В.О. Романцов Історична демографія України XVII І-початку XXI ст. СПЕЦКУРС ДЛЯ СТУДЕНТІВ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ КИЇВ Видавництво імені Олени Теліги 2010 ББК 63.3 (4УКР) Р 69 Р 69 Романцов В.0„ Історична демографія України ХУІІІ-початку XXI ст./ Спец-курс для студентів вищих навчальних закладів.—К.:
Ви-давництво імені Олени Теліги, 2010.—160 с. І5ВМ 978-966-355-052-7 У книжці на основі використання досліджень науковців, матеріалів ревізій та переписів населення проаналізовано складні процеси, які відбувалися на спо¬конвічних українських землях з XVIII ст. до наших днів, зокрема в контексті основних демографічних характеристик. Мета книжки—показати зміни в національному складі населення українських земель та в
інших демографічних процесах (народжуваність, смертність, поділ за статтю, природне зростання та ін.). ББК 63.3 (4 УКР) © Романцов В.0. Текст, 2010 « © Видавництво імені Олени Теліги Оригінал-макет, 2010  Моїй МАТЕРІ МЕЛАНІЇ ІЛЛІВНІ Ром А нцовій (КОРЖИЛОВІЙ) ТА СИНОВІ КОСТЯНТИНУ ПРИСВЯЧУЮ АВТОР ПЕРЕДМОВА Пропонований курс лекцій
і семінарських занять з предмету «Іс¬торична демографія України ХУІІІ-початку XXI ст.» певною мірою є до¬повненням до відповіді на глобальне для українців запитання «Чому ми хочемо самостійної України?», поставлене видатним українським вченим істориком, етнографом, географом, патріотом, справжнім си¬пом українського народу, академіком Української академії наук Степа¬ном Рудницьким . Курс було розроблено для студентів
Київського славістичного уні¬верситету. Для успішного вивчення матеріалів курсу бажано, щоб лекційна аудиторія не перевищувала 50 студентів, а семінарські занят¬тя проводилися у групах не більше ніж з 25 осіб. Крім того, важливим елементом всіх занять є наочність—аудиторія має забезпечуватися таблицями з розрахунку 1 таблиця на 2 студенти. На думку автора, цей курс було б доцільно ввести для студентів вищих навчальних зак¬ладів усіх спеціальностей, щоб розширити
їхні знання з історії Укра¬йні, локрема про складні демографічні процеси, які відбувалися на наших землях протягом кількох останніх століть. Мета курсу—ознайомити студентів із складними, іноді суперечли¬вими процесами, які відбувалися на споконвічних українських землях, зокрема в контексті складу їх населення за основними характеристика¬ми (загальна кількість, приналежність до етносу, національності, поділ за статтю, віком, користування рідною мовою та
ін.) Автор використав матеріали ревізій, переписів населення, а також праці науковців, допо¬внені виданими раніше власними монографіями та новими, раніше не опублікованими розвідками. У переліку літератури наводяться джере¬ла та публікації, які становлять основу курсу лекцій. Сподіваємося, що матеріали, які є ядром курсу, привернуть увагу широких кіл української інтелігенції, справжніх патріотів, а також усіх мешканців незалежної
України, котрі люблять землю, на якій жи¬вуть, і поважають свій народ. ВСТУПНА 1. Що вивчає демографія? 2. Історія переписів населення. 1. Що ми розуміємо під поняттям «демографія»? Слово «демо-графія» походить з грецької мови («демос»—народ, «графо»—пи-сати). З розвитком суспільства коло параметрів, залучених до опи-су характеристик населення, розширюється. Це антропологіч¬ні виміри (колір шкіри, раси), сталі ознаки фізичної будови лю-дини (зріст,
риси обличчя, розміри голови, грудей, рук, ніг, тулу¬ба, тощо), а також кількість населення, склад за статтю, віком, освітою, національністю, особливості відтворення населення (на¬роджуваність, смертність, шлюби, розлучення) тощо. Отже, демографія—це наука про людину, людство. Слід під-креслити, що населення як об’єкт пізнання становить інтерес для багатьох наук. Демографія активно почала розвиватися з по¬явою такого
інституту, як держава. Сьогодні нею займається на¬віть Організація Об’єднаних Націй. Демографія може охоплюва¬ти населення світу, його частин, регіонів, окремих країн, адмі¬ністративно-територіальних одиниць (штат, область, губернія, повіт, окреме поселення). Вона тісно пов'язана з широким колом природничих та гуманітарних наук, зокрема історією, матема¬тикою, медициною, географією, хімією, фізикою та
ін. Саме поняття «демографія» виникло значно раніше, ніж на-зва. Ще в стародавні часи людина в пошуках їжі дійшла висновку: щоб успішно полювати на мамонта чи іншу тварину, необхідно було йти на лови не самому, а зібрати гурт людей, тобто їх розра¬хувати. Поступово людство приходить до утворення спільнот: спочатку—рід, плем'я, далі—об’єднання сусідніх племен і врешті- решт—держава. З її появою виникають
і суспільні потреби лю¬дей: для утримання державного апарату армії потрібні кошти, які держава змушена збирати з населення у вигляді податку. З огляду на це виникає потреба в обчисленні мешканців. Процес об’єднання племен передбачає, відповідно, утворен-ня країн, як наслідок цього, з різних причин між ними виника¬ють війни. Тому кожна країна поряд з утриманням державного апарату змушена ще утримувати армію. Отже, виникає необхід¬нії ї ї. мати інформацію не лише про загальну чисельність насе¬лення, ай
про його поділ за статтю і віком. Адже людство з давніх часів дійшло висновку, щожінки не придатні до війни, томуїх і не¬доцільно залучати до війська. Крім того, з'являються обмежен¬ня чоловіків для військової служби, адже не кожний чоловік за здоров'ям та віком придатний до цього ремесла. Таким чином, з появою держави виникає потреба в початкових знаннях з об¬числення населення (початки демографії). Демографія як наука, звичайно ж, виникла значно пізніше.
Уперше здійснив спробу ввести її в науковий обіг під назвою «популістика» швейцарський математик Христофор Бернулі (1782-1863 рр,). Така назва в науці не прижилася. Демографія як наука, поняття завдячує своєю появою французькому вченому, природознавцю Жану Гийяру. Він був одним із засновників Па¬ризького статистичного і ботанічного товариства. У 1853 р. на І сесії міжнародного статистичного конгресу, який відбувався
у Брюсселі, Гийяр запропонував скласти номенклатуру хвороб і смерті. Сам термін «демографія» з’явився у назві його книги «Еле¬менти статистики людини, або Порівняльна демографія» (1855 р.). З поступовим розвитком людства розширюються зв’язки між країнами, регіонами, частинами світу. До певної міри посилюєть¬ся їх взаємозалежність, активізуються процеси глобалізації, еко¬номічні зв’язки, відбувається обмін
інформацією між країнами, народами. Крім цього, важливим фактором взаємовпливу є різ¬ний рівень життя країн і народів. Ці та інші явища зумовлюють переселення представників різних народів зі своїх одвічних зе¬мель на інші території. Ставши предметом пізнання, демографія виділилася в окре-му науку. Як і інші науки1, вона має окремі складові. 4 1 Наприклад: фізика загальна, ядерна, твердого тіла та
ін. Демографічна політика вивчає вплив державної політики на демографічні процеси, чисельність населення, його відтворен¬ня, суспіл ьно-політичне життя, культуру, мову, побут, звичаї, тра¬диції, релігію, духовність тощо. Демографічна статистика—розділ демографії, що розробляє форми і методи збирання та обробки матеріалів за окремою ха¬рактеристикою людини. Її головне завдання—проведення пере¬писів населення
і відповідні підрахунки. Історична демографія—розділ, який використовує матеріали демографічної статистики, на підставі аналізу окремих характе¬ристик робить оцінку становища населення на час проведення перепису. На основі порівняльного аналізу характеристик насе¬лення за різні періоди історична демографія простежує, виявляє, аналізує появу причин, особливостей, тенденцій і навіть зако¬номірностей змін, які відбуваються серед населення за певний
історичний період, або історію людства в окремій країні, регіоні, частині світу, на земній кулі. Здобутки історичної демографії дають можливість більш гли¬боко й всебічно вивчати історію в тісному взаємозв'язку із за¬гальними суспільно-політичними та соціально-економічними процесами, які відбуваються в людському середовищі. Вони також можуть бути використані в державній політиці країни, регіону і навіть людства, через різні форми державних
і громад¬ських організацій, зокрема через Організацію Об'єднаних Націй. Сьогодні історична демографія досягла такого розвитку, що пот¬ребує об’єднання зусиль істориків, соціологів, географів, еконо¬містів, біологів, медиків, математиків, фізиків та представників інших наук. Історична демографія сьогодні не лише допомагає глибше вивчити минуле людського суспільства, а й має мож¬ливість допомагати у плануванні найближчого майбутнього
і далеких перспектив життя людської спільноти й окремих її частин. Завдання нашого курсу—простежити, проаналізувати істо-ричне минуле нашого народу і по можливості висловити власні скромні припу щення та пропозиції щодо уникнення помилок, які були зроблені в минулому в вдшій державній політиці, зокрема стосовно демографічної ситуації в Україні. 2. Демографічна наука вважає, що перші кроки в проведенні обліку населення було
зроблено ще в стародавні часи. Потужним поштовхом для її розвитку стало виникнення держави в Китаї— ще ;І;І часів династії Ся у 2238 р. до н.е. Перші обліки населення пов'язані з появою держав у Месопо¬тамії (межиріччя річок Тигру і Євфрату), Асірії та Вавилонії, а та¬мі і С тародавньої Греції та Риму Держава стає основним організатором проведення обліків
на- селення. Як уже зазначалося, головна їх мета була економічна та військова. Вважається, що у Стародавньому Римі дано і першу назву переписам—цензи. Слово «ценз» походить від лат. сепзиз— «роблю опис, переписую». Римський імператор Сервій Тулій у VI ст. до н.е. поділив людей на 5 класів, взявши за основу земель¬ну ділянку та кількість грошей. Назва з'явилася від постаті, яка
їх проводила. Цензор—державний службовець, який здійснює нагляд, контроль за державними фінансами. Йому і доручалося проводити рахунок людей. Протягом тривалого часу проведення обліків населення не мало чіткої системи. Більше того, воно викликало гнів з боку фе¬одалів, які змушені були сплачувати податки за певну кількість іакріпачених. З метою скорочення податків феодал зменшував кількість закріпачених, приховував поділ за статтю, кількість молоді. Можна припустити, що жертвою невпорядкованості, пе¬ріодичності
проведення обліку людей став великий київський князь Ігор, який вирішив обкласти древлян у 945 р. даниною че¬рез короткий час від попередньої у зв'язку з необхідністю про¬ведення нового військового походу на Візантію. За це обурені древляни вбили Ігоря. Після його загибелі на київському пре¬столі утвердилася мати малолітнього сина Святослава княгиня Ольга. За вбивство свого чоловіка вона жорстоко помстилася
древлянам. Своє правління княгиня Ольга розпочала з упоряд¬кування збирання податків з населення Київської Русі, прові¬вши з цією метою низку адміністративних реформ. Але навіть у XVIII ст. в країнах Європи систематизованих пе¬реписів населення не було. Започаткували їх у США. Згідно з при¬йнятою в державі у 1790 р. Конституцією передбачалося прове¬дення цензів (переписів) кожні 10 років.
Цей приклад поширився і на країни Європи. Перший перепис проводився у 1800 р, у Шве¬ції, у 1801 р.—в Англії та Франції, з 1816 р.—у Пруссії, а надалі в Австрії, Угорщині, Швейцарії та інших країнах. На початку XX ст. населення країн, де проводилися переписи, становило 740 млн. осіб, але це було менше половини його справжньої кількості (приблизно 41%).
Сьогодні переписи проводяться систематично майже всіма країнами, які входять до складу Організації Об’єднаних Націй. Ця всесвітня організація прагне систематично публікувати підсумки збору матеріалів з обліку населення. Однак і сьогод¬ні не можна категорично стверджувати, що ми маємо точні дані про кількість населення земної кулі. З’явилися ускладнення у зв'язку з політикою окремих держав. Країни світу поділилися на дві частини: ті, в яких з різних при¬чин відбувається скорочення загальної
кількості населення (пе¬реважно це країни Європи, на жаль, сюди належить і Україна), і ті, в яких державна адміністрація прагне всіляко гальмувати зростання кількості населення (йдеться насамперед про Індію та Китай). Така політика викликає опір з боку населення, який проявляється в різних формах. Так, коли в Індії з ініціативи од¬ного з міністрів уряду Радживи Ганді почали впроваджувати стерилізацію чоловічого населення, міністра вбили.
У Китаї держава прагне обмежити кількість народжених на одну сім’ю, а за «перебільшення норми» вимагає додаткового по¬датку з родини. Це призвело до того, що в країні родина не по¬спішає реєструвати дитину до того віку, доки вона не стає пов¬нолітньою, має отримати паспорт. За таке порушення закону пе¬редбачено штрафи. Нещодавно у пресі з'явилася інформація, що в Китаї наймолодша мати народила дитину в 9 років.
Протягом 2009 р. у декількох номерах газети «Факти» друкувалася інфор¬мація про те, що в Україні то в одній, то в іншій області народжу¬ють дітей дівчата з 11 років, а одна з них вже досягла сімнадцяти- літнього віку і має дитину, якій виповнилося 6 років. Спитаєте, кому це потрібно? Адже це аморально. Може, вже настав час вво¬дити цензуру на аморальні публікації?
Оскільки Китай за кількістю населення є найбільшою краї-ною світу, і похибка в обчислея|н населення становить не сотні і не десятки сотень, а значно більше, то вона впливає і на загальну кількість населення земної кулі. Перші згадки про кількість населення Київської Русі IX—XII ст. знаходимо у давніх пам'ятках—літописах.
З них дізнаємося, що у 1246 р. у Південній Русі і в Києві, Чернігові люди від землеро¬ба до боярина були «сочтеньї в числе». У 1255 р. в «Софійському Временщику», повідомлялося, що тієї зими «численньї из татар и сочтома всю Русь», крім ігуменів, попів та ченців. На 1257 р. та¬тари мали намір провести облік населення новгородської землі, але мешканці виступили проти, і лише під загрозою татарської навали його провели у 1259 р.
Переписи, які проводилися під час татарського панування «першим числом» (1255-1259 рр.), вважа¬ються першим загальним переписом Київської Русі, а другий про-ведено у 1273 р. Є свідчення, що після звільнення від татарської навали наприкінці XV ст.—на початку XVII ст. проводилися по¬земельні переписи. За одиницю оподаткування бралася ділянка землі—«соха», пізніше десятина.
Оскільки після так званого Пе¬реяславського договору 1654 р. та Березневих статей значна час¬тина українських земель підпала під владу московського царя, то на більшості цієї території поширилися порядки Москви. Це стосувалося і переписів . Ще один крок до впорядкування обліку населення було зроб-лено царем Петром І. У 1710 році він видав указ, за яким звелів «переписати двори числом
і число мужського пола». Згідно з цим указом у Російській імперії, до якої належали й українські зем¬лі, перший перепис населення під назвою «ревізія» проводили у 1719 р. В основу перепису було покладено «ревізьку душу», якою вважалися їдці чоловічої статі, незалежно від віку. Оподаткуван¬ню підлягали селяни, міщани, ремісники. Слід підкреслити, що під облік потрапляло не все населення.
Як правило, перепис про¬водився протягом кількох років, тому визначити кількість насе¬лення на конкретний день було неможливо. Така система перепи¬сів існувала майже до кінця XIX ст. За нею провели 5 переписів у XVIII ст. (1719,1745,1763,1782 і 1785 рр.) і 5—у XIX ст. (1811,1815, 1834, 1850 і 1858 рр.) Наведені дані свідчать, що періодичність переписів не мала наукового обґрунтування.
Вони проводилися через 3-26 років і залежали від внутрішніх та зовнішніх умов, потреб і бажань правителів. Оскільки основою обліку був подушний податок лише з осіб чоловічої статі, це призводило до неточності у підрахунках. У першому і другому переписах відомості про кількість кріпаків подавали їхні власники, а про інше населення—старости. Зі ска¬суванням в Росії у 1861 р. кріпацтва почали проводити переписи в межах окремої губернії, міста.
Основними недоліками перепи- сів-ревізій було те, що ними охоплювалося не все населення, кож¬на ревізія тривала кілька років, тому не можна було точно вста¬новити кількість осіб. У Росії проводилися також церковні, адмі- ністративно-поліційні переписи, але вони за кількістю ознак і точністю поступалися загальним. З 1859 р. замість ревізій було проведено 6 загальноімперських обчислень—на 1 січня 1859, 1864,1868,1871,1886 і 1896 рр. За ініціативи відомого російського географа, геолога, статис¬тика
П.П. Семенова-Тяньшанського, який протягом двадця¬ти п'яти років оббивав пороги державних установ, у 1897 р. проведено перший Всеросійський перепис населення. Для цьо¬го 5 червня 1895 р. було затверджено «Положение о первой об- щей переписи населення Российской империи». Ним передба¬чалося проведення обліку за 14 ознаками: прізвище, стать, вік, одружений чи ні, до якого стану належить, де народився, віроспо¬відання, рідна мова, письменність, заняття, ремесло
та ін. На мою думку, спірним є зарахування до того чи іншого ет-носу людини за її рідною мовою. Адже до проведення перепису Російська імперія вже існувала фактично декілька століть. Щоб забезпечити своє панування, вона використовувала титульний народ, але його було значно менше, ніж підкорених народів. То¬му імперська держава вдавалася до різних заходів: переселення зі своїх одвічних
земель на землі інших народів, підкуп населен¬ня шляхом залучення його представників до місцевого адміні¬стративного управління, як виняток—до загальнодержавних посад (навіть голів урядів, міністрів тощо). Голод, високі подат¬ки з місцевого населення, репресії, навіть масові розстріли, ни-щення еліти також належали до арсеналу цієї політики. Одним зі стрижневих її завдань було домогтися денаціоналізації під¬кореного населення, щоб воно позбулося рідної
історії, культу¬ри, мови, своїх звичаїв, традицій, побуту, духовності, віри. Прямим результатом цієї політики став поділ народів на ти¬тульний народ—росіян та інші народи. Прагнення отримати при¬вілеї, які надавалися титульному народу, призводило до того, що частина населення зрікалася родинного походження і ставала росіянами. У дещо трансформованому вигляді цей процес продов¬жувався
і в часи СРСР. Наслідком стало те, що вже з першого Все¬союзного перепису населення загальна кількість росіян штучно збільшувалася, а так званих «нацменшин», тобто інших народів, зменшувалася. Протягом першої чверті XX ст. на більшості українських зе-мель, які перебували у складі двох імперій—Росії та Австро-Угор- щини, загальні переписи населення практично не проводилися.
Основними причинами цього були: економічна криза початку XX ст революції в Росії 1905-1907 рр лютнева та жовтнева ре¬волюції 1917 р громадянська війна 1917-1920 рр. у Росії, револю¬ційні події в Австро-Угорщині та в інших країнах Європи. їх на¬слідком став розвал імперських країн Росії, Австро-Угорщини та ін. Внаслідок згаданих подій суттєво змінилася мапа
Європи. На її землях з’явилися нові країни. Розділилася на дві країни Австрія і Угорщина, постали також нові держави—Польща, Руму¬нія, Чехо-Словаччина. На теренах колишньої Російської імперії відновили свій державний статус Литва, Латвія та Естонія, а та¬кож утворилася нова багатонаціональна держава—СРСР.
Новий поділ земель Європи призвів до того, що одвічні українські зем¬лі, як і до Першої світової війни, опинилися під владою інших країн. Якщо до війни вони належали до двох імперій—Росії та Австро-Угорщини, то після війни опинилися під владою СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Кожна з цих держав мала свій ти¬тульний народ, у кожній українці
становили меншість населен¬ня. Тому вони гостро відчували на собі національні утиски з боку державної політики на користь титульного народу. Усі ці події на декілька років призупинили проведення пере¬писів населення на українських землях. У 1924 р. з частини тери¬торії УРСР, де більшість населення становили молдавани,утвори¬ли Молдавську автономну республіку. У 20-30-ті роки XX ст. залеж¬но від складу населення за територіальною
ознакою республіка поділилася на національні райони, в яких за наявності більшості серед населення конкретного народу головною була його рідна мова. Те саме стосувалося і місцевих рад. Кількість таких тери¬торій не була постійною. У середині згаданого періоду в Україні було 13 національних районів, з них 7—німецьких, 4—болгар¬ських, по одному польському та єврейському.
Національні райо¬ни утворилися на Харківщині, Одещині, Запоріжжі, Херсонщині, Криворіжжі, Донбасі, Волині, Мелітопольщині, тобто охопили майже всю Україну. В нихуспішно працювали національні селищ¬ні Ради, видавалося близько 90 газет, часописів, підручники та різна література, а також були національні театри, музеї тощо. Державна політика в часи «українського ренесансу» сприяла роз¬витку національних
громадських організацій, спрямованих на активізацію участі широких верств населення в різних напрямах розвитку культури. Утворюються громадські організації, спіл¬ки художників, літераторів, композиторів—«Гарт», «Молот», «ВАПЛІТЕ» та ін. Реалізуючи радянське гасло «Геть неписьмен¬ність», у середині 1920-х і першій половині 1930-х років в респуб¬ліці працювало понад 21 тис. загальноосвітніх шкіл, у тому числі понад 18 тис. з українською мовою навчання, майже 2 тис.—з ро-сійською, сотні
і десятки—з німецькою, єврейською, болгарською та іншими мовами, відповідно до попиту населення. На школі яскраво відобразилася радянська політика влади щодо «нацмен¬шин», яка докорінно різнилася від імперської політики Росії. Але вона проводилася лише до кінця 20-х та початку 30-х років XX ст. У наступний період почався розстріл «українського відроджен¬ня» з відповідними наслідками. Перший загальний перепис населення на більшості українсь¬ких земель, які належали до
СРСР, точніше, його складової—Ук¬раїнської РСР, було проведено лише 17 грудня 1926 р. Він перед¬бачав широку програму. В особистій картці було поставлено 15 за¬питань, з яких 12-те і 13-те маДй по 4 підпункти, зокрема визна- малися: кількість населення, стать, вік, національність, сімейний стан, ставлення до рідної мови, письменність, заняття, виробни¬че становище, галузь праці тощо. Наслідки цого перепису опублі¬кували у 26 томах.
Наступні переписи за часів радянської влади проводилися під неабияким політичним тиском. СРСР на той час складався з союзних республік: Російської та Закавказької феде¬рацій, Білоруської, Узбецької, Української та Туркменської союз¬них республік. Оскільки між другим і третім переписами на те-риторії СРСР виділилися нові союзні республіки (Казахська,
Кир¬гизька та Таджицька), це до певної міри ускладнює аналіз демо¬графічних процесів за той період. Сьогодні в процесі політичного протиборства все гостріше під¬німається питання про так званий «український націоналізм». З цього приводу хотілося б висловити і власну думку: націона¬лізм—це насамперед форма протесту, захисту інтересів етносу. З утворенням держав виникає прагнення окремої мононаціональ¬ної держави (точніше,
її правителів) до захоплення сусідніх тери¬торій, населених іншими народами. Як правило, підкорені наро¬ди за своєю кількістю більші, ніж народи-завойовники. Перед за¬войовниками постає проблема: як меншою кількістю утримати в покорі більшість? Це призводить до поділу на титульний народ, якому надаються суттєві пільги, і пригноблені народи, так звані «нацменшини». Для утримання своєї влади правителі розробля¬ють широку
програму, спрямовану на гальмування розвитку під¬корених народів (заборону або гальмування освіти, культури, звичаїв, традицій, заборону користування рідною мовою, яка є носієм національної пам'яті). Вони впроваджують різні форми репресій, переселення народів з одвічних земель тощо. Політика держав, котрі захоплювали землі інших етносів, при¬звела до утворення держав-імперій.
Вони виникли ще з давни¬ни—імперії Чингіз-хана, Тамерлана та ін. Але лише в першій по¬ловині XIX ст. ця політика отримала наукову назву—шовінізм. Вона пов’язана з завойовницькими війнами Наполеона. Під шовінізмом (французьке слово) мається на увазі крайня форма націоналізму, коли окремий народ ставить себе вище за інших. Одні вважають себе посланцями Бога, які покликані пра¬вити
іншими народами, інші—арійцями, які нібито теж є вищи¬ми за інші народи, пропагуючи теорію нацизму. Можна знайти багато прикладів шовінізму різного національного забарвлен¬ня (фашизм, нациз, сіонізм, російський шовінізм). Його елемен¬ти трапляються і в українському націоналізмі. Однак він не має навіть незначної підтримки серед населення.
Особливість укра¬їнського націоналізму полягає в тому, що він ніколи не ставив питання про захоплення територій, заселених іншими наро¬дами. Націоналізм, як і інші політичні терміни, з часом зазнав пев¬них змін. Неупереджені політики, науковці, взагалі інтелігенція під ним розуміють любов до своєї землі, свого народу, релігії, мо¬ви, звичаїв, традицій, побуту, духовності, культури тощо.
Лише по¬літикани свідомо ототожнюють, підмінюють поняття націона¬лізму шовінізмом. Усі погоджуються з тим, що в процесі розвитку суспільства з давніх часів людство пережило цілу низку об’єднань: рід, плем'я, об’єднання племен і т.д. Це природні етапи формування етносу— народу. Оскільки цей процес охоплює конкретну територію, то формування етносу відбувається одночасно з утворенням дер¬жави і невіддільний від становлення і розвитку таких його рис, як мова, культура, релігія, побут,
звичаї, традиції, духовність. Складові етносу формуються протягом багатьох століть і на¬віть тисячоліть. Найбільш тривалий процес становлення влас¬тивий утворенню етнічної мови, з завершенням якої з’являється нове поняття—нація. Наприклад, завершення формування укра¬їнської мови припадає на кінець ХУІІІ-першу половину XIX ст. і пов’язане з іменами таких видатних постатей, як І. Котляревсь¬кий, Т. Шевченко та ін. Є декілька визначень такого поняття, як етнос (нація).
Автор згоден з визначенням, видатного українця С.Л. Рудницького, який приїхав в УРСР із Західної України, напри¬кінці 20-х років XX ст. був обраний академіком Української акаде¬мії наук, а у 1938 р. на Соловках помер. Він виділяє 5 рис (прикмет), які об’єднують індивідуумів в одну національну групу: 1) антро¬пологічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла),
2) самостій¬на мова (разом з літературою, наукою), 3) питомі історичні тради¬ції й стремління (на політичному, суспільному тощо полях), 4) пи-тома культура (як матеріальні, так і духовна) й по спільні куль¬турні стремління; 5) питома суцільна національна територія, на якій була, є або може бути національна держава. Дані прикмети— це основи суті самої нації.
Ними повністю володіє український народ1. У Західній Україні та на Закарпатті переписи проводилися з 70-х років XVIII ст. Ці землі належали до Австро-Угорської імперії. Там українці зазнавали майже таких самих утисків, як і в Росій¬ській імперії. Упродовж XVIII і XIX ст. на землях, де жили україн¬ці в
Європі, було досягнуто певних успіхів щодо обліку населення. На жаль, протягом першого двадцятиріччя XX ст. на більшості українських земель не проводилися переписи населення з при¬чин, про які ми вже згадували. За часи радянської влади проведено 7 переписів: у 1926,1937, 1939,1959,1970,1979,1989 рр. Слід підкреслити, що перший з них проводився за відносно сприятливих, демократичних умов, коли ще майже не було відчутно утисків «національних меншин».
Ра¬дянська влада прагнула залучити до себе місцеве населення, про¬голосивши курс на відновлення і розвиток культури всіх радян¬ських народів. В Україні це явище отримало назву «українсь¬кий ренесанс» і тривало майже до кінця 20-х років. Керівництво СРСР хотіло підкреслити, що його курс докорінно різниться від Російської імперії, яка, за висловлюванням В. Леніна, була «тюр¬мою народів». Курс на українізацію продовжувався майже сім років.
Він не нідповідав загальній політиці комуністів, що вона й підтвердила, замінивши його на «розстріл українського відродження», який набрав жорстких форм за часів сталінщини, дещо послабився за часів «відлиги», а в останні десятиліття перед розвалом СРСР то слабшав, то набував суворих форм. За ініціативи видатного істо¬рика М. Туган-Варановського в Україні було утворено демографіч¬ний інститут (з 1934 до 1938 рр.—Інститут демографії
і санітар¬ної статистики). В ньому працювала ціла плеяда демографів зі світовим ім’ям: Сергій Томілін, Юрій Корчак-Чепурківський, Ми¬хайло Птуха та інші, загалом налічувалося близько ЗО співробіт¬ників. За рівнем розвитку демографічної статистики Україна по- ’ Г’удницький Степан. Чому ми хочемо самостійної України?—Львів:
Світ, 1994.—С. 20. сідала провідне місце не лише в СРСР, а й у Європі. Тут видавала¬ся вперше у світі газета «Радянський статистик». Дещо пізніше ініціатива Української Академії була підтримана Академією Ро¬сії, і в Санкт-Петербурзі також утворили демографічний інститут. Демографічна статистика досить об’єктивно відображує демо¬графічні процеси, які відбуваюся
в державі. Тому коли в 1937 р. про¬вели другий Всесоюзний перепис населення, він наочно відобра¬зив наслідки голодомору 1932-1933, колективізації, репресивних заходів радянської влади. Підсумки перепису Сталін назвав «де¬фектними» і заборонив друкувати. Він зобов'язав відповідні ор¬гани провести наступний перепису 1939 р. Для такої оцінки не бу¬ло ніяких підстав, що підтвердили підсумки наступного перепи¬су.
За сталінською вказівкою начальника Бюро перепису населе¬ння ОА. Квіткіна було розстріляно, репресовано начальника Цен-трального управління народно-господарського обліку А. Крава- ля, начальника УНГО УРСР Асаткіна, його заступника Є. Кастеля- на—керівника Республіканського бюро перепису,
І. Вейцбліта та інших працівників, котрі брали участь у переписі. З метою прове¬дення наступного перепису РНК СРСР прийняв постанову від 28 липня 1938 р. «Про Всесоюзний перепис населення 1939 р.». Нас¬лідки його також не опублікували, в дуже скороченому обсязі вони побачили світ лише в 1991 та 1992 рр. Четвертий Всесоюзний перепис населення проводився у 1959 р. Постає просте запитання: чому його було проведено
через двад¬цять років? Адже перший Всесоюзний перепис провели через 4 ро¬ки після утворення СРСР. Така затримка була викликана насампе¬ред політичними причинами. За часів Сталіна перепис не прово¬дився свідомо, тому що він показав би, що СРСР у війні втратив значно більше населення, ніж офіційно повідомлялося, і військо¬вих зокрема. Після смерті Сталіна серед партійного апарату по¬над два роки тривала боротьба
за владу. Потрясіння у зв’язку з розвінчанням «культу особи» продовжувалося декілька років. Протягом двадцятиріччя ми не мали уявлення про кількість на¬селення в Радянському Союзі і його республіках, зокрема в Укра¬їні. Якби були дані про кількість населення безпосередньо після війни, широкій громадськості стало б відомо, що до найбільш пос- траждалих республік належали ті, які були майже повністю оку¬повані німецькими
військами: Білорусія, Україна, Молдавія та ок¬ремі області Російської Федерації, Прибалтика. На їхніх терито¬ріях були найбільше зруйновані і розграбовані промисловість, сільське господарство, наукові установи, медичні, культурні та за¬гальноосвітні заклади, технікуми та вузи. Культурне життя в них завмерло більш ніж на три роки. На цей час наша молодь припини¬ла здобуття середньої та вищої освіти.
Мешканці цих республік понесли величезні втрати населення, трудових ресурсів, загаль¬мувався розвиток освіти, науки і культури. Знання про кількість населення допомогли б краще спланувати відновлення та подаль¬ший розвиток народного господарства. Ці республіки потребува¬ли не лише матеріальної допомоги, ай допомоги трудовими ресур-сами від регіонів, які менше постраждали у Другій світовій ві¬йні. Внаслідок того, що під час війни загинуло більше чоловіків, різко погіршився
склад населення за статтю, що негативно впли¬нуло на зростання народжуваності, відновленні трудових ресур¬сів та інтелектуального потенціалу. Допомогу цим республікам надавали союзні, зокрема Росія. Але з України більше забирали: молодих—на освоєння цілинних і перелогових земель, а також науковців, організаторів виробництва, артистів тощо. За часів сталінщини до України застосовували різні форми репресій.
І навіть у період «відлиги» з неї продовжували висмок¬тувати інтелектуальний потенціал, кваліфіковані трудові ресурси. Постає запитання: чому після першого перепису населення його наслідки надрукували через два роки, а після четвертого— аж через 3-4? Невже стали гірше підраховувати? Здавалося б, наслідки перепису 1959 р. було видано за оптимальною схемою— 15 томів, за кількістю союзних
республік, і окремий том—зведе¬ний, по СРСР. Незважаючи на те, що наступні три переписи про¬водилися майже за тією самою програмою, кожен з них видава¬ли за різними схемами. Так, перепис 1970 р. проводився за 11 основними показника¬ми: стать, вік, сімейний стан, національність, рідна мова, освіта, джерела існування та ін. Наслідки перепису були надруковані у 8 томах. У кожному з них друкувалися показники по СРСР і союз¬них республіках.
У першому томі подано матеріали про кількість населення в СРСР, союзних і автономних республік, краях, облас¬тях, групування районів, сільських Рад, міських, селищних і сіль¬ських населених пунктів за кількістю населення та ін. У друго¬му томі—інформація про розподіл населення за статю, віком, кіль¬кість населення працездатного віку, кількість населення, що пе¬ребував у шлюбі та
ін. Різний підхід до публікації матеріалів пе¬реписів 1959 р. і 1970 р. має свої особливості. Так, якщо за 1959 р. ми можемо аналізувати всі матеріали по кожній окремо взятій республіці, то за 1970 р. повинні робити аналіз по республіці, ко¬ристуючись всіма томами, але це дає можливість користуватися матеріалами одного тому, зіставляючи дані за декількома пара¬метрами, за якими вони розподілені. Яскравим відображенням політики часів застою
є публікація матеріалів перепису 1979 р. Він проводився за тією самою про¬грамою, що й попередні, післявоєнні. На жаль, по республіках по¬казників наводиться значно менша кількість. Результати вміще¬но лише в одному томі «Чисельность и состав населення СССР» (1984). Частину матеріалів у 1980-1983 рр. опубліковано в жур¬налах «Вестник статистики». Останній перепис населення в СРСР проводився у 1989 р.
За його наслідками протягом 1991-1994 рр. видано декілька томів- брошур: «Население СССР» (М 1991), «Семья в СССР» (М 1991), «Возраст и состояние в браке населення СССР» (М 1991), «Уро- вень образования населення в СССР» (М 1991), «Национальньїй состав населення в СССР» (М 1991). Істотно розширили базу де¬мографічних даних «Матеріали перепису 1989 р.», видані
Мініс¬терством статистики України. Оскільки їх було видано ротаприн¬том у двох томах: «Склад населення Української РСР за статтю та віком на 12 січня 1989 р. (за даними всесоюзного перепису насе¬лення 1989 року)» і «Населення Української РСР (за даними Все¬союзного перепису населення 1989 року)», науковці не мали до них широкого доступу. Певним доповненням до характеристики населення можуть бути матеріали даних, що містилися в статис¬тичних щорічниках СРСР та
України, а також «Труд в СССР» (1968, 1988), «Женщиньї в СССР» (1989). Але їх поява пов'язана переваж¬но з діяльністю М. Хрущова та рішеннями XX з’їзду КПРС (1956). За часів радянської влади матеріали щодо республіки не мали права видавати ширше, Ніж загалом по СРСР. У лютому 1997 р. 1" 'II111 н 1111 н і у 11. і /і. і промес пі п 1999 р. гіереписнаселенняувсіх кра¬мі
і и, ній до мім належать. На жаль, з невідомих причин в Україні їм ні її шпіц їм оу/і,і реалізована. Лише постановою Кабінету рій мім п иереї им 199Н р. ІМ" 1536 прийнято рішення про и- і і і 1 м її ми перепис населення 5 грудня 2001 р. Його і було нрммнд» ми у 11 ніачений термін. З цією метою
Держкостатрозро- мні. мої м 11, широку програму аа 20 показниками: чисельність на- ИНЦеммм ції це 11 р< >ін її. 1 ч, і т.іть, пік, осніта, розподіл населен¬им і 11 а и і | к/іом Ієн у и.і 1111VI м а ін. Наслідки переписума- мн ми м ім і і ін м у І / і ома ч про і мі ом ,4)03 та 2004 рр. Вони вида¬ні м ім.рі ми . і і 11 еін і ііііиміпм і
і .пі населення, шлюбність, нмміннм мій н м і и /ііід 11 мі е меннм І ІІого м 1 ■ І ознаки та ін. 1 І н І 11" і.мім.III І і і п ері.і /III III тричмої демографіїщоріч¬ні ті * інііи і* рм і і.іі у "ІІ.И елеііпя України», розпочаті з ІЧМр І і мі н 1111 їй і. 11 ч и,типи,і робота з підготовки до друго-
і м Ні і-Н' І і « І І и 'рент у населення, який планується провес- і н у «МИ І р УКРАЇНЦІ НА ЗЕМНІЙ КУЛІ 1. Населення світу. 2. Українці у світі. 1. Учені не дійшли згоди стосовно того, де і коли мавпа перетво¬рилася на людину, тобто стала «Ьото заріепз», та чи було це взага¬лі. Вважається, що це відбулося приблизно 50 тис. років тому, а 35 тис. років тому вона вже мешкала майже
в усіх сприятливих для життя частинах світу. Інших поглядів дотримуються представ¬ники основних релігій; християни, мусульмани, буддисти тощо. Перші досить приблизні свідчення про кількість населення світу маємо з VII тисячоліття до нашої ери. На той час на земній кулі було не більше 10 млн. осіб. На початку нашої ери населення світу становило 200 250 млн. осіб, у тому числі на території коли¬шньої Росії мешкало приблизно 5 млн. осіб—2,5-2,7% світової "
їх кількості. У 1000 р. землян стало 250-300 млн. осіб, а 1500 р.— 400-500 млн. осіб. Наскільки ці дані відповідають дійсності, важ¬ко сказати з певністю. Однак незважаючи на те, що людина, осо¬бливо в давні часи, була майже повністю залежною від стихійних потрясінь, масових епідемій, воєн тощо, можна стверджувати, що загальна кількість людства зростала досить швидкими темпами. НаприкінціХУІІст.натериторії Росіїмешкали 20-25 млн. осіб, у 1800 р.—40-45 млн. осіб,
а за першим Всеросійським переписом— 128,2 млн. осіб (у сучасних межах—124,6 млн. осіб). У таблиці 1 наведено кількість населення світу у ХУІІІ-ХХ ст а також його поділ за регіонами. Перш ніж перейти до аналізу наведених даних, слід розгляну¬ти, які причини, крім природних, впливають на зміни загальної кількості людства та розташування його у регіонах. Сюди нале¬жать: —світові та регіональні війни; —голод, який охоплював країни
і навіть цілі регіони; —епідемії, пандемії; —низький рівень медичного обслуговування населення; —соціально-економічні та політичні умови життя; —зміни кордонів; —рівень загальної культури; —релігія; —екологія, у тому числі екологічні катастрофи та ін. Навіть сьогодні, на початку XXI ст. важке економічне стано¬вище у регіонах та країнах, як правило, є наслідком багатоліт¬нього колоніального та напівколоніального минулого, низької ефективної соціально-
економічної й екологічної системи, а не наслідком зростання кількості населення. У досліджуваний нами період історія знає випадки, коли в де¬яких країнах і регіонах складалися такі умови, що зростання кількості населення не сприяло розвитку суспільства. У цих краї¬нах застосовувалися заходи, спрямовані на гальмування приро¬сту населення (йдеться про країни Африки, Азії, Індію та Китай). Також були випадки, коли нестача населення гальмувала розви¬ток країн.
Це стосується європейських країн після Першої і особ¬ливо Другої світових воєн (Чехо-Словаччина, Франція), у яких вживали заходів щодо збільшення кількості населення. Сюди на¬лежать і країни, які тимчасово були окуповані німецько-фашист-ськими загарбниками, у тому числі Білорусь, Україна, Молдова, області Російської Федерації (див. таблицю 1). Але навіть у найскладніші часи досліджуваного періоду за-гальна кількість населення світу безперервно
зростала. З 1750 р. до 1800 р. населення світу збільшилося з 728 млн осіб до 952 млн— на 224 млн. (+30,8%). За наступні 50 років воно зросло ще на 295 млн. осіб (+31%). Збільшилася загальна кількість населення усіх частин світу. З огляду на те, що темпи зростання кількості населення різних частин світу за цей час були відмінні, змінилася питома вага їх населення у людності світу.
Зросла питома вага населення Європи, але найбільше—Америки (відповідно на 0,4% і 2%), натомість частка Азії та Африки знизилася на 1,7% і 0,7%. Такі зрушення стали наслідком низького економічного рівня та розвитку медицини. На це також впливали епідемії, голод та міс¬цеві війни. Відносно значне зростання населення Америки мож¬ на пояснити швидкими темпами розвитку економіки (особливо
США), а також міграцією на ці землі населення Європи та Африки, Зазначені тенденції першої половини XIX ст. щодо зміни чисель¬ності населення світу і його частин мали місце і в другій полови¬ні XIX ст. На мою думку, причини були ті ж самі, що і в поперед¬ній період. Загальна кількість населення світу зросла на 409 млн. осіб (на 32,8%).
