План
1. Політична діяльність
2. Політичні партії та їх роль в політичнійсистемі суспільства
3. Основні напрямки становлення та розвитку політичної системи внезалежній Україні
Література
1. Політична діяльність
Системаполітико-владних відносин знаходить вияв у складному за своєю структуроюполітичному процесі, нерозривно пов'язаному з політичною діяльністю, через якусам цей процес завжди репрезентує суб'єкта політики. В найбільш загальномувигляді політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так івеликих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо),спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання іутримання влади. Соціальною детермінантою політичних дій людей у підсумку єекономічні інтереси. Проте це не прямолінійна детермінація, яка так недбалопроповідується марксизмом. Політична діяльність має значний статус автономності,а на деяких етапах і визначальності. Тим більше, вона (як і естетична та іншівиди діяльності) не вкладається у прокрустове ложе основного питанняматеріалістичної діалектики, а виходить за його межі і може творитися на рівніпідсвідомості, що межує з нормами буденної свідомості, далекої від розумінняоб'єктивних законів розвитку природи і суспільства та й тієї ж економіки.
Політичнадіяльність на відміну від наукової більшою мірою прагматична і прив'язана дореально існуючого (а не гіпотетичного) суспільно-економічного ладу і меншоюмірою містить у собі прогностичні, моделюючі, теоретико-конструктивні функції.
Якщо головнепитання політичної діяльності — реалізація політичних інтересів, тонеправомірним було б у демократичному суспільстві замикати політичну діяльністьлише на розв'язанні класових протиріч. З розвитком, урізноманітненням ірухливістю форм власності в сучасному суспільстві високорозвинених країн більшскладними і дієвими є інфраструктурна роздробленість і досить автономнісоціальні утворення, ніж класи, нації тощо. А тому політична діяльність виникаєтам, де з'являється відповідний політичний інтерес, який може нести лише однаособа, не мільйони мільйонів. Тому політична діяльність це не обов'язково, якще донедавна мислилося, поділ суспільства на дві основні групи, хоч би в якійформі і з якими конкретними намірами ця діяльність велася, а діяльність,спрямована на реалізацію інтересів влади із якнайповнішим урахуваннямнайширшого спектра плюралістичних інтересів стосовно цієї влади. Отже, це набагатоскладніша діяльність, ніж те, що проповідувала комуністична ідеологія.
Сучасність дедаліочевидніше розкриває значення свідомої діяльності людей, однією із форм якої єполітична діяльність. Відбувається значна політизація соціальних, культурних,економічних і екологічних процесів. Багато проблем, які раніше стихійносаморегулювалися і в керівництві якими не було необхідності, сьогодні потрібноузгоджувати в масштабах країни або суспільства в цілому.
Удосконаленняуправління суспільством у сучасних умовах вимагає широкого застосуваннястворених у процесі науково-технічної революції засобів і методів розв'язанняуправлінських завдань.
Політиказдійснюється людьми, рівень активності яких значною мірою залежить від знаннямеханізму її регуляції: закономірностей, специфічних інтересів і інституційнихутворень, норм та засобів реалізації політичних цілей.
Інші різноманітніформи політичної активності служать не супутніми компонентами функціонуванняполітичних інститутів і політичних систем, а власне, необхідними спрямовуючимиелементами політичного життя.
Визначаючи сутьполітичної діяльності, насамперед потрібно з'ясувати, що таке політичне життя ічерез які фактори воно виявляється. Його багатогранність пов'язана передусім зполітичними інтересами, які віддзеркалюють у концентрованому вигляді потребирізноманітних соціальних груп. Політична свідомість виступає рушієм суспільноїдіяльності, її розвиток здійснюється під впливом багатьох факторів, у томучислі інститутів політичної системи, політичних і правових норм, традицій,політичної культури.
Необхідною умовоюзасвоєння природи політики, влади, влаштування і функціонування політичнихінститутів є політична культура. Вона визнає політичні цінності, які впливаютьна свідомість і поведінку людей. У політичній діяльності неперервність,наступність політичних дій, рішень констатують політичні традиції, що маєважливе значення для збереження і розвитку всієї системи культурних цінностейдля будь-якої цивілізації. Разом з цим традиціоналізм у політичній діяльностінадає їй відповідної рівноваги, стабільності і меншої можливості для виникненняавантюризму, волюнтаризму і подібних політичних явищ. Хоча тут же може критисязагроза догматизації політичного життя, яке спирається на могутній пласттрадиціоналізму. Важливим фактором динамізму політичних процесів може служитизв'язок з іншими сферами людського буття — економікою, наукою, культурою, яківпливають на зміни в політиці. Вибудовувати структуру і зміст політичного життявідповідно до правової логіки всього людського буття, а не за внутрішнімизаконами сваволі допомагають політичні і правові норми. Наявність правовихоснов політичного життя не допускає абсолютизації, що сталося, наприклад, урадянському суспільстві, де єдиною правовою основою регулювання політичноїдіяльності була ідеологія, а не юридичне право.
Політичніінтереси, свідомість, політична культура, традиції і правові норми виступаютьсвоєрідними системозапочатковуючими факторами політичної діяльності, визначаютьїї цілі, зміст, розмах і наслідки на рівні суспільства, класу, соціальних груп,окремих індивідів. У тісному переплетенні внутрішніх і зовнішніх аспектівполітики і здійснюється політична діяльність.
Оскількиполітична діяльність не може функціонувати самостійно, то суміжні сферисуспільного життя також зазнають її впливу і самі можуть активно впливати наформування і процес реалізації в цій діяльності політичних інтересів.
Політичнадіяльність здебільшого оперує буденною свідомістю (здоровим глуздом) і дужечасто може уподібнюватися дипломатії, в якій внутрішній алогізм не завждипіддається усвідомленню через закони об'єктивної дійсності, звичайно, неповністю, а в деякій своїй частині.
Тому політичнадіяльність підпадає під пояснення теорії поведінки людини, яку проповідуєбіхевіоризм. Згідно з цією теорією, одним із важливих факторів суспільногорозвитку є поведінка, не завжди усвідомлена і проаналізована. З цього, мабуть,випливає, що оцінка минулих політичних дій — це значною мірою аналіз не тількиоб'єктивної дійсності, а й суми поведінкових актів індивідів та відповіднийоціночний вимір їх. Тут справді важко виявити оцінку суспільного характеруповедінки і політичної спрямованості того виду діяльності, який пов'язаний зполітикою і владою у повному значенні слова. На жаль, політична діяльністьніколи не зможе піднятися до наукової, і те. про що йшлося вище — їїзакономірність.
Політичнадіяльність є активним початком усього політичного процесу. Адже саме вона —своєрідне поле дій інститутів політичної системи і соціально-політичних норм. Уній відбиваються воля й інтереси соціальних груп різних рівнів і ставлення дополітики, до управління.
Існує тіснийвзаємозв'язок, з одного боку, між інститутами політичної системи і нормами таполітичною діяльністю — з другого.
Політичнадіяльність не може здійснюватися сама собою, стихійно, поза цілеспрямованимвиливом інститутів і регуляторів.
