Держбюджет та проблема бюджетного дефіциту в Україні

--PAGE_BREAK--
    продолжение
--PAGE_BREAK--Не зважаючи на зазначені проблеми, ця концепція має прихиль­ників. Ряд консервативних економістів, виступаючи за підтримку бюджету, що збалансовується на щорічній основі, вважає, що викли­кати сумнів має не зростаючий дефіцит державного бюджету та дер­жавний борг, а збільшення видатків, пов'язаних з проведенням різних урядових програм. Зростання кількості урядових програм, а особливо тих, що потребують значних витрат, має бути суспільне контрольованим. Це можливо в тому разі, якщо такому зростанню сприяє сплата вищих податків. Якщо використовується дефіцитне фінансування, цей процес стає суспільне неконтрольованим, бо дер­жавні програми мають тенденцію в кількісному відношенні зростати швидше, ніж належало б, тому що суспільна опозиція цьому процесу набагато слабша, коли він фінансується за рахунок зростання дефі­циту, а не податків. Зростання дефіциту державного бюджету, спри­чинене збільшенням кількості урядових програм, у даному разі роз­глядається як вияв більш фундаментальної проблеми •— посягання уряду на існування приватного сектора.
Інша концепція, а саме бюджет, збалансований на циклічній ос­нові, має цілком протилежний підхід. Обґрунтування цієї концепції логічне, просте та зрозуміле. Ідея бюджету, збалансованого на цик­лічній основі, передбачає, що уряд реалізовуватиме антициклічну по­літику та водночас збалансовуватиме бюджет. У цьому разі бюджет збалансовується не щорічно, а впродовж економічного циклу. Для того щоб протистояти спаду, уряд має зменшити податки та підви­щити державні видатки. Отже, фактично цілеспрямовано збільшу­ють бюджетний дефіцит, проте водночас стимулюється ділова ак­тивність і підприємництво (ставка на майбутнє). Протягом наступно­го інфляційного піднесення також логічно буде збільшити податкові ставки та зменшити державні витрати. Це дасть змогу, по-перше, ви­лучити з обігу частину надлишкової грошової маси, а по-друге, ство­рити деякий бюджетний надлишок, за допомогою якого можна буде покрити державні борги, що з'явилися в період спаду.
Але навіть при такій привабливій бюджетній концепції ми стикає­мося з серйозними проблемами. Перша з них полягає в тому, що під­йоми та спади в економічному циклі найчастіше неоднакові як за глибиною, так і за тривалістю. Тому тривалий та глибокий спад, за яким спостерігатиметься відносно короткий та скромний період під­йому, безсумнівно, призведе до значного збільшення дефіциту дер­жавного бюджету й водночас до незначного позитивного сальдо бюджету (надлишку). Таке протиставлення не на користь даної кон­цепції, бо воно свідчить про появу циклічного дефіциту державного бюджету.
Сутність другої проблеми полягає в перевагах, які можна отрима­ти внаслідок інфляції. За природою інфляція сприяє перерозподілу доходів між дебіторами та кредиторами. Непередбачувана інфляція дає вигоду дебіторам (позичальникам) за рахунок кредиторів (позивачів). Наслідки інфляції в галузі перерозподілу є довільними та непередбачуваними. Держава також може отримати вигоду від інфляції, якщо вона є отримувачем позик від населення (позивача). Упродовж багатьох років у кож­ної держави накопичується значна сума державного боргу (як зовніш­нього, так і внутрішнього). Інфляція дає змогу Міністерству фінансів сплатити борги грошима, що втратили частину своєї купівельної спроможності. Тобто, уряд отримує від населення «дорогі» гроші, а повертає за допомогою інфляції «дешеві».
При інфляції національний доход номінальний (офіційний); як на­слідок, зростають податкові надходження, а розміри державного боргу не збільшуються. Це означає, що через інфляцію уряду вдаєть­ся зменшити реальну величину державного боргу та істотно полег­шити собі його сплату (йдеться лише про внутрішній державний борг). Отже, виникає запитання. Чи є гарантія того, що держава не буде зацікавлена в інфляції та свідомо не провокуватиме її, аби роз­рахуватися зі своїми боргами?
