--PAGE_BREAK--Зміна цих показників відображає динаміку формування й розвитку основних циклічних факторів кон`юктури. До нециклічних факторів кон`юктури належать концентрація й централізація виробництва і капіталу, розвиток НТП, зокрема розгортання НТР, структурні зміни в економіці, мілітаризація в економіці, мілітаризація економіки, стихійні лиха, війни. Дії циклічних і нециклічних факторів формування і розвитку кон`юктури можна характеризувати щодо змін в основних елементах економічної системи на національній та інтернаціональній основі[6, с.71]. Отже, можна зробити висновок, що ринок – це сукупність економічних відносин між фізичними і юридичними особами (промисловими, торговельними кампаніями, корпораціями, банками), а також між державами і національними органами, міжнародними фінансово-кредитними інститутами з організації та купівлі-продажу різноманітних товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва[7, с.235].
1.2. Функції ринку
В економічній літературі існує багато різних класифікацій функцій ринку. Вони часто трактуються звужено і однобоко, що призводить до несистемного розуміння їх сутності. Представлені в моїй роботі класифікації, на мою думку, достатньо розкривають зміст функцій ринку [3, с.86].
До основних функцій ринку належать:
- ціноутворююча функція – остаточне визначення вартості товарів і послуг, їх ціннісних еквівалентів у процесі реалізації, перетворення продукту праці на товар, втіленої у продукті суспільно необхідної праці і корисності у вартість;
- регулююча функція – остаточне обсягу виробництва і споживання, а отже, пропозиції і платоспроможного попиту як щодо загального обсягу, так і стосовно асортименту товарів та послуг.;
- спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати виробництва порівняно із суспільно необхідними, підвищувати суспільну корисність товарів і послуг, їх якостей та споживчих властивостей, що на макрорівні виявляється у стимулюванні науково-технічного прогресу, ефективності суспільного виробництва [10, с.189];
- інтегруюча функція – забезпечення безперервності всіх сфер суспільного відтворення як основи цілісності національної економічної системи, а також її взаємозв'язку з іншими національними економіками у масштабі світового ринку через прямі та зворотні економічні зв'язки;
- контролююча функція – сприяння контролю споживачів над виробництвом, посиленню економічності споживання шляхом зіставлення грошових доходів із цінами;
- функція розвитку – стимулювання конкуренції між виробниками товарів послуг в межах окремих країн і світового господарства, а отже, рушійних сил розвитку економіки [3, с.86-87];
- функція санації – очищення економічної системи від неефективних і нежиттєздатних підприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює або значно ослаблює виробництво заради виробництва, тобто знижує витратний характер економіки;
- інформаційна функція – постійна наявність таких ринкових сигналів, як ціни, ставки за кредит тощо, з допомогою яких можна оперативно змінювати плани господарської діяльності [10, с.191];.
Деякі функції негативно впливають на зміну окремих аспектів економічної системи, тобто є дисфункціональними:
- функція провокування та здійснення банкрутства – диференціація товаровиробників, неминучість банкрутства частини з них;
- функція породження монополістичних тенденцій в економіці – концентрація виробництва і власності, а також централізація власності, що на певному етапі призводить до виникнення монополій передусім у сфері обміну, до яких належать синдикати і трести;
- функція диспропорційності – нерівномірність у розвитку окремих галузей, регіонів, у тому числі в межах світового господарства. У політекономічному аспекті ця дисфункція ринку посилює дію закону нерівномірності економічного розвитку, диференціацію капіталістичного відтворення і, як наслідок, нерівномірність у відтворенні робочої сили, відносин економічної власності;
- функція нерівномірного розвитку – дисбаланс розвитку різних елементів продуктивних сил. Ринок не спроможний розвивати фундаментальні наукові дослідження (внаслідок чого гальмується прогрес дослідно-конструкторських розробок на рівні підприємств), підвищувати загальноосвітній рівень робочої сили в масштабі всієї країни (тому стримується розвиток основної продуктивної сили);
- антисоціальна функція – нерівномірний розподіл економічної власності в суспільстві, соціальна незахищеність окремих соціальних верств і груп населення [3, с.90];
- анти економічна функція – ринок посилює наростання інфляційних процесів в економіці, поглиблює економічні кризи, сприяє зростанню кількості безробітних;
- анти екологічна функція — відсутність внутрішніх ринкових стимулів до збереження природи (як наслідок – на певному етапі розвитку капіталістичного способу виробництва виникає екологічна криза);
- зниження платоспроможного попиту споживачів шляхом штучного підвищення цін підприємствами-монополістами, гіпертрофованої реклами тощо [23, с.168-169].
Крім цих дисфункцій, ринок не може вирішити багато інших соціально-економічних проблем сучасності. Відомі американські економісти Е.Долан та Д.Ліндсей, узагальнивши різні дефекти ринку, навіть запровадили термін „фіаско ринку”, яким, зокрема, пояснюють необхідність втручання держави в економіку.
Держава і наддержавні органи повинні проводити таку економічну політику, яка посилюватиме позитивні функції ринку і послаблюватиме або нейтралізуватиме частину негативних [23, с.169-170].
Також в економічній літературі існує поділ функцій ринку на дві групи: організаційні й економічні. До економічних функцій відносять:
1) створення механізмом ринку усіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими в задоволенні тих потреб, які виражаються через попит;
2) створення ринком сигналів через ціни і одночасне стимулювання засвоєння досягнень науково-технічного прогресу, зниження витрат, підвищення якості, розширення асортименту товарів і послуг [2, с.172];
3) остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізації, перетворення продукту праці на товар;
4) забезпечення неперервності процесу суспільного відтворення, формування цілісності і національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку;
5) спонукання виробників товарів і послуг до зниження індивідуальних витрат нижче від суспільно необхідних, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їхніх якостей і споживчих властивостей;
6) регулювання впливу на економіку в цілому, на пропорцію між різними сферами – галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможного попиту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших пропозицій [7, с.235];
7) звільнення механізмом ринку економіки в цілому від дефіциту товарів і послуг.
До організаційних функцій відносять такі, як:
1) встановлення зв'язків між виробниками й споживачами продукції (послуг), не опосередкованих іншими системами розподілу.
2) забезпечення вільного вибору партнерів по господарських зв'язках [2, с.172];
3) сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнюванням цін;
4) посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг в окремих країнах і в межах світового господарства [7, с.235].
Отже, можна зробити висновок, що функції ринку можуть як позитивно, так і негативно впливати на функціонування економічної системи. Функції ринку розкривають його сутність. Виходячи із функцій ринку можна сказати, що ринок – певна сукупність економічних відносин між різними типами фірм та індивідами, державними та іншими суб'єктами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де остаточно визначаються їхні вартість і реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками та зниження витрат виробництва і підвищення суспільної корисності товарів, частково забезпечуються пропорційність розвитку народного господарства, неперервність суспільного відтворення і формування цілісності економічної системи, а також опосередкований контроль споживачів за виробництвом[7, с.235].
1.3 Ознаки ринку і умови його функціонування
Говорячи про ознаки ринку, треба сказати, що, по-перше, сучасний ринок є ринком покупців. Такий стан ринку визначає пріоритет покупців по відношенню до продавців. В такій ситуації підприємець може досягти збільшення своїх доходів лише тоді, коли він поставить на ринок продукцію високої якості за доступними цінами. Тому ринок покупців виступає як стимул для постійного відтворення ділових відносин. Тобто, він примушує підприємців шукати джерела своїх прибутків у першу чергу у сфері виробництва, а не у сфері купівлі-продажу.
Другою обов'язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний характер. Це означає, що в системі підприємства кожний суб'єкт виступає як конкуруюча сторона по відношенню до всіх інших суб'єктів. Можливість конкурентних відносин між учасниками ринку закладена в їх економічній самостійності (суверенітеті), базою якої є право розпоряджатися об'єктами ринкових відносин. Неминучість конкуренції між підприємцями на сучасному ринку породжується пріоритетом покупців над продавцями.
Третя ознака сучасного ринку – стабілізація відносин між суб'єктами ринку на основі інтеграції. Сучасний ринок – це арена суперництва підприємців та інших суверенних суб'єктів економіки, кожному з яких повинен бути гарантований його суверенітет і збереження конкурентоспроможності. А це можливо лише при умові протидії монополізації економіки й широкої інтеграції конкуруючих суб'єктів ринкових відносин[2, с.167].
Враховуючи товарно-грошові відносини в ринковій економіці, що опосередковують усі відносини суспільства, суб'єктами ринку стають практично всі учасники суспільного виробництва. Отже, суб'єктами ринку є: держава; державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та їх об'єднання; різні установи та організації; громадяни України; іноземні фірми і громадяни.
Широке трактування ринку, наведене вище, свідчить про те, що об'єктами ринкових відносин у сучасній економіці стають усі результати суспільної діяльності. Тобто, ними можуть бути матеріальні продукти праці (засоби виробництва, предмети споживання, послуги, житло, тощо); інтелектуальні продукти праці (інформація, наукові ідеї); робоча сила; цінні папери (акції, облігації); валюта, позичкові капітали і т.д.[2, с.168-169].
