навчальних предметів і проводиться під керівництвом учителя іззастосуванням спеціальних приладів, матеріалів, інструментів та інших засобів навчання.
Лабораторна роботабезпосередньо пов'язана з правилами проведення шкільних занять. Вона сприяєреалізації міжпредметних зв'язків, зв'язку теорії з практикою, розвиткуінтелектуально-пізнавальної активності учнів. Крім того, проведеннялабораторної роботи забезпечує реалізацію єдності пізнавальної та практичноїдіяльності учнів у процесі вивчення основ наук; залучення низки аналізаторів,які сприяють прискоренню процесу формування наукових знань учнів, уміньвикористання методів науково-дослідної діяльності [16].
Лабораторна робота — органічна частина навчально-виховногопроцесу. Вона безпосередньо пов'язана з навчальним експериментом, дослідами,виконанням домашніх експериментальних завдань, розв'язуванням задач звикористанням спостережень та дослідів. При цьому повною мірою проявляєтьсяроль експерименту як джерела знань та критерію істинності теорії. У процесілабораторної роботи учні набувають навичок використання приладів, лабораторногообладнання, апаратури, технічних засобів, зокрема, комп'ютерної техніки. Вониоволодівають умінням обробки результатів експерименту та вимірювань; навичкамиузагальнення та систематизації явищ природи; ознайомлюються з основами технікита технології процесів сучасного виробництва. Лабораторна робота сприяє формуваннюв учнів матеріалістичних поглядів на природу, переконаності у можливості їїпізнання; умінь виявляти причинно-наслідкові зв'язки, функціональні залежностіміж фактами, явищами і процесами. Значну частину лабораторної роботи займаютьспостереження та експеримент, у тому числі уявний. Уявний експеримент — цеаналіз такої ситуації, яку в принципі відтворити неможливо, тобто це формамислення, в якій реальні моделі замінені ідеалізованими уявленнями про них.Можна сказати, що уявний експеримент — це програвання у людському розумі деякихідеалізованих ситуацій. Він є ефективним способом реалізації прогностичноїфункції науки в умовах шкільного експерименту, що здійснюється в процесілабораторної роботи.
/>/>/>Урок-гра, його характеристика
Формування культури школярів у данийчас розглядається в якості однієї з актуальних педагогічних проблем. Підвищеннюефективності цього процесу сприяє оптимальне сполучення традиційних іінноваційних методів, форм і засобів виховання. Так, останнім часом все частішестали використовуватися ігри біологічного та екологічного змісту. Гра — нерозвага і забава, а один із серйозних засобів педагогічного впливу на дітей.Ушинський відзначав, що в грі формуються всі сторони душі людини: його розум,його серце, його воля.
У дитячі роки гра є основним видомдіяльності людини. Заїї допомогою діти пізнають світ і беруть участь унавколишньому житті.
Не даремно гру називають королевоюдитинства. Без гри і романтики дітям жити нудно, нецікаво [3].
Гра виступає одночасно в двох часовихвимірах: у теперішньому і в майбутньому. З одного боку, вона дарує щохвилиннурадість, задоволенні актуальні невідкладні потреби, з другого — спрямована вмайбутнє, оскільки в ній формуються чи закріплюються риси характеру, формуютьсявміння, розвиваються здібності, необхідні особистості для виконання соціальних,професійних, творчих функцій в майбутньому. У будь-якій грі розвиваєтьсяувага,спостережливість, кмітливість.
Під час гри діти, як правило, уважні,зосереджені і дисципліновані.
Включення до уроку дидактичних ігорробить процес навчання цікавим створює у дітей бадьорий робочий настрій,полегшує засвоєння навчального матеріалу. У шкільні роки основним видомдіяльності дитини стає навчання. Проте гра залишається важливим засобом не лишевідпочинку, а й творчогопізнання життя.
Різноманітні ігрові дії, за допомогоюяких розв'язується те чи інше розумове завдання, підтримують і посилюютьінтерес дітей до навчального предмету. Гра має розглядатися як незаміннийважіль розумового розвитку дитини.
Дитячі ігри надзвичайно різноманітніпо змісту, характеру, організації, тому їх точна класифікація ускладнена. Усучасній літературі й у практиці розрізняють творчі, ігри й ігри з правилами.Ігри з правилами мають готовий зміст і заздалегідь установлену послідовністьдій. Їх можна умовно розділити за способом і характером проведення [5].
Серед ігор з правилами розрізняють:
1. Рухливі ігри: драматичні ігри:виробничі (мисливські, рибальські, скотарські, землеробські і т.д.); побутові(суспільні і сімейні); спортивні ігри.
2. Дидактичні ігри: предметні (восновному, це дидактичні іграшки, матеріали); настільно-друковані (лото,доміно, розрізні картинки, лабіринти, кросворди й ін.); словесні ігри-вправи;ігри-припущення; ігри-загадки; ігри-вікторини («Що? Де? Коли?»,«Поле чудес», «Щасливий випадок» і ін.).
3. Ігри з перевтіленням: рольові –пізнавальні, ділові (прес-конференції, симпозіуми і т.д.), сюжетно-рольові(спектакль, заочна подорож, суд і т.д.), імітаційні, ситуаційні.
4. Комп'ютерні ігри.
У навчальному процесі гру можназастосувати практично на кожнім етапі уроку — при проведенні опитування ізакріпленні матеріалу, як домашнє завдання (наприклад, кросворд) або ж як варіантпроведення узагальнюючого уроку. Однак ефективність використання гри на уроцідосягається лише в сполученні з іншими (неігровими) методами і засобаминавчання.
