Контрольнаробота з політології на тему:
Політичнаеліта України в структурі сучасної політичної системи
Вживання терміну«еліта» стосовно верхівкових груп українського суспільства, як ідослідження походження, ролі та значення еліти в структурі сучасної політичноїсистеми України пов’язане із загальним процесом нашого модерного державотворення.Початок 90-х років ХХ ст. не лише збурив енергію народних «низів»,але й поставив на порядок денний як нагальне питання про створення власнеукраїнської еліти нового типу. За спрощеною схемою, на рівні буденноїсвідомості нашого суспільства мова йшла про владу, яка була б здатна зберегти ізміцнити незалежність України, здійснити необхідні трансформаційні процеси пошляху переходу від командно-адміністративної до ринково-демократичної системи,від авторитарно-консервативної до соціально-правової держави. Незвичайність іскладність завдань вимагала поєднання практики державотворення з теоретичноюрозробкою різнопланових проблем становлення і формування еліти в Україні.Вагоме місце серед них зайняло питання про специфіку, функції та рольполітичної еліти.
Під політичною елітою,в тому числі й в Україні, найчастіше мають на увазі «меншість суспільства,що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейованугрупу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями,яка бере безпосередню участь у прийнятті і здійсненні рішень, пов’язаних звикористанням державної влади або впливом на неї». Якскладова частина правлячої еліти пострадянського типу вона поділяється навідкриту і тіньову групи. Відкрита або «прозора» еліта в Україні –це, насамперед, публічні політики, які займають певні позиції у державнійвладі: народні депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу. Підтіньовою елітою мають на увазі людей, які справляють сильний вплив на прийняттядержавних рішень завдяки своєму багатству або неординарним особистим якостям,але діють не публічно, а кулуарно, іншими словами «в тіні».Найчастіше, на відміну від представників «прозорої» еліти, «тіньовики»знаходяться «збоку» від закону і застосовують його на власний розсуд.
Згідно іншоїточки зору, носії політичних рішень в Україні на момент проголошеннянезалежності в 1991 р. не були політичною елітою. Це пояснюється тим, що вонине могли виконувати властивих для неї основних функцій, а саме – ефективногоуправління, прийняття оптимальних рішень, політичного керівництва, прогнозування,планування, формування кадрового складу тощо. Звідси, доцільно використовуватидва схожих функціональних поняття еліти відносно українських владних сил:
«еліти – цевсі ті особи та групи, які займають провідні позиції у великих або найбільшбагатих на ресурси організаціях і рухах нації та мають можливість забезпечуватизначний і систематичний вплив цих організацій і рухів на політичні рішення»;
«політичнаеліта – це еліта у вузькому розумінні слова, коли йдеться про еліту як таку, щозаймається політикою, яка здобула собі атрибути політичного представника своєїсили і яка об’єднується навколо цінності, якою є політика. До політичної елітиналежать найбільш впливові та політично активні члени правлячої верстви, щовключає функціонерів політичних організацій цієї верстви, інтелектуалів, якіформують політичну ідеологію, лідерів цих організацій, тобто людей, якібезпосередньо приймають політичні рішення та виражають сукупну волю верстви».
Нарешті,заслуговує на увагу сприйняття еліти як соціального явища населенням України,відоме як феноменологічний аспект. Соціологічні опитування свідчать, що вукраїнському суспільстві поняття політичної еліти асоціюється з верхівкоювиконавчої та законодавчої гілок влади (42 % респондентів відносять їх доеліти), а також з «багатими людьми» – підприємцями і керівникамибанків (вони користуються підтримкою 44 % опитаних). Водночас на запитання «щоВи відчуваєте по відношенню до правлячої еліти?», 21 % заявили – «образу»,13 – «ворожість», 54 – «байдужість». Це вкрай несприятливі длязміцнення паростків демократії та вкорінення засад громадянського суспільства вУкраїні показники. У населення нашої держави склався переважно негативний образполітичної (правлячої) еліти. Даний факт пояснюється тим, що остання не виконуєнайважливіших ролей і функцій – ролі референтної групи, взірця суспільноїповедінки, морально-психологічного мобілізатора й провідника мас.
Наведені вищеміркування змушують нас зупинитися на виявленні основних функцій політичноїеліти в Україні. При всій палітрі підходів до даного питання можна виокремититри з них – найголовніші – зі своїми підфункціями.
