--PAGE_BREAK--
Розділ ІІ
Романтична традиція в незавершеному романі «Вадим»
2.1. На підступах до історичного роману
Роман про пугачовське повстання Лермонтов писав у 1832 році, можливо, почав його ще в 1831 році. «Вадим» самим Лермонтовим не датований, і період, до якого слід віднести роботу, встановлюється на основі двох обставин.
По-перше, в листі до М. Лопухіной від 28 серпня 1832 року Лермонтов згадує про свою роботу над романом. Так як іншого роману, який писався б у 1832 році, не збереглось, тому давно склалась думка, що мова тут йде саме про «Вадима».
По-друге, у згадках А.Меринського розповідається про те, що Лермонтов писав якийсь роман в той час, коли вони разом навчались в Юнкерській школі. Меринський скорочено розповів зміст роману. Це, напевно, «Вадим».
У лермонтовському романі мова йде про народне повстання в Росії. Правда, події віднесено до минулого часу. Але зображуючи минуле, Лермонтов думав про теперішнє і майбутнє. Він розповідав про те, що, на його думку, жде Росію. Минуле у Лермонтова входило в рішення задач теперішнього і майбутнього, як алгебраїчна формула.
Заголовок і вступ, напевно, розкривали ідею твору, що зберігати його було дуже небезпечно. Прихована назва так і залишилась невідомою. Редактори і видавці дали лермонтовському роману заголовок «Вадим», ім’ям головного героя.
Свідчення сучасників і дослідження вказують, що роман побудований на реальних обставинах, що в основу його вкладені історичні події і що вони проходили в місцевості, добре знайомій Лермонтову.
А.Меринський писав: «Раз, в откровенном разговоре со мной, он мне рассказал план романа, который задумал писать прозой и три главы которого были тогда уже им написаны. Роман этот был из времен Екатерины ІІ, основанный на истинномпроисшествии» [23; 132].
Уже на початку роману показується сцена, вникнувши в яку можна представити, як розкриється переказ.
Описуючи повернення додому Бориса Петровича Паліцина, одного із головних дійових осіб роману, відомого своєю жорстокістю, Лермонтов пише: «Поздно, поздно вечером приехал Борис Петрович домой; собаки встретили его громким лаем, и только по светящимся окнам можно было узнать строение; ветер, шумя, качал ветелки, насаженные вокруг господского двора, и когда топот конский раздался, то слуги вышли с фонарями навстречу, улыбаясь и внутренно проклиная барина, для которого они покинули свои теплые постели, а может быть, что-нибудь получше»[27; 278].
«Улыбаясь и внутренно проклиная барина» — дві сторони однієї медалі. Лермонтов підготовлює до розкриття смислу. В частині ХІVроману можна прочитати: «Направо, между царскими и боковыми дверьми, был нерукотворенный оклад, искусно выделанный, сиял как жар, и множество свечей, расставленных на висящем паникадиле, кидали красноватые лучи на возвышающиеся части мелкой резьбы или на круглые складки одежды; перед самым образом стояла железная кружка, — это была милость у ног спасителя, — и над ней внизу образа было написано крупными, выпуклыми буквами: «Придите ко мне вси труждающиеся, и аз успокою вы!»
Многи4е приближались к образу и, приложившись, после земного поклона кидали в кружку медные деньги, которые, упадая, отдавали глухой звук.
Раз госпожа и крестьянка с грудным младенцем на руках подошли вместе; но первая с надменным видом оттолкнула последнюю, и ушибленный ребенок громко закричал»[27; 321].
Вадим, спостерігаючи за цією картиною, міркував: «Не мудрено, что завтра эта богатая женщина будет издыхать на виселице, тогда как бедная, хлопая в ладоши, станет указывать на нее детям своим».
На початку роману, в тому місці, де розповідається про наближення пугачовського повстання, Лермонтов пише: «Умы предчувствовали переворот и волновались: каждая старинная и новая жестокость господина была записана его рабами в книгу мщения, и только кровь его могла смыть эти постыдные летописи»[23; 133].
Кров і помста нещадного селянського бунту, Лермонтов передбачає як неминучість. У «Вадимі» можна прочитати: «Люди, когда страдают, обыкновенно покорны; но если раз им удалось сбросить ношу свою, то ягненок превращается в тигра: притесненный делается притеснителем и платит сторицею – и тогда горе побежденным!..»
Лермонтов зрозумів, що помсті є що змітати. Але що піднімається на опаленій гнівом землі? Тому випливає міркування, що показує незрілість історичних уявлень Лермонтова, наприклад: «Русский народ, этот сторукий исполин, скорее перенесет жестокость и надменность своего повелителя, чем слабость его; он желает быть наказываем, но справедливо, он согласен служить – но хочет гордиться своим рабством, хочет поднимать голову, чтоб смотреть на своего господина, и простит в нем скорее излишество пороков, чем недостаток добродетелей! В 18 столетии дворянство, потеряв уже прежнюю неограниченную власть свою и способны ее поддерживать – не умело переменить поведения: вот одна из тайных причин, породивших пугачевский год!»[23; 134].
Ідейний і оповідальний шлях роману починає збуватися з тієї прямої, на яку він повинен був вийти, що прокреслений рішенням гніву і помсти, заходить в тупик не вирішеного ні самим Лермонтовим, ні поколінням, ні епохою.
В частині XVописується початок селянського бунту. «Перед вратами монастырскими собиралась буйная толпа народа; кое-где показывались казацкие шапки, блистали копья и ружья; часто от общего ропота отделялись грозныеречи, дышащиемятежоми убийством, — часто раздавалисьотрывистыепеснии пьяныйхохот, которыене предвещалиничегодоброго, потому чтовеселостьтолпыв такуюминуту— поцелуй Июды! — Что-тоужасноесозревалоподэтойвеселостью, подстрекаемойсвоеволием, возбужденнойновымипришельцами, уже привыкшимик кровавымзрелищами грабежу свободному…
И всё этопроисходилов виду церкви, гдеещеблистали свечии раздавалосьмолитвенноепениеВокругяркого огня, разведенногопрямо противворотмонастырских, больше всех кричали и коверкалисьнищие. Ихрадостьбылаисступление; озаренныетрепетным, багровымотблескомогня, онисоставлялипервыйплан картины; за ними всё быломрачнееи неопределительнее, люди двигались, как резкие, грубыетени; казалось, неизвестныйживописецназначилэтимнищим, этимотвратительнымлохмотьямприличноеместо; казалось, он выставилихна светкак главнуюмысль, главнуючертухарактерасвоейкартины… Онибылидуша этогоогромноготела— потому чтонищетадуша порокаи преступлений»[27; 323-324].
В романі Лермонтова – суперечності, чим дальше, тим вони стають все глибші. Ця сцена написана саме так, щоб вона давала можливість судити про протиріччя.
Описавши дуже суворо початок повстання, автор вслід за ним, однак, пише: «Надобно же вознаградить целую жизнь страданий хотя одной минутой торжества; нанести хотя один удар тому, чье каждое слово было – обида, один – но смертельный».
Жорстокість поміщиків законно викликає обурення і повстання селян. І тут видно незрілість соціальних поглядів Лермонтова. Зводити всю соціальну проблему лише до жорстокості поміщиків – це без глибокого розуміння дивитись на важливе запитання. Звідси можна зробити висновок, що проблема навіть не виникає, якщо поміщики перестануть бути жорстокими. В роман поволі входить тема доброго поміщика і вірного, відданого слуги (відношення між Юрієм Паліциним і його вірним слугою Федосієм).
Утопічна, до історична тенденція починає набувати в романі більшого значення. Зовсім очевидно, що при повному своєму втіленні вона повинна була б відсторонити концепцію селянського повстання, його обумовленість.
Роман Лермонтова обривається на надзвичайно характерному епізоді.
