--PAGE_BREAK--Навчання в університетах відбувалося в декілька циклів. Першим (по зростаючій складності предметів і соціальної значущості) був загальноосвітній факультет (facultas artium) або так званий «факультет вільних мистецтв», а надалі філософський факультет, де проходило поглиблене вивчення «семи вільних мистецтв». Наступним після філософського факультету був медичний, потім юридичний і, нарешті, найпрестижніший — теологічний. Методика викладання на всіх факультетах була строго канонізована. Аксіоматичний рівень освіти на будь-якому факультеті був строго певним набором текстів. Текстуальним каноном на нижчому факультеті були логічні твори Арістотеля, так званий «Органон», на медичному факультеті базисними текстами були роботи Гіппократа і Галена, на юридичному — церковне право (canones et decreta) і римське право (Кодекс Юстініана), на теологічному — Священне писання і інші догматичні тексти.
У середні століття не було відділення вищої освіти від середньої, тому в університетах і існували молодший і старші факультети. Після вивчення латині в початковій школі школяр (scolarius) в 15-16, а іноді навіть в 12-13 років вступав до університету на підготовчий факультет. Тут він вивчав «сім вільних мистецтв» (septem artes liberales), що складалися з двох циклов- «трівіум» (trivium — «перехрестя трьох шляхів знань»: граматика, риторика, діалектика) і «квадрівіум» (quadrivium — «перехрестя чотирьох шляхів знання»: музика, арифметика, геометрія, астрономія). На навчання на факультеті вільних мистецтв йшло в середньому приблизно п'ять-сім років. Цей термін міг бути менше або більше залежно від конкретного студента і місцевих традицій. Той, що проучився перші 2 роки одержував ступінь бакалавра, прослуховуючий повний курс магістра вільних мистецтв. Тепер вони мали право викладати на своєму факультеті або продовжити навчання на інших Факультет Вільних мистецтв закінчували приблизно третина студентів. Навчання медицині і праву займало ще приблизно шість років. Богослов’ю вчилися мінімум 8 років. А частіше навчання затягувалося на 15-16 років. Тільки після вивчення «філософії» надавалося право поступати на старші факультети: юридичний, медичний, богословський.(9; 252)
1.4 Організація учбового процесу
У одного викладача могли разом вчитися люди самих різних віків, та і рівень підготовки міг сильно розрізнятися. Не існувало і твердого поняття про те, скільки повинен проучитися той або інший студент. Термін навчання міг змінитися в будь-яку сторону. Причинами могли бути як здібності конкретного студента, так і його положення.
Подивимося на прикладі підготовчого факультету, що представляв собою процес навчання.
Учбові заняття в університеті були розраховані на весь навчальний рік. Розділення на півріччя або семестри з'являється лише до кінця середньовіччя в німецьких університетах. Правда, навчальний рік ділився на дві нерівні частини: великий ординарний учбовий період (magnus ordinarius) з жовтня, а іноді з середини вересня і до Великодня, а також «малий ординарний учбовий період (ordinarius parvus) з Великодня і до кінця червня. Учбовий план, проте, складався на весь навчальний рік.