По-перше,з’ясування інтересів різних суспільних груп у політичному житті. Це передбачає
1) субординаціюінтересів і
2) відображенняїх у політичних настановах.
По-друге,формування політичних програм, доктрин, ідеологій. Тут треба мати на увазі
1) розробкувідповідних програмних документів,
2) їх «лобіювання»на різних рівнях – владному, інформаційному, буденної свідомості – з метою «оволодінняширокими масами»,
3) вироблення тавтілення в життя політичних рішень.
По-третє,створення механізмів реалізації політичних програм.
Воно ґрунтуєтьсяна
1) формуванніінститутів політичної системи,
2) висуненніполітичних лідерів,
3) підборі тапризначенні державних службовців.
Головна особливістьформування політичної еліти в Україні полягає в тому, що воно переживаєтрансформаційний етап, який ще далеко не завершився. Цепідтверджується наступними вагомими фактами:
по-перше,неусталеністю політичної структури суспільства, одним із показників чого єпродовження процесу створення політичних партій (зараз їх понад 120) таоб’єднань (останній приклад – оформлення низки виборчих блоків партій – «НашаУкраїна», «За єдину Україну», Блок Юлії Тимошенко тощо;
по-друге,незавершеністю структуризації правлячої еліти у різних ешелонах влади, щопідтверджується, зокрема, приходом до влади «більшості» у ВерховнійРаді, постійними змінами у складі депутатських груп;
по-третє, публічнонепрозорою політичною спрямованістю представників правлячої еліти. Особливовластива кон’юнктурна зміна власних поглядів для другого ешелону сучаснихпартійних діячів, хоча вона не обминула й лідерів цих організацій. Сутністьполітичної кон’юнктури полягає в тому, що насправді той чи інший діяч не маєглибоко усталених світоглядних, політичних позицій і намагається якомога швидшеі безболісніше пристосуватися до поточного політичного моменту;
по-четверте, початковістю,незавершеністю формування, а також недосконалістю існуючих механізмів утриманнята передачі влади, а особливо її відповідальності перед суспільством (останнєфактично тільки задекларовано). Треба зауважити, що великий вплив у сенсіформування сучасної української політичної еліти на її соціальнепредставництво, якісний склад, професійну компетентність і результативність роботисправляє система її рекрутування або відбору. На жаль, незважаючи на очевиднийпрогрес у цій сфері політичного, державного життя, за роки незалежності удержаві почали складатися певні – як позитивні, так і негативні – принципи формуваннянової еліти, зокрема:
1) особиставідданість як головний критерій добору на керівні посади;
2) земляцтво,досвід попередньої спільної роботи, взаємна зобов’язаність;
3) клановість;
4)протекціонізм.
Відзначені намипринципи формування еліти характерні для системи гільдій, яка властиванасамперед для авторитарно-адміністративних суспільних систем. Значноефективнішою для України, що підтверджує досвід демократичних держав, може бутиантрепренерська (підприємницька) система, для якої характерні:
1) відкритість,широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати намісця в політико-адміністративних структурах;
2) невеликечисло формальних вимог до претендентів на посади;
3) широке колоелекторату, до якого можуть належати всі виборці країни;
4) пріоритетособистих якостей;
5) високаконкурентність відбору, гострота суперництва за керівні посади;
по-п’яте, своєрідним«підвішеним» станом частини найвпливовіших представників сучасноїукраїнської політичної еліти, яким особисто або в особі найближчого оточенняінкримінуються серйозні правопорушення чи навіть злочини (яскравий приклад –спроба впливати на політичну поведінку тепер уже колишнього віце-прем’єра Ю.Тимошенко,тримаючи під вартою її чоловіка і т.п.);
по-шосте,знесиленням центральної влади через міжкланові та внутрішньо-кланові виясненнястосунків і, відповідно, зміцненням позицій частини регіональних лідерів.Небезпека в тому, що це посилює поки що частіше приховані суперечності міжКиєвом і регіонами, а також між окремими регіонами.
Все це навітьдало підстави науковцям та аналітикам говорити про «кризу еліт» вукраїнському суспільстві, «необмежену владу номенклатури, що повністюконтролює засоби масової інформації, політичний клімат у державі».
