/>План
1.Національно-політичні погляди Миколи Хвильового (1893 — 1933)
2. Історичні тагеополітичні погляди Ю.Липи (1900-1944)
3. Політичні ідеї тадіяльність Миколи Івановича Міхновського (1873 — 1924)
Список використаноїлітератури
/>1. Національно-політичні погляди Миколи Хвильового (1893 — 1933)
Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист, один зосновоположників пореволюційної української прози.
/>Біографічні відомості
Народився Микола Григорович Фітільов(таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянецьна Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. Закінчив Богодухівськугімназію.
Брав участь у першій світовій та громадянськійвійнах. 1919 вступив до КП(б)У. 1921 переїхав до Харкова, де активно заявив просебе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновникбагатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ»(Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронту». Того ж рокупочав друкуватися.
/>Літературна діяльність
Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?»,«Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чиМалоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичнихшукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928 pp.). Ціпубліцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакціювульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.
Центральною для Хвильового — полеміста тапубліциста — була проблема історичного буття України, української культури.Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовийпроголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.
«Від російської літератури, від її стилівукраїнська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича,коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому,що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, якийпривчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — назахідноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми”. [2, 118]
Перші поетичні збірки М. Хвильового —«Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921),які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали доситьвисоку оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), алеякнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання(переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичнимзабарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісноновим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неїнові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишаєтьсяпроблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, якаспізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у виріреволюційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність зїї пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очейі на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та йогореального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступаютьу гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк— головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часунаціональної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірванимміж мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часомвони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму тафанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного герояновели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: вім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти своюматір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людськогоєства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема:самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження,найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це —сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового булохарактерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози.Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організаціяпрози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стильхарактерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає авторурадикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції [2, 124].
Однак письменник змушений був існувати в умовахтворчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українськомубуржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру талітературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування,передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життясамогубством 13 травня 1933 року.
Основоположник течії активного романтизму тапролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітнісимфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів«Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав заутвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замістьнасадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянськихписьменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камогрядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926)зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу передновою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на«психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурномупроцесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводивновій українській культурі. Його літературне гасло «Геть від Москви! ДайошЄвропу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувалисьукраїнські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровимта широкі кола національно свідомої української інтелігенції. У листі «Тов.Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26.4.1926 Й.Сталін вказав навиступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Листстав сигналом для гострої критики з боку московського та республіканськогокерівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г.Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провіднийідеолог однієї з трьох течій нац. ухильництва всередині комуністичної партії(«хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕвід розпуску, Хвильовий 1926 визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився насвоє виключення з організації. У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берлініта Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети«Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння буловимушеним і нещирим. Після поверненню в Україну продовжував втілювати попереднюідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок»(1928-30) та «Політфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробувавписати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований відлітературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору1932-33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилімасових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харковіпокінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеологіїукраїнського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження1920-30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніхроків існування тоталітарного режиму в Україні [1, 442].
Микола Хвильовий, заcлiплений ідеєю поєднаннякомуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу,був невіддільний, за словами Лисяка-Рудницького, від епохи «українськогоренесансу» 20-х років — «гарячкового періоду в історії Радянської України»,років «великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталінським терором».Хвильовий розумів національне питання, на відміну від інших націоналкомуністів,не спрощено, а на універсалістичний лад, вірив у те, що національна свободаневіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню«емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибокопереконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником міжЄвропою та відродженими націями Сходу.
Заперечуючи імперську тенденцію до злиттянацій через посередництво пролетарського інтернаціоналізму, Хвильовий у яскравопубліцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка маєслугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій — означаєзрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить упамфлеті «Україна чи Малоросія?» (1926). Необхідність самостійності УкраїниХвильовий обґрунтовує тим, що «цього вимагає залізна і непоборна воляісторичних законів», прагненням нації досягти природного стану, який ЗахіднаЄвропа пройшла в часи оформлення національних держав.
Суттєвою прикметою політичних поглядів М.Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомоюодиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тількибезвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьмиділа.
Таким чином, головна ідея Хвильового: державнасамостійність України неминуча. Головний аргумент: якщо якийсь народ протягомсторіч у різних формах проявляє своє прагнення до незалежності, то рано абопізно він її одержить і пройде шлях, яким пройшли всі народи Європи; протидіятицьому — значить гальмувати історичний розвиток. У часи Хвильового така ідеяздавалася, якщо вжити його слово, «дерзостю». Через шість десятиліть воназдійснилася.
Не випадковою й не марною виявилася ідеяєвропейської орієнтації України. І тут Хвильовий може бути для нас доситьповчальний, схиляючи нас до засвоєння не зовнішніх форм європейського життя,іноді розкладницького й минущого, а вічної культурної й інтелектуальної спадщини,духу творчості, цивільної свідомості й усього того, що зараз називаєтьсяцивільним суспільством. І немає необхідності доводити, наскільки актуальнезастереження Хвильового від «малоросійства» і «хохляцтва», відзагіпнотизованості «московським диригентом», від інерції багатовіковогосамовдоволеного й агресивного рабства.
