План:
Корпоративнізвичаї. Ділові відносини. Ділова етика.
Перехідта реалізація прав власності на акції. Придбання акціонерним товариствомвласних акцій
Практичнізавдання:
Оцінитиефективність вибору організаційно-правової форми діяльності корпорації.
Наведітьприклад успішних компанії.
Сформулюйтевимоги до кандидатів в органи управління.
Списоквикористаної літератури.
Історичноособлива увага етичній поведінці в бізнесі почала приділятися ще в 60-ті роки узв'язку із соціальними потрясіннями (поширенням корупції серед як урядовоїбюрократії, так і відповідальних осіб різних корпорацій), загостренням проблемекології (забрудненням навколишнього середовища, ядерними і токсичнимивідходами), протестами проти ВПК (у зв'язку з війною у В'єтнамі)). Певну роль встановленні етики бізнесу як наукової дисципліни зіграв знаменитий«Уотергейт», до якого були залучені найвидатніші представники адміністраціїпрезидента Р.Ніксона.
Етиканакладає на бізнес систему обмежень, що представляє собою суму морально-етичнихправил і традицій, що клались у даному суспільстві.
Етикабізнесу — ділова етика, що базується на чесності, відкритості, вірності даномуслову, здатності ефективно функціонувати на ринку у відповідності з діючимзаконодавством, встановленими правилами і традиціями.
Репутаціяфірми утворюється із простої суми прикладів гідної поведінки її співробітників,яка демонструється:
— по відношенню до майна фірми;
— у ситуаціях, коли стикаються різні інтереси;
— при встановленні зовнішніх ділових зв’язків;
— при роботі з державними установами;
— у взаємовідносинах із клієнтами і конкурентами;
— у делікатних ситуаціях, коли перед співробітниками фірми стоїть проблемавибору: оприлюднити чи зберегти у таємниці приклад порушення колегамивнутрішньо-фірмових правил та норм.
Урозвинутих країнах сформувались три сучасні етичні концепції менеджменту(принципи ділової етики): утилітаризм, дотримання прав людини і справедливість,а також нова модель бізнесу.
Утилітаризмвиходить з того, що “правильні” рішення приносять найбільшу користь більшостілюдей. Менеджеру, який дотримується цієї концепції, доводиться спочаткуретельно вивчати дію альтернативних рішень на всі зацікавлені сторони, а потімробити вибір, який приносить задоволення більшості людей. Утилітарна концепціяспирається на виявлення наслідків реалізації рішень, які мають приноситикористь більшості зацікавлених. Отже, прийняття рішення у даному випадку залежитьвід співвідношення затрат і прибутків.
Концепціядотримання прав людини ґрунтується на добровільно взятихна себе обов’язках менеджера захищати права інших людей і уникати будь-якихрішень, які порушують ці права. Менеджер у такому випадку не буде примушуватиінших діяти всупереч їхнім релігійним або ж етичним уявленням. Слід при цьомузазначити, що за останні роки у світі розуміння індивідуальних прав людинирозширилося настільки, що фактично вони включають захист рослин, тварин, землі,води, повітря, інших елементів природи і довкілля.
Концепціясправедливості зобов’язує менеджерів ставитисяоднаково до всіх людей, невідворотно виконувати всі правила, забезпечуватирівні права під час розподілу благ, відповідальність у відшкодуванні збитківтими, хто завдає шкоди іншим, тощо. Отже, основується на поняттях порядності ічесності.
Намітиласьтенденція переходу бізнесу від економічної моделі, яка була притаманнаминулому, до соціо-економічної моделі, яка притаманна розвиненим країнам після80-х років 20 століття. Пріоритети наведених моделей зазначено в таблиці 4.1.
Таблиця4.1.Порівняння моделей бізнесуПріоритети економічної моделі Пріоритети соціо-економіної моделі Виробництво Якість життя Експлуатація ресурсів Збереження ресурсів Ринкові рішення Задоволення потреб Економічна віддача від ресурсів Збалансована економічна і соціальна віддача від ресурсів Індивідуальні інтереси Суспільні інтереси: люди працюють у системі, як того потребують коопераційні зв’язки Бізнес розглядається переважно як закрита система Бізнес розглядається переважно як відкрита система Слабка взаємодія з урядовими органами Активна взаємодія з урядовими органами
Сутність ділового етикету
Етикає моральною категорією, що охоплює різноманітні форми діяльності фірми, і неможе бути викладена за допомогою певного переліку правил поведінки іспілкування. Етика свою закінчену форму набуває у вигляді ділового етикету,який в цілому можна охарактеризувати як основу кодексу поведінки, прийнятого убізнес-середовищі.
Використовуючинорми і правила ділового етикету, ми можемо прогнозувати поведінку колег і самістаємо передбачувані, що допомагає ефективно організувати процес управління.особливо важливо вивчати всі складові ділового етикету в бізнесі, так як крімєдиних норм і правил у ньому існує велика кількість національних і культурнихпоправок, досить значних у ділових відносинах. Як не заблукати в цьому морінаціональних відмінностей? Як уникнути посмішок, пов’язаних із сліпимкопіюванням чужих манер? Кращі помічники тут — такт і вірність національномументалітету і бізнес-етикету (благо в теперішній час превалює бізнес-етикет,породжений зближенням національних ділових кодексів хорошого тону).Бізнес-етикет — поняття досить містке і не обмежується питаннями ділової субординаціїі переговорним процесом. Основними складовими є:
1.Правилапривітання.
2.Правилазвертання.
3.Правилапредставлення.
4.Організаціяділових контактів (переговорів, зустрічей, прийомів, ділового листування).
5.Діловасубординація.
6.рекомендаціїщодо формування зовнішнього обліку ділової людини.
7.Етичнінорми грошових відносин.
8.Правилаобміну подарунками і сувенірами.
9.Прийнятністьчайових.
Особливості службового етикету
Впоняття службового (ділового) етикету входять норми і звичаї, регулюючікультуру поведінки людини в суспільстві.