Для ефективного функціонування ринку необхідні такі умови:
1) реальний плюралізм типів і форм економічної власності та форм господарювання. Як свідчить досвід розвинутих країн, для цього повинні існувати індивідуальна (приватна) власність (заснована як на власній, так і на чужій праці), колективна (у формі акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна (муніципальна, регіональна) власність, змішана та інші типи і форми власності як результат їх різних комбінацій;
2) розвинуте антимонопольне законодавство та дієві механізми його реалізації певною мірою послаблюють монополістичні тенденції в економіці й сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку;
3) ефективна система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів)[23, с.170], що зумовлює існування регульованого ринку [7, с.235];
4) доступність всебічної інформації про ринок;
5) конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності (їх кількість у виробництві однотипної продукції повинна становити більш як 7-8, оскільки 1-2 суб'єкти – це монополія, а 3-5 – олігополія);
6) розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності, які можуть стати об'єктом купівлі-продажу;
7) наявність ринкової інфраструктури, тобто комплексу інститутів, підприємств, служб та установ, які забезпечують обслуговування ринку, купівлю-продаж різних об'єктів власності;
8) свобода господарської діяльності, що передбачає здатність суб'єктів господарювання самостійно вибирати партнерів і заключати з ними контракти, договори за взаємовигідними цінами, вільно розпоряджатись частиною прибутку (після сплати податків), різними ресурсами, незалежність у прийнятті інших господарських рішень, що поєднуються з відповідальністю за економічно необґрунтовані рішення, господарювання на принципах господарського розрахунку (самоокупності, самофінансування) тощо;
9) поступова і наростаюча інтегрованість національної економічної системи у світове господарство передусім через механізм міжнародного поділу праці;
10) наявність економічно доцільного доступу до джерел фінансування – низьких ставок за банківські кредити, сприятливого інвестиційного клімату в країні тощо[23, с. 170-171];
11) унеможливлення впливу різних суб'єктів підприємницької діяльності на рівень цін. За наявності такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі олігополій як колективних монополій), ефективність функціонування ринка знижується;
12) розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності, що можуть бути предметом купівлі-продажу (засоби виробництва, в тому числі земля, робоча сила, інтелектуальна власність (у формі патентів, ліцензій, ноу-хау, цінних паперів, грошей, нерухомості, предметів споживання та ін.)[7, с.235].
Можна зробити узагальнення, що ринок виконує як позитивні для економічної системи, так і негативні функції, а тому забезпечення його нормального функціонування, і, в певній мірі, регулювання державою, є крайнє необхідним для будь-якої країни.
1.3. Структура ринку і характеристика її елементів
Структура ринку – сукупність окремих ринків у межах національної економіки (внутрішнього ринку), світового господарства та його окремих регіонів і взаємодія між ними[7, с.505].
Класифікація ринків на системно-структурній основі з урахуванням принципу субординації (підпорядкованості) в економічній літературі відсутня. Але саме такий підхід дає змогу виокремити основну підсистему економічних відносин власності і основний об'єкт ринку та логічно і послідовно класифікувати ринки.
продолжение
--PAGE_BREAK--Найважливіший об'єкт ринку за капіталізму – товар робоча сила
Наступним за значенням в економічній системі капіталізму з погляду відносин безпосереднього виробництва (принцип примату виробництва) є ринок засобів виробництва (ринок капіталу, за класифікацією західних економістів). Але з погляду ємності ринку важливішу роль, ніж ринок засобів виробництва, відіграє ринок товарів і послуг (без урахування ринку робочої сили)[23, с. 172].
Ринок товарів промислового призначення – сукупність економічних відносин між юридичними і фізичними особами щодо купівлі ними товарів і послуг, які використовуються для виробництва інших товарів і послуг, що відтак продаються або здаються в оренду іншим споживачам[7, с.253-254].
Ринок послуг – це сукупність економічних відносин щодо організації та купівлі-продажу послуг, де послуга – особлива споживча вартість, яка задовольняє певні потреби людини[7, с.247].
Обслуговує названі ринки: ринок грошей і валюти, або фінансовий ринок (у вузькому значенні грошовий ринок, ринок позичкових капіталів, передусім короткотермінових позичкових капіталів). Для його функціонування та розвитку необхідні такі елементи ринкової інфраструктури, як валютні біржі та банки.
Наступний за значенням ринок цінних паперів. Його об'єктами є акції, облігації, купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варіанти (складські свідоцтва) та інші.
Згідно з принципом субординації важливу роль у розвинутих країнах відіграє ринок нерухомості – житла, дач, землі (хоча земля належить водночас і до ринку засобів виробництва) та інші[23, с. 172].
Ринок нерухомості – особливий вид ринку, на якому об'єктом купівлі-продажу чи застави для отримання кредиту є нерухомість. У сучасній економіці до нерухомості відносять землю і все, що знаходиться або під її поверхнею, незалежно від того, створене воно природою чи людською працею. Тобто нерухомістю є всі природні ресурси і створені людьми ресурси[7, с.240].
Ринок землі - сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу землі. Земля, як і капітал, належить до обмежених (економічних) факторів виробництва тривалого використання, продається, купується і здається в оренду на деякий час, і в результаті таких операцій приносить землевласникам доход. Особливістю функціонування ринку землі є те, що її сукупне пропонування залежить від позаекономічних сил [21, с.336].
Ринок інтелектуальної власності (у економічному аспекті) – система економічних відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об'єктів інтелектуальної власності та привласнення на цій основі первинної частки необхідного і додаткового продукту [23, с. 177].
Найновітнішим видом ринку, що сформувався в умовах інформаційної революції, є ринок інформації.
Ринок інформації (в економічному аспекті) – певна сукупність економічних відносин з приводу збирання, оброблення, систематизації інформації та її продажу кінцевим споживачам, а також привласнення на цій основі максимального продукту[23, с. 178].
Певну роль серед об'єктів власності у розвинутих країнах відіграє і ринок золота[23, с. 172].
Ринок золота – сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу золота. Такими відносинами є організаційно-економічні (пов'язані з організацією роботи центрів купівлі-продажу цих товарів, виконуваними ними функціями) та відносини економічної власності (привласнення), що формуються між продавцями і покупцями золота[7, с.237].
Наступним критерієм класифікації ринків (за принципом субординації) є генетичний підхід. У процесі еволюції економічної системи капіталізму спочатку існував вільний ринок, який на вищій стадії капіталізму трансформувався у монополізований (в тому числі олігополістичний) та регульований (з боку держави та наднаціональних органів). Поєднання цих ринків у різних співвідношеннях формує змішані типи ринку [23, с. 172].
Вільний ринок – ринок, на якому відбувається торгівля товарами і послугами багатьох незалежних товаровиробників, жоден з яких не виробляє більшу частину продукції й неспроможний внаслідок цього впливати на рівень цін, а процес ціноутворення здійснюється через механізм вільної конкуренції, взаємодію нерегульованого попиту і пропозиції. Частки виготовленої кожним товаровиробником продукції є такою, що навіть об'єднання трьох-п'яти товаровиробників не дає їм змоги зосередити у своїх руках переважну частину товарів і послуг певного виду. Певною мірою він існує і нині у немонополізованому секторі економіки, зокрема у сфері сільського господарства, роздрібної торгівлі, сфері послуг [7, с.236].
Монополізований ринок – ринок, на якому здійснюється купівля-продаж товарів і послуг одного товаровиробника або їх незначної кількості, кожен з яких виробляє частку продукції, яка може впливати на рівень цін. Об'єднання кількох таких товаровиробників дає їм змогу зосередити більшість товарів і послуг у своїх руках і диктувати ціни на ринку [7, с.240].
Олігополістичний ринок – економічні відносини між кількома наймогутнішими компаніями в галузі в умовах боротьби за обсяг продажу, частку ринку, рівень цін, впровадження передових досягнень науки й техніки у виробництво тощо з метою привласнення максимального прибутку. Ринки є олігополістичними, якщо кілька фірм постачають основну частку галузевої продукції і виникає ефект конкуренції між небагатьма. За олігополії фірми великі, порівняно з розміром сукупного ринку, який вони обслуговують, а у випадку великих корпорацій – вони великі не лише відносно, а й абсолютно[7, с.225].
Регульований ринок – ринок, регульований і контрольований передусім державою та наднаціональними органами за допомогою адміністративних, правових та економічних заходів[7, с.250-251].
За формами власності виокремлюють приватний (продажем займається одна особа або сім'я), колективний (в тому числі кооперативний), державний, інтегрований (наднаціональний в межах ЄС та інших економічних об'єднань) ринки[23, с. 173].
За географічними ознаками (просторовим критерієм) ринки поділяють на місцеві, регіональні, національні, міжнародні (світовий) ринок[23, с. 173].
Місцевий (локальний) ринок – ринок, обмежений конкретною місцевістю, що включає в себе певну сукупність населених пунктів. Не має чітко окреслених кордонів.
Регіональний (міжрегіональний) ринок – ринок окремого територіального підрозділу (області, району) або частини різних територіальних підрозділів, пов'язаних між собою господарськими зв'язками. Не має чітко окреслених кордонів [29, с.366].
Національний ринок – це сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну всередині країни, за посередництвом яких здійснюється реалізація товарів та послуг, обіг капіталу, купівля-продаж робочої сили[1, с.89]. Національний ринок чітко окреслений кордонами держави [29, с.366].
Міжнародний (світовий) ринок – це форма організації економічних відносин купівлі-продажу (відчуження-привласнення) товарів між державами, юридичними і фізичними особами країн світу, що регулюються притаманними товарно-грошовим відносинам економічним законам (законам вартості, попиту, пропозиції, конкуренції тощо), а також міждержавними угодами та наддержавними міжнародними організаціями[29, с.612].