А як бути з «азіятським ренесансом»? Вінвідбувався й відбувається, хоча й не зовсім у тих формах, які представлялисяХвильовому. Але почасти — і в них. Хіба не підтвердилася його думка про те, щоенергія революційного руху загасає в Європі, а з більшою чинністю спалахує вАзії? І що комуністичні ідеї будуть перемагати в Азії? Так і відбулося в ХХст., особливо в другій його половині. Тільки до Азії потрібно додати ще Африкуй Латинську Америку. І хоча комуністичний експеримент у багатьох країнах Азії йАфрики провалився, але він дав потужний імпульс національно-визвольному руху нацих континентах.
А як з місією України, її чільною роллю вцьому русі? По зрозумілих причинах вона цю роль не змогла зіграти, оскільки йсама вона, Україна, тоді була подавлена як суб'єкт світової політики.
/>2. Історичні та геополітичні погляди Ю.Липи(1900-1944)
Юрій Іванович Липа — громадський діяч, письменник, поет, публіцист, одинз визначних ідеологів українського націоналізму.
/>Юрій Липа зробив свій внесок до національної скарбниціяк філософ, громадський діяч, лікар, письменник, публіцист, поет, драматург,політолог, літературознавець, історик, активний учасник національно-визвольногоруху.
/>Життєпис
Батьком Юрія був видатний український письменник,лікар і борець за самостійність України Іван Липа — комісар Одеси від ЦентральноїРади (1917), міністр культів і віросповідань Директорії УНР та автор проекту їїпершої Конституції (1918), міністр здоров'я уряду УНР в екзилі (1921).
Початкову освіту майбутній письменник здобув угімназії № 4 Одеси. Тут же вступив до Новоросійського університету в Одесі.
У 1917 р. Ю.Липа робить свої перші крокина літературній ниві — він є редактором часопису «Вісник Одеси», пише своїперші брошури: «Союз визволення України» (історія і діяльність), «КоролівствоКиївське за проектом Бісмарка», «Носіть свої відзнаки», «Гетьман Іван Мазепа»,які побачили світ у заснованому батьком видавництві «Народний стяг». Тоді ж, зогляду на загрозу більшовицького перевороту в м. Одесі, вступає до лаворганізованої полковником І.Луценком та підполковником В.Змієнком Гайдамацькоїдивізії, у перший курінь. Пізніше вступив до куреня Морської піхоти Збройнихсил УНР, бере участь у січневих боях з більшовиками на вулицях Одеси [3, 151].
Після вступу у місто союзнихнімецько-австрійських та українських частин Ю. Липа стає заступником командираодеської «Січі» В.Яніва. В той час він редагує українську щоденну газету, видаєостанню, написану в Одесі, книжку «Табори полонених українців».
Вступивши 1922 р. до Познанськогоуніверситету на медичний факультет, він не полишає громадсько-політичноїдіяльності. Зі студентів, колишніх вояків армій УНР і ЗУНР, за почином Ю.Липиутворюється таємне товариство, корпорація «Чорноморе», де Ю.Липа обіймає посадуідеологічного референта. В умовах бездержав'я українські емігранти, очоленіЮ.Липою, намагалися не лише зберегти своє національне обличчя, але й думали промайбуття України.
Разом з цим Ю.Липа плідно працює налітературній ниві, здебільшого з суспільно-політичної тематики. В численнихвиданнях з'являється друком перша поетична збірка Ю.Липи «Світлість», одразупомічена критиками, які пророкували авторові велике майбутнє [3, 154].
По закінченні університету 1929 р. разомз Є. Маланюком Ю.Липа стає натхненником і організатором літературної групи«Танк». Друкувався в альманасі «Сонцецвіт».
Велика віра у вищу ідею України, її традиції,духовні сили, орієнтація на Європу, праця над власним стилем, боротьба зпровінційністю, малоросійським шароварництвом і сльозливою ліричністю —ось основні гасла і принципи, за якими творили молоді письменники. Пройнятацими ідеями, переповнена духом боротьби за українську ідею, з'являється1931 р. друга збірка поезій Ю.Липи з такою характерною назвою — «Суворість».
На шпальтах «Вісника» друкуються йоголітературознавчі статті: «Розмова з порожнечею», «Розмова з минулим», «Совіцькіфільми», «Розмова з наукою», «Організація почуття», «Боротьба з янголом»,«Розмова з Заходом», «Селянський король», «Сатриз Мапіпз», «Провідництвописьменства», «Батько дефетистів», «Сіре, жовте і червоне», в яких він даєоцінку українській літературі та визначає головні напрямки її розвитку вмайбутньому [3, 158].
У Варшаві в 1934 р. вийшов друком романЮ.Липи «Козаки в Московії». Наступного року він познайомив читача зі збіркоюлітературознавчих есе під назвою «Бій за українську літературу». Ю.Липі вдалосядосягти дивовижної цілісності у виявленні цінностей української культури танакреслити у глобальному плані проблеми і завдання, які стоять перед нею умайбутньому як перед культурою незалежної України — перлини світовоїцивілізації.