Службовий(діловий) етикет, це є сукупність правил, пов’язаних з умінням тримати себе всуспільстві, зовнішньою охайністю, правильністю побудови бесіди і веденнялистування, письменністю і ясністю викладу своїх думок, культурою поведінки застолом і в інших ситуаціях ділового і світського спілкування.
Етичнийсенс етикету виявляється, перш за все, в тому, що з його допомогою миодержуємо, можливість виразити пошану до людини.
„Змістетикету” — визнання значущості людини або вияв пошани до нього, виражений уформі ввічливості, чемності”.
Залежновід призначення, соціальної приналежності його носіїв етикет може визначатисяяк придворний, дипломатичний, військовий, діловий і т.п.
Загальнатенденція, що характеризує сучасний етикет, — його демократизація, позбавленнявід зайвої ускладненості і химерності, прагнення до природності і розумності.Ця тенденція, проте, не відміняє всієї суворості і обов'язковості застосуванняетикету, наприклад, в такій сфері, як міжнародне спілкування, де відступ відзагальноприйнятих норм може завдати збитку і країні, і її представникам.
Щостосується ділового (службового) етикету, то він ґрунтується на тих же етичнихнормах, що і світський. Білоруський дослідник І. Браім, відзначаючивзаємозв’язок ділового і світського етикетів, виділяє наступні загальні для нихетичні норми:
— ввічливість, яка є виразом поважного відношення до людини. Проявлятиввічливість — значить, бажати добра людині. Суть ввічливості — доброзичливість;коректність або уміння тримати себе завжди в рамках пристойності, навіть вконфліктній ситуації.
Тактовність- відчуття міри, перевищивши яке, можна образити людину або не дати йому„зберегти особу” в скрутній ситуації;
— скромність — стриманість в оцінці своїх чеснот, знань і положення всуспільстві;
— благородність — здатність скоювати безкорисливі вчинки, не допускати приниженняради матеріальної або іншої вигоди.
Точність- відповідність слова справі, пунктуальність і відповідальність при виконанніузятих зобов’язань в діловому і світському спілкуванні.
Вміжнародній сфері діловий етикет в цілому слідує нормам і традиціям, найбільшповно виражено в дипломатичному протоколі і етикеті. Під дипломатичнимпротоколом розуміється сукупність загальноприйнятих норм, правил і традицій,дотримуваних офіційними особами в міжнародному спілкуванні. При цьомудипломатичний етикет, як важлива частина протоколу, регламентує правилаповедінки офіційних осіб під час різних заходів, що включають переговори,зустрічі делегацій, візити, бесіди, взаємні уявлення, прийоми і т.д.
Сучаснийетикет успадковує звичаї практично всіх народів від сивої старовини до нашихднів. В основі своїй ці правила поведінки є загальними, оскільки вонидотримуються представниками не тільки якогось даного суспільства, але іпредставниками самих різних соціально-політичних систем, існуючих в сучасномусвіті.
Дипломатичнийпротокол і діловий етикет носять наднаціональний характер і у зв’язку з цимотримали широке розповсюдження у сфері міжнародного ділового спілкування.Основні принципи протоколу відповідають етичним нормам ділового і світськогоспілкування і включають:
1)взаємну ввічливість;
2)такт;
3)невимушеність (природність, розкутість, але не фамільярність;
4)розумність (раціональність);
5)обов’язковість.
Основні етичні концепції в міжнародномуменеджменті
Урозвинутих країнах сформувались три сучасні етичні концепції міжнародногоменеджменту (принципи ділової етики): утилітаризм, дотримання прав людини ісправедливість, а також нова модель бізнесу.
Утилітаризмвиходить з того, що “правильні” рішення приносять найбільшу користь більшостілюдей. Менеджеру, який дотримується цієї концепції, доводиться спочаткуретельно вивчати дію альтернативних рішень для всіх зацікавлених сторін, апотім робити вибір, який приносить задоволення більшості людей. Утилітарнаконцепція спирається на виявлення наслідків реалізації рішень, які маютьприносити користь більшості зацікавлених. Отже, прийняття рішення у даномувипадку залежить від співвідношення затрат і прибутків.
Теоріяутилітаризму приваблива в багатьох відношеннях. Її положення погоджуються зкритеріями, які використовуються для інтуїтивної оцінки моральності поведінки.Використовуючи теорію утилітаризму, можна пояснити, чому деякі види дійвважаються аморальними (брехня, подружня зміна, вбивство), а інші, навпаки — морально оправданими (правдиві висловлювання, вірність, дотриманнязобов’язань). Прибічник теорії утилітаризму може доказати, що обманюватинедобре, тому що брехня приводить до зниження суспільного добробуту. Коли людиобманюють один одного, вони в меньшій мірі здатні довіряти і співпрацювати. Ачим меньше інтенсивність довіри і співробітництва, тим нижче загальнийдобробут. Правдивість в спілкуванні — позитивний фактор, тому що укріпляє довіруі зміцнює співробітництво, тим самим сприяє укріпленню добробуту.
Яквважають деякі критики терії утилітаризму, один із основних недоліків цьоговчення полягає в його несумісності з двома моральними категоріями: права ісправедливості. Це означає, що іноді дії з точки зору утилітаризму моральнооправдані, хоча насправді вони неправильні і результатом їх стає порушення правлюдини.
Теоріяутилітаризму враховує лише корисність ефекту в відношенні суспільства в цілому,але не ув’язує цей результат з результатом розподілу отриманих благ міжокремими індивідами.
Концепціядотримання прав людини грунтується на добровільно взятихна себе обов’язках менеджера захищати права інших людей і уникати будь-якихрішень, які порушують ці права. Менеджер у такому випадку не буде примушуватиінших діяти всупереч їхнім релігійним або ж етичним уявленням. Слід при цьомузазначити, що за останні роки у світі розуміння індивідуальних прав людинирозширилося настільки, що фактично вони включають захист рослин, тварин, землі,води, повітря, інших елементів природи і довкілля.