Конкретизацією зазначених вище критеріїв класифікації ринку є критерії зрілості (ринок, що формується, нерозвинутий і розвинутий ринки), насиченості (рівноважний ринок, нерівноважний у формі дефіцитного та надлишкового), галузевий (ринок одягу, взуття, автомобілів тощо)[23, с. 173].
Рівноважний (збалансований) ринок – ринок, на якому підтримується повна (за загальним обсягом, структурою, асортиментом і якістю товарів) відповідність між попитом і пропозицією. В умовах збалансованого ринку забезпечується повна реалізація (з найменшими затратами) всіх запропонованих товарів, а також найбільш повне задоволення платоспроможного попиту.
Нерівноважний (незбалансований) ринок - ринок, на якому немає повної відповідності між попитом і пропозицією. Кількісна незбалансованість ринку може виявитися як у надмірному перевищенні пропозиції над попитом (що ускладнює реалізацію товарів), так і в перевищенні попиту над пропозицією (що створює напругу на ринку й ускладнює задоволення попиту)[1, с.171].
За способом організації купівлі-продажу товарів розрізняють: оптовий ринок, роздрібний ринок, ринок закупівель сільськогосподарської продукції[23, с. 173].
Оптовий (інституціональний) ринок – сукупність попиту, пропозиції та цін на матеріальні блага, якими обмінюються суб'єкти різних сфер товарного виробництва з метою реалізації, продовження виробничого циклу або забезпечення суспільних потреб. Інституціональні суб'єкти ринку не передбачають кінцевого індивідуального споживання товарів і послуг; до контингенту клієнтів оптового ринку належать переважно колективні суб'єкти господарських відносин; масштаби та обсяги основних комерційних операцій щодо обміну товарів і послуг є досить великими.
Роздрібний ринок – сукупність попиту, пропозиції та цін на матеріальні блага, якими обмінюються суб'єкти різних сфер товарного виробництва з метою кінцевого індивідуального споживання товарів і послуг. Є ринком персоніфікованих покупців [7, с.242].
Ринок закупівлі сільськогосподарської продукції — сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу сільськогосподарської продукції. Покупцями на даному ринку виступають – держава, підприємства та організації; а продавцями – безпосередні виробники продукції різних форм власності й організації виробництва[29, с.366].
З урахуванням єдності економічного та правового підходів (за рівнем законності) розрізняють легальний (офіційний) та нелегальний (тіньовий), „чорний” ринки[23, с. 173].
Легальний (офіційний) ринок – сукупність не заборонених законом (легальних) економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу товарів та послуг.
Нелегальний („тіньовий”) ринок – сукупність дозволених законом економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу товарів та послуг, які не оподатковуються[29, с.366].
„Чорний” ринок – вид тіньової економіки, в межах якої функціонує певна сукупність заборонених законом економічних відносин між продавцями і покупцями товарів і послуг [7, с.254].
За соціально-економічним змістом структури ринку виокремлюють ринок робочої сили, засобів виробництва, фінансовий ринок та інші.
У структурі сучасного ринку найважливішим є ринок робочої сили.
Ринок робочої сили (в економічному аспекті) – сукупність економічних відносин між найманими працівниками, з одного боку, підприємцями і біржами праці (державними і приватними) — іншого, з приводу організації, купівлі-продажу і використання робочої сили.
Крім ринку робочої сили, виокремлюють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно-активного населення, а й випускники вищих, середніх та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві[23, с. 173].
Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили.
Ринок засобів виробництва (в економічному аспекті) – сукупність економічних відносин і передусім відносин економічної власності між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, купівлі-продажу засобів та предметів праці і привласнення на цій основі частини національного доходу.
Взаємопов'язаний з ринком засобів виробництва ринок предметів споживання.
Ринок предметів споживання (в економічному аспекті) – система економічних відносин між продавцями і покупцями та посередниками з приводу організації, купівлі – продажу товарів тривалого користування, їх використання на ринку товарів поточного споживання, а також привласнення на цій основі необхідного і додаткового продукту.
У цій системі економічних відносин виокремлюють також пов'язані з маркетингом та менеджментом організаційно-економічні відносини у сфері обміну.
Найдинамічнішим сегментом ринку предметів споживання є ринок послуг.
Ринок послуг (в економічному аспекті) – система економічних відносин між підприємствами (а також фірмами, компаніями, об'єднаннями), виробниками і споживачами (насамперед широкими верствами населення) з приводу купівлі-продажу цих послуг та їх споживання, а також відносин привласнення, що виникають і розвиваються на цій основі.
Фінансовий ринок (в економічному аспекті) – сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал і привласнення на цій основі частини необхідного і додаткового продукту[23, с. 176].
Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансовий ринок[23, с. 177].
Грошовий ринок – це ринок короткострокових кредитних операцій 9до 1 року), на якому попит на гроші та їхня пропозиція визначають рівень процентної ставки (тобто ціну грошей) [1, с.95].
Грошовий ринок, у свою чергу, поділяють на обліковий (об'єктами купівлі продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність), міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ банки розміщують у формі міжбанківських депозитів на короткий термін) [23, с. 177].
Існує також ще один поділ довготермінового фінансового ринку:
- Ринок фінансового капіталу;
- Ринок капітальних активів, або фізичного капіталу;
- Ринок капітальних послуг, або орендний ринок [21, с.316].
Рух всіх грошових коштів, що вкладаються у виробництво утворюють ринок фінансового капіталу. На цьому ринку обертаються цінні папери (акції, облігації), а також грошові кредитні ресурси, отже фактично і ринок фінансового капіталу утворюється з двох ринків:
- ринку кредитних ресурсів;
- ринку цінних паперів.
Ці ринки мають свої особливості функціонування, але вони так тісно пов'язані між собою, що для спрощення деякі вчені вважають їх єдиним ринком.
Учасниками ринку фінансового капіталу, з одного боку, виступають фірми, які формують попит на кредитні кошти, необхідні для реалізації довгострокових інвестиційних проектів, і споживачі, які також користуються кредитами, коли купують товари тривалого користування, а з іншого боку, — домогосподарства, які формують пропонування позичкових коштів за рахунок особистих заощаджень, а також фірми і держава, які теж мають заощадження [21, с.317].
Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Ринок кредитних ресурсів регулюється за допомогою облікової ставки національного банку [8, с.256].
Ціною позичкових коштів на ринку фінансового капіталу виступає процент – сума грошей, яку повинен сплатити постачальник за можливість тимчасового використання чужих грошей [21, с.318].
Ринок цінних паперів (в економічному аспекті) – сукупність організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності на первинному і вторинному ринках акцій і облігацій з приводу їх купівлі-продажу, організації й управління цим процесом і привласнення на цій основі частини додаткового продукту у різних формах [23, с. 177].
Ринок цінних паперів – це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності шляхом випуску й реалізації цінних паперів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу [18, с. 145]..
Ринок капітальних активів — сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу фізичного капіталу. До сукупного запасу фізичного капіталу західна теорія відносить основні фонди, які збільшуються шляхом інвестицій. Разом із землею фізичний капітал утворює речове багатство країни. Капітальний актив розглядається як благо тривалого користування, тому центральну роль в теорії капіталу відіграє час [21, с.327 — 328].
Ринок послуг капіталу. Об`єктом купівлі-продажу на ринку послуг капіталу (орендному ринку) є капітальні послуги… Ціна капітальних послуг — рентної оцінки капіталу. На практиці вона формується як орендна плата. Орендна плата, зазвичай, обчислюється в розрахунку на рік (річна). Попит на послуги капіталу, як і на будь-які фактори виробництва, залежить від їх граничної доходності [21, с.332 — 333].
Розглядаючи таку різноманітність видів ринку можна зробити висновок, що ринок – явище багатогранне, і вивчення його в якомусь одному аспекті було б помилковим. Тому необхідним є дослідження усіх ринкових варіацій з метою більш чіткого прогнозування майбутнього стану економіки країни.
продолжение
--PAGE_BREAK--
2. ІНФРАСТРУКТУРА РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА ТА МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ
2.1. Поняття „інфраструктура ринку”
Слово „інфраструктура” означає основу, фундамент, внутрішню будову системи. Стосовно ринку – це сукупність організаційно-правових форм, за допомогою яких здійснюється функціонування й поєднання в єдине ціле ринкових відносин. А це означає, що ринок складається не тільки з тих, хто робить свій підприємницький, споживчий, трудовий або державний бізнес. Взаємні відносини між ними зумовлюються великою кількістю організаційних форм, які допомагають суб'єктам ринку реалізувати свої ділові інтереси [2, с.172-173].
Інфраструктура (як категорія економічного способу виробництва) – це сукупність базових галузей і економічних відносин між людьми у процесі їх діяльності щодо забезпечення умов виробництва, обігу, розподілу та споживання товарів і послуг, а також відповідної суспільної форми. Саме у процесі спеціалізації, кооперування, обміну діяльністю та інших форм техніко-економічних відносин продукція постачається від одного суб'єкта господарювання до іншого. Важливим елементом інфраструктури як категорії економічного способу виробництва є організаційно-економічні відносини.
Інфраструктура (в економічному аспекті) – сукупність базових галузей (або матеріальна основа економічної системи) та сукупність економічних відносин (передусім відносин економічної власності), що виникають і розвиваються у процесі діяльності людей щодо використання об'єктів інфраструктури та привласнення умов і результатів такої діяльності, а також державного регулювання цих галузей[23, с. 180].