Світовий досвіді практика українського державотворення свідчать про те, що на позитивнийрезультат у вихованні модерної політичної еліти можна сподіватися тільки тоді,коли її формування буде відбуватися:
— на всіх рівняхієрархічної «драбини влади»;
— із врахуваннямкурсу на соціальний компроміс, соціальну злагоду в суспільстві (між різнимиетносами, конфесіями, професійними групами), чого вимагають потреби побудовисоціальної держави;
— з прерогативоюна створення нормативно-інтегрованої владної суспільної меншості, щопередбачають канони правової держави;
— шляхомформування сучасного ліберально-демократичного стилю правління з орієнтацією нависоку ефективність результатів управлінських рішень;
— на основісприйняття сучасних ідеологічних цінностей.
Для українськогосуспільства і вітчизняної політичної еліти такою ідеологічною домінантою міг бистати комплекс принципів, які ґрунтуються на кращих зразках кількохідейно-політичних доктрин сучасності – лібералізму, націонал-традиціоналізму тасоціал-демократизму. Пріоритет має належати таким ідеологічним постулатам: 1)роль держави полягає у розв’язанні спірних питань між групами, нормуванні умоввільного доступу до влади, дотриманні «правил гри» (лібералізм); 2)суспільство – це система норм, звичаїв, традицій, інститутів, що сягаютькорінням в історію; при цьому приватна власність виступає гарантом особистоїсвободи і соціального порядку (націонал-традиціоналізм); 3) органічне поєднаннядержавного регулювання економіки і розвитку ринкових механізмів з опорою насоціальне партнерство та соціальну захищеність мас (соціал-реформізм).
Певнимигарантіями ефективного функціонування політичної еліти в Україні повинні слугувати,на думку політологів, наступні чинники:
по-перше, широкагласність – свобода слова, відсутність монополії на засоби масової інформації,наявність альтернативних органів друку, радіо, телебачення;
по-друге,політичний плюралізм – свобода конкуренції, суперництва політичних еліт,зокрема правлячої політичної еліти та контреліти (під контрелітою мають наувазі політичну еліту, яка вже відлучена або ще лише намагається прийти довлади. Це, насамперед, лідери політичних партій, які перебувають в опозиції доправлячого режиму, частина інтелектуальної та художньої еліти, яка не поділяєпануючих або тих, що підтримуються правлячою елітою політичних, ідеологічних,філософських, соціальних, духовно-культурних концепцій);
по-третє, розподілвлад – рівновага, компроміс, баланс інтересів різних соціальних сил як важливіелементи сучасного поліархічного типу правління;
по-четверте, відкритістьеліт для соціальної мобільності – встановлення терміну перебування при владівиборних та призначених осіб;
по-п’яте, суворедотримання законності, демократичних процедур політичного процесу.
Регіональнаеліта Рівненщини загалом розвивається та функціонує відповідно довсеукраїнських тенденцій формування політичної еліти. Основу її складають представникинаступних груп.
1. Вищий ешелонкерівництва державними та виборними органами області, міст, районів (голови таїх заступники обласної, міських і районних держадміністрацій, а такожвідповідних Рад).
2. Лідеривпливових на теренах області політичних партій, насамперед Аграрної, СДПУ (о),УНР, «Жінки за майбутнє», ПЗУ, «Батьківщина», Дем ПУ, НРУ,НДП, КПУ, СПУ. При цьому частина керівних політичних фігур належить одночаснодо першої та другої групи; наприклад, Микола Сорока – голова ОДА і керівникобласної організації АПУ, Петро Саух – заступник голови ОДА і керівник обласноїорганізації СДПУ (о), Віктор Чайка – міський голова м. Рівного і симпатикновоствореної (на початку листопада 2001 р.) партії "Єдність".
3. Представникидепутатського корпусу від Рівненської області у Верховній Раді України. Туттакож є особи, які належать і до інших груп. Так, нардеп Василь Червонійводночас очолював обласну організацію Українського народного руху.
4. Деякікерівники потужних в області підприємств, організацій і фірм. Як приклад, можнанавести прізвища керівника фірми «Реноме» і депутата облради ВіктораМатчука.
