--PAGE_BREAK--
Наступний роман «Невидимець» (1897) критика сприйняла прихильніше, та й книжка здавалась простішою, зрозумілішою. її герой також вчений, так само працює в царині наук природничих — він зумів домогтися того, що людське тіло стає невидимим. Так само, як і в попередньому романі, опущено довгі роки становлення вченого, його шлях до відкриття. Протягом короткого відрізку часу читач зустрічається з людиною, яка вже відбулася, — домоглася великих успіхів, довела свою талановитість, — а також з наслідками її праці. Але Гріффін відрізняється від доктора Моро не тільки характером своїх занять (він хімік, а не біолог), а й колом тих проблем, в павутиння яких він «вмонтований»: адже на відміну від Моро, чия діяльність винесена в суто експериментальний простір незаселеного острова, Гріффін змушений жити і працювати серед людей, у пересічному оточенні. Експериментує він не над іншими, а над собою, а відтак стає центром твору на всіх рівнях — як «формальному» (сюжетному, композиційному), так і змістовому (соціальному, етичному, філософському). Така концентрована центрація сприяє тому, щоб, не переобтяжуючи оповіді, надати їй глибини і вагомості.
Як і доктор Моро, Гріффін — захоплений своєю працею вчений, відданий науці і своєму відкриттю. Спочатку він змушений протистояти філістерству, яке не вірить у його наукові потенції, не сприяє роботі винахідника. Здається, винахідник-фанатик подається як позитивний герой, дивак (характерний персонаж англійської літератури ще від часів Смолета і Стерна), далекий від прагматичного і посереднього суспільства. Але з часом, із наближенням умов до екстремальних, все очевиднішим стає моральний зв'язок Гріффіна із середовищем, яке його сформувало. Адже те відкриття, яке зроблене ним у науці, не може стати самодостатнім для Гріффіна, що мріє про власну незвичайність, непересічність, зневажає як людський загал у цілому, так і кожну [14] «середню» людину. Мрія вченого — не просто зробити велике відкриття, а використати його, за його допомогою встановити власне панування над світом, над іншими. Гріффін, що протиставляє себе міщанському багну свого оточення, насправді виявляється його породженням. За своїми цілями, за своїм етичним кодексом він від нього невіддільний. А тому, озброєний великими знаннями і своїм геніальним відкриттям, він стає страшним, небезпечним, він — міщанин-надлюдина. (І це перетворюється на творчу полеміку з Ніцше, особливо якщо зважити на фінал роману, в якому розгадувати таємницю великого відкриття намагається майже неписьменний авантюрист, що старанно охороняє її від усього іншого світу.) Щоправда, Веллс обмежує сферу активності свого героя дуже конкретним місцем дії, не розповсюджуючи її до планетарних масштабів, до того ж витримує певну іронічну тональність (у романі взагалі досить багато комічного, й воно не виглядає недоречним, а легко вписується в його загальний побутовий план), яка пом'якшує трагічний вирок і героєві, і світу, який його породив.
Щодо наступного роману «Війна світів» (1897), то він відрізняється від попереднього передусім масштабністю думки, проте не тільки цим. Якщо в першому романі були доведені до краю вже намічені реальні тенденції і показані в концентрованому вигляді як фрагмент неминучого майбутнього; якщо в другому — поставлено філософські проблеми взаємин науки та етики; якщо в третьому — досліджено пересічну особистість в екстремальних умовах, то четвертий динамічно і вражаюче безпосередньо зіштовхує далеке майбуття і мирну сучасність, роблячи читача активним учасником подій, не виходячи за межі сьогодення. Це надає автору можливості виявити свій талант не тільки фантаста, а й заанґажованого громадянина сучасності. Втім цей напрямок таланту Веллса розкриється в наступний період його творчості.