Інфраструктура є комплексом галузей народного господарства (сфери матеріального і нематеріального виробництва), які обслуговують промисловість і сільське господарство. До нього належать виробнича й невиробнича (соціальна) інфраструктура. Виробнича інфраструктура – будівництво шосейних доріг, каналів, мостів, портів, аеродромів; всі види транспорту (автомобільний, повітряний, водний, залізничний); зв'язок, енергопостачання, санітарно-технічне обслуговування та інше. Соціальна інфраструктура – житлове та комунальне господарство, підприємства побутового обслуговування, водосховища й водопостачання, енергетичне господарство об'єктів соціального призначення, підприємства торгівлі, освіта (загальна і професійна), охорона здоров'я, культурно-туристичні зони[5, с.702-703].
В свою чергу, ринкова інфраструктура – це сукупність підприємств, установ, організацій, які забезпечують стабільний розвиток і функціонування ринкового механізму регулювання економіки, безперервний рух товарів та послуг у різних сферах суспільного відтворення [5, с.704].
Сучасна інфраструктура ринкової економіки сформувалась у результаті тривалої еволюції товарного виробництва. Разом з цим формувалися і її функції [2, с.174], які повніше і розкривають сутність інфраструктури, зокрема такі:
1) постачання різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних) між функціонуючими підприємствами та організаціями, виробниками і споживачами;
2) купівля-продаж різноманітних товарів;
3) забезпечення інформацією учасників ринку;
4) підвищення ефективності роботи суб'єктів регульованих ринкових відносин внаслідок їх спеціалізації [23, с. 180] на основі диференціації ринкових ніш (частин ринку, не освоєних іншими суб'єктами ринку), які вони заповнюють [2, с.174];
5) організаційно-правове оформлення регульованих ринкових відносин;
6) відображення економічної кон'юктури загалом, найважливіших видів ринку зокрема;
7) сприяння процесу державного регулювання економіки та контролю над ринковими процесами[23, с. 180];
8) полегшення учасникам ринкових відносин реалізації своїх інтересів;
9) полегшення форм юридичного й економічного контролю, державного й громадського регулювання ринкових відносин.
Виходячи з цього можна говорити про два види ринкової інфраструктури: спеціалізовану, тобто таку, яка обслуговує окремі ринки (ринок товарів, послуг, цінних паперів); загальну, тобто таку, яка обслуговує всю економічну систему, нею зайнятий весь економічний простір від виробника до споживача.
Основними елементами спеціалізованої інфраструктури, тобто структури, яка сприяє організаційному оформленню ринкових відносин є біржі, системи оптової й роздрібної торгівлі, торгово-промислові палати, аудиторські фірми, підприємства галузей транспорту і зв`язку, ярмарки, аукціони, торговельні доми.
Загальна інфраструктура обслуговує ринкову економіку в цілому. З певною мірою умовності сюди можна віднести: грошову, фінансову, кредитну й податкову системи [2, с.174-175].
Інфраструктура розвивається у певних суспільних формах: окремих типах власності (державна, приватна і колективна) та змішаних, що утворюються внаслідок їх поєднання [23, с. 180].
Виходячи з сутності поняття „інфраструктури” в економічному аспекті, можна зробити висновок, що дослідження ринкової інфраструктури і забезпечення достатніх умов для її функціонування є необхідним завданням держави, оскільки необхідний рівень її розвитку забезпечує стабілізацію економічної системи.
2.2. Елементи інфраструктури ринку і їх характеристика
Формами (елементами) інфраструктури в сучасній ринковій економіці є:
- підприємства роздрібної та оптової торгівлі;
- кредитна система й комерційні банки;
- емісійна система й емісійні банки;
- організаційно-оформлене підприємництво на товарних, сировинних, фондових і валютних біржах;
- аукціони, ярмарки та інші форми організованого позабіржового посередництва;
- система регулювання зайнятості населення й центри (державні й недержавні) сприяння зайнятості (біржі праці);
- інформаційні технології й засоби ділової комунікації;
- податкова система й податкові інспекції;
- система страхування комерційного, господарського ризику й страхові (державні й недержавні) компанії;
- спеціальні рекламні агентства й засоби масової інформації;
- торгові палати, інші громадські й добровільні державно-громадські об'єднання ділових кіл;
- митна система;
- професійні спілки працюючих за наймом;
- комерційно-виставочні комплекси;
- система вищої і середньої економічної освіти;
- консультативні (консалтингові) компанії;
- аудиторські компанії;
- громадські і державно-громадські фонди, призначені для стимулювання ділової активності;
- спеціальні зони вільного підприємництва тощо.
Інфраструктура виступає як механізм функціонування підприємництва. Вона заповнює величезний економічний простір від виробництва до споживання. Отримуючи вироблену продукцію, вона організовує укладання контрактів на постачання, просуває товарні податки по галузях і регіонах, регулює збут і обслуговування економічної системи. Тому ефективність функціонування ринкової економіки в першу чергу залежить від комплексності й ефективності її інфраструктури. Елементи інфраструктури не можуть бути нав'язані ззовні, сконструйовані в міністерських кабінетах. Вони породжуються потребами ринку, діловими відносинами[23, с.173-174].
Загальна інфраструктура.
Грошова система – форма організації грошового обігу, що історично склалася в країні й закріплена національним законодавством.
Існують грошові системи двох типів:
1) металевого обігу, за якого грошовий товар виконує всі функції грошей;
2) паперово-кредитного грошового обігу, в основі якого – кредитні гроші.
Сучасна грошова система базується на кредитно-паперових грошах і характеризується скасуванням офіційного золотого вмісту грошових знаків, вилученням золота з грошового обігу, державною монополією на випуск грошей і активним регулюванням державою грошового обігу, економії суспільної праці[5, с.287-288].
Фінансова система – сукупність відносин економічної власності, пов`язаних з утворенням, розподілом і використанням фондів грошових засобів (держави, підприємств і організацій) фінансовими установами відповідно до вимог економічних законів та інтересів панівного класу.
Найважливіша складова фінансової системи – підсистема відносин економічної власності, пов`язаних із грошовими фондами, що акумулюються державою для виконання нею соціально-економічних функцій [7, с.822].
Фінансова система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян.
Нині у світі нараховується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав. За наявності певних відмінностей вони мають спільну основу в переліку окремих ланок.
Основу фінансової системи країни складають центральний (державний) і місцевий бюджети.
Податкова система – сукупність принципів оподаткування, окремих видів податків, відповідних суб'єктів та об'єктів оподаткування у їх взаємодії, підпорядкованих законам розвитку та функціонування економічної системи. Складові податкової системи – податкова структура (виражає комплекс взаємозв'язків між окремими типами (прямі, непрямі) та видами податків і податкова політика (спрямовує розвиток податкової системи відповідно до соціально-економічної мети суспільства й економічних законів).
Система оподаткування — це продукт діяльності держави, її важливий атрибут. Кожна держава формує свою систему оподаткування з урахуванням досвіду інших країн, власних національних особливостей, стану економіки, розвитку ринкових відносин, необхідності вирішення конкретних економічних і соціальних завдань.
Об'єкти оподаткування – заробітна плата, прибуток (у формі підприємницького доходу, торговельного прибутку і земельної ренти), різні види майна (будинки, земля, споруди, автомобілі, цінні папери), спадщина й дарування[6, с.770].
Основними принципами сучасної податкової системи є:
1) ефективність, що визначається регулюючою і стимулюючою функцією податків;
2) справедливість – передбачає недоцільність і неможливість перекладання податкового тягаря на бідні верстви населення і навіть частковий перерозподіл через механізм оподаткування частини національного доходу на користь найбідніших верств (робітників і службовців);
3) корисність – стягнені з працівників через податкову систему кошти мають повернутися до них у формі соціальних витрат;
4) оптимальне співвідношення між економічною ефективністю і справедливістю, що передбачає недоцільність надмірного перерозподілу національного доходу через податковий механізм (оскільки це гальмувало б інвестиції) або вилучення із заробітної плати таких податків, які підривали б зацікавленість безпосередніх працівників у зростанні продуктивності праці;
5) витрати на управління податкової системи мають бути мінімальними, само управління повинно ґрунтуватися на раціональних законах, а механізм оподаткування – бути зрозумілим для основної маси платників;
6) стабільність та економічна обґрунтованість податків;
7) посилення стимулюючої та регулюючої функцій за розгортання НТР, впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництво[6, с.770].
Кредитна система. Кредитна система – сукупність кредитних відносин і кредитних інститутів, які впроваджують різноманітні форми кредиту й методи кредитування.
Розвинуту кредитну систему вперше було утворено у Великобританії [6, с.105].
Наявність кредитних відносин передбачає, з одного боку, тимчасово вільні грошові капітали, власники яких готові надати їх на певний строк за певну винагороду (процент), а з іншого, — підприємців, бажаючих тимчасово використати їх у своїй виробничій діяльності.
Центральне місце в кредитних системах розвинутих країн, посідають могутні комерційні та інвестиційні банки, які за сферами своєї діяльності перетворилися на транснаціональні. Розвиток кредитної системи характеризується зростаючою концентрацією та централізацією в межах окремих кредитних інститутів, розвитком універсалізації та спеціалізації виконуваних ними функцій, посиленням фінансового контролю за промисловими компаніям та конкуренції між різними кредитними інститутами в окремій країні в межах світового господарства [6, с.105].
Банк є особливою організаційною одницею кредитної системи, яка виступає посередником між кредитором і постачальником. Сферою діяльності банків є операції з позичковим (грошовим) капіталом [2, с.178].
