Міністерствоосвіти і науки України
Приватнийвищий навчальний заклад
Міжнароднийекономіко-гуманітарний університет
ім.С. Дем’янчука
Інститутпедагогічної освіти
Кафедрапедагогіки
Рефератз
порівняльноїпедагогіки
на тему:«Освітав Китаї.»
м.Рівне 2008 рік
Освіта в Китаї.
Сучасна система освіти в КНР має ряд специфічних рис, якщо порівнювати їїіз зарубіжними аналогами. Так, на відміну від ще одного азіатського велетня — Індії, Китай є країною з високим і швидко росте рівнем письменності населення,у тому числі селянського (становлячого основну масу населення в обох країнах).Безграмотними в Китаї залишаються лише 15-17% дорослого населення (47% в Індії,61% в Бангладеш, 59% в Пакистані, 27% в Ірані, 17% в Туреччині, 15% вІндонезії). Ще краще у КНР інший важливий індикатор — частка безграмотних жіноку віковій групі 15-24 року. Він показує ефективність боротьби з неписьменністюза останні двадцять років і побічно свідчить про положення жінок в сім'ї і суспільстві.В Китаї вказаний показник складає всього 4%. Цей же індикатор досягає 44% вІндії, 63% в Бангладеш, 61% в Пакистані, 10% в Ірані, 8% в Туреччині, 4% вІндонезії.
Система освіти в КНР, як і скрізь, включає початкову і середню школу, атакож вища і середня спеціальна освіта. В початковій школі в Китаї вчитьсяпорядка 140 млн. людина, термін навчання — шість років. В 1996 році в початковушколу в Китаї поступило 98,8% дітей 6-річного віку. В середній школі (розбитоїна два ступені по три роки) налічується близько 60 млн. учнів. У Вузах КНРнавчається приблизно 3 млн. студентів. Термін навчання — 4-5 років. Число Вузіві університетів небагато чим більше 1 тис.
За останні двадцять років вчені ступені в країні отримали понад 300 тис.кандидатів і 20 тис. докторів наук. Підготовку дисертацій ведуть в даний час160 тис. аспірантів.
Перевершуючи більшість азіатських країн по широті обхвату населеннябазовою освітою, Китай помітно поступається їм по відносному числу студентів.Частково цим пояснюється порівняно невисока (хоча і має тенденцію до зростання)частка витрат на освіту у ВВП країни (2,6). Необхідно згадати ще двіобставини. По-перше, в Китаї існує розгалужена сіть професійно-технічних,педагогічних і медичних училищ (понад 4 млн. вчаться, термін навчання — 2-4роки), а також широко поширені різноманітні форми продовження загальної освітиі підвищення професійної кваліфікації дорослих (такими формами навчанняохоплено більше 12 млн. людина). Крім цього існує і система професійноїперепідготовки для осіб, що втратили роботу на державних підприємствах.По-друге, величезну роль в підвищенні професійної письменності і технічнійкваліфікації населення грають засоби масової інформації, у тому числі численніосвітні програми телебачення, що стало в 90-е роки загальнодоступним — вслід запрактично повною електрифікацією села.
За роки реформ 280 тис. китайських студентів були послано за рубіж, понад100 тис. вже повернулися на батьківщину. В деяких регіонах США і Австраліїмісцеві жителі вже жартують, що університет — це місце, де російські викладачіучать китайських студентів. Знаходячись за рубежем, китайські студенти незміннопривертають увагу своєю старанністю і порівняно високою базовою підготовкою потаких предметах, як математика, фізика, біологія. Звертає на себе увагувиключно широка географія зарубіжного навчання: в даний час студентів з КНРприймають понад 100 країн.