У 1936 р. Ю.Липа видав три томи новел«Нотатник» на тему національно-визвольних змагань 1917-21 років, а також двіполітичні праці — «Українська доба» й «Українська раса», в якихпроаналізував політичні доктрини Європи XX століття.
Найповніше ідейно-філософські погляди Ю.Липирозкриті в його «всеукраїнській трилогії» — «Призначення України» (1938),«Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). В цих працях Ю.Липавиступає як теоретик сучасної української геополітики.
У вкрай несприятливий час воєнного лихоліттяЮрій Липа разом із Левом Биковським та Іваном Шовгенівим 1940 року утворюють уВаршаві Український Чорноморський інститут — науково-дослідну установувивчення політичних і економічних проблем, що постануть перед Україною післяздобуття незалежності. Протягом 1940—1942 років ними було видано 40 актуальнихпраць. Мрією вчених було після відновлення Української держави перенестиУкраїнський Чорноморський інститут до Одеси, щоб він став потужним центромнаукових досліджень у багатьох галузях. 3 цією метою Юрій Липа 1942 рокуприїздив до Одеси, навіть зумів організувати видання декількох наукових збірок.Проте війна не дала змоги довершити задумане [3, 169].
Постать Ю.Липи була настільки значущою, що 1943 р.його діяльність помітили у вищому державному проводі фашистської Німеччини. Занаказом Гітлера Ю.Липу було перепроваджено до Берліна, тому що, на думкуправителів Німеччини, він був найбільшим українським ідеологом-державником.Йому було запропоновано очолити маріонетковий уряд України. Однак Ю.Липа згідністю відкинув цю ганебну пропозицію. І, на диво, залишився живим…
Помітили його і радянці, з лабет якихвирватись мислителю не поталанило. На світанку 20 серпня 1944 р. Ю.Липубуло по-звірячому замордовано в с. Бунів Яворівського району, що на Львівщині.
/>Поезія
поетична збірка “Світлість”
збірка поезій “Суворість” (1931)
/>Твори
роман “Козаки в Московії” (1934)
три томи новел “Нотатник” (1936)
/>Політичні праці
“Українська доба”
“Українська раса”
“Призначення України” (1938)
“Чорно-морська доктрина” (1940)
“Розподіл Росії” (1941)
Геополітичні орієнтири нової України
Юрій Липа напередодні Другої світової війнивидав працю «Призначення України», в якій всебічно обґрунтував «чорноморськудоктрину», а згодом, у 1940р. у Варшаві вийшло друком ще одне геополітичнедослідження Ю.Липи під недвозначною назвою «Чорноморська доктрина», в якому щебільш глибоко визначалися перспективи України як лідера країн басейну Чорногоморя.
Ю.Липа був одним з не багатьох дослідників,котрі вважали, що основною віссю для України має бути не Схід-Захід, аПівдень-Північ. «Річна мережа, — писав він, — формує єдність території, їїторгівлі, влади, звичаїв, врешті мови і релігії» [9,52]
Ю.Липа вважав, що вісі „Північ-Південь»дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудуватисвою державу «від моря до моря». Цей же напрям був визначальним за часівЛитовсько-Руської держави, а трохи пізніше, «успіх революції Богдана Хмельницького,правдоподібно, був уможливлений підтримкою османів», цебто «опертям напівдень». Геополітична вісь України Південь-Північ дає ключ до розумінняорієнтації її життєвих інтересів. Можливо, і нині опора на південні країниспроможна допомогти Україні вирватися з економічної залежності від Росії?
У своїй книзі «Призначення України» Ю.Липапрагнув синтезувати національну ідею, визначивши її місце в світі, в історіїсвітової цивілізації. Вже назвою своєю ця праця спонукає до творчих пошуків. Їїавтор ламає традиційні уявлення про українську націю. Можна не погоджуватися зцими ідеями, але нехтувати не можна. Юрій Липа робить лаконічний висновок:«Отже, треба бути, ставати самим собою» [9,248].
Шукаючи відповіді на питання про сучасні йомуідеї українців, Ю.Липа розглядає «український соціалізм», «українськийнаціоналізм», «відрухи і традиції». Він показує наслідки розповсюдження вУкраїні «безжалісної доктрини ленінізму», зазначає, що «збочення марксизмуполягає у впровадженні на перше місце ненависті» [9,213]. Повстанняукраїнського націоналізму він пов'язує з іменами Богдана Хмельницького і ДмитраДонцова. Водночас, Ю.Липа критикує нетерпеливість українців у шуканні себе ісвоїх традицій, що тягне їх до «ворожбитства», розуміння історії «якмальовничого запального ентузіазму, як наскоку, з пізнішою заплатою за цебезтурботним життям, своєрідною посадою», пропаговані в цій атмосферічужинецькі гасла «не найкращих взірців». Їм протиставляється традиціоналізм.«Новітній державний традиціоналізм українців, або, скоріш, легітимізм, можемати в майбутньому велике значення. Все залежить від того, як довго можутьносії державності всупереч усьому чинити так, як би ця державність існуваладалі» [9,214-215].