Від побитого ними Петрухи, сина солдатки, що спасала Бориса Петровича Паліцина, пугачовці не змогли дізнатись нічого, про те, де схований Паліцин. «Лица их были пасмурны, омрачены обманутой надеждой; рыжий Петруха, избитый, полуживой, остался на дворе; он, охая и стоная, лежал на земле; мать содрогаясь подошла к нему, но в глазах ее сияла какая-то высокая, неизъяснимая радость: он не высказал, не выдал своей тайны душегубцам»[27; 376].
Да, лермонтовський роман насправді обривається. Свого роману про пугачовське повстання Лермонтов не завершив. Енергія твору гасне, суперечності перекреслюють розвиток сюжету і ідеї, що продовжувати писати більше було неможливо.
Прагнення знайти основи історичного світогляду вело Лермонтова не лише через логічні етапи, але й через психологічні випробування.
Олександр Блок, давши оцінку «Вадиму», писав: «Будучи дворянином по рождению, аристократом по понятиям, Лермонтов, как свойственно большому художнику, относится к революции без всякой излишней чувствительности, не закрывает глаз на ее темные стороны, видит в ней историческую необходимость. В конце повести представлена расправа озлобленной толпы с беззащитными людьми, с девушкой и стариком, отцом ее, виновными лишь в том, что они – дворяне. Только под конец поэт определяет освирепевших казаков одним точным и холодным словом: «душегубцы», но ни из чего не видно, чтобы отдельные преступления заставляли его забыть об историческом народе и о революции: признак высокой культуры»[47; 136].
Блок вважав, що у «Вадимові» «містяться глибокі думки про російський народ і про революцію».
Отже, і умови часу і обставини ідейно-психологічного розвитку Лермонтова визначили для нього надзвичайну важкість реального вирішення проблеми історичного розвитку Росії, проблеми революції. Досить важливі роздуми з цього приводу відобразились у романі «Вадим».
В одному із листів Лермонтов пише про «Вадима»: «Мой роман делается произведением отчаяния»[47; 136].
2.2. Герой-бунтар
Центральний образ «Вадима» отримав в прозаїчному романі побутовий аспект: злиті в цьому образі «невиданныедобро и зло» присутні при зіткненні із добром і злом навколишнього світу. Насправді, за своїм внутрішнім станом Вадим – це втілення демонічного характеру, що постійно присутній в творах Лермонтова. Образ Вадима (як і образи Ольги і Юрія) не розраховані на відтворення почуттів і думок російської людини 18 століття. Вадим – сучасник Лермонтова, людина післядекабристської доби. В душевному досвіді не лише Вадима, але й Юрія втілені переживання і міркування автора, що відображенні в ліриці 1830-32 рр. Але в думках і вчинках Вадима вони трансформовані відповідно масштабу почуттів героя, філософському змісту задуму. Історія родини Вадима, що розорений і знищений поміщиком Паліциним, перетворює його у месника за свій рід; потворність і пригнобленість героя звертають бурхливу в ньому стихію особистої помсти проти всього світу. Навіть, якщо в ненависті до дворянського роду Паліциних Вадим може обпертися на збунтованих селян, але все одно залишається самотнім. «Никтов монастырене искалмоей дружбы, моегосообщества; я был один, всегдаодин; когдая плакал— смеялись; потому чтолюди не могутсожалетьо том, чтохужеилилучшеих; — все монахи, которыхя знал, былиобыкновенные, полудобрыесущества, глупыеот рожденьяилиот старости, неспособныени к чему, кромесоблюденияпостов… Я желалвозненавидетьчеловечество— и поневолесталпрезиратьего; душа ссыхалась; ейнужнабыласвобода, степь, открытоенебо… ужасносидетьв белойклеткеизкирпичейи судить о зимеи веснепо узкойтропинке, ведущейизкелийв церковь; не видатьясноесолнце иначе, как сквозьдлинноерешетчатоеокно, и не сметьговорить о том, чего нетв такой-токниге...»[27; 297].
На початку Вадим, що жадав добра, зустрів в житті жорстоку сваволю, нелюдськість, став озлобленим (добро и зло – «два концанезримой цепи, которые сходятся, удаляясь друг от друга»[27; 295]), цілком віддається помсті за перенесене приниження, перетворюючись із ангела в демона («разве ангел и демон произошли не от одного начала?»)[47;133]. «Послушай, что, если душа моя хуже моей наружности? но разве я виноват… я ничего не просил у людей, кроме хлеба, — они прибавили к нему презрение и насмешки… я имел небо, землю и себя, я был богат всеми чувствами… видел солнце и был доволен… но постепенно все исчезло: одна мысль, одно открытие, одна капля яда – берегись этой мысли, Ольга…»[27; 284].
В авторських відступах показані глибина і серйозність роздумів юного Лермонтова про взаємозв’язок селян і поміщиків в Росії і про пугачовщину. Але в центрі роману не селянське повстання, а демонічний герой. Ненависть до всього навколишнього середовища, озлобленість, ворожість до людей і бога, жага помсти мотивовані тим, що поміщик Паліцин розорив батька Вадима, довів самого героя до убогості, а його сестру Ольгу до приниження. Мотив ненависті Вадима до навколишнього середовища посилювався його зовнішнім неподобством, яке знищувало всі надії на взаємне кохання. «Уважение имеет границы, а любовь — никаких»[27; 362]. «Благодарность! Слово, изобретенное для того, чтоб обманывать честных людей!.. слово, превращенное в чувство! – о премудрость небесная!.. как легко тебе из ничего сделать святейшее чувство!.. нет, лучше издохнуть с голода и жажды в какой-нибудь пустыне, чем быть орудием безумца и лизать руку, кидающую мне остатки пира… о, благодарность!»[27; 285]. Вадим – романтичний герой. «Любовь— везделюбовь, то естьсамозабвение, сумасшествие, назовитекак вам угодно; — и человек, которыйненавидитвсё и любитединоесуществов мире, ктобы онони было, мать, сестра илидочь, еголюбовьсильнейвсех ваших произвольныхстрастей. Еголюбовьсама по себе в крови чуждавсякого тщеславия… ноеслик нейпримешаетсявоображение, то горе несчастному! — по какой-точуднойпротивоположности, самоесвятоечувство ведеттогдак величайшимзлодействам; эточувство, наконец,делаетсятак велико, чтосердцечеловекауместитьв себе егоне можети должнопогибнуть, разорватьсяилиодним ударом сокрушить кумир свой; ночасто самолюбиеберет перевес, и божество падаетперед смертным»[27; 296]. «Какое ребячество! — скажете вы; но в том-то и прелесть любви; она превращает нас в детей, дарит золотые сны как игрушки; и разбивать эти игрушки в минуту досады доставляет немало удовольствия; особливо когда мы надеемся получить другие»[27; 309].
Демонічні стихії помсти протистоять в романі образи слуги Федосія і бідної солдатки – знак того, що «в важные эпохи жизни, иногда, в самом простом человеке разгорается искра геройства»[27; 287]. Це підготовлює інтерес Лермонтова до теми відношення «простої» і «складної» людини.
В своїй боротьбі із Паліциним Вадим стає головним в одному із пугачовських загонів. Вадим мстить за себе, за свою родину – і тільки. Він ніяк не являється поводирем умонастроїв селян. Він – лише попутник, якого поєднує із селянами ненависть до гнобителя і жага помсти. «Нет, нет! — подумалВадим, удаляясьот них, — этомоя жертва… никтоне наложитруки на него, кромеменя. Никтоне услышитпоследнегоеговопля, никтоне напечатлеетв своейпамятипоследнегоеговзгляда, последнегосудорожного движения, — кромеменя… Он мой— я купил егоу небес и ада: я заплатилза негокровавымислезами; ужаснымиднями, в течениекоихмысленноя пожиралвсе возможныечувства, чтоб подконецу меняв груди не осталось ни одного, кромезлобыи мщения… о! я не таков, чтобыравнодушновыпуститьизрук свою добычуи уступить еевам… подлыерабы!..»[27; 333].