Три основні форми викладання:
Лекції. Повний, систематичний виклад учбового предмету, за програмою, висловленою в статутах, в певний годинник називалося lectio. Ці лекції ділилися на ординарні (обов'язкові) і екстраординарні (додаткові). Річ у тому, що в середні століття учні не слухали курс якоїсь певної науки, скажімо, курс філософії або римського права і т.п. Тоді говорили, що такий-то викладач читає або такий-то студент слухає таку-то книгу. Одні книги вважалися важливішими і обов'язковими (ординарними) для учня, інші — менш важливими і необов'язковими (екстраординарними). Відмінність лекцій зумовила і розділення викладачів на ординарних і екстраординарних. Для ординарних лекцій, як правило, призначався уранішній годинник (з світанку і до 9 годин ранку), як зручніші і розраховані на свіжіші сили слухачів, а екстраординарні читалися в післяобідній годинник (з 6 до 10 годин вечора). Лекція продовжувалася 1-2 години. Перед початком лекції викладач робив короткий вступ, в якому визначав характер роботи над книгою і не гребував саморекламою. Головна задача викладача полягала в тому, щоб звірити різні варіанти текстів і дати необхідні роз'яснення. Статути забороняли студентам вимагати повторення або повільного читання. Учні повинні бути на лекції з книгами. Це робилося для того, щоб примусити кожного слухача безпосередньо знайомитися з текстом. Книги ж у той час були дуже дорогі, тому Учні брали тексти напрокат. Вже в XIII столітті університети почали накопичувати рукописи, копіювати їх і створювати власні зразкові тексти. Аудиторій в сучасному значенні слова довго не існувало. Кожний викладач читав певному кругу своїх учнів в будь-якому найнятому приміщенні або у себе удома. Болонські професори одні з перших стали влаштовувати шкільні приміщення, а з XIV століття міста стали створювати суспільні будівлі для аудиторій. Так чи інакше, учні, як правило, групувалися в одному місці. В Парижі це була вулиця Соломи (Фуар), названа так тому, що студенти сиділи на підлозі, на соломі, у ніг вчителя. Пізніше з'явилася подібність парт — довгі столи, за якими уміщалося до 20 чоловік. Кафедра стала влаштовуватися на піднесенні, під балдахіном.(8; 25)
_Repetitio. Це докладне пояснення окремого тексту з різних сторін, з урахуванням всіх можливих сумнівів і заперечень. В Паризькому університеті частіше це була перевірка всіх джерел по різних рукописах, що відносяться до певної приватної проблеми, і проглядання відповідних коментарів в різних творах. В німецьких університетах вони проходили у формі діалогу між вчителем і учнем. Вчитель ставив питання і по відповідях судив про успіхи учня. Була і ще одна форма — повторення частини прочитаного. В цей же час готувалися до диспутів.
Диспути. Однією з найпоширеніших форм викладання був диспут (disputatio). Керівництво університетів надавало їм дуже велике значення. Саме диспути повинні було навчити студентів мистецтву суперечки, захисту придбаних знань. В них на перше місце висувалася діалектика. Теми диспутів були найрізноманітніші. Дозволялися і жартівливі питання, але не негожого характеру, хоча з погляду нашої моралі вони і можуть показатися такими:
Університетські власті прагнули на диспутах до академізму. Заборонялися різкі вирази, крики і образи. Але проте диспути дійсно часто переходили в битви магістрів і студентів. Не рятував і дубовий бар'єр і в справу йшли не тільки вагомі, але і важкуваті аргументи
Після закінчення навчання студент витримував іспит. Його приймала група магістрів від кожної нації на чолі з деканом. Студент повинен довести, що читав рекомендовані книги і брав участь у встановленій кількості диспутів (6 у свого магістра і 3 загальноуніверситетських). Цікавилися тут і поведінкою школяра. Потім його допускали до публічного диспуту, на якому належало відповісти на всі питання. Нагородою був перший ступінь бакалавра. Два роки бакалавр асистував магістру і одержував „право на викладання“ (licentio docendi), стаючи „ліценціатом“. Через півроку він ставав магістром і повинен прочитати урочисту лекцію перед бакалаврами і магістрами, дати клятву, влаштувати бенкет.
Бакалаври і магістри. І змістовно, і формально процес отримання знань був достатньо жорстко регламентований. Учень проходив курс вибраного їм факультету в строго встановленому порядку: щоб мати право після закінчення встановленого терміну представитися до іспиту, він повинен було прослуховувати у вказаній послідовності вказане число певних лекцій і бути учасником певного числа диспутів. Після того, як випробовуваний складав цей іспит, він ставав володарем першого вченого ступеня — звання бакалавра (baccalaurius). Далі цикл лекцій, диспутів і здача чергового іспиту повторювалися, але за ускладненою програмою, і привласнювався новий вчений ступінь „магістра“ (magister) або доктора (doctor), причому звичайно „магістр“ працював на „нижчих“ факультетах, а „доктор“ — на вищих. (11; 56)
Формальна ступенева система була на перший погляд вельми ефективною. Проте всі без виключення знання, засвоювані на лекціях і диспутах і демонструвалися потім на іспитах, були чисто академічними, жодним чином не пов'язані з реальними професійними навиками. Якщо ми візьмемо два типи знань, що мають місце у філософії Аристотеля, „теоретичне“ (theoreia) і „практичне“ (praxis), то перше було гіпертрофований, а друге ігнорувалося. В результаті, покидаючи alma mater, випускник виявлявся „книжковою людиною“ (homo literatus), часто не здатною вирішувати які-небудь практичні задачі. Варто відзначити, що аж до XVII в. випускники медичного факультету не займалися лікуванням.