Світові темпи зростання населення збільшили на¬селення Європи на 145 млн. осіб (на 51,8%), Америки—на 80 млн. осіб (на 123,1%). Досить повільно зростала кількість населення Азії—на 160 млн. осіб (на 20,3%) і Африки—на 20 млн. осіб (18,2%). За 1900-1950 рр. населення земної кулі збільшилося ще на 865 млн. осіб (на 52,2%). Як і раніше, продовжувала зростати кіль¬кість населення всіх частин світу.
На відміну від попереднього періоду, середньорічні темпи зростання продовжувалися: в Аме¬риці—на 194 млн. осіб (133,8%), в Африці—вперше за сто п’ятде¬сят років—на 91 млн. осіб (70%). Вперше за згаданий період населення Європи зросло на 122 млн. осіб (28,7%). На темпи зростання кількості населення окремих частин світу вплинули Перша і Друга світові війни, від яких най¬більше постраждала
Європа. Війни також вплинули на населен¬ня Азії. Якщо за роки Першої світової війни загинуло понад 10 млн. осіб, то за роки Другої—понад 60 млн. осіб (якщо ж ми станемо свідками Третьої, то її наслідки важко передбачити—це може бути світова катастрофа). Протягом цього періоду особливо швидкими темпами зростала кількість населення
Америки, ос¬кільки воно брало найменшу участь у війнах. За роки Другої світової війни на території США було скинуто лише одну бомбу на штат Орегон, від якої внаслідок паніки загинуло 6 осіб. В США у боях Другої війни загинуло понад 400 тис. осіб, тоді як в Украї¬ні—8,5 млн. осіб, в СРСР—понад 27 млн. осіб.
За роки війни еконо¬міка США продовжувала розвиватися, розширюючи ринки збуту своїх товарів, збільшуючи свій економічний і політичний вплив на всі країни світу. Ідеологію ставлення правлячих кіл до Другої сві¬тової війни чітко висловив на її початку тодішній віце-президент США (і її майбутній президент) Гаррі Трумен: «Якщо буде перема¬гати Німеччина, то ми допоможемо
Росії, якщо буде перемагати Росія, ми допоможемо Німеччині, і хай вони нищать одна одну». У другій половині XX ст. продовжувала зростати загальна кіль¬кість населення світу. Особливість цього періоду полягає в тому, що в ці часи не було таких потрясінь, як світові війни. Завершував¬ся процес розвалу колоніальної системи імперіалізму. На земній кулі досить успішно розвивалися колишні колонії
і напівколонії. Організація Об’єднаних Націй прагнула організувати допомогу в розвитку країнам, раніше залежним від розвинених держав, а також у боротьбі з голодом, спалахами епідемій тощо. У ці часи простежуємо і нові явища. Нечуваних розмірів досягли темпи зрос¬тання населення світу. Його кількість збільшилася з 2521 млн. осіб до 6055 млн. осіб, тобто на 3534 млн. осіб. Вперше за такий пе¬ріод воно зросло більш ніж удвічі.
Характерною особливістю цього періоду є сповільнення зрос¬тання кількості населення Європи—на 182 млн. осіб (на 33,3%). Більше того, уряди деяких країн (зокрема Франції, Чехословач- чини) вживають заходів для стимулювання народжуваності. На жаль, розпочалося скорочення населення і в Україні. З 1992 р. до 2001 р. кількість населення країни скоротилася з 52,2 млн. осіб до 48,5 млн. осіб, тобто
на 3,7 млн. осіб (7,1%). Оскільки в нашій кра¬їні не було вжито рішучих заходів щодо подолання цього нега¬тивного явища, воно продовжилося і в наступні роки. Наприкін¬ці 2009 р. в Україні вже мешкало менше ніж 46 млн осіб. На відміну від Європи, продовжувала зростати кількість населення Азії—на 2281 млн. осіб (162,6%), Африки—на 563 млн. осіб (254,8%) й
Америки—на 490 млн. осіб (144,5%). Швидкі темпи природного зростання населення в Індії і Китаї змусили уряди цих країн вжи¬вати заходів щодо обмеження народжуваності, однак вони не да¬ли істотних результатів. Тому на сьогодні кількість населення Китаю сягає 1 300 млн. осіб, Індії—понад 1 млрд. осіб, а разом во¬ни становлять майже 35,4% населення світу. Швидке зростання кількості населення у згаданих трьох части¬нах світу спричинило
істотні зміни у співвідношенні його роз¬ташування на земній кулі. Питома вага населення Європи за п’ят¬десят років у світі знизилася на 9,7% і становила лише 12%. За рахунок цього частка населення Азії зросла на 5,2% (до 60,8%), Африки—на 4,2% (до 12,9%), Америки—лише на 0,4% (до 13,8%). Слід звернути увагу на той факт, що причини виникнення двох світових
воєн у XX ст. були значною мірою схожі. Головна з них— зростання економічного потенціалу країн—ініціаторів воєн. Во¬ни вважали, що поділ світу на сфери впливу між країнами не від¬повідає на той час їхньому економічному потенціалу і прагнули перерозподілити вже поділений світ на сфери економічного і полі¬тичного впливу. Ініціатор Другої світової війни Гітлер прямо за¬являв, що причиною йогоагресивнихнамірів
є нестачажиттєвого простору для населення Німеччини. Майже аналогічне питання порушували деякі керівні кола Японії. Різні тенденції простежу¬ємо протягом XX ст. Якщо у першій його половині має місце продов¬ження зниження кількості населення Європи та Азії і зростання населення Африки і особливо
Америки, то у другій половині зни¬ження частки населення Європи набуває катастрофічного розвит¬ку—воно становить лише 12% (>9,7%), і це лише за п'ятдесят ро¬ків, уповільнюються також темпи зростання населення Амери¬ки—13,8% (+04), а Азії та Африки, навпаки, пришвидшуються (як¬що у 1950 р. на них припадало 63,6%, то у 2000 р.—73,7%). На початку другої половини XX ст. питання про перерозподіл між країнами територій
на порядок денний поставило керівни¬цтво Китаю. Воно запропонувало Радянському Союзу віддати в оренду на п’ятдесят років частину Сибіру, яка не освоєна. Адже в Китаї через швидкі темпи зростання населення відчувається гострий попит на землю. Розглянуте нами питання про зміни кількості населення сві¬ту і розташування його на земній кулі протягом останнього двохсотліття дає підстави для виявлення окремих
тенденцій, закономірностей, гіпотез і рекомендацій. Загальною закономір¬ністю у змінах кількості населення світу є безперервне зростан¬ня цього показника. Оскільки вплив згаданих факторів у різних частинах світу був не однаковий, то й темпи збільшення кількос¬ті населення маємо різні. За перші сто років (1800-1900 рр.) простежується зростання не лише абсолютної кількості насе¬лення
Європи, а й його питомої ваги—з 22,1% до 25,6%, це та¬кож стосується й Америки—з 3,2% до 8,8%. За цей період від¬носно повільне зростання кількості населення Азії та Африки відобразилося на зменшенні його питомої ваги у світі—з 74,5% до 65,2%. СЦ У другій половині XX ст. ці тенденції все більше входять у про¬тиріччя з процесами глобалізації, коли міцніють зв’язки еконо¬міки країн незалежно від
їх геополітичного становища. Наслід¬ком цього є поява і подальший розвиток транснаціональних кор¬порацій, котрі ламають державні кордони, все більше здійсню¬ють вплив на економіку і політику держав світу. Наукові кола світу неодностайні у питанні про те, як повинно реагувати людство на подальше зростання населення світу. За останні дванадцять років населення світу збільшилося на 1 млрд. осіб.
За прогнозами, позначки 10 млрд. осіб воно досягне у 2050 р. Одні вчені вважають, що проблема кількості населення світу має стабілізуватися на позначці 10-12 млрд. осіб, адже більше земля просто не витримає, інші і нині твердять, що можливості нашого світу значно більші. Так, британський фізик Джон Фремлін ствер¬джує, що земля витримає значно більшу кількість населення. Американське бюро перепису населення стверджує, що тем-пи зростання кількості населення світу сповільнилися.
1 цьому є підтвердження. Справді, протягом останніх сорока років насе¬лення світу зростає повільніше. Якщо у 1990 р. кожна жінка на¬роджувала 3,3 дитини, то у 2002 р.—2,6, а у 2005 р.—менше 2 ді¬тей. Так, за останні роки загальний щорічний приріст населення становить 75 млн. осіб, а до цього він дорівнював понад 80 млн. осіб. Однак у країнах Європи простежується тенденція до скоро¬чення кількості населення. Сюди належить і Україна. Важливою проблемою є ситуація у світі зі складом населення за статтю.
Якщо на 100 дівчаток народжується 103-105 хлопчиків, то зага¬лом у світі хлопчиків на 70-80 млн. більше. Але в окремих краї¬нах з різних причин простежується значне перевищення пито¬мої ваги жінок над чоловіками. За прогнозами, у Китаї в 2030 р. на 100 жінок припадатиме 117 чоловіків, тобто близько 85 млн. китайців не зможуть знайти собі дружин. Різні темпи змін кіль¬кості населення світу на окремих континентах, в країнах пря¬мо стосуються таких проблем, як релігія, раси, культура, духов¬ність.
Ними вже сьогодні мають займатися ООН, міжнародні ор¬ганізації, уряди країн тощо. На сьогодні найбільш населеними є такі країни: Китай — 1,3 млрд. осіб, Індія—1,1 млрд. осіб, США—297 млн. осіб, Індоне¬ зія—181 млн. осіб, Бангладеш—144 млн. осіб, Росія—142 млн. осіб, Нігерія—138 млн. осіб та ін. В Україні сьогодні проживає менше ніж 46 млн. осіб.
2.3 поступовим розвитком людства розширюються зв’язки на¬селення, іцо мешкає у різних частинах світу. Відбувається про¬цес глобалізації життя на Землі. Одним із наслідків цього процесу є рух народів по земній кулі. Сьогодні можна зустріти представ¬ників різних народів, етносів далеко за межами їхніх одвічних земель. До таких народів-мандрівників належать вірмени,
євреї, цигани, українці та ін. Чому ж так сталося? Чому до них належать і українці? Адже загальновідомо, що наші землі—чи не най-більш родючі у світі: на них припадає 30-40% чорнозему. Вони багаті на корисні копалини, мають сприятливі кліматичні умови для тривалого життя населення. Сьогодні наука не визначила час, коли наші пращури розпоча¬ли залишати свої землі. Одні з них виїздили і поверталися додо¬му,
інші залишалися на чужині назавжди, і тоді часто асимілю¬валися з місцевим населенням, втрачали національну свідомість, відмовлялися від свого походження. Частина емігрантів, перебу¬ваючи серед інших народів, намагалася зберегти свою рідну мо¬ву, культуру, побут, звичаї, традиції, духовність тощо. Мешкаючи в інших країнах, вони створювали діаспори, національні товари¬ства, котрі розгортали значну роботу зі збереження й подальшо¬го розвитку української національної культури.
Українська діаспора у декількох країнах посідає чільне місце в суспільно-політичному, економічному і культурному житті їх на¬родів. Вони є активними учасниками наукового і культурного життя в місцях свого поселення (див. таблицю 2). Українці орга¬нізовують у школах і поза ними викладання української мови для своїх дітей, заохочують розвиток українознавства, організо¬вують видання рідною мовою газет, журналів, наукових праць, художньої
літератури. Емігранти з України беруть участь у на¬укових дослідженнях історії нашого народу, зберігають звичаї, традиції тощо. їхні наукові розробки настільки вагомі, що без нихнеможл иво уявити собі висвітлення історіїукраїнського етно¬су. У своїх працях українці прагнуть об’єктивно висвітлити істо¬ричні процеси, котрі відбувалися на наших землях навіть у страш¬ні часи сталінщини.
Сьогодні перед наукою постало питання: кого з мешканців за¬кордоння вважати українцями? Одні переконані, що до них нале¬жать ті, хто емігрував з наших земель, та їхні нащадки, інші— емігранти та їхні діти, котрі підтримують зв'язки з родичами, знайомими з України, знають рідну мову, прагнуть зберегти укра¬їнський побут, звичаї, традиції. Автор поділяє погляди останніх. Тому в лекціях він користується матеріалами досліджень відо¬мого українського
вченого, член-кореспондента НАН України В. Наулка. З питанням про те, кого вважати українцями, тісно пов’язане питання еміграції представників нашого етносу. До певної міри початком примусового політичного виселен-ня з України можна вважати заслання до Сибіру гетьмана Ліво¬бережної України Дем’яна Многогрішного у 1672 р. Також можна віднести до початків еміграції переселення на землі
Бессарабії декількох тисяч козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою після поразки у битві під Полтавою 1709 р. Протягом перших двадцяти років XX ст. людство відчуло на собі сумні потрясіння Першої світової війни, внаслідок якої заги¬нуло понад 10 млн. осіб і 20 млн. отримали травми та поранення. Оскільки основні бойові дії відбувалися на
європейському конти¬ненті, то всі ці тяжкі події найбільше відчуло населення Європи, в тому числі й українці. їх завойовували спочатку держави Антан¬ти, потім німецькі та австро-угорські війська. Хоча в 1910-1917 рр. загальна кількість українців світу зросла до 35,5 млн. осіб, їх частка в Україні продовжувала зменшуватися—до 27,1 млн. осіб (76,1%).
Те саме простежувалось і в зарубіжній Європі. При зростанні кількості населення там до 1021,2 тис. питома вага ук¬раїнців зменшилася до 2,9%. Одночасно зростає їх кількість і час¬тка на території майбутнього СРСР—відповідно до 7,1 млн. осіб (19,9%), а також в Америці—до 380 тис. осіб (1,1%), тобто більш ніж удвічі. Якщо проаналізувати проміжок часу між 1917 і 1939 рр. (до початку
Другої світової війни), то побачимо, що загальна кіль¬кість українців у світі практично не змінилася—35,5 млн. осіб і 35,6 млн. осіб, причому до 1931 р. вона зросла до 37,2 млн. осіб, однак за наступні роки зменшилася на 1,6 млн осіб, причому зменшення загальної кількості українців відбулося виключно за рахунок СРСР, На початку Другої світової війни українців у світі стало 35,6 млн. осіб. Тяжкі умови життя в СРСР (колективізація, репресії, депортація до
Сибіру, голод 1921-1923 рр голодомор 1932-1933 рр.) призвели до скорочення чисельності і питомої ва¬ги українців в СРСР (без УРСР) з 8,3 млн. осіб (22,4%) до 4,5 млн. осіб (12,7%). Однак кількість і питома вага їх в УРСР зросла від¬повідно до 29,6 млн. осіб (83,6%). Таке зростання пояснюється тим, що до УРСР почали приєднуватися західноукраїнські землі з переважно українським населенням. Між двома світовими вій-нами значною мірою активізувалася еміграція з наших
земель, внаслідок якої кількість вихідців з України зросла в Америці до 609 тис. осіб (1,7%). У наступні двадцять років на кількість українців світу, як і на всю його людність, істотно вплинула Друга світова війна, вна¬слідок якої загинуло понад 60 млн. осіб, у тому числі з України майже 8,5 млн. осіб (20% її передвоєнного населення). На жаль, з вини Радянського
Союзу ми не маємо даних за чотирнадцять післявоєнних років, оскільки перший післявоєнний перепис на¬селення в СРСР проводився лише в 1959 р. Кількість українців світу у 1959 р. зросла до 38,6 млн у тому числі в УРСР до 32,2 млн, (83,3%). Це зростання цілком пов’язане із входженням до УРСР майже всіх одвічних українських земель. Поряд із величезними втратами населення України під час війни, з неї було примусово вивезено (переважно
до Німеччини) майже 2 млн. осіб, евакуйо¬вано до Сибіру і Середньої Азії понад 3 млн. осіб. Не всі вони повер¬нулися в Україну. Слід також звернути увагу, що після війни бу¬ло утворено незалежну державу Ізраїль, і частина єврейського населення прагнула переїхати туди, але радянська влада їх не пускала. В СРСР їх стало 5,1 млн. (13,1%), а в
Америці (внаслі¬док еміграції) —1,1 млн. (2,7%). Упродовж наступного тридцятиріччя у світі не відбувало¬ся таких масштабних трагедійних подій, як світові війни, що істотно позначилося на зростанні кількості українців, У 1989 р. у світі їх налічувалося 46,^. млн. Це були останні часи пере¬бування УРСР у складі Радянського Союзу. На жаль, і в ці часи на наших землях відбулася трагедійна по¬дія світового
масштабу—вибух на Чорнобильській атомній елек¬тростанції, який пролунав 26 квітня 1986 р. Чорнобильська тра¬гедія відобразилася на здоров’ї нашого населення, призвела до скорочення народжуваності, а згодом і збільшення еміграції з України. У 1989 р. кількість українців в УРСР зросла до 37,4 млн. осіб при зменшенні їх питомої ваги у світі до 81,1% (на 1,7%). В СРСР їх стало 6,8 млн. осіб (14,7%), в зарубіжній
Європі їх кіль¬кість зросла до 500 тис. (1,1%), питома вага дещо стабілізувала¬ся. Продовжувала зростати чисельність і питома вага українців в Америці—до 1,4 млн. осіб (3,1%) і навіть в Австралії-—до 25 тис. осіб. Розглянуті аспекти розселення українського етносу у світі про¬тягом ХУНІ-ХХ ст, дають підстави до деяких узагальнень і виснов¬ків.
У цей період український народ більшість часу не мав своєї дер¬жави. Для нього склалися досить важкі матеріальні й духовні умо¬ви життя. Український етнос змушений був також рятуватися від політичних переслідувань. Тому багато його представників зали¬шали свої рідні землі і переселялася до інших частин світу, става¬ли громадянами
інших держав. Частина емігрантів зберігали свою мову, культуру, побут, звичаї, традиції, підтримували зв'язки зі сво¬їми рідними, друзями, знайомими, інші поступово втрачали скла¬дові української ідентичності і навіть зрікалися української при¬належності. Це особливо стосується тих, хто народився на чужині, тобто не знав і не знає своєї рідної землі. Величезну негативну роль в цьому відіграли
імперські держа¬ви Росія та Австро-Угорщина, під владою яких багато років пере¬бували українські землі, а з 20-х років XX ст.—СРСР. Підтверджен¬ням цього стала тенденція до зменшення питомої ваги українців на рідних землях і зростанням їхньої частки в інших частинах і державах світу протягом ХУІІІ-ХХ ст. На жаль, через відсутність матеріалів щодо СРСР і України, яка входила до його складу, неможливо простежити зміни піс-ля
Другої світової війни. Тому ми змушені аналізувати наслідки змін через ціле двадцятиріччя. УКРАЇНЦІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ імперій (XVIII—XIX століття) 1. Український етнос на рідних землях під владою Росії. 2. Українці на інших землях Росії. 3. Українці під владою Австро-Угорщини. 1. До початку розглядуваного в лекціях періоду українці втра¬чали свою державність
ще у XIV ст підпавши під владу Великого князівства Литовського, згодом Польщі, Речі Посполитої. Наслід¬ком визвольної війни під проводом Б. Хмельницького стало її від¬родження, відновлене Зборівським договором 1649 р закріпле¬ним Переяславським договором та Березневими статтями 1654р. Другий період нашої державності продовжувався до 1764 р. (зі збе¬реженням
невеличкого її осередку до 1775 р.) і закінчився руйну¬ванням Запорозької Січі. Отже, весь розглядуваний у цій главі пе¬ріод характеризувався умовами, коли народ не мав своєї держав-ності, що загалом відчутно позначилося на його житті. Прагнучи розширити свої земельні простори, московське цар¬ство, згодом імперія, намагалися різними засобами закріпити свою владу на захоплених територіях.
Для цього застосовували¬ся різні засоби: —влада на цих територіях формувалася переважно з пред-ставників титульного народу, який отримував при цьому мате¬ріальні пільги; —до адміністративного апарату залучалися представники міс¬цевого населення, їх економічно заохочували посадовими окла¬дами, наділяли землею, тимчасово звільняли від податків, війсь¬кової служби та надавали інші матеріальні пільги; —поділивши населення на престижне (титульний народ) та на так звані «національні
меншини», влада надавала перевагу пред¬ставникам титульного етносу; —різними формами утисків представників «нацменшин» зму¬шували відмовлятися від свого національного походження, в гра- фі «національність» записувати себг до титульної нації, у дано¬му випадку росіян. Застосовуючи різні заходи, держава спонукала місцеве насе¬лення відмовлятися від рідної мови, культури, звичаїв, традицій, тобто від основ духовності, а це мало
істотний вплив на чисель¬ність, національний склад нашого народу. Життя населення українських земель за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства проходило в умовах, коли на¬шими сусідами були такі потужні європейські держави, як Поль¬ща, Молдова, Угорщина, Австрія. На півночі завершувався процес формування
Московського князівства, його утворенню та зміц¬ненню значною мірою сприяли географічне розташування на пе¬рехресті торговельних шляхів, сприятливі умови для економіч¬ного розвитку. Внаслідок переможної війни над Наполеоном І у 1812 р. до Росії відійшла Бессарабія, а в Хотинському та Акерман- ському її повітах серед населення велику частку становили укра¬їнці.
За рішеннями Віденського конгресу 1815 р. до Росії було при¬єднано велику частину Варшавського герцогства. Так було май¬же завершено утворення найбільшої європейської територіаль¬ної континентальної імперії—Росії. Це сприяло продовженню її активної загарбницької політики. Слід відзначити роль її енер¬гійних правителів ХІУ-першої половини
XVIII ст. На початку XIV ст. невеличке Московське князівство займало лише частину великого Володимиро-Суздальського князівства і дорівнювало лише 3-4 районам сучасної України, а наприкінці цього століття внаслідок територіальних захоплень воно вже володіло терито¬рією, яка приблизно у чотири рази перевищувала його початко¬ву територію. Протягом XVI—XVIII ст. Московське царство приєднало до себе всю північ
європейської сучасної території Росії, Казанське та Астраханське ханство, Башкирію, Південно-Західне Заволжя, За¬хідний і Східний Сибір, землі тунгусів, якутів, бурятів та інших народів цього краю, а також весь Далекий Схід (крім Помор’я), Камчатку та Сахалін. У другій половині XVII—XVIII ст.
Москва ак¬тивізує свою загарбницьку політику щодо українських земель, Приазов’я, Північного Чорномор’я. Внаслідок переможної війни зі Швецією 22 жовтня 1721 р. за Ніштадським миром Росія приєд¬нала до себе Естляндію, Ліфляндію та частину узбережжя Фінсь¬кої затоки. Наприкінці XVIII ст внаслідок трьох поділів Речі Пос¬политої (1772,1793,
і 1795 рр.), до Росії відійшли українські зем¬лі Волинь, Полісся, Східне Поділля та Крим, частина земель Біло-русі1. Отже, на початку XVIII ст. з усіх етнічних українських земель, захоплених Росією, основна частина українців належала до трьох регіонів: Лівобережної України (Лівобережжя), Правобережної
України (Правобережжя) та Новоросії (зміни в чисельності та на¬ціональному складі населення цих земель див. у таблицях 3-5). У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешка¬ло майже 5740 тис. українців, у тому числі в Росії—4449,8 тис. (77,6%), Австро-Угорщині—1290 тис. (22,4%). Наприкінці XVIII ст. (1795 р.) в обох імперіях мешкало 10440 тис. осіб.
З них у Росії— 8163,7 тис. осіб (78,2%), Австро-Угорщині—2276,4 тис. осіб (21,8%). Ще через сто років (1897-1900 рр.) їх загальна кількість зрос¬ла до 26195,5 тис у тому числі в Росії—до 22380 тис. осіб (85,5%), Австро-Угорщині—до 3814,9 тис. осіб (14,5%) (див. таблиці 3, 4), Наведені дані свідчать, що понад три чверті українців, які жили на рідних землях, підкорила Росія, причому їх частка поступо¬во зростала. Отже, протягом майже двохсотріччя, незважаю¬чи на відсутність
української держави і тяжке життя в умовах соціально-економічного гноблення, до якого ще додавалося по¬літичне, релігійне, національне, а також на русифікацію україн¬ського етносу, наш народ зростав відносно швидкими темпами. Перш ніж почати розгляд змін чисельності в національному складі населення на одвічних українських землях, слід проаналі¬зувати становище, в якому воно опинилося протягом цього двохсотліття, зокрема: 1 Рудницький Степан. Чому ми хочемо самостійної
України?—Львів: Світ, 1994.—• С. 137-138, 153. Росія ЯК ДЕРЖАВА НЕ ДУЖЕ СТАРА. ВОНА РОЗШИРЮЄ СВОЇ ПРОСТОРИ, ЗАХОПЛЮЮЧИ ЗЕМЛІ інших народів: у 1554 р.—Казань, Астрахань, у 1578-1582 рр.—Сибір, у 1654 р.—Україну і східну частину Білорусі, за умовами Андрусівського миру (1667 р.),
Ніштадського миру (1721 р.)—переважну частину балтійських країн, внаслідок поділів Речі Посполитої (1772, 1793,1795 рр.)—Литву і Білорусь, 1782 р.—Правобережну Україну, значну частину Польщі, Крим, 1795 р.—Курляндію, 1795 р.—Фінляндію, 1856 р.—Кавказ, 1787 р.—Бессарабію і частину Вірменії. $ —поділ населення на титульний етнос та
інші народи («на цменшини»); —політику пільг для росіян; —русифікацію місцевого населення або його денаціоналізацію; —переселенську політику за принципом маятника: українців— за межі своїх земель, представників інших народів, насамперед росіян,—на їхні; —інші фактори. Імперська політика була спрямована на посилення влади ім-перій та послаблення ролі місцевого населення в суспільно-по-літичному, науковому, соціально-економічному,
культурному та духовному житті національних регіонів. Лівобережна Україна. До неї належали три губернії: Чернігівсь-ка, Полтавська та Харківська. За першою ревізією 1719 р. тут меш¬кало 1755,4 тис. українців (95,3% всього населення), а також 40 тис. росіян (2,2%). Наприкінці XVIII ст. (1795р.) кількість укра¬їнців зросла до 3121,6 тис. осіб, а росіян—до 175 тис.
осіб. Оскіль¬ки за темпами зростання росіяни значно переважали українців, то за цей період їхня частка в складі місцевого населення зросла більш ніж удвічі (до 5,2%), відповідно, питома вага українців зменшилася (до 93,1%). У наступному столітті тенденції щодо кількості населення і національного складу Лівобережжя не змінилися. Це наочно під¬твердив перший Всеросійський перепис населення 1897 р. За йо- годаниминаЛівобережжікількістьукраїнцівз росладо6118,7тис.
осіб, тобто на 1713,6 тис. (на 38,9%), а росіян—до 1010 тис. осіб, тобто на 835 тис. осіб (на 477,1%). Протягом століття питома ва¬га українців серед місцевого населення знизилася до 80,% (на 12,8%), а росіян за їхній рахунок зросла до 13,3% (на 8,1%). Отже, в XIX ст. темпи русифікації місцевого населення були значно швидші, ніж у попередній період. Збільшення кількості російсь¬кого населення відбувалося не лише за рахунок природного при¬росту росіян
і їх переселення з російських земель, а й за рахунок вимушеного зречення українців свого походження і переходу їх до росіян. Для підтвердження цього слід згадати такі русифіка¬торські акти, як Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1875 р. А ще раніше, у 1719 р згоріла типографія Печерської Лав¬ри. У 1718 створено Типографську комісію, яка була першою дер-жавною цензурою на друк, введеною
Московською державою, ще до проголошення Російської імперії. Особливість життя населення цього регіону, у порівнянні з ін¬шими, полягало в тому, що він увійшов до складу Московщини у 1654 р„, тобто протягом усього розглядуваного періоду і майже півстоліття до того він перебував під владою
Москви, а тому ве¬ликодержавницька політика тут була найбільш відчутною. Правобережна Україна. До неї належали Київська, Волинська та Подільська губернії. На склад населення цього регіону впли-вало те, що значна його частина у порівнянні з Лівобережжям увійшла до складу царату значно пізніше—внаслідок другого та третього поділу Речі Посполитої (1793 і 1795 рр.). На початку XVIII ст. тут також, як
і на Лівобережжі, більшість населення ста¬новили українці —2138 тис, осіб (86%), другими були поляки, а росіян майже не було. Наприкінці XVIII ст. (1795р.) приєднані до Росії українські землі, які були у її складі не більше двох років. За цей період кількість українців у складі населення тут теж, як і на Лівобережжі, зросла до 3006 тис. осіб. Але, на противагу
Ліво¬бережжю, їх частка навіть зросла—до 87,9%. За цей час зросла кількість і питома вага росіян—до 4 тис. осіб, вони вже станови¬ли серед населення 0,1%, Вперше поява тут росіян, хоча і незнач¬на, відбулася внаслідок витіснення поляків, за їхній рахунок зрос¬ла і питома вага українців. Протягом наступного століття актив¬на русифікаторська політика Російської імперії щодо місцевого населення проявилася в тому, що тут простежується така ж
сама тенденція, як і на Лівобережжі: також зростає кількість україн¬ців (до 7357,5 тис. осіб) і знижується їхня питома вага (до 76,9%). Внаслідок того, що переселення на цю землю росіян відбувало¬ся швидшими темпами, ніж на Лівобережжі, і досягло 413 тис. осіб (зросло більш ніж у сто разів), їхня питома вага тут досяг¬ла 4,3%. Новоросія, До неї належали Катеринославська, Херсонська, Таврійська та Бессарабська губернії
і Донська область. На від-міну від Лівобережжя і Правобережжя, частина земель Новоро- сії формувалася з південно-східних слов’янських племен україн¬ського етносу, який мав пебні особливості. Частина цих терито¬рій була заселена іншими народами, і процес їх освоєння україн¬цями відбувався пізніше. На початок розглядуваного періоду цей регіон відзначався більшою національною строкатістю.
Значну роль в освоєнні його території відігравало запорозьке козацтво. Це особливо стосується часів освоєння ГІриазов’я наприкінці XVII ст. і Північного Причорномор'я в останній чверті XVIII ст. Од¬ному з видатних козацьких полковників Антону Головатому за героїзм в оволодінні фортецями
Хаджибей (Одеса) та Ізмаїл було присвоєно російське дворянство та нагороджено Орденом Росії. Наведені події мали відчутний вплив на національний склад Новоросії, яка була, у порівнянні з Лівобережжям і Правобереж¬жям, значно менш заселеною. Тут у 1719 р. росіян було більше, ніж українців—відповідно 27 тис. осіб (6,7%) і 7,5 тис. осіб (1,6%), а разом вони становили незначну частку місцевого населення.
Внаслідок захоплення цих земель Російською імперією у XVIII ст залучення до цієї кампанії запорозького козацтва тут швидки¬ми темпами зростала кількість українського населення. Напри¬кінці XVIII ст. їх стало вже 848,3 тис. осіб (52,5%), тоді як росіян— 308 тис. осіб( 19,1%). Таких швидких темпів зростання українців за восьмидесятирічний період і навіть наступне століття не знає жоден з регіонів.
Більше того, наприкінці XVIII ст. українці стали тут не лише найбільшою етнічною групою, а й абсолютною біль¬шістю місцевого населення. Прагнення Росії закріпитися на чорноморському узбережжі спонукало імперію у XIX столітті вжити заходів щодо переселен¬ня у цей регіон значної частини населення з України та Росії. Тому протягом XIX ст. на території Новоросії, у порівнянні з по¬передніми двома регіонами, значно швидше зросла кількість як росіян, так
і українців. Наприкінці століття їх кількість, відповід¬но, збільшилася до 3213 тис. осіб і 4628 тис. осіб (29,8% і 42,9%). Слід підкреслити, що значною мірою на зменшення питомої ваги українців у Новоросії впливала активна русифікаторська полі-тика щодо українців, які переселялися з одвічних українських земель. 36 протягом усього періоду існування Російської імперії, а згодом СРСР. Постає закономірне питання: які ж причини змушували наших пращурів залишати
наші землі? Невже тому, що ці землі раніше вже були освоєні представниками інших народів? Є дві основні групи причин, які спонукали українців залишати рідні землі: незадоволення життям на них, а також примусове переселення їх на інші землі. До першої групи причин належать: —малоземелля родин, яке поширюється з поступовим зрос-танням кількості населення; —промисловий переворот, впровадження парового двигуна, які підвищують продуктивність
праці у сільському господарст¬ві (воно все менше потребує робочих рук для обслуговування, починається аграрне перенаселення); —політичні переслідування, терор; —релігійні переслідування: —національні утиски; —епідемії; —стихійні лиха тощо; —голод; —матеріальне заохочення до переїзду. Примусове переселення проводилося через рішення судів, на¬сильницьке виселення тощо. Росія, як і інші загарбницькі держави-імперії, не мала достат¬ньої кількості населення, щоб освоювати
захоплені землі й утри¬мувати в покорі місцеве населення, яке у своїй кількості значно перевищувало росіян. Тому важливим напрямом загарбницької політики було матеріальне заохочення представників інших на¬родів до переїзду зі своїх одвічних земель. Панівна держава та¬ким чином не лише примушувала переселенців служити інтере¬сам імперії, а й послаблювала людський потенціал народів, котрі жили на своїх землях.
Одночасно держава прагнула поставити на службу собі інтелектуальний потенціал пригноблених наро¬дів, примушуючи його духовну, наукову еліту переселятися на землі титульної нації, переважно до своїх культурних центрів. Одним із таких народів були українці. Причому простежуєть¬ся певна тенденція, яка переростає у закономірність: чим більші території захоплює Росія, тим у більших масштабах вона викорис¬товує наш етнос, його еліту.
Ця політика розпочалася з часів Пере¬яславської ради, Березневих статей. На початку XVIII ст. українці вже були розселені по значній території Російської імперії (див. таблицю 4). На той час багато з'країнців мешкало в Центрально- Землеробському районі—262,2 тис. осіб (8,5% від загальної кіль¬кості місцевого населення), Білорусі та Литві—181 тис. осіб (4,9%), Царстві Польському—105 тис. осіб (5,7%).
Серед корінного насе¬лення вони становили досить невелику частку. На інших терито¬ріях їх не було з різних причин, зокрема тому, що вони не були на той час захоплені. За наступні майже вісімдесят років географія розселення українців, зокрема по території Росії, розширилася. У 1795 р. їх вже можна зустріти у Нижньому Поволжі—70,8 тис. осіб (5,3%), Південному
Приураллі—2,8 тис. осіб (0,5%), Північному Кавка¬зі—38,5 тис. осіб (2,4%). На цих нових для українців землях вони також становили незначний відсоток серед місцевого населення. Зростає не лише абсолютна їхня кількість, а й частка серед місце¬вого населення на більшості раніше освоєних територіях. Особли¬во зростає кількість українців у Центрально-Землеробському районі, де їх стало 698,3 тис. осіб, тобто в 2,7 разів більше.
За цей невеличкий проміжокчасу загальна кількість українців на росій¬ських землях зросла з 548,9 тис. осіб до 1187,8 тис. осіб, тобто май¬же удвічі. Це той людський потенціал, який міг би примножува¬ти могутність нашого народу на рідній землі. Протягом XIX ст. Російська імперія майже завершила свої загар-бницькі плани, захопивши Сибір, Закавказзя, Середню Азію, Ка¬захстан, Далекий
Схід. Істотно розширюється й географія вико¬ристання українців для освоєння цих величезних земельних просторів. Із розширенням кордонів Російської імперії на північ і схід у віддалені від російських столиць землі для їх освоєння разом із росіянами та іншими поневоленими народами переселяються й українці. Наприкінці XIX ст. українці вперше з’являються у Центрально-
Промисловому районі—9,8 тис. осіб (0,1%), Північному—ОД тис. осіб, Озерному—7,5 тис. осіб (0,2%.), Казахстані і Середній Азії— 101,6 тис. осіб (1,3%), у тому числі в Казахстані—93,4 тис. осіб (1,9%), Східному Сибіру—25,3 тис. осіб (1,9%), на Далекому Схо¬ді—61,5 тис. осіб (5,9%), у Закавказзі—34,9 тис. осіб (0,6%),
При¬балтиці—1,2 тис. осіб (0,1%). Швидкими темпами зростала їх кількість як у сусідніх з нашими землями районах, таких як Цен¬трал ьно-Чорноземний (більш ніж удвічі), так і у відносно відда¬лених, таких як Нижнє Поволжя (401,7 тис, майже в шість разів). Царство Польське (удвічі), на Кавказі (у 3,3 рази). У цих районах також зростає питома вага українців серед
місцевого населення. Збільшується кількість українців і в раніше заселених регіонах Росії. За цей час кількість українців, яка оселилася за межами на¬ших земель на безкрайніх просторах Росії, зросла до 4275,5 тис. осіб. Отже, за період з початку XVIII ст. до початку XIX ст тобто майже за двісті років, зросла не лише загальна кількість україн¬ців, які мешкали на безмежних просторах
Російської імперії (з 548,9 тис. осіб до 4275,5 тис. осіб), а й їх питома вага серед україн¬ців Росії (з 12,3% до майже 18%). Так Росія вирішувала двоєди¬не імперське завдання: істотно послаблювала й одночасно вико¬ристовувала потенціал нашого народу. Якщо до цього додати пе¬реселення на українські землі росіян, то виходить, що
імперська політика істотно негативно вплинула на всі напрями соціально- економічного, суспільно-політичного і культурного життя на¬шого населення, яке жило на своїх землях. Таким чином, аналіз двохсотлітнього періоду перебування українського етносу під владою Російської імперії дає підстави для висновку, що ця об¬ставина вкрай негативно позначилася на житті нашого народу. Вона чітко висвітлює політику Росії щодо українського народу, спрямовану на максимальне
використання його потенціалу для здійснення своїх імперських планів. У1910-1917 рр. кількість населення, зокрема й українців, про¬довжувала зростати в усіх регіонах Росії. Тенденції, які прояви¬лися протягом XVIII—XIX ст набули подальшого розвитку у пер¬ше двадцятиріччя XX ст. На них істотно вплинули економічна криза початку XX ст російсько-японська війна, революція в Росії 1905-1907 рр столипінські реформи, переселенська політика.
У Центрально-Землеробському районі кількість українців збіль¬шилася до 1974,6 тис. осіб (11,2%), у Середньому Поволжі—до 12.8 тис. осіб (0,2%), у Нижньому Поволжі—до 545,7 тис. осіб (6,3%), в Білорусі та Литві—до 169,8 тис. осіб (1,1%). «Вибух» у Казахстані і Середній Азії—801,5 тис. осіб (7,1%): у Казахстані—789,5 тис. осіб (10,5%), в Середній Азії—12 тис осіб (0,4%), в
Сибіру і на Далеко¬му Сході—899,3 тис. (8,4%), в т.ч. у Західному Сибіру—375,9 тис. осіб (5,7%), у Східному Сибіру—96,4 тис. осіб (4,7%), на Далекому Сході—427 тис. осіб (21,4%), на Кавказі—2014,8 тис. осіб (15,2%), у тл. Північному Кавказі—1958,9 тис. осіб (32,5%), Закавказзі— 55.9 тис. осіб (0,8%).
Кількість українців зменшилася лише у Північному Приурал¬лі—до 6,9 тис. осіб (0,1%) і в Білорусії та Литві—до 169,8 тис. осіб (1,1%). Скорочення кількості українців можна пояснити тим, що на цих землях відбувалися бурхливі бої протягом майже всього періоду Першої світової війни. Сірий, Зелений та Малиновий Клин—це три регіони найбільш компактного проживання українців за межами рідних земель.
З усіх загарбаних Росією територій чи не найбільша кількість українців була переселена на ці землі. До них належать території, захоплені Росією протягом ХУІІІ-ХІХ століть, які ми вже розгля¬дали. Але ці території інколи виділяють в окремі. Характерною їх особливістю є те, що тут оселилася і компактно живе й сьогод¬ні значна кількість українців.
Сірий Клин, або Сіра Україна—неофіційна назва лісостепових і степових земель південно-східного Сибіру та північного Казах¬стану. Вони мають також назву Середньоазійський степовий край. Його загальна площа—1,9 млн. км2 (більш ніж утричі пере¬вищує площу сучасної України). У 20-х рокахXX ст. українці становили більшість населення на площі 460 тис. км2, з яких 405
тис. км2 входили до Казахської РСР і 55 тис. км2—до Сибіру, причому у 44 районах з 81 українці кіль¬кісно переважали представників усіх інших народів, а якщо до цього додати русифікаторську політику імперії, яка примушу¬вала українців зрікатися свого родинного походження, то на них українців було ще більше. Українці, розселені серед різних ет¬нічних народів, об’єднувалися, прагнучи зберегти рідну мову,
культуру, духовність, звичаї, традиції, побут тощо—від Уралу до передгір’я Алтайських гір, з гпвночі на південь. На початку вони заселяли лише степ і лісостепову смугу, тобто землі, придатні для хліборобства, згодом розселилися по всьому краю. Нині українці становлять близько 7% людності Середньо- азійського краю у південно-західній частині
Західного Сибіру і північній частині Казахстану. З утворенням на місці колишньо¬го СРСР незалежних держав Сірий Клин розділився між Росією і Казахстаном. На цьому великому земельному масиві перші українські поселення з’явилися в XVII ст коли Російська імпе¬рія захопила їх за уральськими степами. Поселення селян і коза¬ків спочатку були малолюдними.