Водночас не можнастрого регулювати як політичне життя, так і всю політичну діяльність. Було бспрощенням штучно зводити її до політичних інститутів, так само, як ізаповнювати нею все політичне життя.
Виникає запитання, ачи можна ототожнювати політичну діяльність з політичною участю? Деякі сучасніполітологи за допомогою «політичної участі» намагаються довестиспроможність усіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, впливатина владу. Політична участь у нашому розумінні виступає або як етап, що передуєполітичній діяльності, або як допоміжна сфера, яка може впливати на політику здвох боків: сприйняття чи несприйняття цієї діяльності.
Політичнадіяльність впливає передусім на політичні і через них — на всі інші суспільнівідносини; Тому розмову про об'єкти політичної діяльності слід розпочати звисвітлення того, як вона реалізується, власне, в політичній сфері. В нійполітична діяльність спрямована на ряд об'єктів, одні з яких є організаційнимифакторами суспільно-політичного життя, другі — процесами політичного розвитку.
До першої групиможна віднести: утворення державних органів шляхом їх виборів; створеннямасових організацій у результаті волевиявлення громадян, об'єднаних у суспільніорганізації; вироблення політико-правових норм шляхом регулювання процесупідготовки і прийняття законів, безпосереднього вияву волі громадян(референдуми, з'їзди, збори тощо); організацію системи управління основними сферамидержавного і суспільного життя, тобто визначення принципів організаційнихструктур, повноважень і взаємовідносин ланок управління.
До другої групиоб'єктів належать: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвитокнаціональних відносин, врахування інтересів національних груп і меншостей;залучення громадян до управління державними і суспільними справами; виробленнядовір'я і підтримки політичним курсам партій, політичним інститутам; формуванняполітичної свідомості громадян; зміцнення влади, політичних інститутів;забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм; проведенняміжнародної політики.
Яке ж відношеннямає політична діяльність до інших сфер життя суспільства і як вона на нихвпливає?
Політичнадіяльність приводить у рух важелі, які визначають прогрес кожної сфери та успіхусіх видів діяльності суспільства.
Будь-яка людськадіяльність, а тим паче політика повинна бути цілеспрямованою. Ціль як фокусвідображає ту модель дійсності, на реальне відтворення якої мусить бути спрямованаполітична діяльність. Цілі як близькі, так і далекі, завжди вимагають серйознихзусиль партій, держави, їх визначення встановленню пріоритетів з метоюреалізації. Практика засвідчує, що нехтування або ігнорування цього призводитьдо кризових явищ, інертності і пасивності людей у політичному житті.
Політичнадіяльність немислима без політичної інформації. Вона дає відомості про розвитоксоціальної структури суспільства, про нації та відносини між ними, провлаштування влади і функціонування політичної системи та її ланок, проорганізацію управління, про розвиток демократії, про рівень політичної культуриі політичної свідомості. Інформація охоплює також міжнародне життя.Недостовірність або фальсифікація політичної інформації спричинюється до збоченьу політичній діяльності.
Соціально-політичнадіяльність пов'язана з розробкою політики та її здійсненням, з функціонуваннямвлади. Здавалось би. на перший погляд, аналіз різноманітних організацій, яківиконують соціально-політичні функції, дасть відповідь на запитання, щоналежить до суб'єктів політичної діяльності. Але такий підхід не дав би змогирозкрити всю глибину і багатогранність соціально-політичної діяльності і якоюсьмірою формалізував би її.
Первинним і,мабуть, єдиним суб'єктом політичної діяльності виступає людина. Народ, класи,нації, інші великі і малі політичні групи — це не що інше, як сукупністьокремих людей з відповідними інтересами, цілями. Тому в демократичномусуспільстві суб'єктом політичної діяльності виступає тільки особа (в іншому випадкуспостерігався б поділ суспільства на малі та великі суб'єкти діяльності), алевона через право, владу тощо ніби відсторонює від себе свої суб'єктніможливості, передаючи їх на рівні: класів, нації, прошарків і груп населення;політичних структур — держави, партії, різноманітних громадських організацій.
На практиціпростежується якісна неоднорідність форм і видів політичної активності.Виходячи з цього, можна сконструювати приблизно таку шкалу інтенсивностіполітичних дій: реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять відполітичної системи, її інститутів чи представників, не пов'язана з необхідністювласної активності; участь у періодичних діях, пов'язаних з делегуваннямповноважень; діяльність у політичних і подібних їм організаціях; виконанняполітичних функцій у рамках політичних інститутів, що входять до політичноїсистеми або діють проти неї; пряма дія, активна (у тому числі керівна)діяльність позаінституційних політичних рухів, спрямованих проти існуючоїполітичної системи.
2. Політичні партії та їх роль вполітичній системі суспільства
Слово«партія» латинського походження. Воно означає частину більшої спільноти абоцілісності. Вже у стародавньому світі це слово використовували для визначенняполітичної організації. Саме в такому смислі Цицерон і Плавт уживають терміни«партія» та «фракція» (на відміну від «амичитіа» — благородний союз друзів —«партія» та «фракція» означали «погані, неблагородні союзи»). Таке тлумаченняувійшло в історію. Й для Вашингтона у США, й для Лафайєта у Франції слово«партія» ще асоціювалося зі злом. Негативно ставився до політичних партій іЖ.-Ж. Руссо. Але чіткого змісту ці терміни тоді ще не мали.
Формуванняполітичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII — в XIX ст., з виникненням у результаті буржуазнихреволюцій у Європі й Америці парламентів і парламентаризму як форми й принципуорганізації та здійснення державної влади.
Створенняпарламенту вимагало відпрацьованого механізму виборів (уведення загальноговиборчого права), зумовило групування депутатів з метою кращої реалізації напарламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й вирішилипояву партій як необхідного елемента організації політичного життя першихпарламентських держав.
Протопартіямистали депутатські клуби та фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різнихкіл нової політичної та] економічної еліти.
Масові партіївиникають у другій половині XIX ст. їхньому розвитку сприяли два фактори: а)поширення загального виборчого права, що змушувало партії розгортати боротьбуза вплив серед виборців (так, якщо в Англії 1830 р. виборчі права мали тільки220 тис. чоловік, то 1883 — вже понад 4 млн.);
б) зростання організованості робітничого класу,усвідомлення ним своїх класових інтересів.
Паралельно звиникненням масових партій відбувається формування основних ідеологічнихдоктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеологіїконсерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму.
В сучаснійполітологічній літературі по-різному трактують поняття політичної партії: яксвоєрідний штаб для підготовки до чергових виборів, як апарат повсякденноговпливу на маси в усіх сферах життєдіяльності суспільства, як засіб активізаціїучасті громадян у формуванні політики держави.
Найважливішіриси, що характеризують суть партії, виділив американський політолог Дж. ЛаПаламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології абопринаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини, по-друге, єорганізацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей, по-третє,ставить за мету завоювання влади, по-четверте, прагне забезпечити собіпідтримку народу.
