Технології політичного менеджменту

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КУРСОВА РОБОТА
на тему «Технології політичного менеджменту»
по предмету«Політологія»
КИЇВ 2011

Зміст
Вступ
1. Сутність сучасних політичних технологій
2. Технології реалізації функцій політичної системи
3. Технології політичного менеджменту
4. Технології проведення електоральних кампаній
5. Інформаційні технологіїу виборчій боротьбі
6. Лобізм як політична технологія
Висновки
Література

Вступ
В сучасному політичному життіважливо не тільки знання теоретичних підходів, концепцій, але й те, “якнасправді? якими методами, засобами? за допомогою яких технологій реалізуєтьсяполітика?”
На ці питання відповідає прикладнаабо практична політологія, яка займається дослідженням, прогнозуваннямконкретних політичних подій, надає можливостей суб’єктам політичної діяльностіза допомогою технологій дістати намічених цілей.
Поняття “політичні технології” доситьпоширено у сучасній соціально-філософській та політологічній літературі,публіцистиці, але на сьогодні ще не має загальноприйнятого визначення. Але взагальному розумінні оптимальним можна вважати трактування, згідно якогополітичні технології — це технології реалізації влади. І в цьому смислірізноманітність влади породжує безліч політичних технологій, спрямованих назавоювання та утримання політичної, духовної влади, влади над умами та серцямилюдей, над громадською думкою.
Нажаль, вітчизняна історія свідчитьпро те, що серед універсальних засобів завоювання та утримання владинасильницькі політичні технології переважали, ставали “бабою-повитухою історії”.У спорі політичних технологій еволюції та політичних технологій кризи дужечасто перемагали революційні технології. Не випадково у вітчизняній літературізначно повніше вивчені механізми заколотів, терору, різних форм політичногоекстремізму, ніж політичні технології еволюції, наприклад, технологіїпарламентаризму тощо.

1. Сутність сучасних політичнихтехнологій
Можна констатувати, що політичнавлада та політична система в цілому реалізують свої сутнісні властивостівираження інтересів, владування, організації, підпорядкування і т.ін. як черезвідповідні функції, так і через технології. Вони розвиваються, трансформуються зурахуванням конкретно-історичних обставин, відмирають старі, з’являються нові,видозмінюються ті, що існували раніше. Як і елементи, функції, що складаютьтехнології політичної системи, не є статичними та пасивними. Вони знаходяться упостійній динаміці, оновленні.
Виходячи з вищесказаного, а такожз найбільш загальних визначень терміну “технології”, можна запропонувати такеформулювання політологічної категорії: політичні технології — це сукупністьнайбільш доцільних прийомів, засобів, процедур реалізації функцій політичноїсистем спрямована на підвищення ефективності політичного процесу та досягненнябажаних результатів в сфері політики. Політичні технології містять в собі якприйоми досягнення негайних локальних короткочасних результатів (тактика), такі отримання глибинного, глобального, тривалого ефекту (стратегія). Використаннятих чи інших політичних технологій визначає ефективність політичногоуправління, регулювання політичних процесів, стійкість політичної системи івсього політичного простору. Політичні технології в більшому ступенівизначаються типом суспільного розвитку (домінування в ньому еволюційних чиреволюційних процесів), характером режиму (демократичний, тоталітарний та ін.).
У зв’язку з цим слід підкреслити,що не існує абстрактних політичних технологій. Кожна з них, з одного боку,досить конкретна та унікальна, оскільки повинна забезпечити взаємодію різнихполітичних сил та структур для вирішення цілком конкретних питань. З іншогобоку, кожна технологія багатопланова за своїм змістом та характером,багатоаспектна за умовами здійснення, складом виконавців, видами політичноїдіяльності та проблемами, що потребують вирішення.
Зупинимося на основних найважливішихвидах і типах політичних технологій, що використовуються в сучасній політичнійпрактиці.
2. Технології реалізації функційполітичної системи
Сучасна політологічна наукавиділяє декілька функцій політичної системи та технології здійснення цихфункцій на різних рівнях наукового аналізу.
Перший рівень — це можливостісистеми, тобто її дія як елементу свого середовища. Під час взаємодії ізсуспільством (середовищем) політична система виконує такі головні функції:
— регулююча, тобто управління,координація поведінки індивідів та груп. Вона реалізується за допомогою такихтехнологій, як: політичне управління; формування громадської думки,маніпулювання нею; прийняття необхідних законів; регулювання заробітної платніта цін, відсоткових ставок та податків; силове придушення антиконституційнихдій та ін.;
— мобілізуюча, яка означає, щобудь-яка система повинна черпати необхідні для свого функціонування ресурси.Вона робить це через технології формування політичних партій, громадськихоб’єднань; створення різних фондів і т.п.; прийняття законів про військову абоальтернативну службу, оподаткування, інші заходи, спрямовані на мобілізаціюталантів та праці людей на виконання завдань, пов’язаних з досягненням поставленихцілей);
— дистрибутивна функція якрозподіл політичною системою благ, послуг, інших знаків відміни соціальнимгрупам або окремим особам. Технології6 преференції, нагородження, заохочення таінше. За програмами соціального забезпечення та благодійності направляютьсягроші незаможним та старим; заходи щодо захисту громадянських прав мають ціллюрівність можливостей; за допомогою відповідних технологій прибутки та податковіміри можуть бути направлені на перерозподіл прибутків від більш заможноїчастини суспільства до низькооплачуваних верств та ін.;
— реагуюча, за допомогою якоїсистема відповідає на вимоги окремих людей та груп. Технології: виборчихкампаній; вивчення, формування громадської думки, референдуми, діяльність PR таін.;
— символізуюча, пов’язана зпотребою в легітимності та підтримці в ім’я ефективного здійснення своїхфункцій. Технології: масової комунікації тощо.