Третій концептуальний підхід до формування бюджету та його використання дотримується ідеї функціональних фінансів. Відповід­но до цієї ідеї на перший план виходить питання про стабілізацію та оздоровлення економіки, питання ж збалансування бюджету як на щорічній, так і на циклічній основі, є другорядним. Не варто хвилю­ватися, якщо у процесі стабілізації економіки будуть стійкі надлиш­ки бюджету або його дефіцит. Відповідно до даної концепції пробле­ми, що пов'язані з державним дефіцитом або з надлишком, незначні порівняно з більш небажаними альтернативами — тривалими спада­ми або стійкою інфляцією.
Сучасний період побудови ринкових відносин в Україні відбува­ється в досить складних умовах, що зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Економічна ситуація характеризується скороченням обсягу національного виробництва майже в усіх галу­зях кризою платежів, зростанням тіньового капіталу, катастрофіч­ною нестачею бюджетних коштів, а отже, і неспроможністю держави повноцінно фінансувати економічні та соціальні програми. За тако­го стану, можливо, саме ідея функціональних фінансів — це реальний шанс «піднятися з колін», бо реалізація даної концепції спрямована передусім на розв'язання проблем економіки, що дасть змогу виріши­ти питання бюджету. Бюджет і економіка взаємопов'язані, однак пріоритет надається останній. Без здорової економіки, що ефективно функціонує, не може бути життєздатного бюджету.
Зазначимо, держава будує свою фінансову політику в такий спосіб, що періодично використовуються три концептуальних підхо­ди. Проте це не означає, що проблема дефіциту державного бюдже­ту зникає. Основними причинами стійкого бюджетного дефіциту та збільшення державного боргу є:
-     збільшення державних витрат у військовий час або в періоди будь-яких соціальних конфліктів;
-     циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі та три­валі;
-     скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування державних витрат.
Цікавою з точки зору реалізації фіскальної політики держави є остання причина. Річ у тому, що податкові надходження до державного бюджету та показник податкового навантаження на економіку в довготривалій перспективі мають тенденцію до зниження, оскільки:
-     з метою стимулювання економіки держава цілеспрямовано змен­шує податкове навантаження;
-     усі системи оподаткування передбачають значну кількість пільг;
-     дуже часто податкові збори зменшуються через незадовільну організацію оподаткування (неефективний митний контроль, неза­довільна робота податкових служб тощо);
-     у перехідних економіках податкові відрахування до бюджету ма­ють тенденцію до зниження через спад у традиційних галузях виробництва;
-     останніми роками посилюється вплив політичного бізнес-циклу,
-     що пов'язано з проведенням «популярної» макроекономічної політики збільшення державних витрат і зменшення податків перед
-     черговими виборами;
-     зростає напруга в бюджетно-податковій сфері внаслідок збільшення державних витрат:
— на соціальне забезпечення та медичне обслуговування (пере­важно в тих країнах, де зростає кількість людей похилого віку);
— на освіту та створення нових робочих місць (переважно в тих країнах, де зростає кількість молодого населення).
Фінансування дефіциту державного бюджету може не супровод­жуватися безпосередньо емісією готівки, а відбуватися в інших фор­мах, наприклад як надання кредитів Центрального банку державним підприємствам за пільговими ставками відсотків або у формі від­строчених платежів, коли уряд, придбавши товари та послуги, не сплачує за них у встановлений термін. В останньому випадку, якщо закупівля здійснюється у приватному секторі, це підштовхує вироб­ників заздалегідь підвищувати ціни, аби застрахуватися від можли­вих неплатежів. Це, у свою чергу, дає новий поштовх до збільшення загального рівня цін, а отже, і рівня інфляції. Якщо відстрочені пла­тежі належать підприємствам державного сектора, то ці дефіцити здебільшого безпосередньо фінансуються Центральним банком або накопичуються й збільшують загальний дефіцит державного бюдже­ту. Хоча відстрочені платежі, на відміну від монетизації, офіційно вважаються неінфляційним способом фінансування бюджетного дефіциту, на практиці цей розподіл дуже умовний.