Усвідомлення тенденцій українського характеру,за переконанням Ю.Липи, «дала б одність організації, одність історії і одністьпогляду на будуччину». Такий підхід спростував би наївне критиканствоворожбитів з їх «непошаною до засад еліти ієрархії». Таке усвідомлення набуваєособливої ваги нині, коли в Україні проявилась переорієнтація з «західногоП'ємонту» на «східний П'ємонт», бо начебто перший (Галичина) не виправдавсподівань. Гадаю, що варто прислухатись до таких слів Ю.Липи: «В теперішніхчасах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній дуже важливій стабілізаційнійпозиції української духовності: витворення добре вишліфованого типуукраїнського громадянина, свідомого своїх прав і обов'язків, і хоч не змальовничим, але дуже глибоким українським солідаризмом» [9,216]. Це сказано щев передвоєнні часи. Відтоді чимало змінилося: галицька земля, піввіку знемагалапід радянським тоталітарним режимом, та втрати тут не були такими величезними,як в інших регіонах України. Цікаво, що сам Ю.Липа уродженець українськогоПівдня, але він не страждав, як багато наших сучасників із південних та східнихрегіонів, на «хворобу» страху перед західноукраїнським націоналізмом. Він пишепро те, що саме галичанам завжди було властиве почуття соборності України.Вигадані доморощеними політиканами ідеї «галицької асамблеї» та українського федералізму– це «особисті відрухи і претензії», як пише Ю.Липа, аж ніяк не галичан. Дляних же «західний П'ємонт» був не чим іншим, як плацдармом до відродженняУкраїнської держави з центром у Києві.
Таким чином, трактування України якцентральноєвропейської держави хоча і вносить корективи в погляди про наш край,але не суперечить висновкові Ю.Липи про те, що відвічна вісь нашої батьківщинимагнетує до Півдня. «Не в російського типу орді і не в змеханізованійпо-німецьки масі можуть висловити себе українці, лишень у традиційних і міцнихгрупах», — зазначає Ю.Липа. «Одність, власна релігія, власна висока мораль івідвічні геополітичні підстави – це є величезні заповіти. Заповіти ці є в самійукраїнській крові: щораз сильніші і жорстокіші струси тільки дозволять навиразніше відчування цих заповітів всіма українцями як призначення України» [9,230].
/>
3. Політичні ідеї та діяльність МиколиІвановича Міхновського (1873 — 1924)
/>
Міхновський Микола Іванович — видатний український політичний тагромадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідерсамостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., авторславнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українськоговійська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у НаддніпрянськійУкраїні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української НародноїПартії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братствасамостійників. Ідеолог державної самостійності України.
Його постать була повним антиподом того, щоявляють з себе «герої» революції — Грушевський, Винниченко, Петлюра, Порш та інші.Розумна, високо освічена, талановита, загартована людина, чоловік, який перш завсе ставив добро української нації і відкидав які б то не було компроміси зМосквою, бачив в боротьбі за укр. державність мету, до котрої простуваввіддаючи всього себе і до кінця свого життя залишився таким.
Микола Іванович Міхновський належав донайвидатніших і передових борців за визволення України з під московського ярма.Працюючи як фахівець — адвокат і криміналіст, був відомий на цілу Україну. Дореволюції М. Міхновський рахувався присяжним адвокатом при ХарківськомуОкруговому Суді і провадив в Харкові свою канцелярію. Разом з тим, найбільшечасу і уваги він присвячував справі національній і не покладаючи рук працювавнад організацією українського громадянства.
/>Ранні роки
Нащадок старовинного козацького роду, кореніякого простежуються ще з 17 століття, Микола Міхновський народився у сім'їсільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії у 1873році. Його дитинство пройшло серед української природи, народних пісень,оповідань і дум. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховувавїх у «самостійницькому дусі». Батько Миколи — Іван — свято беріг національнітрадиції і сміливо правив богослужіння українською мовою.
Освіту Микола Міхновський здобув у Прилуцькійгімназії. Закінчивши гімназію, у 1890-му році вступив на юридичний факультет Київськогоуніверситету.
/>Участь у «Братстві тарасівців»
Зростання національної свідомості українцівнаприкінці ХІХ ст. призвело до розмежування української інтелігенції. Старшепокоління віддавало перевагу у вирішенні «українського питання»культурно-просвітницькій справі, його вимоги зводилися до поміркованих реформ,які б скасували національно-культурні обмеження для українців у Російськійімперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, щонаціонального визволення можна досягти через визволення соціальне, черезспільну боротьбу разом з іншими націями проти існуючого у Росії соціальноголаду. Та несподівано, на початку 1890-х рр., в українському русі з'явиласязовсім нова течія. Її започаткувала молода людина, студент, який відкрито кинув«божевільний» на той час заклик до державної самостійності української нації.Він сміливо почав проповідувати, що тільки шлях боротьби за здобуття державноїсамостійності є єдиним шляхом, на який мусить ступити український народ. Цієюлюдиною був Микола Іванович Міхновський [12, 1].
