МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВАТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
Кафедра політології
/>
з дисципліни «Політологія»
студента групи, курсу
спеціальності “Економіка підприємства”
заочної форми навчання
shura19@yandex.ru
Викладач:
РІВНЕ — 2003
Тема №17: Політична культура якрівнева характеристика розвитку політичної системи суспільства
ЗМІСТ
сторінка
1. Сутність і функціїполітичної культури…3
2. Політичнасвідомість і поведінка в структурі політичної культури
соціального суб’єкта. Політичнаідеологія… 6
3. Типи політичної культури…10
4. Сучасний стан та проблема підвищення політичноїкультури в Україні… 11
Література…13
Номер залікової книжки –
1. Сутність і функціїполітичної культури.
Процеси перетворень в суспільстві потребуютьадекватних змін у сфері політичної свідомості та політичної культури.Становлення демократичного суспільства потребує якісно нових засад суспільноївзаємодії, відносин між особистістю та державою. Політичні знання та культураполітичної поведінки необхідні кожному, то вони є запорукою захисту власноїгідності, свободи і прав.
Байдужість людини до політичного життя,відсутність політичної освіти сприяють можливості маніпулювання нею.Суспільство, що бажає зберегти свободу, повинно усвідомити своювідповідальність за власну долю, долю країни. Отже, необхідно формуванняціннісних орієнтацій, настанов та моделей поведінки, які б відповідали вимогамстановлення та збереження демократичної держави.
Що ж є політична свідомість та політичнакультура? В чому полягає їх специфіка відносно різних типів суспільноївзаємодії? Для того, щоб це з’ясувати, розглянемо в лекції такі питання.
Поняття політичної культури зараз стійкоувійшло в склад ключових категорій політичної науки. Це зумовлене тим, щополітичний процес при всіх притаманних йому випадковостях, непередбаченихподіях, альтернативності ситуацій, що виникають, підкоряється внутрішнімзакономірностям, що не можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, аніз психології. Дослідження в області політичної культури допомагають глибшепобачити закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомостіі поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної культуридає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи в межахідентичних політичних систем, але ж виховані на різних цінностях та маючирізноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж політичніподії, по-різному поводять себе в одних і тих же політичних ситуаціях.
Термін культура (“cultura”) з’явився уСтародавньому Римі і означав для римлян не що інше як обробку землі,вирощування. Увійшовши в буденну людську мову, в ході частого вживання, цеслово втратило свій первісний зміст і стало означати найрізноманітніші аспектилюдської поведінки, а також види діяльності. У тому числі стало досить вживанесловосполучення “політична культура”, “рівень політичної культури” і т.п.
Поглиблене вивчення політичної культури дає,крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретніполітико-управлінські рішення, передбачити певні міри, що забезпечатьефективність їх реалізації.
Свої витоки проблема політичної культури берев працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань нравів, соціальноїетики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знаньпро політику і їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядатияк зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття «політичнакультура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст.Згодом, особливо в кінці XIX – початку XX ст. дана категорія використовується вполітичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі, івченими Росії: В.І.Гер’є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.
В 50-і роки нашого сторіччя в західнійполітології виникає теоретичне спрямування, що досліджує соціокультурний зміст, процесів, в основі якого було розуміння зумовленості політики культурою.Теорія політичної культури відбила прагнення дослідників подолати формальні,інституалізовані методи вивчення політики. Основна увага була спрямована навивчення ціннiсно зумовлених зв'язків між владою і суспільством, виявленнязалежності між процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою.Внесок у розробку теорії політичної культури внесли Г.Алмонд і С.Верба,С.Липсет, М.Дюверже, У.Розенбаум, М.Кроз’є.
Найбільш відоме визначення політичної культуридане Г.Алмондом і С. Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Підполітичною культурою вони розуміють: «...iнтернаціоналізацію політичної системичерез пізнання, почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупністьпсихологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об'єктів.
Даний підхід тяжіє до ототожнення політичноїкультури і політичної свідомості. Прибічники, так званої всеосяжноїінтерпретації, включають в політичну культуру поряд з психологічниминастановами і відповідні їм форми поведінки суб'єктів. Третю групу склали такзвані об’єктивістські підходи, що розкривають зміст політичної культури черезсанкціоновані норми поведінки громадян і груп.
Для четвертої групи уявлень характерно визначенняполітичної культури як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.