Характерним длявсіх політичних партій є те, що вони І являють собою об'єднання людей,пов'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації своїх ідей.Прийнято вважати, що громадсько-політична організація стає партією, коли вонадля виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив навладу, участь у справах держави, визначення форм і напрямів її діяльності.
Звідсивипливають і основні функції політичних партій:
· виявлення, формування таобґрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань,принципів, засобів їх досягнення;
· формування громадськоїдумки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більшого числаприхильників;
· боротьба за державну владуна всіх рівнях, за можливість впливати на неї;
· участь в усіх формахдержавної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішньогополітичного курсу;
· політичне виховання частиниабо всього суспільства;
· підготовка й висуваннякадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.Громадсько-політичніоб’єднання та рухи
На відміну відполітичних партій, громадсько-політичні організації та рухи структурнооформлені слабше, мають широкий і змінний склад учасників. Вони можуть існуватипозаполітичною партією, яка, проте, завжди спирається на них як на свою основу.Тому партії прагнуть залучити на свій бік громадсько-політичні організації тарухи, очолити їх.
Громадсько-політичнірухи — це відносно впорядкована діяльність значних груп людей, спільністьінтересів яких випливає з їхньої ролі в системі суспільних відносин. Ця рольслугує оволодінню політичною владою або її утриманню й закріпленню.Громадсько-політичний рух об'єднує два протилежних начала — стихійне й свідоме.У стихійності виявляються його об'єктивний характер, глибинні корені всуспільстві. Такий рух перетворюється на реальну силу саме тоді, коли на чолійого постає організація, котра уособлює свідоме начало.
Таким чином,суспільно-політичні рухи виникають переважно як об'єднання груп та окремихгромадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичнеспівробітництво заради досягнення певної мети, на основі спільних політичнихінтересів. Прикладом можуть бути рухи антифашистські, народно-визвольні, назахист інститутів і цінностей демократії — свободи особи, права на незалежністьта ін.
Громадсько-політичнірухи характеризуються такими рисами:
а) об'єднуютьширокі кола населення навколо певної мети;
б) відображаютьінтереси не одного класу, а широких верств населення;
в) не є носіямиєдиної ідеології;
г) здебільшого немають однозначно виражених форм членства, норм поведінки; велику роль у нихвідіграють емоції їхніх членів. Завдання, мета чітко не формулюються. Внаслідокцього неминуча диференціація руху, виникнення суперечностей між його членами.Тому вони й не є сталими політичними об'єднаннями.Базовіхарактеристики політичних об'єднань
Існує кількакласифікацій громадських організацій, суспільно-політичнихорганізацій, суспільно-політичних рухівІ політичних партій. Традиційно
їх поділяють на«лівих» і «правих». Такий поділ, як відомо, започатковувався в часи Французькоїреволюції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї праворуч відспікера розташовувалися консерватори, які виступали за збереження монархії, аліворуч — радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, помірковані жзаймали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовниківзбереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.
Традиційно ж іправим, і лівим приписують певний набір цінностей. Ліві — пацифісти,антирасисти, антикапіталісти, відстоюють принципи рівності й справедливості й уцьому смислі вони, безперечно, соціальні або соціалістичні. І якщо лівіперебувають у постійному русі, то праві, навпаки, роблять наголос на збереженні(консервації) існуючих порядків, на повазі до них, обстоюють культ сили,ієрархії, заохочуючи свободу та ініціативу в економічній сфері.
Однак подібніоцінки відносні. Сьогодні особливо помітним стає явище, коли, здавалося б,базисні набори типових вимог правих і лівих часто й багато в чомуперетинаються. Так, соціал-демократичні партії у 80-х роках повернули в біккласичного лібералізму, до політики вільної конкурентної економіки, а лібералий навіть помірні консерватори, врахувавши досвід соціал-демократів, сталиприділяти значну увагу проблемам поліпшення становища населення своїх країн,створення дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх справді потребує.
Таким чином,класифікація політичних сил за ліво-правими вимірами може бути використана якбазова для подальшої, детальнішої типологізації політичних об'єднань, зокремарізних аспектів їхніх політичних платформ, організаційних структур, методів ізасобів діяльності.
Спинімосянасамперед на політичній платформі. Вона визначає стратегію й тактикудіяльності партії чи руху, дістає відображення в програмних документах,поточних заявах, законопроектах і програмах розвитку різних сфер суспільногожиття.
До стратегічнихнапрямів, що охоплюються політичними платформами, слід віднести: економічнустратегію; зовнішньополітичну стратегію; військово-політичну доктрину;стратегію в галузі освіти, науки, екології, медицини та ін.
Існує кількакласифікацій політичних партій за організаційною структурою. Класичну типологіюпартій за критерієм принципу членства розробив один із провідних французькихполітиків М. Дюверже у своїй праці «Політичні партії, їхня організація тадіяльність у сучасній державі» (1951 р.). Він поділив партії на кадрові ймасові. Кадровою партією, за Дюверже, є угруповання відомих людей дляпідготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів із кандидатами.Це, по-перше, впливові особи, чиє ім'я, престиж і зв'язки можуть надатикандидатам підтримку й забезпечити їм голоси; по-друге, експерти, котрі знають,як спілкуватися з виборцями й як організовувати кампанії; по-третє, фінансисти,які можуть надати кандидатам кошти.
Кадрові партії єпродуктом еволюції електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «уверхах». Це партії нотаблів (людей, чиє становище в суспільстві забезпечуєтьсяїхнім авторитетом у політичному житті). Фактично дії кадрових партій помітнілише під час виборчих кампаній. Вони не мають інституту фіксованого членства тачленських внесків. До типових кадрових партій традиційно відносятьРеспубліканську й Демократичну партії США.
Масові партії, якправило, мають інститут фіксованого членства й порівняно велику кількістьчленів, між якими встановлюється тісний і постійний зв'язок. Основна діяльністьмасових партій має ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активнуучасть у виборчому процесі. Керівництво в масових партіях здійснюєтьсяпрофесійними політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачуваніпартійні функціонери, на місцях — партійні організації.
До масовихвідносять більшість політичних партій країн Західної та Центральної Європи.Найвідоміші з них Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) у Німеччині,Християнсько-демократична партія Італії (ХДПІ), соціалістичні тасоціал-демократичні партії Німеччини, Франції, Іспанії та ін.
Слід зазначити,що, крім масових і кадрових партій, американські політологи Вейнер і Паламбаравиводять іще один тип — «партію виборців», яка активізує свою діяльністьголовним чином на період передвиборчих кампаній, маючи при цьому, на відмінувід кадрових партій, інститут членських внесків і фіксоване членство. Такимиможна назвати більшість політичних партій Східної Європи.
Отже, доситьпоширеною в сучасних політологічних школах є трикомпонентнатипологія: партії нотаблів (кадрові), масові партії та партії виборців.
Іншим критеріємкласифікації політичних об'єднань є організаційна будова, або внутрішнясубординація: розрізняють централізовані та децентралізовані партії. Якправило, централізовану внутрішню субординацію мають партії авторитарної йтоталітарної спрямованості ідеологічних засад, усі інші — децентралізовану.