Прагнення Росії закріпити за собою неосяжні простори Сибіру і Далекого Сходу спричини¬лися до утворення спеціального Переселенського управління в 1.896 р. (воно спочатку входило до Міністерства внутрішніх справ). Рух на ці землі українців активізувався після відміни кріпосництва 1861 р. Масового характеру він набув з будівниц¬твом Транссибірської магістралі та впровадженням в дію столи-
пінської переселенської політики 1906-1911 р. Протягом 1911— 1917 рр. за Урал переселилося, крім тих, що повернулися, май¬же 5,3 млн осіб. Істотну роль в цьому русі відіграли мешканці України. Масовий переселенський рух розпочався в останні роки XIX ст. З’явилися перші переселенці—українці на неозорих степових просторах від
Кустаная до Семипалатинська (міста Казахстану). Українці оселялися невеличкими монопольними селами по 200- 500 осіб і більше, навіть групами сіл. Вони істотно вплинули на господарське, культурне та суспільно-політичне життя місцево¬го населення, сприяли переходу киргизів, казахів від скотарства до землеробства, осілого способу життя. За тих часів центром українського життя вважався Омськ. За проведеним переписом, на 1904 р. Кустанайські та
Актю¬бінські повіти були найбільше заселені українцями. На той час вихідці з українських губерній становили: з Полтавської— 1438 осіб, Харківської—1167 осіб, Катеринославської—1151, Хер¬сонської—1772, Таврійської—959, Воронезької—1018, Київської— 797, Подільської—533, Чернігівської—301,
Волинської—44, тоб¬то разом 9190 осіб. У той самий час з російських губерній, час¬тина яких розташована поблизу земель Сірого Клину—Тамбов¬ської, Пензенської, Орловської, Тульської, Рязанської, Донської, Астраханської, Казанської, Нижегородської, Симбірської, Самар¬ської, Уфимської, Оренбурзької, Московської, Володимирської,
Тверської, Костромської, В'ятської, Пермської, Псковської, Новго¬родської, Вологодської, Архангельської—переселилося близько 4.7 тис. осіб, тобто майже удвічі менше. Найбільший потік переселенців охопив Самарську (2119 осіб), Симбірську (115 осіб), Саратовську—(457 осіб) губернії. На них припадало понад 50% переселенців, що можна пояснити відпли¬вом з приволзьких губерній саме українського
хліборобського селянства. У той самий час кількість переселенців з Московської, Калузької, Володимирської, Тверської, Псковської, Новгородсь¬кої та Вологодської губерній становила від 1 до 15 осіб. За період 1897-1913 рр. за Урал переселилося 1441,9 тис. осіб, а повернулося 263,4 тис. осіб (лише 18,2%). Значна їх кількість при¬падав на перші 5 років столипінської аграрної політики.
За 1906- 1910 рр. з України переселилося за Урал 911,5 тис. осіб. Переселенський рух спочатку охопив Лівобережну Україну, потім поширився і на Правобережну. Найбільша кількість емі-грантів припадає на Полтавську (298,7 тис. осіб), Катеринослав¬ську (225,5 тис. осіб) та Київську (205,7 тис. осіб) губернії. Внаслідок такого масового переселенського руху на землі
Сі-рого Клину наприкінці XIX—на початку XX ст. швидкими темпа¬ми зростає і кількість українців на них. Так, якщо на землях Ка¬захстану за переписами 1897-1900 рр. їх налічувалося 93,4 тис. осіб, то 1910-1917 рр.—вже 789,5 тис. осіб. Багато українців було в Акмолінській області—51,1 тис. осіб і 458,9 тис. осіб відповідно, Турчайській—4,6 тис. осіб
і 184,6 тис. осіб, Семипалатинській— 3.8 тис. осіб і 72,6 тис. осіб. На цих землях значно активізувало¬ся не лише культурне, а й суспільно-політичне життя місцевого населення. У м. Чимкент було створено український театр, біблі¬отеку, працювали школи з українською мовою викладання. Пе¬реселенська політика Російської імперії переслідувала декілька цілей: послаблювала трудовий та
інтелектуальний потенціал найбільшого за кількістю після росіян етносу, а також інших на¬родів імперії, сприяла утриманню в покорі місцевого населення, розвитку нових земель, розпалювала до певної міри міжнаціо-нальну ворожнечу між переселенцями і місцевим населенням. Постає запитання: яку роль відіграли українці-переселенці в освоєнні і розвитку захоплених Росією земель, як вплинули вони на формування життя
інших народів? Зелений Клин. Він також охоплює неозорі простори Далекого Сходу загальною площею 2,1 млн. км2, які в 3,5 разів більші від су¬часної України. До нього належить територія, яка омивається Бе- ринговим, Охотським та Японським морями. За теперішнім адмі¬ністративним поділом це Приморський та Хабаровський краї, Камчатська, Магаданська,
Сахалінська, Амурська області та Єв¬рейська автономна область. Початком освоєння цих земель мож¬на вважати (досить умовно) 1672 р коли до Нижньоселенгінська заслали з родиною та друзями гетьмана Лівобережної України Дем’яна Гнатовича Многогрішного, зрадженого Москвою, коли Мос¬ковське царство розширювало свої земельні простори, захоплю¬ючи нові землі—до
Уралу і далі на Схід, Сибір та інші, які вже бу-ли заселені іншими етнічними групами. У1678 р. у Сибіру та на Да¬лекому Сході оселилося всього 156 осіб, 1719 р.—323,1795 р.—895. Масове заселення Зеленого Клину розпочалося аж з другої поло¬вини XIX ст. З 1861 до 1883 рр. воно йшло через Сибір, з 1883 р. до 1.900 р.—з
Одеси до Владивостока морем, а з 1900 р.—через Си¬бір залізницею до Хабаровська. Наприкінці XIX ст. на Далекому Сході налічувалося вже 61,5 тис. осіб—переселенців з України, які становили 5,9% населення краю. Найдавнішим пунктом української колонізації є нинішнє міс¬то Нікольськ-Усурійськ. Переселення українців у ці місця актив¬но провадилося з початку аграрної політики російського голови уряду Столипіна.
У 1906 р. в Амурську область прибуло 919 осіб з Лівобережної України, у Приморський край—1968 осіб з Черні¬гівської губернії, 594 особи—з Київської. У1907 р. сюди прибули ще 1 268 особи з Лівобережжя. З лівобережних губерній у При¬мор’я переселилося 23 567 осіб, з правобережних—18 720 осіб. Протягом 1856-1906 рр. кількість переселенців в Амурській об¬ласті становила понад 49 тис. осіб.
Найбільше їх переїхало з Пол¬тавщини—майже 14,6 тис. осіб, Катеринославської, Таврійської губерній і Донецької та Кубанської областей. Сюди переселилися також мешканці Київської, Харківської, Чернігівської губерній, Волинської області, а також українці з Тамбовської, Могильовсь¬кої, Забайкальської областей,
інших районів Сибіру, Поволжя, з Бессарабської губернії тощо. Слід підкреслити, що люди переїздили зі своїх родинних місць від тяжкого життя, шукаючи кращої долі, особливо ті, що змінювали місце проживання двічі. Ядро переселенців до Амур¬ської області становили українці—40,6% від загальної кількості місцевого населення. Ще більше їх було у Приморській області. Відомий дослідник цього краю
Тихін Полнер зазначав, що тут серед загальної кількості переселенців (128,1 тис. осіб) вихідці з Чернігівської, Київської, Полтавської, Харківської та Волинсь¬кої губерній становили майже 101,6 тис. осіб, або 79,7%. Якщо в Амурській області переважали полтавчани—29,8%, то в При¬морській—чернігівчани—43,2 тис. осіб, або 33,8%.
Він зазначав: «Справжніх малоросів тут уже не менше 75%. Корінного велико¬російського населення, а також розкольників Тамбовської гу¬бернії та Поволжя, старовірів Забайкалля і Сибіру дуже мало, і без великої помилки можна сказати, що Приморська область яв¬ляє собою другу Україну зі значною домішкою білорусів».
Наші земляки в Зеленому Клині засновують нові поселення: Дунай, Знам’янку, Самарку, Ракітне, Веселий Кут, Кам'янець-По- дільське, Гоголівське, Чернобаївське та багато ін. Дають поселен¬ням такі ж назви, які були на українських землях. Аналогічний процес простежуємо і при освоєнні земель май¬бутньої країни
США, в якому активну участь брали англійці (во¬ни теж повторювали назви поселень Англії). Під впливом аграрної переселенської політики протягом 1906- 1917 рр в Амурську область прибуло ще 64,2 тис. осіб з України (49,8% переселенців). За цей час у Примор’я переселилося ще по¬над 102,8 тис. осіб—61,2% всіх переселенців. Активна переселен¬ська політика царату спричинилася до зростання кількості укра¬їнців на землях
Зеленого Клину—з 61,5 тис. осіб у 1897-1900 рр. до 427 тис. осіб у 1910-1917 рр а їх питома вага серед місцевого населення збільшилася з 5,9% до 21,7%. Особливо швидко вона зростала в Амурській губернії—з 21,1 тис. осіб до 147,4 тис. осіб та Приморській—з 33,3 тис. осіб до 270,7 тис. осіб, а їх частка, від¬повідно, з 17,5% до 43,2% і з 19,3 до 48,2%.
Повільніше зростала кількість українців на острові Сахалін, відповідно, з 2,4 тис. осіб до 2,7 тис. осіб. Відомий російський демограф В.М. Кабузан наго¬лошував, що Далекий Схід був освоєний переважно українськи¬ми селянами. Таким чином, при освоєнні земель Зеленого Клину царський уряд використовував досвід, набутий при освоєнні
Сірого Клину, переселяючи на них населення європейської частини, серед яко¬го велику частку становили українці. Отже, у реалізації загарб¬ницьких планів Російської імперії нашому народові відводилося значне місце. Одночасно царат виконував завдання послаблення виробничого, культурного і суспільно-політичного потенціалу населення українських земель.
Малиновий Клин. У порівнянні з попередніми двома землями, він був територіально значно меншим, густонаселеним, багато¬етнічним. Тут протягом багатьох років царат розпалював між¬етнічну ворожнечу серед місцевого населення, вважаючи її скла¬довою свого володарювання, яка перешкоджає їх об'єднанню в боротьбі за захист людських прав проти поневолювачів—Росій¬ської імперії. Сюди входили передусім землі Кубанщини, Краснодарського краю.
У ці місця на початку 90-х років XVIII ст. царський уряд на¬сильно переселив запорозьких козаків, виділивши їм близько ЗО тис. км2 землі. У 1924 р. було утворено Північно-Кавказький край з території колишньої Кубанської області, частин Терської об¬ласті, Війська Донського, а також колишніх Ставропольської, Чор¬номорської та Астраханської губерній з центром
Ростов-на-Дону. Освоєння цих земель розпочалося ще за часів ранньої Київ-ської Русі. У 965 р. великий князь Київський Святослав зруйну¬вав Хазарську державу, пройшов кубанськими землями, розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів), включивши їхні землі до Київської держави. З утворенням на цих землях Тмутараканського князівства великий князь
Володимир послав княжити туди свого сина Мстислава. В наступні часи там княжи¬ли нащадки київських князів, Золотої орди, Османської імперії. У XVII ст. на Кубані з’являються нащадки Святослава—запо-розькі козаки. Вони на легких, швидких чайках запливали з дні- провських лиманів у Чорне море, де півострова Тамань, навіть до Єгипту.
У цих походах багато козаків гинуло. У XVIII ст із загос¬тренням стосунків між двома імперіями—Оттоманською і Росій¬ською —активізується експансія Росії до захоплення кубанських земель, Північного Кавказу. Мирна конвенція між імперіями 1783 р. визнала кордон між ними—річку Кубань. У XVIII ст. Кубанський край вважався частиною земель
Запорозької Січі—до річок Єя і Кубань. Саме славні козацькі прапори малинового кольору дали назву цим землям. Остаточне зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. Катериною II стало трагедією українського козацтва. З мапи Європи зник останній клаптик української державності на українських землях, на якому зберігалися рештки республікан¬ської демократії. Російський уряд знехтував величезним вне¬ском запорожців у захист
Росії від турецько-татарських набігів, завоювання, освоєння земель Північного Чорномор’я і Криму. Піс¬ля зруйнування Запорозької Січі українських козаків як військо¬ву організацію було ліквідовано. Десятки тисяч вільного хліборобського населення, яке осе-лилося на землях Війська Запорозького, змушені були залишити місця свого мешкання.
Царський уряд не залишив запорожців без своєї «ласки». Він активно залучав козаків-запорожців до ві¬йни з Туреччиною. Загострення політичних стосунків між Туреччиною і Росією та розв’язана між ними війна змусила царський уряд із запорож¬ців організувати Військо вільних козаків.
Його формування було доручено російському генералісимусу О.В. Суворову. У1781 р. бу¬ло сформовано 2 полки на чолі з Антоном Головатим та Сидором Білим. Козаки взяли активну участь у війні Росії з Туреччиною 1787-1792 рр внаслідок якої Крим остаточно увійшов до Російсь¬кої імперії. Вони оселилися на землях між Бугом
і Дністром і от¬римали назву Чорноморське козацтво. Переселенці утворювали села, даючи їм назви, які вони мали на Батьківщині. Вони зберігали свою рідну мову, звичаї, побут, культуру. Усі землі Чорноморського козацтва були поділені на па- ланки (40 військових куренів). Тут зберігалися демократичні тра¬диції Запорозької
Січі. Щороку на зборах обирали курінних ота¬манів, усю старшину, у тому числі кошового. Військові клейноди, які було перевезено з Запорожжя, зберігалися у збудованій кошо- вій церкві Покрови. Зі зміцненням абсолютизму в Росії тут посту¬пово ліквідовували запорозький демократичний устрій. Вже у 1794 р. виборний устрій було скасовано царським урядом. З того часу не скликалися військові ради, призначалися наказні отама¬ни
Чорноморського війська, села перейменували на станиці. Сю¬ди переселилися козаки з сім’ями, тут був утворений центр м. Сло- бодзея (тепер у Молдові), Задунайська Січ. Після 1791 р. царсь¬кий уряд почав передавати ці землі російським поміщикам. За та¬ких умов військовий суддя А. Головатий їде до Петербурга з про ханням надати можливість козакам зайняти ненаселені землі
Кубані, які були звільнені від ногайців внаслідок їх знищення Су- воровим та переселення до Туреччини. Побоюючись Чорноморсь¬кого козацтва як військової сили, царський уряд протягом 1792- 1793 рр. 14 тис. осіб переселив на правий берег р. Кубані й Та- манського півострова. Там вони заснували м. Краснодар, який став
їхнім адміністративним центром, ввели козацький демокра¬тичний устрій, утворили 40 курінних селищ, дали їм ті ж самі на¬зви, що їх мали курені Запорозької Січі. Наприкінці XVIII ст. на землях Північного Кавказу вже осели¬лося 38,5 тис. українців, з яких у Кубанській області—32,6 тис. осіб, на Ставропіллі—5,9 тис. осіб. У 1795 р. у Чорноморському війську налічувалося 97,7% українців, у
Донському—41%. На по¬чатку XIX ст. (1808-1820 рр.) царський уряд переселив на Кубань близько 50 тис. осіб з родинами з Чернігівської та Полтавської губерній. Оскільки на Кубані переважало чоловіче населення, у 1832 р. царський уряд примусово переселив сюди близько 4 тис. дівчат з Лівобережної України. У другій половині XIX ст. на Ку¬бань з України переїхало близько 250 тис осіб.
Сюди також пере-селилися вихідці з Росії, представники корінних народів Північ¬ного Кавказу (значна їх частина виїхала до Туреччини). У XIX ст. було проведено ще декілька переселень з українсь-ких земель на Кубань. Одночасно тут проводилася їх русифіка¬ція. Очевидець тих часів на початку XX ст. так описав свої вра¬ження: «Кубанщина—переважно український край.
Більша час¬тина козаків ішла із Запорожжя Кубанські козаки, колишні за¬порожці, і досі звуться чорноморцями, відрізняючись навіть най¬ менням від козакіз—переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, пісень, звичаїв, тільки одяг чужий та через військову службу багато чого чужого навчились». Особливо масові переселення відбулися в другій половині XIX ст після відміни кріпосництва 1861 р. Законом 1868 р. на те¬риторії козацьких військ було надано
право оселятися і набува¬ти власність, не чекаючи дозволу ні військового керівництва, ні станичної громади. Населення Кубанської області з 1862 до перепису 1897 р. збіль¬шилося з 392 тис. до 1923,4 тис. осіб, з яких на військовій терито¬рії мешкало 1489 тис. осіб. За переписом 1897 р. в Кубанській облас¬ті українців за рідною мовою було 859,1 тис. осіб (44,7%), а росі¬ян—732,3 тис. осіб (38%). Якщо врахувати активну русифікатор¬ську політику, яку проводив царат
на цих землях протягом сто¬ліття, тобто те, що багато українців були змушені зрікатися родин¬ного походження і записувати себе до титульного народу, то мож¬на стверджувати, що загальна кількість українців і їх питома ва-га переважали, а росіян, відповідно, було значно менше. Більшість переселенців припадала на три губернії Лівобережної України— 249 тис. осіб, вихідців з Південної України налічувалося 106,6 тис. осіб
і лише 21,7 тис. осіб—з Півночі України. Найбільше пересе¬ленців було з Харківської губернії—114,6 тис. осіб, Полтавської— 66 тис. осіб і Катеринославської—44,6 тис. осіб. Всього з 9 українських губерній переселилося 377,3 тис. осіб (45,1%), а з 41 губернії Росії—майже 355 тис. осіб (42,5%). А оскіль¬ки південні повіти Курської, Воронезької губернії та західні по¬віти
Донської області мали значну кількість українського насе¬лення, так само як Тверська область, Ставропольська та Астра¬ханська губернії, які також брали активну участь у заселенні Кубані, насправді питома вага українців значно перевищувала наведену цифру 45,1%. У 1897-1900 рр. на Північному Кавказі вже налічувалося 1270,6 тис. українців, у тому числі в Кубанській губернії—908,8 тис. осіб (47,7%), Ставропольській—319,8 тис. осіб (36,6%)
Терській— 42 тис. осіб (4,5%). Швидке збільшення кількості українців на Пів¬нічному Кавказі простежувалося і в першому десятиріччі XX ст. В 1910-1917 рр. їх було тут 1958,9 тис осіб, у Кубанській губер¬нії—1429 тис. осіб, у Ставропольській—479,9 тис. осіб, у Терській— 50 тис. осіб. В усьому Північному Кавказі
їх питома вага майже не змінилася: вона становила 32,5%, у Кубанській губернії— 47,3%, Ставропольській—37,4%, Терській—3,6%. Таким чином, історія загарбання і освоєння земель Сірого, Зе¬леного та Малинового Клину—одна з сумних сторінок загарбни¬цької політики Російської імперії. Вона негативно позначилася на житті підкорених народів.
Особливо це відчуло населення України, яке змушене було брати участь у загарбницьких війнах й освоєнні земель інших народів, втрачаючи людський та інте¬лектуальний потенціал. Але в складних умовах життя на чужих землях, потужної русифікаторської політики Російської імперії українці на чужині зберігали рідну мову, побут, звичаї, традиції, духовність. СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА (СЛОБОЖАНЩИНА). Слобідка—селище місь¬кого типу.
Його населення підпало під владу держави, котра на деякий час звільнила його від податків, надавала інші пільги. Сьогодні це територія Харківської та Сумської областей, частини Донецької та Луганської, а також Воронезької, Білогороської й Курської. Вона освоювалася предками українців—сіверянами. За часів великого князя Олега навіть Курляндія належала до
Ки¬ївської Русі. Заселення земель українцями розпочалося з активі¬зацією розвитку феодально-кріпосницьких стосунків. Особливо активно воно проводилося у XVI—XVII ст коли ці землі, спусто¬шені набігами кримських татар та Оттоманською імперією, отри-мали назву Дике поле. Тут ще за часів Дмитра Вишневецького бу¬дувалися фортеці на захист від Кримської орди. Масове заселен¬ня земель розпочалося з середини
XV ст. і продовжилося у XVII ст після Зборівської угоди 1649 р. і Переяславської Ради 1654 р. Ці простори освоювалися переважно українськими козаками, селя¬нами, котрі стихійно на них осідали, а тому отримали назву «займанщина», Гетьман І. Мазепа «жалував» їх козакам, україн¬ській старшині. Північні землі Слобожанщини заселялися «слу¬живими людьми» та селянами з
Росії. Мазепі тут належало 49 сіл, селищ і слобідок, в яких оселилися так звані «вільні» селяни. На території Слобідської України було впроваджено козацький уст¬рій. Її поділили спочатку на чотири полки—Острогозький (Ри- бінський), Охтирський, Сумський і Харківський (з якого вже у 1685 р. було виділено Ізюмський). У 1765 р. утворено Слобідсько- Українську губернію, перейменовану у 1835 р. на
Харківську. Включення значної частини земель Слобожанщини до складу Курської, Білгородської та Воронезької губерній Росії—ще один приклад її імперської політики. Навіть за переписом 1897 р. по¬мітно, що на Слобожанщині вже майже понад двісті років актив¬но проводилася русифікаторська політика. На території Харків¬ської, Воронезької та Курської губерній причому 6054 тис. осіб міс¬цевого населення
українців було 3417 тис. осіб (56,3%), причому у Харківській з 249,3 тис. осіб українців було 200,9 тис. осіб (80,7%), у Воронезькій—відповідно 196,7 тис. осіб і 85,4 тис. осіб (43,3%), у Курській губернії з усього її населення (1604,5 тис. осіб) україн¬ців було 528,3 тис. (32,6%), в Острозькому повіті українців було 90%,Богучарському—70%,
Гайворонському—60% ,Новооскольсь- кому—52,5%, Суджанському—47%. Аналіз змін, які відбулися у кількості населення та його націо¬нальному складі на одвічних українських землях, що перебували під владою Російської імперії протягом XVIII—XIX ст дає підстави для деяких висновків і узагальнень. Отже, за цей період на зем¬лях Лівобережної і Правобережної
України, а також Новоросії по всіх регіонах: —зростала загальна кількість населення і кількість українців; —на Лівобережній і Правобережній Україні абсолютну біль-шість серед місцевого населення протягом двохсотріччя стано¬вили українці; —у XVIII ст. серед місцевого населення питома вага українців зменшується на Лівобережжі, а на Правобережжі навіть дещо зростає, а в
XIX ст. у результаті швидких темпів зростання кіль¬кості росіян збільшується і їх питома вага, переважно за раху¬нок українців. Але до цих даних слід ставитися обережно. Адже у XIX ст. активізувалася русифікаторська політика на наших зем¬лях. Досить згадати Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1875 р. Населення Росії все більш чітко поділяється на престижний етнос—росіян та
інші—«нацменшини», до яких на¬лежали й українці, котрі, як і представники інших народів, в гра¬фі «національність» у документах пишуть «росіяни». Отже, кіль¬кість і питома вага українців серед місцевого населення штучно занижується. Важливу роль у скороченні питомої ваги українців відігравала політика царського уряду, яка поділила народи Росії натитульнийтаінші—«нацменшини», причомутитульний народ мав суттєві пільги.
Це змушувало українців зрікатися родинно¬го походження і записуватися до титульного народу, росіян. Тому в наведених цифрах абсолютна кількість і відсоток росіян штуч¬но завищені, а українців—занижені. 3. Ставлення до українців, які жили на своїх одвічних землях, тимчасово захоплених Австрією та Угорщиною (згодом Австро- Угорською імперією), принципово нічим не різнилося від
Російсь¬кої імперії. У 1719 р. на підкорених нею землях мешкало 1290 тис. українців. Більшість їх перебували у Східній Галичині—1081 тис. осіб (79,2%), у Західній Галичині—47 тис. осіб (5,2%), на Букови¬ні—27 тис. осіб (5%), Закарпатті—135 тис. осіб (27%). Наприкінці XVIII ст. їх загальна кількість зросла до 2276,4 тис. осіб, у
Східній Галичині—до 1677,9 тис. осіб, у Західній Галичи¬ні—до 72,6 тис. осіб, на Буковині—до 123,8 тис. осіб і на Закарпат¬ті—до 402Д тис. осіб. Але їх питома вага в Галичині зменшилася, а на Буковині й особливо на Закарпатті зросла (див. таблицю 4). Протягом наступних 100 років загальна кількість українців на цих землях продовжувала зростати, досягнувши 3814,9 тис. осіб, у тому числі у
Східній Галичині—до 3019,6 тис. осіб (62,7%), у Західній Галичині—до 86,2 тис. осіб, на Буковині—до 297,8 тис. осіб і на Закарпатті—до 411,3 тис. осіб. Якщо порівнювати зміни за XIX ст. з попереднім, то частка українців серед місцевого населення у Східній Галичині та на Бу¬ковині зросла, а на Закарпатті
і подекуди в Західній Галичині зменшилася. За 10-17 років XX ст. загальна кількість українців на землях, що перебували під владою монархії, зросла до 4131,8 тис. осіб, у тому числі в Східній Галичині—до 3293,1 тис. осіб, у Захід¬ній Галичині—до 86,5 тис. осіб, на Буковині—до 305,1 тис. осіб і на Закарпатті—до 477,1 тис. осіб. Оскільки протягом двох століть при зростанні загальної кількості
українців в імперії темпи їх приросту були меншими, ніж усього населення, їх питома зага серед населення імперії знизилася з 9,3% у 1719 р, до 8,4% у 1910- 1917 рр. Причини цього полягають утому, що в Австро-Угорській імпе¬рії, як і в Росії, відбувався активний процес поділу народів на ти¬тульний (німців) та «нацменшини», до яких належали й україн¬ці. Для титульного народу були створені
істотні переваги, а для інших народів економічні, політичні, культурні, у тому числі і мовні умови були значно гірші. З 1719 р. до 1795 рр як ми вже зазначали, збільшилася їх кількість в усіх регіонах імперії. їх пи¬тома вага серед місцевого населення дещо зросла у Східній Га¬личині—з 79,2% до 79,9%, у Західній Галичині—з 5,2% до 5,7%, на Закарпатті—з 27% до 31,1%, а на Буковині—з 5% до 73,7%.
І хоча за наступне століття продовжувала зростати загальна кіль¬кість українців, їх питома вага серед місцевого населення суттє¬во знизилися: у Східній Галичині—до 62,7%, у Західній Галичи¬ні—до 3,4%, на Буковині—до 40,8% і на Закарпатті—до 15,3%. Ці тенденції продовжувалися і в перші десятиріччя XX ст. Част¬ка українців у Східній
Галичині знизилася до 61,7%, у Західній Галичині—до 3,2%, на Буковині—до 38,1%. Лише на Закарпатті одночасно із зростанням загальної чисельності українців дещо зросла їх питома вага—до 15,7%. Як бачимо, у XX столітті дест¬руктивні процеси щодо українського населення в складі Австро- Угорщини проявилися ще більш інтенсивно, ніж у попередньому. Таким чином, на українських землях, які перебували під вла¬дою як
Російської, так і Австро-Угорської імперій, негативна по¬літика урядів щодо «нацменшин», створення відносно кращих умов для соціально-економічного та суспільно-політичного жит¬тя титульних етносів і гірших—для інших народів вплинули і на демографічну ситуацію. УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС НА ЗЕМЛЯХ колишнього СРСР 1. Рух населення СРСР, союзних республік та регіонів. 2. Українці в колишньому
Радянському Союзі. 3. Національний склад республіки. 1. У процесі формування поліетнічної держави виникає питан¬ня проїї державні кордони. Воно гостро постало і перед Централь¬ною Радою. Оскільки більшість її лідерів (зокрема М. Грушевсь- кий, В. Винниченко та інші) перебували в полоні соціалістичних ілюзій, до першої агресії більшовицької
Росії у їхній програмі пе¬редбачалася побудова соціалізму в усьому світі. Можливо, це од¬на з причин, через яку наші лідери певною мірою недооцінювали територіальне питання. Навряд чи вони не знали думок щодо цьо¬го українських вчених. Тому опублікована Центральною Радою в І Універсалі територія, яка обмежувалася дев’ятьма губерніями, була вже суттєвою поступкою більшовицькій Росії Такий підхід значною мірою збігався з програмою
Кирило-Мефодіївського то¬вариства, за якою на території Російської імперії мала бути по¬будована федерація окремих слов’янських держав, у тому числі й українського етносу. Напевно, тиск радянського уряду на українську делегацію, котра приїхала до Москви після опублікування Центральною Радою І Універсалу, мав би насторожити наших лідерів. В ньо¬му державні кордони республіки встановлювалися в межах 9 губерній колишньої
Російської імперії. Центральна Рада вва-жала, що за етнічними принципом до нашої республіки мають належати Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська та Чернігівська губернії. Але українські політики дещо легковажно, а можли¬во, щоб не загострювати стосунки з більшовицьким урядом Москви, не взяли до уваги історичні реалії того часу.
Наші відо¬мі вчені, керуючись етнічним принципом, на той час відноси- ли до українських земель значно більшу територію. Так, відо-мий український етнограф, антрополог, географ Степан Руд- ницький граничними землями України від заходу до сходу, від півночі до півдня вважав ще Галичину, Буковину, Закарпаття, Холмщину, Полісся, Бессарабію, Слобожанщину, Донщину, Під- кавказзя та
Прикаспій. За його твердженням, до «корінної» те¬риторії України належать Волинь, Поділля, Київщина, Чернігів¬щина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщи¬на, Таврія. На цих землях частка українського населення різко переважала усі інші національності (70-93%). Лише в Криму значну частину становило татарське населення (13,8%), а на
Во¬лині, Поділлі, Київщині і Херсонщині—єврейське (11,8 -13,2%). Таким чином, робить висновок С. Рудницький, мінімальний простір України становить 905 тис. км , де проживає 51,2 млн. осіб, зокрема 36,6 млн. осіб (71,3%) українців, 6,4 млн. осіб (12,5%) росіян, 3,9 млн. осіб (7,5%) євреїв, 1,5 млн. осіб (2,8%) поляків та представників
інших національностей. На максимальній те¬риторії площею 1056 тис. км2 живе 53,9 млн. осіб, з них 38,7 млн осіб (71,7%)—українці, 6,4 млн. осіб (12,2%)—росіяни, 4,0 млн осіб (7,5%)—євреї, 1,6 млн. осіб (3%)—поляки та ін. Досить цікаві підрахунки наводить автор поза територією українських земель, на євразійському континенті: Саратовщи- на—6,2% українців,
Самарщина—4,3%, Астраханщина—13,3%, Оренбуржчина—2,6%, Центральна Азія (від Аралу до Приіссик- кулля, Сибір, Далекий Схід). Зокрема, на Зеленому Клині (Приа- мур’я, Примор’я) проживало 500 тис. українців, що становило 58,3% населення цієї території. Всього в Євразії поза межами Укра¬їни проживало 1,8 млн українців .
Такої ж думки дотримувалися інші українські вчені, зокрема Ф. Матушевський, В. Садовський. Вони вважали, що це ті людські трудові ресурси, які Росія витягла з українських земель, послаб¬люючи їхній потенціал. Можна стверджувати, що опублікована в II Універсалі територія України з п’ятьма губерніями: Київсь¬кою, Волинською,
Подільською, ПолтавськоютаЧернігівською (за винятком Леглинського, Суразького, Стародубського та Новозиб- ківського повітів) була результатом тиску з боку Москви. Від Укра¬їни відривалися найбільш розвинені економічні регіони—Харків¬щина, Донбас, Криворіжжя, райони високотоварного сільського господарства—Херсонщина і Таврія, великі промислові центри— Харків, Катеринослав,
Одеса, порти Чорного моря. Це була майже повна капітуляція перед Москвою, можна навіть сказати—зрада інтересів українського народу, яка потім важким тягарем лягла на його плечі. Центральна Рада трохи отямилася з публікацією III Універса¬лу, коли Москва показала своє справжнє обличчя, розгорнувши військову експансію проти України. Однак вона лише повернула¬ся до кордонів, визначениху
І Універсалі: Київщина, Поділля, Во-линь,Чернігівщина,Полтавіцина,Харківщ ина,Катеринославщи- на,ХолмщинаіТаврія.Намою думку, більш патріотичноставився до етнічних кордонів гетьман Павло Скоропадський. Він прово¬див активну зовнішню політику, встановивши ділові стосунки і контактиз 14-ма іноземнимидержавами, прагнувусіляко допо¬магати українцям, котрі жили за межами
України, відстояти свою незалежність, зберегти самобутність. Так, наприкінці чер¬вня 1918 р. на Кубань було відправлено 9,7 тис. рушниць, 5 млн. набоїв, 50 тис. снарядів для 3-х дюймових гармат тощо. Подібна допомога надсилалася майже щомісяця. Україна мала висади¬ти військовий десант на азовському узбережжі Кубані. З тери¬торії Кубані планували вигнати більшовиків
і згодом оголоси¬ти її злуку з Україною. Уряд Скоропадського неодноразово звертався до німецького командування та дипломатів з проханням сприяти приєднанню до України Криму, допомагав українофільським течіям на пів¬острові. На початку жовтня 1918 р. розпочалися переговори між Україною і Кримом. Кримську делегацію очолював Міністр юсти¬ції
А. Ахримович, українську—прем’єр-міністр Ф. Лизогуб. Але повстання Директорії поклало край намірам приєднати до Укра¬їни Крим. Адміністративна територія Директорії поділялася на 10 губерній і 1 округу. Були утворені нові адміністративні одиниці—Холмська губернія та Поліська округа. До Чернігівсь¬кої та Харківської губерній включено нові повіти з переважно українським
населенням, а також досягнуто згоди щодо вхо¬дження Криму до України на правах автономії . Тому можна вважати, що за часів П. Скоропадського було досяг-нуто найбільших успіхів у прагненні вирішення територіальних питань в інтересах українського етносу за всі часи визвольної ре-волюції 1917-1920 р. Директорія стала Правонаступницею Цен-тральної Ради, яка 14 грудня 1918 р. проголосила відновлення
Української Народної Республіки. Своєю Декларацією від 26 груд¬ня 1918 р. вона поховала чинність законодавства Центральної Ра¬ди. До її складу увійшли: Київщина, Харківщина, Полтавщина, Чернігівщина, Катеринославщина, Херсонщина, Волинь, Поділля, Таврія, Холмщина, Підляшшя і Поліська округа. В ці буремні часи на землях колишньої
Австро-Угорщини утво-рилася нова незалежна держава—Західноукраїнська Народна Рес-публіка (ЗУНР). Її територія складалася зі східної частини Гали¬чини (населеної переважно українцями), Північної Буковини та Угорської Русі (Закарпаття). Після розпаду Австро-Угорської імперії українські етнічні зем¬лі були окуповані:
Буковина—румунами, Закарпаття—чехами та угорцями, і лише Східна Галичина перебувала у складі ЗУНР. 22 січня 1919 р. в житті українського етносу відбулася важли¬ва історична подія—проголошено об’єднання двохукраїнських державних утворень: Української Народної Республіки (Наддні-прянська Україна) та Західноукраїнської Народної Республіки (Галичина, Буковина й
Угорська Русь) в одну Соборну державу. Країна складалася з територій Західної області (у складі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття) та Східної області (у складі Наддніпрянської України—Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам’янецької (Подільської)
і Холмської губерній). До її складу не ввійшла Поліська округа, яку не вважали українською етнічною територією. Територія Соборної України налічувала 500 тис. км з населенням понад 40 млн. осіб. Протягом 1919-1920 рр. Директорія втратила значні україн¬ські території. їй довелося вести бої майже на всіх фронтах пів¬дня, півночі, заходу і сходу. Суттєву роль у цьому відіграли між¬народні держави.
Важливою подією стала Паризька мирна конференція, розпо¬чата 18 січня 1919 р яка підвела риску під Першою світовою вій¬ною. 29 грудня 1918 р. Директорія створила надзвичайну ди¬пломатичну місію на чолі з гетьманом Скоропадським, яка мала проінформувати Паризьку конференцію про події на українсь¬ких землях і домовитися про визнання утворення незалежної держави—УНР.
На жаль, жодна з держав Антанти—Велика Британія, Франція, США, Італія—не підтримали нашу делега¬цію, тому вона контактувала з делегаціями інших держав, які утворилися на території колишньої Російської імперії (Азербай¬джану, Білорусі, Литви, Грузії, Латвії та ін.) Але її зусилля вия¬вилися марними.
На конференції українське питання розгляда¬лося лише в контексті загальноросійських проблем. Так звані 4 великі держави рахувалися переважно з інтересами Росії. Во¬ни також були зацікавлені у відновленні Польщі як потужної держави, форпосту проти більшовицької Росії. Спроби Паризь¬кої конференції припинити польсько-українську війну вияви¬лися марними.
На початок червня 1919 р. майже вся територія Галичини була окупована поляками. Антанта дала згоду на окупацію Східної Галичини по річку Збруч, ЗУНР влітку 1919 р. припинила своє існування. 21 листопада 1919 р. Польща отри¬мала мандат Ліги Націй на управління Східною Галичиною на 25 років з обов’язковим забезпеченням галицьким землям авто¬номного
устрою. Під польською владою опинилися споконвіч¬ні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Лемківщина та По- сяння. Складною виявилася також ситуація у Закарпатті, на яке претендували Чехо-Словаччина і Угорщина. 21 січня 1919 р. у Хусті були проведені Всеукраїнські народні збори «угорських українців», які оголосили про бажання об’єднатися з УНР. Але наприкінці січня 1919 р. чехословацькі війська окупували біль¬шу
частину Закарпаття. Приєднання української Буковини до Румунії і Закарпаття до Чехо-Словаччини було зафіксовано у Сан-Жерменському мирному договорі союзних держав 10 ве¬ресня 1919 р. і підтверджено (щодо Закарпаття) у Тріанонсько- му мирному договорі з Угорщиною 4 червня 1920 р. Саме в той час Дирзкторія потерпіла поразку у війні з більшо-вицькою
Росією. В таких важких умовах УНР змушена була підпи-сати союзний договір з Польщею, який назвали Варшавським, або Пілсудського-Петлюри. Якщо не враховувати критичне ста¬новище, в якому опинилася УНР, то договір з Польщею можна вважати зрадою національних інтересів українського народу. Кордони між Україною
і Польщею за вимогою поляків прохо¬дили по річках Збруч і Горинь. Україна дала згоду на захоплення Польщею Східної Галичини, Західної Волині, частини Поділля, а також Лемківщини,Підляшшя, ПосянняіХолмщини. А12 жовтня 1920 р. Польща заключила перемир’я з Росією. УНР залишилася без союзника.
Протягом 1917-1920 р. більшовицька Росія тричі силою встановлювала радянську владу на українських землях. Вперше кордони між УРСР і РСРР були визначені 10 березня 1919 р. РНК УРСР у «Договорі про кордони з Російською Соціаліс-тичною Радянською Республікою». До УРСР відходили ті ж 9 гу-берній: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська,
Пол-тавська, Таврійська (без Криму), Харківська, Херсонська, Чернігів-ська (без 4 повітів). Отже, з невеликими змінами це була терито¬рія, визначена у III Універсалі Центральної Ради. Привертає ува¬гу той факт, що мирні переговори між РРФСР та Українською державою розпочалися 23 травня 1920 р. у Києві. Причому деле¬гацію від Росії за постановою уряду очолювали
X. Раковський і Д. Мануїльський, а від України—С. Шелухін. Цікаво, чиї інтереси на переговорах відстоювали російські керівники? Адже з закрі¬пленням радянської влади на відносно довгий час в Україні та утворенням СРСР X. Раковський був нав’язаний Головою Уряду України, а Д. Мануїльський—Народним Комісаром
іноземних справ. Поразка УНР, розгром білогвардійських армій більшовицькою Росією наприкінці 1920 р. на понад 70 років встановили більшо-вицький режим в Україні. Її стосунки з Росією визначав підписа¬ний 28 грудня 1920 р. господарський союз, в якому декларативно заявлялося про незалежність і суверенність обохдержав. В ньому закріплювалося підпорядкування ключових 7 наркоматів
Укра¬їни (військових і морських справ, Вищої ради народного госпо¬дарства, зовнішної торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу) російському уряду. Мирні переговори завер-шилися у Ризі 18 березня 1921 р. договором, який підписали Поль¬ща, Радянська Україна і Російська Федерація. Цим договором було закладено фундамент втрати української державності, який за-вершився входженням України до
Союзу РСР ЗО грудня 1922 р. Але нікойи після входження України до УРСР (навіть у часи неза-лежності—аж до сьогодення) ні офіційні державні лідери, керів¬ники України, ні політичні течії не піднімали питання про пере¬розподіл українських кордонів у світлі наукових розробок і на¬віть офіційних державних поглядів часів боротьби українського народу за свою незалежність 1917-1920 рр. Для них неприйнятні погляди фашистів, сіоністів та російських шовіністів, які зосере¬джені на розпалюванні
міжнаціональної ворожнечі. Наші держав¬ні діячі і політики чітко дотримуються рішення Гельсінської на¬ради 1975 року, присвяченої європейській колективній безпеці. На ній було прийнято рішення про остаточні державні кордони після Другої світової війни, яке підписали 33 лідери держав Єв¬ропи, США і Канади. У попередніх лекціях ми вже говорите про те, чому з встанов-ленням радянської
влади на більшості українських земель і вход-женням Української Соціалістичної Республіки до складу СРСР у першій чверті XX століття не було чіткої інформації про загаль¬ну кількість населення і його національний склад в Радянсько¬му Союзі і в Українській Республіці зокрема. За першим Всесоюз¬ним переписом населення, проведеним 17 грудня 1926
р на тери¬торії Союзу, яка охоплювала 21,7 млн. км2, налічувалося 147 млн. осіб, у тому числі в УРСР на території 478 тис. км2—29 млн. осіб (без Криму). Населення України становило 19,7% загальносоюз¬ної кількості і займало лише 2,2% території (див. таблиці 6, 7, 8). За кількістю населення наша республіка була другою після
Ро-сійської Федерації. Вона переважала Білорусь у 5,8 разів (3,4%) ЗакавказькуФедерацію(Азербайджан, Вірменію, Грузію)—більш ніж утричі (4%), а також більш ніж удвічі переважала 5 республік Середньої Азії і Казахстану—Казахстан, Киргизстан, Таджикис¬тан, Туркменістан, Узбекистан—(9,3%) (див. таблицю 6). Наступний (другий) перепис населення провели в 1937 р.