Дослідження в області політичної культури ввітчизняній науці були ускладнені.
Політична культура являє собою системуісторично сформованих відносно тривких настанов переконань, уявлень, цінніснихорієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб'єктів політичного процесу. Вонамістить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки ікультуру функціонування політичних інститутів.
Політична культура містить знання прополітику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ,оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторонуполітичних позицій, як наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення допроявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичноїповедінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті.
Слід розрізняти політичну культуру особистостіі політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культуриособистості важливо прищепити усвідомлення його суті і мети політичногопроцесу, знання своїх прав і обов'язків, міру включеності в реалізаціюполітичної влади. Політична культура суспільства – інституалізований інеінституалізований історичний і соціальний досвід національної інаднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючийвплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакшекажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях,традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.
Вивчення політичної культури дає можливістьзрозуміти одну з найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється увпливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямуванняполітичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичнихінститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона –найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового всуспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпеченняналагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політичнанормативність включає людину в сферу прийнятої для даного режиму владиполітичної поведінки.
Комунікативна функція в тому, що черезполітичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечуєтьсяспадкоємність в суспільному розвитку.
Необхідно відзначити, що політична культура єнайбільш консервативний елемент політичної системи. Однак стабiлiзацiяполітичного процесу в Україні, багато в чому залежатиме від перетворень вполiтико-культурній сфері.
Прийнятовиділяти такі функції політичної культури:
— гуманістична (людинотворча), тобто розвиток суспільного (політичного) потенціалу людини;
— пізнавальна(гносеологічна), бо політична культура є засобом пізнання і самопізнанняполітичного життя суспільства;
— інформаційна – функціятрансляції соціального досвіду, яка забезпечує зв’язок політичних досягненьпоколінь всіх часів;
— комунікативна – функціяполітичного спілкування, яка забезпечує адекватність взаєморозуміння;
— ціннісно-орієнтаційна,тобто політична культура задає певну систему координат, своєрідну “карткуполітичних, життєвих цінностей”, в яких існує і на які орієнтується людина;
— нормативно-регулююча(управлінська), яка проявляється в тому, що політична культура виступає засобомсоціального контролю за поведінкою людини.
Політичні традиції відіграють важливу роль уформуванні зразків політичної поведінки. Для радянської політичної культурибазовою моделлю є тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмамипатерналізму. Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини такзваним вищим державним інтересам, розцінювання iї як гвинтика у величезномусоціальному механізмові, виступали її характерними ознаками. В цьому характеріполітичної культури відбилася і своєрідність геополітичного положення нашоїкраїни, немов би, на стику двох цивілізацій – Європи і Азії. На відміну відзахідноєвропейської культури, яка проникнена духом iндивiдуалiзму, для країнСходу характерна зневага метою і цінностями окремої особистості,неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити такі риси як:персонiфiкацiя влади, тяжіння політичних лідерів до прямих, позаопосередкованихполітичними інститутами, контактів з масами.
В Росії неодноразово вживалися спробиполітичної модернізації, однак вони мали незавершений характер, за смугоюреформ йшли контрреформи. Як слідство цього, зміцнювалася дихотомія двохсубкультур: тоталітарно-етатистської і громадянської, остання знаходилась встадії становлення, її розвиток був перерваний у жовтні 1917 р. Історичнітрадиції були підкріплені жорстким тотальним контролем держави, що виключавбудь-яку ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже тригенерації радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, дляякого характерні: ставка на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутністьплюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтацiйнiсть мислення, прихильністьсиловим засобам розв’язування конфліктів.
В більшості люди важко сприймають ідеїліберальної демократії, які полягають на поняттях ринку, політичної іекономічної свободи, конкуренції, моральної автономії. Сучасній політичнійкультурі в Україні притаманна відмова від тоталітарного минулого, прихильністьдо демократичного вибору, однак полiтико-культурні орієнтації свідомостітоталітарного типу ще до кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення ірозростання екстремістських настроїв. Це можливо при неспiвпаданнi очікувань тареальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційногообразу життя до сучасного не підкріплюється зростанням добробуту. Атмосферадезорієнтації, невпевненості в завтрашньому дні пов'язана з крахом звичнихатрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов, втратою«історичної пам'яті» в відношенні володіння і розпорядження власністю. Реформиасоціюються з погіршенням власного матеріального положення. Все це робитьхворобливим становлення нової моделі поведінки. Для політичної культури Українихарактерно неприйняття шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть дозбіднення більшої частини населення. Бідність – категорія не тільки економічна,але і полiтико-культурна. Соціокультурна поляризація зосереджує конфлікт надвох протилежних позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтаціїзасобами силового тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов наособисту відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань тапротиваг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.