Рух лермонтовської прози до реалізму обумовлюється поглибленням трактування основної антитеза — особистість і суспільство, і розробленням різних реалістичних елементів у зображенні кожного із сторін цього протиріччя. У «Вадимові» (1832-1834), яскраво романтичному творі є повне протиставлення героя та суспільства, романтико-гіперболічне звеличення героя. продолжение
--PAGE_BREAK--
Розділ ІІІ
Роман «Княгиня Ліговська» як перехідний твір до соціально-психологічної прози або як крок до «Героя нашого часу»
3.1. Особливості психологічного зображення світу і людини в ньому
«Княгиня Ліговська» не була Лермонтовим закінчена і за його життя ніколи не друкувалася (повість ця була вперше опублікованаП. А. Висковатым в «Русском вестнике», 1882), проте «Княгиня Ліговська» — одна з перших спроб Лермонтова створити значний реалістичний твір у прозі, що є дуже важливим етапом у розвитку його творчості, у становленні його реалізму. «Княгиня Ліговська» цікава не тільки як перша спроба Лермонтова створити прозові твір, змальовуючи життя і побут сучасного суспільства, але і як твір, в якому різко видно зв'язок і відштовхування автора від сучасної йому літератури.
Твір написаний в розпал ідейної боротьби за і проти світської повісті в літературі, «Княгиня Ліговська» носить сліди цієї боротьби і показує, що Лермонтов був разом з Бєлінський і Надєждіним проти Шевиревата інших реакційних критиків. Таким чином, «Княгиня Ліговська» допомагає встановити відносини Лермонтова до основних ідейних напрямків російської критики і літератури.
У своїй незакінченій повісті молодий Лермонтов не тільки повністю долає, але і заперечує світську повість, — правда, він зберіг і розвинув те, що було в ній цінне: інтерес до психології героя і прагнення до збагачення мови, — але вже твердо стає на шлях великих російських реалістів — Пушкіна і Гоголя. У «Княгині Ліговській» Лермонтов робить вельми цікаву і чи не єдину в російській літературі спробу синтезувати художню манеру цих двох письменників.
Письменник уважно прислухався до думок на сторінках російських журналів, стежачи не тільки за іноземною, але, перш за все, за всією російською літературою. Йдучи слідом за Пушкіним і поряд з Гоголем, він вбирає, як кожен геній, все різноманіття літературного життя і літературних форм, відбираючи живе, відзначив минуле і створюючи нове. Творчість Лермонтова не можна пояснити одним лише впливом Гоголя та Пушкіна, яким би значним цей вплив не був. Молодий автор ішов своїм шляхом.
На відміну від поем і драм саме оповідач, а не монологи героя, розкриває читачеві характери і ситуації твору. Цей процес відокремлення оповідача і героя – це помітна особливість літератури в її розвитку від романтизму до реалізму, виявилася чітко вже в О.С. Пушкіна "Євгеній Онєгін". Спочатку оповідач, відокремившись від героя, виступає як персонаж, тільки тоді, коли реалізм досягає свого повного розвитку, оповідач як самостійна особа зникає з творів, йде вглиб їх фактури, визначаючи кут зору і не порушуючи об'єктивної манери розповіді.
В «Княгині Ліговській» розповідач чітко сприймає перш за все в підкреслено емоційній оцінці, що зображується. Вона різноманітна: сатирична, коли мова йде про вороже йому світське суспільство, іронічна і одночасно, але різною мірою, лірична у розповіді про так чи інакше близьких йому Печоріна і Красинського, у зображенні Віри, що володіє живою душею, але капітулює перед своїм середовищем ( її заміжжя).
У центрі художньої уваги автора — внутрішній світ героїв. Тим самим у значній мірі зберігається той план зображення, який був основним у романтизмі. Душевне життя розкривається конкретно і детально в образах індивідуальних героїв (Печорін, Красинський, Віра) і лаконічно, також узагальнено при групових характеристиках (публіка, шанувальники Негурової, гості у Ліговських і на балу у баронеси).
Використовуючи Пушкінські засоби зображення внутрішнього світу персонажів, Лермонтов в «Княгині Ліговській» показує характери не безпосередньо в їх психологічному змісті, а, головним чином, у їх вчинках та діях. Складність і суперечливість цих героїв протистоять одноплановим характеру класицизму та романтизму. Печорін характеризується взаємовідносинами з Вірою, Негуровою, Красинським.
Душевні рухи розкриваються головним чином через жести і міміку. Читач дізнається про гарячі бажання Печоріна зустрітися з Вірою, про острах втратити її з уваги, про його тривогу.
Але вже в «Княгиня Ліговській» виявляється, незнайомий пушкінській манері, характерно лермонтовський аналіз душевного стану героя.
Аналітичний характер портрета Печоріна очевидний: риси його зовнішнього вигляду розкриваються точніше, коментують у їх внутрішньому значенні:: он "казалсясильного сложения, неспособногок чувствительностии раздражению", "жестыегобылиотрывисты, хотячасто онивыказывалиленьи беззаботноеравнодушие, котороетеперьв модеи в духевека"[27; 389].
Психологічно поглиблене зображення дозволяє побачити в Печоріні той же сильний, вольовий, демонічний характер, що призводить до жорстокого егоїзму. Але тепер він даний в різноманітних моментах та відтінках свого розвитку. Складність характеру підкреслена композицією роману, виклад подій якого порушує їх хронологічна послідовність.
3.2. Сутність конфлікту між Печоріним і Красинським
У перехресних відносинах Печоріна та світського суспільства, Печоріна і Красинського, Печоріна і Віри, Печоріна і Негуровой виступає обличчя кожного з них.
На відміну від ранніх творів Лермонтова і в розвиток наміченого вже в «Маскараді», центральний герой «Княгині Ліговської» послідовно пояснений своїм соціальним становищем: кілька раз наголошено на його приналежності до заможної частини поміщицького класу, до світського суспільства. Вже в початковій портретній характеристиці додано, «що у батьків було три тисячі душ в Саратовській, Воронежській, і Калузькій губернії». Надалі поведінка Печоріна прямо пояснюється тим, що він був володарем трьох тисяч душ і племінником двадцяти московських тіточок. Гра Печоріна з Негуровой близька до сатиричної поведінки інших її світських прихильників, "когдакакой-нибудьветреныйилибеспечныйфрант не почитаетуже за грехуверятьшутяв глубокойстарости, чтобыпосле, так, для смеха, скомпрометироватьдевушкув глазахподруг ее, думаяэтимпридатьсебе болеевесу".
Соціальна характеристика Печоріна стає особливо виразна завдяки зображенню його конфлікту з дрібним чиновником Красинським.
Печорін висловлює барську байдужість до долі убогої, погано одягненої людини, збитої на вулиці його санями. По приїзді додому «об раздавленномчиновникене былои помину». Він знущається над ним в ресторації Фенікса, під загальний сміх офіцерів, розповідаючи про те, «как он сегодняу Вознесенскогомоста задавилкакого-тофранта и умчалсяот погони». Печорін ображає Красинського сплатою за розбитий посуд. У відповідь на все це Красинський з обуренням кидає йому: «А по какомуправу? Потому чтоу вас естьрысак, белыйсултан? золотыеэполеты?»
Увага до соціальної сторони, характеризуючи реалістичність зображення Печоріна, виявляє критичне до нього відношення.
Але зіставлення з Красинським не тільки посилило критичне зображення Печоріна, але й підкреслило його вищість.
Печорін залишається незвичайною особистістю, приречений на трагічні переживання завдяки своїй винятковості. Роман «Княгиня Ліговська» залишився незакінченим. Подолати демонізм Печоріна протиставленням йому образу Красинського не вдалося. Герой з демократичного кола не в силах був протиставити демонізму більш високі цінності. Боротьба за людську гідність привела лише до жадоби зближення з панським середовищем. Роман не мав розв'язки, його не можна було закінчити.