Банківська система – сукупність фінансових установ грошового ринку (що займаються банківською діяльністю) у їх взаємозв'язку і взаємодії, діяльність яких законодавчо визначена [5, с.86].
Банк – це фінансовий інститут, що акомулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, здійснює грошові розрахунки, випуск в обіг грошей та цінних паперів, операції з золотом та інші функції [5, с.77-78]. Банківська діяльність — залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб [11, с.5].
Розрізняють дворівневу банківську систему (складається з центрального банку і комерційних банків), централізовану однорівневу і децентралізовану. У більшості розвинутих країн існує дворівнева система.
Взаємодія і взаємозв`язок різних видів банків і банківських об`єднань, внаслідок чого формується банківська система, здійснюється у процесі виконання центральним банком своїх основних функцій.
Спеціалізована інфраструктура ринку.
Біржа – організована форма оптового ринку масових товарів [5, с.105].
Біржа – це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оптимальними наслідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерційної поведінки агентів цієї структури. Біржа є організаційною формою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперам, валютою, наймання робочої сили і формування ринкових цін і курсів відповідних активів на основі фактичного співвідношення попиту і пропозиції.
На початку ХХ ст. сформувалися чотири основних типи бірж: перший – як доступне для всіх зібрання; другий – як замкнене, всебічно регламентоване державою зібрання; третій – як всебічно регламентована державою корпорація; четвертий – як вільна корпорація чи приватний заклад останньої. Всі вони мають свої особливості. Однак їх об`єднує те, що вони вдосконалюють і полегшують ринкові взаємовідносини, регламентують і впорядковують (через писані й неписані правила) найактивніших агентів ринкової економіки, зв`язують їх між собою, полегшують переливання капіталів, виступають індикаторами ринкової орієнтації.
продолжение
--PAGE_BREAK--З практики відомі фондові біржі, товарні біржі, біржі робочої сили, валютні біржі [26, с.172].
Фондова біржа – базова установа сучасної інфраструктури, в межах якої функціонують і розвиваються економічні відносини у процесі купівлі-продажу цінних паперів акціонерних компаній, облігацій, державних позик, біржових місць, діяльності посередників, а також мобілізації коштів для довготермінових інвестицій, на основі яких відбувається привласнення додаткового продукту [23, с. 181].
Згідно з законодавством України, цінними паперами визнаються грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам[17, с.6]
Засновниками біржі є окремі індивіди та кредитно-фінансові інститути. За потреби засновники біржі можуть розширити своє коло, продаючи біржові місця. Члени біржі або державні органи, що контролюють її діяльність, визначають певні умови, за яких нові учасники (лише високорентабельні фірми) можуть бути допущені до біржової торгівлі. У процесі формування умов допущення до біржової торгівлі також розвиваються відносини економічної власності. Крім того, реєстрація на біржі впливає на престиж компанії, полегшує доступ до ринку капіталів, сприяє підвищенню курсу акцій, розширює коло акціонерів. Наймогутніші американські корпорації (кількість акціонерів сягає трьох і більше мільйонів осіб) централізують значні грошові суми, що сприяє прискоренню інвестиційних процесів, зростанню могутності корпорацій, централізації власності в руках монополій.
Купівлю-продаж акцій на фондовій біржі здійснюють посередники.
Відносини економічної власності виникають і розвиваються у процесі встановлення курсу цінних паперів, особливо під час їх коливання. На курс акцій впливає терміновий тип операцій на біржі, який становить основну масу біржових операцій у більшості розвинутих і за якого акції продаються, а їх оплата відбувається впродовж одного місяця. Загалом курс акцій визначається рівнем дивідендів, які вони приносять, співвідношенням попиту і пропозиції, а також рівнем відсотка.
Виконання фондовою біржею своїх функцій неможливе без регулюючої ролі держави. В умовах активного формування всесвітнього ринку цінних паперів (до цих процесів з 1997 року певною мірою долучилася й Україна) держава [23, с. 181]. У процесі регулюючої діяльності держави також розвиваються відносини економічної власності.
Важливим елементом інфраструктури є товарні біржі.
Товарна біржа (в економічному аспекті) – високоорганізована форма оптової торгівлі, в межах якої (форми) виникають і розвиваються економічні відносини, в тому числі відносини привласнення між учасниками (передусім компаніями) торгівлі у процесі купівлі-продажу товарів в умовах реального і ф'ючерсного товарообороту через механізм різних цін (купівельних і продажних), спекулятивних операцій, страхування операцій тощо.
Товарні біржі поділяють на міжнародні і національні, універсальні і спеціалізовані. Найважливіші центри міжнародної торгівлі, на які припадає понад 90% міжнародного біржового обороту, знаходяться у США, Англії та в Японії. На універсальних біржах продають промислові та сільськогосподарські товари, на спеціалізованих – окремі товари або споріднені групи товарів.
На біржі відбувається два види товарообороту: реальний і ф'ючерсний. Перши передбачає перехід товару від продавця до покупця. На такі поставки припадає до 10% світової торгівлі. За ф'ючерсних видів тоаварообороту продають право на товар, укладають ф'ючерсні контракти, тому рух товару тут не обов'язковий.
На випадок можливих збитків, спричинених зміною цін на ринку в майбутньому, ф'ючерсні контракти страхують (так зване хеджування). Найрозповсюдженішим методом хеджування є укладання термінових угод. Операції хеджування – основна сфера діяльності товарних бірж.
Наступним важливим елементом інфраструктури є біржа робочої сили (з поверхневої точки зору її називають біржею праці).
Біржа робочої сили (в економічному аспекті) – економічні відносини власності, в тому числі відносини привласнення у процесі збору та надання інформації про наявність вакансій, надання допомоги безробітним та інших послуг, фінансування додаткових робочих місць, сприяння підготовці та перепідготовці кадрів, регулювання зайнятості тощо.
Посередницькі функції між працівниками і підприємцями виконують державні біржі [23, с. 182]. У деяких країнах (Великобританії, Франції) біржі не лише ведуть облік безробітних, а й виплачують їм допомогу. Якщо безробітні відмовляються від запропонованої біржею роботи, їх позбавляють виплат з фондів безробіття. Існують також приватні агенції з трудового посередництва та посередницькі бюро, сприяють працевлаштуванню окремих категорій трудящих (сільськогосподарських працівників, вчителів). Великі компанії переважно мають спеціалізовані центри з відбору працівників, їх атестації та можливого просування на вищу посаду.
Ще одним елементом сучасної інфраструктури є валютні біржі. В економічному аспекті – це установа, в якій здійснюються операції щодо регулярної, упорядкованої торгівлі іноземною валютою відповідно до попиту та пропозиції і на цій основі розвиваються і функціонують відносини привласнення.
На валютній біржі здійснюються такі основні види операцій:
1) укладення угод з членами біржі на купівлю або продаж іноземної валюти відповідно до ринкового курсу (який встановлюється на основі купівельної спроможності валют і коливань попиту та пропозиції);
2) визначення ринкового курсу іноземних валют;
3) здійснення розрахунків як в національній так і в іноземній валюті відповідно до укладених на біржі угод;
4) проведення операцій центрального банку щодо підтримки ринкового курсу національної валюти, в тому числі шляхом валютної інтервенції.
Купівлю-продаж валюти на біржі можуть здійснювати лише члени біржі за власний рахунок або за рахунок своїх клієнтів (підприємства своєї країни та уповноважені банки – не члени біржі), після чого таку валюту зараховують на спеціальний рахунок і вона може бути використана у певних цілях.
Валютна біржа (у політ економічному аспекті) – установа, на якій процес торгівлі іноземними валютами за підтримки центральним банком ринкового курсу національної валюти між учасниками виникають відносини економічної власності з приводу привласнення доходів, отриманих внаслідок коливання валютних курсів, курсової різниці, спекулятивних операцій на цьому ринку тощо [23, с. 183].
Аукціони.
Аукціон –організаційна форма публічного продажу майна або товарів у визначений час і у встановленому місці. Об`єкт продажу дістається особі, яка запропонувала за нього найвищу ціну.
Міжнародні товарні аукціони організовуються 2-4 рази на рік у великих торговельних центрах спеціальними брокерськими фірмами та асоціаціями на комісійних засадах.
Існує декілька видів торгу:
- згідний, за якого продавець спочатку називає мінімальну ціну, а покупці відтак роблять до неї надбавки у заздалегідь встановлені інтервали;
- німий, за якого ціну оголошує продавець, а участь покупців у торзі передається жестами для того, щоб приховати свої дії від конкурента;
- аукціон з пониженням цін, за якого продавець називає найвищу (як правило завищену) ціну, а відтак знижує її, доки один із покупців не зголоситься купити товар. На таких аукціонах переважно продають продукти, що швидко псуються (овочі, свіжа риба тощо).
У деяких країнах практикують заочні аукціони (з поданням заявок у запечатаних конвертах). Вони найекономчніші, оскільки не вимагають витрат на оренду приміщень. Аукціони вигідні для продавців і покупців.
Також розрізняють примусові аукціони, які проводять судові органи влади, щоб вилучити несплачені борги фізичних та юридичних осіб, реалізувати дане під заставу, але вчасно не викуплене майно, конфісковані на митниці товари тощо [5, с.56-57].
Ярмарки.
Ярмарки – періодичні або регулярні торги, які організовуються у відповідному місці; місце періодичної торгівлі або сезонний розпродаж товарів одного чи декількох видів[7, с.925].