Для партійпарламентського типу характерне використання методів і засобів діяльності вмежах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють череззаконні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Зовнішнядіяльність таких партій зосереджена переважно на вищих урядових щаблях.
Соціальною базоюполітичних об'єднань є ті соціальні групи, представники яких переважають середїхніх членів та прихильників.
Електорат (відфранц. еlесtеиг — обираю) політичного об'єднанняскладається з виборців, що віддали свої голоси за кандидатів від даногооб'єднання.
Слід зауважити,що до середини XX ст. в політології домінував класовий підхіддо визначення соціальної бази політичних об'єднань. І лише з другої половинининішнього сторіччя, з переміщенням центру ваги в парламентську площину, стаєдедалі очевиднішим, що для досягнення успіху, насамперед на виборах, партіяповинна враховувати, узгоджувати інтереси не якого-небудь одного класу чиверстви, а цілого блоку соціальних сил. Саме тому на зміну класовим почалиприходити «загальнонародні партії», або, за термінологією західних політологів,«партії для всіх». До того ж в умовах, коли науково-технічний прогрес внісдокорінні зміни до соціальної структури суспільства, ортодоксальний поділ накласи став анахронізмом.
Однак це неозначає, що аналіз соціального складу населення й характеристика соціальнихгруп не має практичної ваги для аналізу діяльності й перспектив політичнихоб'єднань. Соціальні орієнтації політичних сил і, тим більше, політичніорієнтації соціальних груп мають велику силу інерції й певною міроюзберігаються, хоч і не в «класичному» вигляді.
Розглянемо,наприклад, соціальну базу й електорат правлячого сьогодні блоку ХДС/ХСС уНімеччині як впливової й типово консервативної сили на заході. До неї тяжіютьнасамперед дрібні й середні підприємці. Таких у партії 25 % (хоча вонистановлять усього 9 % населення країни). Робітників серед членів ХДС — 10 %,службовців — 28, чиновників — 13, пенсіонерів 5, домашніх господарок — 10 %.
Хто йде сьогодніза консерваторами в Німеччині? Найбільшу частину серед виборців ХДС/ХССстановлять службовці нижчого та середнього рівня (22 %), чиновники (20 %),некваліфіковані (13 %) й кваліфіковані (17 %) робітники, підприємці (16 %).Здебільшого голосують за консерваторів і селяни.
Соціал-демократівтрадиційно підтримують робітники. Так, на виборах 1982 р. за СДПН голосувало 72% виборців — представників робітництва й 28 % — середнього класу.
Що ж стосуєтьсяелекторату неофашистських партій, то він складається переважно з представниківмаргіналізованих прошарків, насамперед маргінального малого бізнесу тамаргінальних фермерів.
Для аналізуосновних тенденцій розвитку політичних об'єднань та окреслення їхніх перспективнеобхідно аналізувати їхню діяльність у сукупності з іншими об'єднаннями, зусіма елементами політичної системи. В цьому зв'язку надто важливим є питанняпро місце й роль партійних систем у політичному житті суспільства.Партійнасистема та їхня типологія
Партійна система — це об'єднання взаємозалежних партій, якіпрагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади.
Партійна система — це сукупність партій (правлячих таопозиційних), які тісно зв'язані між собою і з державою й беруть участь уздійсненні влади. Від неї як важливої складової політичної системибезпосередньо залежить стабільність і ефективність останньої, зокрематривалість існування уряду в даному складі. Така залежність виявляєтьсянасамперед у тому, наскільки адекватна проголошеним намірам передвиборна чипоточна програма партії, партійної коаліції, що перемогла на виборах.Типологіяпартійних систем
Найбільш поширенатипологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — числі партій,які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив.Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна й багатопартійнасистеми.
Однопартійнасистема має такі ознаки:
· існування тільки однієїлегальної партії, заборона утворення інших;
· домінуюча роль партії вдержаві, зрощення партійного апарату з державним;
· тоталітарний політичнийрежим.
Однопартійнасистема існувала в 20—40-х роках у фашистській Італії, в 30—40-х — угітлерівській Німеччині, в 20—80-х — у Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, вПівнічній Кореї, Іраку та в деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії та ін.).
Двопартійнасистема характеризується такими рисами:
ü наявністю кількох політичних партій;
ü існуванням двох партій, значно авторитетнішихза інші;
ü формуванням складу уряду однією з двох партій,котра перемогла на виборах;
ü впливовою опозицією партії, яка програлавибори;
ü демократичним політичним режимом.
Класичнимикраїнами з двопартійною системою залишаються Великобританія та Сполучені ШтатиАмерики. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна таЛейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби,а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.
Серед багатопартійнихсистем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого йполяризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.
Система обмеженогоплюралізму, за Сарторі, характеризується такими ознаками:
ü наявністю у країні багатьох політичних партій;
ü репрезентацією в парламенті лише кількох партій;
ü репрезентацією в уряді деяких із представлених упарламенті партій;
ü відсутністю позасистемної опозиції;
ü демократичним політичним устроєм.
Залежно відмеханізму формування уряду виділяють різні варіанти системи обмеженогоплюралізму.
1. Однопартійнеправління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосівна парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційнозареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їхпредставлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемоглана виборах. Так формується уряд і в Індії.
2. Двоблоковакоаліція, коли уряд формується одним із двох блоків, що перемагає на виборах.Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократівз вільними демократами (СДПГ — ВДПГ), а постійний блок ХДС/ХСС перебував вопозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПГ розірвала блок із СДПГ йувійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Подібна система дієв Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію «модифікованоюдвопартійною системою», зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна зяких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукатисоюзу з третьою.
3. Мультипартійнакоаліція, коли уряд формується з представників декількох партій на основіїхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, анестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися покілька разів за одну легіслатуру парламенту.
Сарторі вважаєсистему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутніантисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь вуряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах.
Системуполяризованого плюралізму характеризують:
ü наявність багатьох політичних партій; гостротаідеологічного розмежування між ними; присутність серед політичних партійпозасистемних; формування уряду партіями центру;
ü наявність двосторонньої (двополярної)деструктивної опозиції;
ü демократичний політичний режим.
Типовими країнамиз поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіямицентру були ліва Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання напідтримку республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувалаФранцузька комуністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ). ВІталії партіями центру виступали права Християнсько-Демократична партія (ХДП),ліва Соціалістична партія Італії (СПІ), лівоцентристська Соціал-Демократичнапартія Італії (СДПІ) та деякі нечисленні партії, ліву деструктивну опозиціюспочатку представляли Італійська комуністична партія (ІКП), а потім, післяпоступової модернізації її ідеологічних засад у напрямі соціал-демократії,—сумнозвісні «червоні бригади», праву деструктивну опозицію — Італійськийсоціальний рух — Національні праві сили (ІСР — НПС).