Центральнимв цьому підході є поняття права. Права є потужним інструментом соціальноїрегуляції, їх призначення полягає в тому, щоб забезпечувати для індивідаможливість вільного вибору цілі або роду діяльності, і в тому, щоб гарантуватицей вибір, захищаючи його. Найбільш важливі серед різного роду прав так званіморальні права (або права людини). Це права, якими обладают всі люди тількитому, що вони являються людьми. Моральні права мають три особливості:
1.Вони тісно пов’язані з обов’язками. Якщо я маю моральне право робити щось, тоінші люди мають моральний обов’язок не заважати мені робити це.
2.Вони забезпечують можливість індивідуального автономного і рівноправного виборуцілі.
3.Вони створюють базу для виправдання образу дій одних осіб і для захисту ідопомоги іншим людям. Якщо я маю моральне право, то мої дії моральновиправдані. Більш того, якщо я маю моральне право робити щось, то це значить,що дії інших людей, направлені на те, щоб заважати мені, не є оправданими.
Вказаніхарактеристики, відносяться до моральних прав, які дают можливістьвикористовувати останні для суджень, які досить відрізняються від тих, щовиводяться на базі стандартних норм утилітаризму.
Можнавиділити дві головних відмінності між утилітарним підходом і підходом з позиціїморальних прав.
1.Моральні права є відображенням вимог моралі, які пред’являються до окремогоіндивіда, тоді як моральні норми утилітаризму за своєю суттю колективні.
2.Права утворюють базу нормативів, використовуючи які, можна відкинути будь-якіспроби апелювати до таких критеріїв, як суспільна корисність і кількісніфактори.
Права– більш досконалий інструмент, ніж стандартні норми утилітаризму, але вонивключають елементи останнього: наприклад, в війну обмежувалися деякі моральніправа в цілях захисту інтересів суспільства.
Концепціясправедливості зобов’язує менеджерів ставитися однаково до всіх людей,невідворотно виконувати всі правила, забезпечувати рівні права під часрозподілу благ, відповідальність у відшкодуванні збитків тими, хто завдає шкодиіншим, тощо. Отже, основується на поняттях порядності і чесності.
Навідміну від етики утилітаризму область застосування «етикисправедливості» істотно звужена. Остання включає в основному проблеми,пов’язані з відношенням бізнесу і суспільства в цілому, і не торкаєтьсянаприклад, проблем відношень між корпораціями. Очевидно також, что стандартисправедливості не можуть стояти вище моральних прав окремої особистості. Самасправедливість заснована на моральних правах індивідів.
«Етикасправедливості» виходить із положення, що люди по своїй природі являютьсясуспільними істотами, які повинні жити в суспільстві і створювати соціальніструктури для підтримання його функціонування. Основна цінність для її представників- людська рівність і справедливість. Внаслідок цього моральним обов’язком в«етикі справедливості» є підпорядкування закону, який повинен бутиоднаковим для всіх, прийняття справедливих законів, відсутність дискримінації іпривілеїв.
Складність,однак, заключається в тому, що існує ряд відмінних один від одного уявлень просправедливість. Наприклад:
— «капіталістична» справедливість — розподіл благ повинен здійснюватисяз врахуванням індивідуального вкладу в загальну справу группи (фірми, суспільства,людства);
— «комуністична» справедливость — трудові обов’язки повиннірозподілятися в відповідності із здібностями, а блага в відповідності зпотребами;
— концепція справедливості, сформульована американским вченим Дж. Ролзом в книзі«Теорія справедливості», яка вийшла в світ в 1971 році.
Намітиласьтенденція переходу бізнесу від економічної моделі, яка була притаманнаминулому, до соціоекономічної моделі, яка притаманна розвиненим країнам після80-х років 20 століття. Пріоритети наведених моделей зазначено в таблиці 1.
Таблиця1. Порівняння моделей бізнесуПріоритети економічної моделі Пріоритети соціоекономіної моделі
Виробництво Якість життя
Експлуатація ресурсів Збереження ресурсів
Ринкові рішення Задоволення потреб
Економічна віддача від ресурсів Збалансована економічна і соціальна віддача від ресурсів
Індивідуальні інтереси Суспільні інтереси: люди працюють у системі, як того потребують коопераційні зв’язки
Бізнес розглядається переважно як закрита система Бізнес розглядається переважно як відкрита система
Слабка взаємодія з урядовими органами Активна взаємодія з урядовими органами /> /> /> /> />
Моральніпроблеми ділового життя багаточисленні і вирішити їх, виходячи із позиційтільки одного направлення, навряд чи можливо.
Навідміну від традиційнної культури, коли панувала одна етична система, всучасному суспільстві рівноправно співіснують різноманітні етичні системи, щопередбачають різну етичну оцінку одних і тих же явищ в сфері бізнесу.
Відповідальність в менеджменті
Менеджментділових організацій несе перед суспільством подвійну відповідальність: юридичнуі соціальну.
Юридичнавідповідальність — додержання конкретних законів і норм регулювання, яківизначають, що може, а чого не може робити організація. Юридичнавідповідальність притаманна компаніям, які дотримуються традиційної моделібізнесу.
Соціальнавідповідальність — певний рівень добровільного реагування організації насоціальні проблеми. Соціальна і юридична відповідальність притаманна сучасніймоделі бізнесу. Кожен із видів відповідальності має свої критерії.
Проблемасоціальної відповідальності виникла ще наприкінці минулого — на початок 20 ст.,але й досі стосовно цієї проблеми не вщухають дискусії. Дуже часто при цьомузгадують ім’я Е.Карнегі. Ендрю Карнегі — провідний бізнесмен у виробництвісталі, видав у 1990 році “Євангеліє процвітання”, де виклав доктринукапіталістичної благодійності, відповідно до якої прибуткові організаціїповинні жертвувати частину своїх коштів на благо суспільства. Він вклав понад350 млн. дол. у соціальні програми і побудував понад 2000 публічних бібліотек.Не менш відомий американський бізнесмен Джон Д. Рокфеллер пожертвував 550 млн.дол. і заснував фонд Рокфеллера, кошти якого використовуються для розв’язаннясоціально значущих проблем у сфері економіки, науки, культури. Ще однимприбічником соціальної відповідальності ділових організацій став Роберт Вуд — президент торговельної фірми “Сірс Рьобак енд К”, який у звіті за 1936 рікнагадував своїм акціонерам про соціальні зобов’язання організації.