Другий рівень аналізу відображаєте, що відбувається в самій системі. При цьому можна виділити функції входу —артикуляції та агрегування інтересів, та функції виходу — нормотворчості,реалізації норм, контролю над нормами, політичної комунікації. Всі ці функціїреалізуються за допомогою політичних, соціальних, економічних, адміністративнихта інших технологій. Розділити їх можна не завжди, бо вони взаємно переплетеніта реалізуються одночасно у поєднанні різних компонентів, форм, методів. Щодофункцій входу, то їхні технології мають бути спрямовані на виконання вимог тапідтримки з боку системи, а це виконується за допомогою: участі у політичномужитті; уваги до офіційної інформації; поваги до офіційної влади, символіки;проведення референдумів, виборів, мітингів, маніфестацій, пікетів, кампанійлистів, здійснення звернень, публікацій у ЗМІ; матеріальної підтримки, сплатиподатків, надання послуг системі (безкоштовна праця, військова служба,дотримання законів тп директив тощо). Таким чином, названі функції реалізуютьсяяк за допомогою політичних, так і інших технологій та механізмів діяльності.
Функції виходу називають“урядовими функціями”, тобто функціями розробки правил, засобів їхньогозастосування, контролю. Ці функції реалізуються через певні визначенітехнології, часто закріплені законодавчо та маючи чіткі алгоритми виконання(докладніше вони будуть розглянути трохи пізніше).
Третій рівень. Тут аналізуютьсяфункції, що сприяють збереженню та адаптації системи — політичного рекрутуваннята політичної соціалізації. Для їхньої реалізації використовуються такітехнології: вивчення, підбору, розстановки, навчання, переміщення, перепідготовкикадрів і т.і.; придбання знань, вірувань, засобу існування, розуміння таспівчуття, властивих саме тому суспільству, де живе людина; інтеграція культурив психологічну структуру особистості та її адаптація до певного економічного тасоціального середовища.
Слід підкреслити, щоспіввіднесення тих чи інших технологій з певною функцією політичної системидосить умовно і в чистому вигляді можливо лише теоретично, оскільки на практицівсі вони взаємно переплетені та реалізуються у складних сполученнях соціально-політичних,соціально-економічних, інформаційно-аналітичних та інших підходів.
3. Технології політичногоменеджменту
Термін “політичний менеджмент” або“політичне управління” тривалий час викликав непорозуміння середфахівців-політологів, як вітчизняних, так і західних. Це було пов’язано з тим,що політичне управління асоціювалось з маніпулюванням масовою свідомістю таповедінкою в умовах тоталітаризму. Але сьогодні у зв’язку зі змінами, якіпереживає суспільство, цей термін, а також практика політичного менеджментунабувають прав громадянства, з’являються нові тенденції в політичній сфері,здійснюється розвиток у напрямку партиципаторності, орієнтації політичноїучасті на вирішення конкретних проблем. Якщо вважати, що політичний менеджмент— це цілеспрямована діяльність, сенс якої міститься у перетворенні політичнихвимог різних соціальних груп в політичні рішення та політичні дії, яківідповідають інтересам більшості, то можна виділити деякі технології, підходи,форми політичної діяльності, що мають сьогодні актуального значення.
Прийняття політичного рішення — цетехнологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами.По суті, даний процес присутній як на “вході”, так і на “виході” системи. Прицьому збільшення вимог населення, соціальне “обурення” середовища поширюютьмасштаб управління і підвищують його роль в організації політичного життя. Зіншого боку, ефективність реалізації прийнятих рішень безпосередньо впливає наступінь підтримки та авторитет режиму правління.
На теперішній час в політичнійнауці склалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень. Так,нормативна теорія трактує його як процес раціонального вибору політичних цілейв складних ситуаціях. Як важливіший засіб оптимізації такого вибору виступаютьрізні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні прийоми.Біхевіористська теорія, що розглядає даний процес як специфічну взаємодіюлюдей, зорієнтована на опис різноманітних факторів, які впливають на прийняттярішень у конкретній ситуації.
Такого роду підходи відображаютьподвійний — раціонально-ірраціональний — характер управлінського процесу.Політична влада реалізується через особистий вплив управляючих і, незважаючи нарегламентуючу роль правил та процедур прийняття рішень, привносить в цей процеснепередбачуваність та непрогнозуємість. Врешті-решт процес прийняття рішеньявляє собою симбіоз раціонально організованої взаємодії структур та інститутіввлади та значного суб’єктивізму управляючих.
Ці дві ознаки співвідносяться тавзаємодіють на різних етапах прийняття рішень. Технологія процесу формуваннярішення містить такі фази: вивчення проблеми; аналіз вихідної інформації;оцінка альтернатив та вибір оптимального варіанту; прийняття рішення;реалізація рішення; контроль виконання; оцінка результатів.
Вивчення процесів прийняття тареалізації рішень в різних організаціях стали підставою розробки моделей цьогопроцесу, чим займається так звана якісна теорія рішень. Модель міститьвказівки, як здійснювати роботу на кожній фазі, забезпечуючи їхнійвзаємозв’язок. Слідування технології дозволяє раціоналізувати процес прийняттярішень.
Першим етапом прийняття рішення є підготовчийетап. На цьому етапі із загального соціального контексту вибирають ті вимоги таконфлікти, які мають політичного характеру. Таким чином формується сукупністьпроблем, які необхідно вирішити політичними засобами та методами регулювання.Як правило, на цьому етапі різні групи відстоюють власне розуміння того, в якійчерговості слід вирішувати важливі суспільні проблеми. Активну роль в цьомупроцесі відіграють різні структури — формальні (парламентські комітети,комісії, лобі) та неформальні (міжособистісні об’єднання політиків, експертів іт.д.). При цьому великого значення має той факт, чи готується вирішеннякрупних, стратегічних або звичайних, рутинних питань. В першому випадку значногостріше ведеться явна чи неявна полеміка політичних груп та сил, зростаєнапруженість в правлячих колах, посилюється вплив тіньових важелів влади.