Марсіяни, які здійснили напад на Землю і знищують людство, неприступні, не шукають ніяких контактів із земною цивілізацією. Більше того, оповідач із жахом спостерігає сцени, коли марсіяни живляться людською кров'ю. Вони технічно блискуче екіпіровані, в них висока організація. Вони зовні нічим не нагадують людей: у металевому корпусі міститься якась м'яка мінлива субстанція. Ясно тільки, що їхні технічні набутки на кілька порядків вищі за земні, що й надає їм безперечної переваги: люди [75] не здатні перемогти навалу. Але ці ж переваги сприяють і загибелі загарбників: звикши до стерильної атмосфери Марса, вони не здатні пристосуватися до насиченої живими організмами атмосфери Землі і гинуть без будь-яких зусиль землян.
Прибульці, мабуть, невипадково з'явилися з Марса: адже саме в цей час, на зламі XIX і XX століть, вчені виявили неабиякий інтерес до цієї планети. Карту Марса, намічаючи на ній «канали», укладає директор міланської обсерваторії Дж. Скіапареллі; у Франції виходить книжка відомого популяризатора астрономії К. Фламмаріона «Планета Марс»… Заохочені цим, марсіянську тему починають експлуатувати й письменники. Щоправда, тепер їх уже навіть не пам'ятають. А «Війна світів» залишається популярним романом. Веллс зумів знайти свій оригінальний та ще й добре науково обґрунтований підхід. Недаремно ж він втручався в полеміку про можливість життя на Марсі та про його реальні форми.
Трагічний епізод з вигаданої історії Землі був написаний великим фанстастом так переконливо, що майстерно здійснена в США в 1938 році його екранізація викликала справжню паніку серед населення, яке повірило в реальність інформації. І то не дивно. Фантастична війна світів при уважному читанні виявляється війною людини проти себе самої, проти тих загроз, що можуть реалізуватися в майбутньому за умов беззастережного розвитку технократії.
Ще в одній із своїх ранніх статей «Про одну ненаписану книгу» Веллс жартома пророкував людству ті страшні наслідки, які чекають на нього в далекому майбутньому, коли, безмірно розвиваючи науку, воно перетвориться на продукт чистого інтелекту. Цей образ матеріалізувався спочатку в «Машині часу», а потім «обріс м'язами» у «Війні світів». «У марсіян, — пише Веллс, — ми бачимо повне здійснення… підкорення тваринного боку інтелектові». «Мені здається цілком вірогідним, — продовжує свою думку герой-оповідач, — що марсіяни ведуть своє походження від істот, взагалі схожих на нас, але в них поступово розвивається мозок і руки за рахунок інших частин організму. Мозок без тіла повинен був, звичайно, створити більш егоїстичний інтелект без будь-яких емоцій». (До речі, у «Машині часу» елої — мозок без тіла — були навпаки надзвичайно вразливими і втратили життєздатність, перетворившись на їжу для «тіла» морлоків. Марсіяни ніби поєднують елоїв і морлоків — [16] тендітне тіло елоїв вдягнене в непроникну броню і споряджене наслідками їхніх технічних набутків.) Навіть з об'єктивного детального опису марсіянин постає досить огидним. «Це були масні кулясті тіла, певніше б сказати — просто голови близько чотирьох футів у діаметрі, з невиразною подобою обличчя. Вони не мали ніздрів, і я подумав, що вони, мабуть, взагалі позбавлені нюху; на обличчі в них було тільки двоє великих темних очей, а нижче — щось таке ніби м'ясистий дзьоб. Ззаду тієї голови чи тулуба — я вже й не знаю, як його назвати, — була туга перетинка, що правила їм за вухо, як установили пізніше. За умов далеко густішої земної атмосфери та перетинка, певне, була ні до чого. Біля рота висіло шістнадцять тоненьких, схожих на батіжки, щупальців, зібраних у дві мички — по вісім штук у кожній. Згодом ці мички відомий анатом професор Гоуес назвав руками. Ще коли я вперше побачив марсіян, мені здалося, ніби вони силкувалися на цих руках зводитися, але то було марно, бо для такого кволого опертя їхня вага на землі була занадто велика. Можна припустити, що на Марсі вони успішно пересуваються цими руками.