За його підсумками, загальна кількість населення зросла як зага¬лом в СРСР—до 161,8 млн. осіб, майже на 14,8 млн. осіб (+10,1%), такі в республіках, зокрема в Росії—до 103,9 млн. осіб, на 10,4 млн. осіб (+11,1%), у Білорусі—на 200 тис. осіб (+4%), у Закавказзі—на 1,7 млн. осіб (28,8%), а в Казахстані і Середній Азії—до 14,9 млн. осіб, на 1,2 млн. осіб (+9,2%).
Оскільки в Росії і Закавказзі ці тем¬пи були вищими від загальносоюзних, то їх частка в населенні СРСР зросла: в Росії—до 64,2% (+0,6%), у Закавказзі—до 7,6% (+1,7%), а в Білорусі кількість населення зросла лише на 200 тис. осіб, тому частка в загальносоюзному населенні, навпаки, знизи¬лася—на 0,2%. Лише в одній союзній республіці—Україні—загальна кіль¬кість населення скоротилася—до 28,4 млн. осіб,
на 600 тис. осіб, а питома вага зменшилася—до 17,5%, на 1,8%. Складається вра¬ження, що радянська влада успадкувала насторожене ставлення, а точніше страх Російської імперії щодо боротьби українського народу за свою незалежність з давніхчасів (під проводом Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Кирило-Мефодіївського товарист¬ва, Центральної Ради і Директорії тощо). Адже чим ще можна по¬яснити голодомор в
Україні 1932-1933 рр коли в республіці, за дуже скромними підрахунками, померло тільки від голоду понад 3,5 млн. осіб, а з урахуванням втрат від народження ця цифра зростає до 4-5 млн. осіб, що становить понад 10% усього населен¬ня. Слід підкреслити, що сталінська політика дещо захистила від голоду жителів міст, в яких з 1928 р. було введено забезпечен¬ня продуктами харчування їх мешканців—робітників та служ¬бовців, а в селах допомога надавалася незначній частині населен¬ня—працівникам
МТС, партійним та державним службовцям. Тому голод більше вразив мешканців сільської місцевості. У1926 р. в Україні в селах проживало 81,5% населення, у тому числі україн¬ців—89,1%, поляків—79,3%, німців—91,3%, молдаван—95,6%, греків—89,7%, болгар—96,1%, білорусів—50,9%, росіян— 49,8%, євреїв—22,6%. За цим показником населення України, хоча і досить умовно, можна поділити на міське, основу якого становили
євреї і росіяни, та сільське, ядром якого були українці. Бурхливі темпи індустрі¬алізації призвели до активної урбанізації населення республі¬ки. Через тринадцять років процент мешканців сіл скоротився до 63,8%, у тому числі українців—до 71,5%, поляків—до 70,6%, німців—до 82,1%, молдаван—до 86,8%, греків—до 56,8%, бол¬гар—до 80,3%, росіян—до 33,9%, євреїв—до 14,5% і білорусів— до 43,2%. Отже, процес урбанізації охопив усі народи, які населяли
Україну. Переважно міськими жителями продовжували бути єв¬реї та росіяни, до них приєдналися білоруси. За 1926-1937 рр. при скороченні населення України на 600 тис. осіб кількість україн¬ців зменшилася майже на 1 млн осіб, молдаван—на 40 тис. осіб, поляків—на 60 тис. осіб, болгар—на 30 тис. осіб, білорусів—на ЗО тис. осіб, а кількість росіян, навпаки, зросла—на 500 тис. осіб.
Однак на підставі цих даних не можна стверджувати, що вони відображають точну кількість загиблих. Адже після голоду ми¬нуло 4 роки, тому почався природний приріст населення. На змі¬нах за етнічною ознакою позначилася також русифікаторська політика, коли росіянами записувалися представники інших на¬родів. Слід також взяти до уваги, що курс на індустріалізацію, оголошення «сталінських будов комунізму» спричинив приїзд в
Україну представників з інших республік, однак ми не маємо свідчень про їх загальну кількість та поділ за національною оз¬накою. До цього слід додати розстріл «українського ренесансу» кінця двадцятих—початку тридцятих років XX ст масові ре¬пресії 1937-1938 рр які фактично були спрямовані проти укра¬їнської інтелігенції, інтелектуального потенціалу республіки.
У 1939 р. відбулося возз’єднання українських земель в єдиній державі, але воно характеризувалося продовженням сталінських репресивних заходів, які проводилися щодо українського насе¬лення постійно, в тому числі в останні роки перед Другою світо¬вою війною. З осені 1939 р. до осені 1940 р. із Західної України і Західної Білорусі за так званими політичними ознаками було реп¬ресовано близько 10%
усього населення. За цей рік в чотири етапи було вивезено до Казахстану (переважно в Кустанайську і Семипалатинську області) 1 млн. 250 тис. осіб Радянська вла¬да, вводячи свої війська в західні області, розпочала активну збройну боротьбу з українськими патріотами, які захищали ін¬тереси українського населення і боролися проти польської оку¬пації за часів Першої світової війни
і навіть раніше. Спочатку це були молодіжні патріотичні організації «Сокіл», «Січ», «Пласт» та «Луч», різні соціал-демократичні організації, більшість з яких об’єдналися в Організацію Українських Націоналістів (ОУН) і про¬довжували боротьбу включно до початку Другої світової війни. Коли згідно з пактом Молотова-Ріббентропа радянські війська увійшли в західні області, вони відразу почали військове пере¬слідування
національно свідомого населення. Замість того, щоб використати цю патріотичну течію у боротьбі проти польського насильства, а згодом проти фашистських загарбників, радянсь¬ка влада воювала з ОУН-УПАмайже до середини 50-хроківХХ сто¬ліття, тобто ще 10 років після Другої світової війни. Сім'ї цих укра¬їнських патріотів та їхніх прихильників підлягали виселенню. У відповідь на такі заходи оунівці теж почали вести збройний
опір, який продовжувався і після закінчення війни. На жаль, не всі сторінки цієї боротьби були світлими як з боку оунівців, так і з боку радянської влади. І сьогодні замість того, щоб визнати це спільним болем нашого народу, ми розбурхуємо це непросте пи¬тання. Адже оунівський рух переслідувався з боку радянської влади саме тому, що був формою захисту українського народу від поневолювачів.
Однак, на мою думку, деякі історики пере¬більшують організоване, централізоване керівництво ним. У 1940 р. Молдавську автономну республіку виділено з Укра¬їни й утворено союзну республіку, в якій залишилися жити 400 тис. етнічних українців. Це також вплинуло на чисельність українського населення. Перелічені факти наочно засвідчують ставлення радянської влади, комуністичної партії до
України, її населення. Все це ві-добразилося і на вагомості республіки в СРСР в найближчому часі. 5 грудня 1936 р. в СРСР було прийнято нову Конституцію Ра-дянського Союзу, за якою найвищим законодавчим органом ого-лошувалася Верховна Рада. До її складу обиралися депутати від кожної республіки відповідно до кількості населення. Якщо б у нашій республіці за 11 років не скоротилося населення
і його пи-тома вага зберігалася у Союзі на рівні 1926 р тобто 19,7%, то у вищому законодавчому органі Радянського Союзу ми мали б на 2,2% більше депутатів, ніж змушені були обрати, оскільки у 1937 р. були перші вибори відповідно до нової Конституції. А це означає, що наша республіка мала б більше представництво у Верховній Раді СРСР і, відповідно, більшу вагу у відстоюванні своїх респу-бліканських інтересів. Отримані наслідки перепису 1937 р. Сталін назвав «дефект¬ними»
і дав вказівку провести новий перепис через два роки. На жаль, матеріали переписів 1937 і 1939 рр. не були опубліко-вані ні до війни, ні після неї. В дуже скороченому обсязі вони з’яви-лися друком аж у 1991 і 1992 рр. Матеріали за 1940 р. дають такі цифри: кількість населення СРСР зросла до 194,1 млн. осіб, Росії— до 110,1 млн. осіб,
України—до 41,3 млн. осіб, Білорусі—до 9 млн. осіб, Закавказзя—до 8,2 млн. осіб. Середньої Азії і Казахстану— до 17,1 млн. осіб. У зв’язку з приєднанням до СРСР вперше маємо дані з республік Прибалтики (Латвія, Литва та Естонія)—5,9 млн. осіб. Може скластися враження, що в СРСР, зокрема в Україні та
Бі-лорусі, відбувся демографічний бум. Насправді ж значні темпи приросту населення СРСР, України та Білорусі пояснюються не лише природним приростом, а й тим, що до Союзу було приєдна¬но території Західної України (Дрогобицьку, Львівську, Станіс- лавську, Рівненську області) у 1939 р Північну Буковину (Черні¬вецьку область) у 1940 р а також три прибалтійські республіки (Латвію,
Литву та Естонію). Це ж саме стосується Білорусі та України. Так, до України приєднали площі з 10-мільйонним насе¬ленням, тому природний приріст за період з 1937 до 1940 р. ста¬новив трохи більше ніж 2 млн. осіб з урахуванням приїзду насе¬лення з інших республік на «сталінські будови комунізму». Зазначені зміни населення СРСР істотно вплинули на зміни у питомій вазі населення республік, зокрема в
Росії вона знизила¬ся у порівнянні з 1937 р. до 56,7% (-7,5%), у Білорусі зросла до 4,6% (+1,4%), у Закавказзі знизилася до 4,2% (-0,5%), в Середній Азії та Казахстані знизилася до 8% (-1,2%), в Україні зросла до 21,3% (+3,8%), у прибалтійських республіках становила 3,0%. Слід підкреслити, що лише на території республік Середньої
Азії та Казахстану змі¬ни кількості населення (як абсолютної, так і у відсотках) відбу¬лися переважно в результаті природного його приросту. Цьому значною мірою сприяли провідні релігії в цих республіках—му¬сульманство і буддизм. На жаль, з різних причин, про які вже йшлося у попередніх лекціях, в СРСР наступний перепис не проводився аж 20 років, хоча
і був дуже потрібний. За цей час на кількість населення України вплинули певні причини, насамперед те, що в роки Дру¬гої світової війни УРСР втратила понад 8 млн. населення (майже 20%). Теж до втрат війни слід додати понад 2 млн осіб, переваж¬но молоді, примусово вивезених до Німеччини та Австрії, атакож евакуйованих українських громадян (понад 3 млн. осіб), котрі переїхали
разом з 550 великими промисловими підприємства¬ми, науковими закладами, вузами, театрами, кіностудіями та ін¬шими установами. З різних причин на Батьківщину повернули¬ся далеко не всі. Крім того, на початку війни з території України до Сибіру було депортовано німців, яких було в республіці за переписом 1939 р. майже 392 тис. осіб (1,3% населення республіки). За кількістю вони були в республіці четвертим національним загоном.
З 1427,2 тис. німців, які мешкали в СРСР, їхня частка в Україні ста-новила 27,5% тобто понад чверть1. Радянський Союз нічого нового не вигадав, а лише повторив досвід Російської імперії, яка також депортувала німців до Си¬біру під час Першої світової війни. Так само зробили
США з япон¬цями після того, як вони напали на Перл-Харбор і США змушені були оголосити Японії війну, зібравши японців країни на одній території. У післявоєнні роки на зміни чисельності населення України, поряд з природними факторами, впливали й політичні. Особли¬во це стосується часів сталінщини (майже до середини 50-х ро¬ків
XX ст.). Найбільших втрат зазнало населення західних областей Укра¬їни. Якщо загалом республіка внаслідок війни втратила майже 20% населення, то західні області—29%, а східні—19%. Цей про¬цес продовжувався і після війни. У 1944-1946 рр. понад 500 тис. українців було переселено в Україну з земель, які відійшли до Польщі. Водночас приблизно ’
Всесоюзная перепись населення 1939 года. Основньіе итоги.—ІУІ.: Наука, 1992.— С. 57, 67, 68. 800 тис. осіб переселено до Польщі в результаті уточнення кор¬донів між Україною і Польщею. Протягом квітня-серпня 1947 р. внаслідок операції «Вісла» відбулося масове виселення україн¬ських та змішаних українсько-польських сімей з Надсяння,
Лем- ківщини, Холмщини й Підляшшя і поселення їх у так званих по¬вернутих західних і північних районах Польщі—140,6 тис. осіб. До людських втрат України після війни слід також віднести при¬мусове виселення протягом 1946-1949 р. близько 500 тис. осіб з її західних областей до Сибіру та Казахстану, що було пов'язано з продовженням боротьби радянської влади проти ОУН-УПА. Внаслідок сталінського свавілля в 1944 р. з
Криму до Сибіру і Казахстану було депортовано 228 543 кримських татар, болгар, вірменів та греків, у тому числі 191 088 кримських татар. Це ста-новило майже третину його трудових ресурсів. Щоб «зрівноважити» втрати, одночасно до Криму почали пе-реселяти людей з інших республік, особливо з України та Росії. Так, на початку 1945 р. на півострів переселилися майже 17,1 тис. сімей, а протягом 1950-1954 рр.—ще 57 тис. сімей.
Слід також врахувати наслідки голоду в Україні 1946-1947 рр за який за¬гинуло понад 100 тис. осіб. Крім загиблих, на 20 червня 1947 р. в Україні налічувалося 1 154,2 тис. осіб хворих на дистрофію. Вна¬слідок втрат війни у нас значно погіршилося співвідношення населення за статтю, оскільки частка загиблих чоловіків була значно більшою, ніж жінок, а це суттєво вплинуло на відновлен¬ня населення. Ці події призвели до масштабного залучення ді¬тей до роботи.
Так, у 1947 р. лише в колгоспах працювало 792,8 тис. дітей віком від 12 до 16 років. У республіки просто не було виходу, катастрофічно не вистачало робочих рук. На зем¬лях України станом на 1 січня 1945 р. мешкало 27,4 млн. осіб, або 66,8% від довоєнної кількості, а на 1 липня 1946 р.—вже майже 32,1 млн. осіб. Швидке відновлення населення було наслідком часткового повернення на Батьківщину наших громадян, силою ввезених до
Німеччини та Австрії. Слід зазначити, що пропаган¬да наших воєнних союзників в зонах окупації поширювала дум¬ки, що при поверненні на Батьківщину вони підлягатимуть ре¬пресіям, навіть вивезенню до Сибіру, і це давало певні успіхи, адже було відомо, що радянська влада виселяла в далекі краї сім'ї ОУН-УПА. Незважаючи на це, за період 1945-1948 рр. в Украї¬ну повернулося майже 2,2 млн демобілізованих воїнів.
До наведених даних слід додати, що майже на 800 тис. осіб зросла кількість населення внаслідок повернення Україні земель Закарпаття й утворення Закарпатської області з обласним цен¬тром у м. Ужгород. Факти свідчать, що через природні і політичні причини відновлення населення нашої країни до рівня довоєн¬ної його кількості відбувалося досить повільно. Якщо в СРСР до¬воєнних показників досягнуто у 1955 р то в
Україні—ажу 1960 р. Це стало наслідком політики Союзу в часи сталінщини. Але й після смерті Сталіна радянська влада не враховувала тяжке ста¬новище, в якому опинилася наша республіка, пов'язане з втрата¬ми трудових ресурсів та інтелектуального потенціалу внаслідок війни. Так, наприклад, протягом 1954-1956 р. для освоєння цілин¬них і перелогових земель Сибіру та Казахстану поїхали з респу¬бліки приблизно 100 тис. наших юнаків та дівчат.
У1956-1969 р, до Казахстану переїхало майже 250 тис. кваліфікованих праців¬ників, які допомагали розвитку промисловості республіки, будів¬ництву міст і сіл. Представники УРСР також брали активну участь в освоєнні нафтових родовищ Тюмені. З України забирали ква¬ліфіковані кадри—організаторів виробництва, вчених, працівни¬ків мистецтва, артистів. Наприклад, у розбудові провідного на¬укового атомного центру у
Дубні брали участь видатні фізики зі світовим ім’ям—академіки М. Боголюбов, Л. Ландау та ін. Не¬вже в Сибіру, Казахстані, Москві та Сант-Петербурзі, Мінську й Алма-Аті було в післявоєнні роки таке катастрофічне станови¬ще з трудовими ресурсами, інтелектуальним потенціалом, як в Україні, Києві? До нас приїздили представники інших респу¬блік, особливо вихідці з
Росії. Вони активно відроджували Дні- прогес, Донбас, але їх було значно менше, і це відбувалося пере¬важно наприкінці війни і в перші післявоєнні роки. Таке ставлення до України з боку радянської влади істотно гальмувало відновлення та подальший розвиток нашої республі¬ки, її населення. В якому ж становищі опинилося наше населен¬ня у 1959 р через двадцять років після останнього
довоєнного перепису? У1959 р, населення СРСР зросло до 208,8 млн. осіб, у порівнян¬ні з 1940 р.—на 14,7 млн осіб (+7,6%), Росії—до 117,5 млн. осіб, на 7,4 млн. осіб (+6,3%), Закавказзя—до 9,4 млн. осіб, на 1,2 млн. осіб (+14,6%), Середньої Азії і Казахстану—до 23 млн. осіб, на 5,9 млн. осіб (+34,5%), республік Прибалтики—до 6 млн. осіб, приблиз¬но на 100 тис. осіб (+1,7%).
Окрему групу становлять республіки Прибалтики, Білорусь та Україна, як ті, що найбільше постражда¬ли від німецько-фашистської окупації. Кількість населення рес¬публік Прибалтики збільшилася всього приблизно на 100 тис осіб (+1,7%), що пов’язано також із боротьбою радянської вла¬ди з партизанським рухом після закінчення війни. За роки війни потужний партизанський рух був на землях
Бі-лорусі, вона понесла найбільші втрати свого населення на всіх територіях, тимчасово окупованих загарбниками. У 1959 р. її на-селення становило 8,1 млн. осіб, тобто у порівнянні з 1940 р. його кількість зменшилася на 900 тис. осіб (-10%). Якщо взяти загальну кількість населення України—41,9 млн. осіб, то може скластися враження, що населення республіки пе¬ревищило довоєнний рівень на 600 тис. осіб (+1,3%). Але, як пе¬реконливо доводять у своїх роботах академік
НАН України С. Пи- рожков і канд. іст. наук А. Перковський, це не зовсім так. Адже ще в 1935 р. у Закарпатті мешкало 786 тис. осіб. А в 1945 р коли воно возз’єдналося з УРСР, збільшило кількість населення республіки. Якщо до складу населення УРСР 1940 р. додати ще приблизно 800 тис. осіб, то загальна кількість населення республіки зросте до 42,1 тис. осіб. За переписом 1959 р. у
Закарпатті мешкало 920,2 тис. осіб, а довоєнних показників населення України досяг- ло лише у 1960 р тобто через 15 років після війни (для порів¬няння: СРСР—у 1955 р а Білорусь—у 1979 р.). Отже, за змінами у кількості населення за 19 років (з 1940 до 1959 р.) населення республік СРСР можна поділити на три групи: до першої належать республіки Закавказзя, до яких частково до-котилася війна, і особливо республіки
Середньої Азії та Казахста¬ну, котрі брали участь у воєнних діях, але до їх кордонів війна без-посередньо не дійшла; до другої—РРФСР й прибалтійські респуб¬ліки, темпи зростання населення яких були нижчими від загаль-носоюзних; до третьої—Білорусь і Україна, які найбільше постра-ждали від окупації і загальна кількість якчх не досягла довоєн¬ного рівня.
Різні темпи відновлення і зростання населення республік мож¬на пояснити значною мірою тим, що прибалтійські республіки, Білорусь, Україна і частина областей РРФСР були повністю або частково окуповані загарбниками. Тому найшвидшими темпами відновлювалась і зростала кіль¬кість населення у республіках Середньої Азії і Казахстану, а та¬кож Закавказзя. Ці обставини спричинилися до зміни питомої ва¬ги їх населення в складі СРСР. Питома вага населення Російської
Федерації не зменшилася, республік Закавказзя—зросла до 9,4% (4-1,2%), а Середньої Азії і Казахстану—до 11% (+2,2%). Водночас зменшилася питома вага населення республік Прибалтики—до 2,9% (-0/1%). Які ж зміни відбулися у складі населення СРСР та респу блік за наступні двадцять років, тобто фактично за такий самий період, як попередній (1940-1959 рр.)? Слід підкреслити, що в ці часи не відбулося великих потрясінь як у світі, так
і в Європі, СРСР і в Укра-їні зокрема. Основний вплив на зміни кількості населення СРСР та республік мала внутрішня та зовнішня політика радянської влади, комуністичної партії. Тому більш швидкими темпами, ніж у попередній період, зростає загальна кількість населення СРСР, республік, хоча щодо останніх простежується певна стро¬катість. Так, у 1979 р, кількість населення Союзу зросла до 262,4 млн. осіб, більше ніж на 53,6 млн. осіб (+25,7%),
Росії—до 137,6 млн. осіб, на 20,1 млн. осіб (+17,1%), України—до 49,8 млн. осіб, на 7,9 млн. осіб (+18,9%), Білорусі—до 9,6 млн. осіб, на 1,5 млн. осіб (+7,9%), Закавказзя—до 14,1 млн. осіб, на 4,7 млн. осіб (+50%), республік Прибалтики—до 7,4 млн. осіб, на 1,4 млн. осіб (на 23,3%),
Серед¬ньої Азії і Казахстану—до 40,2 млн. осіб, на 17,2 млн. осіб (+74,8%). Природним можна вважати, що темпи зростання населення усіх республік і Союзу були значно вищими, ніж в попередні роки. А той факт, що найбільшими темпами продовжує зростати питома вага населення республік Середньої Азії, потребує більш глибо¬кого пояснення, ніж це прагне зробити автор. До певної міри на зростання населення також впливали причини, які мали місце в попередньому періоді
і не були подолані, хоча і стали менш відчут¬ними, зокрема диспропорція у складі населення за статтю. Адже, як і в попередній період, найшвидшими темпами збільшується кількість населення азійських республік і республік Закавказзя. Наведені дані свідчать, що повільніше зростають європейські рес¬публіки, але найменший приріст населення у Білорусі, на другому місці Росія, потім Україна і прибалтійські республіки.
Слід підкрес¬лити, що показники зростання кількості українського населення у порівнянні з європейськими республіками дещо покращились. Однак тенденції, які малим місце в попередній період, на жаль, набували подальшого розвитку. Найбільші втрати понесла Росія— 52,4% (-4,7%), хоча зберегла за собою більшу половину населен¬ня Союзу, на другому місці продовжувала залишатися Україна— 19%, але вона понесла менші втрати—0,9%,
Білорусь—до 3,7% (- 0,2%), республіки Прибалтики—2,8% (- 0,1%). Зберігалася тен¬денція до зростання населення республік Закавказзя і Середньої Азії—відповідно 5,4% (+1% ) і 15,3% (+4,3%). Цікаво, що втрати питомої ваги населення Росії дорівнювали зростанню цих показ¬ників в азійських республіках, а
України, Білорусі і Прибалтики (-1,2%)—у закавказьких республіках (+1,1%). В останні 12 років радянської влади нічого принципово не змінилося у внутрішній і зовнішній політиці СРСР. Тому тенден¬ції щодо кількісних показників населення Союзу і республік, влас¬тиві попередньому періоду, суттєвих змін не зазнали. У1991 р. за¬гальна кількість населення усієї країни зросла до 290,1 млн. осіб, на 27,7 млн. осіб (+10,6%),
Росії—до 147,9 млн. осіб, на 10,3 млн. осіб, України—до 51,9 млн. осіб, на 2,1 млн. осіб (+4,2%), Білорусі—до 10,3 млн. осіб, на 700 тис. осіб (+4,3%), республік Закавказзя— до 16,1 млн. осіб, на 2 млн. осіб (+14,2%), азійських республік—до 51 млн. осіб, на 10,8 млн. осіб (+21,2%), Прибалтики—до 8 млн. осіб, на 600 тис. осіб (+8,1%). Яків 1959-1979 рр за дванадцять років збереглася загальна тенденція збільшення кількості населення
і Союзу, і всіх респуб¬лік. Також, як і в попередній період, темпи зростання населення європейських республік, у тому числі й Росії, відставали від Сою¬зу. Найшвидшими темпами зростала чисельність азійських рес¬публік (+2,7%), а також Закавказзя (+2,3%). Теж саме стосується питомої ваги європейських республік в складі населення СРСР. За дванадцять років питома вагаїх населення знизилася,
тоді як азійських республік зросла на 2,3%, республік Закавказзя—на 0, 1%, Росії—на 1,4%, України—на 1,1%, прибалтійських респуб-лік—на 0,1%, Слід підкреслити, що відносно незначне зростання кількості населення прибалтійськихреспубл ікнічим не різнить¬ся від європейських показників. Приріст населення республік За¬кавказзя і Середньої
Азії, по суті, відбувся за рахунок витіснення європейського населення. На мою думку, відносно незначне зрос-тання населення республік Закавказзя тісно пов’язане з нав’яза¬ною радянською владою братовбивчою війною з чеченським на¬родом. Таким чином, проаналізовані дані за період перебування укра-їнського населення у складі Союзу РСР дають підстави для вияв¬лення загальних тенденцій
і закономірностей щодо його кіль¬кості. Загальною закономірністю за майже весь період з 1926 до 1991 р. (за відсутністю даних за 1923-1925 рр.) можна вважати зростання абсолютної кількості населення України, за винят¬ком часів голодомору 1932-1933 рр Другої світової війни і голо¬ду 1946-1947 рр. Разом з тим темпи зростання населення республіки у різні ча¬си мали чітку тенденцію до сповільнення. Оскільки ця тенден¬ція має постійну спрямованість, то, на
мою думку, вона перерос¬тає в загальну закономірність ставлення радянської влади, кому¬ністичної партії до України, спрямованого на гальмування роз¬витку нашого народу, Така політика призвела до поступового зменшення питомої ваги українського населення в складі Союзу—з 19,7% до 17,9%, а якщо взяти до уваги лише природний його приріст, то цей показ¬ник становить менше ніж 15% (приблизно 8,9 млн. осіб). Це озна¬чає, що участь представників нашого народу в захисті
його інте¬ресів у найвищому законодавчому органі СРСР, Верховній Раді зменшилася майже на 5%. За цей час кількість населення в азій¬ських республіках зросла з 13,7 млн. осіб до 51 млн. осіб, а в Укра¬їні—з 29 млн. осіб до 51,9 млн. осіб. Якщо у 1926 р. українське на¬селення більше ніж удвічі переважало за кількістю азійські рес¬публіки, то в 1991 р. цієї різниці майже не було. Враховуючи, що в
Україні майже 9 млн. осіб додалося внаслідок возз’єднання укра-їнських земель, робимо висновок, що в нас природне зростання населення у порівнянні з азійськими республіками відбувалося значно повільніше. Наслідком таких змін було те, що частка азійських республік у складі союзного населення зросла з 9,3% до 17,6%, тобто певна кількість їхніх депутатів зайняла у Верховній Раді місця делега¬тів не лише від
України, а й від інших союзних республік. Те ж са¬ме стосується республік Закавказзя, питома вага населення яких зросла з 4% до 5,5%. Отже, перебування у складі СРСР для населення одних союз¬них республік було більш сприятливим, для інших, до яких на¬лежала й Україна, навпаки. Нарешті 16 липня 1990 р. Верховна Ра¬да УРСР прийняла історичне рішення—ухвалила остаточний текст
Декларації про Державний суверенітет нашої країни, в якій було закладено основи майбутньої Конституції. Важливим кроком для незалежності стало обрання головою Верховної Ради Л. Кравчука 18 липня того ж року. Нарешті 24 серпня 1991 р. було здійснено дазню мрію нашого народу. Депутати Верховної Ради Української Радянської Соціа-лістичної Республіки на позачерговому пленарному засіданні кон-ституційною більшістю
(346 голосами з 450,4—проти, при незна¬чній групі тих, хто утримався) вчетверте на більшості одвічних українських земель прийняли Акт проголошення незалежності України. Юридичним завершенням оформлення нашої незалежності було прийняття цілої низки законів, зокрема від 4 вересня 1991 р. про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого націо¬нального прапора (тим самим держава відмовлялася від радян¬ської символіки),
від 8 жовтня «Про громадянство України», а та¬кож підтримка Акту про незалежність України понад 90% грома¬дян на загальнонародному референдумі й обрання того ж дня першим Президентом незалежної України Л. Кравчука, за якого віддали свої голоси понад 61% виборців, та прийняття деяких інших важливих для країни законів. Які ж наслідки для кількості нашого населення та інших його характеристик мало його життя в умовах
незалежності—з 1991 до 2001 р За першим Всеукраїнським переписом населення, який проводився 5 грудня 2001 р українське населення змен¬шилося до 48,5 млн. осіб у порівнянні з 1991 р. (51,9 млн. осіб) во¬но зменшилося на 3,4 млн. осіб (-0,6%), також скоротилося на¬селення Росії—з 147,9 млн. осіб до 145,7 млн. осіб, на 2,2 млн. осіб (-1,5%), Білорусі—з 10,3 млн. осіб до 9,95 млн. осіб, на 350 тис. осіб (-3,5%).
Отже, утрьох європейських колишніх республіках Союзу простежується загальна тенденція до скорочення абсо¬лютної кількості населення, більше того, за темпами скорочен¬ня наша країна виступає лідером. Вона так само передує майже протягом всього часу радянської влади, але за протилежним показником,—зростанням свого населення. Поступове сповіль¬нення приросту нашого населення за часів радянської влади призвело до того, що його скорочення розпочалося з 1993 р до¬сягнувши 53 млн. осіб.
Не змінилася тенденція щодо кількості населення як за часів радянської влади, так і після розвалу СРСР в азійських республі¬ках. За 10 років воно зросло з 51 млн. осіб до 56 млн. осіб—на 5 млн. осіб (+9,8%), а в Закавказзі залишилося на тому самому рівні—16,1 млн осіб. Оскільки в останні роки в СРСР простежується тенденція до сповільнення зростання кількості населення європейських рес¬публік, яка переросла в загальне його скорочення, то подальше перебування
їх у складі Радянського Союзу призвело б лише до скорочення їх питомої ваги в СРСР, а отже, і в його вищому зако¬нодавчому органі—Верховній Раді. Це можна простежити на прик¬ладі змін у кількості населення України й азійських республік. Так, після утворення СРСР населення України становило 29 млн. осіб, азійських республік —13,7 млн. осіб, у складі населення
Со¬юзу вони становили відповідно 19,7% і 9,3%, в 1991 р.—відповід¬но 51,9 млн. осіб і 51 млн. осіб, а вже в 2001 рр. в Україні проживало 48.5 млн. осіб, а в азійських республіках—56 млн. осіб, тобто на 7.5 млн. осіб більше. На жаль, тенденція до скорочення кількості населення в Укра¬їні не припинилася. В 2010 р. цей показник досяг менше 46 млн. осіб. Ситуація і сьогодні є досить песимістичною. 2. Економічна криза наприкінці
ХІХ-на початку XX ст інші по-дії, про які ми вже говорили у попередніх лекціях, істотно впли¬нули на кількість населення і розселення українців у світі, у тому числі по території СРСР, на початку і в першій чверті XX ст. У 1926 р. Українська РСР займала площу 478 тис. км2 з населен-ням 29 млн. осіб. Вона належала до складу СРСР з площею 21,7 млн. км2, а
її населення становило 19,7% від загальносоюзного (див. таб-лицю 7). Слід звернути увагу, що значна частина українських зе¬мель була за межами нашої республіки. Внаслідок Першої світової війни частина одвічних українсь¬ких земель (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля, Лемківщина, Холмщина, Надсяння, Підляшшя)—132 тис. км2, на яких мешкали 10,2 млн. осіб, переважно українців, відійшла
до Польщі, Закарпаття, яке охоплювало територію 11,4 тис. км2 з на-селенням 700 тис. осіб, з яких 500 тис. (71,4%) були українцями, пе-редані новій країні Чехо-Словаччині, де мешкали 1,4 млн. осіб, а Південна і Північна Буковина, Хотинщина, Акерманщина, Ізмаїль- щина та Мармарощина були захоплені Румунією. У 1926 р. на території
СРСР проживало 31,2 млн. українців, у тому числі в Україні—23,2 млн. осіб—74,4%, у Росії—7,9 млн. осіб—25,3%, у Казахстані і Киргизстані, які належали до складу РСФСР,—860,1 тис. осіб (2,8%) і 64 тис. осіб (0,2%) відповідно. Отже, найбільша кількість українського населення мешкало в РСФСР та Казахстані. Слід зазначити, що коли відбувався роз¬поділ території між союзними республіками,
то від України від¬різали суміжні території, де українці становили більшість місце¬вого населення. За переписом 1926 р. у Курській та Воронезькій губерніях, де проживало 3,3 млн осіб, українців було 1,1 млн осіб, причому їх питома вага у деяких округах становила 70% і більше місцевого населення (наприклад, у Таганрозькому окрузі укра¬їнців було 191,3 тис. осіб (71,6%), у Донській області—498,3 тис. осіб (44,1%) тощо).
Постає запитання: чому вони відійшли до Російської Федерації? Ми не торкалися таких територій, як Сірий, Зелений та Мали-новий Клин. Про переселення українців зі своїх земель на інші за часів Російської імперії ми вже говорили. На початку XX ст. ос-новними причинами для переселення українців зі своїх земель були революції,
Перша світова війна, голод 1921-1923 рр та ін. У попередніх розділах ми розглядали важливі події, які відбулися в СРСР і в Україні у наступні роки. До них потрібно додати актив¬ну політику русифікації всього населення і українців зокрема, особливо на землях, котрі були за межами УРСР. Наприкінці 1932 р. на Північному Кавказі діяло 1868 шкіл І і II ступеня, у яких навчалося 263611 учнів, працювали 2110 викла¬дачів, діяло 12 педагогічних технікумів,
короткочасні курси і ме¬режа пол ітпросвітніхзакладів. Тут виходила газета «Радянський станичник». У 1921 р. в станиці Старокорсунській утворилося перше об’єднання українських письменників, яке видавало часо¬пис «Зоря». З 1927 р. у Краснодарі почав видаватися український педагогічний журнал «Новим шляхом», а з 1930 р.—журнал укра¬їнської секції Кубанської асоціації пролетарських письменників «Ленінським шляхом» та
ін. Не обминув Кубань і голодомор 1932-1933 р. Згідно з постано¬вою від 22 жовтня 1931 р. у край було надіслано комісію на чолі з Л. Кагановичем, до якої ввійшли А. Мікоян, Я. Гамарник, Г. Ягода та ін. За кілька років з Кубані було депортовано 50-200 тис. жите¬лів. Там панував страшний голод. У станиці Лабінській з 24 тис. жителів померло 14 тис а в станиці
Старокорсунській з 14 тис. на¬селення залишилося менше тисячі. «Смертність така, що ховають не тільки без домовин, а просто викопана величезна яма, куди активісти і солдати звозять опухлих від голодної смерті і зако¬пують Елемент козацтва великою мірою знищений шляхом убивств і депортацій Кубань—напівспустошений край, який треба освоювати з самого початку» (Роберт
Конвест. Жнива скор¬боти. Радянська колективізація і голодомор.—К.г Либідь, 1993). Кубанцям змінювали прізвища—Грім на Громов, Малько на Ма- лев. Українцям Кубані просто було заборонено бути українцями. У 1921 р. кубанському хору регента Григорія Концевича, ко-лишнього військового, заборонили діяльність як «контррево¬люційну». У 1936 р. хор дозволили відродити.
У тому ж році він виступив у Москві. Відразу після виступу керівника хору заареш¬тували і розстріляли, а його унікальну бібліотеку, зокрема ко¬лекцію зібрання кубанських народних пісень, нотні збірники, просто знищили. Типовим у цьому контексті було становище українців на зем¬лях Північного Кавказу—Малиновому Клині. Тут процес відро¬дження української культури розпочався на початку 20-х років XX ст.—так званим «українським ренесансом». Його розстріл, як
і на території УРСР, припадає на кінець 20-х-початок 30-х років. Ганебну роль в цьому відіграла постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібзаготівлі на Україні, Північ¬ному Кавказі та в Західній області». На її виконання було при¬йнято відповідну постанову
Північно-Кавказького крайового ко¬мітету від 26 грудня 1932 р у якій, зокрема, йшлося: «Слушали: «Об украинизации». Постановили: Ввиду того, что украинизация ряда районов и станиц, проводившаяся на Северном Кавказе, не вьітекает из культурних интересов населення и служит легальной формой классовому врагудля организации сопротивления мероприяти- ям Светской Власти, создания под зтим прикрьітием своих контр- революционньїх организаций,
Президиум Северо-Кавказского крайисполкома постановляет: 1. Немедленно приостановитьукраинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края. 2. Перевести с 1 января 1933 г. все делопроизводство совет- ских организаций в станицах и районах на русский язьїк. 3. В трехдневньїй срок все украинизированньїе газети пере¬вести на русский язьїк, а также листовки, брошюрьі, стенгазетьі, многотиражки и прочую литературу, вьіходящую
на украин- ском язьіке, в дальнейшем издавать на русском язьіке. 4. Перевести преподавание на всех работающих краткосроч- ньіх курсах (советских, педагогических, колхозньїх и т. д.) на русский язьїк. 5. Предложить Крайоно подготовить необходимьіе меропри- ятия для переведення с осени 1933 г. преподавания во всех шко¬лах на русский язьїк и по укреплению учительского состава ук- раинизированньїх школ и представить на утверждения
Прези- диума Северо-Кавказского крайисполкома. 6. Радиовещание на украинском язьіке прекратить». Цю постанову і на сьогодні не скасовано. Ми вже говорили про геноцид населення України у 1932-1933 рр він також охопив ін¬ ші райони СРСР, зокрема ті, де була значна частка українців (Пів¬нічний Кавказ, Курщину, Крим, Волгу, Казахстан), де селяни чи-нили опір колективізації.
Крім того, на початку 30-х років вна¬слідок «розкуркулення» близько 850 тис. осіб з України депор¬тували до Північного Сибіру, де багато з них загинули. З перших кроків радянської влади використання українців на широких просторах СРСР поступово збільшується. У 1926 р. значна кіль¬кість українців вже мешкали у Московській губернії—22,2 тис. осіб, Ленінградській—13,1 тис. осіб, а також у
Поволжі: Саратов¬ській губернії—202,3 тис. осіб, Сталінградській—140,9 тис. осіб, Ульяновській—5,2 тис. осіб, Астраханській—13,3 тис. осіб. Продовжувала зростати кількість українців на широких про¬сторах Сибіру: так, в Барабінському окрузі їх було 68,4 тис. осіб (13,6%), Кам’янському—70,6 тис. осіб (15,9%), Новосибірському— 60,2 тис. осіб (7,6%),
Омському—159,7 тис. осіб, Славгородсько- му—202,7 тис. осіб (46,8%). Всього їх налічувалося тут 818,5 тис. осіб, тоді як у 1919 р. їх було 472,3 тис. осіб. Використання українців за межами УРСР продовжувалося протягом усіх років радянської влади. Це була чітко спланована постійна політика комуністичної партії, спрямована на посла¬блення трудового
потенціалу України, гальмування її розвитку. Тяжкі випробування випали на долю українців протягом на-ступних 11 років. Кількість українців у Російській Федерації скоротилася до 3,1 млн. осіб. Таке скорочення відбулося внаслі¬док того, що від Федерації виділилися у самостійні союзні респуб¬ліки Казахстан та Киргизстан. За одинадцять років кількість укра¬їнців у
Казахстані зменшилася з 861 тис. осіб до 540 тис. осіб. На жаль, через відсутність опублікованих матеріалів ми не можемо простежити зміни у кількості українців за одинадцять років у дрібніших адміністративних територіальних одиницях, ніж рес-публіки. Не менш важкий період український етнос пережив у 1937- 1959 рр.: Друга світова війна, колективізація на західноукраїн¬ських землях, депортація до
Сибіру майже 500 тис. осіб, вивезен¬ня до Сибіру з України протягом 1941-1942 рр. майже 550 промис¬лових підприємств, понад 3 млн. осіб, багатьох вузів, наукових установ АН УРСР та її працівників на освоєння нафтових родо¬вищ Сибіру, цілинних і перелогових земель Сибіру та Казахста¬ну (близько 100 тис. юнаків та дівчат) та ін. Все це відіграло іс¬тотну роль у розташуванні українців по території
СРСР. У ці часи відбулося возз'єднання майже всіх українських земель у рес¬публіці УРСР, а отже, збільшилася кількість населення. За цей пе¬ріод кількість українців в СРСР зросла до 37,3 млн. осіб (17,8% від загальної кількості населення населення), тобто їх питома вага дещо збільшилася. Але це зростання відбулося за рахунок укра¬їнців, які жили на возз'єднаних західноукраїнських землях. За цей час зросла кількість українців у
Росії, Казахстані, Біло¬русі. У Молдові на той час було 421 тис. українців. Така їх кіль¬кість пояснюється тим, що у 1940 р. Молдавську автономну респуб¬ліку, яка входила до складу УРСР, було перетворено на союзну. Якщо аналізувати становище у Казахстані, то за цей період кіль¬кість українців у порівнянні з 1937 р. хоча і зросла до 762 тис. осіб, але не досягла чисельності 1926 р а питома вага українців серед населення
республіки поступово скорочувалася: 1926 р.—13,2%, 1937 р,—10,7% 1959 р.—8,2%. Далекий Схід. За період з 1926 до 1959 р. кількість українців тут зросла з 315 тис. осіб до 443,6 тис. осіб. Отже, за тридцять три роки кількість українців збільшилася всього на 128,6 тис. осіб (+40,8%), загальна кількість населення—з 1881,4 тис. осіб до 4509,2 тис. осіб (у 2,4 рази), а у відсотках вона навіть зменши¬лася—з 16,7% до 9,8%. Таке повільне зростання українського на¬селення у порівнянні з
іншими етнічними групами викликає сумнів. Воно свідчить лише про те, що русифікаторська політика радянського уряду на землях, віддалених від одвічних україн¬ських земель, проводилася дуже інтенсивно. Ще більш сумні наслідки русифікації простежуємо на землях Малинового Клину. Так, якщо у 1926 р. в Кубанському окрузі мешкало 915,4 тис. українців (61,4% усього населення), у Став-ропольському—245,8 тис. (33,8%), то в 1959 р.—відповідно 145,6 тис. осіб (3,9%)
і 43,7 тис. осіб (2,3%). І цей перелік по інших територіях СРСР можна продовжити. Ми вже аналізували події, які мали місце протягом 1926-1937 і 1937-1959 рр. Які ж зміни відбулися в загальній кількості укра¬їнців за наступне тридцятиріччя, з 1959 до 1989 р Ні у світі, ні в Європі, а також в СРСР та в Україні не відбулося таких тяжких потрясінь, як у попередній період.