Головною умовою цього етапу єотримання інформації, яка відображає ті принципові моменти, що треба врахуватипри прийнятті рішень. Також ця інформація повинна бути співвіднесена зціннісними перевагами осіб, які приймають рішення, а також з діючими правиламита регламентами розглядання питань.
На другій стадії — етапі прийняттярішення — формулюються політичні цілі та засоби їх досягнення. На цьому етапівраховується динаміка зовнішнього середовища, оцінюються та обираютьсяальтернатив, визначаються критерії вибору та оптимізації рішень, законодавчозакріплюється порядок їх прийняття.
На процес формулювання політичнихцілей та вибору засобів помітно впливає форма правління, форма державногоустрою, політичний режим, ступінь однаковість культурного середовища, рівеньжиття населення тощо.
Найбільш важливий елемент даноїстадії — вибір методів реалізації сформульованих цілей. Можна сподіватись наінтуїцію та здоровий глузд, можна використати метод спроб та помилок. Алевитрати від подібних технологій помітно перевищують їх ефективність.
В політичному менеджменті існуютьрізні методи. Один з них — раціонально-універсальний — передбачає оптимальнийваріант вирішення проблеми на основі всебічної інформації, розумної поведінкигруп при розв’язанні даної проблеми, відсутності будь-яких перешкод зовні. Напрактиці такий варіант не проходить з причин суперечливої природи самої людини,рухомості її інтересів.
Більш прагматичним є метод гілок,що виходить з поетапних кроків та рішень в реалізації конкретної проблеми. Цесвоєрідне “пілотування” на маршруті досягнення глобальної цілі, коли можливий івідхід вбік, і повернення для вирішення виникаючих важливих завдань. Цей методдозволяє прораховувати ефективність витрат на шляху до кінцевої цілі, вноситипоправки до стратегії руху. Але при даному методі важко забезпечити досягненнябудь-яких великих проривів в політичному реформуванні суспільства.
Враховуючи переваги та недолікикожного з методів, деякі вчені пропонують використовувати так званийзмішано-скануючий метод, який передбачає, з одного боку, широкий раціональнийпогляд на політичні проблеми суспільства та виділення їхніх типових, загальнихрис, а, з іншого, — використання уявлень, що розкривають глибинні основипротиріч, для розробки якої-небудь однієї проблеми, виникаючої за конкретнихобставин.
Третій етап — реалізаціяполітичного рішення. Тут важливо добитися підтримки прийнятих рішень та засобівїх здійснення з боку населення. Позитивна мотивація у населення складається зарахунок умілого пропагандистського забезпечення, доказу переваг обраноговаріанту вирішення проблеми.
Як правило, прийнято виділятидекілька основних типів (технологій) реалізації рішень: популізм, елітизм,консерватизм, демократизм та радикалізм. Популізм передбачає пряму апеляцію догромадської думки, до безпосередню опору на масові настрої. Тому вінобов’язково зорієнтований на спрощення, а інколи і вульгаризацію запропонованихцілей. Правлячі еліти намагаються виробити якийсь заклик до населення,реалізація якого, за їх думкою, забезпечить подолання всіх протиріч та швидкепросування до успіху. Нерідко в таких випадках використовують лестощі,залякування внутрішньою або зовнішньою погрозою, безпідставні обіцянки тощо.Найбільш часто популізм використовується при харизматичному правлінні, алепопулістські заходи можуть стати складовою частиною політичного курсу і приінших режимах, які дотримуються раціональних методів управління.
Елітизм зорієнтований напопередження значної участі громадян у розробці рішень, в корегуванні урядовогокурсу. Такі режими заохочують діяльність різного роду посередницьких формвзаємодії з електоратом, акцентують увагу на розвиток представницьких органівта структур в політичному процесі. Широкого розповсюдження набуває тутдіяльність тіньових, апаратних механізмів влади.
Консерватизм характеризує стійкепрагнення влади за будь-яких суспільних перетворень приймати рішення, якісприяють збереженню тих чи інших інститутів, структур або стосунків влади.
Радикалізм призводить допротилежних результатів, він рідко приносить суспільству мир, порядок таспокій, насилля виступає як основний метод управління і перетворює владу умайже смертельну зброю.
На відміну від радикалізму,демократизм орієнтується на реальні потреби громадян, відтворення їхневід’ємних прав та свобод. Дотримання процедур виборчих циклів, принципу розподілувлади, цивілізованих відносин з опозицією, як правило, виключає з арсеналуполітичного управління засоби жорсткого соціального примусу, заохочує механізмисамодисципліни та самопримусу.
У будь-якому випадку добитисяпідтримки своїх дій та лояльності з боку громадян влада може тільки тоді, колизасоби та методи рішення спираються на стійкі стереотипи поведінки, існуючицінності та уяви більшої частини населення.
У кожного політика існує свійстиль прийняття політичних рішень — індивідуальні методи, зумовленіособливостями особистості керівника, його менталітету, волі. На цей стильвпливають також ставлення до інформації, спрямованість інформаційного потоку,когнітивна здібність, здібність протистояти дійсності. Стиль прийняття рішенняможе бути: гнучким — зі схильністю до ризику; гнучким — зі схильністю досторожкості; жорстким — зі схильністю до ризику; жорстким — зі схильністю досторожкості. Крім того, можна казати про реагуючий стиль прийняття рішень, колине тільки лідер, а взагалі уряд прагне співпрацювати з зацікавленими групами задопомогою переговорів, спрямованість на збереження їхнього статусу, встановлюєстійкі зворотні зв’язки через опитування громадської думки. Поряд з тимвикористовується активний інтервенціонистський стиль, коли уряд нав’язує різнимгрупам довгострокову програму, де приватні інтереси підпорядковуютьсянаціональним.