Анатомічна будова марсіян, як пізніше показав розтин, була досить проста. Головну частину їхнього організму займав мозок із розгалуженням грубих нервів, що йшли до очей, вуха та щупальців. Крім того — складної будови легені, в які повітря потрапляло просто з рота, серце та кровоносні судини. Надсадну працю легенів, викликану густішою земною атмосферою та більшою на землі силою тяжіння, було помітно вже з самих конвульсійних рухів зовнішньої оболонки». Подальші описи лише підсилюють огиду: «Нам може здатися дивним, що марсіяни зовсім не мали складних органів травлення, які займають більшу частину людського тіла. Але їхнє тіло — це голова, сама голова. Нутрощів у них не було. Марсіяни зовсім не їли і не перетравлювали їжі. Вони просто живилися чужою кров'ю. Я бачив на власні очі, як вони ловили людей… Почуття відрази не дає мені змалювати все те, на що й дивитися було гидко. Скажу тільки, що марсіяни впорскували собі у вени маленькою піпеткою кров, яку брали з інших живих істот, здебільшого людей». Далі оповідач-аналітик проводить паралель між марсіянським способом насичення і людською схильністю до поїдання м'яса.
Так наближаються до нас, з наших потенцій виводяться ці страшні безжальні істоти, які здатні знищити недосконалий [17] людський світ. Водночас у цьому романі звучить пересторога людству, якому судилося пережити фашистську навалу через п'ятдесят років після виходу роману: здобутки техніки в руках аморальних людей здатні привести до світової катастрофи.
Але слід звернути увагу і ще на один оповідний шар: адже дія відбувається в рідній автору англійській місцевості, у такому знайомому йому суспільстві, і оповідач, він же — учасник трагічних подій — вже традиційно є людиною з наукового середовища, освіченою, порядною, спостережливою («Інколи я відчуваю якесь дивне почуття відокремленості від себе й навколишнього світу. Тоді я спостерігаю все якось іззовні, десь із недосяжної далини, поза часом і простором, поза всілякими буденними знегодами і трагедіями».), якій можна повністю довіряти. Те, що оповідач, наділений аналітичним розумом, є безпосереднім учасником подій, надає його описам не лише достовірності, а й неабиякої емоційності. Освіченість сприяє тому, що він здатний зрозуміти й логічно описати не тільки події, а й ті технічні вражаючі засоби, якими користуються марсіяни. Недаремно Веллс заклав підвалини саме наукової фантастики. Водночас помістивши всіх земних персонажів в екстремальну ситуацію, Веллс, чи не вперше у своїй творчості, створює психологічно переконливі портрети і характеристики. Не можна не звернути увагу і на те, наскільки безпорадними, безсилими, якимись ляльковими виглядають ті, хто за посадою, за призначенням мали б чинити опір, захищати батьківщину. Це стосується і військових, й урядовців. Взагалі-то організації суспільства, механізмів держави в романі просто немає — діють ошелешені, в кращому разі — диваки, як правило — нетямущі одинаки. Інстинкти домінують над розумом, страх перемагає здоровий глузд, розбещеність цивілізацією позбавляє людину здатності діяти згідно з обставинами, покладаючись лише на себе. Дидактична спрямованість твору підкріплюється і тією еволюцією, якої зазнає в оповіданні головний герой — адже на початку книги він переконаний вчений-позитивіст, який починає працювати над черговою статтею в цьому напрямку. В кінці твору все нібито повертається на круги свої, і герой, повернувшись після страшних подій додому, на своєму письмовому столі знаходить розпочату роботу. Тільки ясно, що він її не закінчить, бо весь набутий досвід переконав його у недовершеності обраного позитивістського [18] світобачення. Аналіз суспільних відносин людини стане предметом наступного періоду творчості письменника.
«Війна світів» зробила автора всесвітньо відомим. Мабуть, письменник і сам високо поціновував цей роман: адже, коли Лев Толстой виявив бажання в 1906 році познайомитись із фантастикою Веллса, автор послав йому саме цей твір. Наступні романи тільки зміцнили його славу. В романі «Коли сплячий прокинеться» (1899) акценти переставлено з пласту фантастичного на проблеми соціологічні. Власне, і в попередніх романах автора найбільше цікавило саме людське життя, але стан сучасного суспільства виступав як непорушна даність. Тепер він стає предметом уваги.