Вже будучи першокурсником Університету СвятогоВолодимира Микола Міхновський долучився до українського національного руху істав членом «Молодої громади». Але культурницька, аполітичнадіяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумціві 1891 року увійшов до таємної студентської організації. Перша українськанаціональна організація з виразно політичними цілями була заснована групою студентівХарківського і Київського університетів, які влітку 1891 року займалисястатистичними переписами на Черкащині, неподалік могили Тараса Шевченка. Саметам четверо молодих людей склали присягу на вірність Україні, та заснувалитаємне політичне товариство, на честь поета назвавши його «Братствомтарасівців».
Міхновський, хоч і не був серед засновників,невдовзі став ідеологом і провідником Братства. Саме він, студент-правник,займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою «Credoмолодого українця». «Братство тарасівців» проголосило своєю метоюборотьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сянупо Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, безкласової боротьби, федеративну всередині». Далі йшлося про шляхи досягненняпоставленої мети: «Наше покоління мусить створити свою українськунаціональну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєїдержави… Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, боінакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московськомуреволюційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лініїіндивідуалізму і революційного націоналізму» [12, 1].
Справа «тарасівців» здавалася майжебезнадійною, але Міхновський відчайдушно кинувся в боротьбу за поширення своїхпоглядів. Це були виступи людини іншого світогляду, не популярного і невизнаного більшістю українських діячів. Пропаганда «тарасівців» не мала помітногоуспіху. І все ж по всій Україні з'являлись поодинокі однодумці, які поділялипогляди молодих «самостійників», причому не лише серед студентів, а й селян,міщанства, інтелігенції. Організація припинила існування 1893 року після того,як частину «тарасівців» було заарештовано, а іншу — вислано у села.
Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту.Він закінчив навчання і почав працювати в одній з адвокатських контор Києва.Водночас Міхновський не полишав громадської діяльності. У 1897 році він їздивдо Львова, де встановив тісні взаємини із західноукраїнськими діячами і закупивзначну кількість заборонених видань, у тому числі твори Драгоманова та Франка.Поліція вважала його «крайнім за переконаннями українофілом з грубими і вкрайнесимпатичними методами і формами і напрямом безумовно антиурядовим».
/>«Харківський період»
1899 року Міхновський переїхав до Харкова, щобуло пов'язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, вінразом з нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти. Шлюб не склався, іМіхновський так і лишився неодруженим. Він зайнявся адвокатською практикою,відкрив власну контору і невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат.У 1906 році на так званому «Лубенському процесі» двох українських діячів —братів Шеметів — засудили до страти, але завдяки майстерності адвокатаМіхновського вони були звільнені.
Енергійно і швидко Микола Міхновський завоювававторитет серед української громадськості Харкова. Вже на початку 1898 рокустудентська громада під його проводом влаштувала у Харкові святковий концерт,присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського. 19 і 26 лютого 1900 рокуМіхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові,закликав до збройної боротьби за права українського народу. Учасники зборів зустрілицей заклик скептично, але була молодь, яка захоплено слухала промови.
/>Самостійна Україна (маніфест)
Приблизно у той самий час, у січні 1900 року,Микола Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної УкраїнськоїПартії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у НаддніпрянськійУкраїні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремійброшурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «СамостійнаУкраїна» і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників.
Деякий час «Самостійна Україна» вважаласяпрограмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція,вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже.Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки«Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжілидо соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірномурадикалізмі, в «ориґінальнічаніі».
Незважаючи на шквал критики, МиколаМіхновський наприкінці 1900 року, у відповідь на заборону офіційної владизробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському у Полтаві, відімені тієї ж РУП написав «Одвертий лист до міністра Сипяґіна»,який закінчувався словами:
«Українська нація мусить скинутипановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собісвободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабстванаціонального та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, щополлється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і наголови всіх гнобителів нашої нації» [12, 1].
/>Створення УНП
У відповідь на поширення у суспільстві марксистськихнастроїв, байдужих до національних потреб поневолених націй, Міхновськийрозгорнув енергійну діяльність з консолідації прихильників ідеї самостійності.У 1902 році, коли у Революційній Українській Партії почали перемагати соціалістичніта автономістські тенденції, Міхновський разом із небагатьма однодумцями вийшовіз РУП і на початку 1904 року заснував Українську Народну Партію (УНП), щопроголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновськийстав її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП та іншихпартійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколіньукраїнських націоналістів.
Найбільшого поширення набув своєріднийманіфест самостійників «Десять заповідей УНП», написаний 1903року і широко відомий в Україні та за кордоном. «Десять заповідей УНП» — один знайгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. «Миборемося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вониексплуататори», пояснював він свою позицію. Таким чином, націоналізмМіхновського мав здебільшого оборонний, захисний характер. Він був протидією,запереченню державному шовінізму панівної нації. Характерно, що такої думкидотримувались навіть більшовики, лідер яких, Володимир Ленін, стверджував, щотреба розрізняти націоналізм нації пригнобленої і нації пануючої. Націоналізмпершої несе в собі позитивний заряд боротьби за національне визволення і можебути виправданий.