Тим не менш незакінчений і недопрацьований роман Лермонтова «Княгиня Ліговська» — в основному реалістичний твір і є важливою віхою в розвитку творчості письменника. В ньому намічені соціальні витоки демонічного характеру Печоріна, дана внутрішня логіка його розвитку.
Реалізм Лермонтова знайшов своє найбільш характерне вираження в останньому, третьому і єдиному закінченому ним прозовому романі, «Герой нашого часу» (1840), з тим же демонічним героєм в центрі, Печоріним, нарис якого був даний у «Княгиня Ліговській». При всій складності роману, написаного на реалістичній основі, не пронизаного елементами романтичної поетики, він представляє собою закінчену структуру, однак, при початковій стадії розвитку реалізму, ще близькою до романтизму.
Як це було вже в «Княгині Ліговській», Лермонтов і в «Герої нашого часу», реалістично малював характери, що вказують на обставини, що визначили вигляд і долю. Декілька разів відзначається приналежність Печоріна до багатого дворянства у світському середовищі, що він змушений був залишити, як видно з-за участі в дуелі, але з яким він знову стикається на водах ( «Княжна Мері»). Сутність його дана саме як породження суспільства, до якого він належить. Характери «простих людей» ( «Бела», «Максим Максимович», «Тамань») так само поставлені в тісний зв'язок з цими ж умовами. Роману Лермонтова повністю притаманний історизм, що характерний для реалістичної творчості.
РОЗДІЛ
IV
«Герой нашого часу» як російський філософсько-психологічний твір
4.1. Печорін і суспільство
Роман «Герой нашого часу» є торжеством лермонтовського реалізму. Він насичений глибоким суспільним і психологічним змістом. Художнім відкриттям неминущого значення став образ головного героя роману — Григорія Олександровича Печоріна, якого показано на широкому тлі життя російського суспільства. Лермонтов показує у своєму героєві трагічні суперечності між глибиною його натури та безплідністю дій. Ідейно-творча зрілість письменника позначилася й у художньому новаторстві роману, у досконалості його композиції, у тонкому, психологічно вмотивованому розкритті характерів і душевному житті персонажів, у незрівнянній за своєю точністю й чистотою мові, якою захоплювалися М. В. Гоголь, Л. М. Толстой і А. П. Чехов.
За тематикою романи умовно поділяються на історичні, фантастичні, пригодницькі тощо.
Психологічний роман особливо поширився в XIX ст., коли найважливішого значення набула проблема особистості. Людина і доля, мета і сенс людського життя, аналіз, «діалектика душі» людини — усе це опинилося у центрі уваги авторів психологічних романів. В умовах російського життя усвідомлення особистістю своєї людської гідності, свого права на самопізнання і самовираження набувало значення не лише суто літературного, а й політичного.
Лермонтов рано з’ясував, що епоха потребує героїчних рішень, героя. Він його зображав в історичній далечині, в етнографічному віддалені. Але, поступаючи так, Лермонтов не залишав думок про сучасність. Йому потрібно було зрозуміти, як герой може вступити в навколишнє життя, зробитися сучасником. Він став вирішувати проблему «героя» і «натовпу». Драматично не давалось вирішення питання про близькість і єдність між представленим Лермонтову героєм і народом. Образ становився трагічним, одинокий герой робився жертвою і віддалявся від історії. Лермонтов не залишав пошуків. Продовжуючи їх, він знайшов не героя, а героя нашого часу. В своєму героїзмі він не розплачується життям, але втрачає не героїзм, а історичний об’єкт для його доповнення. Він втрачає свою тверду волю марно і не так добре відрізняє добро від зла. Героїзм згасає в побуті, не знаходячи більш широкої арени, не бачачи шляхів до великого добра.
«Герой нашого часу» — нова зустріч із сучасником, доля якого давно хвилювала Лермонтова; нова, більш реалістична по характеру і більш переконлива. Життя сучасника представлена із різних сторін. Об’ємна форма роману дозволила розширити рамки зображення, додати велику кількість облич, вільно керувати місцем і часом.
Роман «Герой нашого часу» — один з найкращих творів психологічного реалізму ХІХ століття, перший в російській літературі прозаїчний соціально-психологічний і філософський роман. Роман складається з п'яти частин — повістей, кожна із яких має свою назву, свій сюжет і жанрово відрізняється одна від одної. Але головний герой об'єднує всіці повісті в одне ціле, в єдиний роман.Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з усією безпощадністю самоаналізу; Печорін безстрашно говорить і про свої ідеалістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості.
Проте цього мало для створення об'ємного образу; Лермонтов уводить у розповідь інших оповідачів, не «печорінського» типу — Максима Максимича, мандрівного офіцера, Віру, княжну Мері, Грушницького, доктора Вернера. Усі описи зовнішності героя теж спрямовані на відображення душі (через обличчя, очі, фігуру та деталі одягу). Лермонтов ставиться до свого героя не іронічно; проте,сам тип печорінської особистості, що виник у певний час і у певних обставинах, — іронічний. Так задається дистанція між автором і героєм; Печорін зовсім не alter ago Лермонтова.
Центральна проблема роману – проблема особистості. Лермонтова цікавить людина в його відношенні до суспільства, до світу і до самого себе, його внутрішнє життя, свідомість і самосвідомість: «Історія людської душі … навряд не цікавіша і не корисніша історії цілого народу» [5; 225]. Людина і доля, людина і її призначення, ціль і суть людського життя, можливості особистості і їх реалізація, свобода волі і необхідність – всі ці питання отримують в романі багатогранне образне втілення. Але в характері Печоріна присутні риси романтичного героя, де перед нами, не виключно, стоїть ні з ким не схожа своєю грандіозністю особистість, а «герой часу», наділений типічними психологічними рисами людини своєї епохи і свого соціального кола. Автор свідомо відділяє себе від героя і поривається до максимальної об’єктивності розповіді. В романтичному творі автор словами героя виражає свої почуття і думки, тому що бачив у ньому своє друге «я». В «Герої нашого часу» автор порівнює себе з лікарем, який ставить діагноз хворому століттю. Як лікар, що спостерігає за хворим, він цікавиться психологією і поведінкою свого сучасника, роздивляючись його із різних точок кругозору.
Події, що пов’язані із життям Печоріна, розвиваються на Кавказі. Місце автором вибране не випадково, тому що на Кавказ засилалися люди, які не влаштовували правління або були занадто розумними, Печорін належав до них. В тяжких умовах, які були визвано війною з горцями, розкривають героя, який не знає спокою. Печорін зустрічається з контрабандистами, веде таємну боротьбу з п’ятигорським народом, шукає пригод. Автор знайомить героя з людьми різних національностей, професій, різних культур. Все це показано для того, щоб розкрити духовний світ Печоріна.
Про життя героя розповідає штабс-капітан Максим Максимович, який прожив з ним декілька місяців у фортеці («Бела»). В повісті «Максим Максимович» сам автор розповідає про свої зустрічі з Печоріним, а повісті «Тамань», «Княжна Мері», «Фаталіст» представляють щоденник Печоріна, який опублікований автором роману. Такою постановкою твір зацікавлює читача, де ми уважно слідкуємо за подіями, щоб зрозуміти загадковий характер героя.
В «Герої нашого часу» послідовна біографія Печоріна відсутня. «Я розмістив в цій книзі лише те, що відносилось до прибування Печоріна на Кавказі», — пише Лермонтов. Описані події, що складають основу сюжету, розвиваються не в хронологічній послідовності. Ось тому спочатку показано життя Печоріна у фортеці («Бела»), а потім пояснюються причини, які привели героя в цю глуху фортецю («Княжна Мері») [47; 102].