Якщо дефіцит державного бюджету фінансується за допомогою випуску та розміщення державних облігацій, зростає середня ринко­ва ставка відсотка, що призводить до скорочення інвестицій у при­ватному секторі, до зменшення чистого експорту й частково до зни­ження споживчих витрат. Боргове фінансування бюджетного дефіци­ту часто розглядають як антиінфляційну альтернативу фінансуванню дефіциту за рахунок монетизації. Проте борговий спосіб фінансуван­ня не усуває загрози зростання інфляції, а лише створює термінове відстрочення для такого зростання, що характерно для багатьох перехідних економік. У випадках обов'язкового, тобто примусового розміщення державних облігацій серед комерційних підприємств і позабюджетних фондів, навіть якщо по них обіцяно достатні відсот­ки, боргове фінансування бюджетного дефіциту перетворюється, по суті, на механізм додаткового оподаткування.
Проблема збільшення податкових надходжень до державного бюджету виходить за межі фінансування бюджетного дефіциту, ос­кільки розв'язується в довготривалій перспективі на базі комплекс­ної податкової реформи, яка спрямована на зниження ставок оподат­кування та розширення бази оподаткування. Жоден із зазначених способів фінансування дефіциту державного бюджету немає абсо­лютних переваг перед іншими і не може розглядатися як цілковито антиінфляційний.
3.2. Основні категорії бюджетного дефіциту   Бюджетний дефіцит як економічна категорія відображає співвідношення між доходами і видатками бюджету з перевищенням видатків. Бюджетний дефіцит є наслідком певного стану економічних відносин, які виникають між учасниками суспільного виробництва в процесі використання фінансових ресурсів понад їх наявну величину. Для покриття витрат понад наявну масу фінансових ресурсів застосовують грошову емісію, внутрішні й зовнішні позики.
  Бюджетний дефіцит як фінансове явище виник водночас з оформленням націй і народностей у державу і запровадженням грошових відносин.
  Бюджетний дефіцит тією чи іншою мірою характерний майже для всіх країн світу, у тому числі й високо розвинутих.
  У зарубіжній економічній літературі розрізняють три види дефіциту бюджету.
1.            Наочно-реальний — при цьому виді дефіциту його обсяг дорівнює загальним доходам від федеральних податків за вирахуванням на державні закупівлі та трансфертні платежі. Під трансфертними платежами у західних країнах розуміють фінансові ресурси, що передаються з бюджету центрального уряду до бюджетів місцевого самоврядування, а також із бюджетів територіальних одиниць вищого адміністративного рівня до бюджетів одиниць нижчого адміністративного рівня. За рахунок трансфертів у багатьох країнах формується більша частина доходів місцевих органів влади.
  Наприклад, у США наприкінці 80-х років XX ст. дефіцит федерального бюджету становив близько 50 % валового національного продукту, що було найбільшою величиною за попередні роки, не пов'язані з інфляцією.
2.            Структурний — цей вид дефіциту являє собою різницю між федеральними доходами: витратами при діючій фіскальній політиці (рівень оподаткування і поточних витрат) та базовому рівні безробіття. Коли економічна система переживає період спаду, а рівень безробіття підвищується понад базовий, наочно-реальний дефіцит бюджету перевищує рівень структурного дефіциту, оскільки має місце виплата допомоги на випадок безробіття та за іншими соціальними програмами, а також у зв'язку з частковим падінням доходів населення.
3.            Циклічний — вираховується як різниця між наочно-реальним і структурним дефіцитами бюджетів.
  Необхідно зауважити, що за останні десятиріччя окремі країни почали приймати бюджети з незначним дефіцитом, а США вперше за останні 30 років передбачено в бюджеті на 1999 р. позитивне сальдо на суму 9,5 млрд. дол.