Ставленнядо соціальної відповідальності може бути різним: від сприятливого доворожого.
Слідврахувати наявність аргументів за і проти соціальної відповідальності.
Аргументина користь соціальної відповідальності:
— сприятливі для бізнесу довгострокові перспективи;
— зміна потреб і очікувань широкої громадськості;
— залучення додаткових ресурсів для надання допомоги у розв’язанні соціальнихпроблем;
— моральні зобов’язання щодо соціальної відповідальності.
Аргументипроти соціальної відповідальності:
— порушення принципу максимізації прибутку;
— додаткові витрати на соціальну відповідальність;
-недостатня звітність широкій громадськості;
— недостатня кваліфікація у розв’язанні соціальних проблем.
Концепціякорпоративної соціальної відповідальності була запропонована Кітом Девісом у1975 році. Вона охоплює п’ять ключових положень:
1.Соціальна відповідальність виникає із суспільної влади. Органи влади маютьстворювати умови і показувати приклади соціальної відповідальності.
2.Бізнес має діяти як двостороння відкрита система: з одного боку, враховувативплив суспільства, ринкові сигнали, а з іншого — бути відкритим у своїхопераціях для громадськості.
3.Соціальні витрати мають бути ретельно обчислені й розглянуті з поглядуправомірності їх віднесення до собівартості виготовлення того чи іншогопродукту, надання послуг.
4.Соціальні витрати, що розподіляються за кожним продуктом, послугою, видомдіяльності, в кінцевому підсумку оплачуються споживачем.
5.Ділові організації, як і громадяни, залучаються до відповідальності зарозв’язання поточних соціальних проблем, які перебувають за межами звичайнихсфер їхньої діяльності.
Аналізуючидіяльність багатьох корпорацій, Кіт Девіс та інші дослідники дійшли висновку,що соціальна відповідальність сприяє розвиткові компаній, і навпаки, уникненнясоціальної відповідальності звужує можливості успіху організацій. Це дало змогусформулювати “залізний закон відповідальності”, згідно з яким у довгостроковійперспективі ті, хто не використовує наявну владу в такому напрямі, що йогосуспільство розглядає як відповідальний, має тенденцію втратити цю владу.
Реалізація товариством власних акцій
Реалізація товариством придбаних власних акцій здійснюється шляхом їх перепродажу або розповсюдження серед працівників товариства.
Реалізація товариством придбаних власних акцій здійснюється на підставі рішення уповноваженого органу управління товариства (загальних зборів акціонерів або іншого органу управління товариства, до компетенції якого статутом товариства або загальними зборами віднесено питання реалізації власних акцій).
У рішенні вповноваженого органу управління про реалізацію власних акцій повинно бути визначено спосіб, порядок та умови реалізації товариством придбаних власних акцій.
Якщо товариство має намір перепродати, розповсюдити придбані власні акції серед працівників товариства, у тому числі керівника та/або членів виконавчого органу, умови перепродажу, розповсюдження придбаних товариством власних акцій серед працівників товариства, у тому числі керівника та/або членів виконавчого органу, повинні бути визначені відповідним рішенням загальних зборів акціонерів або наглядової (спостережної ради) товариства, якщо інше не передбачено установчими документами товариства.
Придбання товариством власних акцій
Товариство має право придбати в акціонерів оплачені ними акції для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання.
Придбання товариством власних акцій здійснюється у такому порядку:
прийняття уповноваженим органом управління товариства (загальними зборами акціонерів або іншим органом управління товариства, до компетенції якого статутом товариства або загальними зборами віднесено питання придбання акцій) рішення про
придбання (викуп) власних акцій; повідомлення товариством акціонерів стосовно рішення про придбання (викуп) власних акцій у порядку, установленому пунктом цієї глави; прийняття товариством від акціонерів заяв про продаж акцій; укладання договорів купівлі-продажу акцій, що викупаються товариством, та їх виконання.
У рішенні про придбання (викуп) власних акцій повинна бути визначена мета придбання акцій, тип та категорія акцій, їх кількість, ціна придбання, строк оплати та строк придбання, а також порядок та строк прийняття товариством заяв акціонерів про продаж акцій.
Не пізніше ніж за 30 днів до початку строку, протягом якого буде здійснюватися придбання власних акцій, товариство зобов'язане повідомити про це акціонерів.
Повідомлення акціонерів здійснюється шляхом надання їм персонального письмового повідомлення, а також шляхом загального повідомлення, якщо це передбачено статутом товариства.
Персональне та загальне повідомлення повинно містити відомості, зазначені в пункті 2.3 цієї глави.
Кожний акціонер товариства, якщо вповноваженим органом товариства прийнято рішення про придбання (викуп) власних акцій, має право продати зазначені акції, а товариство повинно придбати їх.
Акціонер, який має намір продати товариству належні йому акції, повинен протягом строку, установленого рішенням про придбання (викуп) акцій, надати товариству письмову заяву про продаж акцій із зазначенням свого прізвища, ім'я та по батькові (найменування), місця проживання (місцезнаходження), кількості, типу та категорії акцій, запропонованих до продажу.
Строк, протягом якого здійснюється прийняття товариством заяв акціонерів про продаж акцій, установлюється в рішенні про придбання (викуп) власних акцій.
Акціонер, який надав товариству письмову заяву про продаж акцій, має право відкликати свою заяву протягом строку, установленого рішенням про придбання (викуп) власних акцій для прийняття товариством заяв акціонерів про продаж акцій. У цьому разі заява акціонера про продаж акцій товариству не розглядається.
Якщо загальна кількість акцій, заявлених акціонерами до продажу, перевищує кількість акцій, яку має намір придбати товариство, товариство може здійснити придбання цілого числа акцій у кожного акціонера пропорційно його частці в загальному обсязі заявлених пропозицій або прийняти рішення про придбання акцій у всіх акціонерів, які надали заяви про продаж акцій.
Розрахунки за придбані товариством акції здійснюються на підставі договорів купівлі-продажу акцій, які укладаються за підсумками прийняття заяв від акціонерів про продаж акцій.