На відміну від минулих своїх творів, Лермонтов, створюючи «Героя нашого часу», не зображував життя, а змальовував таким, яким воно здавалось насправді. Він знайшов нові художні можливості, яких ще не знали ні російська, ні західна літератури і які захоплюють нас сьогодні своєю об’єднаною волею і широким зображенням облич і характерів, розкриваючи одного героя через сприйняття іншого.
Головний герой твору близький за своїм характером і складом мислення до «байронічних» мандрівників-вигнанців (він завжди з’являється перед читачем лише під час коротких моментів зупинок). Спочатку Печорін постає максимально відстороненим у розповіді Максима Максимовича, а згодом – максимально об’єктивним – у момент зустрічі на дорозі в Персію у психологічно точних спостереженнях майбутнього видавця його записок.
Ось тому, автор записок, в яких ми здогадуємось, що це риси Лермонтова, розповідає нам історію Бели зі слів Максима Максимовича, а він передає монологи Печоріна. Тому, якщо не буде Максима Максимовича, то Печорін постане перед нами, без його розповідей, як людина зовсім іншого кола і іншого образу думок. А в «Журналі Печоріна» ми бачимо героя з нової сторони – такої, якою він був на самоті, який ніколи б не відкрився на людях.
Максим Максимович — рядовий армійський офіцер. Служба і життя на Кавказі вплинули на його душу і сприйняття життя. Він багато чого побачив, за спиною у нього великий досвід. Багато часу Максим Максимович провів у далеких неприступних фортецях. Життя серед солдатів, без сумніву, вплинули на його характер. Ми бачимо, що у нього досить вузький кругозір. Але це не наслідок його натури, а наслідок того, що багато років колом його спілкування складався з Черкес і солдатів.
Варто згадати про ставлення Максима Максимовича до своїх ворогів — черкес. Незважаючи на те, що він говорить про них із зневагою, він все-таки вивчив їх мову, добре знає їх звичаї і порядки. Його очима ми дивимося на черкес, їхні традиції та побут.
Все життя Максима Максимовича пройшло серед простих людей. Він не зазнав справжнього кохання. Йому не було навіть кого полюбити. Все свої почуття любові він віддає Белі. Будучи дуже відданим Печоріну, він все ж не може простити йому загибель дівчини.
Забуваючи про себе, він служить людям, не вимагаючи у відповідь вдячності. Служіння людям — сенс його життя. Навіть маленькі прояви прихильності до себе дуже цінує. Тим більше нам стає зрозумілим його засмучення тим, що перед смертю Бела не пам'ятала про нього. Хоча тут же обмовляється, що не така вже він людина, щоб думати про нього перед смертю.
Армійське життя привчило його до дисципліни. Службовий обов'язок для нього понад усе. Очікуючи Печоріна на станції, він «у перший раз від роду, може бути, кинув справи служби для власної потреби… ». Максим Максимович типовий представник свого середовища. Незважаючи на тяготи життя, він зберіг прекрасну душу. Він добрий, чуйний, у нього «золоте серце».
Максим Максимович дозволяє нам зрозуміти Печоріна. Ця людина вірить у дружбу. Порівнюючи цих героїв, ми бачимо, наскільки простий офіцер морально вище пересиченого життям аристократа Печоріна. Особливо яскраво це показано у епізоді зустрічі його та Печоріна.
Печорін – сучасний демон, Грушницький уявляє себе демоном, про існування якого він дізнався із романтичних поем і повістей. Печорін постійно конфліктує із суспільством і із самим собою, страждає від цього розладу. Грушницький повністю гармонізує із навколишнім середовищем, надзвичайно самозадоволений і носить маску страждання і розчарованості. Печорін відчуває в душі великі сили, яким не знаходить управи; Грушницький ніщо, як ніщо і світ навколо нього. В той час Грушницький – дзеркало, в якому Печорін бачить свої негативні риси: егоїзм, самозакоханість, відсутність простоти. В якомусь значенні дуель із Грушницьким — спроба вбити в собі дрібну сторону власної натури.
Печорін послідовно викриває Грушницького, знімає з нього трагічну маску, ставить в істинно трагічну ситуацію, щоб «докопатись» до його душевного ядра, розбудити в ньому людський початок. При цьому Печорін не дає собі переваг в організованих ним життєвих «сюжетах», що потребують від нього, як і від його «партнерів», максимального напруження душевних і фізичних сил. В дуелі із Грушницьким він раніше ставить себе в більш складні і небезпечні умови: «Я решился предоставить все выгоды Грушницкому; я хотел испытать его; в душе его могла проснуться искра великодушия, и тогда все устроилось бы к лучшему…»[10; 295]. Ставлячи людину в екстремальні ситуації, Печорін не вмішується в прийняття ним рішення, даючи можливість зробити свій власний вибір, але при цьому надіючись на «кращий» результат: «Я трепетом ждал ответ Грушницкого… Если б Грушницкий не согласился, я бросился б ему на шею»[5; 281-282].
Отже, образ Грушницького допомагає розкрити головне в центральному герої роману. Грушницький — криве дзеркало Печоріна — відтіняє істинність і значущість переживань цього «страждаючого егоїста», глибину і винятковість його натури. Але в ситуації з Грушницьким з особливою силою розкривається і вся небезпека, що тане в глибині цього людського типу, руйнівна сила, яка закладена в індивідуалістичній філософії, притаманної романтизму. Лермонтов не прагнув виносити моральний вирок. Він лише з величезною силою показав усі безодні людської душі, позбавленої віри, що проникла скептицизмом і розчаруванням. Печорінський характер — типова хвороба часу.
В цілому все «водяне товариство» протипоставлене Печоріну. Однак все ж таки можна виділити героїв, які не тільки протиставляються Печоріну, але і зіставляються з ним.
Грушницький є своєрідною пародією на Печоріна. Те, що у Печоріна становить суть характеру, то у Грушницького — суть розрахована на те, щоб справити ефект враження на оточуючих. Грушницький — антиромантичний герой. Схильність до романтики доведена у нього до карикатурного. Він часто веде себе невідповідно в деяких ситуаціях. У побуті він шукає романтичних обставин, а в істинно романтичних ситуаціях втрачається. Участь Грушницького в дуелі неблагородні, підлі, але він не може відмовитися від неї, так як дуже самолюбивий. Очевидно, цей образ створювався не без впливу способу Ленського: обидва романтики, обидва вбиті на дуелі, обидва молодші друга-ворога.
Вернер — єдиний чоловічий образ, який зіставляється з Печоріним, а не протиставляється. Їх подібність проявляється у відносинах із суспільством, у скептицизмі, дотепності. Але поряд із загальними рисами в їх характерах багато відмінностей. Печорін «женеться за життям», Вернер — ставиться пасивно. Вернер — натура менш глибока і складна, ніж Печорін. Перед дуеллю Печорін милується природою, а Вернер запитує, чи написав він свій заповіт. У зовнішньому вигляді Вернера простежуються романтичні риси, але він натура суперечлива.
Разом з тим, вважаючи високою ціллю своє вільне «я» і відстоюючи його волю, Печорін часто переступає грань, відділяючи добро від зла. Він змінює ці поняття місцями, виходячи не із діючої моралі, а із своїх уявлень. Це змішення добра і зла надає герою демонічних рис, особливо у відносинах із жінками. Він безжалісно руйнує ілюзії, надії і ідеали. Розуміючи признак щастя як особистого благополуччя в суспільстві загального неблагополуччя, відмовляючись від нього, Печорін руйнує надію на щастя і в інших. Прикладом є його роман із княжною Мері, що став безжалісним експериментом над юною наївною дівчиною, що за короткий термін дізналася, що таке жорстокість життя. Це не вибачає Печоріна, але перенесені Мері страждання ставлять її вище буремних, щасливих ровесниць.