Нема нічого фантастичного у зачині роману. Та ж сама, що й завжди у Веллса, атмосфера вікторіанської Англії. Пересічна людина із розстроєною нервовою системою впадає у летаргічний сон. А поки вона спить протягом двох століть, на Землі проходять війни і пошесті (все це тільки згадується в романі — адже воно вже добре знайоме постійному читачеві веллсівських романів). Незначний капітал сплячого тим часом натуральним шляхом перетворюється на величезний скарб. Той, що прокинувся від сну через два століття, фактично має стати володарем світу. (До речі, яким же внутрішньо переконаним у незрушності основних законів капіталізму мав бути письменник, щоб зробити саме капітал найнадійнішим елементом системи відліку, непідвладним ані пошестям, ані війнам!)
За два віки багато чого змінилося в житті людства. Технічний прогрес різко змінив обличчя міст і радикально вплинув на умови життя землян: на всіх «чорних» роботах машина замінила людину. Незмінною залишилась основа суспільного устрою людства — його поділ на тих, хто працює, і тих, хто користується наслідками чужої праці. В романі цю контроверзу гранично загострено. Механізація привела до суцільної урбанізації. «Разом із ростом міст виросли вбогість, безутішна праця і злигодні його (сплячого — Т. Д.) часу». А разом з тим зникли «останні залишки демократичного ладу і запанував усемогутній капітал». Блиск, що ним хизується міське життя, то тільки поверхня, за якою криються злидні і рабство. Змалювавши майбутнє як доведені до краю негативні риси сучасності, Веллс для боротьби з ним винаходить радикальний метод — народне повстання. Але перемога повстання в романі є тільки проблематичною: адже [19] лідер його — той, що прокинувся і зажадав повернути у світ демократію і свободу, загинув у революції...
Наступне звернення до фантастики, яким фактично завершується серія ранніх творів письменника, — «Перші люди на Місяці» (1901). Ідея цього роману не є новою в літературі — до неї зверталися такі корифеї, як Дефо, Свіфт, не кажучи вже про сучасника Веллса прекрасного французького фантаста Жуля Берна, який «стрельнув» людиною із гармати на місяць за кілька років до того, як селенітами зацікавився англієць. Але її вирішення Веллсом цілком самобутнє. Перш за все, вражає детальність і достовірність описів не тільки умов існування вченого на Землі, але й мальовничість, і переконливість місячних пейзажів, «жвавість» селенітів, довершеність їх способу життя. Фантазія письменника вражає й переконує.
На перший погляд, як і в інших творах письменника, позаземне життя абсолютно відмінне від нашого, і мешканці іншого світу аж ніяк не схожі на людей. Але придивіться — і ви побачите ті ж самі земні порядки, тільки доведені до краю. Через те, що селеніти тисячоліттями жили, мабуть, певним укладом, навіть їхня фізіологія стала відповідати характеру їхньої праці. Відбулося ідеальне пристосування органів до функцій. Більше того, поліфункціональність людини стала взагалі неможливою, кожне створіння здатне лише до вузької обмеженої сфери діяльності (художник тільки малює, а математик виводить формули...). Брудну роботу виконують дивовижні істоти, яких спеціально створюють для певного функціонування, потім якось непомітно вони зникають. А на чолі всієї організації стоїть особа фантастична — Великий Селеніт — чи то універсальний комп'ютер, чи то необмежений диктатор, він — носій влади, явище абстрактне, навіть не наділене обличчям. У цьому досконалому механізмі весь час відбуваються якісь незлагоди. Будучи наділеним абсолютною владою, він не тільки страшний, а й комічний через свою безпомічність (парадоксально) і недолугість — адже він позбавлений будь-якої уяви, може спиратися лише на досвід, власний і в ньому акумульований… Що ж до людських персонажів, то деякі нові риси з'являються в образі вченого Кейвора, який не просто дивак, цілком занурений у своє винахідництво, а ще й людина благородна і порядна. Змінюється постать оповідача — ним стає пересічний, але дуже енергійний чоловік, саме [20] його реакції на незвичайне дуже цікавлять письменника. І це набуде розвитку в наступних творах письменника.