В умовах сучасної України існуєпевний дуалізм політичних стилів. З одного боку, переважає авторитарний стильприйняття рішень вузькою групою осіб з політичної верхівки без консультацій зіншими учасниками «політичної гри». А, з іншого, — спостерігається активнийінтервенціонистський стиль, який проявляється у нав’язуванні келійно прийнятихрішень суспільству. Багато в чому ця ситуація відчуження більшості населеннявід процесу прийняття рішень зумовлена незрілістю громадянського суспільства,розколотістю його культури.
4. Технології проведенняелекторальних кампаній
Електоральна (виборча) кампанія єнайбільш цікавим феноменом політичного процесу, адже за змістом, структуроювона містить окремі форми практично всіх інших політичних кампаній, крім того,за своєю спрямованістювона безпосередньо сприяє конституюванню політичної системи.
Будь-яка політична (отже і виборча)кампанія – це система колективних дій, що розраховує на досягнення конкретновизначеної цілі. Успіх виборчої кампанії в значній мірі залежить від масштабівпідтримки тих цілей, програм, які висуваються партією (чи окремим кандидатом),що мала більшу кількість людей. Очевидними проявами підтримки можна вважати кількістьчленів організаціїчи політичного руху, регулярність виконання громадянами свого виборчогообов’язку, розмір реального електорату політичної партії або окремогокандидата, силу емоційно-психологічного співчуття (оптимізму) щодо своїхобранців, яку в різних формах висловлюють виборці.
Вибори є не тільки суттєвою ознакою,атрибутом демократії, вони – необхідна умова її існування. У ЗагальнійДекларації прав людини, яку прийняла 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН,наголошується: “Воля народу повинна бути основою урядової влади; ця воля маєзнаходити своє висловлення у періодичних і нефальсифікованих виборах, які маютьпровадитись при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємногоголосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободуголосування.”
Виборча система є порядком організаціїта проведення виборів до представницьких установ або індивідуального керівногопредставника (наприклад, президента країни), що закріплений в юридичних нормах,а також чинній практиці діяльності державних і громадянських організацій.Виборча система є складовою частиною політичної системи, крім того, самаподіляється на:
1) виборче право –теоретико-юридичний компонент;
2) виборчу процедуру (абовиборчий процес) – практико-організаційний компонент.
Класифікувати вибори можна,використовуючи декілька критеріїв:
-згідно об’єкту виборів — вони можутьбути президентські, парламентські, муніципальні (до органів місцевогосамоврядування);
— відповідно до строків – чергові,позачергові, додаткові;
— за рівнем демократизації (протилежніпари) – загальні чи обмежені (центрові);
— рівні чи нерівні;
— прямі чи непрямі (багатоступеневі);
— із таємним чи відкритимголосуванням.
Для політичної оцінки є важливимрозумінням ознак, які характеризують міру демократизму виборів: загальність,рівність, прямий характер, таємне голосування. Так, у багатьох країнах світу(навіть із розвинутою демократичною традицією) зберігаються так звані виборчіцензи і відносно активного виборчого права (права обирати), і відноснопасивного (бути обраним). Виборчі цензи бувають: майновими (володіння майном чиприбутками); пов’язані з осілістю проживання на даній території не меншвизначеного законом строку; освітніми (зокрема, володіння державною мовою);віковими і т.ін.
В Конституціях та виборчомузаконодавстві кожної суверенної країни відзначаються ці особливі умови,походження яких пов’язано з історичною традицією, політичною культурою,політичною нормою тощо. Так, у Канаді до Сенату може ввійти тільки особа, щоволодіє нерухомою власністю; у Великій Британії, щоб отримати право бутиобраним, слід внести виборчу заставу досить великого розміру; віковий ценз длядепутатів верхньої палати парламенту в відповідних країнах досить високий: уСША та Японії – 30 років, у Франції –35, у Бельгії та Іспанії – 40 років.
Вибори вважаються рівними, якщозабезпечено єдину норму представництва – кількість виборців, яких представляєодин кандидат. Але цей принцип досить легко можна порушити через поділ країни навиборчі округи таким чином, як це вигідно пануючій еліти; саме так здійснюєтьсятехнологія так званої “виборчої географії” ( чи “виборчої геометрії”).
Виборчий процес самим безпосереднімчином пов’язаний із нормами закону і ефективністю чинного законодавства. Прицьому забезпечуються три важливі умови:
а) дотримання рівності можливостей длявсіх кандидатів і партій, які беруть участь у виборах (рівне фінансування,доступність ЗМІ, нейтралітет держапарату);
б) інститут реєстрації претендентів напосади, згідно вимог і цензів, закріплених законодавством;
в) інститут реєстрації виборців шляхомскладання списків виборців.
Виборчий процес неможливо ні вивчати,ні досліджувати, якщо не визначитись у специфіці виборчих систем, отже і відповідногозаконодавства, що їх регулює в межах тієї чи іншої національно-правовоїсистеми.
Виборчі системи пройшли майжетривіковий історичний шлях. В сучасному світі діють дві головні системи виборів– мажоритарна і пропорційна; на їх основі застосовуються і змішані форми.Суттєві відмінності між ними полягають не тільки у формальних моментах, але й уполітико-правових механізмах, завдяки яким досягаються визначені політичніцілі.