Особливо велика провина Печоріна в історії Бели. Природна, гармонічна постать, що вирвана із звичного їй середовища, стає жертвою Печоріна. Піддавшись хвилинному пориву, герой не задумується над тим, як повернеться його забаганка для горянки. Здібність поставити на карту все своє майбутнє і на випадок невдачі відправитись шукати смерті під кулями, навряд чи зможуть служити йому виправданням.
Біда і провина Печоріна в тому, що його воля переходить у не обмежений індивідуалізм. В героїчному протиріччі дійсності він виходить із свого «я» як єдиної опори в цій нерівній сутичці. Індивідуалізм становиться основою його відношення до світу. Саме цим пояснюється відношення Печоріна до оточуючих як до заохочення свого ненаситного серця і ще більш ненаситного розуму, що із жадністю споживає радість і страждання людей. Разом з тим, Печорін випробовує потрібність в інших людях, йому до вподоби розмови, ним керує великий інтерес до людини.
Контрастну пару складають Печорін і Максим Максимович: у кожного із них – своя правда життя, при цьому позиція автора не співпадає з «правдою» одного із персонажів, кожний із героїв в чомусь правий, а в чомусь не правий. Максим Максимович відрізняється від Печоріна простотою, щирістю, цілеспрямованою натурою, якій не до вподоби вдаватися до роздумів. Він сприймає життя, не роздумуючи і не аналізуючи, він сам його частина. продолжение
--PAGE_BREAK--
4.2. Внутрішній світ героя
Головний образ роману – Печорін. Це він – герой нашого часу. Печорін обдарована, здібна особистість. Жорсткий і сміливий характер заставляє його дух жити в сфері великої вимогливості, принципових рішень, логіки думок, що не жаліє навколишнього ще менше – самого себе.
Чим же зломлений цей характер? Якби показати духовну загибель Печоріна лише як результат пригноблення його духу внутрішнім роком, що є ворогом широкому розвитку особистості, то роман виявився б лише частковим вирішенням проблеми, що хвилювала поета.
Лермонтову прийшлось докласти немало зусиль, щоб уникнути протиріччя в його розвитку. Ходом дії, як призмою, характер Печоріна розділяється на упорядковані частини.
Особистість змальовувалась Лермонтову перш за все активною. Тому у нього постійно народжувався інстинктивний протест, думаючи про нестачу зусиль і напруги, як і сама особистість проявляється для того, щоб розірвати ланцюг. Діюче відношення до життя вимагало боротьби.
Характер Печоріна заданий із самого початку і залишається незмінним; духовно він не зростає, але від епізоду до епізоду читач дедалі глибше занурюється у психологію героя, чий внутрішній склад ніби не має дна, принципово невичерпний. У цьому і полягає історія печорінської душі, її загадковість, химерність і привабливість. Дорівнюючи самій собі, душа не піддається вимірюванню, не знає меж самозаглиблення й не має перспектив розвитку. Тому Печорін постійно відчуває «нудьгу», незадоволеність, відчуває над собою владу долі, що ставить межі його душевній діяльності, веде йоговід катастрофи до катастрофи, якізагрожуютьяк самому герою («Тамань»), так і іншимперсонажам («Бела», «Княжна Мері»). Печорін сам собі здаєтьсядемонічноюістотою, злим знаряддямнеземноїволі, жертвою прокляття.
Відчуваючи життя як банальність, Печорін щоразу все ж сподівається, що нова любовна пригода освіжить його почуття й збагатить його розум. Але скептичний розум Печоріна знищує безпосередність почуття, влада над жінкою виявляється для нього важливішою, ніж щирість почуттів. Кохання перетворюється на гру, якою керує розум, на гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, відчувати «відданість і страх», і тим тішити «нашу гордість». Герой теж готовийжертвуватисобою зарадижінок, алевідмовляєтьсяжертвуватисвоєюсвободою зарадичужого щастя. Через цевінне здатнийі на щирудружбу. Для Вернера Печорін лишеприятель, якийзберігаєдистанціюу стосунках.Свою сторонність він дає відчути й Максиму Максимичу, уникаючи дружніх обіймів. Так Печорін мимовільно, несвідомо стає егоїстом.
Хтовинен у тому, що Печорін перетворивсяна «розумнунепотрібність», на зайвулюдину? Сам герой відповідаєна цезапитаннятак: «Во мне душа испорчена светом», тобтосвітськимсуспільством, у якомувінжив і пітивід якогоне зміг. «Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там и умерли». Автор постійно підводитьнас до думки: Печорін не навчивсявизначатидля себе високу, шляхетнумету. А церобитьйого в житті«зайвою» людиною.
Лермонтов ближче підійшов до складної задачі: показати в реальному стані людину свого часу – мислячого і співчутливого, талановитого, але скаліченого суспільством, що не зуміло знайти гідне завдання своїм «необ’ємним силам». Автору важко було пояснити появу людини такого типу, як Печорін, глибоко розкрити його внутрішній світ, дати повну характеристику героя.
Композиція «Героя нашого часу» складна і оригінальна. З одного боку, в центрі всіх п’яти повістей образ Печоріна, з іншого – зіткнення головного героя роману з іншими персонажами виділяє декілька сюжетних ліній, в основі яких різні конфлікти: філософські, конфлікти характерів: Печорін і Бела, Печорін і Мері, Печорін і Віра, Печорін і Вернер, Печорін і Грушницький, Печорін і Максим Максимович, Печорін і «водяне середовище». Поєднання сюжетних ліній показує поліфонічну структуру роману.
У передмові до «Журналу Печоріна» Лермонтов пише: «Перечитывая эти записки, я убедился в искренности того, кто так беспощадно выставлял наружу собственные слабости и пороки»[37; 174].
У передмові до всього роману Лермонтов характеризує свого героя так: «Герой Нашего Времени, милостивые государи мои, точно, портрет, но не одного человека: это портрет, составленный из пороков всего нашего поколения, в полном их развитии. Вы мне опять скажете, что человек не может быть так дурен, а я вам скажу, что ежели вы верили возможности существования всех трагических и романтических злодеев, отчего же вы не веруете в действительность Печорина? Если вы любовались вымыслами гораздо более ужасными и уродливыми, отчего же этот характер, даже как вымысел, не находит у вас пощады? Уж не оттого ли, что в нем больше правды, нежели бы вы того желали?..» [37;174].
Печорін злий, сердитий. Його життя, його існування, що пов’язане з іншими життями проявляє себе як руйнуючий початок: загинула Бела, загинув Грушницький, майже не застрелився Вулич, нещасна Віра, трагічно закінчується кохання княжої Мері до Печоріна. Печорін наносить непоправимий удар вірі Максима Максимовича в людей. «Если я причиною несчастия других, то и сам не менее несчастлив», — говорить Печорін Максиму Максимовичу [37; 657].
Особистість замальовується в стані душевної травми, у стані, далекому від гармонічного існування. Фатальні вузли долі цієї особистості зав’язались десь далеко за межами її самої. Задача роману полягає в тому, щоб показати трагедію особистості, щоб сколихнути дух боротьби.
Змальовуючи цю трагедію, Лермонтов, звичайно, втіливу своєму романі і думку про загибель творчого початку в людині його часу. Для сучасників це було настільки очевидно, що саме цій стороні і було присвячено головну увагу при обговоренні роману. В цьому основний нерв статей Бєлінського про Лермонтова.
Сучасну людину, яку описував Лермонтов в Печоріні, він дійсно «дуже часто зустрічав». Печорін – більш соціальне узагальнення.
Бєлінський признає правильність зображення Печоріна героєм свого часу і тим самим звертається до сучасної критики. Він пише: «Итак – «Герой нашего времени» — вот основная мысль романа… это один из тех романов,
В которых отразился век,
И современный человек
Изображен довольно верно
С его безнравственной душой,
Себялюбивой и сухой,
Мечтанью преданной безмерно,
С его озлобленным умом,
Кипящим в действии пустом»[5; 179].