Україна – особливий взірець. Оскільки нашадержава постійно перебувала під кабалою того чи іншого народу, тої чи іншоїімперії, то і підходи українців до політичного життя, відповідно, в історичномурозрізі були переважно двох типів:
- повна байдужість (такзвана “забитість”);
- затяте протистояння(боротьба за суверенність української нації).
На сьогоднішній день, правда, ситуація дещозмінилася, однак коріння байдужості, яка частково проглядається в політичнійсвідомості сучасних українців, пояснюється саме “забитістю” попередніхпоколінь.
2. Політичнасвідомість і поведінка в структурі політичної культури соціального суб’єкта.Політична ідеологія.
В самому загальному вигляді свідомість значитьвищий рівень духовної активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітніфілософські напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад,ідеалізм виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бутизрозуміла тільки з самій себе. Диалектико-матеріалістичне вчення виходить зтого, що неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільногожиття. Оскільки свідомість – властивість високоорганізованої матерії – мозку, івиступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного миру. Соціологіявважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в духовному життілюдей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень різноманітних соціальнихшарів, класів, націй і суспільства в цілому.
Політика і політичні відношення є частиноюсуспільного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття вдуховному житті людей їхнього політичного буття. При цьому політична свідомістьобов'язково є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом.
Політика – цілеспрямована діяльність і вонапередбачає наявність у діючого суб'єкта певних уявлень про політичну дійсність,усвідомлення своїх інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів їїдосягнення.
Оскільки головним питанням відношень людей вполітичній сфері є питання про державну владу, те воно ж займає головне місце ів структурі політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промовипро свідому участь в політиці.
Не менш важливе місце в політичній свідомостізаймає проблема політичних інтересів людей, які виступають мотивами, щоспонукають політичні дії.
Політична свідомість містить у собі всевідбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сферисуспільного життя.
По своєму змісту політична свідомість охоплюєвсі уявлення людей, що опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутамивлади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави ісуспільства.
Визначення політичної свідомості яквіддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що воно є пасивнимелементом політичного процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок вполітиці і навіть може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвитокподій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.
Політична свідомість може належати тількипевним суб'єктам політичних відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям,суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальноїгрупи, класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи ісуспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів, що їх складають. Ікожна соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики,виробляють свої власні політичні уявлення.
Оскільки політика – область відносин міжсоціальними групами з приводу використання інститутів публічної влади дляреалізації їх суспільно значущих потреб, то політична свідомість виступає якспецифічна форма вираження політичних інтересів класів і соціальних груп.Оцінка соціально-політичної дійсності залежить від того конкретного положення,що займає носій цієї оцінки в даній системі суспільних відношень. Тому політичнійсвідомості соціальних суб'єктів об'єктивно притаманні соціально-структурніриси.
Кожна соціальна група прагне уявити своїполітичні інтереси як ті що відповідають загальним інтересам. Однак найбільшістотний вплив на характер політичної свідомості суспільства виявляютьсоціальні сили, що володіють максимальними можливостями для духовноговиробництва і відповідно для свого впливу на усіх членів суспільства. Разом зтим, політична свідомість характеризується і загальнонаціональними рисами, щопритаманним всім соціальним групам і індивідам.
Між соціально-структурними і національнимиелементами політичної свідомості відбуваються складні процеси взаємодії івзаємовпливу. Обом цим сторонам постійно, тією або іншою мірою, притаманнимсвідомості будь-якого суб'єкта політики, однак в різноманітні періодисуспільного розвитку домінують або одні, або інші. Певно, що в періодизовнішньої загрози безпеці країни на перший план в політичній свідомості всіхсуспільних сил виходять загальнонаціональні інтереси. В кінці XX ст. передлицем глобальних проблем людства в політичній свідомості народів все більшемісце займають загальнолюдські цінності і інтереси.