  Бюджетний дефіцит, який планувався в Україні й був затверджений Законами про Державний бюджет у 1992—1999 рр. наведено в табл.1.
Рік
Одиниця виміру
Доходи
Видатки
Бюджетний дефіцит
в абсолютному виразі
% до видаткової частини
% до ввп
1992
млн. крб.
657 752,3
684 471,2
26 718,9
3,9
1993
млн. крб.
4 632 428,6
5 615 726,7
17,5
1994
млн. крб.
335 067 343,3
335 067 343,3
—
—
—
1994 (з урахуванням підсумків 10 місяців 1994 р.)
млн. крб.
350 844 534,4
468 103 556,3
117259 021,9
25,0
1995
млн. крб.
1314632817,5
1 646 059 084,4
331 426 269,9
20,1
1995 (з урахуван­ням підсумків І кв. 1995 р.)
млн. крб.
1 486 314 953,5
1 860 379 093,4
374 064 139,9
20,1
1995 (з урахуван­ням підсумків 9 місяців 1995 р.)
млн. крб.
1 441 126 618,5
1 772 623 593,4
331 566 974,9
18,7
1996
млрд. крб.
2 390 864,7
2852610,1
461 745,4
16,2
1997
тис. грн
21 660 253,3
27411 474,5
5 751 221,2
21,0
5,7
1998
тис. грн
21 101 050,9
24 481 773,9
3 380 723,0
13,8
3,3
1999
тис. грн
23 895 260,8
25 135 260,8
1 240 000,0
4,93
2000
тис. грн
33 433 155,9
33 433 155,9
—
—
—
2001
млрд. грн
—
—
—
—
—
2002
млрд. грн
39,9
37,0
—
—
—
  При плануванні бюджету постійно передбачався його дефіцит. В окремі роки рівень дефіциту бюджету становив майже 1/5 частину видатків.
Причинами дефіциту бюджету в Україні є:
1.     Зменшення приросту національного доходу.
2.     Збільшення бюджетних витрат.
3.     Зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів порівняно з видатками.
4.     Відсутність чіткої фінансової стратегії.
5.     Інфляційні процеси.
  Бюджетні процеси, пов'язані з дефіцитом державного та місцевих бюджетів, урегульовані Бюджетним кодексом.
  Прийняття Державного бюджету України або бюджету Автономної Республіки Крим, міського бюджету на відповідний бюджетний період з дефіцитом дозволяється у разі наявності обґрунтованих джерел фінансування дефіциту відповідного бюджету з урахуванням особливостей, визначених Бюджетним кодексом.
  Профіцит бюджету затверджується виключно з метою погашення основної суми боргу.
  У ст. 15 Бюджетного кодексу визначені джерела фінансування дефіциту бюджету. Такими джерелами є:
-     державні внутрішні та зовнішні запозичення;
-     внутрішні запозичення органів влади Автономної Республіки Крим;
-     внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування з дотриманням умов, визначених Бюджетним кодексом.
  Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, передбачених Законом про Державний бюджет України. Запозичення не використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги.
  Витрати на погашення зобов'язань з боргу здійснюються відповідно до кредитних угод, а також нормативно-правових актів. Якщо витрати на обслуговування та погашення державного боргу перевищать обсяг коштів, передбачених у Законі про Державний бюджет України на ці цілі, міністр фінансів України негайно інформує про це Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України негайно інформує про очікуване перевищення таких витрат Верховну Раду України та подає у двотижневий термін пропозиції про внесення змін до Закону про Державний бюджет України.
    продолжение
--PAGE_BREAK--  Емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України.
  Основні заходи, які застосовувались щодо зменшення бюджетного дефіциту, були такі:
1.     Налагодження системних зв'язків між платниками податків та державою, проведення роз'яснювальної роботи, застосування штрафних санкцій до злісних порушників. Це дало змогу істотно поповнити бюджети всіх рівнів.