4.3. Тема фатуму
Печорін любить сумніватися у всьому, тому він утримується від прямолінійного судження. Герой приходить до думки, що при будь-яких обставин, незважаючи ні на що, треба діяти, виявляти свою волю і рішучість. Сміливість, спрага незвіданого, воля, нерозділених сумнів відрізняє Печоріна від людей його покоління і дозволяє автору називати його героєм часу.
«Фаталіст» до сих пір залишається самою непрочитаною, самою загадковою новелою у складі філософсько-психологічного роману Лермонтова «Герой нашого часу». Характер Печоріна допомагають розкривати інші персонажі: Казбич, Азамат, Бела, Максим Максимович, Вернер, Грушницький, Вулич, княжна Мері.
Вулич — двійник Печоріна, так само Грушницький і Вернер. Вернер — інтелектуальний двійник, він скептик і матеріаліст. Грушницький і Вулич — емоційні двійники. Під маскою зовнішнього спокою і холоднокровністю Вулича ховається боротьба почуттів і пристрастей. Вулич відчуває пристрасть до гри, він грає не заради грошей, а бажаючи перевірити, чи є сили могутні і ірраціональні. Йому потрібно постійно відчувати на собі, чи є існуючі чи ні — це початок нової гри. Борючись з долею, зі смертю, Вулич отримує владу над іншими.
Печорін інтуїтивно відчуває внутрішній стан козака і мимоволі пророкує йому долю.
Вулич і Печорін відносяться до того покоління, де найбільш сильні і яскраві представники, які мандрують по землі без переконань і здатні до великих жертв на благо людству. У марній боротьбі вони виснажили жар душі і сталість віри, їх скептицизм народжує мимоволі острах, стискаючи серце при думці про неминучий кінець.
Через композицію роману автор розкриває своє ставлення до героя — бажання зняти з нього головну особисту відповідальність за низькі вчинки і виправдати його, незважаючи на те, що він став моральним калікою.
У романі «Герой нашого часу» Михайло Юрійович Лермонтов розмірковує про те, чому розумні й енергійні люди не знаходять застосування своїм здібностям і незвичайно «в'януть без боротьби» на самому початку свого життєвого шляху. Характер Печоріна цілком зумовлений тому соціальному середовищу, в якому він знаходиться, весь його моральний вигляд сформувався під впливом навколишніх життєвих обставин.
Фаталісти — люди, що беззастережно вірять в долю і вважають, що її неможливо змінити. Вони стверджують, що світом править невідома і неминуча сила — доля, фатум, і боротися з нею безглуздо, це ні до чого не приведе.
Печорін вважає, що доля існує, «доказ був вражаючим»: Вулич загинув, «вже так у нього на роду було написано». Печорін за прикладом Вулича вирішив сам випробовувати долю. З смертельного поєдинку з ворогом він вийшов переможцем і став сумніватися. Він вважав, що залишився живий за своєю власною волею, а не за волею долі. Від загибелі героя врятували холоднокровний розсудок, строгий розрахунок і хоробрість, але він за звичкою продовжує сумніватися в усьому і побоюється сказати прямо, існує доля чи ні. З усіх подій Печорін робить свої далекосяжні висновки: при будь-яких обставин, незважаючи ні на що, обов'язково треба діяти, виявляючи волю і рішучість.
Печорін з його вольової натурою сповнений бажання діяти і боротися, але морально до цього він ще не готовий. Печорін розуміє, що його вчинки безглузді, він оцінює їх «зі строгістю судді та громадянина» і приходить до невтішних висновків про те, що його боротьба марна: «В этойнапраснойборьбея истощили жар души, и постоянствоволи, необходимоедля действительнойжизни». Перед дуеллю з Грушницьким Печорін гірко запитує себе: «Зачемя жил? для какойцелия родился? А верно, онасуществовала, и, верно, былоназначеньемне высокое, потому чтоя чувствуюв душе моей силынеобъятные; ноя не угадалэтогоназначенья, я увлексяприманками страстей пустыхи неблагодарных; изгорнила ихя вышелтверди холоден, как железо, ноутратилнавекипылблагородныхстремлений, лучшийцветжизни...»[18; 585].
У часи Лермонтова мати «благородні прагнення» означало служити суспільству. Тому Печорін так нещадно винуватить себе: він зневажає своїх сучасників за дріб'язковість їх існування, але й сам не відповідає високій меті служіння суспільству.
Печорін говорить: «Моя бесцветнаямолодостьпротекалав борьбес собойи светом, лучшиемоичувства, боясьнасмешки, я хоронилв глубинесердца; онитам и умерли».
Змальовуючи характер основного героя, Лермонтов приходить до висновку, що позитивні якості Печоріна могли б розкритися тільки в подоланні зовнішніх обставин, що його обмежують, у боротьбі з ними, в активному прагненні до свободи.
Доля Печоріна походить у випадкових зустрічах і знайомствах, але крізь них кожного разу проходить дещо спільне, немов раніше все вирішено. Над життям Печоріна немов проходить фатальне попередження. Він до кінця залишається особою, що коїть вчинки, але думки, так би мовити, про раніше начертані йому вчинки займають все більше місця в романі, що стоїть на першому плані в повістях «Княжна Мері» та «Фаталіст». Печорін визнає, що приносить зло іншим людям, і це примушує його страждати. Незадоволення собою поглиблюється ще тим, що герой за характером зовсім не злодій, а людина, що часто поступає благородно. Підсвідомо злих намірів у Печоріна немає (наприклад, він зовсім не хотів вбивати Грушницького), але герой вчиняє так. І в цьому Печорін опиняється частиною соціального світу, що підтверджує не роз’яснені і фатальні катастрофи. Він одночасно постає і катом і жертвою. У висновку майже всі персонажі стають жертвами Печоріна, у грі його егоїстичних страстей. Лермонтов відмовляється «судити» героїв, в тому числі і Печоріна, з ідеальних морально-дидактичних позицій. Це стало важливим ступенем в розвитку соціально-психологічного роману.
Якщо прийняти точку зору фаталістів, стверджуючих, що світом править незвідана сила (доля, фатум), тому боротьба неможлива і немає сенсу. Але чи існує фатум? Фатум – це коло, із якого герой не може вирватися.
Два перших епізоди повісті «Фаталіст» не залишають сумнівів в тому, що фатум існує. Раніше Печорін тільки випробовував долю, тепер він намагається зрозуміти, що ж таке страшний фатум – людська доля. В шаленій козачій станиці раптово виникає головне запитання світової філософії. За словами Печоріна, «доказательствобылопотрясающим»: Вулич загинув, «ужтак у негона роду былонаписано...».
Похмурий Вулич на очах у героя робить свій жорстокий експеримент, грає в «російську рулетку» з долею на своє життя і на перший раз виграє. Печорін після цієї сцени по-філософськи замислився не лише про долю окремої особистості, але і про долю всього світу, про історії. Життя на війні змінюється швидко і друга зустріч хороброго Вулича зі смертю і долею закінчується трагічно: він був убитий п’яним козаком. Знову Печорін замислився: випадок це чи передбачення? І раптово Печорін сам вирішує, як Вулич, зіграти в «російську рулетку» зі смертю і випробовує свою долю. Він швидко кидається в хату назустріч кулі козака і бере його за руки. Всі вітають Печоріна з героїчним захватом злочинця, але він по-справжньому не вірить у фаталізм і передбачення. Вийшовши переможцем із смертельної схватки зі злочинцем, він засумнівався в існуванні долі, тому залишився живим не через волю долі. Його врятували від неминучої загибелі розум, хоробрість.
В «Фаталісті» Печорін замислюється про людську долю, життя і смерть, про суд і провину, то вірить, то сумнівається і в цих великих сумнівах і філософських роздумах закінчується його повість, щоденник і саме його життя, тому що сумний і одинокий «герой нашого часу» помирає, повертаючись із Персії. Такий філософськи «відкритий» фінал цього реалістичного психологічного роману, що виріс із циклу романтичних повістей.