Незважаючи на свою нечисленність, самостійникивперто шукали шлях до сердець широкого загалу, використовуючи підкресленодемонстративні і навіть епатажні форми і методи впливу. Це робилося з єдиноюметою: будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великогонароду із славним минулим, привернути якомога більше українців до ідеї самостійностіУкраїни. Ці ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах, які засновував зневпинною енергією попри всілякі адміністративні заборони: «Самостійна Україна»(1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906),«Сніп» (1912—1913).
Микола Міхновський прагнув використовувати усінаявні можливості для агітаційної роботи. Його зусиллями 1909 року булостворено «3-тє Харківське товариство взаємного кредиту». Цю організацію поліціяоцінювала як «легальне прикриття групи українців», які обговорюють політичніпитання. У 1912—1913 рр. він активно працював у харківському Товаристві імені Квітки-Основ'яненка.Поліція небезпідставно підозрювала Міхновського та інших членів УНП увикористанні Товариства для пропаганди самостійницьких поглядів.
/>Терористична діяльність
Ще під час своєї першої історичної промови натему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу19 лютого 1900 року, Микола Міхновський із запалом говорив про «потребутерористичної акції». Логічно, що він став на шлях організації бойовогоукраїнського підпілля.
У 1904 році, коли Росія святкувала 250-ліття«приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішила підірвати у Харковіпам'ятник російському поету Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося висадити уповітря пам'ятники російським імператорам. Акцію у Харкові успішно здійснилапідпільна бойова структура УНП «Оборона України» на чолі з Віктором Чехівським.На місці понівеченого пам'ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до«боротьби за своє національне визволення».
/>Критика опонентів
У своєму прагненні дійти до народних мас, дошироких верств української інтелігенції, самостійники мусили долати опір нелише царської бюрократії та зрусифікованої культурної еліти. Як і раніше, вонистикалися з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку і соціалістичних,і поміркованих українських діячів. Усі тодішні авторитети були їхнімиопонентами:
Михайло Грушевський вбачав у Міхновськомулюдину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму,інтриги і демагогії»;
Симон Петлюра критикував його на сторінкахчасопису «Україна», звинувачував в «обмеженості і вузькості»;
Володимир Винниченко в одному із своїх ранніхгумористичних оповідань «Поміркований та щирий» створив непривабливий образсамостійника Данила Недоторканого, у якому можна впізнати риси МиколиМіхновського.
Поза досить вузьким колом своїх однодумцівМіхновський залишався небажаним, незрозумілим і навіть небезпечним. Від цьоголегко було впасти у відчай, відмовитися від своїх ідеалів та перейти на позиції«поміркованого українства». Та Микола Міхновський був не з тих, що легкоздаються [10, 52].
/>Діяльність на Донбасі
Останні п'ять-шість років перед Першоюсвітовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тихкіл, які досі були далекі від українського руху, а саме серед промислових тахліборобських кіл Слобожанщини і Донецького басейну. Микола Міхновський вжетоді розумів, що держави будуються не лише національною інтелігенцією, анасамперед продукуючими класами і організаторами крупних виробництв. Він і самвзяв участь в організації соляних промислів у Слов'янському районі на Донбасі.Під його впливом чимало промисловців взяли участь в українському національномурусі. Так син і донька відомого організатора вугільної промисловості вДонецькому басейні Алчевського під впливом Міхновського включилися в національнийрух, а Христя Алчевська стала однією з видатних українських поетес.
/>Початок Першої Світової
З початком Першої світової війни МиколаМіхновський перебував на фронті, хоча сам, будучи давнім ворогом Росії, зідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив учині поручика у Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у ньогоз'явилася ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Він вважав, щокожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе воякоммайбутньої української армії. Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українськихсічових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагався ініціюватистворення українських частин у царській армії, але на той час цей задум незнайшов належної підтримки.
/>Доба визвольних змагань
З початком Української революції 1917 рокуМіхновський спрямував свій пропагандистський досвід та організаторськіздібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 рокувін зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної ЦентральноїРади, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та передМіхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далівласну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитисяна звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимноїЦентральної Ради — в надії переконати опонентів у необхідності проголошеннянезалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР. Жодної з проблем це невирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільноївідозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, МиколаМіхновський повністю віддався творенню українського війська.
/>Розбудова українського війська
З ініціативи Миколи Міхновського у Києві уберезні 1917 року відбулись три військових віча, останнє з яких ще 11 березняухвалило рішення про формування Першого українського охочекомонного полку іменігетьмана Богдана Хмельницького.
Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулосяна ідеї Міхновського: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобутинезалежність Україні — автономістів серед них майже не було.
16 березня 1917 року було створено товариство «Українськийвійськовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» на чолі з МиколоюМіхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону післядоповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет іухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїмзавданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування уїї складі українських частин; створення у частинах армії українськихгромадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про цеМикола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час українськоїманіфестації 19 березня у Києві.
Про діяльність Українського військовогоорганізаційного комітету Микола Міхновський доповідав на УкраїнськомуНаціональному конгресі (6 — 8 квітня 1917 року). На той час комітет вівперемовини з командуванням російської армії про формування двох українськихбригад. Конгрес обрав його членом Центральної Ради від Українського військовогоклубу імені гетьмана Павла Полуботка. На І-му Всеукраїнському військовомуз'їзді (5 — 8 травня 1917) Микола Міхновський увійшов до складу Українськогогенерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні[10, 58].