Основний вплив на кількість українців по території Союзу мала політика радянського уряду та компартії. У 1989 р. загальна кількість українців СРСР зросла до 44,2 млн а їх питома вага серед населення за тридцять років знизилася з 17,8% до 15,5%. Не слід забувати про українців Східної Галичи¬ни,
Північної Буковини, Закарпаття та Криму. Якщо порівняти з 1926 р коли їх було 23,2 млн. осіб (21,2%), то у 1989 р. цей показ¬ник становить вже 5,7%. В СРСР за цей період кількість українців зросла з 37,3 млн. осіб до 44,2 млн. осіб, на 6,9 млн. осіб (+18,5%), у Росії—з 3,4 млн. осіб до 4,4 млн. осіб, на 1 млн. осіб (+29,4%), в Білорусі—з 133 тис. осіб до 290 тис. осіб, на 157 тис. осіб (+118%), у
Молдові—з 421 тис. осіб до 600 тис. осіб, на 179 тис. осіб (42,5%), в Узбекистані—з 89 тис. осіб до 154 тис. осіб, на 65 тис. осіб (73%), у Казахстані—з 762 тис. осіб до 856 тис. осіб, на 94 тис. осіб (+12,3%), в Естонії—з 16 тис. осіб до 48 тис. осіб, на 32 тис. осіб (+200%), в Латвії—з 29 тис. осіб до 92 тис. осіб, на 63 тис. осіб (217,3%).
Також зросла кількість українців в Азербайджані, Литві, а скоротилася лише у Грузії— на 1 тис. осіб. Отже, як і в попередній період, продовжувався процес висмок-тування трудових ресурсів з України, гальмувався її розвиток. ни—2,1 млн. осіб (10%), євреї—1,6 млн. осіб (8%), німці—380 тис. осіб (1,8%), поляки—268 тис. осіб (1,3%), молдавани—186 тис. осіб (0,9%), білоруси—67 тис. осіб (0,3%), болгари—60 тис. осіб (0,3%), греки—58 тис. осіб (0,2%) та
ін. (див. таблицю 8). Наведе¬ні дані відображають вплив Російської імперії на національний склад населення, яка поділила всі народи на титульну націю— росіян та інші—так звані «нацменшини». Росіяни мали суттєві переваги при працевлаштуванні на державну службу та інші піль¬ги. Державна мова була російська. Поділ населення Російської ім¬перії на більш престижний етнос (росіян) та «нацменшини» приз¬вів до того, що представники
інших народів часто зрікалися сво¬го походження і їх записували до росіян. Отже, можна припусти¬ти, що в наведених цифрах відсоток росіян дещо завищений, а українців, як і інших народів,—занижений. На жаль, цей показ¬ник фактично зберігся і в часи перебування українських земель у складі СРСР. Політика русифікації населення України продовжувалася
і за часів перебування наших земель у складі СРСР. Вона проводила¬ся за декількома напрямами: —приєднання частини наших земель з переважно українсь¬ким населенням до інших союзних республік, переважно до Ро¬сійської Федерації; —проведення русифікаторської політики на всіх землях СРСР; —застосування різних форм переселення з українських зе¬мель (депортація, заслання, матеріальне
заохочення, інші за¬соби); —переселення на наші землі представників інших народів, особливо з Російської Федерації та ін. Питання про державні кордони України досить детально про-аналізовано в попередніх лекціях. Тому частково уточнимо ли¬ше деякі моменти. З утворенням СРСР уряд української республі¬ки поставив питання про чітке визначення кордонів
УРСР. Комі¬сія ЦВК СРСР, яка працювала з 1 липня до 28 листопада 1924 р ре-комендувала повернути Україні територію з кількістю населен¬ня 1019,2 тис. осіб, з яких українців було 58,1%. Українська деле¬гація на підставі обґрунтованих матеріалів М. Грушевського, Д. Багалія та інших науковців поставила питання про повернен¬ня Україні території, де мешкало майже 2051 тис. осіб, з яких українців було 69%.
На початку 1925 р. питання про кордони між РРФСР і УРСР роз-глянуто ЦК РКП(б). Було проігноровано пропозиції не лише укра-їнської сторони, а й комісії ЦВК СРСР, і вирішено передати УРСР землі, на яких мешкало всього 278,1 тис. осіб. Основна частина земель з переважно українським населенням відійшла до
Росій¬ської Федерації. Згідно з першим Всесоюзним переписом населення 1926 р. в Україні (без Криму і західноукраїнських земель) мешкало 29 млн осіб, з яких українців було 23,2 млн. осіб (80%), росіян—2,7 млн. осіб (9,3%), євреїв—майже 1,6 млн. осіб (5,4%), поляків—476 тис. осіб (1,6%), німців—393,9 тис. осіб (1,4%), молдаван—258 тис. осіб (0,9%), греків—105 тис. осіб (0,4,%), болгар—92 тис. осіб (0,3%), білорусів—76 тис. осіб (0,3%), незначну частку становили пред¬ставники
інших народів. Проведений у 1937 р. другий перепис населення, про який ми вже згадували раніше, дав такі резуль¬тати: українців стало 22,2 млн. осіб (78,2%), росіян—3,2 млн. осіб (11,3%), євреїв—1,5 млн. осіб (5,2%), поляків—418 тис. осіб (1,6%), німців—400 тис. осіб (1,4%). Про вплив подій, які відбулися на українських землях за одинадцять років, вже йшлося. Як же це відобразилося на національному складі населення?
Загальна кількість українців за одинадцять років скоротилася на 1 млн. осіб, а їх питома вага знизилася на 1,8%. Проведений у 1937 р. перепис ми вже згадували. Загальна кіль-кість нашого населення скоротилася до 28,4 млн. осіб, на 600 тис. осіб. Звичайно, це вплинуло на національний склад населення. Зо-крема, кількість росіян зросла до 3,2 млн осіб, на 500 тис. осіб, а пи-тома вага—до 11,3% (+2%),
білорусів —до 100 тис. осіб, на 2 тис. осіб, а питома вага—до 0,3% (+0,1%), німців —до 400 тис. осіб, на 10 тис. осіб, а їхня частка не змінилася—1,4%. Кількість представ¬ників інших народів зменшилася: євреїв—до 1,5 млн. осіб, на 100 тис. осіб, молдаван—до 220 тис. осіб, на 4 тис. осіб, поляків—до 420 тис. осіб, на 60 тис. осіб, болгар—до 70 тис. осіб, на 12 тис. осіб, але най-більших втрат зазнали українці—до 22,2
млн. осіб, на 1 млн. осіб. Отже, якщо за одинадцять років найбільше зросла абсолютна кількість росіян і, відповідно, їх частка серед населення республі¬ки, то постраждав найбільше український етнос, що відобразило¬ся як в абсолютній кількості, так і у відсотках. У попередніх лекціях йшлося про те, які зміни відбулися у кількісному та національному складі населення в передвоєнний час (1938-1940 рр.) Що ж відбулося з цими показниками в період з 1937 до 1959 р.
і які причини на це впливали? Насамперед кон¬статуємо, як змінився етнічний склад населення. Отже, загальна кількість українців зросла до 32,2 млн. осіб, на 10 млн осіб, а питома вага серед населення знизилася до 76,8% (-1,4%), кількість росіян зросла з 3,2 млн. осіб до 7,1 млн. осіб (+5,6%), євреїв—зменшилася з 1,5 млн. осіб до 840 тис. осіб, на 660 тис. осіб (-3,2%), білорусів—збільшилася з 100 тис. осіб до 119 тис. осіб, на 19 тис. (+0,3%), молдаван—стало 240 тис. осіб, поляків—з 420 тис.
осіб до 360 тис. осіб, на 60 тис. осіб. З терито¬рії республіки зникли німці, депортовані до Сибіру та Казахстану. На зміни в національному складі населення України суттєво вплинули наслідки Другої світової війни. За цей час найбільші втрати понесли український та єврейський етноси, зокрема вна-слідок геноциду, заподіяного фашистськими окупантами на те-риторії
України щодо єврейського народу. Переможної весни 1945 р. на згарищі «третього райху» війська антигітлерівської коаліції виявили 14 млн. іноземних громадян. Приблизно 2,1 млн. осіб за роки війни були вивезені з України до Німеччини, переважно молодь. Багато з них стали жертвами конц-таборів. Лише 800 тис. осіб повернулися на батьківщину, інші або загинули, або залишилися в Німеччині чи переселилися до інших країн. За офіційною статистикою, у західних окупаційних зонах
Ні-меччини, США, Британії та Франції в 1947 р. перебувало україн¬ців: в американській—104024, в англійській—54580, у французь¬кій—19026, у трьох окупаційних зонах Австрії—21893, у таборі під Ріміні в Італії—11 тис приблизно 100 тис. українців були у партизанах та переховувалися на окупованих територіях серед населення та в лісах. Протягом 1947-1953 рр. розпочалося розселення мешканців таборів по різних країнах. До Канади прибуло понад ЗО тис. пере-міщених осіб,
США—80 тис:, осіб, Великобританії—35 тис. осіб, Австралії—20 тис. осіб, Бразилії—7 тис. осіб, Аргентини—6 тис. осіб, Франції—10 тис. осіб. До 1950 р. 90%українців, які перебува¬ли у таборах для переміщених осіб, були переселені до різних країн. Цей період позначився величезними трагедійними подіями для народів світу і особливо для населення України. Йдеться не лише про
Другу світову війну, яка безпосередньо вплинула на кількість населення і його національний склад. Були ще події, які торкнулися лише українців: голод 1946-1947 рр возз’єднан¬ня майже всіх українських земель в єдиній державі УРСР, приєд¬нання до неї Криму (1954 р.), вихід з УРСР Молдавської Автоно¬мної Республіки у зв’язку з утворенням Молдавської РСР, продо¬вження русифікаторської політики щодо населення
України. За переписом 1959 р. населення УРСР становило вже 41,9 млн. осіб, утому числі: українці—32,2 млн. осіб (76,8%), росіяни— 7,1 млн. осіб (16,9%), євреї—840 тис. осіб (2%), білоруси—290 тис. осіб (0,7%), поляки—360 тис. осіб (0,9%), немає даних про кількі¬сть німців. Частка українців серед населення знизилася на 1,4%, а за ра-хунок цього зріс відсоток у росіян—на 5,6%, інших народів—на 4,2%. Зміна населення
України за національною ознакою три¬вала і протягом наступного тридцятиріччя. Загальна кількість населення у 1989 р. зросла до 51,4 млн. осіб, у тому числі україн¬ців—до 37,4 млн. осіб (72,7%), росіян—до 11,3 млн. осіб (22,2%), зменшилася кількість євреїв—до 490 тис. осіб (0,9%), зросла кіль¬кість білорусів—до 440 тис. осіб (0,8%), молдаван—до 320 тис. осіб (0,6%), повернулися на освоєні раніше землі татари, німці.
Наведені дані свідчать, що процес русифікації населення, ко¬тре мешкало на одвічних українських землях, протягом остан¬нього тридцятирічного періоду перебування в складі СРСР відбу¬вався ще більш швидкими темпами. Так, якщо протягом 1926- 1959 рр. питома вага українців серед населення республіки змен¬шилася з 80% до 76,8% (на 3,2%), то за наступні тридцять років— до 72,7% (на 4,1%). Якщо у 1926 р. так звані етнічні меншини пере¬важали росіян, то у 1939 р.
їх було було вже менше ніж 10%, а в 1989 р.—у чотири рази менше, ніж росіян. Отже, можна зробити висновок, що з розвитком СРСР русифі-каторська політика радянського уряду набувала все більшого поширення на одвічних українських землях, що відобразилося на національному складі населення. У наступний період (відносного спокою) в СРСР і в Україні про-довжувалися зміни у складі населення республіки.
Так, у 1989 р. кількість населення вже становила 51,4 млн. осіб, тобто збільши¬лася на 9,5 млн осіб (+22,7%). Українців стало 37,4 млн. осіб (+59,2%), білорусів—440 тис. осіб, збільшилося на 150 тис. (+51,7%), молдаван—324 тис. осіб, на 80 тис. осіб (+33,3%), бол¬гар—230 тис. осіб, на 10 тис. осіб (45,5%), румунів—9 тис. осіб, на З тис. осіб (+30%), почалося повернення німців—40 тис. осіб (у порівнянні з 1937 р. їх стало 10%) та кримських татар—50 тис. осіб (у порівнянні з 1939 р.
їх стало 22,7%). За цей період змен¬шилася кількість поляків—до 220 тис. осіб, їх стало менше на 140 тис. осіб (-38,3%) і особливо євреїв—до 490 тис. осіб, на 350 тис. осіб (-41,7%). Неоднакові темпи змін кількості представників різних народів вплинули і на їх питому вагу в Україні. Питома вага тих етносів, котрі за темпами приросту випереджали загаль¬ні
темпи зростання населення, збільшилася, а тих, які зростали повільніше, зменшилася. Оскільки темпи приросту росіян були найвищими, то і їх частка зросла найбільше—до 22,2% (+5,3%), не змінилася вона щодо молдаван—0,8%, румунів—0,2%, бол¬гар—0,4% (-0,1), угорців—0,3% (-0,2%). Найбільші втрати по¬несли українці—72,7% (-4,1%) та євреї—0,9% (-1,1%). Які ж причини зумовили зростання чисельності
і питомої ва¬ги одних і сповільнення приросту і навіть зменшення частки ін¬ших? На мою думку, зростанню кількості і питомої ваги росіян сприяло продовження політики русифікації та переселення, за¬охочення переїзду, у тому числі й українців, на території інших союзних республік, переважно до Російської Федерації. На зміну освоєння цілинних і перелогових земель прийшло будівництво
Байкало-Амурської магістралі, на якій Україна мала забезпечи¬ти трудовими ресурсами і матеріалами м. Уренгой і окрему діль¬ницю будівництва залізниці. Зменшенню абсолютної кількості й частки єврейського населення сприяла демократизація життя суспільства, пов'язана «відлигою». У цей час багато євреїв пере¬їхали до Ізраїлю та США. Таким чином, наведені матеріали свідчать про плановість по-літики радянського уряду
щодо України та українського етносу, спрямованої на русифікацію, послаблення темпів її розвитку. Але перший період у зв'язку з його складними, бурхливими подіями не може йти ні в яке порівняння з другим, коли русифікація українців проводилася ще більш швидкими темпами. Отже, на прикладі України за всі часи радянської влади у всіх розглянутих періодах можна простежити загальну тенденцію: дуже повільне зростання, а в деякі роки навіть зниження абсо¬лютної кількості українців
і зменшення їх частки в складі насе¬лення при випереджаючих темпах зростання кількості і питомої ваги росіян. Найбільші втрати понесли росіяни у 2001 р.—їх стало 8,3 млн. осіб, на 3 млн. осіб менше (-26,6%), а також євреї—до 103,6 тис. осіб, на 382,7 тис. осіб (майже в 63,8 разів менше). Втрати інших народів були не такі значні: білорусів—до 275,8 тис. осіб, на 161,3 тис. осіб (-36,7%), молдаван—до 258,6 тис. осіб, на 65,9 тис. осіб (-20,3%), болгар—до 204,5 на 29,2 тис. осіб (-13%),
поляків— до 144,1 тис. осіб, на 75,1 тис. осіб (-34,1%), угорців—до 156,6 тис. осіб (-4%). Певна строкатість у змінах серед кількості населення пред-ставників різних етносів вплинула на зміну їх питомої ваги. Та¬кож за цей період зменшилася загальна кількість населення. Так, питома вага українців після перебування в СРСР зросла до 77,7% (+5%), кримських татар—до 0,5%, (+0,4%), а також ру¬мунів—до 0,3% (+0,1%). Інші народи зменшили свою питому вагу: росіяни—до 17,2%
(-5%), євреї—до 0,2% (-0,7%), білоруси—до 0,6% (-0,2%), мол¬давани—до 0,5% (-0,1%), поляки—до 0,3% (-0,1%), не змінила¬ся питома вага болгар—0,4% і угорців—0,3%. Зростання частки українців можна пояснити тим, що зменши¬лася загальна кількість населення республіки, а також внаслі¬док демократизації життя в незалежній Україні у порівнянні з СРСР. У нас вже немає поділу на привілейований народ—росіян
і «нацменшини». Тому частина колишніх «росіян» повернули собі родинне походження—українське. Адже за 63 роки радянської влади питома вага в УРСР українців в складі її населення знизи¬лася з 80% до 72,7% (-7,3%), а росіян—зросла з 9,3% до 22,2% (+12,9%). Такий сумний здобуток своєю русифікаторською полі¬тикою принесла українцям радянська влада.  84 У 1991 р. наш народ вчетверте отримав свою незалежність, державу.
Які ж зміни в нових умовах відбулися в його національ¬ному складі? З проголошенням України незалежною державою простежу-ються нові тенденції у змінах національного складуїї населення. За матеріалами Всеукраїнського перепису 2001 р. загальна кіль¬кість населення України становила 48,5 млн. осіб, зокрема укра¬їнців було 37,5 млн. осіб (77,7%), росіян—8,3 млн. осіб (17,2%), єв¬реїв—103 тис. осіб (0,2%), білорусів—280 тис. осіб (0,6%), молда¬ван—200 тис. осіб (0,5%),
кримських татар—250 тис. осіб (0,5%), німців—ЗО тис. осіб (0,01%). Кількість румунів збільшилася до 151 тис. осіб, на 16,2 тис. осіб (+12%), не змінилася кількість угор¬ців—160 тис. осіб . Оскільки загальна кількість населення країни зменшилася, а українців-—дещо зросла, то їх питома вага збільшилася—до 77,7% (на 5,2%). Ці дані засвідчують, що в частини зрусифікованих українців прокинулося почуття національної гідності, і вони від¬новили свою приналежність до українського народу.
Скоротила¬ся кількість і питома вага росіян—до 8,3 млн осіб (17,2%), тобто майже так само, як збільшилася питома вага українців, що під¬тверджує раніше висловлене припущення. Скорочення чисель¬ності і питомої ваги євреїв зумовлене тим, що в Україні погірши¬лося матеріальне становище населення, розширилися можливос¬ті для переїзду євреїв до своєї держави, яка всіляко стимулювала цей процес, а також до
США. Значною мірою покращився рівень життя у Польщі, яка легше і швидше пережила вихід з Ради еко¬номічної допомоги, а також вихід з військового об'єднання країн Варшавського договору і вступ в об'єднання Європейської Колек¬тивної Безпеки. Тому так багато поляків повернулися з України в рідну державу. До певної міри це стосується й румунів.
Також завдяки піклуванню української держави зросла кількість і пи¬тома вага кримських татар у Криму. Незначні зміни відбулися серед інших народів—мешканців України. Однак кількість і пи- ЛЕКЦІЯ 4 І УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС НА ЗЕМЛЯХ КОЛИШКЬОГО СРСР ! 85 тома вага росіян все ж утричі перевищувала загальну кількість представників усіх «нацменшин».
Отже, за часи незалежності у національному складі населення відбулися зміни у напрямку того становища, яке було до початку входження наших земель до складу СРСР, Зміни чисельності і пи¬томої ваги представників різних народів можна пояснити тим, що в умовах незалежності України у зв’язку з демократизацією життя в населення з'явилися значно більші можливості для по¬вернення на рідні землі. Таким чином, життя українців та
інших народів в умовах не¬залежності України на прикладі змін кількісного та національ¬ного її складу засвідчує, що в нових умовах воно істотно покра¬щилось, зокрема у сфері відновлення та розвитку української культури, мови, побуту, звичаїв, духовності, демократизації всіх сфер життя. Майже повністю припинено русифікацію українців та інших народів, розширено умови для розвитку культури всіх народів—мешканців
України. На жаль, на порядку денному і сьогодні залишається розробка дієвої програми економічного розвитку країни. Жінки У СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ 1. Жінки у світі, колишньому СРСР, союзних республіках, 2. Жінки в Україні, 1. Однією з найважливішиххарактеристик суспільства є поділ його за статтю та віком. Він значною мірою впливає на визначен¬ня стану людства, його працездатність, загальний приріст, тру¬дові ресурси, поділ на працездатні
і непрацездатні групи, трива¬лість життя, морально-психологічний клімат суспільства та ін. Цю проблему можна розглядати як у світі, так і в регіоні, країні та в меншому масштабі. Аналіз змін у співвідношенні за статтю за певний історичний період дає підстави стверджувати, що на цю проблему істотно впливає внутрішня і зовнішня політика краї¬ни і навіть світу. Вже перші держави у світі змушені були враховувати поділ людства за статтю та віком.
Адже державі потрібно було знати йо¬го загальну чисельність для обкладення податками, а вік і стать важливі для поповнення війська. Ще з давніх часів було відомо про те, що з певного віку людина вже не може виконувати війсь¬кові обов'язки, а також про обмеженість жінки щодо їх виконан¬ня. Тому цю проблему прагне вирішувати навіть ООН, яка посту¬пово приділяє їй все більшу увагу. За статтю людство поділяється на три категорії: чоловіки,
жінки і гермафродити (люди, які при народженні мають подвій¬ні ознаки). Оскільки кількість останніх незначна, то їх при підра¬хунках не наводять. Останнім часом завдяки успіхам медицини та біології з’явилася нова, досить мізерна група людей, які змі¬нюють свої чоловічі ознаки на жіночі і навпаки. У 50-60 рр. XX ст. деякі країни, зокрема СРСР, використову¬ючи двоїстість ознак, з котрих одна була
більш розвиненою, виставляли гермафродитів з більш розвиненими чоловічими ознаками за жіночі команди на Олімпійських іграх, чемпіона¬тах Європи і навіть світу, де вони виборювали першість (О. Чуді- на, сестри Гіресс та ін.). Коли це було виявлено, федерації ввели обов'язкове проведення медоглядів на змаганнях усіх рівнів. Слід також звернути увагу на те, що незалежно від кольору шкіри, місця розташування, клімату, соціально-економічних та суспільно-політичних умов на 100 дівчаток народжується 103- 105 хлопчиків,
але під впливом різних причин це співвідношення змінюється: приблизно в 15-19 років воно вирівнюється, а нада¬лі вже переважають жінки. До основних причин, які впливають на співвідношення між чоловіками та жінками, належать: —народжуваність (100 дівчаток на 103-105 хлопчиків); —зміни за віком між чоловіками та жінками; —тривалість життя чоловіка і жінки; —екологічне середовище; —розміщення продуктивних сил; —війни (втрати чоловіків більші); —соціально-економічні та суспільно-політичні умови; —становище жінки
в суспільстві; —використання жінок на виробництві; —епідемії; —голод; —рівень розвитку продуктивних сил; —смертність жінок і чоловіків; —рівень загальної культури населення; —релігія та ін. Розкопки могильників свідчать, що вже з часів палеоліту на 512 хлопчиків припадає 488 дівчаток, тобто співвідношення ста¬новить 51,2% і 48,8%. Отже, перевищення при народженні хлоп¬чиків над дівчатками має давні корені. Взагалі у світі сьогодні гострої проблеми диспропорції за статтю не
існує. Адже вона ви¬рішується біологічно, зарахунокнародження на 100 дівчаток 103- 105 хлопчиків. На жаль, вона існує в окремих частинах світу і кра¬їнах, де мають вплив причини, про які ми згадували раніше. Це видно з матеріалів таблиці 9, у якій подаються цифри за 1950,1960 і 2000 р. За ці роки у питомій вазі людства переважали чоловіки— відповідно 50,3%, 50,2% і 50,4%. В абсолютному обчисленні на кі¬ нець 1960-х років це становить +12 млн. осіб, у 2000
р.—1-43 млн. осіб. Стосовно ж перелічених континентів, то тут простежуємо сут¬тєву строкатість. Так, на кінець 1950-х років в СРСР кількість чо¬ловіків становила 45%, 1960-х—46,1%, в абсолютному обчислен¬ні на кінець 1960 років чоловіків було 19 млн. осіб. Майже така са¬ма ситуація в зарубіжній Європі—48,2%, 48,4% і 48,3%, на кінець 1960-х рр.—15 млн. осіб, у 2000 р.—25 млн. осіб.
Причини цього ми вже розглядали—насамперед Друга світова війна, яка пере¬важно відбувалася на землях Європи, і пов'язана деякою мірою з нею низька народжуваність. На інших континентах бачимо інше співвідношення за статтю. У зарубіжній Азії в 1960-х роках переважають чоловіки—51,4%, 51,3%, на кінець 1960-х рр.—51,1% (+50 млн. осіб), у 2000 р.— +80 млн. осіб.
Отже, зарубіжна Азія перекриває дефіцит чоловіків зарубіжної Європи й інших континентів. Стосовно ж Африки та Америки, то на цих континентах диспропорція населення за стат¬тю була незначна і несуттєво впливала на народжуваність та приріст населення. Які ж причини впливали на людство у XX ст на зміни у струк¬турі населення за статтю і на різницю тривалості життя між чо¬ловіками і жінками?
Можна лише гіпотетично припустити, що до перелічених причин варто додати розвиток продуктивних сил: механізацію й автоматизацію виробництва (істотне збільшення виробничого травматизму), у тому числі транспорту (залізнич¬ного, водного, авіаційного й особливо автомобільного), а також зменшення фізичного навантаження, що більшою мірою торкну¬лося «чоловічої праці», та покращення умов праці. Внаслідок значної переваги хлопчиків над дівчатками наприкінці
XIX ст. в Україні простежуємо перевагу чоловіків над жінками—їх частка становила 50,3 %. На жаль, таке становище не збереглося у XX ст і ця тенденція продовжується в XXI ст. Події першого двадцятиріччя XX ст про які ми згадували у по-передніх лекціях, суттєво змінили структуру населення за стат¬тю. За даними неповного перепису населення 1920 р на україн¬ських землях на 1000 чоловіків вже припадала 1061 жінка (51,5%).
Перепис 1926 р. засвідчив, що з усіх республік, які увійшли до складу СРСР, за диспропорцією населення за статтю Україна по-сідала друге (після Росії) місце. Так, частка жінок в СРСР становила 51,6%, в Росії—52,4%, у Бі-лорусі—51%, в Україні—51,4%, а в інших республіках жінок було менше—від 47% до 49,4%, особливо в республіках
Середньої Азії і Казахстану. Отже, якщо у слов'янських республіках питома вага була більшою на користь жінок, то в азійських і Закавказзі—на¬впаки. Через тринадцять років диспропорція за статтю у більшості республік зросла. У1939 р. частка жінок збільшилася: в СРСР—до 52% (+0,4%), у Росії—до 53% (+0,7%), в Україні—до 52,2% (+0,8%), в Білорусі—до 52% (+1%), в Узбекистані—до 48% (+0,9%), у
Гру¬зії—до 50% (+0,6%), в Азербайджані—до 49% (+1,4%), в Киргиз¬стані—до 49% (+1%), в Таджикистані—до 48% (+1%), в Туркме- ністані—до 48% (+1,2%). А у Вірменії (49,1% (- 0,1%)) і Казахстані (48,8% (-0,8%)) питома вага навіть зменшилася. З цього можна зробити висновок, що з погляду зростання народжуваності, а в перспективі
і трудових ресурсів, за тринадцять років в СРСР і в республіках, крім Казахстану і Вірменії, незважаючи на пробле¬ми, які ми згадували в попередніх лекціях, відбулися хоча і не¬значні, але прогресивні зміни. Наступні матеріали про демографічне становище в Україні ми отримали лише через двадцять років. За цей час у нас значно збільшилася диспропорція за статтю між чоловіками та жінка¬ми. Тому можна припустити, що різниця, особливо в перші роки після війни, була
навіть більшою, ніж у 1959 р. За ці часи диспропорція посилилася в усіх республіках. Жінок стало більше ніж 50%, зокрема в СРСР—55% (+3%), Росії—55% (+2%), Україні—56% (+3,8%), Білорусі—56% (+4%), Узбекистані— 52% (+4%), Казахстані—53% (+5%), Грузії—54% (+4%), Азербай¬джані—52% (+3%), Вірменії—52% (+3%), Узбекистані—52% (+4%),
Таджикистані—51% (+3%), Туркменістані—52% (+4%), Узбекис¬тані—52% (+4%), Казахстані—53% (+5%), Латвії—56% (+3%), Литві—54% (+2%), Естонії—56% (+3%), Молдові—54% (+4%). На фоні наших негараздів ще більш рельєфно проступають прогресивні тенденції республік Середньої Азії, у яких частка малих сімей (з 2-3 осіб) продовжувала скорочуватися до 22,5- 25%, а отже, зросла питома вага тих, де 5
і більше ос:б—до 58,6- 63,1%. Якщо за цими показниками порівняти їх з Україною, то в цих республіках малих сімей було майже втричі менше, а сімей з 5 і більше осіб, відповідно, майже настільки більше. Нічого принципово не змінилося в Україні і за часів незалеж-ності. Продовжує зростати питома вага малих сімей і зменшу¬ється частка тих, де 5
і більше осіб. У 2001 р. в Україні сім’ї з 2- 3 осіб становили вже 65,1%, а з 5 і більше—13,7%. Проведений аналіз тенденцій у змінах кількості осіб у сім’ї свідчить, що та негативна спадщина, яка дісталася нам з часів радянської влади, продовжується і в умовах незалежної Украї¬ни. Це свідчить про вкрай негативну демографічну ситуацію в державі. Наслідком неефективної соціальної політики держави
є скорочення кількості населення нашої країни у 2001 р. до 48,5 млн осіб, а наприкінці 2005 р.—до 48 млн осіб. Деструктивні процеси, які простежувалися за часів перебування населення України в складі СРСР, на жаль, не зупинено в роки незалежності. Про це свідчать показники природного зростання кількості місцевого на¬селення, які визначаються різницею між кількістю народжених та померлих (див. таблицю 9).
У 1940 р. в Україні на 1000 осіб по¬казник народжуваності становив 27,3 особи і був нижчим, ніж в СРСР (31,2). Меншим, ніж у нашій республіці, він був у Білорусі— 26,8 осіб, Литві—23, Латвії—19,3, Естонії—16,1 і Молдові— 26,6 осіб. Отже, за цим показником Україна серед республік СРСР була на десятому місці. Низьку народжуваність у республіках
Прибалтики можна пояснити бурхливими подіями на їхніх зем¬лях (тоді вони втратили державну незалежність і під тиском СРСР, згодом Німеччини, при байдужості країн Європи, США та інших країн світу, Ліги Націй їх приєднано до СРСР). Тимчасова окупація України, Білорусі, Прибалтики, Молдови і частини областей Російської Федерації негативно вплинула на демографічну ситуацію, що було
особливо відчутно в перші по¬воєнні роки. Це відобразилося і на народжуваності. Так, у 1950 р. народжуваність на 1000 осіб в Україні знизилася до 22,8 осіб, меншою вона була лише в Естонії—18,4 особи і Латвії—17 осіб. Протягом усього післявоєнного періоду в СРСР простежується тенденція до скорочення народжуваності, що властиво
і пере¬ важній більшості республік. Так, у 1990 р. за "ількістю народже¬них на 1000 осіб Україна серед союзних республік перейшла на останнє місце. У нас народилося 12,6 малят на 1000 осіб, трохи більше в Естонії—14, в Росії—13,4, Білорусі—13,9, в інших пост¬радянських республіках ще більше. А у 2001 р.—лише 7,7. Якщо простежити тенденції природного приросту населення, то за весь післявоєнний
період в Україні він мав чітку тенденцію до знижен¬ня—з 14,3 на 1000 осіб у 1950 р. до 0,5 осіб, з 1991 р.—вже 0,8 осіб, а у 2001 р.—7,6 осіб. В Україні простежується чітка тенденція до зниження наро-джуваності від 1952 р а з 1963 р. рівень народжуваності навіть не забезпечував простого відтворення населення. Пересічна го¬родянка перестала народжувати необхідну для цього кількість дітей з кінця 50-х років XX ст а селянка—від початку 90-х. Якби народжуваність протягом 1989-2001 рр. збереглася на рівні 1989
р то за цей період у нас народилося б на 2,3 млн. більше ді¬тей. Тому природно, що у нас з 1993 р. почала різко скорочувати¬ся загальна кількість населення. До речі, рівень народжуваності нижчий за рівень смертності в 21 країні Європи. Не викликає сумніву, що основною причиною скорочення кіль-кості населення є зменшення народжуваності. Воно також пов’язане зі старінням населення.
Починаючи з 1959 р. в Укра¬їні невпинно зростає не лише абсолютна кількість населення, а й питома вага осіб, вік яких понад 60 років. У 1959 р. їх було 4 387,7 тис. осіб, у 1989 р.—9256 тис. осіб, а в 2001 р.—10324 тис. осіб. А питома вага їх у складі населення країни, при одночасно¬му скороченні загальної кількості населення, з 1993 р. теж зрос¬тає швидкими темпами: 1959 р.—10,5%, 1989 р.—18%, 2001 р.— 21,4%. На таку ситуацію
істотно впливають і міграційні процеси. Як¬що сальдо обміну населення між республіками СРСР та Україною впродовж 1959-1989 рр. не перевищувало +/- 100 тис. осіб на рік, і це несуттєво впливало на кількість населення, то в часи неза-лежності, точніше з 1994 до 2001 р кількість вибулих з України почала перевищувати кількість прибулих, а міграційні втрати республіки за цей час становили понад 1 млн. осіб (понад 2% на-селення).
Якщо до цього додати, що на роботу до Сибіру Далеко¬го Сходу, крайньої Півночі та в інші райони з України виїздила молодь, особи працездатного віку, а поверталися переважно пен¬сіонери, тотака міграція негативно впливала на старіння населен¬ня і пов’язані з ним народжуваність, частку працездатного на¬селення та інші демографічні процеси. Наведені матеріали свідчать, що малодітні сім’ї стали нормою життя в
Україні. Нічого втішного нас не чекає і в майбутньому. Такий висновок підтверджується подальшим скороченням кіль¬кості населення України в останні роки. Про це свідчать і дані Українського інституту соціальних досліджень, що з 1994 р. роз¬почав опитування на прикладі 2000 молодих сімей: за 11 років проживання в незалежній державі 6% з них мали по двоє дітей,
62%—лише одну, а 29% залишалися бездітними, хоча їхні праг¬нення зовсім інші. З опитаних 67% хотіли б мати двох дітей, 5% трьох і більше і лише 24% одну дитину. Причини такого станови¬ща вони вбачають у матеріальних труднощах молодого подруж¬жя, відсутності суттєвої допомоги з боку держави. Негативні демографічні тенденції, зокрема щодо народжува-ності, які простежувалися протягом усього
часу перебування України в складі Радянського Союзу, нажал ь, не були зупинені за часів незалежності і навіть набули трагедійного характеру Для їх подолання необхідні рішучі заходи з боку держави, насампе¬ред суттєве покращення матеріального становища населення, особливо молоді. Якщо ми цього не зробимо, то вже в найближ¬чому майбутньому Україна відчуватиме нестачу людських ре¬сурсів і серйозні труднощі у складних
і суперечливих соціаль¬но економічних і суспільно-політичних процесах, які чекають людство. Короткий аналіз окремих демографічних процесів, які стосу-валися українців, що проживали на одвічних українських зем¬лях та за їх межами протягом останнього трьохсотріччя (XVIII— початку XXI ст.), дає підстави для роздумів, виявлення певних тенденцій та закономірностей. У ці часи український народ само¬віддано боровся за свою незалежність, зберігаючи, розвиваючи
і відстоюючи рідну культуру, мову, духовність, звичаї, традиції, побут, саме своє існування. Це часи героїчної боротьби, злетів і падінь, величезних здобутків і гірких втрат. Суспільно-політичне і соціально-політичне становище насе¬лення безпосередньо відображалося у складних, іноді супереч¬ливих демографічних процесах. Напередодні Другої світової війни, у 1939 р загальна кіль¬кість сімей у республіці сягала майже 7,2
млн, причому сім’ї з 2- 3-х осіб становили 46,4%, а з 5-ти і більше—29,5% (в СРСР, відпо¬відно, 43% і 35,1%). Після Другої світової війни аж до 1989 р. про¬стежується стала тенденція до зростання питомої ваги малих сі¬мей як в СРСР, так і в Україні. Зокрема, в Україні сімей з 2-3 осіб стало 62%, а 5 і більше осіб—13,9%. У той же час в республіках Середньої
Азії спостерігаємо протилежні тенденції: у них част¬ка малих сімей скоротилася до 22,5-25%, а з 5 і більше осіб— зросла до 58,7-68,6%. У попередніх лекціях вже йшлося про причини збільшення та¬кої диспропорції. Фашистська окупація європейських республік призвела до того, що в них диспропорція за статтю була більшою, а отже, процес відновлення довоєнної чисельності і подальшого зростання кількості населення відбувався повільніше. У наступні тридцять років на склад населення за статтю впли¬вали насамперед внутрішня та
зовнішня політика радянської влади. Оскільки тенденція до народження більшості хлопчиків продовжувалася, то в СРСР і в усіх республіках простежується зменшення диспропорції за статтю. У1989 р. в СРСР жінок стало 52,9% (-2,1%), в Україні—53,9% (-2,1%), у Росії—53,3% (-1,7%), в Білорусі—53,2% (-2,8%), у Литві—52,7% (-1,3%), в Латвії—53,5% (-2,5%), в Естонії—53,3% (-2,7%). Ще помітніше зменшилася дис-пропорція в
Республіках Середньої Азії та Казахстані, і це при¬родно, адже в них темпи приросту населення були більшими, серед народжених переважали хлопчики. Дещо зменшилася дис¬пропорція в Україні за часи незалежності: у 2001 р. жінок стало 53,7% (-0,2%). Таким чином, з 1959 до 2001 р. процес подолання диспропор¬ції в республіці відбувався досить повільно, яку період перебуван¬ня нашого населення в складі
СРСР, так і в умовах незалежності (за більш ніж 40 років цей показник змінився на 2,3%). Оскіль¬ки чи не єдиним шляхом вирівнювання структури населення за статтю є збільшення народжуваності, то можемо констатувати, 94 що як за часів СРСР, так і в незалежній Україні покращенню ситу-ації приділялося недостатньо уваги. Слід підкреслити деякі по-зитивні зрушення в останні роки, однак вони настільки скромні, що темпи подолання
диспропорції знову сповільнилися. Ми ма¬ло використовуємо досвід Чехо-Словаччини і Франції післяво¬єнного часу. Так, у 2001 р. в Україні сім'ї з 2 -3 осіб, як і раніше, становили майже дві третини їхньої загальної кількості—65,1%, а сім’ї з 5 і більше осіб—лише 13,7%. Важливу роль у демографічних процесах відіграє склад насе¬лення за віком, що безпосередньо впливає
на всі сфери життя людства. Поклавши в основу поділу населення вік, ми поділили його за принципом працездатності на три групи: —особи, молодші працездатного віку (хлопці та дівчата до 16 років); —особи працездатного віку (жінки—16-54 років, чоловіки— 16-59 років); —особи, старші працездатного віку (жінки—55 років і старші, чоловіки-—60 років і старші) (див. таблицю 11). У 1926 р. осіб допрацездатного віку в Україні було 39,7%, пра-цездатного—52,7%
і старших працездатного віку—7,6%. За наступні тринадцять років становище в республіці суттєво змінилося. На нього вплинули соціально-економічна й політич¬на ситуація, колективізація, голодомор 1932-1933 рр сталінські репресії, депортація населення з України, переїзд з території республіки (переселення) та інші фактори. У 1939 р. в УРСР пи¬тома вага населення допрацездатного віку вже становила 34,8%, тобто зменшилася на 4,9%. За рахунок цієї групи зросла частка працездатного населення—до 57,1% (+4,4%)
і осіб пенсійного віку—до 8,1% (+0,5%). Отже, за тринадцять років частка населення працездатного віку суттєво зросла, що можна вважати позитивним фактором. Це свідчення того, що зменшилося трудове навантаження на на¬селення і водночас зросла тривалість життя людей. Але на пер¬спективу це має і негативні тенденції, адже призводить у майбут¬ньому до зменшення постачання трудовими ресурсами.
Наступ¬ні двадцять років позначилися трагедійними подіями, про які ми вже згадували. Вони істотно вплинули на вікову структуру насе- ле ння. На жаль, у цей час продовжилася тенденція до зменшення питомої ваги молоді допрацездатного віку. У1959 р. їх стало 27% (у порівнянні з 1939 р. на 7,8% менше, а у порівнянні з 1926 р.—на 12,7% менше). Осіб працездатного віку стало 59,5% (+2,4%), а пен-сійного—13,5% (+5,4%).
На збільшенні частки осіб пенсійного ві¬ку позначилося зростання середньої тривалості життя населен¬ня Якщо у 1926-1927 рр. середня тривалість життя людини ста¬новила 47 років (чоловіків—45 років, жінок 49 років), то у 1958- 1959—70 років (чоловіків—66 років, жінок—74 роки). Значне зменшення кількості населення допрацездатного ві¬ку зумовлює на перспективу скорочення осіб працездатного ві¬ку, тобто збільшує виробниче навантаження на цю категорію.