4.4. Роль пейзажів у романі «Герой нашого часу»
Важливу роль в розумінні авторської концепції всього роману і окремих його частин мають пейзажі. Описи природи створюють обстановку, фон дії, що відображає психологію героїв, проясняє авторську позицію. В «Белі» природа показана в сприйнятті романтично настроєного розповідача: «Направо и налево чернели мрачные, таинственные пропасти, и туманы, клубясь и извиваясь как змеи, сползали туда по морщинам соседних скал, будто чувствуя и пугаясь приближения дня. Тихо было все на небе и на земле, как в сердце человека в минуту утренней молитвы…»[29; 650]. По різному сприймають вид із Гуд-Гори розповідач і Максим Максимович, що призвичаївся до краси Кавказу, як до свисту пуль, і звертав увагу в першу чергу на прикмети, що попереджали непогоду. Кінець розповіді про долю Бели попереджає опис негода в горах: природа дисгармонічна і небезпечна, що прямо поєднується із трагічною розв’язкою долі Бели.
В повісті «Максим Максимович» розповідач розповідає про те, що хоче позбавити читача «от описания гор, от возгласов, которые ничего не выражают, от картин, которые ничего не изображают»[29; 678]. Тут мається на увазі, романтичні штампи – ефектні, яскраві, що нічого не розповідають серцю читача пусті описи. Відмова від них повинна визвати у читача довіру до розповідача, який поступово зустрінеться із Печоріним і опише його.
Пейзаж «Тамані» заснований на двох мотивах, що традиційні для романтизму – море і місяць: «Внизу с беспрерывным ропотом плескались темно-синие волны. Луна тихо смотрела на беспокойную, но покорную ей стихию…»; «Луна начала одеваться тучами, и на море поднялся туман»[29; 686]. Море в тумані внутрішнє протиставлено із характером Печоріна і «русалки». Місячне сяйво придає пейзажу одночасно і натуралістичний, і фантастичний колорит, що додає сприйняттю дівчини-контрабандистки як «русалки». Сумна проза життя, бідний побут сприймається через романтичне світосприйняття героя. «Перехідний» пейзаж характерний для роману: ніч завжди освітлена – місяцем чи зірками («Тамань», «Фаталіст»), що створює атмосферу неясності, змінам і несподіваності.
В «Княжій Мері» пейзаж більш виражений і реалістичний, хоча і тут інколи відчувається романтична інтонація. Вона пов’язана із «авторством» Печоріна. Герою притаманна тонка спостережливість, гарне знання внутрішнього життя природи, глибоке сприйняття, чуйність до звуків і кольорам природного світу. Ось почуття Печоріна перед дуеллю, що викликанні природою: «Я не помню утра более голубого и свежего! Солнце едва выказалось из-за зеленых вершин, и слияние первой теплоты его лучей с умирающей прохладой ночи наводило на все чувства какое-то сладкое томленье… Я помню – в этот раз, больше чем когда-нибудь прежде, я любил природу… как жадно взор мой старался проникнуть в дымную даль! Там путь все становился уже, утесы синее и страшнее, и наконец они, казалось, сходились непроницаемою стеною»[29; 726-727].
Для Печоріна немає більш сильнішого, прекрасного і високого почуття, ніж почуття природи: «Нет женского взора, которого бы я не забыл при виде кудрявых гор, озаренных южным солнцем, при виде голубого неба, или внимая шуму потока, падающего с утеса на утес»[5; 695]. Природа як «преддверие идеала» протистоїть жорстокій метушні чи пустим пристрастям людини. Точний опис П’ятигорська, що приведений на початку повісті, то в контексті роману набуває символічний смисл, що останніми рядками визиває асоціації із віршем «Парус»: «Весело жить в такой земле! Какое-то отрадное чувство разлито во всех моих жилах. Воздух чист и свеж, как поцелуй ребенка; солнце яркое, небо синее, — чего бы, кажется, больше? – зачем тут страсти, желания, сожаления?»[29; 688]. Ці асоціації у фіналі повісті підкріплюються розгорнутою самохарактеристикою героя: Печорін порівнює себе із матросом розбійницького корабля, який сумує і стомлюється на мирному узбережжі, із тугою видивляється на горизонті довгоочікуваний парус.
В переживаннях героїв, що визванні природою, багато автобіографічного. Розповідач, розповідаючи про свої почуття на вершині Гуд-Гори і описуючи конкретні деталі, відмічає невизначеність свого психологічного настрою, що не піддається однозначній, точній характеристиці: «… снег хрустел под ногами нашими; воздух становился так редок, что было больно дышать; кровь поминутно приливала в голову, но со всем тем какое-то отрадное чувство распространилось по всем моим жилам, и мне было так весело, что я так высоко над миром, — чувство детское, не спорю, но, удаляясь от условий общества и приближаясь к природе, мы невольно становимся детьми: все приобретенное отпадает от души, и она делается вновь такою, какой была некогда и верно будет когда-нибудь опять. … И все эти снега горели румяным блеском так весело, так ярко, что, кажется, тут бы и остаться жить навеки»[29; 652 — 653]. В словах розповідача відбилось сприйняття природи самим Лермонтовим, який у 1837 році писав С.А. Раєвському із Тифліса: «… лазил на снеговую гору (Крестовая) на самый верх, что не совсем легко; оттуда видна половина Грузии, как на блюдечке, и, право, я не берусь объяснить или описать этого удивительного чувства: для меня горный воздух – бальзам; хандра к черту, сердце бьется, грудь высоко дышит – ничего не надо в эту минуту; так сидел бы да смотрел целую жизнь»[29; 767].
У «Фаталісті» конкретний нічний пейзаж в роздумах героя про відповідність зірок и людських доль переключається у «всесвітній». Виникає своєрідний пейзажно-філософський ліричний відступ, що пояснює філософський зміст образу Печоріна і повісті «Фаталіст» як епілог роману.
Пейзажі «Героя нашого часу» багато в чому близькі по описам природи в ліриці Лермонтова. Улюблений лермонтовський пейзаж – гори і хмари («Демон», «Мцыри», «Утес», «Тучи»). В його віршах майже постійно присутні небо – недоступна область мрій і стремління ліричного героя, він одержимий зірками – їхнім вологим мерехтливим блиском, їхнім високим недосяжним рядом і згодою («Небо и звезды», «Звезда», «Демон»). «Лермонтов внес в русский поэтический пейзаж вертикальное измерение – устремленность ввысь. … «Высота» как основной пространственный и ценностный ориентир предопределила и приверженность поэта природе Кавказа. … Ни у кого из русских поэтов не было такого чувства отторгнутости от природы и такой жажды растворения в ней. … Никто лучше Лермонтова не изображал величавую гармонию вселенской жизни, эти «хоры стройные светил», перед которым человек обречен быть завистливым соглядатаем»[38; 218 — 219]. Лермонтов першим став, говорячи про людину, брати порівняння із світу природи – не лише робити природу подібною до людини, як це було прийнято в поезії, але й «оприроднювати» людину. Природа в таких порівняннях – більш самостійна: «… душа, страдая и наслаждаясь, дает во всем себе строгий отчет и убеждается в том, что так должно; она знает, что без гроз постоянный зной солнца ее иссушит…»[29; 266]. Природа у Лермонтова виступає як високий ідеал, до якого стримиться герой, як область блаженства, в якій гармонічно вирішуються всі протиріччя буття і душа стає причетна до вічності (порівнюється в «Когдаволнуется желтеющая нива…», «Выхожу один я на дорогу… »). Опиняючись тією точкою відліку, по якій людина визначає свою «особистість» у світогляді, «природа выступает как духовный абсолют, заостряющий и вместе с тем снимающий трагедию людского несовершенства»[38; 219]. продолжение
--PAGE_BREAK--