Гра також може з успіхомвикористовуватися в позаурочній роботі зі школярами і розглядатися як форма,засіб і метод екологічного виховання. Роль гри в екологічному вихованнівизначається тим, що вона сприяє розширенню знань дитини про природу,формуванню моральних уявлень; розвиває в дітей здатність пророкувати наслідок;формує в учнів потребу позитивного впливу на природу.
Ігри, використовувані в екологічномувихованні підлітків і юнацтва, різні за формою і змістом: дидактичні ігри,рольової, ділової, імітаційні, гри-вікторини, комп'ютерні; гри-вправи(кросворди, ребуси, чайнворди, шаради, головоломки, анаграми, лото, поясненняприслів'їв і приказок); гри-подорожі («Подорож по земній кулі з Червоноюкнигою», «Слідом за водяною краплею» і т.д.); гри-змагання(можуть включати у себе усі вищевказані види ігор або їхні окремі елементи).
Дидактична гра, на думку фахівців,повинна містити вправи, корисні для розумового розвитку дітей і їх виховання.Тут обов'язкова наявність захоплюючої задачі, вирішення якої вимагає розумовогозусилля, подолання труднощів. Навчання в грі повинне сполучитися з цікавістю,жартом, гумором. Для складання дидактичних ігор біологічного характеру можнавикористовувати прислів'я і приказки. З них можна скласти лото. Для цьоговибираються прислів'я і приказки, що мають екологічний зміст («Багато лісу- збережи, мало лісу — посади»; «Не плюй у колодязь — придасться водинапитися»; «Одне дерево зрубав — посади сорок»; «Лелека надаху — мир на Землі» і т.д.). Кожне виречення розбивається на дві змістовнічастини, що записуються на різних картках. Суть гри: скласти картки таким чином,щоб вийшло прислів'я.
Ігри-вікторини — найбільшрозповсюджений і популярний вид ігор, використовуваних у школі. Вікторинискладаються за принципом «питання — відповідь» і сьогодні здобуваютьсамі різноманітні форми («Що? Де? Коли?», «Щасливий випадок»,«Брейн-ринг» і ін.) [3].
Рольові ігри — діяльність, у якійдіти беруть на себе ролі (функції) дорослих людей і в спеціально створюванихігрових умовах відтворюють діяльність дорослих і відносини між ними. Ученьвиступає від імені відповідальної особи: суспільного або політичного діяча,ученого, адміністратора, судді або технічного фахівця. По ходу гри,відповідаючи на питання про сформовану ситуацію, учень вибирає найбільшпереконливі факти і явища.
Педагоги рекомендують при виборі темивиходити з реальних, що мали місце в житті фактів. Особливе значення в цьомувипадку здобувають різні місцеві, державні і міжнародні події, у яких особливояскраво виявляються актуальні проблеми охорони природного середовища.
Ділові ігри — метод імітаціїприйняття управлінських рішень у різних виробничих ситуаціях у ході гри зазаданими правилами. Ділові ігри припускають чітке пояснення моделі гри,механізму взаємодії учасників, правил поведінки, а також облік не тількиступеня підготовки учасників гри, але і їхніх психологічних особливостей. Ушколі організувати ділову гру важко, тому що її проведення вимагає визначенихпрофесійних знань і умінь [2].
Імітаційні ігри останнім часомвикликають особливий інтерес учителів. Вони дозволяють моделювати івідтворювати різні явища, процеси, навіть історичний дослід. У динамічнійігровій формі удається виявити віддалені наслідки природної і людськоїдіяльності. Імітаційна гра дозволяє охопити одночасно процеси, що займають уприродній природі багато десятиліть, «стиснути» їх у масштабі ігровогочасу, одержуючи досить повну картину можливих природних і соціальних процесів.Як правило, ці ігри починаються зі створення умовної ситуації. Потім учительпропонує змінити якийсь параметр даної моделі і надає учасникам можливістьдіяти і досліджувати альтернативні варіанти прийняття рішень.
Комп'ютерні ігри. Навчальні програмиможна розділити на наступні групи: демонстраційні програми; програми-тренажери;моделюючі програми. Застосування комп'ютера дозволяє вчителеві моделюватискладні біологічні, хімічні, екологічні, соціологічні процеси, виділяючи їхніосновні моменти.
Практика сучасної школи багатарозмаїттям яскравих форм групової діяльності. Вони не мають потреби в тривалійпідготовці, в своїй основі гуманистичні і по своїй організації дуже прості,можуть ефективно використовуватися в екологічному вихованні. Н.Е.Щурковарекомендує наступні види ігор: презентація світу, соціодрама, інтелектуальнийаукціон.
Використання всієї розмаїтості ігор унавчальній і виховній роботі підвищує засвоєння знань і формує культуру вцілому. Однак варто пам'ятати, що не існує універсальної гри, придатноїабсолютно для всіх учнів. Та сама гра в різних класах проходить по-різному.Необхідна її адаптація до конкретних умов проведення [20].
РОЗДІЛ3. МЕТОДИЧНІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОВЕДЕННЯ УРОКІВ З ТЕМИ „МЕТАЛИ”3.1 Тематичнепланування теми „Метали”
Тема „Метали” вивчається в 9 класі в середині другогосеместру навчального року, на вивчення теми передбачено програмою 22 години.Тематичне планування представлено в табл. 3.1.