Осіб працездатного віку стало більше—59,5% (+2,4%), пенсійно¬го—13,5% (+5,4%). Слід звернути увагу на збільшення розриву у тривалості життя між чоловіками та жінками—з 4 до 8 років. Це до певної міри пов’язано з тим, що в процесі зростання меха¬нізації, автоматизації та хімізації виробничих процесів збільшу¬ється виробничий травматизм, хімізація виробничих процесів, а з таким виробництвом більше пов’язані чоловіки. На деяких виробництвах навіть заборонено жіночу працю, оскільки на них більше
виробничого травматизму, вони негативно впливають на здоров’я людини, а значить, і на тривалість її життя. Також не¬гативно впливає на тривалість життя алкоголізм, наркоманія, які більше поширені серед чоловіків. Крім того, держава звіль¬няє жінок від праці на шкідливих ділянках виробництва. Так, наприклад, за постановою Ради Міністрів СРСР до 1960 р. було звільнено жінок від робіт у шахтах, пов’язаних з тяжкою фізич¬ною працею, шкідливими
умовами та ін. Окреме місце в історії нашого народу займають періоди, коли він жив в умовах своєї етнічної держави—до 1654 і 1775 р 1917- 1920 рр однак частина з них була під владою Росії, Речі Посполи¬тої, Румунії, Туреччини, Австро-Угорщини. В наступний період (1922-1991 рр.) більшість наших земель перебувалиу складі Радян¬ського Союзу. Лише в останні майже 20 років український народ нарешті живе в умовах незалежної
держави. Протягом цього часу демографічні процеси в середовищі населення, котре мешкало на одвічних українських землях, відбувалися за загальносвітовими закономірностями, але в окремі періоди були й певні особливос¬ті, пов’язані із впливом різних факторів, таких як війни, стихійні лиха, ставлення до населення влади тощо. Слід звернути увагу на те, що ставлення до нашого народу принципово не різнилося як з боку імперських держав, так і уря¬ду СРСР, мета яких зводилася до денаціоналізації населення, по-слаблення
його економічного, інтелектуального та духовного потенціалу. Лише змінювалися, вдосконалювалися форми й ме¬тоди досягнення цієї мети. Варто зазначити, що з часу проголошення незалежної україн¬ської держави 24 серпня 1991 р. до сьогодення в Україні досяг¬нуто певних успіхів у подоланні негативних демографічних тен¬денцій. Почала відновлюватися питома вага українців у складі населення, на краще змінюється співвідношення
між чоловіками і жінками тощо. Певні здобутки маємо у відродженні українсь¬кої духовності, культури, поширенні мови, релігії, побуту, наці¬ональних звичаїв та традицій. Величезні завдання перед Украї¬ною, її населенням стоять і сьогодні. Ми маємо плідно працюва¬ти, щоб наша держава посіла гідне місце у Європі, в усьому світі як одна з найбільш цивілізованих країн.
Як же виглядає вікова структура населення України у порів¬нянні з іншими республіками? У 1959 р. в Україні частка моло¬ді допрацездатного віку у порівнянні з СРСР (30,4%) і майже з усіма союзними республіками була найнижчою (за винятком Ес¬тонії—23,9% та Литви—23,3%). Особливо значним був відсоток цієї групи населення у республіках Середньої Азії: в Узбекиста¬ні—38,8%, Туркменистані—39,1%
і Таджикистані—37,9% (майже таким, як в Україні 1926 р.). Це є також прямим відображенням впливу на населення України Другої світової війни, а також по¬літики СРСР (голод 1946-1947 рр. та інші заходи). Водночас роз¬рив за цим показником з Україною республік, які зазнали тимча¬сової окупації, був значно меншим:
Росії—30%, Білорусії—31,2%. В Україні був найбільший відсоток осіб працездатного віку (59,5%) відносно СРСР і суттєво нижчим, ніж у республіках Серед¬ньої Азії і Казахстану та Закавказзя, за винятком Грузії. У нашій республіці був один з найвищих показників щодо кількості пен¬сіонерів. Ще вищим він був у республіках Прибалтики та Грузії.
Отже, за двадцять рокіг у віковій структурі населення Укра¬їни та інших республік, розташованих на європейському конти¬ненті, простежуються ті ж тенденції, що і в попередні тринадцять років. За наступне тридцятиріччя у віковій структурі населен¬ня України не сталося позитивних змін. Наприкінці 80-х років XX ст. питома вага молоді допрацездатного віку в Україні ще знижується—до 23% (-4%), знижується
і питома вага осіб пра¬цездатного віку—до 55,8% (-3,7,), за рахунок цих двох груп зрос¬тає питома вага осіб пенсійного віку—до 21,2% (+7,7%). Отже, за цей період зростає трудове навантаження на працездатне насе¬лення. Майже ті самі тенденції простежуються і в інших євро¬пейських республіках, зокрема знижується частка молоді до¬працездатного і працездатного віку, за винятком Азербайджа¬ну та
Вірменії, Литви та Естонії, Казахстану й особливо Киргиз¬стану—9,1%. За рахунок осіб допрацездатного і працездатного віку зростає питома вага осіб пенсійного віку. Це особливо стосується слов’я-нських республік: Росії (+6,8%), України (+7,7%), Білорусії (+6%) та усіх прибалтійських республік, тобто відбувається процес старіння населення, що відображається на зменшенні народжу¬ваності
і темпів зростання населення. В Україні це призвело до того, що з 1993 до 2005 р. його кількість зменшилася до 46 млн. осіб, тобто майже на сім мільйонів. Але симптоми цього відчува¬лися вже у 1960-1980-ті роки. Водночас за останнє тридцятиріч¬чя в Таджикистані, Туркменістані і Узбекистані, Казахстані зрос¬тає питома вага молоді допрацездатного віку, а частка осіб пра¬цездатного віку і пенсіонерів скорочується.
Ці тенденції спричинилися до того, що в 2001 р. в Україні меш-кало 48,5 млн. осіб, а в республіках Середньої Азії та Казахста¬ну—56 млн. осіб, тоді як на початку радянської влади, відповід¬но, 29 млн. осіб і 13,7 млн. осіб. Якщо врахувати, що за роки радян¬ської влади територія України з її населенням зросла, а Серед¬ньої Азії і
Казахстану практично не змінилася, то ця різниця буде ще разючішою, Таким чином, протягом усього радянського пері¬оду в Україні простежується стала тенденція до скорочення пи¬томої ваги серед населення молоді допрацездатного віку, за раху¬нок чого зростає питома вага осіб пенсійного віку. На жаль, негативні тенденції продовжилися і в часи незалеж-ності.
В майбутньому це може призвести до скорочення питомої ваги основної виробничої категорії населення, збільшення на неї навантаження. Якщо у найближчі часи цей процес не призупи¬нити, а в наступному не подолати, то дуже швидко в Україні по¬стане проблема гострого попиту на трудові ресурси. Викликає занепокоєння і тенденція до поступового скорочен¬ня тривалості життя. На початку 2010 р. вона дорівнювала 69 ро¬ків, причому в порівнянні з 1958-1959 рр. у чоловіків вона
змен¬шилась до 63,9 років (-2,1 роки), а в жінок, навпаки, збільшилась до 74,3 років (+1,3 роки). Має насторожити і подальше зростання розриву між ними: якщо 1958-1959 рр він становив 7 років, то сьогодні вже 10,4 років. Таким чином, аналіз змін у складі населення за статтю, які ос-таннім часом набули чіткого негативного спрямування, потребує особливої уваги з боку держави і суспільства загалом. Необхідно розробити дієву програму заходів для подолання цих проблем вже зараз,
інакше невдовзі нікому буде їх вирішувати, та й ні для кого. негативно впливає на народжуваність, а відповідно, і на природ¬ний приріст населення. Яке ж становище протягом ХХ-початку XXI ст. склалося на од-вічних українських землях? За переписом 1897 р. на території майбутнього СРСР питома вага жінок становила 50,3%, їх було більше приблизно на 312 тис. осіб, а в Україні жінок було 49,7%.
Од-нак бурхливі події перших двадцяти років XX ст зокрема перша революція в Росії 1905-1907 рр лютнева та жовтнева револю¬ції 1917 р визвольні змагання українського народу за незалеж¬ність 1917-1920 рр входження України до складу утвореного наприкінці 1922 р. СРСР, перші кроки колективізації, голод 1921- 1923 рр. та деякі інші події суттєво вплинули на склад населення за статтю на наших землях.
Річ у тім, що у вирі цих подій гинуло найбільше осіб чоловічої статі, саме тих, які потенційно могли бути продовжувачами роду. Крім того, в часи політичного неспокою, економічної нестабіль¬ності, значного погіршення матеріального становища більшої час¬тини населення українських земель значно скоротилася народжу¬ваність, а вона—основний гарант пропорційності, співвідношен¬ня населення за статтю. Наслідком стало те, що в Українській СРСР різко погіршилося співвідношення серед населення за статтю.
Це підтвердив перший Всесоюзний перепис населення, проведений наприкінці 1926 р. За його даними, в Україні на 14094,4 тис. осіб чоловічої статті при-падало 14923,6 тисжінок, 48,5% і 51,5% відповідно, а в абсолютно¬му обчисленні жінок було більше, ніж чоловіків, на 829,2 тис. осіб. Простежується також суттєва різниця у диспропорції за статтю між мешканцями міських поселень і сільської місцевості. Так, як¬що у 1926 р. в міських поселеннях чоловіків було 49,2%, то в сіль¬ській
місцевості—48,4% (-0,8%). Отже, якщо в абсолютній кіль¬кості у міських поселеннях жінок було більше всього на 87,5 тис. осіб, то в сільській місцевості різниця становила 740,8 тис. осіб. На початку радянської влади в сільській місцевості, де фізична пра¬ця менш механізована, жінок використовували більше, ніж чо¬ловіків, і їх можливість одружитися і мати дітей була значно меншою, ніж у містах. А це вкрай негативно впливало на загаль¬ний приріст населення
України.  100 В СРСР питома вага жінок становила 51,6%. Серед усіх респу¬блік Радянського Союзу біл ьша диспропорція була лише в Росій¬ській Федерації—52,4%. Наслідки перепису були опубліковані, відомі громадськості, науковцям, тим більше, керівництву ком¬партії, урядам Союзу і України і повинні були спонукати їх вжити заходів для подолання або хоча б призупинення цієї тенденції.
Що ж відбулося насправді? Протягом наступних триднадцяти років склад населення за статтю в Україні суттєво змінився. На нього вплинули такі події, як суцільна колективізація, виселення з республіки, голодомор 1932-1933 рр сталінські репресії 1937-1939 рр. та інші заходи ра¬дянської влади. Це призвело до того, що загальна кількість насе¬лення майже не змінилася. Слід врахувати великий наплив до на¬шої республіки жителів з
інших республік—на будівництво про¬мислових підприємств, сталінських «будов комунізму», а також складну політичну ситуацію. На збільшення населення негатив¬но вплинула й урбанізація республіки. За цей період питома вага мешканців міст зросла з 18,5% до 36,2%, кількість мешканців міських поселень збільшилася з 5373,6 тис. осіб до 11190,4 тис. осіб, а сільської місцевості—на¬віть скоротилася: з 23669,4 тис. осіб до 19755,8 тис. осіб (з 81,5% до 63,8%).
Ці та інші події позначилися на складі населення за місцем проживання і за статтю. Диспропорція за статтю в сіль¬ській місцевості обмежувала можливість значної кількості жі¬нок—мешканок села одружуватися, що негативно впливало на народжуваність, а отже, поглиблювало негативні тенденції. Згадані події суттєво вплинули і на склад населення за стат¬тю, більшою мірою на чоловіче населення. В СРСР диспропорція зросла на 0,4%, а в
Україні—на 0,8%. Найкраща ситуація була в республіках Середньої Азії і Казахстану, де частка жінок не дося¬гала 50%, у них була значно більша народжуваність. Якщо в СРСР і в Україні сім'ї з 2-3 осіб становили 43% і 46% відповідно, а 5 і біль¬ше осіб—35,1% і 29,5%, то в Та джикистані, Туркменії і Узбекиста¬ні малочисельних сімей було 38,5%
і 40,3%, а з 5 і більше осіб— 38,9% і 58,7% відповідно. Зростання народжуваності, інше спів¬відношення за статтю в азійських республіках свідчить про те, що в них було краще економічне становище, відносно спокійна суспільно-політична ситуація, адже там не було голодомору 1932-1933 рр а столиця Узбекистану Ташкент мала назву хліб¬ного міста. Процес зростання диспропорції населення за статтю, розпо-чатий у першій чверті
XX ст простежувався як у міській, так і в сільській місцевостях. Як же це відобразилося на складі населен¬ня за статтю? Загальна кількість чоловіків в Україні зросла до 14758.6 тис. осіб, на 664,5 тис. осіб (+0,8%), а жінок—до 16192,6 тис. осіб, на 1269 тис. осіб до 52,2% (+0,8%). Якщо частка жінок в місь¬ких поселеннях зросла з 50,8% до 52,3%, то в сільській місцевос¬ті—з 51,6% до 52,3%.
В абсолютному обчисленні в 1926 р. в місь¬ких поселеннях жінок було більше, ніж чоловіків, на 87,5 тис. осіб, а в сільській місцевості ця різниця становила 740,8 тис. осіб. На жаль, відсутність матеріалів про населення за наступні двадцять років не дає можливості простежити, як змінилася структура населення за статтю після таких трагедійних подій для світової людності загалом і України зокрема, як Перша і Друга світові війни, сталінщина, голод 1946-4947 рр а також возз'єднання
майже всіх українських земель в єдину республіку тощо. Але можна стверджувати, що ці події істотно вплинули на кількість населення і його склад за статтю. Оскільки після ві¬йни почала збільшуватися загальна кількість населення Украї¬ни, у тому числі і внаслідок його природного зростання, то через двадцять років диспропорція за статтю скоротилася. Так, загаль¬на кількість населення республіки зросла до 41 869 тис. осіб.
Про¬довжився процес урбанізації населення, який простежувався ще в довоєнні часи: мешканців міст стало 19 147,4 тис. осіб, сіл 22 721,6 тис. осіб, відповідно 45,7, і 54,3%, причому кількість жи¬телів міст зросла до 19147,4 тис. осіб, їх стало більше на 7957 тис. осіб (на 71,1%). Темпи зростання кількості населення сільської місцевості були нижчими—на 2965,8 тис. осіб (на 15,8%). За цей період диспропорція в складі населення за статтю
збільшилася. В республіці на 18575,4 тис. чоловіків припадало 23293.7 тис. жінок, відповідно 44,4%, і 55,6%, жінок було більше на 4718,3 тис. осіб. Якщо порівняти з довоєнним часом, то дис¬пропорція в республіці зросла. Так, якщо в 1939 р. чоловіків було 47,7%, а жінок—52,3%, то в 1959 р. їх стало, відповідно, 44,4% і 102 55,6%, ця різниця зросла з 2,3% до 5,6%. більш ніж удвічі. Якщо перед війною жінок було більше ніж чоловіків на 1432 тис. осіб, то після війни
їх стало більше на 4718,3 тис. осіб. Можна припус¬тити, що відразу після війни диспропорція за статтю в Україні була ще більшою. Тому держава змушена була вжити заходів для стимулювання народжуваності (звання «Мати-героїня» за народ-ження десятьох і більше дітей, економічне стимулювання бага-тодітних сімей, пільгове кредитування держави для будівни¬цтва житла та ін.) Як і до війни, різною була структура населення в міських поселеннях та сільській місцевості.
Так, у містах проживало 8664,6 тис. чоловіків і 10482,9 тис. жінок, відповідно 45,3% і 54,7%, а в сільській місцевості на 9910,8 тис. чоловіків припадало 12810,8 тис. жінок, відповідно 43,6% і 56,4%. В абсолютній кіль¬кості жінок у містах було більше на 1818,3 тис. осіб, а в сільській місцевості—на 2900,0 тис. осіб. У порівнянні з довоєнним часом диспропорція між чоловіками і жінками зросла як у містах, так і в сільській місцевості, тобто загальна ймовірність жінок у селах
одружитися і мати дітей ще зменшилася. Оскільки кількість на-роджених на родину в сільській місцевості була більшою, то це негативно вплинуло і на загальне зростання кількості населен¬ня в Україні. Це знайшло яскравий відбиток у групуванні сімей за чисель¬ністю. У 1959 р. питома вага малочисельних родин (з 2-3 осіб) в СРСР зросла до 52,1%, а в УРСР ще більше—до 55,5%.
В усіх азій¬ських республіках вона скоротилася до 35,5-37,9%, а багаточи- сельних (понад 5 осіб)—зросла до 43,3-46,5%, причому найбіль¬шу частку становили сім’ї з 6 і більше осіб. Таким чином, за період 1939-1959 р. різниця за статтю між чо-ловіками і жінками збільшилася як в СРСР, так і в усіх союзних республіках. Але найгірша ситуація була в Україні, Білорусі, на¬віть
Латвії та Естонії, тобто тих республіках, які було повністю тимчасово окуповані. Це відобразилося на групуванні сімей за кількістю (крім республік Середньої Азії). Останні тридцять два роки перебування населення українсь¬ких земель у складі Радянського Союзу припадають на 1959- 1991 рр. На жаль, ми можемо простежити зміни в його складі ли¬ше за тридцять років. Цей період за тривалістю майже збігаєть¬ся з розглянутим вище, різниця лише в тому,
що там у нас немає матеріалів за перші чотири роки перебування України у складі СРСР, а тут—за останні два роки. Оскільки в останньому періоді не було таких величезних потрясінь, як в попередньому, вплив на життя населення мала переважно політика вищого керівництва СРСР, повністю підпо-рядкованих їй компартії України та місцевої влади. Саме вони безпосередньо впливали на зміни в чисельності населення рес-публіки,
інші демографічні характеристики, в тому числі на змі¬ни в його складі за статтю. Аналіз наведених у таблиці 11 матері¬алів переписів 1970,1979 і 1989 рр які проводилися майже за од¬накові хронологічні проміжки, свідчить про те, що у складі насе¬лення республіки відбувалися майже однакові зміни (з деякими особливостями) за кількістю населення та за статтю. Зросла аб-солютна кількість населення, зменшилася різниця у складі насе¬лення за статтю.
До особливостей можна віднести нижчі темпи збільшення загальної кількості населення за 1959-1970, 1970- 1979,1979-1989 рр. на 12,6%, 5,6% і 3,9% відповідно. Це призвело до сповільнення темпів зростання різниці за статтю: жінок, від¬повідно, стало менше на 8,8%, 6,8% і 5,6%. Суттєві зміни у складі населення за статтю простежуються в Україні, як у міських по¬селеннях, так і серед мешканців сільської місцевості.
Через трид¬цять років (до 1989 р.) кількість населення України зросла до 51706,7 тис. осіб, з яких у містах проживало 34587,7 тис. осіб (66,9%), а в сільській місцевості—17119,1 тис. осіб (33,1%). Загальне зростання населення України сприяло скороченню диспропорції за статтю. Питома вага жінок за цей період змен-шилася до 53,8%, а в абсолютній кількості ця різниця становила 3891,2
тис. осіб. Оскільки диспропорція за статтю припадала на вікову групу приблизно після 17-18 років, то це негативно впли¬вало на одруження та народжуваність, а отже, на зростання за¬гальної кількості населення. За цей час диспропорція за статтю зменшилася лише на 1,8%. Більше того, частка жінок навіть не досягла рівня 1939 р.—52,3%, тим більше 1926 р.—51,5%. Це свід¬чить про те, що ситуація коригувалася досить повільно.
Єдиний вихід—збільшення загальної кількості населення. І хоча влада вживала заходів щодо заохочування народжуваності, мабуть, вони були недостатні, якщо в республіці сповільнювалися тем¬пи зростання загальної кількості населення. На жаль, в Україні диспропорція за статтю була найвищою в СРСР і серед усіх союзних республік. Особливо суттєво вона від-різнялася від республік
Середньої Азії: в Узбекистані жінок ста¬ло 50,6%, у Таджикистані—50,3%, в Туркменістані—50,7%. Це вплинуло і на темпи зростання кількості населення республік, а також на групування сімей за кількістю. Так, якщо в СРСР і в Україні частка сімей з 2-3 осіб за тридцять років зросла, відповід¬но, до 57,2% і 62%, а з 5 і більше—зменшилася до 13,9%, то в Узбе¬кистані,
Таджикистані і Туркменістані, навпаки, частка мало- числених сімей скорочується, а сімей 5 і більше осіб зростає, відповідно, до 58,7%, 63,1% і 58,6%. Це означає, що протягом цьо¬го періоду в азійських республіках були кращі соціально-еконо- мічні та суспільно-політичні умови. Отже, компартія України і її керівні органи докладали менше зусиль для відстоювання еко¬номічних
інтересів і створення сприятливого суспільно-політич¬ного клімату для населення нашої республіки. Також зменшилася різниця за статтю в містах і селах. Так, у 1989 р. в містах проживало 16142,4 тис. чоловіків (46,7%) і 18445,3 тис. жінок. Жінок було більше на 2302,7 тис. осіб, а в сільській місцевості на 7765,4 тис. чоловіків (45,4%) припадало 9353,7 тис. жінок (їх було більше на 1538,3 тис. осіб).
Внаслідок активного процесу урбанізації за цей період в сіль¬ській місцевості стало проживати значно менше осіб, ніж в місь¬ких поселеннях, різниця між чоловіками і жінками за кількістю також стала меншою. Таким чином, за тридцять останніх років перебування Укра¬їни в складі СРСР збільшилася загальна кількість населення, а також скоротилася різниця за статтю (як у республіці загалом, так і в міських поселеннях та в сільській місцевості зокрема).
Але вона була більшою, ніж в СРСР, а також в усіх союзних респуб¬ліках. Основна причина полягала в тому, що в післявоєнні часи зростання народжуваності в республіці (основного засобу подо¬лання диспропорції за статтю) сповільнилося, а надалі перерос¬ло в скорочення загальної кількості населення. Це свідчить про те, що державні органи не приділяли необхідної уваги складним демографічним процесам, які відбувалися в Україні. Ми розглянули два майже однакові хронологічні періоди пере-бування
УРСР в складі Радянського Союзу: 1926-1959 рр. і 1959- 1989 рр. За перебігом подій у світі, Європі, СРСР та Україні вони досить різні: у першому життя українського населення визнача¬лося міжнародними обставинами та політикою радянського уря¬ду, про які йшлося раніше, а в другому періоді—насамперед полі¬тикою ЦК КПРС, радянського уряду. За перший період загальна кількість населення республіки зросла, те ж саме простежується у другому
періоді. Однакові тен¬денції і в змінах щодо розташування людей в міських поселеннях та сільській місцевості. Принциповим є те, що з 60-х рр. XX ст. більшість населення республіки стало проживати в міських посе¬леннях, на відміну від попередніх років, тобто відбувався актив¬ний процес урбанізації. У всі часи перебування українських зе¬мель у складі СРСР була суттєва диспропорція у складі населен¬ня за статтю, що негативно впливало на зростання народжува¬ності,
загальної чисельності населення та подолання різниці за статтю. Ще перед Другою світовою війною питома вага жінок зросла як в Україні загалом, так і в містах та селах зокрема. Однак більша різниця простежується в сільській місцевості. Виникає запитан¬ня: хто в цьому винен? Невже на ці процеси не можна було впли¬вати ще до початку війни, протягом тридцятих років XX ст Становище ще більше погіршилося в 1959 р причому байду¬жість радянської
влади призвела до того, що воно стало гіршим у порівнянні не лише з 1939 р а й з 1926 р. За друге тридцятиріччя в СРСР, усіх союзних республіках без-перервно зростає загальна кількість населення, відповідно, змен-шується диспропорція за статтю, хоча темпи її досить різні. Це зумовлено насамперед різними темпами зростання кількості на-селення. На жодній із перелічених територій у 1989 р. населення не досягло за статтю складу 1926 р.
і навіть передвоєнного часу. У порівнянні з 1959 р. ця диспропорція значно зменшилася, що пози-тивно вплинуло на загальне зростання кількості населення. Але темпи подолання цієї різниці були різними. Серед усіх союзних республік найбільша диспропорція за статтю була в європейсь¬ких і закавказьких республіках, особливо в Україні (53,9% жі¬нок), а в республіках Середньої Азії
і Казахстані—найменша, при¬чому в Узбекистані жінок було 50,6%, у Таджикистані—50,3%, у Туркменістані—50,7% і лише в Казахстані—51,6%. Жодна з єв-ропейських республік навіть не наблизилася складом за статтю до них, а це говорить про те, що стартові умови життя для по¬дальшого зростання населення і подолання різниці за статтю, а значить і трудових ресурсів, особливо в
Україні, були значно гіршими. У 2001 р. було проведено перший Всеукраїнський перепис на-селення. Україна як самостійна держава вже існувала майже де¬сять років. За дванадцятирічний період (від останнього перепи¬су) ми досягли піку загальної чисельності населення у 1992 р.— 52 млн. осіб. Сумним підсумком цього періоду стало те, що посту¬пове скорочення зростання населення переросло в загальне
змен¬шення його кількості—до 48457,1 тис. осіб, на 3249,6 тис осіб (-6,3%). На жаль, ця тенденція простежується і в наступні де¬в’ять років—аж до сьогодні. За дванадцять років загальна кількість мешканців міст змен-шилася до 32574,4 тис. осіб, на 2010,3 тис. осіб (-5,8%), а сільської місцевості—до 15882,7 тис. осіб, на 1236,4 тис. осіб (-7,2%). Про-довжився процес урбанізації населення: мешканців міст стало 67,2%, а сільської місцевості—32,8%.
Але відбувається він зна¬чно повільніше, ніж у 1959-1989 рр. За цей час питома вага жите¬лів міст зросла всього на 0,5%, у той час як за попередні періо¬ди—на 9,2%, 7,2% і 5,6% відповідно. Така ситуація відображає складне становище української економіки, особливо провідних галузей промисловості: вугіль¬ної, металургійної, хімічної, які знизили свою потужність. Відбулися і зміни у складі населення за статтю. Кількість чоло¬віків в
Україні скоротилася до 22441,3 тис на 1466,5 тис. (- 6,1%), а жінок—до 26015,8 тис на 1783,2 тис. (-6,3%). Частка чоловіків серед населення зросла до 46,3% (+0,1%), а жінок в Україні стало 53,7%. У міських поселеннях кількість чоловіків зменшилася до 15056,7 тис. осіб, на 1085,7 тис. осіб. Вперше за післявоєнні роки їх-ня питома вага серед населення міст скоротилася на 0,5% й ста-
ЛЕКЦІЯ 5 І ЖІНКИ У СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ І 107 новила 46,2%. Також скоротилася в міських поселеннях загаль¬на кількість жінок—з 18445,3 тис. осіб до 17517,7 тис осіб, на 927.6 тис. осіб, а їх питома вага зросла до 53,8%. У сільській міс-цевості кількість чоловіків скоротилася до 7384,7 тис. осіб, на 380.7 тис. осіб, а жінок—до 8498,1 тис. осіб, на 855,6 тис. осіб. Отже, можемо констатувати, що
Україна за роки незалежнос¬ті не змогла подолати негативні тенденції у демографічній си¬туації: скорочення загальної кількості населення та збільшення диспропорції за статтю. НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ І ЙОГО РІДНА МОВА ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ (ХХ-ПОЧАТОКХХІ століття) 1. Користування рідною мовою народів, які населяли україн¬ські землі. 2. Українська діаспора за часів радянської влади та після роз¬валу
СРСР на теренах Російської Федерації, Білорусії, Казахстану і Молдови. 1. Спробуємо простежити, а частково проаналізувати, як ко-ристувалися рідною мовою різні етноси, які з давніх часів про¬живали на території одвічних українських земель, а також укра¬їнці за межами своєї держави. Мова є однією з визначальних рис етносу, народу нації. Вона відображає його духовні риси, побут, звичаї, традиції, культуру,
є захисником від денаціоналізації, засобом збереження й основою для подальшого розвитку. З давніх-давен наші землі населяли представники різних на¬родів. Одні з них згодом поверталася на свої землі, а інші оселя¬лися тут назавжди. Вони змушені були вивчати мову місцево¬го населення, одночасно прагнули зберегти свою рідну мову. Народи, які підпадали під владу імперських держав, теж зму¬шені були вивчати мову титульного етносу,
але вони втрачали мо¬ву свого народу, денаціоналізувалися. Адже держава-імперія ро¬зуміла, що рідна мова є носієм основних рис етносу і головним захистом від поневолення. Тому з давніх часів держави-загарбни- ки прагнули всіляко денаціоналізувати підкорене населення, на¬в’язати мову титульного народу. Це було властиво всім без винят¬ку імперіям. Спробуємо проаналізувати, як змінилося становище щодо
ко-ристування рідною мовою мешканців наших одвічних земель за часів радянської влади та незалежності. З поступовим розвитком суспільства змінювалися, вдоскона¬лювалися форми і методи держав-загарбників щодо утримання в покорі підкорених народів, а мета залишалася незмінною—всі¬ляко гальмувати їх розвиток. Одним з основних напрямів цієї політики було прагнення денаціоналізувати місцеве населення, в якому величезну роль відігравало насаджування мови титуль¬ного народу у всіх сферах життя
і звуження функціонування рід¬ної мови—аж до повного її витіснення. У цьому аспекті нам діс¬тався сумний спадок. Національно-визвольна боротьба українського народу, рево¬люція, війна 1917-1920 рр. за незалежність закінчилася пораз¬кою, і на більшості українських земель на довгих сімдесят років встановилася радянська влада. Одним з важливих її заходів на початку було проведення політики «коренізації» місцевого насе¬лення,
щоб показати світові, що ставлення радянської влади до національної культури народів докорінно різниться від царату. Ця політика почала впроваджуватись з початку двадцятих років XX ст. Важливим її напрямом було створення сприятливих умов для розвитку національних культур народів СРСР. Стосов¬но України в цій політиці нічого нового не було. Адже, коли до влади прийшла Центральна Рада, згодом гетьман
Павло Скоро¬падський та Директорія, на практиці її теж реалізовували. Вже на початку 1918 р. Центральна Рада оголосила українську мову державною. Особливе місце мовному питанню надавалося і в більшовиць¬кій політиці. У підготовленій В. Леніним 29 листопада 1919 р. ре¬золюції ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» наголошу¬валося, що «члени
РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і розмовляти в усіх ра¬дянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучно відтіснити українську мову на другий план, прагнути навпаки перетворити українську мову на знаряддя комуністич¬ної освіти трудящих мас» . Уже на початку 20-х років радянська влада проголошує курс на українізацію, залучення широких верств місцевого населен¬ня до активної участі в державному
і господарському будівництві, до лав більшовицької партії тощо. На квітневому Пленумі ЦК КП(б)У 1925 р, нарком освіти Украї¬ни В. Шумський виступив з доповіддю «Про українізацію». Було прийнято відповідну постанову ВУЦВК від 28 квітня 1924 р за якою на РНКУРСР створено комітету справах національних мен¬шин.
Постановою РНК УРСР від 1 жовтня 1925 р. затверджено склад Центральної комісії з керівництва українізацією при РНК, головою якої призначено В. Чубаря (голова РНК УРСР). На виконання проголошеного радянською владою гасла «Геть неписьменність», з метою збереження прав нацменшин на корис¬тування рідною мовою на території республіки у середині 20-х ро¬ків
і першій половині 30-х років XX ст. успішно працювали понад 21 тис. загальноосвітніх шкіл, у тому числі понад 18 тис. з україн¬ською мовою навчання, майже 2 тис.—з російською, сотні і де¬сятки—з німецькою, болгарською та іншими мовами, відповідно до національного складу та попиту місцевого населення на тери¬торії всієї республіки. Успішно виходили майже 90 газет, діяли національні театри, інші культурні установи з мовами національ¬них меншин.
Щодо становища з користуванням мовою мешканців наших зе¬мель досліджуваний час ми поділяємо на два періоди: —перший—1922-1991 рр коли переважна частина українсь¬ких земель—Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР)—входила до складу Радянського Союзу і втратила біль¬шість рис своєї державності; —другий—серпень 1991—початок XXI ст коли наш народ учет¬верте за всю свою історію відновив державність.
На жаль, наприкінці 1920-х—на початку 1930-х років почина¬ється «розстріл українського ренесансу». Його наслідком стали розстріли, заслання в Сибір, розкуркулення тощо. У 1930-ті роки розганяються масові громадські організації. За¬мість них утворюються спілки літераторів, художників, архітек¬торів та ін. під суворим керівництвом і контролем партійних орга¬нів.
Наприкінці десятиліття закриваються загальноосвітні шко¬ли «національних меншин» як джерела «дрібнобуржуазного на¬ціоналізму», учні переводяться до шкіл з російською та україн¬ською мовами навчання. Свідчення, які дають нам уявлення про користування мова¬ми народів України на початку радянської влади, знаходимо у матеріалах першого Всесоюзного перепису населення, проведе¬ного наприкінці 1926 р.
З одного боку, вони віддзеркалюють ба¬гатолітню політику царського уряду, спрямовану на русифікацію всього населення; з іншого—свідчать про паростки «ренесансу», тобто відродження рідної мови і культури народів—мешканців України. За першим Всесоюзним переписом населення 1926 р. в СРСР проживало 31,2 млн. українців, з нихукраїнську мову рідною ви¬знавали 27,5 млн. (88,1%). В УРСР проживало 23218,9 тис. укра¬їнців, з яких українську мову рідною вважали 21848,6 тис. осіб (94,1%),
російську—1288,9 тис. осіб (5,6%). Із загальної кіль¬кості росіян (2677,2 тис. осіб) російську мову визнали рідною 2627,4 тис. осіб (98,1%), перейшли на українську—37,1 тис. осіб (1,4%). 3 1574,4 тис. євреїв визнали свою мову рідною 1195,7 тис. осіб (75,9%), перейшли на українську—14,1 тис. осіб (0,9%), на росій¬ську—356,2 тис, осіб (22,6%). З 393,2 тис. німців зберегли свою мову 374,1 тис. осіб (95,1%), перейшли на українську майже 4 тис.
осіб (1%), на російську—13,9 тис. осіб (3,5%); з 476,4 тис. поля¬ків свою мову рідною визнали 210,5 тис. осіб (44,2%), україн¬ську—230,4 тис. осіб (48,4%), російську—32,8 тис. осіб (6,9%); з 257,8 тис. молдаван зберегли свою мову 242,8 тис. осіб (94,2%), пе¬рейшли на українську 10,3 тис. осіб (4,0%), на російську—4 тис. (1,6%). Слід підкреслити, що процес русифікації українців більш ак¬тивно проводився серед жителів міст. Так, у містах країни лише 66,4% українців визнавали свою мову рідною, а на селі—91%.
Ця тенденція властива й іншим народам, вона простежувалася в СРСР вусі часи. Політика «українського ренесансу», коренізації, яку почала реалізовувати радянська влада, прагнучи показати місцевому населенню, що вона докорінно різниться від імперської політики Росії, яка всіляко пригноблювала «нацменшини», прагнула лікві¬дувати національну свідомість, культуру, мову та ін. особливості кожного етнічного народу, тривала недовго.
Тому до загальних цифр стосовно українців слід ставитися з певною обережністю. Наведені нами матеріали свідчать, що на одвічних українських землях на той час найбільш сумлінно зберігали свою рідну мову росіяни, німці, а українці були лише на третьому місці. Вони та-кож підтверджують наслідки багатолітньої русифікаторської по¬літики на наших землях, про що свідчать цифри—перехід на ро¬сійську мову майже 1,3 млн. українців.
Було б природним, коли б на наших землях більшість інших народів або зберігали свою мову, або переходили на мову народу-автохтона. Але українці та інші народи значною мірою переходять на російську мову (див. таблицю 13). Ми не можемо простежити, що відбувалося на наших землях за період до початку Другої світової війни. Підсумки перепису 1937 р. за вказівкою
Й. Сталіна були знищені. Матеріали перепи¬су 1939 р. до початку війни не були опубліковані. Окремі дані подаються разом з результатами перепису 1959 р. За період між 1926 і 1939 рр. Україна пережила такі страшні потрясіння, як ко¬лективізація, голодомор 1932-1933 рр репресії 1937-1938 рр. та ін. Ці події вплинули на українську культуру і мову На жаль, в опублікованих переписах відсутні матеріали про користування мовами на території
УРСР. Опубліковано лише кількість україн¬ців в СРСР у 1939 р.—28,1 млн. осіб, з котрих свою мову рідною визнали 24,7 млн. осіб (87,9%), а перейшли на російську майже 3.4 млн. осіб (майже 12 %). Наведені загальні дані про українців СРСР свідчать: за ці тринадцять років прямим наслідком русифі¬каторської політики стало те, що питома вага українців, які збе¬регли рідну мову, зменшилася на 0,2%. Через відсутність даних по УРСР ми не маємо змоги отримати
інформацію про те, якою була мовна ситуація серед населення нашої республіки. Протягом наступних двадцяти років в СРСР і УРСР переписів не проводилося, тому не можна визначити, як користувалися мо¬вами народи, котрі жили на території нашої республіки. За ці роки територія України збільшилася з 478 тис. км2 до 603,7 тис. км2. До УРСР приєднали одвічні українські землі—Східну Гали¬чину (1939 р.),
Північну Буковину і частину Бессарабії (1940 р.), За¬карпаття (1945 р.). З перетворенням Молдавської автономної рес¬публіки на союзну від України відійшли землі автономії. У1954 р. до України було приєднано Крим. Істотно вплинули на кількість населення республіки втрати Другої світової війни—понад 8.5 млн. осіб (20% населення), продовження репресій, депорта¬ція, освоєння
цілинних і перелогових земель, нафтових родовищ Сибіру та ін. > Суттєву роль у придушенні української культури, мови віді¬грали постанови ЦК ВКГІ(б) 1946-1949 рр які були спрямовані проти української інтелігенції. Негативно вплинула на українсь¬ку культуру і боротьба з космополітизмом, «українським націо¬налізмом».
Так звані дискусії з генетики, філософії, мовознавст¬ва, економіки та ін.—спеціально сплановані заходи радянського УРЯДУ- Оскільки з різних причин протягом чотирнадцятьох повоєн¬них років переписів населення не проводилося, то для аналізу користування мовами населенням України ми маємо лише мате¬ріали четвертого Всесоюзного перепису населення. За його під¬сумками в
СРСР на кінець 1959 р. проживало 37,3 млн. українців, з яких українську мову рідною визнали майже 32,7 млн. (87,7%) (втрати у порівнянні з 1939 р. на 0,4% більші), а перейшли на ро¬сійську 4,5 млн. осіб (12,2%). Якщо порівняти з 1939 роком, то кількість українців, що втра¬тили рідну мову і перейшли на російську, зросла на 1,1 млн осіб. На цей час в УРСР проживало 32,2 млн. українців, з яких україн¬ську мову рідною визнали 30,1 млн. осіб (93,5%), а
російську— 2,1 млн. осіб (6,5%). Якщо порівняти з 1926 роком, то ці втрати становили 0,6%, а кількість українців, які перейшли на росій¬ську, зросла майже удвічі при зростанні абсолютної чисельності українців всього на 38,7%. З загальної кількості українців май¬же 32,2 млн. осіб користувалися рідною мовою близько 30,1 млн. осіб (93,5%), тобто її втратили у порівнянні з 1926 р. на 0,6% біль¬ше, а загальна кількість українців зросла майже на 2,1 млн. осіб, тобто приблизно на 800 тис. осіб більше.
Досить істотні зрушення за цей час відбулися і серед інших народів, котрі оселилися в Україні. Якщо в 1926 р. росіяни стано¬вили тут 9,3%, а на інших (окрім українців) припадало 9,7%, то в 1959 р. частка росіян зросла до 16,9%, а інших народів—знизила¬ся до 6,3%, тобто частка росіян зросла не лише за рахунок укра¬їнців, а й за рахунок інших народів майже в 2,5 рази. Росіян стало більше, ніж
інших народів (без українців). Як же народи, які мешкали в УРСР, користувалися своїми мо¬вами? З 7090,1 тис. росіян свою мову рідною вважали 6959 тис. осіб, тобто, як і в 1926 р питома вага росіян, котрі користувалися своєю мовою як рідною, не змінилася (98,1%). Отже, за тридцять ш 114 три роки не відбулося «українізації» росіян. Продовжується про¬цес русифікації інших народів—жителів
УРСР. Більше того, він відбувається активніше, ніж за часів Російської імперії. Так, євре¬їв у 1959 р. в республіці було 840,3 тис. осіб, а свою мову рідною визнали лише 142,2 тис. осіб (16,9%), перейшли на українську 23,4 тис. осіб, на російську—671,4 тис. осіб (79,9%); з 290,9 тис. бі-лорусів своюмовузберегли 107тис. осіб (36,8%).перейшли наукра- їнську—26,6 тис. осіб (9,1%), на російську—157,2 тис. осіб (54%); з 363,3 тис. поляків свою мову рідною
визнали 68,2 тис. (18,8%), перейшли на українську—248,6 тис. осіб (68,4%), на російську— 45,3 тис. осіб (12,5%); з 241,7 тис. молдаван свою мову рідною ви¬знали 200,5 тис. осіб (82,6%), перейшли на українську—Ютис. осіб (6,6%), на російську—24,4 тис. осіб (10,1%). Таким чином, протягом тридцяти років життя населення УРСР і українців зокрема в складі СРСР не можна вважати «укра¬їнським ренесансом».
Кількість українців, які втратили рідну мо¬ву і перейшли на російську, зросла майже вдвічі. Це також стосу¬ється більшості інших народів, які жили в межах республіки (особливо величезні втрати були для євреїв). За наступні тридцять років, останні (практично однаковий з попереднім період), коли Україна була в складі СРСР, культура і національна мова перебували під впливом державної політики, спрямованої на остаточну втрату українцями національних ко¬ренів.