Як бачимо,ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливірізновиди ідеологій, що й визначає запеклість боротьби, ідей на політичнійарені. Роль лівої деструктивної опозиції виконують, як правило, прокомуністичніполітичні сили, а правої — неофашистські. За організаційною структурою всіпартії масові. При цьому якщо для партій центру характерна децентралізованасхема взаємодії між керівними й місцевими органами, то для обох полюсівопозиції — централізована. Відповідно методи й засоби діяльності партій центрупарламентські, а партій опозиції — від парламентських до авангардних,деструктивних за засобами дій. Соціальна база й електорат усіх цих партійвідповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій,особливо центристської коаліції, на всі суспільні верстви.
Стабільність таефективність функціонування системи поляризованого плюралізму перебувають упрямо пропорційній залежності від стабільності, міцності коаліції центристськихсил. Це особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формуєтьсяв коаліційному складі. Тільки за останні десять років Італію спіткало сімурядових криз, що закінчилися відставкою коаліційних урядів. Тому системаполяризованого плюралізму менш стабільна, ніж двопартійна чи система обмеженогоплюралізму.
Атомізована партійна система характеризується такимиознаками:
ü наявністюй незначною впливовістю всіх партій;
ü присутністюсеред політичних партій позасистемних;
ü формуваннямуряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;
ü демократичним абоавторитарним політичним режимом.
Існують дварізновиди атомізованої системи. Перший — це система крайнього плюралізму. Вонапритаманна республікам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи.Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут широким конгломератомпорівняно невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політичнихпартій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в Грузії — 79.За умов крайнього плюралізму уряд формується або на | широкій коаліційній основі(як у країнах Східної Європи), або ^за позапартійними критеріями, як уреспубліках колишнього СРСР.
За ідеологічнимспрямуванням спектр партій надзвичайно [широкий — від традиційних«ідеологічних» до таких екзотичних, як польська партія любителів пива (навиборах до Сейму І в 1990 р. була четвертою, отримавши 16 депутатськихмандатів).
Другий різновидатомізованої системи — авторитарна псевдопартійність (деякі країни ЛатинськоїАмерики — Уругвай, Парагвай, Гаїті та ін.). Багато партій ведуть конкурентну боротьбу,але реальна влада й контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки, яка стоїть надпартіями й над традиційними інститутами парламентської чи президентськоїреспубліки.
Атомізованапартійна система неефективна і найменш стабільна серед усіх інших. Це однаковоюмірою стосується як системи крайнього плюралізму, так і системи авторитарноїпсевдопартійності. Система крайнього плюралізму швидко скочувалася в бік абототалітарної однопартійної диктатури (Росія після жовтневого перевороту 1917р.), або стабільних систем із числа розглянутих вище (ФРН наприкінці 40-х — напочатку 50-х років). Так само диктаторські режими в країнах Латинської Америкиніколи не залишалися надовго.
Аналізатомізованої системи особливо актуальний для держав колишнього Союзу, де неперший день у політичних колах точаться дискусії про те, чи стануть республікина шлях демократії, чи в них переважатимуть авторитарні тенденції.
Враховуючи досвідінших країн, насамперед Іспанії й Португалії, ряду країн Латинської Америки,можна припустити, що періоду певного авторитарного посилення виконавчої владинам не минути. Залишається відкритим питання, чи є підстави сподіватися, що цебуде шляхом уперед, до демократичного, а не назад, до тоталітарного режиму.Одним із аргументів на користь демократії є початок процесу стабілізаціїпартійної системи, її еволюції від атомізованої до стабільнішої системиполяризованого плюралізму. Партійна система України в цьому плані є типовою длявсіх країн колишнього Союзу.
На закінчення оглядутеоретичних основ класифікації та функціонування партійних систем підкреслимо,що кордони між різними їх типами вельми прозорі.
Ті країни, якімають постійно, протягом тривалого часу одну з розглянутих стабільних партійнихсистем, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою вцілому, а й вищим рівнем економічного розвитку, більш демократичними засадами вуправлінні й більш розвиненим громадянським суспільством.Становленнябагатопартійності в УкраїниЕтапипоступу
Історичний досвідпоказує, що сучасне цивілізоване суспільство не може функціонувати безполітичної демократії, яка також неможлива без багатопартійності. Становленнябагатопартійності в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, почалосяв ході перебудови, виникнення (під впливом демократії й гласності)неформального руху. Розкриття правди про сталінські репресії, критиказастійних, брежнєвських часів, перша інформація про жахливий стан національноїкультури об'єктивно сприяли утворенню альтернативних громадських структур, якій стали основою виникнення багатьох партій і громадсько-політичних об'єднань.
На цьому,першому, етапі становлення багатопартійності в колишньому Радянському Союзіпитання про заснування партій на порядку денному ще не стояло. Головне завданнядемократичних сил полягало в тому, щоб згуртувати широке громадсько-політичнеоб'єднання на зразок народних фронтів, які виникли в Прибалтиці.
В цей період вУкраїні активно розгортає роботу Українська Гельсінкська спілка (УГС). Слідомза Демократичним Союзом, що на початку 1988 р. в Москві проголошує себе першоюопозиційною політичною партією, виникає Українська демократична спілка.
Основою першоїширокої демократичної коаліції стала національно-демократична ідея духовноговідродження України. Саме вона була провідною для створених іще в 1987 р.Українського культурологічного Клубу (УКК) й Товариства Лева (ТЛ). Ціоб'єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову.
Сама ідея Рухународилася в надрах Спілки письменників України, точніше — її партійноїорганізації. 11 лютого 1989 р. відбулась установча конференція Товаристваукраїнської мови. ім. Т. Г. Шевченка (ТУЮ, яке очолив поет Дмитро Павличко, а13 лютого в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програмиНародного Руху. Спочатку в проекті поряд із загальноперебудовчими гаслами йтезами про національне відродження містилося й визнання «керівної таспрямовуючої ролі Комуністичної партії».
Багато хто зфундаторів Руху в той час сподівався на реформування компартії, перебуваючи підвпливом політики М. С. Горбачена.
Знаменно й те, щопід дахом Руху об'єдналися всі «неформальні» на той час сили, які виступалипроти тоталітаризму, за демократичний розвиток України.
Незважаючи нанатиск комуністичної номенклатури, кампанію цькування, розгони мітингів ізатримання активістів, майже 300-тисячний Рух підійшов до Установчого з'їзду,що відбувся 8—10 вересня 1989 р. в Києві.
Перша суттєва перемогановоствореної організації — прийняттяВерховною Радою України демократичного Закону про вибори народних депутатів, дедістали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон бувприйнятий старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливуРуху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.
Наступнийважливий етап розвитку політичного плюралізму в Україні вибори до ВерховноїРади. Було створено блок демократичних сил, який спирався насамперед наструктури Руху (інших і не було). Цей блок отримав чверть депутатськихмандатів, а в Галичині — переконливу перемогу. Депутати стали ядром, навколоякого концентрувалася політична активність організації. Рух у цілому перейшов вопозицію до системи. Розпочинався новий етап політичної боротьби — завоюваннявлади. Практично стояло питання про вихід України з СРСР, усунення компартіївід влади. Керівництво Руху остаточно обрало нову політичну лінію, яка булаоформлена на других його зборах (25—28 жовтня 1990 р.). Тоді саме Рух відвертой твердо заявив про себе як про антикомуністичну організацію.