Політична свідомість – явище багаторівневе. Щоце означає? Рівень політичної свідомості – певний східець, досягнутийсоціальним суб'єктом в пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сферіполітичних відносин. Звичайно в структурі політичної свідомості виділяють трирівня: щоденний, емпіричний і теоретичний.
Щоденний рівень політичної свідомості –сукупність політичних ідей і поглядів суспільства, класу, соціального шару,групи або окремого індивіда, що виникають з безпосереднього сприйняттябуденного суспільного життя. Характерною особливістю цього рівня єемоційно-розумове осмислення дійсності. В свідомому відношенні йогохарактеризують розмитість, уривковість і несистематизованість уявлень прополітичні явища. Однак його проста логіка, основана на «здоровомуглузді», є достатньо надійним орієнтиром в політичних подіях, щовідбуваються.
Щоденна свідомість відіграє в політиці надтоістотну роль, оскільки його якісним станом визначаються важливі рішення.
Щоденна свідомість, виявляючись історичнимипервинним засобом ідеального відбивання дійсності, є джерелом накопичуванняреалістичних елементів знання, виконує особливу функцію в структурі суспільноїсвідомості – відтворює в формах повсякденного знання все багатство життясуспільства і відносин, що складаються в ньому.
Відносно розвиненою формою щоденної свідомостіє такий феномен, як громадська думка. Суспільна думка – історично зумовлений істан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється івисловлюється публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя.
Суспільна думка не є сукупністю різноманітнихдумок, що висловлюються особами або групами, з яких складається суспільство.Громадська думка – конкретні судження з тих або інших проблем життя, щоподіляються багатьма членами суспільства. З первісно одиничних або небагатьохсуджень, що співпадають, в певних умовах може виникнути громадська думка. Аледля того, щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського,необхідно, щоб воно мало достатньо широке розповсюдження, щоб його поділялидуже багато людей.
Як форма свідомості, громадська думка –більшою мірою продукт емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воновиникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченогопідтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу,головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Томугромадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або простовиступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.
Незважаючи на цю властивість громадськоїдумки, політичне життя без неї неможливе. Вона є політичним змістом колективноїволі і необхідним елементом функціонування політичної системи. Від того, кудиспрямована громадська думка, значною мірою, залежить успіх зусиль політичноїгрупи, що править, з досягнення уставлених цілей. Саме тому в усіх державах різноманітніполітичні сили зацікавлені у впливі на органи, що формують громадську думку:пресу, радіо, телебачення. Засоби масової інформації дуже часто називаютьчетвертою владою, бо їм належить вирішальна роль у формуванні громадськоїдумки, що дуже важливо для забезпечення успіху тієї або іншої політичної сили.
Емпіричний рівень політичної свідомості –більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя,що виникають у її учасників. Цей рівень формується на ґрунті практичного повсякденногодосвіду людей. На відзнаку від щоденного емпіричний рівень свідомостіхарактеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень просоціально-політичні процеси.
Між емпіричним і щоденним рівнями політичноїсвідомості існує чимало загальних рис. Їм обом притаманні яскраво висловленіпсихологічні риси: почуття, настрої, імпульсивність, емоційне сприйняттяполітичних подій, що відбуваються політичних. Психологічний компонентполітичної свідомості особливо сильно виявляється в періоди політичної нестабільності,кризових ситуаціях, перехідні періоди суспільного розвитку.
Теоретичний рівень політичної свідомості –найбільш високий східець в пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів іідей, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупностісоціально-політичних відносин.
Теоретичний рівень політичної свідомостімістить у собі більш-менш цілісне уявлення про закономірні істотні зв'язки івідношення соціально-політичної дійсності.
В змістовному відношенні політична свідомістьмістить у собі також ідеї і уявлення, в яких різноманітні групи людейусвідомлюють свої політичні інтереси і спрямування. Цей елемент політичноїсвідомості прийнято називати політичною ідеологією.
Самий термін ідеологія (від грец. idea –думка,задум і logos – слово, поняття) в самому широкому сенсі позначає системупоглядів і ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються відношення людей додійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містятьсяцілі соціальної діяльності. Поняття політична ідеологія має більш вузький іспецифічний сенс.
Політична ідеологія – відносно систематизованасукупність понять, ідей і уявлень, в яких суб'єкти політичних відносин –індивіди, соціальні групи, класи, нації, суспільство – усвідомлюють своїполітичні інтереси і якими вони виправдують свої політичні спрямування.