Закінчуючи цей розділ, має сенс трохи пригадати про вищі науки. Їх було три Теологія, Юриспруденція і Медицина.
Теологія (Богослов’я). Основне викладання велося по „Сентенціях“ Петра Ломбарда, включаючи думки найавторитетніших теологів по різних спірних моментах Біблії. (6; 151)
Юриспруденція. Безумовно, найбільша кількість студентів, що перейшли на вищі курси, спеціалізувалася по цій дисципліні.
Слід врахувати, що існувало декілька джерел законів. Це:
— Канонічне право, засноване на рішеннях церковних соборів, тат і інших ієрархів церкви.
— Римське право. Основним тут був кодекс візантійського імператора Юстиніана. В цьому кодексі надавалася велика увага різним видам власності.
Але в практичній діяльності юристам необхідно було також знати і місцеві закони. Свої закони видавали різні феодальні правителі, наприклад король Франції. Взагалі, свої правила і закони міг встановлювати кожний більш менш незалежний государ, будь то феодал або місто. Відносини між ними також регулювалися законами, будь то норми служби, кількість і розміри різних поборів, розділення різних повноважень і т.д. В результаті в кожній провінції існували свої місцеві закони, які могли копіювати або суперечити загальному праву.
Медицина. Включала вчення про чотири рідини, які очолюють в людині крові, слиз, жовч і чорну жовч. Вважалося, що хвороби виникали від порушення співвідношення цих рідин. В лікуванні велику роль виконували кровопускання і клізми. Широко використовувалися різні пахощі.
2. Розвиток науки в епоху Відродження
У сучасній науці існує декілька точок зору на термін „Відродження“. В широкому розумінні цей термін визначає етнокультурний зліт, вибух національної свідомості, активізацію розвитку національної культури. У вузькому значенні йдеться про певний період розвитку світовою, в першу чергу європейської, культури в період з кінця XII століття (Італія) до початку XVII століття (в деяких європейських країнах, наприклад, в Англії, Португалії, Польщі, Україні — дещо пізніше) і переслідує мету визначити набір рис, що дозволяють типологічно віднести конкретну національну культуру до типу ренесансних. Саме таке значення терміну „Відродження“ (»Ренесанс") прийнято вживати.
Сам термін «відродження» для характеристики епохи XIV-XVI століття був введений її сучасниками — італійськими гуманістами. Генетично пов'язаний з релігійно-етичним поняттям «оновлення», цей термін придбаває у вказаний період принципово інше значення: оновлення культури, підйом літератури, мистецтва, науки після їх тривалого занепаду в середні століття — до речі сказати, і останній термін теж був творінням ренесансних гуманістів: «епоха посередині» (між античністю і Ренесансом). Таким чином, вже в оцінках самих діячів цієї епохи Відродження панування «середньовічного варварства» (що, як відомо, було щонайменше несправедливо у відношенні до власних культурних витоків). Проте італійський поет Франческо Петрарка будує концепцію «похмурих століть», бачивши тільки глибокі відмінності між культурою античності і наступною за нею епохою Середньовіччя і, навпаки, тісний спадковий зв'язок між античністю і сучасним періодом (епохою Відродження). Гуманісти наступних поколінь не приховували свого презирства до «неуцтва і варварства» середніх століть і енергійно «відроджували античні традиції», вважаючи себе їх прямими продовжує.