У 1989 році на території Радянського Союзу проживало 44,2 млн. українців, з яких українську мову рідною визнали 35,8 млн. осіб (80,1%). Якщо порівняти з попереднім періодом, то побачимо, що процес русифікації українського населення відбу¬вався ще більш інтенсивно, представники його перейшли на ро¬сійську мову—8,3 млн. осіб. Яке ж становище склалося в Україні? Тут кількість українців становила 37,4 млн. осіб (72,7% населення), а визнали свою мову рідною 32,8 млн. осіб (87,7%),
4,6 млн. осіб її втратили, перейшов¬ши на російську, тобто частка українців, що втратили рідну мову, у порівнянні з 1959 р. зросла на 5,8% (темпи втрат українцями своєї мови були значно більшими, ніж за попередній період— 0,6%). Суттєві зрушення відбулися і серед інших народів, котрі осе¬лилися в Україні, окрім росіян. Як в попередній період, росіяни продовжували найбільш успішно зберігали свою рідну мову,
їх кількість зросла до 11,4 млн. осіб, з котрих рідною мовою користу¬валися 11,2 млн. (98,4%), а на українську перейшли лише 177,5 тис. осіб (1,6%). За цей період з усіх народів найбільше втратили рід¬ну мопу євреї, їх кількість скоротилася до 486,3 тис. осіб (0,9%), з яких рідною мовою користувалися лише 34,6 тис. осіб (7,1%), перейшли на російську 440,7 тис. осіб (90,6%), визнали українсь¬ку :іа рідну 10,1 тис. осіб (2%). Також більш активно русифікува¬лися білоруси—-з 440 тис. осіб рідною мовою
користувалися 156,2 тис. (35,5%), перейшли на російську 242,7 тис. осіб (55,2%), а на українську—лише 40,8 тис. осіб (9,3%). Такі ж тенденції про¬стежуються у поляків та молдаван, серед яких більшість корис¬тувалася російською, а не українською мовою. Якщо порівняти два періоди (1926-1959рр. і 1959-1989рр.), то наведені матеріали переконливо доводять, що процес русифіка¬ції українського населення в СРСР і всього населення, котре осе¬лилося на українських землях, у другому періоді відбувався зна¬чно
інтенсивніше. Причиною цього була більш жорстка русифіка¬торська політика, яка проводилася радянським урядом стосов¬но усіх «нацменшин», у тому числі й українців. Значну роль у русифікації населення відіграли антинаціона¬льні, антиукраїнські заходи, які активно впроваджувалися ра¬дянською владою, зокрема прийняття у лютому 1958 р. закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям». У квітні 1959 р. його було терміново продубльовано в
Україні. Закон примушував батьків віддавати своїх дітей у школи з російською мовою ви¬кладання. Проти нього активно виступили видатні діячі україн-ської культури. Русифікація проводилася також під гаслом фор¬мування в СРСР нової, вищої ніж національна спільноти—радян¬ського народу. До них також слід додати постанову ЦК КПРС і РМ СРСР, прийняту таємно у червні 1983 р. «Про додаткові
заходи що¬до удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах і навчальних закладах союзних республік». На вико¬нання цієї постанови партійно-державне керівництво прийня¬ло власну постанову, за якою вчителям шкіл, котрі викладають російську мову та літературу, підвищувалася заробітна плата на 15% за «особливо складні умови роботи». Також розширювався набір до аспірантури для підготовки викладачів російської мови та літератури.
Цією ж постановою передбачалися інші заходи поширення російської мови в Україні. Які ж зрушення відбулися в користуванні рідною мовою за ча¬сів незалежності? Відповідь на це запитання дають матеріали першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. Кількість українців майже не змінилася—37,5 млн. осіб. Оскільки загальна чисельність населення України скоротилася, то питома вагаукра-
їнців серед населення зросла—до 77,7% (у 1989 р вона станови¬ла 72,7%). Однак зростання питомої ваги українців у нашій державі не можна ототожнювати зі збільшенням їх кількості, адже цей по¬казник залишався без змін. На це вплинуло загальне скорочення населення України, а також сприятливі умови життя у незалеж¬ній державі, які повернули зрусифікованих українців до своїх коренів.
Ті ж причини вплинули і на загальне скорочення кіль¬кості росіян. Слід підкреслити, що в часи незалежності не було як масового повернення українців до своїх земель з колишніх союзних республік, а також закордоння, так і масового переїзду росіян з наших земель до своєї держави. Навіть за часи незалежності кількість українців, котрі визна¬вали свою мову рідною, становила менше
ніж 32 млн. осіб—85,2%, тобто зменшилася на 1,4%, а тих, що перейшли на російську— зросла до 5,5 млн. осіб (14,8%). Як і в попередні часи, в Україні найбільш успішно зберігали рід¬ну мову росіяни. їх загальна кількість зменшилася до 8334,1 тис. осіб, з них російську мову рідною визнали 7993,8 тис. осіб (95,8%), українську—до 328,2 тис. осіб до 3,9%. З 275,8 тис. білорусів свою мову рідною визнали 54,6 тис. (19,8%), тобто стільки ж, як
і у 1989 р українську—48,2 тис. осіб (17,5%), а російську—172,3 тис. осіб (62,5%). Зі 103,6 тис. євреїв свою мову рідною визнали 3,2 тис. осіб (3,1%), українську—13,9 тис. осіб (3,4%), російську—86 тис. осіб (82,7%). Загальне зменшення кількості росіян і питомої ваги у користуванні рідною мовою, на мою думку, пов’язане з їх зага¬льним зменшенням, а також відновленням українцями свого родинного походження та, відповідно,
ставленням до рідної мо¬ви. Стосовно представників інших народів, то серед білорусів з 275,8 тис. осіб свою мову рідною визнали 54,6 тис. осіб (19,8%), їх частка скоротилася на 15,7%, перейшли на українську 17,5%, ні 8,2% більше, а частка тих, хто перейшов на російську, зросла до (>2,5%, на 7,3%. Аналогічні тенденції простежуються серед поля- кін, німців, греків та інших народів. Отже, за короткий час перебування усіх народів в
Україні не зменшилася і навіть дещо зросла частка тих, хто користується рідною мовою й українською, дещо скоротилася частка тих, хто рідною визнає російську, а серед росіян, білорусів, євреїв, греків, болгар частка тих, що користуються російською, становить від 62,1% до 95,9%. Про яку українізацію народів України за часи не¬залежності ми говоримо, якщо навіть у 1926 р. частка українців, які користувалися рідною мовою, становила 80%, а у 2001 р.— лише 77,7%?
Таким чином, негативне ставлення до українського етносу, йо¬го культури, звичаїв, побуту, традицій, духовності і мови, яке по¬чалося з часів Російської імперії і продовжилося в Радянському Союзі, не вдалося зупинити навіть у часи незалежності. Значну роль в цьому відіграло те, що наші уряди не спромоглися розро¬бити чітку економічну програму розвитку держави, накреслити напрями розвитку зовнішньої політики, спрямовані на створен¬ня сприятливих
умов для розвитку рідного народу. З перших кроків підкорення нашого народу Великим Князів¬ством Литовським у середині XIV ст Польщею, Річчю Посполи¬тою (Кревська унія 1385 р Люблінська унія 1569 р.), Московсь¬ким царством (Переяславська рада, Березневі статті 1654 р.) ці держави прагнули всіляко послабити людський потенціал на¬шого народу, його тяжіння до національної незалежності, збере¬ження своїх традицій,
звичаїв, побуту, культури. Держави-загарбники, котрі згодом отримували назву імперій, стикалися з спільною для них проблемою: як утримувати меншіс¬тю свого, титульного народу значну більшість підкорених ним народів? Ця проблема була властива всім імперіям: Чингіз Хана, Тамерлана, Великій Британії, Австро-Угорщині тощо. Вона була притаманна і Московському князівству, згодом царству,
Російсь¬кій імперії та СРСР. Протягом багатьох століть саме під владою цієї держави перебувала більшість українського народу Одним з основних напрямів великодержавницької політики було пере¬селення українців зі своїх земель на «широкі російські просто¬ри». Вже наприкінці XIX ст. значна частина українців оселилась у Центрально-Землеробському районі Росії—майже 1,5 млн. осіб, у
Нижньому Поволжі—близько 402 тис. осіб, у Сибіру і на Дале¬кому Сході—224 тис. осіб, у Казахстані і Середній Азії—101,6 тис. осіб, у Північному Кавказі—1270,6 тис. осіб . Ця політика продовжувалася Росією на початку XX ст. Під гаслом аграрного перенаселення європейської частини
Російської імпе¬рії, куди належали й українські землі, протягом 1906-1910 рр. проводиться потужне переселення українців на схід (понад 1 млн. осіб). Переселенська політика, з одного боку, передбачала послаблен¬ня людського потенціалу на наших землях, з іншого—давала змогу освоювати нові землі імперії. Якщо на них мешкали інші народи, то переселенці змушені були вступати у конфлікт з авто¬хтонним населенням. Для залучення до переселення народів ро¬сійська влада застосовувала різні форми заохочення:
наділення у значних розмірах родин землею, звільнення на деякий час від податків, військової служби, збільшення у декілька разів заро¬бітної плати та інші. Складовою цієї політики було висмоктуван¬ ня інтелектуального потенціалу. Тому на Оосійську імперію актив¬но працювали українці: видатні композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, реформатор Ф. Прокопович, голова уряду
Росії О. Безбородько, міністр освіти П. Завадовський, генерал-губерна¬тор 1. Гудович та багато інших. Важливе місце у переселенні з укра¬їнських земель належало примусовій депортації внаслідок судо- них переслідувань тощо (жертвою цієї політики був Тарас Шев¬ченко). Російська імперія прагнула денаціоналізувати переселенців, створити такі умови, щоб вони втратили свою національну сві¬домість, традиції, звичаї, побут, а головне—рідну мову.
Особливо активна русифікаторська політика проводилася з утворенням Російської імперії. На початку XVIII ст. Петро І забо¬ронив друкувати українські твори рідною мовою, цей курс ак¬тивно продовжувала Катерина II. XIX ст. ознаменувалося Валуєв- ським циркуляром 1863 р Емським указом 1876 р. та іншими за¬конами. Русифікація торкнулася як безпосередньо українських земель, так
і місць розселення українців на території імперії: не відкривалися школи з українською мовою навчання, не видава¬лися часописи, книжки, державне діловодство велося виключно російською мовою тощо. Більшовики, прийшовши до влади, прагнули привернути до себе місцеве населення, показати, що їхня влада докорінно різ¬ниться від влади імперії, у тому числі щодо культури та рідної мови народів. Вони висунули гасло «Геть неписьменність», поча¬ли вживати заходів щодо підтримки української мови.
Вже на по¬чатку 20-х років XX ст. радянський уряд оголосив курс на «корені- зацію», складовими частинами якого було відродження і ство¬рення умов для розвитку національної культури і мови всіх на¬родів СРСР. В УРСР він отримав назву «українського ренесансу». Поширюється розвиток шкіл з українською мовою викладання, створюється мережа закладів середньої та вищої освіти, органі¬зовується видання часописів, книжок, заохочуються постанови спектаклів українською
мовою, утворюються масові громадські організації, спілки композиторів, художників, літераторів тощо. Ці заходи радянської влади сприяли поширенню користуван¬ня рідною мовою українського населення на всій території СРСР. Оскільки більшість українців на території Радянського Союзу про¬живали в межах Російської Федерації (крім, звичайно, УРСР), то ми зосередили увагу саме на них. На початку утворення
Радянського Союзу на його території проживало 31,2 млн. українців, у тому числі в УРСР—23,3 млн. осіб, а інші у своїй більшості—на території Російської Федерації, де мешкало 7873 тис. осіб, з яких українську мову рідною визна¬вали 5276,8 тис. осіб (67%), а російську—2583,2 тис. осіб (32,8%). На той час у Казахській автономній республіці, котра входила до складу
Федерації, жили 860,8 тисукраїнців, з яких 652 тис. осіб (75,7%) вважали рідною українську мову, тобто в цій автономії українці зберігали рідну мову значно краще, ніж загалом по РРФСР. У Білорусії з 34,7 тис. українців вважали рідною українсь¬ку мову 15,7 тис. осіб (45,2%), у Молдавії з 277, 5 тис. українців зберегли рідну мову 268,6 тис. осіб (96,8%), а російську—лише 27,7 тис. осіб (2,8%). Можна вважати природним той факт, що в
Бі-лорусії відсоток тих, хто перейшов на російську мову, був біль¬шим, ніж на українську. Адже ці землі довгий час, як і українські, перебували під владою Російської імперії. Найкраще зберігали рідну мову українці Молдови, адже їхні землі на той час входи¬ли до складу УРСР, крім того, вони мали тісні зв’язки з Україною
і до революції. Ще більша строкатість у визнанні українцями своєї мови як рідної у різних регіонах Росії. Так, наприклад, на Далекому Сході з 315,2 тис. українців рідною визнають українську мову 163 тис. осіб (51,3%), в Кубанському окрузі—з 915.4 тис. осіб 729,3 тис. осіб (79,7%), у Ставропольському—з 245,8 тис. осіб 85,3 тис. осіб (34,7 %), у Таганрозькому з 191,8 тис. осіб лише 68 тис. осіб (35,5%), в
Омському—з 159,7 тис. осіб 116,3 тис. осіб (72,8%), в Оренбурзь¬кому—зі 108,9 тис. осіб 82,9 тис. осіб (76,1%) тощо. Значна части¬на українців оселилася на Волзі. У Саратовській губернії з 202,3 тис. осіб рідною визнали українську мову 182,9 тис. осіб (90,4%), у Сталінградській—зі 140,9 тис. осіб 119,4 тис. осіб (84,7%)’. Таке становище з використанням рідної мови українцями було наслідком багатолітньої русифікаторсько’'
політики Російської імперії. На жаль, «український ренесанс» закінчився наприкінці 20-х років XX ст. Його розстріл розпочався з так званої «шахтинсь¬кої справи» у 1928 р. Далі були сфабриковані процеси над «Спіл¬кою Визволення України» (СВУ)—1930 р «Українським Національ-ним Центром» (УНЦ)—1931 р «Українською Військовою органі¬зацією» (УВО)—1933-1934 рр. тощо.
На цих судових процесах зна¬чна частина видатних діячів української культури були засуд¬жені до страти, на довгі роки заслання або виселення за межі України. До цього слід додати голодомор 1932-1933 рр який за¬чепив не лише території УРСР, а й Кубань, де мешкала велика час¬тина українців. Ці події мали вплив і на українців, котрі оселилися та терито¬рії
Російської Федерації, за межами УРСР. Найбільша їх кількість у 30-ті роки XX ст. мешкала на землях Малинового (Північний Кавказ), Сірого (частина земель Казахстану Південного Сибіру та Зеленого (Далекий Схід) Клину. Українці відіграли значну роль в освоєнні цих земель та закріпленні їх за Російською імперією, а згодом і СРСР. Типове ставлення влади до українців,
їхньої куль¬тури, мови, звичаїв, побуту, традицій, відобразилося в політиці, яка велася на землях Малинового Клину (Північного Кавказу). Вже на початку радянської влади (у 1924 р.) на теренах Північ- но-Кавказького краю проживало 3,1 млн. осіб, зокрема 1412,3 тис. українців. Тут діяло 148 українських шкіл. Серед жителів станиць і колишніх чорноморських районів українців було від 75% до 95%, тому майже всі вони виступали за навчання
рідною мовою. Під впливом процесу «коренізації» місцевого населення на Північному Кавказі наприкінці 1932 р. працювали 1868 шкіл І і II ступенів з українською мовою викладання, в яких навчалися 263 611 учнів, працювали 2210 вчителів, 12 педагогічних техніку¬мів, діяли короткострокові педагогічні курси, середні та вищі нав¬чальні заклади. У 1931 р. для українських шкіл було видано низ¬ку підручників.
Видавництво «Північний Кавказ» видало 149 ук¬раїнських книг загальним тиражем близько мільйона примірни¬ків, а на 1932 р. планувалося видати ще 600 тиражем 4,8 млн. при¬мірників. Тут видавалися український педагогічний журнал «Но¬вим шляхом», часописи «Зоря», «Радянський станичник», «Ленін-ським шляхом», «Наступ» та інші. Успішно працювали громадсь¬кі культурницькі організації: «Просвіта», Кубанська асоціація пролетарських письменників та
інші . Як і в УРСР, на початку 1930-х рр. на Північному Кавказі теж бу¬ло припинено розвиток української культури та мови, про що де¬тально йшлося в одній із попередніх лекцій. На жаль, ми не можемо простежити, яке становище в Російсь¬кій Федерації було з використанням українцями своєї мови про¬тягом другої половини 20 -х та у 30-ті роки XX ст. За рішенням ра¬дянського уряду у 1937 р. в
СРСР було проведено другий Всесоюз¬ний перепис населення. Але його підсумки не були опубліковані. Вони викривали жахливі події, які відбулися на території СРСР протягом кінця 20-х і впродовж майже всіх 30-х років XX ст. Тому за вказівкою Й. Сталіна матеріали перепису було знищено. За рі¬шенням радянської влади керівників організації перепису було репресовано, а багатьох працівників,
причетних до цієї справи, звільнено з роботи. У 1926-1939 р. відбувся адміністративно-територіальний пе¬рерозподіл земель Російської Федерації. Тепер вона вже поділя¬лася не на губернії, а на області. До Російської Федерації з тери¬торії УРСР було переселено значну частину мешканців. Внаслі¬док проведення колективізації наприкінці 20-х-на початку 30-х років XX ст. було депортовано понад мільйон українців. Отже, значна частина мешканців
України була виселена за ме¬жі республіки. Немає ніяких підстав стверджувати, що в україн¬ців за межами республіки були менші можливості для народжен¬ня дітей, природного зростання кількості населення. Виняток становили ті, хто перебував у тюрмах та таборах. Здавалося б, що українці, як і населення Росії загалом, мали всі підстави для збіль¬шення своєї кількості, принаймні хоча б не зменшення питомої ваги на території масового проживання.
Однак насправді все бу¬ло по-іншому. Матеріали, наведені у таблиці 14, свідчать про те, що за тринад¬цять років зросла загальна в усіх союзних республіках, де осели¬лося найбільше українців: у Російській Федерації, Казахстані, Бі¬лорусії та Молдавській автономній республіці. Також зросла зага¬льна кількість українців і їх питома вага у Білорусії та Молдавії. На нашу думку це було наслідком того, що тут українці не відчували таких утисків
і гонінь, як на території УРСР. Суттєво вплинула наукраїнців русифікаторська політикау Казахстані. За цей час кількість населення в республіці зменшилася на 351,9 тис. осіб, у тому числі українців—на 202,5 тис. осіб. Така ж доля спіт¬кала й інші етноси. Так, на 92,8 тис. скоротилася кількість узбе¬ків, і навіть корінного населення—казахів—на 1389,7 тис. осіб.
Як¬що у 1926 р. казахи серед місцевого населення становили його більшість—57,1%, то в 1939 р.—лише 37,8%. Зате найбільшим на-ціональним загоном у республіці стали росіяни. їх кількість зрос¬ла на 1178,7 тис. осіб, а питома вага—з 19,7% до 40%. Такі зміни були наслідком курсу уряду, спрямованого на нищення інших на¬родів, крім росіян, та поділ населення на провідну націю й
інші, що змушувало представників інших народів відмовлятися від свого походження і записуватися до росіян. Окремої уваги заслуговує аналіз становища українців на зем¬лях Російської Федерації. Тут оселилася найбільша кількість представників нашого етносу. Необмежені її простори, величез¬на різниця розселення у відстані від своїх одвічних земель (від декількох кілометрів до декількох тисяч) суттєво ускладнювали родинні зв’язки громадян, а також культурні
і мовні взаємини з УРСР. Більше того, політика уряду щодо мешканців різних тери¬торій мала свої особливості. Матеріали, наведені у таблиці 1, свідчать, що на всій території Ро¬сії, крім Далекосхідного краю, відбувалося скорочення загалної кількості українців. Слід підкреслити, що їх питома вага серед міс¬цевого населення всюди зменшилася, і коливання цього показни¬ка великі—від 1,6% до 56,8%.
Так, найбільше скорочення загальної кількості українців і зменшення їх питомої ваги серед місцевого на¬селення припадає на прилеглі до України території: Краснодарсь¬кий край, Воронезьку та Курську області, а найменше—на Далекос¬хідний край, Сталінградську та Саратовську області. Розглянуті нами тенденції відображають загальну політи¬ку радянської
влади щодо українців. Водночас наведені при¬клади переконливо свідчать, що денаціоналізація українців, (а точніше, їх русифікація) найбільш активно проводилася на те¬риторіях, прилеглих до України, де українського населення бу¬ло найбільше. Радянський уряд уважно стежив за становищем найбільш по¬тужної за своїм економічним, науковим і людським потенціалом союзної республіки України.
Він боявся, що волелюбний україн¬ський народ своїм прагненням до свободи, національної незалеж¬ності може запалити своїх представників, котрі залишили свої землі. Особливо це стосувалося тихукраїнців, котрі жили на сусід¬ніх землях і мали тісні контакти з «великою Україною», тому ру¬сифікаторська політика щодо них була більш жорсткою. На жаль, за період з 1926 р. до 1959 р. не можна простежити, як українська діаспора користувалася рідною
мовою на різних те¬риторіях. Ми вже згадували події, які вплинули на ці процеси: го¬лодомор 1932-1933 років, сталінський терор щодо української інтелігенції, Друга світова війна, яка принесла мільйонні жертви серед українців. Йшлося також про те, що на територію РРФСР та Казахстану під час війни було евакуйовано промислові підприєм¬ства, наукові установи, вузи, театри, а з ними майже 2 мільйони осіб, які теж не всі повернулися
до України . До цього слід дода¬ти членів сімей ОУН-УПА, примусово виселених з рідних місць, тих, хто потрапив за межі УРСР за держнабором для освоєння цілинних і перелогових земель, допомоги в розвитку промисло¬вості цих республік, будівництва міст і сіл. Переселення українців на схід сприяло тому, що Російська Федерація відновлювала свою людність значно швидше, ніж
Україна. Так, у 1959 р. в Росії мешкало на 7,4 млн. осіб більше (на 6,7%), ніж у 1940 р а Україна досягла довоєнної кількості насе¬лення лише у 1960 р. Можемо констатувати, що в 1959 р. у Російській Федерації про¬живало 3359,1 тис. українців, з яких визнавали рідною українсь¬ку мову 1525,5 тис. осіб (45,4%), а на російську перейшли 1832,1 тис осіб (54,5%) (див. таблицю 13). Якщо в абсолютному обчисленні з 1926 р. навряд чи можна проводити порівняння, то у відносному,
на нашу думку, цілком можливо. Отже, якщо у 1926 р дві третини українців, котрі мешкали на території Росії, зберігали свою рідну мову, то через тридцять три роки більше ніж половина з них її втратили. Та сама тенденція простежується і в окремих регіонах республіки. Так, у 1926 р. в Кубанському окрузі українську мову визнавали рідною 79,7%, а у 1959 р.—40,7%; у Саратовській губернії—відповідно 90,4% і 49,3%; в Омській—72,8%
і 50,5%; на Далекому Сході—51,7% і 42,5%; у Волгоградській області—48,7% і 40,8%. Близькість нашої республіки до Білорусії сприяла тому, що абсолютна кількість українців і навіть частка тих, хто користу¬вався рідною мовою, зросла—до 62,3 тис. осіб, до 46,8%, а росій¬ською—навпаки, знизилася—до 45% (- 4,2%), тобто зросла част¬ка українців, які відновили користування рідною мовою, а части¬на перейшла на мову місцевого населення. Суттєві зрушення щодо користування рідною мовою відбули¬ся
в Молдові. При загальному зростанні кількості населення до 423,8 тис. осіб питома вага тих, хто користувався рідною мовою, скоротилася до 86,3%, на 10,5%, а тих, хто перейшов на російську, зросла до 12,3%, (+9,5%), і лише незначна частка українців пере¬йшли на молдавську. Отже, навіть у цій республіці процес руси¬фікації українців відбувався значно швидше, ніж перехід на мову місцевого населення. Протягом наступних тридцяти років, останнього періоду панування радянської
влади, ніяких суттєвих потрясінь у сві¬ті, Європі, СРСР не було. Основну роль у ставленні до культури і мови народів Російської Федерації відігравала офіційна дер¬жавна політика. У 1989 р. в межах Росії проживало 4364 тис. українців, з них визнавали рідною українську мову 1868,9 тис. осіб, а перейшли на російську 2437,2 тис. осіб.
Таким чином, за тридцять років пи¬тома вага тих, що володіли рідною мовою, скоротилася з 45,4% до 43,1%. Аналогічні тенденції простежуються майже у всіх регі¬онах Росії: у Саратовській області—з 49,3% до 37,9%, у Волго¬градській—з48,7%до40,7%, в Омській—з 50,5%до 27,1%, на Да¬лекому Сході—з 42,5% до 39,4%. Виняток становить лише Крас-нодарський край, де ставлення до української мови не змінилося, як
і питома вага українців серед місцевого населення. Також збільшилася загальна кількість українців на Далекому Сході—з 448,6тис.осібдо589,9тис.осіб.Нажаль,уВол гоградській,Омсь¬кій областях і навіть на Далекому Сході питома вага українців серед місцевого населення знизилася—з 3% до 2%, а тих, що збе¬регли свою мову, навіть зросла—до 48,2%.
Оскільки масового пе¬реїзду українців з Росії до України за ці роки не відбулося, мож¬на припустити, що кількість українців, які жили на території Росії і зреклися свого національного походження, зросла. Певні особливості у користуванні українців своєю мовою на території Росії відбулися у період після розвалу СРСР. За період з 1989 до 2002 р. загальна кількість населення
Росії скоротилася з 147,4 млн. осіб до 145,2 млн. осіб, тобто на 1,8 млн. осіб (на 1,2%), а кількість українців—з 4362,9 тис. до 2943,0 тис. осіб, на 1419,9 тис. осіб (на 32%). Частка українців, які визнавали рідну мову, і далі зменшува¬лася—з 45,8% до 43%. Аналогічні тенденції з певними особливос¬тями простежуються у всіх згаданих регіонах. Так, питома вага українців, які визнавали українську мовою рідною, зменшилася у
Воронезькій, Саратовській, Омській областях та Далекосхідно¬му районі, причому в областях цей процес супроводжувався ско¬роченням загальної кількості українців. У той же час у Красно¬дарському та Ставропольському краях (Північному Кавказі) про¬стежується зростання не лише кількості українців, а й питомої ваги тих, хто українську мову визнавав рідною. Якщо порівняємо зміни у користуванні українців своєю мовою як рідною за два хронологічно
майже однакові періоди (1926- 1959 рр. і 1959-1989 рр.), то побачимо, що для них властива за¬гальна тенденція до втрати рідної мови. Отже, можна стверджувати, що в період панування на наших землях Російської імперії дві третини українців (1926 р.—67%) зберегли свою мову, а в часи СРСР (з 1926 р. до 1989 р.) таких, що користувалися рідною мовою, в Російській Федерації стало мен¬ше половини—43% (-24%).
Отже, втрата українцями рідної мо¬ви і перехід до російської відбувалися значно інтенсивніше в ра¬дянські часи. Які ж зміни у користуванні українців рідною мовою на тере¬нах Росії відбулися після розпаду СРСР, коли і Російська Федера¬ція, і Україна стали незалежними державами? За Всеросійським переписом 2002 р. загальна кількість насе¬лення держави становила майже 145,2 млн.
осіб, тобто у порівнян¬ні з 1989 р. воно скоротилося на 2,2 млн. осіб, (1,5%). За цей час за¬гальна кількість українців зменшилася з 4364 тис. осіб до 29А3 тис. осіб, на 1421 тис. осіб (32,5%). Оскільки кількість українців у дер¬жаві зменшувалася значно швидше, ніж населення держави за¬галом, то це відобразилося і на їх частці серед усього населення Росії—вона зменшилася з 3% до 2%. За цей час зменшилася зага¬льна кількість не лише українців у
Росії, а й інших слов'янських народів: росіян—з 119,9 млн. осіб до 115,9 млн. осіб, на 4 млн. осіб (на 3,3%), білорусів—з 1206,2 тис. осіб до майже 808 тис. осіб, майже на 400 тис. осіб (на 33,2%). Загальнакількістьслов'янськихнародівза цей період зменши¬лася з 125,5 млн. осіб до 119,6тис. осіб (на 5,9 млн. осіб),аїхпитома вага серед населення Росії—з 85,4% до 82,4%. Слід зазначити, що вцейчаснебуломасовогопереселенняніукраїн ців,нібілорусівна свої одвічні землі.
Отже, загальна депопуляція населення Росії від¬булася за рахунок слов’янських народів, а її певне сповільнення стало наслідком зростання абсолютної кількості народів Серед¬ньої Азії, Казахстану, Сибіру та Далекого Сходу (казахів, татар та ін.) За цей період кількість українців, які користувалися своєю мо¬вою як рідною, скоротилося з 1868,9 тис. осіб до 1267,2 тис осіб, що за темпами майже відповідає зменшенню
їх загальної кількос¬ті, а частка тих, хто визнавав українську мову рідною, практично не змінилася і становила 43% Отже, можна припустити, що загальне скорочення українців відбулося за рахунок тих, хто відмовився від свого походження і рідної мови. Остання лекція присвячена питанню, як населення, котре мешка¬ло на більшості українських земель, протягом семидесяти п'яти років XX ст. користувалося рідною мовою. Цей період ми поділи¬ли на дві частини: перша—роки, коли українське
населення про¬живало на землях, що були складовою частиною СРСР у вигляді Української Соціалістичної Республіки, і друга—його життя в умо¬вах незалежної Української держави. Під час перебування Укра¬їни у складі Союзу ЦК КПРС і його складова частина — ЦК Ком¬партії України запроваджували курс на денаціоналізацію всіх на¬родів
нашої багатонаціональної республіки. Цей курс з тенден- 1 НАЦИОНАЛЬНЬІЙ СОСТАВ И ВЛАДЕНИЕ ЯЗИКАМИ, ГРАЖДАНСТВО. ИТОГИ ВСЕРОССИЙСКОЙ ПЕ¬РЕПИСИ НАСЕЛЕННЯ 2002 ГОДА.—Т.4, кн.1.—М 2004.—С.17, 130. ції переріс у закономірність. Тому як українці, так і представни¬ки інших народів все частіше зрікалися рідної мови, переходячи на мову титульного народу—російську. Цей курс властивий всім
імперіям, у тому числі і попередниці СРСР—Російській імперії. Змінювалися лише форми і методи проведення денаціоналізації, а мета була майже та сама—русифікація. Другий період—життя в умовах незалежної Української дер¬жави—позначився курсом на демократизацію. Насамперед це проявилося в ліквідації поділу народів на привілейований, «ти¬тульний» народ і «нацменшини», що спричинилося до відновлен¬ня в українців свого родинного походження, а
їхня питома вага серед населення республіки зросла за часи незалежності з 72,2% до 77,7%. На жаль, це істотно не позначилося на відновленні українсь¬кої мови. Ми за час незалежності продовжували втрачати рідну мову, хоча темпи її втрати знизилися. Про яку «українізацію» всіх народів мешканців держави може йти мова, коли в 2001 р. на¬віть питома вага українців, які визнали свою мову рідною, стано¬вила 85,2%, тоді як у 1989 р.—87,7%,
а в 1926 р.—94,1%? Ми на¬віть не подолали наслідків русифікаторської політики КПРС. * * * Таким чином, курс лекцій «Історична демографія України XVIII- початку XXI ст.» має, на думку автора, деякою мірою подолати прогалину в історії населення нашої Батьківщини. Адже, за ви¬словлюванням патріарха вітчизняної історичної науки М.С. Гру- шевського, «народ, маса народна
єсть і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він з своїми ідеалами й змагання¬ми, своєю боротьбою, поспіхом, помилками єсть єдиний герой історії». Зміст матеріалів, викладених у курсі, має привернути увагу нового Президента України, Верховної Ради, Уряду до кризової де¬мографічної ситуації, яка протягом багатьох років складалася в Україні. На жаль, і в часи незалежності криза продовжувалася.
Навіть Президенти Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко та голови уря¬дів фактично не звертали на неї уваги. Як же можна було довести до такого становища наше населення? Якщо негативні демогра¬фічні тенденції продовжуватимуться й надалі, то вже найближ¬чим часом нам ніким і ні для кого буде будувати нашу Україну. ДОДАТКИ ТАБЛИЦЯ 1 Кількість населення світу та по регіонах (млн. осіб, у дужках—питома вага щодо загальної кількості населення
світу) Рік Увесь світ У тому числі Європа Азія Африка Америка Австралія та Океанія 1800 952 210(22,1) 620 (65) 90 (9,5) ЗО (3,2) 2,0 (0,2) 1850 1247 280 (22,5) 790 (63,3) 110(8,8) 65 (5,2) 2.5 (0,2) 1900 1656 425 (25,6) 950 (57,4) 130 (7,8) 145 (8,8) 6,0 (0,4) 1950 2521 547 (21,7) 1402 (55,6) 221 (8,0) 339 (13,4) 12,6 (0,5) 2000 6055 729 (12,0) 3683 (60,8) 784 (12,9) 829 (13,8) 30,4 (0,5) |
ТАБЛИЦЯ 2 І Кількість і розселення українців у світі в XVIII—XX ст. Рік СРСР у тогочас¬них межах (без УРСР) Зарубіжна Європа УРСР у тогочас¬них межах Америка Австралія Усього 1719 448,9 7,8 379,4 6,6 4911,5 85,6 — — 5739,8 100,0 1858 2299,3 14,4 941,5 5,8 12776,7 79,8 — — 16017,5 100,0 1897-1900 4370,2 16,6 847,4 3,2 20977,9 79,6 170,0 0,6 — 26365,5 100,0 1910-1917 7082,7 19,9 1021,2 2,9 27050,8 70,1 380,0 1,1
— 35534,7 100,0 1926-1931 8344,4 22,4 745,8 2,0 27567,6 74,1 570,0 1,5 — 37227,8 100,0 1939 4524,7 12,7 876,1 2,5 29606,8 83,6 609,0 1,7 — 35616,6 100,0 1959 5063,3 13,1 335,0 0,9 32158,4 83,3 1053,0 2,7 15,0 0,0 38624,7 100,0 1979 5858,3 13,1 490,0 1,1 36495,6 82,8 1220,0 2,8 20,0 0,0 44083,9 100,0 1989 6764,0 14,7 500,0 1,1 37419,0 81,1 1428,0 3,1 25,0 0,0 46136,0 100,0 ТАБЛИЦЯ З Кількість і розселення росіян по регіонах Російської імперії у кордонах кінця XIX ст. (у тис. осіб і відсотках до населення кожного регіону) Регіон Обчислення 1678 р.
І ревізія 1719 р. V ревізія 1795 р. к-ть % к-ть % к-ть % Європейська Росія 7966 39,8 10801 45,6 19188 47,9 Центрально-Промисловий 3880 97,0 4535 90,7 6106 96,2 Центрально-Землеробський 1700 93,4 2805 90,6 5241 87,4 Північний 644 92,0 515 92,0 739 91,3 Озерний 900 90,0 1051 89,4 1916 92,1 Середне Поволжя 462 51,3 935 59,7 1414 63,2
Нижнє Поволжя — — 100 33,0 899 66,7 Північне Приуралля 270 90,0 561 90,8 1626 84,0 Південне Приуралля 19 10,5 253 40,2 Білорусія і Литва 83 4,0 165 4,5 493 9,5 Прибалтика — — 3 0,3 13 1,1 Лівобережна Україна — — 40 2,2 175 5,2 Правобережна Україна — — — — 4 0,1 Новоросія 27 6,7 72 15,6 308 19,1 Царство Польське — — — — — — Фінляндія — — — 1 — Північний
Кавказ — 4 0,7 111 6,9 Закавказзя — — — — — — Середня Азія і Казахстан — — — — Сибір і Далекий Схід 154 51,8 323 66,9 819 68,9 По імперії загалом 8120 40,6 11128 40,9 20118 43,2 Регіон Перепис 1897 р. Перепис 1916-1917 рр. к-ть % к-ть % Європейська Росія 48876 46,4 64485 46,8 Центрально-
Промисловий 10573 97,1 13855 97,8 Центрально-Землеробський 11216 87,3 14382 86,8 Північний 1521 90,1 2006 89,8 Озерний 4406 88,7 5628 90,9 Середнє Поволжя 3091 59,8 3918 59,7 Нижнє Поволжя 4032 65,4 5553 65,5 Північне Приуралля 5052 83,9 6101 83,2 Південне Приуралля 1966 51,8 3007 54,3 Білорусія і Литва 1961 16,9 3510 23,6 Прибалтика 114 4,8 180 6,3
Лівобережна Україна 1010 13,3 1249 12,8 Правобережна Україна 413 4,3 426 3,4 Новоросія 3213 29,8 4496 30,7 Царство Польське 298 3,2 167 1,3 Фінляндія 10 0,4 7 0,3 Північний Кавказ 1608 42,5 2744 46,9 Закавказзя 261 4,7 474 6,3 Середня Азія і Казахстан 588 7,6 1548 14,3 Сибір і
Далекий Схід 4432 76,9 7425 77,6 По імперії загалом 55765 43,5 76676 44,6 ТАБЛИЦЯ 4 Розселення українців у Російській та Австро-Угорській імпе¬ріях на початку XVIII і в XX ст. у кордонах кінця XIX ст. (тис. осіб, % до населення регіону) Регіони, губернії (округи) 1 ревізія 1719р. V ревізія 1795 р. X ревізія 1858 р. тис. осіб % тис. осіб % тис. осіб % 1.