Коротше кажучи, політична ідеологія –доктрина, що обґрунтовує зазіхання будь-якої групи на владу або її використаннята передбачає ту або іншу стратегію політичних дій.
На відзнаку від науки, завданням якої є пошукістини, функції ідеології, передусім, зводяться до оволодіння масовоюполітичною свідомістю населення.
Ідеологія і наука тісно взаємопов’язані і цейзв'язок визначається конкретно-історичними і соціальними чинниками, місцем іроллю будь-якої соціальної групи в суспільному розвиткові.
Відповідність інтересів соціальноїспрямованості суспільного розвитку виявляється більшою або меншою міроюнауковості ідеології, яку вона підтримує.
Коли ж ці інтереси постають в протиріччя зпотребами подальшого розвитку суспільства – ідеологія, соціальні групи абоспільності відходять від реальної дійсності, перетворюються в хибну свідомістьі породжують соціальну міфологію.
Поняття «тип політичної свідомості»використовується для характеристики істотних особливостей віддзеркалення всвідомості різноманітних категорій людей політичних явищ і пов'язаною з цієюсвоєрідністю їхнього відношення до політичної дійсності.
Така своєрідність закріплюється в політичнихпозиціях, які займають різноманітні суб'єкти суспільних відносин і яківиявляються в тяжінні до специфічної або постійної політичної поведінки.
Єдиний засіб виявити особливості політичноїсвідомості людей – аналіз їхньої реальної політичної поведінки.
Політичну свідомість людей можна класифікуватиза різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація занаступними підставами:
q за прихильністю людей дотих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває якпріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована назбереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – щоорієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальноїрівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, впершу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична –відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);
q за характером відношеннясуб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський типполітичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави в суспільнихпроцесах, в тому числі і в сфері економіки; анархістський тип, для якогохарактерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і,передусім, у сфері матеріального виробництва);
q за прихильністю суб'єктівполітики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можнавиділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;
q за соціально-класовимскладом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).
q в залежності відорієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта політичнасвідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніхсуспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучіперетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальнихперетворень шляхом реформ).
Той або інший тип політичної свідомості вчистому вигляді зустрічається рідко.
В свідомості і поведінці одного і того жсуб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.
3. Типи політичної культури.
Більшість дослідників політичної культуризвертаються до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізуватиспецифіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведiнкурізноманітних груп і шарів населення.
Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типиполітичної культури: патріархальний (прихідський), для якого характернавідсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства неочікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власноїініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій абоетнічній солідарності, характерні для цього типу політичної культури. Такакультура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігаєтьсяі в розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадянобмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.
Другий тип – підданський, де присутня сильнаорієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністюгромадян. Державна влада уявляється, в основному, в плані спускання зверхунорм, яких необхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися.Людьми керує побоювання, покарання, або очiкування благ.
І третій тип – «партицiпаторна політична культура»,або політична культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян вполітичній участі і прояв на практиці такої активності.
Автори даної типологiзацii підкреслюють, що цітри типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагоютих або інших компонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський,пiддансько-партицiпаторний, провiнцiалiстсько-партицiпаторний.
Перший змішаний тип характерний для переходувід провiнцiалiзму до централізованої влади, характеризується лояльністю до центральногоуряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає всобі появу активної самоорiєнтацiї у значної частини населення і політичнупасивність у іншої. Третій тип характерний для країн, що розвиваються на етапіпереходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає у збереженніспадкоємності в розвитку.
Для країн зістабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичноїкультури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. Донайважливіших її ознак відносяться: прихильнiсть до демократичних цінностей,збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності,раціоналізм в прийнятті політичних рішень, терпимість (що не розповсюджуєтьсяоднак на екстремальні ситуації і екстремістські сили). Стабільністьдемократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відноснолегітимності політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнаннянеминучості конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується зприхильністю до демократичних засобів їхнього розв’язування.
Залежність типу політичної культури відприродних та штучних умов життя суспільства і її зворотній вплив на їх зміну.
Нерівномірність розвитку політичної культури, яка виражається у двох аспектах:
а) розквіт і занепад політичної культури неспівпадає з епохами розквіту і занепаду в інших сферах суспільного життя,наприклад, в економіці;
б) самі види, елементи політичної культурирозвиваються нерівномірно.