2.     Поступове зниження податкового тиску, що сприяло частковому виведенню економіки із тіньового сектору.
3.     Зниження витрат держави, насамперед на управління.
4.     Поступове зменшення, аж до відміни, дотацій і пільг збитковим підприємствам.
5.     Розширення приватизаційних процесів.
6.     Реформування міжбюджетних відносин.
7.     Контроль рівня інфляції.
  Бюджетний дефіцит є причиною багатьох економічних і соціальних проблем, тому в останні роки в зарубіжних державах і в Україні він не планується.
3.3. Управління бюджетним дефіцитом і державним боргом
Управління боргом — складний аспект державного управління та економічної політики, оскільки передбачається спільна робота кількох міністерств і відомств. Його мета — допомогти уряду вико­нувати зобов'язання щодо погашення внутрішнього та зовнішнього боргу без створення в майбутньому проблем у сфері платіжного ба­лансу та державного бюджету.
Державний борг можна розглядати з двох позицій. З одного боку державні позики збільшують навантаження на державний бюджет; з іншого — сприяють економічному зростанню країни. Тому дуже важливо визначити оптимальне співвідношення між інвестиціями, економічним зростанням і внутрішніми та зовнішніми позиками країни. При цьому умови залучення нових позик мають оцінюватися з урахуванням здатності країни обслуговувати внутрішній та зовніш­ній борг за раніше прийнятими зобов'язаннями. Значні витрати щодо обслуговування боргу, порівняно з податковими надходжен­нями до державного бюджету, викликають занепокоєння в уряді та вимагають побудови стрункої системи його управління.
У процесі управління державним боргом розв'язуються такі ос­новні завдання:
-     пошук ефективних умов отримання позик з точки зору мінімізації вартості боргу;
-     недопущення неефективного та нецільового використання по­зик;  
-     забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;
-     визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми позиками за умови збереження фінансової рівноваги в країні;
-     забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку країни.
У процесі управління державним боргом необхідно враховувати такі чинники:
-     економічну та політичну ситуацію в країні;
-     рівень інфляції в країні;
-     ділову активність суб'єктів підприємницької та господарської діяльності;
-     ступінь ризику країни щодо можливості неповернення боргу.
Необхідність контролю за дефіцитом державного бюджету зумов­лена тим, що його фінансування може призвести до шкідливих со­ціально-економічних наслідків. Загалом державні видатки фінансу­ються за допомогою податків. Однак у разі їх нестачі фінансування може здійснюватися за допомогою так званого інфляційного подат­ку (планова емісія). Такий метод покриття дефіциту державного бюд­жету практикувався в Україні протягом 1992-1995 рр. Його викори­стання сприяло перетворенню інфляційних процесів у економіці на гіперінфляційні, що тим самим загрожувало економічному устрою. В Україні на практиці було доведено, що використання інфляційного податку має межі, за якими починають проявлятися негативні на­слідки: населення відмовляється від національної грошової одиниці, долар використовується як міра вартості та засобу нагромадження, руйнується національна грошова система загалом.
Поряд з інфляційним податком як внутрішнє дже­рело фінансування використовуються облігації внутрішньої держав­ної позики (ОВДП). Їх частка у цей період становила близько 7,3 % загального обсягу внутрішнього фінансування дефіциту. ОВДП є якісно іншим інструментом впливу на розмір бюджетного дефіциту. Їх принципова ознака полягає в тому, що держава є позичальником грошей у населення та юридичних осіб, що призводить до появи внутрішнього державного боргу, обслуговування якого, у свою чер­гу, лягає тягарем на державний бюджет. Однак, на відміну від інфляційного податку, боргове фінансування не впливає на обсяг грошової маси. Пропозиція грошей не змінюється, оскільки, вилу­чивши гроші в покупців державної позики, держава оформлює їх як видатки.