У свою чергу, Китай активно привертає іноземних фахівців і викладачів вуніверситети і технопарки. В країні в 2000 році існувало понад 120 зон розвиткуі освоєння нових технологій (технопарків); найстаріший і найбільший з нихзнаходиться в Пекіні. Систему освіти в Китаї часто кваліфікують як«прагматичну», «егалітарну», «демократичну» доцих визначень варто додати слово «селективна». Вірогідність дістатисядо більш високих ступенів освіти для середнього китайця невелика: в результатіцю можливість реалізують, як правило, лише найздібніші учні. Вступ же до ВУЗУ — справжнє свято для талановитого випускника середньої школи вищого ступеня: конкурсив окремі університети досягають 200-300 чоловік на місце. Обдаровані діти імолоді люди в Китаї, як правило, користуються різними пільгами при просуванніпо освітнім «сходам» — до їх послуг державні стипендії, субсидіїпідприємств, організацій і тому подібне. Платна освіта поки що не отримала дужеширокого упровадження, при цьому у Вузи «платники» поступають назагальних підставах. Частіше зустрічається оплата навчання підприємством, наякому працював студент. Більшість же студентів дістає вищу освіту безкоштовно.Вибірковість системи вищої освіти виявляється ще в одному пункті: Вузи країнирозділені на дещо ієрархічних категорій. Залежно від числа балів, отриманих навипускному шкільному іспиті (що проводиться в Китаї одночасно по всій країні),майбутній абітурієнт може претендувати на допуск до вступних іспитів лише доВУЗУ відповідної набраним балам категорії (або більш низької категорії, що,зрозуміло, не забороняється).
Перераховані обставини пояснюють збереження найвищого престижу освіти,властивої китайській культурній традиції, а також особливе положення так званихпровідних Вузів і університетів країни.
В 1997-1998 роках в КНР була в черговий раз істотно підвищена заробітнаплатня викладачів і наукових співробітників. Базові оклади професорів дев'ятипровідних університетів країни (Пекінський, Циньхуа, Нанкинській, Фуданьській,Чжуншаньській і ін.) складають тепер порядка 500 дол. в місяць (проти 250-300 вінших університетах і Вузах), педагоги і науковці мають пільги при придбанніжитла, у ряді провінцій особам з науковими ступенями надаються різніпослаблення при народженні другої дитини. При цьому, оцінюючи величину зарплатив КНР, слід врахувати куди більш низький рівень цін на основні споживацькітовари і послуги в цій країні. Він, як мінімум, втричі нижче, ніж в розвинутихкраїнах.
Ще одна особливість КНР — значне переважання в програмах Вузівськогоутворення природно-технічних і прикладних дисциплін (порядка 60% студентськихмісць, проти 14% в США, 18% в Голландії, 22% в Таїланді, 26% в Японії, 30% вМалайзії). Таким чином, гуманітарії (за виключенням, мабуть, соціологів) — відносно мала частина студентства, якщо порівнювати Китай з розвинутимикраїнами або азіатськими сусідами. Як підтримка пропорцій, що склалися, міжосвітніми установами різного рівня і профілю, так і зміст програм навчаннязнаходяться в КНР під строгим державним контролем. Деякі убачають в цьомунебажання керівництва сильно збільшувати прошарок молодих городян згуманітарною освітою, нерідко представляючих загрозу соціально-політичноїстабільності. Річ у тому, що багато сусідів Китаю вже давно зіткнулися з цієюпроблемою, у тому числі через перевиробництво колись модних спеціальностей:економістів, юристів, журналістів і тому подібних. Багато випускників з«престижними професіями» виявляються без роботи, поповнюючи рядиактивних міських низів і провокуючи молодіжне і студентське безладдя. Втім,підтримка існуючої структури Вузівських курсів в Китаї може бути продиктованийі звичайними міркуваннями економії.
В Китаї налічується близько мільйона учбових закладів різних ступенів іпрофілів, в яких навчаються більше 200 мільйонів чоловік. Закони Китаю даютьправо на отримання освіти кожній людині, у тому числі представникамнаціональних меншин, дітям, жінкам і інвалідам.
Система освіти в Китаї включає базисну освіту (дошкільне, загальнепочаткове і середнє), середню професійно-технічну, загальну вищу освіту іосвіту для дорослих.
Китайський уряд надає важливе значення розповсюдженню базисної освіти.Після обнародування в 1986 році «Закону КНР про обов'язкову освіту» вбільшості районів країни було введено обов'язкове початкове навчання. В крупнихмістах і деяких економічно розвинутих районах вводиться обов'язкове середнєутворення першого ступеня.