Такий поділзагалом підтверджують аналіз виступів на зорганізованій обласним Форумомінтелектуальної еліти 8 грудня 2001 р. регіональній науково-практичній конференції«Майбутнє України: проблеми та перспективи» і матеріали довідника «Хтоє хто в Рівному та Рівненській області», виданому при сприянні обласноїорганізації партії «Демократичний Союз».
Безумовно, на політичнуеліту Рівненської області визначальний вплив справляє загальна соціально-політичнаситуація в державі та регіоні. Насамперед активізувалася на обласних теренахдіяльність численних політичних партій, в тому числі нових. Тільки за 2001 рікзареєстровано 15 новостворених організацій політичних партій в області, що є найвищимпоказником за 10 років незалежності. Загальна кількість членів усіхпарторганізацій Рівненщини становить майже 46 тис. осіб станом на листопад 2001р. (зростання на 20 % за 10 місяців поточного року). Зрозуміло, щонайвпливовіші політичні партії – АПУ, СДПУ (о), Дем ПУ, НДП, ПДС, "Єдність",«Жінки за майбутнє» – активно співпрацюють з органами влади, а їхнікерівники представляють політичну еліту області. Головне, щоправда, щоб уборотьбі за омріяний владний Олімп політична еліта не забувала перейматисятурботами пересічних громадян, завдяки яким і для яких, власне кажучи, й існує.
Можнаконстатувати, що елітарна природа управління суспільними процесами характернаяк для демократичних, так і авторитарно-тоталітарних політичних систем. Спробистворення замкнених систем відбору політичного керівництва призводить докорпоративізму – формування обмеженого кола осіб або груп, що об’єднуються заспільними інтересами. Для демократичної держави насамперед характерно ненамагання підпорядкувати еліту суспільству (це можливо лише до певної міри задопомогою самоврядування), а конструктивне формування корисної для суспільногопрогресу політичної еліти шляхом забезпечення її демократичного соціального представництвата своєчасного якісного оновлення. Критеріями ефективної діяльності політичноїеліти виступатимуть досягнутий рівень прогресу та добробуту нашого народу;політична стабільність українського суспільства; національна безпека держави;авторитет України на міжнародній арені; оптимальне співвідношення між громадянськимсуспільством і державою.
Висновки
політичнийеліта влада антрепренерський
Особливе місце вконтексті розвитку Української держави на межі тисячоліть та в близькій івіддаленій перспективах відводиться адміністративній реформі та реформі політичноїсистеми суспільства.
Адміністративнареформа в Україні виступає важливою складовою, однією з основних ланокреформування всієї політичної системи та спрямована на підвищення ефективностіздійснення політичної влади. На практиці адміністративне реформуванняпереслідує три основні цілі:
поетапнестворення такої системи державного управління, яка б забезпечила становлення Українияк високорозвиненої, демократичної, правової європейської держави;
формування системидержавного управління, головним пріоритетом якої буде служіння життєвимінтересам народу;
розбудовасистеми державного управління, що ґрунтується на наукових принципах, адекватнафінансово-економічному стану держави, підконтрольна народу та здатна ефективнорозв’язувати назрілі проблеми.
Водночас адміністративнареформа покликана доповнити та забезпечити ефективне втілення в життяпріоритетних напрямків розвитку політичної системи України. Її реформуванняпередбачає здійснення наступних основних кроків:
побудовурозвиненої демократичної, правової та соціальної держави з ефективно діючимипарламентом, урядом, незалежними судовими органами, чітким розподіломповноважень між гілками влади;
формуваннясильного громадянського суспільства як спілки вільних людей і їх самодіяльних організацій,насамперед профспілок і політичних партій;
зростання політичноїсвідомості та формування нової політичної культури, яка акумулює вітчизняніісторичні традиції та світовий досвід створення відкритого демократичногосуспільства;
утвердження новоїправової системи на базі Конституції України та міжнародного права;
завершення політичноїструктуризації суспільства через подальший розвиток політичних партій,формування адекватної сучасному розподілу політичних сил партійної системи;
максимальневивільнення простору для самоврядування на всіх рівнях соціально-політичноїорганізації суспільства, підтримка ініціативи громадян, забезпечення реалізаціїїх прав і свобод;
утвердження принципівполітичного та ідеологічного плюралізму, законності, децентралізації, гласності,інших засад демократичної політичної системи.