Отже, боргове покриття дефіциту державного бюджету має пере­ваги над інфляційним податком, оскільки не спричинює прямих інфляційних процесів у економіці. Саме йому віддав перевагу україн­ський уряд. У 1995 р. в Україні було вперше використано зовнішні джерела покриття дефіциту державного бюджету. Сума зовнішніх позик була досить вагомою: вона майже в чотири рази перевищува­ла обсяг фінансування за рахунок ОВДП і покривала понад 20 % де­фіциту державного бюджету. З 1996 р. починає різко зростати част­ка ОВДП у покритті дефіциту державного бюджету. Якщо в 1995 р. вона становила 5,8 %, то в 1996 р. — 39,5 %, а в 1997 р. — 78,5 %.
1 Обсяги внутрішніх державних позик зросли не лише через необ­хідність покриття так би мовити природних видатків. Процентні платежі держави, що збільшувалися протягом 1996-1997 рр., пере­творилися на значну видаткову частину бюджету, яка вимагала по­криття. Постійний дефіцит державного бюджету й те, що націо­нальна економіка майже не розвивалася, вимагали додаткових емі­сій ОВДП, щоб покривати не стільки природний дефіцит, скільки дефіцит, утворений розміщенням облігацій. Така ситуація не могла залишитися непомітною і стала підставою для змін у бюджетній політиці. Так, у 1998 р. частка ОВДП у фінансуванні бюджетного дефіциту скоротилася більш як на 10 % і становила 66,7 %, що, як і в 1997 р., відповідало повному обсягу внутрішнього фінансування дефіциту.
Зі зміною масштабів внутрішнього боргового покриття дефіциту державного бюджету змінилися й обсяги зовнішнього фінансування. Збільшення частки зовнішнього фінансування не спричинило зрос­тання зовнішньої заборгованості, оскільки його абсолютна величина завдяки триразовому зменшенню дефіциту державного бюджету не збільшилася, а навпаки, зменшилася більш як у двічі. Отже, бюджет­на політика в Україні демонструвала певні елементи гнучкості. Але вони й надалі залишатимуться елементами, а не системою, доки зла­годжено не запрацює весь економічний механізм, який сприятиме розширенню дохідної бази державного бюджету.
Аналізуючи структуру джерел покриття дефіциту бюджету за ос­танні три роки, слід зазначити, що за цей час акцент щодо вибору джерел фінансування змістився — від прямих позик НБУ до держав­них облігацій при відносно стабільній питомій вазі зовнішніх позик. Виходячи з неемісійної природи залучення коштів для фінансування дефіциту бюджету за рахунок розміщення державних облігацій, це явище мало на попередньому етапі певний позитивний характер. Проте, враховуючи надзвичайно високу дохідність ОВДП, коротко­терміновий характер обігу та розміщення значної їх кількості серед нерезидентів, воно стало негативно позначатися на стані економіки України.
Ситуація фактичної безальтернативності ОВДП як джерела фі­нансування дефіциту бюджету, а також те, що покупці віддали пере­вагу облігаціям іноземних інвесторів, поставили уряд України в за­лежність від міжнародних потоків капіталу та створили умови для дестабілізації фінансового й валютного ринків України.
Розглядаючи питання, пов'язані з фінансуванням дефіциту держав­ного бюджету, ми не можемо абстрагуватися від теми державного боргу, оскільки головна мета державних позик — це саме покриття бюджетного дефіциту на республіканському й регіональному (місце­вому) рівнях і фінансування різноманітних проектів. Державний борг є важливим структурним елементом фінансової системи багатьох країн, що утворюється внаслідок мобілізації ресурсів на внутрішніх і міжнародних ринках капіталу, тобто він є результатом накопичення обсягів зобов'язань держави перед позичальниками (кредиторами). Структурно державний борг України складається із зовнішнього та внутрішнього. Дослідження засад обслуговування та управління зов­нішнім і внутрішнім боргом у динаміці дає змогу виокремити кілька етапів цього процесу за деякими характерними ознаками. Перший з них (1991 р. — перша половина 1994 р.) характеризу­ється безсистемним утворенням і накопиченням боргу: залучалися прямі кредити НБУ, надавалися урядові гарантії за іноземними кре­дитами українським підприємствам, урегульовувалися боргові відно­сини з Російською Федерацією. На початку 1994р. державний борг становив 4,8 млрд. дол. (з них три четвертих — зовнішній).