Цими подіями завершивсяперший етап становлення політичного плюралізму в Україні. Відзначимо основніриси допартійного (неформального) етапу розвитку багатопартійності в Україні:
політичніоб'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від сутонеформальних угруповань до масового Руху;
v ідейна платформа більшості політичнихоб'єднань еволюціонує від гасел загальноперебудовчих і духовного відродження досуверенітету й антикомунізму;
v методи й засоби діяльності нових організаційеволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичнихдискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;
v нові політичні об'єднання перебувають у станірізкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу;
v вагомий внесок у розвиток демократичнихпроцесів в Україні робить політична боротьба на союзному рівні;
v переважна частина населення із зацікавленістюй надією сприймає суспільні перетворення.
Новий етапстановлення багатопартійності в Україні починається на рубежі 1989 і 1990 рр. ізнаменується насамперед відміною статті шостої Конституції СРСР, а такожприйняттям Закону про громадські об'єднання. Це означало кінець монополії КПРСна владу й можливість сформування інших політичних партій.
Саме в той час івідбулись установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Забігаючинаперед, зазначимо, до цей етап закінчується серпневими подіями 1991 р.—падінням комуністичного, режиму й державності Союзу РСР.
За короткийпроміжок часу в Україні заявили про себе 19 партій загальнореспубліканськогомасштабу й близько 10 осередків та організацій партій із керівними центрами заїї межами. Наприкінці 1992 — на початку 1993 р. відбулись установчі з'їзди щеряду партій — Партії праці, Української партії справедливості, Трудового конгресуУкраїни, Партії солідарності й соціальної справедливості, Комуністичної партіїУкраїни. На 1 січня 1994 р. в республіці було більш як ЗО політичних партій.
Особливістьформування політичних партій в Україні полягала в тому, що їх народженняпов'язувалося не з інтересами окремих соціальних верств, а зі спільною долеюпорівняно невеликої групи людей, їхніми особистими симпатіями чи антипатіями.Саме тому більшість партій створювалася навколо лідера чи ініціативної групиавторитетних людей. Тим-то інтерес становлять дані про лідерів першихполітичних партій України (див.: Політол. читання. 1992. № 1. С. 98—99).
Ідейною основоюпрограм і діяльності партій на етапі безпосереднього становленнябагатопартійності е суверенітет України й антикомунізм. Боротьба опозиційнихсил із КПУ здебільшого має характер окопної війни з періодами мирнихпереговорів і навіть часткового співробітництва.
На тлі спадужиттєвого рівня більшості населення швидко наростають недовіра й апатія добудь-якої політичної діяльності взагалі й «антипартійний синдром» зокрема.
Отже, йкомуністична більшість у Верховній Раді, й опозиція готувалися до тривалоїпозиційної боротьби. Але невдала спроба державного заколоту в серпні 1991 р. вМоскві мала наслідком кардинальну зміну політичної ситуації.
ЗаборонаКомуністичної партії України, падіння державності СРСР, проголошення ВерховноюРадою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави Україна й майжеодностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якіснонові умови для розвитку політичних об'єднань і в Україні. Почався якісно новий,третій, посткомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні.
З одного боку,перелічені події, а вони мали революційний характер, допомогли опозиційнимполітичним об'єднанням достроково виконати свою програму дій. З іншого боку,втративши образ зовнішнього та внутрішнього противника, політичні партії й рухипісля переможної ейфорії перших посерпневих Днів опинилися в станірозгубленості, яка невдовзі перейшла в кризу. Глибинною, внутрішньою причиноюїї була відсутність масової підтримки населенням народжених партій. Невдовзістало зрозуміло, що вони в існуючому вигляді приречені якщо не на зникнення зарени суспільного життя, то принаймні на відсутність серйозних політичних перспектив.Результати перших в історії України загальнонародних президентських виборівпідтвердили це. Всі кандидати від партій набрали не більше як 11% голосів (4,5%В. Гриньов від ПДВУ, КДПУ, ЛДПУ; 3,6% Л. Лук'яненко від УРП; 1,7% І. Юхновськийвід ПДВУ і 0,7% — Л. Табурянський від НПУ), а в сукупності з В. Чорноволом відРУХу (26,6%) майже на 16% менше, ніж один Л. Кравчук (54%), недавній головнийідеолог таврованої з усіх боків Компартії України.
Головнимпідсумком серпневого заколоту стало розчищення шляху до влади дляреформаторської частини держапарату, тобто колишньої партійно-державноїноменклатури, але реформаторського напряму.
За цих умов дляполітичних партій і рухів вирішальними стають розуміння необхідностіперегрупування сил, утворення постійних коаліцій і блоків, пошук джерелфінансування.Сучасніполітичні блоки
Нині можнавизначити принаймні три головні блоки: лівий, чи соціалістичний, центристський,або національно-демократичний, і правий, або націоналістичний.
Лівий блоктворять Комуністична партія України (КПУ) й Соціалістична партія України (СПУ).Сюди слід зарахувати ще Союз комуністів і Фронт трудящих.
Основними вполітичній платформі соціалістів та їхніх союзників сьогодні є гасласоціального захисту трудящих, боротьба з тіньовою економікою, мафією, запідвищення заробітної плити тощо. КПУ та СПУ послідовно виступають зазбереження радянської форми правління, проти широкого розвитку приватногосектора та підвищення цін на товари масового вжитку.
Соціальна базаукраїнських, «лівих» традиційна для аналогічних західних партій — робітники,частина селянства, а в Україні — ще й колишні ортодоксальні комуністи,ветерани, пенсіонери.
Другий,центристський, блок складається з двох політичних напрямівнаціонально-демократичного й загальнодемократичного. Перший із них тяжіє доконсерватизму й представлений РУХом, Українською Республіканською партією,Демократичною партією України, Українською селянсько-демократичною партією,Українською Християнсько-демократичною партією та ін. Загальнодемократичний напрямцентристського блоку політичних структур України представлений об'єднанням
«Нова Україна»,Партією Демократичного Відродження України, Соціал-Демократичною партієюУкраїни, Народною партією України, Ліберальною партією України, Українськоюпартією солідарності й соціальної справедливості, Міжрегіональним блокомреформ, Трудовим конгресом України та ін.
В основіідеології партій націонал-демократичного спрямування лежить принципнаціональних та особистих інтересів.
Що ж дозагальнодемократичного напряму центристського блоку, то він у політичномуспектрі тяжіє до ліберального крила. Політичні структури, котрі входять донього, проголошують і обстоюють пріоритетність прав людини перед правамибудь-якої соціальної чи національної спільноти й пріоритетність прав людиниперед правами держави.