За загальним правилом, ярмарок є відкритим для всіх, є місцем товарообороту: це ринок, де безпосередньо виставляються на продаж товари [36, с.239] — машини, обладнання, транспортні засоби, ноу-хау, що широко використовується для реалізації нових видів продукції.
Товари, які реалізуються на ярмарках, вирізняються багатоманітністю техніко-економічних параметрів, що потребує особистих контактів представників підприємств – виробників і споживачів, ознайомлення зі зразками продукції. Угоди на ярмарках укладаються на реальний товар за гострої цінової та науково-технічної конкуренції. Для вирішення переддоговірних спорів на ярмарках формується арбітражний комітет. Для проведення ярмарок створюється інфраструктура, яка охоплює виставкові приміщення, представництва підприємств, довідково-інформаційну службу, засоби зв'язку, а також об'єкти соціально-побутового призначення.
Міжнародні ярмарки – специфічні форми світових товарних ринків у місцях зосередження зразків різних товарів із різних держав і укладання зовнішньоторгових угод.
Міжнародні торгово-промислові ярмарки проводяться для демонстрації досягнень у виробництві, науці й техніці однієї чи декількох країн на території іншої держави. За характером експонатів ярмарки поділяються на універсальні й спеціалізовані [7, с.926].
Торгові доми.
Торговий дім – багато профільна зовнішньоекономічна організація, яка, підтримуючи місцеві зв'язки з виробниками, банками, торговими посередниками тощо, сприяє міжнародній кооперації виробництва і, оперативно реагуючи на зміни кон'юктури світових товарних ринків, здійснює від свого імені та переважно власним коштом експортно-імпортні товарообмінні та інші зовнішньоекономічні операції з широкої номенклатури товарів і послуг.
Торговий дім об'єднують малі й середні фірми в маркетинговій діяльності та збуті товарів; інвестує кошти в діючі чи новостворювані виробничі та збутові підприємства у межах країни і за кордоном; сприяє міжнародному науково-технічному співробітництву; бере участь у фінансово-кредитних операціях, реалізації транспортних страхових та інших форм зовнішньоекономічних зв'язків, а також надає різноманітні послуги вітчизняним і закордонним підприємствам.
Торговий дім створюється у формі акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю за територіальним принципом і, як правило, не мають відомчої підпорядкованості, їх основними клієнтами є підприємства промисловості й торгівлі, а також банківські, маркетингові, постачальницько-збутові, рекламно-видавничі установи, аукціони [7, с.664].
Торгово-промислові палати.
Торгово-промислові палати – це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торговельних зв`язків з партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами, які діють на принципах повного комерційного розрахунку та самофінансування. Торгово-промислові палати надають цільові інформаційні послуги[26, с.171].
Страхові фірми.
Страхові фірми – це комерційні фінансово-кредитні організації, які забезпечують повне часткове відшкодування збитків застрахованим клієнтам, що зазнали їх за непередбачених обставин (стихійне лихо, аварія та інше). Діяльність страхових компаній спрямована на нейтралізацію економічних ризиків клієнтів [29, с.369].
Згідно з Законом України «Про страхування», страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів[14, с. 3].
Підприємства та організації різних форм власності як страхувальники мають потребу не лише у відшкодуванні збитків, а й у компенсації неотриманого прибутку чи додаткових видатків через вимушені простої підприємств (несвоєчасні поставки сировини, неплатоспроможність покупців та інші непередбачені обставини).
Джерела прибутків страхової організації – доходи від страхової діяльності, від інвестицій тимчасово вільних коштів в об`єкти виробничої та невиробничої сфери діяльності, акції підприємств, банківські депозити, цінні папери[7, с.496].
Аудиторські фірми.
Аудиторські фірми – спеціалізовані організації, які на замовлення підприємств і організацій контролюють і аналізують їх фінансову діяльність із метою зменшення фінансових ризиків[29, с.369].
Аудиторська діяльність – це проведення незалежними аудиторами та фірмами перевірок публічної фінансової звітності, обліку господарських операцій та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб`єктів господарювання та надання їм аудиторських послуг. Ці послуги надаються у формі консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, складання бізнес-планів, фінансових прогнозів, прогнозування майбутнього стану підприємства, аналізу фінансово-господарської діяльності тощо[5, с.55].
Підприємства галузей транспорту і зв`язку.
Їх вважають окремою ланкою ринкової інфраструктури, яка підпорядкована головній меті функціонування інфраструктури – сприянню встановленню господарських стосунків між виробником товару і його споживачів. До них належать транспортні компанії та компанії телекомунікаційної мережі й інших форм зв`язку.
Транспортні компанії здійснюють доставку товарів, беручи на себе цей вид витрат з реалізації товару. Компанії телекомунікаційної мережі й інших форм зв`язку полегшують рух товару від виробника до споживача, сприяють інформуванню суб`єктів ринку, прискорюють обіг капіталу і процес відтворення [29, с.369].
Така різнобічність інфраструктури ринку свідчить про її значення в економічній системі країни, оскільки саме через неї здійснюється зв'язок між усіма сферами господарської діяльності. Це зумовлює необхідність більш детального її дослідження з метою недопущення збоїв у функціонуванні.
2.3. Механізм функціонування ринку
Ринкова економіка – це специфічна соціально-економічна система, має свій механізм функціонування, дія якого найбільш повно проявляється в центральній ланці цієї системи – ринку [2, с.179].
Ринок є високоорганізованою інституцією, де в результаті взаємодії попиту і пропозиції встановлюються рівноважні ціни. Попит і пропозиція – головне ядро ринкової системи, її рушійні сили. Водночас взаємодія попиту, пропозиції, ціни є визначальною у формуванні економічної поведінки споживачів (покупців) і виробників (продавців). Аналіз попиту і пропозиції стосується конкурентного ринку, який характеризується великою уількістю покупців і продавців, отже, йдеться про ринковий попит і пропозицію за умов вільної конкуренції [29, с.376].
Попит – це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу не з попитом взагалі, а з попитом платоспроможним, тобто забезпечиним відповідною сумою грошей. Тому попит включає в себе два елементи: а) потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу; б) грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів або послуг. Отже, попит – це грошове вираження потреби у товарах чи послугах.
Пропозиція – це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти: а) готовність виробників (продавців) до продажу того чи іншого виду товару або послуги; умови, на яких виробник (продавець) згідний продати їх. Пропозиція, як правило, має натуральне вираження: штуки, тонни, метри.
Ціна – це грошовий вираз вартості. На ринку, як правило, розрізняють три види цін: ціну попиту, ціну пропозиції і ціну рівноваги.
Ціна попиту – це гранично максимальна ціна, яку покупці ще згідні платити за товар.
Ціна пропозиції – це гранично мінімальна ціна, яку продавці ще згідні взяти за свій товар.
Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.
продолжение
--PAGE_BREAK--Конкуренція – це процес суперництва між суб`єктами ринкових відносин за найвигідніші умови виробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг.
Взаємодія названих елементів і являє собою ринковий мехаізм. Процес його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки. Ринковий механізм сам забезпечує свою стабільність. Він має власний внутрішній порядок, і взаємодія його елементів підпорядкована вимогам певних законів: законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції[2, с.180].
Попит.
Попит недоречно ототожнювати з величиною попиту, оскільки на нього впливають не лише цінові (внутрішні), а й нецінові (зовнішні) фактори (всі, крім ціни).
Величина (обсяг) попиту – кількість конкретного товару, яку прагне купити конкретний споживач або їх група протягом певного часу за певних умов. Якщо змінюється ціна на товар (внутрішній фактор), то відповідно змінюється величина попиту на нього. Якщо діють нецінові (зовнішні) фактори, то змінюється попит як такий, навіть якщо ціна залишається сталою.
Фактори, що визначають обсяг попиту, називають детермінантами попиту.
Закон попиту – внутрішній (суттєвий), сталий, обернено пропорційний зв`язок між ціною і величиною попиту, згідно з яким за незмінності всіх інших факторів (доходи споживачів тощо) зниження ціни зумовлює відповідне зростання попиту, і навпаки.
Графічним зображенням закону попиту є так звана крива попиту, яка відображає залежність між двома змінними: ціною і кількістю блага. При цьому попит є не просто кількістю благ, а певною сукупністю (набором) цін і кількостей (величин) блага, яке люди прагнуть купити за кожною із пропонованих цін. У цьому сенсі він постає як перелік відповідних кількостей товарів. Тому рух від одного рядка переліку до іншого називається зміною величини попиту, а не попиту як такого. Графічне зображення кривої попиту представлене на рис. 3.1, де D – попит; Р – ціна товару; Q – кількість товару.
Позначивши величину попиту Qd і взявши до уваги, що всі його детермінанти крам товару, є незмінними, можна отримати функцію залежності попиту від ціни: Qd =f(Р). Наприклад, величина Q2 порівняно з Q1 зросла внаслідок падіння ціни з P1 до P2 (рух від точки 1 до точки 2 на рис.3.2), а попит залишався незмінним, оскільки попит – це вся крива D (або перелік), а вона нікуди на графіку не зміщувалася.
Для зростання попиту (крива D1 на рис.3.3 має зміщуватися в положення D2) повинні відбуватися події, внаслідок яких покупці хотіли б придбати більше товару, ніж раніше, за кожною з існуючих цін. Ідеться про зовнішні фактори попиту, якими є загальне зростання доходів, поява альтернативних товарів або демонстративна відмова від товару внаслідок об'єднаного руху споживачів тощо. Збільшення попиту може статися і внаслідок зростання кількості населення в конкретній місцевості.