Придбання акцій здійснюється товариством тільки за рахунок сум, що перевищують розмір статутного капіталу, зокрема: додатково вкладеного капіталу, іншого додаткового капіталу або нерозподіленого прибутку.
Строк оплати акцій визначається в рішенні про придбання (викуп) власних акцій, але не може бути більше року з дати прийняття цього рішення.
Насучасному етапі ринкова економіка є складним механізмом взаємодії різноманітнихвиробничих, фінансових, комерційних, інформаційних структур які становлятьєдине ціле економічного механізму суспільства. Одною із складових цьогомеханізму є підприємницькі структури, як суб'єкти господарської діяльності. Підприємницькаструктура, як відкрита система, залежить від зовнішньогосередовища та вимушенапристосовуватися до нього, щоб вижити і зберегти комерційну стійкість. Найважливішимчинником, що забезпечує успіх функціонування підприємницької структури, є їїорганізаційно-правова форма. Вибір організаційно-правової форми господарюванняпідприємницької структури повинен ґрунтуватися на аналізі багатьох супутніхвиробництву чинниках. По-перше, ця форма повина забезпечувати доступність задлямайбутніх учасників, та як наслідок додаткову можливість залучення фінансових коштів.По-друге, у випадку яких-небудь невдач вона повинна враховувати можливу відповідальністьперед кредиторами. Отже, ще на стадії реєстрації підприємства з новим статусомнеобхідно чітко визначити мету його створення, основні виробничі завдання зурахуванням переваг і недоліків вибраної організаційно-правової формигосподарювання. Організаційно-правова форма господарювання це сукупністьметодів організації виробництва, обміну результатами виробництва виробництва тапраці, формування та експлуатації капіталу з метою розширеного відтворення залежновід форм власності. Змінення організаційно-правової форми господарювання повиннопривести підприємницьку структуру до фінансового оздоровлення, збільшенняоб'ємів випуску конкурентно спроможної продукції підвищення ефективності виробництва.Як свідчить аналіз економічної літератури, існують різні класифікаціїорганізаційно правових форм господарювання та їх впливу на ефективністьфункціонування підприємницьких структур. Так, Власова В.М., Руденко А.І., ПашкусЮ.В., Мисько О.Н., Грабовий П.Г. та інші класифікують організаційно-правовіформи щгдриємницьких структур, як суб'єктів господарювання, за формами власності. Самоукін А.І., Шишов А.Л. розглядають організаційно правові формипідприємницьких структур за двома ознаками: якісній ( форма власності) ікількісній (чисельність працівників, річний оборот капіталу). Соболь С.Н.,Е.Нікбах, А.Гропеллі, Р.Хойєр, П.Енгстлер характеризують види підприємницькихструктур за трьома основними формами організації (одноособове володіння,партнерство, корпорація), які найбільш поширенні у світовій практиціпідприємництва. Семенов В.М., Баєв І.А., Терехова С.А. класифікують організаційно-правовіформи підприємницьких структур за двома ознаками: об'єднання осіб та об'єднаннякапіталів. Хизрич Р., Питере M. класифікують форми підприємницьких структур заюридичними атрибутами різних форм власності,. Петрович Й.М., Будіщева А.Н. та іншікласифікують організаційно правові форми за правовими, фінансово економічними,організаційно-управлінськими ознаками.Скворцов Н.Н., Осипов Ю.М. запропонувалиалгоритми створення нової підприємницької структури, одним з етапів яких євизначення організаційно-правової форми. Яковлев В.M., Ойхман Є.Г., Попов Є.В.запропонували систему ефективного взаємодіяння різних форм підприємництва (малі, середні, крупні). Хоскинг А., розглядаючи теоретичні підходи злиття тапоглинання зі зміною виду підприємницької структури, відзначає, що це повинносприяти підвищенню ефективності діяльності. Кисельов А.П., Осипов Ю.М.вважають, що ефективність діяльності підприємницької структури залежить від їїорганізаційно-правової форми господарювання. Однак існуючи методичні підходидо створення та реорганізації підприємницьких структур не приділяють належноїуваги обґрунтуванню вибору їх організаційно правової форми господарювання.Вивчення теорії з цього питання, нормативної бази та статистичної інформаціїдає можливість стверджувати, що вибір форми господарювання — справа дужевідповідальна, бо конкретна організаційно-правова форма господарювання профілюєефективність функціонування підприємницької структури. Необхідність виборуприпустимої форми здійснюється за умови вміння орієнтуватися в існуючихорганізаційно-правових формах господарювання та їх особливостях. Особливостямиорганізаційно-правової форми господарювання є атрибути — елементи просторовихвзаємозв'язків організаційно правових форм. До них належать: кількістьвласників, форми управління, розподіл відповідальності, передачавласності, можливість брати участь у розподілі прибутку та збитків, статутнийфонд, резервний фонд, можливість залучення додаткових коштів, особливостіоподаткування, сплата при реєстрації. Здійснений якісний аналіз чинноїзаконодавчої бази дозволив виділити п'ять етапів процесу формуванняпідприємницької структури: на першому етапі визначаються сфера та види діяльності,на другому категорія підприємницької діяльності, на третьому — форма власності,на четвертому тип і вид підприємницької структури, на п'ятому — потенційнаорганізаційно-правова форма господарювання. Однак проблема полягає не у виборібудь якої припустимої форми, а у виборі найефективнішої з них. Оскількиекономічна сутність підприємництва полягає в отриманні максимального прибуткупри певному ризику, то був здіснений аналіз найбільш поширенихфінансово-економічних показників ефективності діяльності підприємницькихструктур з погляду прибутковості та ризику. У результаті аналізу буловстановлено, що показники, які характеризують прибутковість та рівень ризику,можна звести у кілька груп:
1)показники рентабельності, які характеризують доходність чи прибутковість,котріобчислені у відсотках до витрат фінансових коштів чи майна, та рівеньефективності доходності діяльності підприємницької структури;
2)показники ліквідності, які характеризують абсолютну чи відносну здатністьпогашення зовнішніх зобов'язань платоспроможність ) чи короткостроковихзобов'язань (ліквідність) за рахунок власних активів і рівень ефективностіфінансового управління діяльності підприємства;