/>Конфлікт з Центральною Радою
Соціалістична національна демократія Українинегативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку»народ сам збереться у «народну міліцію». Тому серед керівництва ЦентральноїРади посилювалася недовіра до Міхновського, популярність якого в армії зросталащодня. Відчуваючи недовіру з боку лідерів українського парламенту, МиколаМіхновський вийшов зі складу УГВК, де фактично був позбавлений можливостівпливати на вироблення політичної лінії.
Проте самостійники не здавалися. У червні 1917року вони сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українськимімені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний аніросійською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява у Києвісамостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк та закликавсолдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт. УГВК дав розпорядженняінтендантській службі припинити постачання продовольством, обмундируванням,зброєю.
Результат виявився прямо протилежним: полуботківцівдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України.Існував план повстання, очевидно, складений самим Міхновським, ризикований іпевною мірою авантюрний. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобуварсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, якаще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанцісклали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочаласлідство, яке тривало аж до жовтня.
Прямих доказів участі Миколи Міхновського уповстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося.Небезпечного конкурента, «авантюриста», Центральній Раді треба було усунути зКиєва. На прохання Володимира Винниченка та Симона Петлюри військова влада підохороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходженняслужби. Так само, на фронті або у військових в'язницях, опинилося й багатоінших самостійників.
/>«Полтавський період»
На Румунському фронті Микола Міхновськийпробув аж до Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені1917 року, оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало йогомировим суддею. Саме у цей час на Полтавщині набирала сили нова політичнаорганізація — Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), єдинанесоціалістична партія в Україні. Її засновниками були давні друзі Міхновського— брати Володимир та Сергій Шемети та відомий історик і політичний діяч В'ячеславЛипинський. УДХП обстоювала державну самостійність України, республіканськийдержавний устрій на чолі з президентом та представницькою владою. Партіявиступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від есерів,зберігала приватну власність на землю, орієнтувалася на міцне фермерськегосподарство. Микола Міхновський почав схилятися до монархічного принципуорганізації державної влади в Україні, і тепер, відкинувши соціалістичніілюзії, пов'язував майбутнє України з реалізацією демократично-хліборобськоїпрограми. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всійУкраїні.
/>Участь у гетьманському русі
Нова сторінка його біографії розпочалася післяпереїзду до Києва, вже окупованого німецькою армією. УДХП, яка виступила згострою критикою політики Центральної Ради, підтримала державний переворот 29квітня 1918 року. Проте стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським такожвиявилися непростими.
У своїх «Спогадах» Павло Скоропадськийзазначав, що всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському,застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на якусьпосаду в уряді. Сам Скоропадський не міг зрозуміти чому до Міхновського такемайже однодушне негативне ставлення. Сам він «у Міхновському нічого поганого небачив окрім його крайньо шовіністичного українського напрямку».
Незважаючи на це, Гетьман серйозно розглядавМіхновського як кандидатуру на посаду прем'єр-міністра Української Держави.Йому імпонували його антисоціалістичні погляди і визнання ним приватноївласності на землю. Не забув Павло Скоропадський і того, що Українськадемократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні ЦентральноїРади.
Врешті, Гетьмана переконали не призначатиМіхновського прем'єр-міністром, і він запропонував йому посаду «бунчужноготовариша», тобто свого особистого радника. Від цього амбітний МиколаМіхновський, звичайно, відмовився. Разом з УДХП він став в опозицію до гетьманськогорежиму, але, при цьому, партія відмовилась вступати до Українськогонаціонального союзу, який готував заколот проти Гетьмана.
Микола Міхновський доклав чимало зусиль, щобтрансформувати гетьманський політичний режим у дійсно українську владу. Він бувавтором низки документів з критикою складу уряду та його політики, поданихбезпосередньо Гетьманові, входив до делегацій, які зверталися до німецькоїокупаційної влади.
Не довіряючи соціалістам, Микола Міхновський,як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманськогоповстання. Коли ж воно розпочалося і розгорнулася боротьба між республіканськимвійськом Симона Петлюри та залишками гетьманських формувань, був серед тих, хтовиступав за примирення сторін, утворення коаліційного українського кабінету призбереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною Міхновським, в Одесу докомандування експедиційних військ Антанти вирушила українська делегація на чоліз Сергієм Шеметом. Передбачалося, що союзники допоможуть у примиренні сторін.Водночас Міхновський з тією ж метою виїхав до Харкова, де перебувало одне знайкращих формувань республіканських військ — Запорізький корпус. Але обидвімісії скінчилися провалом.