Сьогодні в занепаді, наприклад, знаходятьсяукраїнське кіномистецтво, бібліотеки, клубні установи, книговидання.
Деякі політологи проводять типологізацію зарівнем суспільного розвитку, вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну,представницьку та політичну культуру високої громадянськості.
Польський політолог Є.Вятр запропонував іншийкритерій – характер здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є.Вятрвизначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (що тотожнягромадянському типу Г.Алмонда і С.Верби).
Ми розглянули приклади створення універсальнихтипологiй. Актуально. бачиться побудова і аналіз типологiй політичної культуриокремих країн, виділення субкультур. Під субкультурою. в політиці розуміютьсукупність однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичноїактивності окремих суспільних груп. Політична культура суспільства нескладається з політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки,характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить іте загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і теспецифічне, що відрізняє замкнену субкультуру. Її особливості зумовленівідмінностями в станi суспільних груп в економічній і соціальній структурісуспільства, відмінностями за етнічним, релігійним, освітнім, статевовiковим таіншими ознаками. Ступінь поєднання між різноманітними субкультурами впливає наполітичну стабільність країни.
4. Сучасний стан та проблемапідвищення політичної культури в Україні.
У сучасних умовах в Україні особливоактуальним бачиться збереження національної згоди. Основою його може виступатисуспільний консенсус в відношенні прихильності до демократичного реформування.
Які ж чинники в минулому і в сьогоденнівпливали чи можуть впливати на формування політичної культури, свідомостіукраїнців?
По-перше,культурні універсалії, за Дж. Мердоком, розуміються загальні риси, якіпритаманні всім культурам. До них відносяться мода, спорт, спільна праця,танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів.
Можна виділити декілька тенденції в нинішнійполітичній культурній ситуації, що склалась в Україні:
vдеідеологізація політичноїкультури і ліквідація державної монополії на політичну культуру;
vзростання інтересу доісторичної культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви;
vпосиленнякультурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до питання на користьвізуальних, видовищних форм (телебачення, відео), значне зниження відвідуваньтеатрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;
vзростання в побутіелементів антикультури (наркоманії, злочинності, корупції, рекету, проституції,порнографії, патологічних нахилів тощо);
vособливу занепокоєністьвикликає стан української мови, українського книгодрукування, бібліотечноїсправи, кіномистецтва.
Отже, політична культура не лише поступово стаєдля політологів і соціологів головним інструментом пояснення поточнихсоціополітичних трансформацій, але й важливою передумовоюсоціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального прогресу чирегресу. Відродження духу українця, який жадає волі, самореалізації – важливезавдання сучасних політиків.
Необхідні одночасні перетворення векономічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівнясуспільства. Однофакторна (економічна) модель реформування здатна викликатисоціальну катастрофу, стримує процес полiтико-культурних змін. Політичноїстабiлiзацiї сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичнихперетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об'єднувати в собіідеї економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціальногореформування необхідно визначення кордонів, вихід за якi неприпустимий.Відправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітетособистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чиполягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в паріробітничих рук, iнтелектуальних здiбностях.
Формування чіткої законодавчої бази,розмежування компетенцій центральних і місцевих органів влади, стимулюваннярегіональних програм в сфері соціально-економічного реформування може статибазою для полiтико-культурних змін.
В нинішній момент лише в окремих колахміського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, керівниківпідприємств відбулася ціннісна переорiєнтацiя. Тому проблема порушеннянегативних аспектiв традицiоналiстської політичної культури перебуває вбезпосередній залежності від ефективності демократичних перетворень іпідвищення інтенсивності мiжкультурного обміну.
Політична свідомість та політична культура єодним з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст танапрямки розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичноїсвідомості та політичної культури. Однак дар проведення детального аналізуможна застосувати «чисті» типи, які узагальнюють політично-культурніякості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичноїсвідомості.
Саме аналіз політичної свідомості таполітичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і,навіть, цілі народи ведуть себе по-різному в однакових політичних умовах,по-різному оцінюють одні і ті ж явища політичного життя. У цих феноменахвтілюється зв’язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить досуспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже,політична свідомість та політична культура несуть велике функціональненавантаження.
Курс політології якраз і спрямований наформування у студентів знань про політичне життя, основи політичної впливовостіта активної громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільногодемократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українськогодержавотворення.