Загальне зменшення попиту внаслідок дії таких зовнішніх факторів (детермінант попиту), як зміна цін інших товарів, зменшення грошових доходів, скорочення загальної кількості споживачів на ринку, несприятливі їх очікування та настрої, на графіку зображене як зсув кривої попиту вліво – вниз із положення D1 у положення D2 (рис.3.4.).
Підвищення попиту внаслідок зовнішніх факторів може спричинити зростання ціни і величини попиту. Але за високого чи низького загального попиту його величина буде меншою за високих цін, ніж за низьких, тобто існуватиме внутрішня обернено пропорційна залежність між ціною товару і величиною попиту (кількість товару). Цю закономірність обґрунтовує закон попиту, згідно з яким за незмінності всіх інших детермінант зниження ціни на товар зумовлює збільшення обсягу попиту, а зростання ціни – його зменшення. Цей зв'язок є обернено пропорційним. На графіку (див.рис.3.1.) він зображений негативним нахилом кривої попиту.
Дія закону попиту розкривається через індивідуальний попит і загальний (сумарний) ринковий попит. Індивідуальний попит є залежністю величини попиту від ціни товару стосовно одного покупця. Загальний (сумарний) ринковий попит. Його величина на певний товар за кожного значення ціни дорівнює сумі обсягів попиту окремих споживачів за її конкретного значення.
Закон попиту узгоджується з принципом спадної граничної корисності, згідно з яким кожна наступна одиниця продукту приносить усе менше задоволення, тому споживачі купують її лише за умови зниження ціни.
Закон попиту можна пояснити і на основі ефекту заміщення і ефекту доходу.
Ефект заміщення. Виявляється в тому, що за зниження ціни на один із товарів споживач намагається купити його якомога більше замість інших товарів, які стали відносно дорожчими. Тобто споживачі мають мотивацію заміщувати дорогі товари дешевими.
Ефект доходу пов'язаний зі зміною ціни на один із товарів: за нижчої ціни споживач може купувати більшу його кількість, не зменшуючи споживання інших товарів. Це стає можливим завдяки зростання купівельної спроможності грошового доходу споживача внаслідок зниження ціни на один із потрібних йому товарів: зі зростанням реального доходу він може купити більше товарів.
Цінова еластичність попиту.
За різкого зростання цін на певний товар покупця потрібен час на пошук його замінників. Ідеться про швидкість пристосувальної реакції на різку зміну ціни. Це означає, що ціна впливає на споживання через певний час. Така пристосувальна реакція називається ціновою еластичністю попиту.
Цінова еластичність попиту – кількість товарів, на яку люди збільшать або зменшать свої придбання внаслідок зміни ціни.
Визначають цінову еластичність попиту (ер) як частку від ділення відсоткової зміни величини попиту на відсоткову зміну ціни на конкретний товар А за формулою:
Де %ΔQДА – зміна попиту у відсотках; %ΔРА – зміна ціни у відсотках.
Якщо ер1, тобто коли відсоткова зміна кількості купівель перевищує відсоткову зміну ціни – попит еластичний. Одинична еластичність попиту можлива за умови, коли ер=1. Вона засвідчує рівнозначну реакцію покупців на зміну ціни.
Еластичний та нееластичний попити ілюструє рис.3.5.
На графіку зображена крива D1 з ер=, тобто крива абсолютно еластичного попиту, тоді крива D2 має ер=0, тобто є кривою абсолютно нееластичного попиту залежно від ціни. На графіку відповідні криві перетворюються на прямі, спрямовані паралельно координат.
Величина цінової еластичності попиту залежить від таких факторів (детермінант):
- кількість й наближеності за споживчими властивостями товарів – замінників;
- частки доходу, який використовується на придбання товару;
- можливості різноманітного використання товару;
- часового періоду.
Еластичність попиту на товар відповідно до доходів споживачів (Е1) засвідчує залежність між відсотковою зміною кількості товару, що купується, і відсотковою зміною доходу як фактора, що зумовлює відповідну реакцію. Її визначають за формулою:
Де %ΔІ – зміна доходу у відсотках.
Коефіцієнт цінової еластичності попиту обчислюють, використовуючи кілька математичних способів. Одним із них є визначення дугової еластичності, під час якого використовують середні значення зміни фактора і результату:
За потребу проаналізувати зміну попиту на товар А внаслідок зміни ціни на пов'язаний з ним товар В використовують перехресну еластичність попиту на товар А за ціною товару В ():
Перехресна еластичність є критерієм класифікації товарів на взаємозамінні та взаємодоповнюючі. Здійснюють її, зважаючи на такі процеси:
- якщо за збільшення ціни товару В відбувається збільшення кількісного попиту на товар А, причому >0, то ці товари є взаємозамінними;
- якщо перехресна еластичність
- якщо перехресна еластичність =0, то ці товари ніяк між собою не пов'язані.
Попит перебуває у єдності з пропозицією, оскільки вона формує попит через асортимент вироблених товарів і пропонованих послуг на ринку. Їх рівновага є свідченням збалансованості суспільного виробництва, обміну і споживання.
Взаємодія попиту і пропозиції.
Пропозиція– це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бути доставлені на ринок.
У взаємодії пропозиції і попиту формуються ринкові ціни на товари і послуги, які за різних обставин можуть по-різному відхилятися від їх вартості. Якщо попит існує на ринку у грошовій формі, то пропозиція – у товарах і послугах. Попит формує структуру та обсяг пропозиції – кількість товару, яку продавець прагне продати на ринку протягом одиниці часу і за певних умов.
Умови, що впливають на обсяг пропозиції, називають детермінантами пропозиції. До них належать ціна конкретного товару (А), ціни інших (В, С, ...,Z) товарів, ціни на ресурси, технологія виробництва, податки на виробників, кількість продавців на ринку, очікування виробників. Вважаючи всі ці детермінанти фіксованими (крім ціни товару А), можна одержати функцію пропозиції від ціни товару А:
Де — обсяг пропозиції товару А; - ціна товару А.
Функція пропозиції залежно від ціни може бути задана табличним, графічним і аналітичним способами.
Закон пропозиції – внутрішній (суттєвий), стійкий, прямо пропорційний причинно-наслідковий зв`язок між ціною і обсягом пропозиції товару, згідно з яким зростання ціни на товар зумовлює збільшення обсягу його пропозиції, а зменшення ціни зменшує кількість товару, що пропонується на ринку.
Графічно закон пропозиції зображують за допомогою кривої пропозиції S залежно від ціни (рис.3.6), що виражає залежність між ціною товару і його кількістю, яку продавці прагнуть і можуть поставити на ринок за певної ціни. Ринкова пропозиція може бути сукупною та індивідуальною. Обсяг сукупної ринкової пропозиції за кожного значення ціни дорівнює сумі обсягів пропозиції окремих виробників (індивідуальних пропозицій) за певної ціни. Тому сукупна ринкова пропозиція певного товару безпосередньо залежить від ціни, зростаючи одночасно з нею.
Згідно із законом пропозиції зростання ринкової ціни на товар збільшує обсяги його пропозиції на ринку. На графіку це відображається як рух уздовж кривої S (див.Рис.3.6). Тобто позитивний нахил кривої пропозиції S свідчить про прямо пропорційний зв`язок між ціною товару, запропонованого на ринку, і його кількістю. Під впливом зовнішніх факторів крива пропозиції S зсувається вбік, що відображено на Рис.3.7.
продолжение
--PAGE_BREAK----PAGE_BREAK--Ігнорування законів ринку виводить з рівноваги економічну систему, породжує складні проблеми у сфері виробництва, обігу, споживання, нерідко призводить до соціальних і політичних потрясінь, подолання яких вимагає неабияких зусиль суб'єктів політичних та економічних відносин, передусім держави[29, с.364].
3. РИНКОВА ІНФРАСТРУКТУРА УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
3.1. Торгово-промислові палати України
Згідно з законодавством України, торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання.
Торгово-промислова палата може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статутних завдань. Одержаний нею прибуток не розподіляється між членами торгово-промислової палати, а спрямовується на виконання її статутних завдань.
Торгово-промислова палата є юридичною особою, відповідає за своїми зобов'язаннями всіма коштами та майном, що належать їй.
Завданнями торгово-промислових палат є:
- сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків, експорту українських товарів і послуг, подання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва;
- представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами;
- організація взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності, координація їх взаємовідносин з державою в особі її органів;
- участь в організації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахівців — громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі;
- надання довідково-інформаційних послуг, основних відомостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність українських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокрема через засоби масової інформації, знань про економіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та правила торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовнішньоекономічного співробітництва українських підприємців;
- сприяння в організації інфраструктури інформаційного обслуговування підприємництва;
- надання послуг для здійснення комерційної діяльності іноземним фірмам та організаціям;
- встановлення і розвиток зв'язків з іноземними підприємцями, а також організаціями, що об'єднують або представляють їх, участь у роботі міжнародних неурядових організацій та інших спільних організацій;
- сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, участь у розробленні правил професійної етики у конкуренції для різних сфер підприємницької діяльності, галузей економіки, спілок та об'єднань підприємців;
- виконання інших завдань, передбачених її статутом.
Державні органи сприяють торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань.