При мажоритарній системі ( системібільшості) кандидати висуваються на територіях виборчого округу і обранимвважається той, що отримав більшість голосів виборців. Відомі два різновидицієї системи – абсолютної більшості та відносної більшості. При першій кандидатавважають обраним, якщо він набрав абсолютну більшість голосів (50% плюс одинголос); саме тому за умов такої системи дуже вірогідним стає другий типвиборів, в якому беруть участь лише два претенденти, що отримали найбільшукількість голосів у першому турі. При мажоритарній системі відносної більшостіперемагає кандидат, який набрав голосів більше, ніж кожний з його суперників.Чималою політичною вадою такої виборчої системи є те, що партія, яка на виборахмала меншу прихильність виборців, ніж її головний суперник, може отриматибільшість міст у парламенті країни. В той же час ця система сприяє витисненню узаконодавчих органів влади представників малих і невпливових політичнихорганізацій і допомагає тенденції становлення (поступово) двох- чи трипартійноїсистеми.
Дана виборча система застосована утаких країнах як США, Канада, Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія,Франція, Японія.
Пропорційна виборча системапередбачає, що мандати розподіляються чітко пропорційно кількості наданихголосів виборців. Політичною метою застосування цієї системи виборців єзабезпечення широкого і пропорційного представництва в органах влади політичнихпартій, а також соціальних і етнічних груп. Дана система сприяє розвиткові тавдосконаленню багатопартійності. Існує також два її різновиди:
- пропорційна виборчасистема загальнодержавного рівня, коли виборчі округи не виокремлюють таголосування за політичні партії здійснюється в масштабі всієї країни;
- пропорційна виборчасистема, що грунтується на багатомандатних округах; отже депутатські мандатиподіляються на підставі впливу політичних партій у виборчих округах.
Безсумнівно, достоїнством пропорційноїсистеми з точки зору політичної науки і практики є те, що завдяки їй можливопредставити реальну картину політичного життя та розташування політичних сил усуспільстві. Але вона має і свої недоліки – наприклад, необхідність формуватитак звані коаліційні уряди (кабінети), політика яких не є стабільною; сильнузалежність депутатів від лінії своїх партій, що відбивається на ефективностізаконотворчості; досить слабкий зв’язок безпосередньо між депутатами івиборцями.
За сучасних умов певні варіантипропорційної системи прийняті законодавством Австрії, Бельгії, Греції, Ізраїлю,Італії, Норвегії, Фінляндії, ФРН, Швейцарії, Швеції та інших країн.
В сучасному виборчому процесі України(зокрема, і Росії) діє комбінація мажоритарної і пропорційної систем ( змішанийваріант), коли половина депутатського корпусу (225 місць) обирається помажоритарних багатомандатних округах, а друга половина (225) згіднопропорційної системи – від партій та виборчих політичних об’єднань за умовподолання 4- відсоткового бар’єру. Застосування змішаної виборчої системипояснюється намаганням досягти найбільш оптимальної моделі політичногопредставництва в країні.
Виборча процедура як заходи держави зорганізації та проведення виборів безпосередньо визначається правовою нормою і,таким чином, завжди має легальний характер. Вона регламентує і регулює будь-яківиборчі кампанії на протязі довгого строку. Виборча процедура зазвичай містить:
1) призначення виборів;
2) утворення виборчих органів, які відповідальніза їх проведення;
3) організацію виборчих округів,районів, ділянок;
4) реєстрацію кандидатів у депутати (або інших претендентів);
5) фінансову підтримку виборів ізбюджету;
6) охорону порядку в ході їхпроведення;
7) визначення результатів голосування.
Виборча (передвиборча – таке поняттявикористовують деякі автори) кампанія офіційно починається з дня проголошенняакта про призначення виборів (це прерогатива держави) і продовжується до днявиборів.
Зміст виборчої кампанії полягає в цілеспрямованихдіях безпосередніх учасників виборів – сторін, що є суперниками (конкурентами):партій, громадських організацій, самих кандидатів.
Технологія проведення виборчоїкампанії є складним виявом політичного мистецтва і політичного досвіду, алекожна сторона-учасник має виконувати необхідні етапи. По-перше, заява кандидатапро його рішення балотуватися на виборчий пост, в якій надається мотиваціяцього рішення, акцентуються ті проблеми, що будуть головними аргументами йогопрограми тощо. По-друге, складання і висунення виборчої платформи кандидата –цільного тексту зрозумілих для виборців пропозицій, що витікають з актуальнихпроблем життя країни, регіону, міста і спрямовані на їх вирішення. По-третє,створення оргструктур передвиборчої кампанії, тобто формування її штабу якспеціального апарату фахівців із питань “політичного маркетингу”. Саме вониформулюють завдання кампанії, вирішують питання її фінансування, зв’язків ізЗМІ та інше. По-четверте, формування стратегії й тактики виборчого “марафону” зорієнтацією на партійні цілі та ідеали; чи на суперечливі проблеми, з якихможливо ефективно дискутувати з конкурентами; чи на видатні особистісні якостіта ділові можливості (імідж) кандидата. По-п’яте, завоювання голосів виборців,що містить агітаційно-пропагандистські дії, політичну рекламу платформикандидата та його активно-змагальні вчинки — акції в межах виборчоїконкуренції.
Спеціальну технологію ведення такихкампаній фахівці називають виборчою інженерією. Вона будується із множиниособливих методів та засобів, які враховують синтез об’єктивних і суб’єктивнихобставин, що здатні визначити успішний результат. До цих чинників слідвіднести:
· вагомість економічноїкон’юнктури, на фоні якої розгортається політична кампанія щодо програмнихцілей, вимог і гасел, висунутих претендентом;
· динаміку соціальнихнастроїв, що завжди коливаються в ході проведення компанії;
· механізми розгортаннякампанії слід орієнтувати на використання емоційних та психологічних імпульсів;
· завдання психологічнихелементів виборчої інженерії йде через певні образні форми, мистецькі акції,зрозумілі гасла, яскраві та “теплі” символи, тощо;
· формування позитивноїхаризми кандидата, зокрема, через уміння поводитися публічно, манеруспілкування, пози і ходу, через яскравість його політичних промов тарозповсюдження в політичній рекламі його “людяних якостей”;
· тактика виваженоговикористання інформаційних технологій, перш за все ЗМІ, для тиражування іпросунення необхідної політичної інформації, для впливу на масову й індивідуальнусвідомість виборців.