2.1 Основні риси Епохи Відродження
Коли європейський дух перестав прагнути до смерті і звернувся до життя, він знайшов для себе нове джерело сили на самому початку свого ж шляху — в античності. Майже тисячу років середньовічна Європа розвивалася на уламках античної культури, залишених варварами. Середньовіччя — це та ж античність, але у варварському сприйнятті і виконанні. Проте не потрібно думати, що середньовічна культура є якоюсь неповноцінною тому, що вона стала поєднанням уламків античності і варварства. Новий імпульс розвитку європейської культури виразився в епосі, яку прийнято називати Відродженням (Ренесанс). В різних країнах Західної Європи вона охоплює період з XIV в. по початок XVII в. Культурою Відродження були успадковані дохристиянські ідеї і образи, але християнство не могло не накласти на неї відбиток. Язичницька життєвість і християнське упокорювання доповнювали одна одну в культурі Відродження, їх поєднання народжувало ідеали гармонії і рівноваги. (10; 61)
Новий світогляд, що виник в епоху Відродження, прийнятий називати гуманізмом (від лат. — людський, людяний). Окремі риси гуманізму присутні в античній культурі, але гуманізм був об’ємніший та цілісніший. Гуманізм означає не тільки те, що людина признається вищою цінністю, але і те, що людина оголошується критерієм всякої цінності. Ця межа гуманізму була виражена в античності Протагором: «Людина є міра всіх речей». Такий погляд припускав самопізнання людини. Нарешті, поетизація людини і всього людського спричиняла за собою естетичне сприйняття дійсності, пристрасть до прекрасного і піднесеного. Гуманізм Відродження, не заперечуючи, що людина створена за образом і подобою Бога, разом з тим затверджував право людини на безмежну творчість. Саме в творчості, вважали гуманісти, повинна, перш за все, виявлятися подібність людини Богу.
2.2 Свобода і світський індивідуалізм
Як правило, гуманісти не виступали проти релігії. Але звеличивши людину, роблячи з нього подібність титана, вони відділяли його від Бога, якому відводилася роль творця, що не втручається в життя людей. Людина стала релігією гуманізму відродження. Тому Л.Н. Толстой писав про Відродження як про епоху руйнування релігії, втрати віри, торжестві безвір'я. Гуманісти критикували догматичну, ритуальну сторону християнської церкви, католицького духівництва, не бачили в ньому ніяких переваг перед простими віруючими. Італійський поет Данте Аліг’єрі (1265-1321) в «Божественній комедії» посилав римських Пап в пекло або в рай залежно від їх поведінки за життя, а не від сану. Гуманісти розуміли звільнення думки не тільки як подолання залежності від церковних догматів. Свобода бачилася в подоланні залежності від групової, колективної свідомості. Для вільної думки необхідна, перш за все, особа. Такий погляд був ідеологічним обґрунтовуванням індивідуалізму, який ставав характерною межею епохи. Молода буржуазія, що не мала родовитості і знатності, могла сподіватися лише на особисті якості, на власні розум, сміливість, заповзятливість, які цінувалися більше, ніж благородність походження і слава предків. (3; 41)
2.3 Проникнення гуманізму в університети
Розповсюдженню гуманізму сприяли кризові явища в пізній схоластиці і університетському викладанні. В перші роки XVI в. в Німеччині існували вже 15 університетів (не рахуючи Празького і Базельського на території імперії), з них 9 були засновані з середини XV в. «Молоді» університети зберігали роль оплоту боротьби церкви з єрессю, вони так само, як «старі», одержували привілеї на цензуру книг; їх викладачі були зобов'язані негайно спростовувати «помилкові думки», що розходилися з навчанням церкви, якщо вони зустрічалися в текстах, якими користувалися при навчанні студентів. Саме це навчання ґрунтувалося тоді на застарілих, століттями підручниках і методах викладання, що не мінялися. Вони не зазнали змін у зв'язку із спробами все ж таки відновити схоластику або черговим зверненням до Хоми Аквінському, або орієнтацією на вужі скостенілий оккамізм. Принципові відмінності між цими двома шляхами схоласти, ніколи виявлені різко, у епігонів згладилися. Це наочно виразилося в практиці викладання ряду університетів (в Майнце, Віттенбергу): лекції з філософії читалися тут двічі, «томісти» і «оккамісти» змінювали один одного, різними способами трактуючи однотипні питання, але незмінно залишаючись у межах ортодоксії. Результатом подібної зануреної не стільки в пошук істини, скільки в хитросплетіння аргументування і готові формули стало нівелювання особи ученого — за ціле сторіччя схоластика не дала жодного творчо видатного імені. Навіть Р. Біль, якого в історіографії наших днів деколи вважають останнім видним німецьким схоластом (він помер в 1495 р.), був лише майстром спрощення і загострення теологічних питань, але не дійсним відкривачем нового. (9; 25)
продолжение
--PAGE_BREAK--