По всій країні до початкової школи вступають 97,7 відсотки дітейшкільного віку, з яких 98,1 відсотки можуть її закінчити. Приблизно 73 відсоткипідлітків вступають до середньої школи першого ступеня, а 44,1 відсотки їївипускників продовжують свою подальшу освіту. Понад половину дітей з труднощамив розвитку можуть отримати освіту в дитячих садах і школах для глухонімих,недоумкуватих і дітей, що мають інші порушення розвитку.
Загальний рівень розвитку освіти в Китаї залишається порівняно відсталимчерез численність населення і нерівномірності економічного і культурногорозвитку різних районів країни. Лише 10 відсотків китайців відповідного вікумають нагоду пройти систематичне професійно-технічне навчання на етапісередньої школи другого ступеня. Щорічно 12,5 мільйони випускників початковоїшколи і першого ступеня середньої школи не мають нагоди вчитися далі, ібільшість з них поступає на роботу, не проходячи необхідногопрофесійно-технічного навчання і підготовки. За даними загального переписунаселення 1990 року, відносно низький відсоток китайців мають середняспеціальна освіта, вузи з повною і скороченою програмою, що закінчили,складають 1,87 відсотки, випускники середніх спеціальних учбових закладів — 2,07 відсотки, а люди з утворенням середньої школи першого ступеня і нижче — 87,06 відсотки.
Недержавні освітні установи в Китаї
Недержавні освітні установи (НОУ) в Китаї – це учбові заклади, створеніна засоби окремих громадян або підприємств, суспільних організацій, виступаючихяк засновники, а також школи і вузи, організовані на колективні внескинаселення (зокрема, батьків учнів).
Як показали дослідження західних фахівців, участь держави в приватнійосвіті в країнах Східної Азії варіюється від повного самоусунення до посиленогоконтролю і субсидування. Що стосується Китаю, то його сучасну політику відносноНОУ сформували наступні чинники:
1) традиційно патерналістська роль держави, що знаходиться в рамкахконфуціанської цивілізації. Усередині цієї контрольованої центром системи діємогутній приватний сектор, частка якого останніми роками росте;
2) сформована у минулому позиція чисто політичної, але не фінансовоїпідтримки НОУ;
3) ідеологічний поворот від тоталітаризму до офіційно оголошеній урядомКНР в кінці XX в. задачі демократизації суспільства, яка має на увазі активнезалучення громадськості до управління і фінансування освіти.
Освітні організації, створені суспільними силами, їх викладачі і учнікористуються тими ж законними правами, що і державні. До 1997 р. акредитаціюпройшли всі середні і початкові недержавні школи Китаю. По-іншому йде справа звузами: з 1200 всього 21 отримав право видавати дипломи державного зразка.
Головною межею курсу уряду відносно НОУ є те, що, гарантуючи їм політичнупідтримку, керівництво КНР не обіцяло прямих фінансових вливань. Обґрунтовуваннямподібної позиції послужили труднощі перехідного періоду і усвідомленнянереальності бюджетної підтримки НОУ. По запропонованій схемі держава брала насебе не більш третини витрат, пов'язаних з будівництвом шкільних будівель ізакупівлею меблів і устаткування, повністю залишивши на своєму бюджеті зарплатувикладачів (при цьому слід врахувати, що значна частина вчителів в Китаїчислилася в народних школах і їх працю оплачували самі школи).
В “Положеннях...” 1997 р. закріплена заборона на отримання прибутку якмета створення і функціонування НОУ, тобто китайські приватні школи не маютьправа вільно розпоряджатися грошовим залишком. Серед засновників НОУ в Китаї80–90-х рр. приватних осіб було трохи. Чималу частку серед засновників НОУсклали суспільні організації і наукові асоціації. Організовані приватнимипідприємцями або компаніями школи носили їх імена і назви, що підвищувалосоціальний престиж компанії, створюючи їй добру рекламу. Серед засновниківнедержавних шкіл в Китаї сьогодні немало і зарубіжних китайців, якими, крімділових міркувань, рухають ностальгічні мотиви. Але є і реальні державніпривілеї, які стимулюють інтереси всіх, хто займається створенням приватнихучбових закладів в Китаї, – це що надаються урядом КНР не на словах, а на діліподаткові пільги, що стосуються приміщень, транспорту, земельних ділянок. Діє ідодатковий стимул: пришкільні колективні підприємства користуються системоюпільг, яка включає, зокрема, “безстрокове звільнення від прибуткового і деякихінших податків підприємств, встановлених середніми учбовими закладами, ібезстрокову відміну всіх податкових виплат для підприємств, керованихпочатковими школами” От чому фірмам і підприємствам вигідно відкривати пришколах на їх території свої філіали.