Грамотно і зважено проведена виборчакампанія створює певну можливість передбачати результати голосування доситьблизько до реальних.
Зрештою,механізми виборчих кампаній певним чином стосується і таких інститутів, якпряма дія в політиці: референдум і плебісцит, політико-правова процедурапроведення яких має свій контекст у законі та в політичному процесі. Крім того,політична практика знає також інші форми прямої дії – безпосередній впливгромадян на владу через резонансні форми політичної активності – мітинги,демонстрації, страйки.
5.Інформаційні технології у виборчій боротьбі
політична технологія менеджмент
Інформаційнастратегія організаторів передвиборних кампаній в основному включає чотирипрагматичні завдання:
1)довести до виборців позитивну інформацію про свого кандидата і його платформу;
2)негативну інформацію про суперників;
3)здійснити порівняння кандидатів і їхніх програм;
4)дати відповіді на критику з боку опонентів.
Порядіз замовленою й оплачуваною інформацією важливу роль у ході виборчої кампаніїграє так звана вільна інформація, яку відтворюють журналісти, щоспеціалізуються на політичних проблемах. Їх цікавлять, насамперед, динамікаборотьби, методи суперництва, помилки, промахи і неточності кандидатів. Цяінформаційна продукція важко піддається «приборканню», її можна звернути іпрямо проти себе, якщо зневажити законами політико-інформаційної кон'юнктури,але можливо направити й у свою користь, якщо враховувати правила політичноїкомунікації і тактично грамотно підключати ЗМІ до подій, акціям і заходамелекторального процесу.
СучасніЗМІ майже безроздільно володіють механізмами і можливостями політичноїкомунікації (зв'язку), цим і пояснюється феномен так називаної «четвертоївлади». Причому, ними реалізується одна з найбільше ефективних різновидівкомунікацій — tet-a-tet («віч-на-віч») із споживачами політичної інформації.Цей вид дозволяє дуже спрямовано формувати суспільну думку, вести діалог,причому зумовлюючи його «сценарій»; здійснювати прямий політичний контакт безнебажаних посередників з акцентованими політичними фігурами (персонами) і т.д.
Самізасоби масової інформації своєю інфраструктурою і функціональною діяльністювідтворюють наймогутніший потік політичної інформації, що є, по суті, найбільшедосконалим простором політичної комунікації.
Упроцесі політичної комунікації ЗМІ реалізують два динамічних етапи:
— на першому комунікатор відбирає (можливо, дозує,коректує) і передає інформацію реципієнту (тобто одержувачу) за допомогоютехнічних каналів зв'язку, що сприймає їх або ні;
— на другому етапі відбуваєтьсяусвідомлення, розумова переробка (у т.ч. у політичних категоріях) і інша інтепретаціяданої інформації.
Другий етап, як відомо, істотнозалежить від так званих «кумирів» (лідерів) громадської думки: популярнихжурналістів, впливових державних і суспільних діячів, економічних магнатів(«олігархів»), знаменитих учених, проповідників і т.п. У силу особливогосоціального статусу, престижу і популярності вони одержують «легітимнупрерогативу» власного тлумачення тих або інших політичних подій, процесів, і цяавторська інтепретація знаходить усі шанси трансформуватися в одну з версій,визнаних масовою свідомістю.
У ліберально-демократичних державахзахідного світу і суспільствах «демократичного транзиту» ЗМІ намагаютьсямаксимально розширити автономізацію свого статусу, що найбільше успішновдається зробити (або імітувати) у ході передвиборних кампаній.
Саме під впливом політичноїкон'юнктури виборчого процесу і завдань електоральних кампаній, щоускладнюються, відбувається модернізація функцій ЗМІ, з'являються новітенденції і специфічні уяви щодо діяльності каналів інформації (як «вільної»,так і «офіційної» преси).
Так, функція ЗМІ як найважливішого«агента» виробництва і розподілу політичної культури, в умовах виборчихкампаній сприяє або інтеграції субкультур у домінуючі види політичної культури,або їх «утилізації» під пресом електоральної активності більшості.
Виконуючи функцію політичноїстандартизації в період виборів, ЗМІ: а) диференціюють політичні стандарти нанорми, девіації і навіть делікти; б) прагнуть уніфікувати в межах визначенихвиборчих платформ прояви суспільної думки; в) сприяють легітимації моделейелекторальної поведінки як виборців, так і претендентів.
Виборчий процес не тільки акцентуєдіяльність ЗМІ по політичній соціалізації громадян, але і дозволяє їмнеілюзорно стати на захист суспільних інтересів. Це досягається за рахунок дії «сигнальної»функції: виявлення прихованої інфляції; фактичного спаду (стагнації) в економіці;росту злочинності і корупції; посилення екологічного ризику, ін.
Одна з класичних функцій ЗМІ повідбору і переробці (інтепретації) інформації в умовах виборчого процесупомітно модернізується. Тенденція їх можливих змін коливається між двомаполюсами — мірою ангажованості інформаційного засобу (каналу, видання) вінтересах значного політичного замовника і йогопрагнення, а також можливостями зберігати достатньо незалежну лінію політичних оцінок у контексті передвиборноїконкуренції.
Безумовно, усвідомлюючи найширшіманіпуляційні можливості ЗМІ, еліта влади намагається контролювати їхбудь-якими засобами; подібні ж устремління характерні для політичнихконтр-еліт. Проте якщо перша володіє хоча б відносною інформаційною монополією(наприклад, за допомогою офіційної преси, ТВ і радіоканалов), то опозиційніполітичні групи, навпроти, зацікавлені в диверсіфікації ЗМІ і плюралізаціїпотоків інформації.