На другому етапі (друга половина 1994р. — перша половина 1997 р.), поряд з продовженням боргової політики попередніх років, активізувались зв'язки з міжнародними фінансовими організаціями. Зовнішній борг за цей період зріс на 56 %. Внутрішній борг (початок 1995 р.) формувався переважно інфляційним шляхом, тобто розміщенням облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП). Ринок ОВДП відкрив нову сторінку в історії вітчизняної фінансової систе­ми. Позичання коштів через механізм ОВДП пожвавило економіч­ний кругообіг, відкрило нові можливості управління бюджетним де­фіцитом, підтримало ліквідність різних фінансових інститутів. Вод­ночас надмірне форсування динаміки внутрішнього боргу з 1996 р. і перехід до фінансування бюджетного дефіциту переважно за рахунок випуску облігацій державних позик зумовили штучну надекспансію сектора ОВДП у структурі боргових зобов'язань держави. Негативні /явища поглиблювалися незадовільними темпами приватизації та ''розбалансованістю фіскальної політики держави. Активізація опе­рацій на боргових ринках разом з розширенням позичкового інстру­ментарію призвели до значного зростання державного боргу до 12 млрд дол. за станом на 01.07.97 (з них зовнішній — 74,1 %, внут­рішній—25,9 %).
Характерною ознакою третього етапу (друга половина 1997 р. — перша половина 1998 р.) є активне позичання на зовнішніх ринках капіталу. Це було зумовлено передусім меншою вартістю таких гро­шей (порівняно з ціною позик на внутрішньому ринку), а також тим, що дані кредити мали певну ознаку, а саме вони не були пов'язаними (тобто кредитори не пов'язували надання коштів з виконанням пев­них програм, як це робить, наприклад, МВФ). На 01.07.98 зовнішній борг України досяг 10,65 млрд дол.
І нарешті, четвертий етап (друга половина 1998 р. —донині). По­чинаючи з другої половини 1998 р. уряд України суттєво скорочує обсяг позик на зовнішніх ринках через азійську, а потім і російську кризи, які негативно вплинули на бажання інвесторів вкладати кош­ти в перехідні економіки, обмеживши, таким чином, можливості от­римання позик. Україна була серед держав, які значно постраждали від кризи, тому для нівелювання її наслідків країна мала відмовити­ся від позик узагалі. Проте зовнішній борг країни станом на 01.01.2000 р. становив приблизно 12,4 млрд. дол. За оцінками спеціалістів, Україна має середній рівень зовнішньо­го боргу. Як аргументацію наведено кілька показників:
1.           Однією з основних характеристик зовнішнього боргує співвідно­шення суми зовнішнього боргу та ВВП (критичним рівнем вва­жається 80-100 %). Для України цей показник на 2000 р. становив близько 57%.
2.           Щоб охарактеризувати ліквідну позицію економіки країни, щороку використовують співвідношення обсягу платежів з обслуговування зовнішнього боргу та обсягу експорту. Цей показник дає змору оцінити платоспроможність на найближчу перспективу (критичним рівнем вважається 20-25 %). Для України цей показ­ник на 2000 р. становив 16 %.
3. Для оцінки довгострокової платоспроможності часто використо­вується співвідношення дисконтованої вартості боргу та обсягу експорту (критичним рівнем вважається 200-250 %). Для України цей показник на 2000 р. не досягав 60 %.