В економічнійплатформі загальнодемократичних сил провідною виступає ідея кардинальнихринкових реформ. При цьому є два принципові підходи до їх здійснення —соціальний і ліберальний. Перший передбачає частково безкоштовну приватизаціюза рахунок використання іменних інвестиційних сертифікатів, другий — переважноаукціонний продаж державного майна за валюту. Демократи підтримують перехід дофедеративного земельного устрою України та до муніципальної форми правління.
До правого,радикально-націоналістичного блоку слід віднести передусім Українськунаціональну асамблею (УНА) — колишню міжпартійну асамблею, Українську народнусамооборону (УНСО), Об'єднання українських націоналістів, Всеукраїнськеполітичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Українськунаціоналістичну спілку (УНС), Спілку незалежної української молоді (СНМУ),клуби ім. Дмитра Донцова, Конгрес українських націоналістів, Українськунаціональну-консервативну партію та Українську консервативно-республіканськупартію.
В основіідеології цього блоку лежить пріоритет прав та інтересів нації над правами йінтересами будь-якої іншої спільноти чи окремої особи. «Саме для збереження йпізніше потужного розвитку української нації потрібна державна самостійністьУкраїни. Не для підвищення добробуту населення, не для кращого розвиткуекономіки, хоч і це все теж потрібне, а в першу чергу для блага нації необхіднадержава», — пише один з ідеологів УНА Володимир Яворський. Мета виправдовує засоби.Революційне насильство основа тактики дій націоналістичних угруповань. «Всіспроби протиставити націоналізмові так звані загальнолюдські цінності єпідступами ворогів української нації або, в кращому разі, маренням бо-Іжевільного», — проголошує лідер УНС Дмитро Корчинський.
До проголошеннянезалежності України націоналісти — сили бойкотували всі органи державноївлади, вважаючи її колоніалістськими та окупаційними. Після першогрудневогореферендуму У НА відмовилася від тактики бойкоту, проте залишилася в опозиціїдо владних структур. До демократії і демократів ставлення націоналістів дужепрохолодне. «Насамперед необхідно виходити з того, що український народ, якийне мав своєї державності, не готовий до демократії. Він просто не зможе в нійжити, адже це слово у нас часто асоціюється зі словом «анархія». Крім того,серед демократів багато колишніх комуністів і людей із сумнівним минулим.Націоналісти не згодні з угодовською політикою націонал-демократів — у цьомурозбіжність», — зазначає голова Львівської крайової організації СНМУ ІгорКачмар. Ставлення до СНД у націоналістів різко негативне. Вони вважають занеобхідне зберегти в Україні ядерну зброю.
Дляорганізаційної побудови націоналістичних формувань був і є типовим жорсткийцентралізм і чітка ієрархія.
Отже, політичніпартії та громадсько-політичні об'єднання являють собою важливі елементиполітичної системи суспільства, зв'язуючі ланки між державним апаратом інаселенням, виконують функції захисту інтересів класів і соціальних груп уборотьбі за політичну владу та її здійснення. Вони є частиною механізмудемократичного вирішення суперечок і конфліктів у політичній сфері. Томувивчення їхніх програм, характеру їхнього зв'язку із суспільством має великутеоретичну й практичну вагу. При цьому треба усвідомлювати, що ніякої тотальноїконсолідації бути не може. Наведені факти свідчать про загострення політичноїборотьби в Україні. Проте є базові цінності, які має поділяти більшістьгромадян, партій і громадсько-політичних об'єднань. Це, насамперед, корінні,довготривалі інтереси держави, й вони ні в якому випадку не мають потерпати відміжпартійної боротьби.
3. Основні напрямкистановлення та розвитку політичної системи в незалежній Україні
У сучаснійсвітовій практиці існують два основних типи політичної системи — демократія йдиктатура. Демократія — це така політична система, де всі дорослі громадянимають змогу брати участь у вирішенні державних і суспільних проблем. Задиктатури така можливість зведена нанівець.Сучасний етапформування політичної системи
Незалежна Українаобрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в діючій, а такожвключено до проекту нової Конституції України.
Сьогоднівідбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовимиелементами цього процесу е: утвердження принципів демократії й парламентаризму,політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділзаконодавчої, виконавчої та судової влад; запровадження інститутупрезидентської влади; визнання засобів масової інформації важливим елементомполітичної системи; формування системи самоврядування тощо. Крім того,докорінних змін вимагає функціонування ринкової економіки в Україні. Щобринкове саморегулювання не перетворилося на розгул стихії, держава тапрофспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів,спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян.
Утворення новоїполітичної системи в нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо.Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім нові умови суспільного життя.Існуючі політичні інститути діяти ефективно були неспроможні, а нова політичнасистема, покликана через відповідні інститути здійснювати управліннясуспільством, виробляється повільно.
Водночас вихід зекономічної та політичної кризи вимагає якнайшвидшого, рішучого й, безумовно,компетентного запровадження нових систем: економічної — з ринковимивідносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних формвласності; політичної — з новими політичними відносинами, правовою державою,парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням,соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новоюорганізацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причомувводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками,законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їхньоюдоцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цихзавдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальнізакономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичнийдосвід своєї та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні дуже мало.
Справа в тому, щополітична й народногосподарська системи І в колишньому СРСР ніколи фактично неуправлялися професіоналами. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу неготував управлінців. Утім професіональне управління вимагає знання більш як 400конкретних правил, досі невідомих і керівництву. В колишньому СРСР лишегенеральних директорів підприємств було понад 100 тис. чоловік, але тількидехто з них мав відповідні знання.
Не краще було йіз політичним керівництвом. Аналіз освіти! членів Політбюро ЦК КПРС свідчить,що після смерті Леніна від 15 до 40 відсотків вищого політичного керівництва немали! не тільки професійної управлінської, але й вищої освіти. Тобто тривалийчас країною правили люди, м'яко кажучи, некомпетентні.
Політичнаспадщина тоталітарної системи мала багатої інших негативних наслідків. У теоріїдомінувало збіднене, а нерідко й примітивне уявлення про демократію, в томучислі соціалістичну, мала місце недооцінка бюрократизму як потворногосоціального явища. Держава й право зображувалися в науковій літературі яккласові інститути, позбавлені загально-людського змісту. Тривалий час існувалонедовірливе й І навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. Вполітичному житті панувала одна партія, а всі інші політичні інститути булипідвладні КПРС і обслуговували її політику, її панування.
На жаль, власнийдосвід України щодо політичної системи і дуже обмежений, а сучасногодемократичного політичного! досвіду наша країна практично зовсім не мала.
Враховуючи реаліїта особливості суспільного життя, соціально-політичного процесу в Україні,можна визначити основні напрями становлення й розвитку її політичної системи.
1. Дальшийрозвиток і вдосконалення політичних відносин! шляхом відкриття максимальногопростору самоврядуванню І суспільства на всіх рівнях його соціально-політичноїорганізації, сприяння якнайповнішому вияву ініціативи громадян, представницькихорганів влади, партій, об'єднань і рухів трудових колективів.