У функціональній діяльності ЗМІ вперіоди виборчих кампаній актуалізуються три помітні тенденції:
— беручи участь у передвиборнійагітації, засоби масової інформації неминуче використовують технологіїлоббірування (причому, як правило, просуваються інтереси т.зв.корпоративистських лоббі);
— здійснюючи функції «політичнийреклами», інформаційні канали радіо і телебачення, друкарська преса опиняютьсяперед необхідністю виконувати правила т.зв. «конвенціної» політичної участі, щомає ортодоксальний характер і найбільше регламентована правом (питаннятермінів, обсягів фінансування й ін.);
— нарешті, добре відомо, що ЗМІспроможні до постійних і істотних перекручувань соціальної реальності; у періодже передвиборного «марафону» ця властивість виявляється в «міфологізації» ічасом «містифікації» політичного процесу як антитехнології.
Причому, мова зовсім не йде про класичнерозуміння конструктивної міфотворчості як одного з засобів діяльностітелебачення, описаного відомим канадським культурологом М. Маклюеном:мозаїчність двомірного зображення, звуків і кольорів, мозаїчність сценарноїкомпозиції, що сполучають простори і зіставляє часи і т.д.
В основі політичних «містифікацій», якантитехнології ЗМІ у виборчих кампаніях, лежить сама банальна омана, якоюнаповнюються ті або інші версії «напівправди», «відкоректованої правди» і ін.Певною історичною ілюзією стає майже наївне судження Мішеля Монтеня про те, що«правдивість лежить в основі всякої чесноти». Створюючи «політичні міфи» пронеіснуючі гідності претендентів, формуючи їм у такий спосіб «помилкову»харизму, підкріпляючи «дуті» виборчі платформи не менше туманними обіцянками,ангажовані ЗМІ виправдують свої дії так званими «захисною» і «запалюючою»функціями омани, що добре відомі психологам. Проте, те, що оманливимиобіцянками і несумлінними маніпуляціями на об'єктивному і суб'єктивному змістіістини насичені виборчі кампанії, не тільки руйнує правову цінність вибору якінституту демократії, але і загрожує втратою соціальної довіри і перспективоюполітичної дискредитації.
Здійснюючи вибір засобів виборчоїінженерії, «команди-штаби» конкуруючих претендентів, звичайно, роблять ставкуна ЗМЇ в аспекті їхніх можливостей швидко і необмежено (особливо ТВ і радіо)тиражувати політичну інформацію, а також доставляти її виборцям у яскравій,доступній формі й у комфортних умовах. У той же час, не варто недооцінюватитакі політичні вади, наприклад, телебачення, що скептично помітив французькийполітолог Ж. Эллюль: швидке «вимивання» із пам'яті телевізійної інформаціївнаслідок заміщення; спроможність ТВ стирати грань між реальністю і фікцією;створювати ілюзію «включеності в політику» у байдужої особистості; завищуватистатус політичних феноменів в ієрархії соціальних цінностей.
Незважаючи на те, що як і раніше біля2/3 бюджету передвиборної кампанії витрачається на рекламу кандидатів потелебаченню, його дорогі послуги все більш почнуть замінятися, як можнапрогнозувати, електроннимизасобами масової інформації. Інформаційна революція кінця 80-х рр. принеслачотири «технологічних чуда» у кампанії по виборах президента і парламенту(досвід Росії, України, країн Балтії):
1. Прямий зв'язок -«гаряча лінія»:комп'ютерна мережа по зв'язку штабу кампанії, ЗМІ, груп інтересів.
2. Використання кабельного телебаченняі поширення відеокасет.
3. Створення тимчасових ТВ-мереж черезсупутниковий зв'язок (між штабом і місцевими радіокомпаніями).
4. Можливості використаннякомп'ютерної графіки, головним чином для акцентуації політичної реклами іпосилення враження від виступів кандидата.
Нарешті, саме в ході електоральнихкампаній у діяльності особливо друкарських засобів інформації починає оформлятисяконструктивна тенденція своєрідного «поділи праці» —спрямованості на «свою»аудиторію, їх політичні симпатії і життєві орієнтації. Мабуть, не настількидалеко час, коли і про український електорат можна буде говорити, як прожителів Великобританії: «Таймс» читають ті, хто управляє країною; «ФайнэншлТаймс» — ті, хто володіє їх фінансами; «Гардіан» — ті, хто хоче управляти ірозділяє позиції реформістів; «Дейли миррор» — ті, хто підтримує лейбористів.
В сучасних умовах ми стаємосвідками перетворення політичних технологій. Позбавляючись тоталітаризму таавторитаризму, поступово освоюючи демократичні норми політичного життя, мипідходимо до розуміння тих засобів політичної діяльності, що супроводжуютьдійсно демократичне перетворення суспільства.
6. Лобізм як політична технологія
У соціально-політичних механізмахсучасної плюралістичної демократії важливу та своєрідну роль відіграють групиінтересів, що використовують тактику тиску; їх називають, як відомо, лобістськимиугрупованнями. Перші дослідники лобізму американський політолог А. Бентлі тафранцуз Ж. Мейно вважали його специфічною рисою практичну відсутність правовоїрегламентації подібної діяльності. Тиск на парламент та адміністраціювиконавчої влади здійснюється так званим лобі з ціллю реалізації реалізаціїгрупових інтересів. Ф. Трумен диференціював групи інтересів як певні соціальнісубстрати (“вихідний суспільний матеріал”) та групи тиску (лобі) як політичноінституціоналізоване відображення перших.
Такимчином, лобізм доцільно розуміти як систему і практику реалізації інтересіврізноманітних груп, союзів, об’єднань громадян, субстрат та субеліт, корпораційтощо шляхом організованого впливу на законодавчу та адміністративну діяльністьдержавних органів.