Торгово-промислові палати створюються за принципом добровільного об'єднання їх засновників. Принцип добровільного об'єднання підприємців у торгово-промислову палату полягає у праві вибору входити або не входити до її складу.
Торгово-промислові палати створюються на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні торгово-промислові палати). У межах кожної з цих адміністративно-територіальних одиниць може бути створена лише одна торгово-промислова палата.
На території України діє Торгово-промислова палата України.
Торгово-промислова палата створюється за ініціативою не менш як 50 засновників, які знаходяться на відповідній території.
Засновники торгово-промислової палати скликають установчий з'їзд (конференцію) або загальні збори, на яких приймається статут і створюються керівні органи торгово-промислової палати.
Членами торгово-промислової палати можуть бути лише юридичні особи, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадяни України, зареєстровані як підприємці, та їх об'єднання.
Методичні та експертні документи, видані торгово-промисловими палатами в межах їх повноважень, є обов'язковими для застосування на всій території України. Діяльність торгово-промислової палати припиняється шляхом її ліквідації.
Торгово-промислова палата України.
Членами Торгово-промислової палати України є торгово-промислові палати, юридичні особи, які створені і діють відповідно до законодавства України, громадяни України, що зареєстровані як підприємці, та їх об'єднання. Члени регіональних торгово-промислових палат одночасно є членами Торгово-промислової палати України.
Торгово-промислова палата України представляє інтереси своїх членів у Міжнародній торговій палаті, а також в інших міжнародних організаціях з питань підприємницької діяльності.
Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то застосовуються правила міжнародного договору.[16, с.9].
Останнім часом система торгово-промислових палат в Україні стає ареною палких суперечок, де особисті амбіції зіштовхуються з колективними, а її внутрішня автономність зазнає потужного впливу зовнішнього соціуму, піддаючи випробуванню якість та міцність демократичної суті її існування [38].
З метою реалізації положень, визначених Законом України «Про торгово-промислові палати в Україні», Кабінет Міністрів України 1 квітня 1999 року прийняв постанову «Про підтримку діяльності торгово-промислових палат».
Торгово-промислова палата України уклала угоди про співробітництво з партнерськими організаціями 54 країн, вона є членом асоціацій торгово-промислових палат Центральної Європейської Ініціативи, Чорноморської зони, Ділової ради ЧЕС, виступила одним із співзасновників Турецько-Української, Італо-Української, Ірано-Української, Індійсько-Української, Болгаро-Української, Македонсько-Української, Словацько-Української ділових рад, Польсько-Української господарчої палати. ТПП України має своїх представників у Бразилії, Угорщині, Німеччині, Фінляндії та на Кіпрі.
Щорічно Торгово-промислова палата приймає понад 100 делегацій представників ділових кіл зарубіжних країн. За сприяння
. За останні два роки Палата сформувала делегації підприємців, які супроводжували Президента України під час візитів його до Австрії, Туреччини, Португалії, Литви; міністра закордонних справ України — до Росії, Туреччини, Словаччини; організовувала зустрічі вітчизняних підприємців з представниками ділових кіл, які супроводжували під час візитів в Україну президентів Болгарії, В'єтнаму, Македонії, Туреччини. ТПП України є одним із співзасновників Асоціації товарної нумерації України (ЄАН-Україна).
За період з 1995 по 2000 рік торгово-промисловими палатами в Україні проведено близько 400 виставок. Тільки центральною палатою організовано 120 таких заходів, в т. ч. виставки фірм і компаній Німеччини, Польщі, Ірану, Туреччини, Естонії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Італії, Греції, Хорватії.
Торгово-промислові палати України пройшли значний шлях розвитку перед визнанням їх іншими країнами. Висновком з цього буде той факт, що зараз існує крайня необхідність забезпечення їх нормального функціонування з метою подальшого гідного виходу на світовий ринок.
3.4. Страхові фірми України
Згідно з Законом України „Про страхування”, страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.
- Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України не може перевищувати 30 відсотків його власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10 відсотків.
Страхування може бути добровільним або обов'язковим.
Добровільне страхування — це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону.
Страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить законодавству України. Ці об'єднання не можуть займатися страховою діяльністю.
Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають прав юридичної особи після їх державної реєстрації. Орган, що здійснює реєстрацію об'єднань страховиків, у десятиденний строк з дня реєстрації повідомляє про це Уповноважений орган.
Страховики, яким дозволено займатися страхуванням відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам, та за умовами, передбаченими міжнародними договорами України щодо зазначеного виду страхування, зобов'язані утворити Моторне (транспортне) страхове бюро, яке є юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків.
Моторне (транспортне) страхове бюро є єдиним об'єднанням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у Моторному (транспортному) страховому бюро є умовою здійснення діяльності щодо обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.
Страховики, яким дозволено займатися страхуванням авіаційних ризиків, та страховики, яким дозволено займатися страхуванням морських ризиків, можуть створити Авіаційне страхове бюро та Морське страхове бюро, які мають бути юридичними особами, що утримуються за рахунок коштів страховиків.
Громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством України.
Страхова діяльність в Україні може провадитися за участю страхових посередників. Страховими посередниками можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти.
Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників.
Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Уповноваженим органом та його органами на місцях.
Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи на території України користуються правом на страховий захист нарівні з громадянами і юридичними особами України.
Страхові фірми мають особливе значення в функціонуванні економічної системи України, а тому – необхідним є вдосконалення законодавчої бази України в питаннях страхування.
3.5. Аудиторські фірми України
Згідно з Законом України „Про аудиторську діяльність”, аудиторська фірма — це організація, яка займається виключно наданням аудиторських послуг.
Аудиторські фірми можуть створюватися на основі будь-яких форм власності. Загальний розмір частки засновників (учасників, акціонерів) аудиторської фірми, які не є аудиторами, у статутному фонді не може перевищувати 30 відсотків.
Аудиторській фірмі дозволяється здійснювати аудиторську діяльність лише за умови, якщо у ній працює хоча б один аудитор. Керівником аудиторської фірми може бути тільки аудитор.
Аудиторська діяльність включає в себе організаційне і методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг.
Аудиторські послуги можуть надаватись у формі аудиторських перевірок (аудиту) та пов'язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб[9, с. 5].
Аудитом є перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.
Аудиторам забороняється безпосередньо займатися торговельною, посередницькою та виробничою діяльністю, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та доходи від інших корпоративних прав.
Сертифікація (визначення кваліфікаційної придатності) аудиторів здійснюється Аудиторською палатою України. Статут Аудиторської палати України підлягає затвердженню двома третинами голосів від загальної кількості членів палати. Аудиторська палата України здійснює сертифікацію суб'єктів, що мають намір займатися аудиторською діяльністю, затверджує програми підготовки аудиторів, норми і стандарти аудиту, веде Реєстр аудиторських фірм та аудиторів, які одноособово надають аудиторські послуги, здійснює заходи із забезпечення незалежності аудиторів при проведенні ними аудиторських перевірок та організації контролю за якістю аудиторських послуг.
Загальна кількість членів Аудиторської палати України становить двадцять п'ять осіб. Термін повноважень членів Аудиторської палати України не може перевищувати п'яти років. Термін повноважень членів Аудиторської палати України першого скликання не може перевищувати трьох років.
Аудитори України мають право об'єднатися в громадську організацію за професійними ознаками (Спілку аудиторів України), дотримуючись вимог цього Закону та інших законів України.
З метою забезпечення соціального захисту своїх членів Спілка
- аудиторів України може створювати відповідні фонди.
Аудит проводиться на підставі договору між аудитором (аудиторською фірмою) та замовником. Аудиторські послуги у вигляді консультацій можуть надаватися на підставі договору, письмового або усного звернення замовника до аудитора (аудиторської фірми).
Порядок припинення чинності сертифікату на аудиторську діяльність визначається Аудиторською палатою України.
Аудиторська діяльність є досить новою ланкою економічної системи України, а тому необхідним є сприяння її подальшого розвитку і вдосконалення законодавства щодо регулювання цього питання.
3.1. Біржі України
Згідно з Законом України „Про цінні папери і фондову біржу України”, фондова біржа — організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.
Фондову біржу може бути створено не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менш як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом. У статуті фондової біржі визначаються:
а) найменування і місцезнаходження фондової біржі;
б) найменування і місцезнаходження засновників;
в) розмір статутного фонду;
г) умови і порядок прийняття в члени і виключення з членів
фондової біржі;
д) права і обов'язки членів фондової біржі;
е) організаційна структура фондової біржі;
є) компетенція і порядок створення керівних органів фондової
біржі;
ж) порядок і умови відвідування фондової біржі;
з) порядок і умови застосування санкцій, встановлених
фондовою біржею;
и) порядок припинення діяльності фондової біржі.
Правила фондової біржі повинні передбачати:
а) види угод, що укладаються на фондовій біржі;
б) порядок торгівлі на фондовій біржі;
в) умови допуску цінних паперів на фондову біржу;
г) умови і порядок передплати на цінні папери, що котируються
на фондовій біржі;
д) порядок формування цін, біржового курсу та їх публікації;
е) перелік цінних паперів, що котируються на фондовій біржі;
є) обов'язки членів фондової біржі щодо ведення обліку та
інформації, внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі,
порядок їх діяльності;
ж) систему інформаційного забезпечення фондової біржі;
з) види послуг, що надаються фондовою біржею, і розмір плати
за них;
и) правила ведення розрахунків на фондовій біржі;
і) інші положення, що стосуються діяльності фондової біржі.
продолжение
--PAGE_BREAK--