2. Побудовадемократичної, правової, соціальної держави з ефективно діючим парламентом, професіональним,висококваліфікованим, сильним урядом, незалежними судовими органами — тобто зчітким поділом влади на законодавчу виконавчу, судову й із розмежуванням їхніхфункцій Зміцнення законності й правопорядку, виключення можливості узурпуваннявлади та зловживань, ефективна протидія бюрократизмові й формалізмові.Утвердження верховенства закону, його безперечне дотримання на всіх рівнях,усіма громадянами! Забезпечення гідних людини життєвих умов.
3. Формуваннягромадянського суспільства як сукупності вільних людей та їхніх самодіяльнихорганізацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій,покликаних виражати й захищати індивідуальні та групові інтереси громадян,встановлювати й реалізувати відповідні відносини з державою. Створеннягромадянського суспільства в Україні має спиратися на використання світовогодосвіду, різних форм власності й демократичних політичних інститутів.
Шлях догромадянського суспільства пролягає через якнайширше запровадженнясамоврядування народу. Воно втілюється у двох взаємозв'язаних тенденціях: 1)розширення сфери самоврядування народу за рахунок радикального звуженняцентралізованого державного управління; 2) якісний розвиток самоврядування,спрямований на дальше розширення сфери дії гуманістичних принципів,демократичних засад, витіснення елементів бюрократизму.
Важливим упобудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму, який виступаєсвоєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступіньсамодіяльності вільних людей та їхніх організацій, соціальної й політичноїсвободи.
Як основадемократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неїдемократичні риси та якості, могутній дух вивільнення особи від державногодиктату.
4. Зростанняполітичної свідомості та політичної культури суспільства й особи — як натеоретичному, так і на буденному рівнях. Це передбачає запровадженняраціональної системи політичної освіти громадян, удосконалення повсякденногопрактичного політичного досвіду, враховуючи, що буденний рівень політичноїсвідомості матеріалізується в спостереженнях, звичках, уявленнях, стереотипах,впливає на формування громадської думки.
Творення новоїУкраїни вимагає якісно нового стану духовності народу, посилення йогоосвітнього й культурного потенціалів, структурних змін у середній і вищійосвіті, звернення до найкращих політичних традицій, політичної історії такультурної спадщини українського народу, раціональнішого й ефективнішоговикористання досягнень вітчизняного мистецтва.
5. Забезпеченнянеобхідних умов для вільного розвитку нації в цілому й кожного етносу зокрема,формування й зростання національної свідомості й національної культури.
6. Вдосконаленнядіяльності засобів масової інформації, зміцнення їхньої ролі в регулюванніполітичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості,політичної культури суспільства й кожного громадянина, особливо в досягненнівладно-політичної інтеграції суспільства.
Найважливішимзавданням засобів масової інформації є забезпечення широкої гласності якзапоруки демократизації суспільства, важливого принципу розбудовигромадянського суспільства та правової держави. Одним із головних результатівдіяльності засобів масової інформації має бути створення новоїсуспільно-політичної ситуації, яка характеризується розкріпаченням свідомості йініціативи людей, вільним обміном і боротьбою думок, справжнім плюралізмом упошуках шляхів виходу з кризового становища країни. При цьому гласність неповинна обернутися на засіб вияву амбіційних, егоїстичних інтересів окремихлюдей чи груп, досягнення цілей, що не збігаються з утвердженням реальногонародовладдя.
7. Своєчаснесамооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього й міжнародногостановища, тобто її постійна адаптація. Як зазначав Д. Істон, адаптація дляполітичної системи — це не просто пристосування до ворожого впливу, це такожспроба перетворити самі системи, які справляють тиск, тобто адаптація, але йводночас переробка чужих систем.
Нині Українарозбудовує нову політичну систему. Головна мета цього процесу — перехід досправжньої, діючої, справді народної демократії.
Для того, щобнова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації,необхідно, згідно з положеннями нової Конституції, докорінно опрацюватимеханізм представницької та безпосередньої демократії, широко втілити всуспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравшисправді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада має бутитакож висококваліфікованою, а її апарат — невеликим, ефективно працюючим.
У зв'язку здокорінною перебудовою механізму представницької та безпосередньої демократіївиникає необхідність розробки нового виборчого законодавства. В ньому має бутизакладена багатопартійна основа виборчої системи, чітко визначені особливостівиборів Президента, народних депутатів України, місцевих представницькихорганів.
Будь-якаполітична система функціонує на основі соціально-політичних норм, що відіграютьроль регулятора політичної діяльності. Головне місце серед них посідає право —санкціоновані чи встановлені державою для громадян і юридичних осіб правилаповедінки, дотримання яких забезпечується державним примусом. Крім того,існують звичаї, корпоративні норми та приписи моралі. В усій системі норм єосновні положення, пов'язані з виконанням влади. Це державне (конституційне)право, що гарантується Конституцією. Решта норм так чи інакше випливає з неї.Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичний характер.
Конституція (відлат. cоnstitutio — устрій) — це писаний правовий документ(основний закон). Він містить політичні інститути й процедури. Слід зазначити,що й тиранічні режими можуть мати демократичні конституції. Тому важлива непросто конституція, а конституціоналізм як принцип функціонування політичнихінститутів у тому розумінні, що й уряд, державні інститути реально обмежені всвоїй діяльності певними правовими процедурами й що є певні рішення, яких вонине можуть прийняти взагалі. Необхідно мати так звану «живу конституцію» —реально існуючу в країні систему соціально-політичних відносин, що генерують ізахищають конституціоналізм. Останній може існувати й без конституції(наприклад, в Англії). Важливим принципом конституціоналізму є захист прав ісвобод людей.
Підсумовуючианаліз політичної системи суспільства, можна зробити певні висновки. По-перше,політична система суспільства — це система відносин, ідей, інститутів,політичних і правових норм, пов'язаних із формуванням і здійсненням влади тауправління. Вона забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства й саме йогоіснування як єдиного цілого.
По-друге, політичнасистема має складну внутрішню структуру. Це політичні відносини, політичніінститути, політична свідомість, політична культура, політичні й правові норми,засоби масової інформації. Всі структурні елементи тісно взаємозв'язані йпостійно взаємодіють.
По-третє,основними функціями політичної системи є: визначення цілей і завданьсуспільства; владно-політична інтеграція суспільства; мобілізація ресурсів;регулювання режиму соціально-політичної діяльності; легітимізація, тобтозабезпечення відповідності політичного життя політичним і правовим нормам.
По-четверте,основний напрям становлення та розвитку політичної системи України — глибока йусебічна демократизація суспільного життя, розбудова громадянськогосуспільства, правової соціальної держави, посилення взаємовпливу івзаємозв'язків із політичними системами інших країн задля власногобезперервного вдосконалення.
Література
1. Основи політології: навч. посіб. Ф.М. Кирилюк. –К.: Либідь. 1995.
2. О.І. Семків. Політологія. – Львів “Світ”, 1994.
3. О.І. Семків. Політологія. Хрестоматія. – Львів“Світ”, 1994.
4. В.М. Шемішученко. Політологічний енциклопедичнийсловник. – К.: 1997.