Російська імперія 4449,8 16,4 8163,7 17,5 13320,8 16,4 1. Європейська частина Росії 4449,8 18,6 8125,2 20,3 12911,8 19,2 Центрально- Промисловий район —- — — — — — Центрально-Землеробський район 262,2 8,5 698,3 11,6 1169,2 11,9 Північний — — — — — — Озерний — — — — — — Середнє Поволжя 0,7 0,1 0,5 — 6,9 11,9
Нижнє Поволжя — — 70,8 5,3 200,5 5,5 Північне Приуралля Південне Приуралля — — 2,8 0,5 20,5 1,0 Білорусія та Литва 181,0 4,9 224,7 4,4 278,5 4,3 Прибалтика Лівобережна Україна 1755,4 95,9 3121,6 93,1 4405,1 90,4 Правобережна Україна 2138,0 86,0 3006,0 87,9 4123,7 79,0 Новоросія 7,5 1,6 848,3 52,5 2255,0 45,9
Царство Польське 105,0 5,7 152,2 5,2 452,4 8,5 2. Казахстан і Середня Азія Казахстан Середня Азія — — — — — — 3. Сибір і Далекий Схід — — — — 1,0 — Західний Сибір 1,0 — Східний Сибір Далекий Схід Кавказ — — 38,5 1,4 408,0 7,5 Північний Кавказ — — 38,5 2,4 408,0 18,6 Закавказзя — —
Іі. Австро-Угорська імперія 1290 9,3 2276,4 9,9 2696,7 7,8 Східна Галичина 1081 79,2 1677,9 79,9 2019,7 66,6 Західна Галичина 47,0 5,2 72,6 5,7 67,7 4,2 Буковина 27 5 123,8 73,7 188,3 40,9 Закарпаття 135 27 402,1 31,1 423 24 Всього по обох імперіях 5739,8 14 10440,1 15 16017,5 15,9 Регіони, губерні (округи)
Переписи Переписи 1897-1900 рр. 1910-1917 рр. тис. осіб % тис. осіб % І. Російська імперія 22380 17,5 31022 17,3 1. Європейська частина Росії 20749,6 19,7 27303,3 18,9 Центрально-Промисловий район 9,8 0,1 13,8 0,1 Центрально-Землеробський район 1456,6 11,4 1974,6 11,2 Північний 0,1 — 0,2 — Озерний 7,5 0,2 2,9 0,1 Середнє
Поволжя 3,1 0,1 12,8 0,2 Нижнє Поволжя 401,7 6,5 545,7 6,3 Північне Приуралля 2,0 — 6,9 0,1 Південне Приуралля 46,5 1,2 6,0 0,1 Білорусія та Литва 380,6 3,3 169,8 1,1 Прибалтика 1,2 0,1 1,5 0,1 Лівобережна Україна 6118,7 80,3 8176,9 81,6 Правобережна Україна 7357,5 76,9 9363,6 77,8 Новоросія 4628,9 42,9 6568,9 41,3
Царство Польське 335,4 3,6 463,7 3,5 2. Казахстан і Середня Азія 101,6 1,3 801,5 7,1 Казахстан 93,4 1,9 789,5 10,5 Середня Азія 8,2 0,3 12,0 0,4 3. Сибір і Далекий Схід 223,9 3,9 899,3 8,4 Західний Сибір 137,1 4,1 375,9 5,7 Східний Сибір 25.3 1,9 96,4 4,7 Далекий Схід 61,5 5,9 427,0 21,7 Кавказ 1305,5 14,1 2014,8 15,2
Північний Кавказ 1270,6 33,6 1958,9 32,5 Закавказзя 34,9 0,6 55,9 0,8 II. Австро-Угорська імперія 3814,9 8,4 4131,8 8,4 Східна Галичина 3019,6 62,7 3293,1 61,7 Західна Галичина 86,2 3,4 86,5 3,2 Буковина 297,8 40,8 305,1 38,1 Закарпаття 411,3 15,3 477,1 15,7 Всього по обох імперіях 26195,5 15,1 35154,7 15,3 1)
Центрально-Промисловий регіон: Володимирська, Калузька, Ярос-лавська, Московська, Тверська, Нижньогородська; 2) Центрально-Землеробський регіон: Воронезька, Орловська, Курсь¬ка, Тамбовська, Рязанська, Пензенська; 3) Північний: Вологодська; 4) Озерний: Петроградська, Новгородська;
5) Середнє Поволжя: Пензенська, Симбірська, Казанська; 6) Нижнє Поволжя: Саратовська, Самарська. Астраханська; 7) Північне Приуралля: Пермська; 8) Південне Приуралля: Оренбурзька, Уфимська; 9) Білорусія та Литва: Гродненська, Смоленська, Мінська. Могилівсь- ка, Віденська; 10)
Прибалтика: Ліфляндська, Естляндська, Курляндська; 11) Лівобережна Україна: Чернігівська, Полтавська, Харківська; 12) Правобережна Україна: Київська, Волинська, Подільська; 13) Новоросія:Катеринославська,Херсонська, Таврійська, Бессарабсь¬ка, Донська область; 14) Царство Польське:
Люблінська, Седлецька, Сувалкська; 15) Казахстан і Середня Азія, в т.ч. Казахстан: Акмолінська, Семипала-тинська, Тур-гайська. Уральська, Семиречинська, Сирдар’їнська; Се-редня Азія: Закаспійська, Самаркандська, Ферганська; Сибір і Дале¬кий Схід, в т. ч. Західний Сибір: Тобольська,
Томська; 16) Східний Сибір: Іркутська, Єнісейська; Далекий Схід: Амурська, За-байкальська, Приморська, Сахалінська; 17) Кавказ, у т.ч. Північний Кавказ: Кубанська, Ставропольська. Терсь- ка;3акавказзя: Кутаїська, Сухумський округ. Єреванська, Єлисавет- польська,
Тифліська, Батумська, Дагестанська, Бакинська, Карська, Чорноморська; 18) Східна Галичина, в т.ч. Львівський, Перемишльський, Санокський, Стрийський, Коломийський, Станіславський, Самбірський. Чортків- ський. Тернопільський, Бережанський. Золочівський, Жолкевський; 19) Західна
Галичина, в т.ч. Краківський, Вадовичський, Бохнянський, Сандечський, Ясельський, Тарновський, Жешувський; 20) Буковина; 21) Закарпаття, в т.ч. Берег, Угоча, Шариш, Ципс, Унг, Земплин, Марамо- рош, Абауй, Торна, Боршодь, Сатмар, Соболч, Гомор. ТАБЛИЦЯ 5 Кількість і розселення українців у губерніях
Лівобережної і Пра-вобережної України та Новоросії наприкінці ХУШ-на початку XX ст. в кордонах кінця XIX ст. (тис. осіб та % до населення регіонів) 1795 р. 1858 р. 1897-1900 рр. 1910-1917 рр. Регіони, губернії (округи) тис. осіб % тис. осіб % тис. осіб % тис. осіб % Лівобережна Україна У тому числі: 3121,6 93,1 4405,1 90,4 6118,7 80,3 8176,9 81,6 1 ЧЕРНІГІВСЬКА 918,8 89,0 1248,7 84,8 1526,1 66,4 1707,7 67,4
ПОЛТАВСЬКА 1354,8 99,0 1771,7 97,4 2583,1 93,0 3438,4 94,1 ХАРКІВСЬКА, 848,0 88,9 1384,8 87,5 2009,5 80,6 3030,8 85,7 Правобережна Україні Утомучислі: 3006,0 87,9 4123,7 79,0 7357,5 76,9 9363,6 77,8 II КИЇВСЬКА 1023,4 89,2 1570,1 80,8 2819,1 79,2 3608,1 76,5 ВОЛИНСЬКА 1004,4 89,3 1103,9 72,2 2095,6 70,1 2698,7 69,7
ПОДІЛЬСЬКА 978,2 85,1 1449,7 82,9 2442,8 80,9 3056,8 80,1 Новоросія Утомучислі: 848,3 52,5 2255,0 45,9 4628,9 42,9 6568,9 41,3 КАТЕРИНОСЛАВСЬКА 364,8 79,8 836,9 78,9 1456,4 68,9 2403,9 65,8 III ХЕРСОНСЬКА 285,8 83,7 753,1 58,6 1462,0 53,5 1807,8 52,7 ТАВРІЙСЬКА БЕССАРАБСЬКА ДОНСЬКА ОБЛАСТЬ 25,8 12,5 176,1 25,6 611,1 42,2 900,5 47,1 59,2 112,7 23,5 31,3 202,8 286,1 18,9 31,6 379.7 719.7 19,6 28,1 469,2 987,5 21,8 28,1
IV Слобідська Україна — — — — 6063,9 55,9 — — ТАБЛИЦЯ 6 Кількість та питома вага населення колишнього СРСР, Росії, України, Білорусі та регіонів (млн. осіб—чисельник, %—знаменник] Рік 1926 1937 1939 1940 1959 1970 1979 1989 1991 2001 СРСР 147 161,8 170,6 194,1 208,8 241,7 262,4 286,7 290,1 —
Росія 93.5 63.6 103,9 64,2 109,4 64,1 110,1 56,7 117,5 56,7 130,1 53,6 137,6 52,4 147,4 51,4 147,9 51,0 145,7 Україна 29,0 19,7 28.4 17.5 30,9 18,1 41.3 21.3 41.9 19.9 47,1 19,5 49,8 19,0 51,7 18,0 51.9 17.9 48,5 Білорусь 5,0 3,4 5.2 3.2 5,6 3,3 9,0 4,6 8,1 3,9 9,0 4,2 9.6 3.7 10,2 3,6 10,3 3,6 9,95 Азербайджан, Вірменія, Грузія 5,9 4,0 7.6 4.7 8,0 4,7 8,2 4,2 9.4 4.4 12,3 5,1 14,1 5,4 15,7 5,5 16,1 5,5 16,1 Латвія, Литва, Естонія — — — 5,9 3,0 6,0 2,9 6.9 2.9 7,4 2,8 8,0 2,8 8,0 2,7 —
Казахстан, Киргистан, Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан 13,7 9,3 14,9 9,2 16,7 9,8 17,1 8,8 23.0 11.0 32,8 13,5 40.2 15.3 49,3 17,2 51,0 17,6 56,0 Молдова — — — 2,5 1,3 2,9 1,2 3,6 1,2 3,9 1,4 4,3 1,5 4.4 1.5 — ТАБЛИЦЯ 7 Кількість українціп у республіках колишнього СРСР за переписами 1926, 1937, 1939,1959,1979 і 1989 рр. Республіка 1926 р. 1937 р. 1939 р. 1959 р. 1979 р.
1989 р. млн. осіб * млн. осіб % млн. осіб % млн. осіб % млн. ОСІбі % млн. осіб % СРСР 31,2 100 26,4 100 28,1 100 37,3 100 42,3 100 44,2 100 Україна 23,2 74,4 22,2 84,0 23,7 84,3 32,2 86,3 36,5 86.2 37,4 84,7 Росія 7,9 25,3 3,1 11,7 3,4 12,1 3,4 9,0 3,7 8.6 4,4 9,9 Білорусь 0,034 — 0,065 0,3 0,104 0,4 0,133 0,4 0,231 0,5 0,29 0,7
Узбекистан 0,025 — 0,02 0,071 0,4 0,089 0,2 0,114 0,3 0,154 0,3 Казахстан 0,861 2,8 0,54 2,1 0,658 2,3 0,762 2,0 0,898 2,1 0,856 2,0 Грузія 0,045 0,1 0,041 0,2 0,046 0,2 0,052 0,1 0,045 0,1 0,051 0,1 Азербайджан — — — — 0,024 0,1 0,026 0,1 0,026 0,06 0,032 0,07 Литва — — — — — 0,1 0,018 — 0,032 0,08 0,044 0,1 Молдова 0,421 1,1 0,561 1,3 0,60 1,4
Латвія 0,029 — 0,067 0,16 0,092 0,21 Киргизстан 0,064 0,2 0,121 0,4 0,137 0,4 0,137 0,4 0,109 0,3 0,108 0,2 Таджикистан — — 0,013 — 0,017 — 0,027 — 0,036 0,08 0,041 0,09 Вірменія _ — 0,003 — 0,005 — 0,006 — 0,009 0,02 0,008 0,02 Туркменістан 0,07 — — — 0,022 0,1 0,021 — 0,037 0,1 0,036 0,1 Естонія — — — _ — — 0,016 — 0,036 0,1 0,048 0,1 ТАБЛИЦЯ 8
Національний склад населення колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки та незалежної України Національність РІК млн. осіб 1897 1926 1937 1939 1959 1970 1979 1989 о о см Україна 20,6 29,0 28,4 30,9 41,9 47,1 49,6 51,4 48,5 Українці 15,8 23,2 22,2 23,7 32,2 35,3 36,5 37,4 37,5
Росіяни 2,08 2,7 3,2 4,2 7,1 9,1 10,5 11,3 8,3 Євреї 1,6 1,6 1,5 1,5 0,84 0,78 0,63 0,49 0,1 Білоруси 0,07 0,08 0,1 0,2 0,29 0,39 0,41 0,44 0,28 Молдавани 0,19 0,26 0,22 0,2 0,24 0,27 0,29 0,32 0,26 Поляки 0,27 0,48 0,42 0,4 0,36 0,29 0,26 0,22 0,14 Болгари 0,06 0,09 0,07 0,08 0,22 0,23 0,24 0,23 0,2
Угорці 0,16 0,16 0,16 0,16 Румуни — — — — 0,1 0,11 0,12 0,13 0,15 Татари кримські — 0,18 — 0,22 _ — — 0,05 0,25 Німці 0,38 0,39 0,4 0,39 — — — 0,04 0,03 Продовження табл. 8 Національність РІК, % от со 1926 1937 1939 1959 1970 1979 1989 о о см Україна Українці 76,7 80,0 78,2 76,5 76,8 74,3 73,8 72,7 77,7 Росіяни 10,1 9,3 11,3 13,5 16,9 19,4 21,2 22,2 17,2
Євреї 8,0 5,4 5,2 4,9 2,0 1,6 1,3 0,9 0,2 Білоруси 0,3 0,3 0,4 0,5 0,7 0,8 0,8 0,8 6,6 Молдавани 0,9 0,9 0,8 0,7 0,6 0,6 0,6 0,6 0,5 Поляки 1,3 1,6 1,6 1,2 0,9 0,6 0,5 0,4 0,3 Болгари 0,3 0,3 0,3 0,3 0,5 0,5 0,5 0,4 0,4 Угорці — — — — 0,5 0,3 0,3 0,3 0,3 Румуни — — — — 0,2 0,2 0,2 0,2 0,3 Татари кримські 0,5 Німці 1,8 1,4 1,4 1,3 — — — — 0,01 і ТАБЛИЦЯ 9 І Склад населення світу та регіонів за статтю
Регіон Чоловіки, % Різниця між кількістю чоловіків і жінок На кінець 50-х років На кінець 60-х років У 2000 році На кінець 60-х років, млн. осіб У 2000 році, млн. осіб Весь світ 50,3 50,2 50,4 +12 +43 СРСР 45,0 46,1 — -19 — Зарубіжна Європа 48,2 48,4 48,3 -15 -25 Зарубіжна Азія 51,4 51,3 51,1 + 50 +80
Африка 49,8 50,0 49,9 -0,5 -2 Америка 49,7 49,6 51,0 -4 -9 Австралія та Океанія 50,1 50,1 50,0 +0,3 0,0 ТАБЛИЦЯ 10 Питома вага жінок у складі населення СРСР та союзних республік (%) Республіка Рік 1897 1926 1939 1940 1959 1989 2001 СРСР 50,3 51,6 52 — 55 52,9 — Росія — 52,4 53 — 55 53,3 — Україна 49,7 51,4 52,2 56 53,9 53,7
Білорусь — 51,0 52 56 53,2 — Узбекистан — 47,1 48 — 52 50,6 — Казахстан — 48,8 48 — 53 51,6 — Грузія — 49,4 50 — 54 52,6 — Азербайджан — 47,6 49 — 52 51,2 — Литва — — 52 — 54 52,7 — Молдова — — 50 — 54 52,4 — Латвія — — 53 — 56 53,5 — Киргизстан — 48.0 49 — 53 — Таджикистан — 47,0 48 — 51 50,3 —
Вірменія — 49,1 49 — 52 51 — Туркменістан — 46,8 48 — 52 50,7 — Естонія — — 53 — 56 53,3 — ТАБЛИЦЯ 11 Склад населення колишнього СРСР і союзних республік за ві¬ковими групами в 1939, 1959, 1989, 2001 рр. (%) Розподіл населення за віковими групами Молодші від працездатного віку Працездатного віку 1926 1939 1959 1989 2001 1926 1939 1959 1989 2001
СРСР 37,7 30,4 27,2 53,6 57,4 55,6 Росія 30,0 24,5 58,3 56,9 Україна 39,7 34,8 27,0 23,0 18,1 52,7 57,1 59,5 55,8 58,1 Білорусь 31,2 24,5 55,3 56,0 Узбекистан 38,8 42,9 49,2 40,1 Казахстан 36,4 33,7 53,5 55,1 Грузія 30,2 26,4 56,2 56,3 Азербайджан 38,1 34,1 51,4 55,4 Молдова 34,7 29,5 55,2 55,2
Литва 28,6 24,1 56,8 56,9 Латвія 23,3 22,7 58,2 56,6 Киргизстан 37,9 39,5 49,8 50,3 Таджикистан 39,9 45,0 50,2 47,4 Вірменія 37,8 32,1 52,2 56,2 Туркменістан 39,1 42,7 50,6 49,7 Естонія 23,9 23,7 57,4 56,2 Розподіл населення за віковими групами Старші від працездатного віку 1926 1939 1959 1989 2001
СРСР 8,7 12,2 17,1 Росія 11,7 18,5 Україна 7,6 8,1 13,5 21,2 23,8 Білорусь 13,5 19,5 Узбекистан 12,0 8,0 Казахстан 10,1 11,1 Грузія 13,6 17,3 Азербайджан 10,5 9,9 Молдова 10,1 15,3 Литва 14,6 19,0 Латвія 18,5 20,0 Киргизстан 12,3 10,1 Таджикистан 9,9 7,6 Вірменія 10,0 11,6 Туркменістан 10,1 7,6
Естонія 18,7 20,1 ТАБЛИЦЯ 12 Кількість сімей і групування їх за розмірами в 1939-1989 рр. Республіка Рік Загальна КІЛЬКІСТЬ сімей, ТИС. У тому числі за кількістю осіб, % 2 3 4 5 6 і більше СРСР 1939 37486,0 20,1 43 21,9 16,2 35,1 1959 58333,5 26,1 52,1 27,1 13,4 26,2 1989 73078,0 31,3 57,2 24,4 9,5 18,4 Україна 1939 7184,8 21,1 25,3 24,1 15,9 29,5 1959 10627,2 28,1 27,4 22,6 12,8 21,9 1989 14057,0 35,1 26,9 24,1 8,7 13,9 2001 13479,3 35,6 25,9 21,2 8,0 13,7
Узбекистан 1939 1360,7 16,3 22,2 22,2 17,0 22,3 1959 1682,2 16,4 19,1 19,2 16,5 28,8 1989 3415,0 11,9 12,7 16,7 14,9 43,8 Таджикистан 1939 296,7 14,5 18,9 20,2 17,0 29,4 1959 397,3 15,2 18,4 18,9 16,3 31,2 1989 799,0 11,1 11,4 14,4 12,9 50,2 Туркменістан 1939 262,3 18,2 22,1 20,8 15,5 23,4 1959 312,7 18,3 19,6 18,7 15,8 27,6 1989 598,0 11,9 13,1 16,4 14,0 44,6 Населення України та його мова у XX та на початку XXI ст. (у тис. осіб та %) Населення 1926 Разом Рідна мова Українська мова Російська мова 1 2 3 4 5
Усі 29018,2 — — — Утомучислі: 23218,9 21848,6 1288,9 Українці 100% 94,1% 5,6% Росіяни 2677,2 2627,4 37,1 100% 98,1% 1,4% Білоруси 75,8 14,9 4,4 55,7 100% 19,7% 5,8% 73,5% Євреї 1574,4 1195,7 14,1 356,2 100% 75,9% 0,9% 22,6% Німці 393,2 374,1 4 13,9 100% 95,1% 1,0% 3,5% Поляки 476,4 210,5 230,4 32,8 100% 44,2% 48,4% 6,9% Молдавани 257,8 242,8 10,3 4,0 100% 94,2% 4% 1,6% Греки 104,6 85,1 0,8 17,8 100% 81,4% 0,7% 17,2%
Болгари 92,1 86,5 1,2 3,3 100% 93,9% 1,3% 3,6% Кримські татари 179,1 186,0 100% 103,9% 1959 1 2 3 4 5 Усі 41869,0 — — — Утомучислі: 32158,4 30072,4 — 2075,5 Українці 100% 93,5% 6,5% Росіяни 7090,8 100% 6958,9 98,1% 130,6 1,8% — Білоруси 291 107,0 26,6 157,2 100% 36,8% 9,1% 54,0% Євреї 840,3 142,2 23,4 671,4 100% 16,9% 2,8% 79,9%
Німці 100% — — — Поляки 363,3 68,2 248,6 45,3 100% 18,8% 68,4% 12,5% Молдавани 241,7 200,5 10,0 24,4 100% 82,6% 6,6% 10,1% Греки 104,4 8,3 2,9 92,8 100% 7,9% 2,8% 89,2% Угорці 149,2 147,0 1,2 0,8 100% 98,5% 0,8% 0,5% Болгари 219,4 177,3 5,4 36,0 100% 80,8% 2,5% 16,4% 1989 1 2 3 4 5 Усі 51452 — — — Утомучислі: 37419 32825,4 4578,4 Українці 100% 87,7% 12,2%
Росіяни 11355,6 100% 11172,5 98,4% 177,5 1,6% — Білоруси 440,0 156,2 40,8 242,7 100% 35,5% 9,3% 55,2% Євреї 486,3 100% 34,6 7,1% 10,1 2,0% 440,7 90,6% Німці 37,8 100% 8,8 23,3% 3,5 9,3% 25,4 67,2% Поляки 219,2 27,5 146 44,4 100% 12,5% 66,1% 20,3% Молдавани 324,5 253 19,9 50,4 100% 78% 6,1% 15,5% Греки 98,6 18,3 2,3 77,7 100% 18,6% 2,3% 78,8% Болгари 233,8 100% 162,6 69,5% 6,3 2,7% 63,7 27,2% Угорці 163,1 156,0 4,2 2,6 100% 95,6% 2,6% 1,6% Кримські татари 46,8 43,3 0,1 1,9 100% 92,5% 0,2% 4,1%
Продовження табл. 13 2001 1 2 3 4 5 Усе населення 48240,9 — — Утомучислі; 37541,7 31970,7 _ 5544,7 Українці — 85,2% 14,8% Росіяни 8334,1 7993,8 95,9% 328,2 3,9% — Білоруси 275,8 54,6 48,2 172,3 — 19,8% 17,5% 62,5% Євреї 103,6 3,2 13,9 86,0 — 3,1% 13,4% 82,7% Німці 33,3 4,1 7,4 21,5 — 12,3% 22,2% 64,6% Поляки 144,1 18,7 102,3 22,5 — 12,9% 71,0% 15,6% Молдавани 258,6 181,1 27,8 45,6 — 70% 10,8% 17,6%
Греки 91,5 5,8 4,4 81,0 — 6,3% 4,8% 88,5% Болгари 204,6 131,2 10,3 62,1 — 64,1% 5% 30,4% Угорці 156,6 149,4 5,4 1,5 — 95,4% 3,4% 0,9% Кримські татари 248,2 228,4 0,2 15,2 — 92% 0,1% 6,1% т 150 ТАБЛИЦЯ 14 Кількість населення СРСР, Росії, Казахстану, Білорусі, Молдови та їхніх столиць (у тис. осіб та в %) Республіка, столиця 1926 р. Усі Українці Рідна мова
Російська мова 1 2 3 4 5 СРСР,ут,ч. 147027,9 21,2% 31200 88,1% 27500 — міське 18% 26314,1 16,5% 3286,9 66,4% 21809 — сільське 82% 120713,8 89,5% 27907,9 90,98% 25391,4 — Росія,ут.ч. 100600 8,4% 7873 67,0% 5276,8 32,8% 2583,2 міське 17,2% 17300 8,9% 699,3 31,7% 221,8 67,9% 474,9 сільське 82,8% 83300 91,1% 7174,0 70,5% 5057,9 29,0% 2108,3 Казахстаи,ут.ч. 6503,0 13,2% 860,8 75,7% 652,0 24,2% 208,5 м ське 8,3% 539,2 3,7% 31,7 39,7% 12,6 51,6% 19,1
сльське 91,7% 5963,8 96,3% 829,1 77,1% 639,4 22,8% 189,4 Блорусь, у т.ч. 4982,6 0,7% 34,7 45,2% 15,7 49,3% 17,1 м'ське 17% 847,8 21,3% 7,4 31,1% 2,3 66,2% 4,9 сльське 83,0% 4135,4 78,7% 27,3 47,6% 13,4 36,9% 12,2 Молдова, у т.ч. 572,1 48,5% 277,5 96,8% 268,6 2,8% 7,7 м ське 14,4% 82,4 10,6% 29,9 87,3% 25,7 — сльське 85,6% 489,9 89,4% 248,1 100% 248,1 1939 р. 1 6 7 8 9 СРСР, ут.ч. 170600 16.5% 28100 90,1% 25328 11,6% 3361 міське 32,2% 56100 29,2% 8207 79,0% 6485
сільське 67,8% 114400 70,8% 19904 94,7% 18843 Росія, ут.ч. 109400 3,1% 3360 — о міське 33,7% 36900 34,2% 1150 ■ сільське 66,9% 72510 65,8% 2210 , “— Казахстан, у т.ч. 6151 10,7% 658,3 —. міське 27,8% 1710,0 20,8% 136,8 сільське 72,2% 4441,1 79,2% 521,5 Білорусь, ут.ч. 5569,0 1,9% 104,2 міське 24,7% 1375,1 42,7% 44,5 ■—■ сільське 75,3% 4139,9 57,3% 59,7 — Молдова, ут.ч. 599,2 50,7% 303,9 * —_ міське 20,7% 124,1 16,6% 50,3 .—. сільське 79,3% 475,1 83,4% 253,6
— “—■ 1 2 3 4 5 Москва 2026,0 0,8% 16,1 31,7% 5,1 68,3% 11,0 Алма-Ата 45,4 10,8% 4,9 — — М нськ 131,5 1,1% 1,5 33,2% 0,4 66,7% 0,1 Кишин в — — — — Лен нград 1614,3 0,7% 10,8 33,3% 3,6 66,6% 7,2 1959 р. СРСР, у т.ч. 208800 17,9% 37252,9 87,7% 32700 12,2% 4541 міське 47,9% 99987,0 39,7% 4594,5 77,2% 11263,8 22,7% 3318,5 сільське 52,1% 108348,0 60,1% 22658,4 94,5% 21416,8 5,4% 1222,8
Росія, у т.ч. 52,1% 117500 2,9% 3359,1 45,4% 1525,5 54,5% 1832,1 міське 52,4% 61611,1 59,8% 2010,0 884,1 44,0% 1125,1 сільське 47,6% 55923,2 40,2% 1349,0 47,5% 641,3 52,4% 707,0 Казахстан, у т.ч. 9309,8 8,2% 762,1 60,4% 460,1 39,5% 301,7 міське 43,7% 4067,2 40,3% 397,0 3,7% 165,0 46,2% 141,9 сільське 57,0% 5242,6 58,7% 455,1 64,8% 295,1 34,2% 159,7 Білорусь, у т.ч. 8054,7 1,7% 133,1 46,8% 62,3 44,9% 59,8 міське 30,8% 2480,5 64,8% 86,2 37,5% 32,3 58,7% 50,3
сільське 69,2% 5574,1 35,2% 46,8 63,9% 29,9 32,1% 9,6 Продовження табл. 14 1 2 3 4 5 Москва — 2,2% — — 4137,0 90,5 Алма-Ата — 7,2% — — 230,5 16,7 Мінськ — 2,8% — — 238,9 6,7 Кишинів — — — Ленінград — 1,7% — — 3191,3 54,7 1970 1 2 3 4 5 Молдова,ут.ч. 30,4% 14,6% 86,3% 12,3% 2884,5 420,8 363,1 51,7 міське 22,3% 29,7% 71,5% 28,5% 642,2 125,0 89,4 35,6
сільське 77,7% 70,3% 92,5% 5,5% 2224,3 294,9 273,7 16,2 Москва — 2,3% 29,7% 70,2% 5086,0 115,5 34,3 81,1 Алмати — 4,8% 36,5% 63,5% 456,5 23,0 8,4 14,6 Мінськ — 3,6% 34,4% 62,8% 509,5 18,3 6,3 11,5 Кишинів — 12,0% 55,6% 44,3% 216,0 25,9 14,4 11,4 Ленінград — 2,0% 29,1% 70,7 2900,0 57,4 16,7 40,6 1 2 3 4 5 Молдова, ут.ч. 3568,9 14,2% 506,6 79,4% 402,2 19,4% 98,4 міське 31,7% 1130,0 43,8% 221,7 62,7% 139,0 36,4% 80,8
сільське 68,3% 2438,8 56,2% 284,9 92,4% 263,2 0,6% 17,5 Москва 7061,0 2,6% 184,9 37,3% 68,9 62,7% 115,0 Алмати 729,6 4,2% 30,9 36,6% 11,3 73,4% 19,6 Мінськ 916.9 3,8% 35.2 32,7% 11,5 65,1% 22,9 Кишинів 356,4 14,2% 50,5 51,1% 25,8 47,9% 24,2 Ленінград 3949,5 2,5% 97,1 31,5% 30,6 68,4% 66,4 1979 р. 1 2 3 4 5 СРСР 262084,7 16,2% 42347,4 82,8% 35059,1 17,1% 7253,6
Росія 137409,9 2,7% 3657,6 40,3% 1475,1 59,6% 2180,6 Казахстан 14684,3 6,1% 898,0 41,3% 371,2 58,6% 526,4 Білорусь 9532,5 2,3% 231,0 43,4% 100,2 51,2% 117,8 Молдова 3949,8 14,2% 560,7 68,5% 384,2 30,1% 168,5 Україна 49609,3 73,6% 36489,0 89,1% 32493,6 10,9% 3986,7 1989 р.
1 2 3 4 5 — 15,4% 80,1% 18,7% СРСР,ут.ч. 286700 44200 35800 8308 міське — — — — сільське — — — — — 2,9% 43,1% 56,3% Росія, ут.ч. 147900 4364,0 1868,9 2487,2 міське — — — — сільське — — — — 5,4% 36,6% 63,3% Казахстан, ут.ч. 16464,5 896,2 328,2 567,0 міське — — — — сільське — — — — — 2,9% 45,4% 48,7% Білорусь, ут.ч. 10151,8 291,0 132,1 141,7 міське — —■ — — сільське — — — — — 14,0% 61,6% 36,7% Молдова, ут.ч. 4335,4 600,4 370,0 220,1 міське — — — — сільське — — — — 2,8% 38,7% 61,1%
Москва 8875,5 252,7 97,9 154,4 — 4,1% 39,5% 60,3% Алма-Ата 1121,4 45,6 18,0 27,5 — 3,4% 32,9% 63,8% Мінськ 1607,1 53,2 17,5 33,9 — 13,7% 41,2% 57,1% Кишинів 714,9 98,2 40,5 56,1 — 3,0% 39,3% 60,4% Ленінград 4991,0 151,0 59,3 91,2 1999, 2002, 2004 1 2 3 4 5 2002 р. Росія, у т.ч. 145166,7 2,0% 2943,0 43,0% 1267,2 — міське 73,3% 10642,9 76,5% 2251,2 — — сільське 26,6% 38737,7 23,5% 691,8 — — 1999 р. Казахстан, у т.ч. 14953,1 3,7% 547,1 16,1% 88,1 — міське сільське
Білорусь, у т.ч. 10045,2 2,4% 237,0 42,9% 101,7 57,0% 135,7 міське — — — — сільське — — — — 2004 р. Молдова, у т.ч. 3383,3 8,3% 282,4 64,1% 181,0 31,8% 89,9 міське 38,6% 1305,7 51,7% 145,9 43,7% 63,7 52,0% 75,9 сільське 61,4% 2078,0 48,3% 136,5 85,9% 117,3 10,3% 14,0 2002 р. Москва — — — — 1999 р. Алмати 1129,4 2,0% 22,8 21,1% 4,8 — МІЯШІ — — — — 2004 р. Кишинів 712,2 8,3% 58,9 31,7% 18,7 63,2% 37,2
Ленінград — — — — ТАБЛИЦЯ 15 Населення Української РСР та України і його поділ на міське поселення та сільське і за статтю за переписами 1926, 1939, 1959,1979, 1989 і 2001 рр. (у тис. осіб та %) Роки Кількість населення в Україні, поділ на міське та сільське (у тис. осіб та відсотках) 1926 1939 1959 1970 1979 1989 2001
Населення України 29042,9 30946,2 41869,0 47126,5 49754,6 51706,7 48457,1 Міське 5373,6 11190,4 19147,4 25688,6 30511,6 34587,7 32574,4 їх питома вага у % 18,5% 36,2% 45,7% 54,5% 61,3% 66,9% 67,2% Сільське 23669,4 19755,8 22721,6 21437,9 19243,1 17119,4 15882,7 їх питома вага у % 81,5% 63,8% 54,3% 45,5% 38,7% 33,1% 32,8%
Кількість чоловіків 14094,4 14758,6 18575,4 21305,3 22743,5 23907,8 22441,3 їх питома вага у % 48,5% 47,7% 44,4% 45,2% 45,7% 46,2% 46,3% Кількість жінок 14923,6 16192,6 23293,7 25821,7 27011,7 27799,0 26015,8 їх питома вага у % 51,5% 52,3% 55,6% 54,8% 54,3% 53,8% 53,7% Чоловіки в міських поселеннях 2642,6 5334,8 8664,6 11881,4 14159,7 16142,4 15056,7
їх питома вага у % 49,2% 47,7% 45,3% 46,3% 46,4% 46,7% 46,2% Жінки в міських поселеннях 2730,1 5855,6 10482,9 13807,2 16351,8 18445,3 17517,7 їх питома вага у % 50,8% 52,3% 54,7% 53,7% 53,6% 53,3% 53,8% Чоловіки в сільських поселеннях 11452,0 9418,8 9910,8 9423,9 8583,8 7765,4 7384,7 їх питома вага у % 48,4% 47,7% 43,6% 44,0% 44,6% 45,4% 46,5%
Жінки в сільській місцевості 12192,8 10337,1 12810,8 12014,0 10659,3 9353,7 8498,1 їх питома вага у % 51,6% 52,3% 56,4% 56,0% 55,4% 54,6% 53,5% ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА Всесоюзная перепись населення 1926 года.—Т. VIII. Казахская АССР. Киргизская АССР.— М, 1928. Всесоюзная перепись населення 1926 года.—Т. IX. Российская Социалистическая Федера-тивная Советская
Республика.—М 1929. Всесоюзная перепись населення 1926 года.—Т.Х. Белорусская Советская Социалистичес¬кая Республика.—М 1928. Всесоюзная перепись населення 1926 года.—Т. XII. Украинская Социалистическая Совет-ская Республика. Правобережньш подрайон. Левобережньїй подрайон.—М 1928. Всесоюзная перепись населення 17 декабря 1926 года.
Краткие сводки.—Вьіпуск IV, На-родносте и родной язьїк населення СССР.—М 1928. Всесоюзний перепис людності 1926 року.—Т. XI. Українська Соціалістична Радянська Рес-публіка. Підсумки по Республіці. Полісся.—М 1929. Всесоюзний перепис людності 1926 року.—Т. XII. Українська Соціалістична Радянська Рес-публіка.
Степ. Дніпрянський промисловий підрайон. Гірничий підрайон.—М 1929. Короткі підсумки населення України 17 грудня 1926 року. Національний і віковий склад, рідна мова та письменність населення. Центральне статистичне управління УСРР.—Хар¬ків, 1928. Всесоюзная перепись населення 1937 года: Краткие итоги.—М 1991.
Всесоюзная перепись населення 1939 года: Основньїе итоги.—М 1992. Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 года. Сводньїйтом.—М 1962. Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 года. Белорусская ССР,—М 1963. Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 года.—Молдавская ССР.—М 1963. Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 года.
РСФСР.—М 1963. Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 года. Украинская ССР.—М 1963. Итоги Всесоюзной переписи населення 1970 года.—Т. IV. Национальньїй состав населення СССР—М 1972. Численность и национальньїй состав населення СССР. По данньїм Всесоюзной переписи населення СССР 1979 года.—М 1984. Всесоюзная перепись населення 1989 года. Национальньїй состав населення
СССР.—М 1991. Національний склад населення України: За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року. Міністерство статистики України.—У 2 кн.—К 1992. Статево-віковий склад населення України. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 р — К„ 2003. Національний склад населення та його мовні ознаки:
За даними Всеукраїнського перепи¬су населення 2001 року.—К 2003. Итоги Всероссийской переписи населення 2002 года. Т. IV.—Книга І. Национальньїй состав и владение язьїками, гражданство.—М 2004. Итоги переписи населення в Республике Казахстан 1999 года: Национальньїй состав насе-лення Республики Казахстан по национальности и владению язьїками.—Алмати,
2000. Перепись населення республики Молдова 2004 года. Демографические, национальньїе, язьїковьіе, культурньїе характеристики.—Т. І.—Кишинев, 2006. Перепись населення Республики Беларусь в 1999 году: Основньїе итоги. Распределение населення республики Беларусь по национальности и язьїкам в 1999 году.—Минск:
2005. Білий Д. Малиновий Клин.—К 1994. Бондаренко В.В Дараган М.В. Переписи населення в СРСР.—К 1958. Воблий В.К Пустоход П.И. Переписи населення: их история и организация.—М 1963. Всеукраїнський перепис населення: методологія та організація/Навчальний посібник. К 2001. Голод 1932-1933 років. Очима істориків, мовою документів.—К 1990.
Голодомор 1932-1933 років Документи і матеріали/Упоряд. Пиріг Р.Я.:—К 2007. Демографическая политика в СССР/Отв. ред, Валентей Д.И.—М 1983. Демографический знциклопедический словар/Гл. ред. Валентей Д.И. М 1985. Демографические проблеми социалистического общества/Отв. ред Стешенко В.С.—М 1991. Демографічна криза в Україні/Ред.
Стешенко В.С.—К 2001. Демографічна криза в Україні: причини та наслідки/1 нститут демографії та соціальних до-сліджень НАН України, Державний комітет статистики України.—К 2003. Демографічна ситуація в Україні. Матеріали наукової конференції (жовтень 1993 р.) Ч.І. — К„ 1993.—'Т. III. Енциклопедія українознавства.—Т. 2.—Львів, 1993.—С. 405, 406. Етно національний розвиток
України: Терміни, визначення, персоналії.—К 1993. Етно-національні процеси в Україні: історія та сучасність/Гол. ред. Наулко В.І.—К 2001. Зарубіжні українці.—К 1991. Заставний Ф.Д. Географія України.—Львів, 1994. Курс демографии/Под ред. Боярского А.Я.—М 1967. Национальньїй состав населення СССР.—М 1991.
Народонаселение стран мира.—М 1974. Население мира. Демографический справочник.—М 1988. Історична наука: термінологічний і понятійний словник.—К 2002. Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР.—К 1965. Наулко В.І. Географічне розміщення народів УРСР.—К 1968. Наулко В.І. Хто і коли жив в Україні?—К 1991.
Комов В. Почему нас становится меньше?//День.—17.01.2004.—№ 6. Медунов В.М. Основи демографии.—М 2003. Петренко Є.Д. Переселенський рух з України на Кубань.—К 1997. Перковський А.А Пирожков С.І. Демографічні втрати Української РСР у 40-х роках^Укра- їнський історичний журнал.—1990.—№ 2.
Піскун О. Основи міграційного права. — К 1989. Проблеми міграції//Український інформаційно-аналітичний журнал/Головний редактор Піскун О.Т.—2002.—Число 7. Прибиткова І.М. Основи демографії.—К 1995. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій.—К 1994. Писарев И.Ю. Население и труд в СССР.—М 1966. Романцов
В.О. Українці на одвічних землях (ХУІІІ-початок XXI ст.)—К 2004. Романцов В.О. Етнічні українські землі.//Енциклопедія історії України.—Т. 3.—К 2005.— С. 55,56. Романцов В.О. Як населення України користується рідною мовою//Дзеркало тижня.— 2006,—№ 6 (583]. Стеценко С.Г Швець В. Г. Статистика населення.—К 1993.
Стешенко В.С Пискун В.П. Демографія історична//Енциклопедія історії України.—Т. 2.—К 2004—С. 325,326. Хоменко А. Населення України. 1897-1927.—Харків, 1927. ПЕРЕДМОВА З ЛЕКЦІЯ 1 І ВСТУПНА 4 ЛЕКЦІЯ 2 І УКРАЇНЦІ НАЗЕМНІЙ КУЛІ 20 ЛЕКЦІЯ З І УКРАЇНЦІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА
АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ ЗО ЛЕКЦІЯ 4 І УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС НА ЗЕМЛЯХ КОЛИШКЬОГО СРСР 52 ЛЕКЦІЯ 5 І ЖІНКИ у СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ 86 ЛЕКЦІЯ 6 І НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ і ЙОГО РІДНА МОВА ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ 108 ДОДАТКИ 129 Наукове видання Романцов Володимир Омелянович
Історична демографія України ХУІІІ-початку XXI ст. РЕДАКТОР Ольга Веремійчик КОРЕКТОР Наталя Адамчук ВЕРСТКА ТА ДИЗАЙН Валентина Ялового Підписано до друку 03.08.2010. Формат 60x84 г/16- Папір друкарський № 1. Гарнітура СашЬгіа. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 9,30. Обл вид. арк.
9,12. Наклад 400 прим. Зам. №348 Видавництво імені Олени Теліги Реєстраційне свідоцтво № 21638468, видане 15.02.95 01010, Київ-10, вул. І. Мазепи, 6 Віддруковано з діапозитивів в друкарні ПП “Юхимчук М.В.” (свідоцтво ДК № 867 від 22.03.2002 р.) 32300, Хмельницька обл м. Кам’янець-Подільський, вул. П’ятницька,
9а, Тел./факс (03849) 2-72-01, 2-20-79 2. Переселення українців зі своїх одвічних земель розпочало-ся з захоплення їх Московським князівством і продовжувалося 3. Наочним відображенням ставлення радянської влади до українців є зміни у національному складі населення на терито¬рії, де вони проживають. Перш ніж приступити до розгляду цьо¬го питання, слід звернути увагу на те, що в процесі формування
українського етносу на наші землі приходили, захоплювали й оселялися на них інші народи. Одні приходили і відходили, інші проживали тут тривалий період, а деякі залишалися назавжди й асимілювалися. Ще з часів Київської Русі і навіть раніше на наших землях осе-лялися і жили представники різних етносів. За переписом 1897 р. на землях в межах майбутньої УРСР мешкало 20,6 млн. осіб, у тому числі представники найбільших за кількістю народів: українці—15,8
млн. осіб (76,7%), росія- 2. Демографічна ситуація в Україні, що склалася протягом ос¬танніх майже двадцяти років, а точніше, загальне скорочення кількості населення не може не викликати занепокоєння громад¬ськості. Однак самого занепокоєння мало—має бути прагнення зупинити цей процес і вжити термінових заходів з боку провід¬них державних органів, насамперед президента
України, уряду партійних та громадських організацій, зрештою, просто пересіч¬них громадян. У вирішенні цієї проблеми одне з вирішальних місць належить співвідношенню серед населення чоловіків і жінок. Для успішно¬го розвитку суспільства, регіону, країни повинна бути певна пе¬ревага за кількістю чоловіків над жінками. Здавалося б, природа створила для людства найсприятливіші для цього умови, неза¬лежно від місця проживання, кліматичних умов, кольору шкіри тощо.
За статистикою, у світі на 100 дівчаток народжується 103- 105 хлопчиків. З різних причин кількість померлих хлопчиків до 19 років переважає дівчаток, і в наступні роки серед населенню жінок стає більше, ніж чоловіків. Така диспропорція за статтю 2. Чому українці залишали свої одвічні землі? Загальновідомо, що землі, на яких сформувався український етнос, мають родючі
ґрунти (чорноземи), їхні надра багаті на природні копалини. На цій території сприятливі кліматичні умови для тривалого жит¬тя. Але на початку XXI ст. переселенців з українських земель мож¬на зустріти майже в усіх куточках світу. На деяких територіях, в окремих країнах вони вже створили потужні діаспори, які бе¬руть активну участь в усіх сферах суспільно-політичного, еконо¬мічного
і культурного життя цих країн. Історія нашого народу склалася так, що тривалий час біль¬шість його територій перебувала під владою інших загарбниць¬ких держав. І хоч він самовіддано боровся за свою незалежність, у ході історії не раз відбувалося його переселення, еміграція на землі інших народів. Простежимо, як на землях інших народів, зокрема в
Російській Федерації, де оселилася найбільша кількість українців, вони збе¬рігали рідну мову, один з основних чинників, котрий визначає обличчя етносу, є носієм його культури, звичаїв, традицій, побу¬ту, духовності та ідеології. 1 НАРОДНОСТЬ И РОДНОЙ язьїк НАСЕЛЕННЯ СССР. ВСЕСОЮЗНАЯ ПЕРЕПИСЬ НАСЕЛЕННЯ 17 ДЕ- КАБРЯ 1926 ГОДА.
КРАТКИЕ СВЕДЕНИЯ ВЬІП. IV.—М 1928.—С. 42-96.; ВСЕСОЮЗНАЯ ПЕРЕ¬ПИСЬ НАСЕЛЕННЯ 1926 ГОДА. РОССИЙСКАЯ СОЦИАЛИСТИЧЕСКАЯ ФЕДЕРАТИВНАЯ СОВЕТСКАЯ РЕСПУБ- ЛИКА,—т. IX,—М 1929.—С. 34-51,
| ! |
Как писать рефераты Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов. |
| ! | План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом. |
| ! | Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач. |
| ! | Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты. |
| ! | Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре. |