3)показники ділової активності, які характеризують інтенсивність використаннявсіх ресурсів та їх видів: основних, нематеріальних та оборотних активів, таступінь стійкості економічного розвитку чи росту підприємницької структури;
4)показники оборотності, які характеризують відносну оборотність фінансовихкоштів, та рівень активності господарської діяльності підприємницьких структур;
5)показники прибутковості, які характеризують абсолютну оцінку господарськоїдіяльності та ступінь ділової активності, фінансового благополуччяпідприємницької структури;
6)показники заборгованості, які характеризують ступінь несвоєчасного виконаннязобов'язань за платежами як по відвантаженій продукції (дебіторськазаборгованість), так і за власними рахунками (кредиторська заборгованість), тарівень фінансового стану підприємницької структури;
7)показники ступеня ризику, які характеризують імовірність можливих витрат урезультаті господарської діяльності, та рівень прогнозування настання ризиковоїподії чи можливого банкрутства;
8)показники імовірності банкрутства, якіхарактеризують ступінь перспективноїможливості банкрутства підприємницької структури. Ці групи показників булипроаналізовані з позиції взаємозв'язку їх з конкретною оргашзаційно-правовоюформою господарювання підприємницької структури. Було встановлено, що найбільшевимогам, яківисуваються, відповідають такі показники: прибутковості, ступеняризику, імовірності банкрутства. Подальший вибір показників здійснювався всередині цих груп. Узагальненим показником господарської діяльностіпідприємницької структури, який характеризує економічну ефективність, єприбуток. Прибуток після сплати податків надходить у повне розпорядження підприємницькоїструктури та використовується для формування фінансового резерву, фондівнакопичення, споживання, дивідентного фонду та інших спеціальних фондів. Такимчином, нерозподілений прибуток є показником, що відбиває особливостіорганізаційно-правової форми господарювання. Крім того, саме за рахунокнерозподіленого прибутку забезпечується здобуток засновників і фінансуєтьсядіяльність підприємницької структури. В умовах ринкової економіки та фінансовоїсвободи підприємницьких структур надзвичайно важливим є факторна структураприбутку. Розмір нерозподіленого прибутку залежить від багатьох чинників.Перший чинник знаходить відображення в обсязі та структурі основних й оборотнихзасобів та ефективності їх використання. Фінансування основних засобів супроводжуєтьсязбільшенням постійних витрат і, теоретично, зменшенням змінних витрат, які єосновними елементами собівартості Цей взаємозв'язок визначає потенційнуможливість впливу на валовий доход (прибуток від основної діяльності) шляхомзмінення структури собівартості та обсягу продажу.
Другийчинник знаходить відображення у співвідношені власних і позичкових коштів якджерел довгострокового фінансування, доцільності та ефективності їхвикористання. Таким чином виникає потенційна можливість впливати на прибутокпідприємницької структури за допомогою змінення обсягу та структуридовгострокових пасивів. Узагальненою категорією цих чинників є взаємозв'язоктрьох показників: виручки, витрат виробничого та фінансового характеру, ічистого прибутку. Кількісна оцінка цього взаємозв'язку виконується за допомогоюметоду беззбитковості. Як показує практика, показник рівня беззбитковостівикористовується для оцінки початкового періоду функціонування новогопідприємства, для оцінки прибутковості нового виду послуг чи нового видупродукції, для оцінки прибутковості інвестицій при нарощуванні основногокапіталу. Крім цього, рівень беззбитковості допомагає коректувати обсягреалізації при прогнозуванні на збільшення чи зменьшення залежно відприпустимих виробничих чи адміністративних витрат. Таким чином, на рівеньбеззбитковості впливають змінення ціни продажу продукції та змінення постійнихчи змінних витрат. Зважаючи на все це, можна стверджувати, що для кожноїпідприємницької структури обов'язковим є визначення рівня беззбитковості.Беззбитковість припускає ситуацію, при якій загальні доходи від реалізаціїповністю покривають усі витрати. На практиці рівень беззбитковості говорить простійкість підприємства та можливості його подальшої роботи.Таким чином, рівеньбеззбитковості є показником оцінки ефективності організаційно правових формгосподарювання підприємницьких структур, що визначає припустимість збитків іприбутків, а також знаходиться у взаємозв'язку з показником нерозподіленогоприбутку.
Зпоказником рівня беззбитковості пов'язаний показник межі безпеки (різниця міжвиручкою від реалізації та рівнем беззбитковості). Як показує практика,показник межі безпеки оцінює: а) ефективність організації підприємницькоїструктури, визначаючи припустимість змін прибутку; б) комерційну стійкість цієїструктури Принциповим питанням як фінансово економічної діяльності, так і вгосподарській практиці є обгрунтування показника ефективності, який дозволяєбез ускладнення рахунків пов'язати кількісні та якісні сторони діяльності при використанніданих обліку та звітності. Цим вимогам відповідає показник сукупної факторноїпродуктивності, який свідчить також про конкурентоспроможність підприємницькоїструктури [20]. Оскільки різні види підприємницьких структур припускаютьнеоднакове кількісне залучення праці та капіталу, то показник сукупноїфакторної продуктивності доцільно використовувати для оцінки ефективностіконкретної організаційно-правової форми господарювання. Таким чинном, базоюоцінки та порівняння результатів діяльності підприємницької структуриокресленній організаційно правовіїй формі господарювання є відносно невеликакількість показників групи прибутковості, які залежать один від одного (див.рис 1).
Будь-якапідприємницька структура на своєму шляху неминуче зустрічається з певнимитруднощями, які загрожують її існуванню та визначають ступінь ризику.Як показуєпрактика, в сучасних умовах господарювання суттєвим є визначення ризикуактивів. Доцільно розрізняти ризик
/>
активівза такими категоріями: ризик товаро — матеріальних ціностей; ризикнематеріальних активів; ризик витрат майбутніх періодів; ризик дебіторськоїзаборгованості.