/>Спроба повалення Директорії
Ставлення Міхновського до Директорії буловідверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим своєюекстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільськомугосподарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладуармії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією. Наприкінці 1918 —на початку 1919 року становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити!Інакше — кінець Україні! Держава наша загине», — заявляв на нараді керівництваУДХП Микола Міхновський. Хлібороби-демократи розробили відчайдушний планусунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двохнайбільш боєздатних з'єднань української армії — Запорізького корпусу полковникаПетра Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника ЄвгенаКоновальця — встановити в Україні військову диктатуру. Рішення УДХП булооднозначним — «Необхідно їхати до Болбочана. Єдина надія на нього».
Окрім того, Міхновський хотів запропонувати полковникупоповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той часналічувалося близько 3 тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзомхліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тис.чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібнихземельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення.
Сповнений рішучості і надій, МиколаМіхновський не здогадувався, що місія до Болбочана стане його останньоюполітичною акцією. Запорізький корпус він застав аж у Кременчуці. Наступногодня з наказу Петлюри Петра Болбочана було заарештовано. Микола Міхновськийзахворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли до міста увірвалися більшовики,Міхновського заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевоїінтелігенції. Навіть дехто з більшовиків пам'ятав його виступи на судовихпроцесах на захист селян. Пізніше Міхновський мав контакти з отаманом М.Григор'євим. Є відомості, що йому належало авторство головних відозв, з якимиотаман звертався до українського селянства.
/>Останні роки життя
/>Життя на Кубані
Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського.До того ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав наПолтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснаженийфізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повнунездатність, виїжджає на Кубань. 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську,звідки марно намагався емігрувати. Коли денікінці під тиском Червоної арміїевакуювались морем, Міхновський спробував скористатись нагодою і виїхати зними, але його, як «відомого непримиренного ворога Росії», на корабель невзяли. Чотири роки Микола Міхновський жив на Кубані. Оселився в станиціПолтавській, почав вчителювати, якийсь час служив у кооперації. Є неперевіренісвідчення, що він також викладав в Учительському інституті.
Приблизно у цей час у станиці почавформуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. Іхоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все жважко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацькимзрушенням. Тим більше, що «це військо не хотіло разом із Денікіним битися заРосію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли», — свідчив кубанськийпрем'єр Василь Іванис. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізіїє свідомий українець із великим досвідом організаційної роботи.
/>Повернення до Києва
1924 року Микола Міхновський повернувся доКиєва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи буловзагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днівдопитів він опинився на волі.
Вже наступного дня, 3 травня 1924 року,трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку всадибі Володимира Шемета, де він квартирував. Серед української громадськостіта науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомогополітичного та громадського діяча. Так само довго існувала версія про те, щосмерть Міхновського — справа рук ДПУ. Але цю версію спростовують свідченняЖдана Шемета — сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дніМіхновський. У 1998 році Ждан Шемет вперше засвідчив, що його батько знайшов укишені покійного записку з таким текстом:
«Волію вмерти власною смертю! І сюдикруть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажітьмоє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола» [12, 1]
На той час минуло вже два роки як в Українібуло остаточно встановлено радянську владу. Микола Міхновський який віддавпонад 30 років свого п'ятдесятилітнього життя боротьбі за незалежність України,з жалем підводив риску під життям. Автор гасла «Самостійна Україна — від Сянупо Кавказ», який покликав до життя тисячі борців за незалежність, і тим самимштовхнув їх на неминучу смерть, повернувшись з Кубані до Києва повною міроюусвідомив крах власних ідеалів, надій та сподівань.
Списоквикористаної літератури
1. 100 видатних українців. —К.: Видавництво Арій, 2006. — 496 с.
2. Агєєва В. Історіяукраїнської літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
3. Біографія Юрія Липи //Збірник статей і матеріалів, приурочених 100-літньому ювілею з дня народженняЮрія Липи, Івано-Франківськ 2000.-С.151-172.
4. Биковський Лев. Апостолновітнього українства (Юрій Липа). Женева, 1946.- 8 с.
5. Збірник статей іматеріалів, приурочених 100-літньому ювілею з дня народження Юрія Липи,Івано-Франківськ 2000, 248с.
6. Київ. Історичнаенциклопедія. 1917-2000 рр. 3MEDIA, 2002
7. Кухта Б. Історіяукраїнської політичної думки. Курс лекцій. — Львів, 1991.- 79 с.
8. Кухта Б., Красівський О.,Ліпінцев О. Політологія. Історія та теорія політичної науки. Курс лекцій.-Львів: «Кальварія», 2004.- 272 c.
9. Липа Ю. ПризначенняУкраїни.- Львів, 1991.
10. Мірчук П. Відродження великої ідеї. — Київ: Українськавидавнича спілка, 1999
11. Міхновський М. І. Самостійна Україна. — К.: Діокор, 2002. — 80с.
12. МиколаІванович Міхновський // Дзвін. — 1924. — Ч.56. — 31 трав. — С.1.
13. Творчість Юрія Липи в культурно-історичномуконтексті ХХ століття. Матеріали всеукраїнської наукової конференції, Одеса,27-28 квітня 2000. — Одеса, 2000.
14. Юрій Липа: голос доби іприклад чину: Збірник наукових праць. – Львів,2001.
15. http://ultra-ua.com — Незламний борець за „Україну для українців” (Микола Іванович Міхновський.