Незважаючина часто нелегітимний статус лобістських груп, механізми їхньої діяльності неможна однозначно оцінювати негативно, бо вони є природними інститутамиплюралістичної демократії та втілюють, активні політичні технології, а такожмеханізм обліку та досягнення багатопланових соціальних інтересів удиференційованих суспільствах, особливо транзитних. В цьому є політичне призначеннялобізму — здійснювати функцію соціального посередництва між громадянськимсуспільством та державою, а також сприяти спрямованому “обміну інформацією” впроцесі законотворчості. Так, французький політолог М. Дюверже, відмічаючи, щозаконодавці намагаються легалізувати лобізм та перевести його “з кримінальногошляху до інформаційного”, мав на увазі подолання прямого підкупу та скупкиголосів за рахунок “непрямого” інформаційного впливу об’єктивної інформації,яка підтверджує обгрунтованість інтересів та вимог щодо очікуваних рішеньвлади. Під час розробки та прийняття законів, при інтерпретації законодавчогочи будь-якого нормативного акту урядовцями важливу роль відіграють не тількиїхні знання та професіоналізм, але і об’єм та характер інформації, яку він має.
Технологічнопроцес лобіювання зазвичай здійснюється невеликою групою людей, але це незнімає і відчутної соціальної користі, бо врахування групових можливостей таінтересів, наслідків дій, що здійснюються в межах демократичної процедури,виражається в політичних рішеннях, де легалізована складна система стримок тапротиваг міжгрупових та міжкланових протиріч.
Слідвідмітити і соціально-правовий аспект в оцінці лобізму: він як би доповнюєконституційну систему демократичного представництва, дозволяючи впливати наприйняття та реалізацію політичних рішень тим групам, які позбавлені можливостіартикулювати власні інтереси через своїх депутатів, бо парламент України формуєтьсяза мажоритарно-партиципаторним принципом, упускаючи інтереси багатьохсоціальних груп.
Одинз механізмів лобіювання — плюралістичний, коли групи інтересів здійснюютьтактику тиску “знизу уверх” на законодавчу або виконавчу владу з ціллю закріпленняпевних переваг, пільг, привілей тощо. Плюралістичне представництво інтересіворганізується спонтанно, не має постійних інституціональних форм, висуває своїхлідерів, йде до своїх цілей у конкурентній боротьбі з іншими силами. Назаконодавчий процес плюралістичне лобі частіше за все впливають черездепутатські ініціативи та позиції.
Іншийваріант лобізму полягає в тому в тому, що держава укладає з якою-небудь групоюявну або латентну угоду, отримуючи в обмін на привілеї лояльність та певнігарантії сприяння державним рішенням і діям уряду. Це лобі — корпоративістське,групи інтересів тут порівняно нечисленні та функціонально упорядковані (закатегоріями інтересів), ієрархізовані за статусами, соціально зорієнтовані насубеліти. Держава, що йде на угоду з корпоративістським лобі, як би визнає заним монопольне право на представництво певних інтересів в обмін на правовпливати на відбір лідерів та порядок задоволення виражених лобі вимог.

Висновки
Сучаснівнутрішні механізми лобіювання складаються з комплексу можливостей донести та“нав’язати” свого інтересу структурі або політичній персоні, яка приймаєрішення: близькість до політичної фігури або організації, від яких залежитьрішення; наявність ресурсів та коштів, що забезпечують реалізацію даного інтересу;можливість надавати політичного (і неполітичного, зокрема нелегітимного) тиску;можливість надавати економічного тиску (погрози щодо припинення сплатиподатків, виплати відрахувань, вимоги економічної автономії, ліцензій, зняття квоттощо); інформаційні можливості популяризації або компрометації даної структурита її дій в очах громадської думки.
Головноюцінністю лобізму є створення легітимних можливостей участі у розробці таприйнятті рішень як найбільш зацікавлених суспільних груп, так і висококомпетентнихспеціалістів.
Юридичночітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти: забезпеченню гласностіта передбаченості політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльностіапарату державної влади (зробить його більш відкритим для контролю з бокусуспільства, зменшить можливість вольових рішень); поширенню кола активнихучасників політичного процесу, що може слушно сказатися на розвиткугромадянського суспільства в цілому; контролю взаємодії приватних інтересів таорганів влади, створенню додаткових перепон на шляху корупції. Лобізм яксистема цивілізованих відносин, як нормальна політична діяльність, безсумнівно,сприяє стабілізації суспільства.

Література
1. БодуенЖ. Вступ до політології. – К., Основа, 2008.
2. Бодуен Жан. Вступ до політології. –Київ: “Основи”, 2007.
3. В.А.Мельник. Политология, Учебник. 3-еизд. – Минск, ВШ, 2009.
4. ВасиленкоИ.А. Политическая глобалистика: Уч.пос. – М.: «Логос», 2008.
5. ГаджиевК.С. Введение в геополитику. – М.: «Логос», 2007.
6. Гаджиев К.С. Введение в политическуюнауку. – Изд.2-е. М.: “Логос”, 2008.
7. ГаджиевК.С. Политическая философия. – М.: «экономика», 2009.
8. Ильин В.В. Политология. 2-е изд. – М.:Кн.Дом “Ун-т”, 2009.
9. Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В.Политология. – М., Юрист, 2009.
10. Мухаев Р.Т.Политология: учеб.для вузов. — М.:»Приор»,2007.
11. НартовН.А. Геополитика: Учеб. Для вузов. – М. Юнити, 2007.
12. Общаяи прикладная политология. Под ред. Жукова В.И. и Краснова Б.И. – М., МГСУ,Союз, 2007.
13. Основи політології. – К., Либідь, 2008.
14. Политологическийсловарь /Под ред. В.Ф. Халипова. – М.: «Высшаяшкола», 2005.
15. Политологическийсловарь. /Под общ. ред. В.И.Астаховойи Н.И.Панова.- Харьков: «Прапор», 2007.