Дослідженнявиявили, що найбільшу загрозу становить дебіторська заборгованість.
Чимбільше період прострочки заборгованості, тим вище ризик її непогашення, азбільшення залишку заборгованості порівняно з попереднім періодом може означатитруднощі з реалізацією, бо дебіторська зоборгованість — це кошти, що ненадійшли за продану у кредит продукцію. Крім того, як результат недоробок вуправлінні, дебіторська заборгованість впливає на ступінь ризику, який є увідносному виразі величиною можливих збитків (дебіторська заборгованість),віднесених до обсягу власного капіталу (сума основних та оборотних коштів),Зважаючи на все це, а також на фінансові та організаційні аспекти, можна зробитивисновок, що ступінь ризику є оціночним показником, що визначає рівеньприпустимих збитків.Для прогнозування ймовірності банкрутства доцільновикористовувати модель Е.Альтмана, яка включає п'ять основних показників:питома вага балансового прибутку у всіх активах (К1), питома вага виручки відреалізації у всіх активах (К2), питома вага ринкової оцінки власного капіталу впозиковому капіталі (КЗ), питома вага нерозподіленого прибутку у всіх активах(К4), питома вага власних оборотних коштів у всіх активах (К5).Дослідженнявиявили, що розробка прогнозу за моделлю Е.Альтмана дає можливість відповістина питання: що чекає підприємницьку структуру в найближчому майбутньому — зміцнення чи втрата платоспроможності (банкрутство).Таким чином, базою оцінкита порівняння результатів діяльності підприємницької структури в окресленнійорганізаційно правовій формі господарювання є відносно невелике числопоказників груп ступеня ризику та ймовірності банкрутства, що взаємопов'язаніодин з одним (див. рис.2).
/>
Урезультаті проведених досліджень та постановки експерименту було зробленовисновок, що основними критеріями оцінки ефективності функціонуванняпідприємницької структури є прибутковість і ступінь ризику. Основнимипоказниками, які дозволяють оцінити прибутковість підприємницької структури зурахуванням особливостей конкретної організаційно-правової форми є: нерозподіленийприбуток, рівень беззбитковості, межа безпеки, сукупна факторна продуктивність.А основними показниками, завдяки яким можна оцінити рівень ризикуорганізаційно-правової форми, є: ступінь ризику, комплексний показник Альтмана.Достовірність результатів, одержаних на основі розрахунку та аналізузапропонованих показників, підтвержена на практиці.Зокрема, було проведеноаналіз ефективності організаційно-правової форми господарювання Київськоготранспортно-експедиційного підприємства КТЕП-13096. Аналіз здійснювався задопомогою розробленої методики оцінки ефективності організаційно-правових формгосподарювання підприємницьких структур. Методика складається з трьох етапів:на першому етапі проводиться аналіз організаційно правових аспектів, якийпередбачає оцінку можливостей та обмежень по створенню підприємницькоїструктури, а також здійснюється вибір можливих потенційнихорганізаційно-правових форм господарювання; на другому — визначаються
економічніаспекти, для чого проводиться оцінка фінансової вигідності та оцінкаймовірності банкрутства; на третьому етапі за допомогою методу порівняльноїпереваги здійснюється вибір ефективної організаційно правової формигосподарювання.У результаті накладання методики було встановлено, що діючаорганізаційно-правова форма ( колективне підприємство) вичерпала своїможливості та стала обмежувачем для подальшого розвитку КТЕП. Тому керівництвупідприємства було запропоновано змінити тип підприємницької структури(«підприємство» на «об'єднання») та організаційно правовуформу господарювання
(«колективнепідприємство» на «об'єднання за територіальною ознакою»).Доцільність цих змін підтвержена поліпшенням оціночних показників, (див.табл.1). Нині на КТЕП-13096 здійснюється підготовча робота до переходу до рекомендованоготипу підприємницької структури та організаційно-правової форми господарювання.
Оцінкаефективності організаційно-правових форм господарювання
/>
Найуспішніші компанії:
Першоюв списку найбільш дохідних підприємств за підсумками минулого року стоїтькомпанія «УкрГаз-Енерго». Вона займалася ексклюзивною реалізацієюімпортного природного газу в Україні.
Найбільшдохідні
Доходи«УкрГаз-Енерго» склали 35,7 мільярда гривень, що більш ніж у два разиперевищує показник 2006 року. Для порівняння: НАК «Нафтогаз України»,що очолювала рейтинг в 2006 році, у свіжому дослідженні зайняла тільки 6-упозицію.
А отза обсягами чистого прибутку «УкрГаз-Енерго» зайняла тільки 13-емісце в рейтингу. У порівнянні з 2006 роком цей показник збільшився з 865,5 до940,9 мільйона гривень.
Надруге місце за обсягами доходу вийшов оператор оптового ринку електроенергії — держпідприємство «Енергоринок» — з показником 30,9 мільйона гривень.При цьому заступник директора компанії з фінансових питань Вадим Улідапідкреслює, що «Енергоринок» — неприбуткова компанія: всі гроші, якінадходять на її рахунок, розподіляються між виробниками електроенергії.
Трійкунайдохідніших замикає «Метінвестхолдинг», що об'єднує металургійніактиви мільярдера Ріната Ахметова. Підприємство збільшило за рік доходи майже удва рази — до 20,3 мільярди гривень. «Зростання показників пояснюєтьсяпозитивною динамікою світових цін на металопродукцію, а також загальнимзбільшенням попиту на ринку сталі», — пояснюють у прес-службі«Метінвестхолдингу».
Найприбутковіші
Рейтингукраїнських компаній за прибутковістю цього разу очолив оператор мобільногозв'язку «Київстар». Компанія відібрала лідерство в металургійних таенергетичних гігантів, які традиційно лідирували за цим показником. В 2007 році«Київстар» заробив 4 мільярди гривень. Як повідомив директор зпродажів компанії «Київстар» Дмитро Белоблоцький, збільшення прибутковостівідбулося за рахунок зростання ARPU — часу, що абоненти спілкуються потелефону, а також збільшення абонентської бази. Рентабельність«Київстару» в 2007 році досягла 47,4%. У компанії відзначають, що цейпоказник — один з найвищих у Європі. Примітно, що найближчий конкурент«Київстару» — компанія МТС — увійшла в першу десятку рейтингунайприбутковіших з показником 1,7 мільярда гривень.