Фінансові і юридичні форми створення НОУ в Китаї є п'ятьма основнимимоделями:
1) створення школи при підтримці уряду, тобто на початковому етапіостаннє надає матеріально-технічну допомогу до тих пір, поки школа сама ненакопичить засобу. Наочний приклад цієї моделі – неповна середня школа Юйін вр. Нашсине, створена Асоціацією що вийшли на пенсію педагогів. Вони арендуватиприміщення і частину устаткування державної середньої школи, а оскільки набралибільше учнів, ніж розраховували, той уряд міського району виділив 300 тис.юанів, щоб перевести в інше приміщення початкові класи тієї школи, у якоїзасновники арендувати приміщення, а також допомогло їм з інвентарем іпедагогами.
2) самостійне створіння шкіл одним громадянином або групою осіб (часто набазі вже діючих освітніх установ);
3) створення шкіл за рахунок вкладення капіталу окремими особами абоорганізаціями, співзасновниками НОУ, що стають, спільно з державнимпідприємством або установою.
4) акціонерна форма;
5) сумісне створіння НОУ китайськими і зарубіжними партнерами.
Найбільш поширені в Китаї 90-х рр. перші три форми.
Структура первинного капіталу засновників могла включати власні засобивласників, привернутий капітал в пайовій (акціонерної) формі, а такожбанківські позики, кредити і позики приватних осіб.
Все майно і доходи дозволялося використовувати виключно на розвитокшколи. Інвестиції підприємств в окремих елітні учбові заклади складали в періодвідродження НОУ вельми значну суму. Пояснювалося це не тільки вище переліченимипрестижем і податковими пільгами, можливістю створювати на землі, що купуєтьсяпо пільгових цінам, філіали підприємств, клуби і ін., але також і вигодою відзв'язків з приватним капіталом в особі батьків учнів. Школи, створеніколективним або приватними підприємствами, поступово перетворювалися разом з нимина єдиний холдинговий центр. Проте лише небагато НОУ в Китаї були засновані натакому міцному фундаменті. Для відкриття маленької школи було достатнє 20 тис.юанів, які могли внести на паях декількох чоловік.
Економічний ефект приватного сектора в утворенні КНР виявився достатньояскраво. Як і замислювалося, НОУ полегшили фінансову ношу держави і вже досередини 90-х рр. акумулювали значну кількість суспільних засобів – більше 10млрд. юанів (понад 100 млн. дол.).Тим не менше китайські власті на різних рівняхв 90-е рр. з жалем констатували і чималі фінансові труднощі НОУ. Зокрема, зівсіх джерел фінансування гарантованим залишався, мабуть, єдиний – внески занавчання. Платня за навчання залишається в даний час для більшості китайськихНОУ і основним джерелом покриття поточних витрат. Оскільки 90% недержавнихучбових закладів в Китаї – інтернатного типу, то в оплату входить і мешканнявчаться. Загальна сума платні за навчання складається з декількох видів внесківна сприяння розвитку школи, за навчання, за гуртожиток і ін.