Загалом, уконтексті проблеми реформування політичної системи України мова йде про те, щонеобхідно не просто усунути її недоліки, а перетворити в систему, здатну, зодного боку, забезпечувати відновлення суспільства, впровадження цивілізованогомеханізму його реформування, а, з другого, до саморозвитку, постійноговідновлення політичних механізмів, приведення у відповідність з вимогами часу.Важливе значення має поступова еволюція від президентсько-парламентської до парламентсько-президентськоїмоделі політичної системи, курс на яку продекларував глава нашої держави усерпні 2002 р.
Література
1.Абетка української політики: Довідник. – К., 2001.
2.Бей О. Як облаштувати федеративну державу. До питання адміністративної реформив Україні // Політика і час. – 2000. – № 3-4.
3.Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип конституційноголаду України // Право України. – 1998. –№ 3.
4.Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст. Політичний аспект. – К., 1995.
5.Вовканич С. Посттоталітарний розвиток // Нова політика. – 1997. – № 2.
6.Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. – К., 1999.
7.Державна влада в Україні (структура та повноваження): Довідник. – К., 1997.
8.Заєць А. Український парламентаризм. Формування й удосконалення // Віче. –1998. – № 2.
9.Здіорук С.І., Бичек В.В. Проблеми функціонування політичних партій України в системівладних відносин: Монографія. – К., 2001.
10.Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня1996 р. – К., 1996.
11.Крамаревський О. Політичні партії і організації України: Довідник. – К., 1999.
12.Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу //Віче. – 1998. – № 10.
13.Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталітаризму додемократії // Віче. – 1997. – № 1.
14.Лагутін А. Концептуальні засади політичного реформування в Україні: постановкапроблеми // Політична думка. – 2002. – № 1.
15.Ладиченко В. Механізм влади: світ і Україна // Нова політика. – 1997. – № 6.
16.Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.
17.Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портретаЛ.Кравчука. – К., 1997.
18.Мас-медіа України: Довідник. – К., 1995.
19.Медведчук В. Державна влада в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку //Право України. – 1998. – № 8.
20.Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитрофЕвропы? – К., 2001.
21.Місцеве самоврядування в Україні: проблеми і прогнози. – К., 1997.
22.Парламент України: вибори – 98. – Ч. 1-2. – К., 1998.
23.Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку/ Редкол.: Ф.М.Рудич та ін. – К., 1998.
24.Політичні партії України: Довідник. – К., 2001.
25.Порівняльний аналіз політичних структур Австрії та України: Збірник доповід. ірефер. – Львів, 1997.
26.Про підготовку проекту Концепції реформування політичної системи України:Розпорядження Президента України від 27. 03. 2001 № 73/2001 // Урядовий кур’єр.– 2001. – 3 квітня.
27.Пуфлер Е. Партійна система незалежної України: особливості формування // Новаполітика. – 1997. – № 1.
28.Рудакевич О.М., Гутор М.С. Політичне відродження українського народу. –К.-Тернопіль, 1998.
29.Рудич Ф.М. Чи багато потрібно владі? (Україна в контексті трансформаціїполітичних структур в країнах СНД і Балтії, Центральної і Східної Європи). –К., 1998.
30.Рябчук М. Демократія та «партія влади» в Україні // Політична думка.– 1996. – № 3.
31.Семиволос В. Україна посттоталітарна: шляхи розвитку // Сучасність. – 1993. – №6.
32.Слюсаренко А., Томенко М. Історія Української Конституції. – К., 1993.
33.Сташук В. Конституційний процес в Україні та проблеми формування демократичногополітичного режиму // Нова політика. – 1996. – № 5.
34.Сурмін Ю.П. Проблеми інноваційних механізмів політичної системи України //Матеріали «круглого столу» на тему «Зовнішні та внутрішнічинники розвитку політичної ситуації в Україні. – Дніпропетровськ, 2001.
35.Томенко В. Самоозначення України: від історії до політики (державна стратегія сучасноїУкраїни в контексті історичних традицій та світового досвіду). – К., 1998.
36.Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасноїдержавної стратегії. – К., 1995.
37.Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. – К.,1996.
38.Якушик В. Політична система та політичний режим / Україна посткомуністична:суперечності та перспективи соціально-політичного розвитку // Політична думка.– 1993. – № 1.