Другемісце за прибутковістю дісталося компанії «Арселорміттал Кривий Ріг»(3,8 мільярди гривень за 2007 рік). При цьому рентабельність підприємства вметалургійній галузі залишається однією з найвищих і становить 26,5%. ПрибутокНАК «Нафтогаз України» (3,1 мільярди гривень) дозволив компаніїпотрапити в першу трійку рейтингу. Втім, уже в наступному році, після того якпідприємство повернуло собі право торгувати імпортним газом, позиції НАК«Нафтогаз України» можуть зміцнитися.
Лідеризростання
Цифрисвідчать також про те, що найбільш швидкими темпами ростуть компанії,орієнтовані на широкий споживчий попит. Найвищий приріст за обсягами чистогодоходу забезпечили компанії автомобільного сектора (70%). «Торік ринокпродажів нових автомобілів виріс на 46% і склав 542,3 тисячі автомобілів»,- пояснює тенденцію Таїсія Шепетко, аналітик інвестиційної компанії«Драгон Капітал». За її словами, на тлі такого високого попитумісцеві виробники автомобілів, частка яких у загальному обсязі продажів новихавто становить близько 70%, активно нарощують своє виробництво.
Надругому місці — представники роздрібної торгівлі, доходи яких виросли на 60%.На думку аналітиків, збільшення купівельної спроможності населення приведе дотого, що така тенденція буде зберігатися і надалі.
Сформулюйте вимоги до кандидатів воргани управління
Сьогоднів деяких організаціях одним з найважливіших принципів роботи з кадрами є вимогаоб'єктивно оцінювати управлінського працівника по ділових і особових якостях.Зрозуміло, що для цього необхідно сформувати якісні критерії, що відповідають. Зазагальним визнанням фахівців в області управління будь-який управлінець повиненволодіти рядом обов'язкових ділових якостей. До них зазвичай відносять: знаннявиробництва — його технічного і технологічних особливостей, сучаснихнаправленій розвитку; знання економіки — методів планерування, економічногоаналізу і тому подібне уміння вибирати методи і засоби досягнення найкращихрезультатів виробничо-господарської діяльності при найменших фінансових,енергетичних і трудових витратах;
наявністьспеціальних знань в області організації і управління виробництвом (теоретичнихоснов, передових методів і форм, рекомендацій сучасної вітчизняної і зарубіжноїнауки управління), а також уміння застосовувати їх в своїй практичнійдіяльності; здатність раціонально підбирати кадри; уміння мобілізувати колективна вирішення поставлених завдань; здатність і уміння підтримувати дисципліну івідтанути інтереси справи;
уміннямобілізувати колектив на вирішення поставлених завдань; здатність і умінняпідтримувати дисципліну і відтанути інтереси справи; уміння доцільно плануватироботу апарату управління; розподіляти права, повноваження і відповідальністьміж підлеглими;
координуватидіяльність всіх служб і підрозділів як єдиної системи управління організацією; умінняпланувати і організовувати особисту діяльність, поєднувати в ній основніпринципи управління, при-міняти залежно від ситуації найбільш доцільні іефективні стиль і методи роботи; уміння проявляти високу вимогливість до себе ілагодженим для череня; конкретність і чіткість у вирішенні оперативних питань іповсякденних справ; враховувати і контролювати результати своєї роботи і роботиколективу; стимулювати працівників, переймати на себе відповідальність вздійсненні своїх рішень; усувати і не допускати будь-які прояви бюрократизму всвоїй роботі і роботі підлеглих. В умовах ринкової економіки пред'являютьсяпідвищені вимоги і до особових якостей управлінського працівника. У кадровійроботі ряду організацій методичні матеріали містять перелік таких якостейуправлінських працівників, як: чесність, справедливість, уміння працівниканалагодити бажані для добра відносини з підлеглими, витриманість і тактичністьза будь-яких обставин цілеспрямованість, принципіальність рішучість в прийняттіуправлінських рішень, а також наполегливість і енергійність в їх реалізації, уміннявідстояти свою думку, самокритичність в оцінках своїх дій і вчинків, уміннявислуховувати ради підлеглих правильне сприйняття критики з умінням робитививоди, уміння тримати слово і не обіцяти того, що не буде виконано, уміннякористуватися своїми правами і полноміччами, особливо у випадках вживанняадміністративної і організаційної дії а також уміння особистим прима-ром іповедінкою в повсякденному житті позитивно впливати на підлеглих Система оцінкирезультативності праці повинна забезпечити точні і достовірні дані. Чим вонастрого і визначеніше, тим вище вірогідність отримати достовірні і точні дані.Фахівці рекомендують створювати основу для такої системи в шість етапів: встановитистандарти результативності праці по кожному робочому місцю і критерії їїоцінки; виробити політику проведення оцінок зобов'язати певних осіб вироблятиоцінку результативності праці; поставити в обов'язки особам, що виробляютьоцінку, збирати дані по результативності праці працівників; обговорити оцінку зпрацівником; прийняти рішення і задокументувати оцінку. Одна з найважливішихметодичних проблем — хто повинен оцінювати працівника.
Література:
1.Шейнов В.П. Психологія і етика ділового контакту. – К., 2006.
2.Браім М.Н Етика ділового спілкування. – Мінськ, 1996.
3.Головин В. Азбука ділового етикету /Эхо планеты/.
4.Беляцкий Н.П. і ін., Управління персоналом: Навчань. Посібник; Мн.: Інтерпрессервіс,екоперспектіва, 2002. — 352 с.
5.Климович Л.К. Основи менеджменту: Навчальний посібник для ПТУЗов, що вчаться. — Мн.: Дизайн ПРО, 2003 — 160 с., мул.
6.СаакянА.К., Зайцев Г.Г., Лашманова Н.В., Дягильова н.в. Управління персоналом ворганізації. — СПб: Пітер, 2001. — 176 с.