Внески в НОУ залежать від безлічі чинників і різко коливаються попровінціях. Деякі школи варіюють платню за навчання залежно від успішностіучнів, знижуючи її відмінникам і збільшуючи неуспішним. Форми стягуваннявнесків за навчання різноманітні. В основному по країні це робиться раз всеместр. В даний час китайські НОУ переживають наступні труднощі:
1) несформованість базового освітнього ринку, такого необхідного дляповного розкриття ролі ринкових відносин в оптимізації розподілу освітніхресурсів. Він повинен включати ринок капіталу, приміщень, устаткування,вчителів (як частина ринку робочої сили). Перешкоджають його створінню перш завсе офіційні освітні структури і урядовці, які віддають перевагу звичномуадміністративному розподілу ресурсів, а не їх вільне переміщення, побоюючисьнегативного впливу цього процесу на державні учбові заклади. Відсутністьосвітнього ринку — одна з причин того, що більшість НОУ в Китаї арендуватиприміщення і устаткування, що, у свою чергу, не стимулює засновників робитивкладення в основний капітал;
2) серйозні проблеми накопичення капіталу; тому зараз в Китаї лунаютьзаклики стимулювати банки до видачі НОУ позик, а уряду пропонується надаватидопомогу учням через систему заохочувальних стипендій, субсидій спеціальногопризначення і студентських позик;
3) відсутність спеціальних фундацій (у відмінність, наприклад від Японії)сприяння розвитку НОУ (при тому, що діють численні фундації підтримки державнихучбових закладів);
4) перешкоди на шляху підвищення ефективності НОУ за рахунок так званоїекономії на масштабах.
Більшість приватних і “народних” шкіл в Китаї невелика за розмірами,чисельність вчаться в них коливається від 100 до 200 чоловік. Крупних шкіл, непоступливих державним або навіть перевершуючих їх за чисельністю вчаться ( 500- 1000 і більш учнів) і території, мало — не більше 10% всіх НОУ.
Китайські фахівці помітили таку закономірність: в крупних містах країнизвичайно представлені всі ступені НОУ (Саме тут створюються “освітні імперії”),в середніх і невеликих переважають середні школи першого ступеня, а в центрахповітів і селищних і в сільській місцевості зосереджуються по перевазіпочаткові школи.
Аналіз соціального складу елітних приватних шкіл Китаю, що вчаться,показує, що вони виникли перш за все у відповідь на диференційований попит,народжений в середовищі нових підприємців, керівників високого рангу,співвітчизників з Тайваню, охочих вчитися на материку. НОУ мають класи малоїнаповнюваності (25–35 чоловік), акцентують вивчення англійської мови з 1 класу(на відміну від державних шкіл, де він вивчається з III класу і в меншомуоб'ємі), оволодіння комп'ютером, естетичне виховання (в основному музичне),розвиток індивідуальних здібностей і т.п. Поява НОУ в Китаї збільшила кількістьшкіл з різними ухилами (художніх, спортивних), експериментальних і додатковихучбових закладів, сприяло створенню широкої сіті неформальної освіти.
В цілому НОУ повинні строго слідувати учбовим програмам, розробленимДержавним комітетом за освітою і відповідними відомствами на рівні провінцій,автономних районів і міст центрального підкорення (Пекін, Шанхай). Проте вонимають нагоду підвищувати якість навчання за рахунок включення різних додатковихкурсів з урахуванням індивідуальних потреб вчаться і ринкового попиту. У разіпроведення експерименту дозволяється самостійно визначати також і учбовупрограму, але неодмінною умовою є консультації з фахівцями з адміністративнихорганів освіти.
Недержавним вузам надано право самим вибирати навчальні посібники івизначати набір спеціальностей. Їх учбові програми можуть бути орієнтований нанасущні потреби місцевої економіки з метою заповнити пустки, що залишаютьсядержавними учбовими закладами.
Поява НОУ дала можливість різко підвищити ефективність використовуваннялюдських, фінансових і матеріальних ресурсів – в них працюють що вийшли напенсію досвідчені вчителі, оплата їх праці тісно ув'язується з навантаженням ікваліфікацією. Вони мають добре оснащені комп'ютерні класи, лінгафоннікабінети, лабораторії, устаткування яких, на відміну від більшості державнихшкіл, використовується і у вечірнє, і в канікулярний час.
З другого боку – вказані особливості НОУ викликають тривогу властей втому значенні, що потенційно вони можуть сприяти елітарності випускників,перетворенню їх в опозиціонерів або носіїв чужих в даному суспільстві ідей іцінностей. Крім того, орієнтація багатьох елітних приватних шкіл і вузів Китаюна підготовку випускників до продовження навчання за рубежем спричиняє за собою“витік мізків”.
Показником ефективності роботи учбових закладів є запитана їхвипускників. За 1992–1994 рр. більше 85% випускників-очників приватнихпекінських вузів були прийняті на роботу за профілем, їх теоретична підготовкаі практичні навики не поступалися рівню випускників державних вузів.