Отже, зовнішній борг України начебто не є загрозливим, про що свідчать наведені дані. Однак структура платежів по цьому боргу все ж таки створює значне навантаження на державний бюджет. Саме на останні три роки припадає погашення майже 3,6 млрд. дол. і сплата процентів на суму 1,3 млрд. дол. США. Фактично за цей період з державного бюджету необхідно було сплатити майже 50 % усього зовнішнього боргу. Отже, на економічні процеси в Україні впливає не стільки обсяг державного боргу (хоча й це також суттє­вий показник), скільки його структура щодо поділу на зовнішній та внутрішній, характер позичальників, а також напрями використан­ня позик.
Як зазначалося, критична ситуація в економіці настає тоді, коли загальна сума державного боргу сягає понад 80 % ВВП. В Україні вона становить 57 %, тобто не є критичною. Однак враховуючи кризовий стан української економіки, зокрема її бюджетної систе­ми, цей борг може реально загрожувати нашому розвитку. Небезпе­ка нарощування обсягу боргу пов'язана з тим, що в умовах скоро­чення ВВП відволікання значних коштів на обслуговування боргу знекровлює українську економіку, затримує вихід країни з еконо­мічної кризи.
Одним із негативних наслідків залучення зовнішніх позик є їх вплив на національне багатство країни, оскільки обслуговування зовнішнього боргу-вимагає відчуження частини цього багатства та його передачі іноземним власникам. Залучення зовнішніх кредитів, крім того, обмежує можливості щодо реалізації країною незалежної економічної політики, оскільки потрібно задовольняти вимоги між­народних фінансових організацій, які не завжди враховують специ­фіку конкретної країни, а тому ці вимоги не завжди прийнятні для неї. Залежність країни від зовнішніх позик породжує також небезпе­ку дестабілізації її фінансової сфери в разі їх нерівномірного надход­ження. Так, нерівномірне надходження зовнішніх кредитів в Україну протягом 1996-1998 рр. суттєво впливало на вартісні показники рин­ку державних облігацій.
(Особливості впливу внутрішнього боргу на розвиток економіки України зумовлені особливостями нарощування його обсягу протя­гом 1995-1998 рр., а саме:
-     високими темпами зростання державного внутрішнього боргу по ОВДП;
-     високою вартістю позик на ринку ОВДП;
-     короткостроковим характером позик;
-     залученням іноземного капіталу на ринок ОВДП.
Усе це не могло не виснажувати державний бюджет. Основними наслідками впливу зростання обсягу внутрішнього боргу на соціаль­но-економічні процеси в Україні стали:
а) відплив капіталу з реального в грошовий сектор економіки, через що отримати кредити для довгострокових інвестицій та економіч­ного зростання стало практично неможливо. Внаслідок цього ви­никла криза ліквідності, що гальмувала відновлення економічно­го зростання в Україні;
б) зменшення валютних резервів НБУ через репатріацію нерезиден­тами коштів, які вони тримали в ОВДП, і зростання попиту на американські долари на валютному ринку;
в) погіршення становища в банківському секторі економіки внаслі­док примусової конверсії ОВДП, до якої уряд змушений був вда­тися, оскільки не міг їх своєчасно погасити;
г) ослаблення довіри до уряду, як наслідок обмеження можливості отримати нові позички на внутрішньому фондовому ринку;
ї) неможливість нормального функціонування фондового ринку України.
Частково напруженість ситуації в країні зумовлена ще й невико­нанням підприємствами своїх зобов'язань по іноземних кредитах, от­риманих під гарантії уряду. У 2000 р., як і в попередні роки, значним навантаженням для державного бюджету України було погашення та обслуговування за рахунок бюджетних коштів іноземних товарних кредитів, залучених юридичними особами України на умовах окуп­ності під гарантії уряду.
Однак, незважаючи на хронічні неплатежі підприємств-боржників, Кабінет Міністрів України й далі надає іноземним кредиторам гаран­тії щодо забезпечення зобов'язань позичальників за іноземними товар­ними кредитами. Можна констатувати, що нераціональна з точки зору державних інтересів політика уряду щодо управління державним боргом іноді призводить до некерованого збільшення його обсягів і стрімкого зростання витрат на його погашення та обслуговування.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
    продолжение
--PAGE_BREAK--