Перший період творчості великого фантаста завершується з кінцем XIX століття.
Багата уява, яка поєднується із точністю реалістичних спостережень, художня розмаїтість у вирішенні різних тем і сюжетів, філософська соціальна і наукова насиченість тексту, високий гуманістичний пафос — ці безцінні якості привернули до творчості Веллса серця тисяч читачів-сучасників. Фантастика супроводжувала людську творчість протягом усієї історії. Досить сказати, що старшим сучасником Веллса був Жуль Верн. Вже на початку XX століття молодий французький критик, прочитавши переклад «Перших людей на Місяці», дозволив собі порівняння творів Веллса і Жуля Берна. Перш за все, звернімось до свідчення самого Жуля Берна. «На мене справив сильне враження ваш новий письменник Веллс. У нього абсолютно особлива манера, і книги його дуже цікаві. Але шлях, яким він іде, зовсім протилежний моєму. Якщо я відштовхуюсь від вірогідного і в принципі можливого, то Веллс вигадує для здійснення подвигів своїх героїв найдивовижніші способи. Наприклад, якщо він хоче викинути свого героя в космос, то вигадує метал, що не має ваги.… Веллс більше, ніж будь-хто інший, є представником англійської уяви».
Жуля Берна цей французький критик вважає дитячим письменником (і за характером уяви, і за науковою ерудицією), Веллса — письменником для дорослих, філософом і психологом. Критики відзначають вміння англійського письменника, екстраполювавши фантастичний науковий винахід (і зробивши це надзвичайно переконливо, завдяки не тільки своїй фантазії, а й дотичності до науки), створивши навіть абсурдну ситуацію, далі зосереджуватись і вести за собою читача до сутності реакцій. У світі фантастичному і абсурдному він створює драматичне напруження саме через переконливу реакцію пересічних людських характерів на неординарні умови. Недаремно критики називали Веллса «великим реалістом неіснуючого світу», а один з корифеїв французької літератури Анатоль Франс підкреслював: Веллс — філософ-експериментатор, не схильний лякатися власної думки». А через десятки років (1936) один з найвідоміших французьких авторів Андре Моруа назвав Веллса неперевершеним фантастом, який належить до тієї рідкісної породи письменників, [21] які мають справжню наукову культуру. Недаремно цитуються французькі прихильники таланту Веллса — визнання критики прийшло з-за кордону, та ще й з батьківщини Жуля Берна. Старт англомовній критиці дав надзвичайно впливовий письменник і дослідник літератури Арнольд Беннет. Друг Веллса, він виступив із серйозною статтею у впливовому журналі «Космополітен» (1902), чітко визначивши достоїнства його прози: психологічну правду, своєрідність манери, міцну філософську основу. Розмежував Беннет і поле діяльності двох фантастів — Жуля Берна і Герберта Веллса, підкреслюючи науковий характер мислення англійця, що й дає безсумнівні підстави вважати саме Веллса батьком наукової фантастики, а твори раннього періоду — ще й першими антиутопіями.
«Їжа богів» (1904) знаменує початок другого періоду його творчості. Будується твір на звичному для казки мотиві (до речі, хіба шапка-невидимка не є мотивом «Невидимця», так само як і численні казкові способи потрапити в інші часи, аж до джинів, яких викликають із посудини?!) — скориставшись якимось магічним рецептом, людина стає велетнем. Казкову тему науково вмотивовано: вчений винаходить суміш, годуючи якою, можна виростити гіганта із звичайної дитини. Інженерам пощастило налагодити виробництво такої суміші, і вони годують нею власних дітей. Плем'я велетнів виростає сильним і благородним — адже всі їхні позитивні потенції помножено. Щоправда, людська недбалість призводить до того, що поруч із дітьми-велетня-ми виростають незаплановані пацюки-гіганти… І це закономірно. Проте мотив непереборності зла не стає провідним у цьому романі. Його «двигуном» стає той дуалізм, що його письменник оголює за допомогою чудового препарату. З одного боку — жалюгідне буденне життя, що його ведуть сучасники, пересічні люди, яким властиві і страх, і заздрість, і нечесність, і тупість. З другого — ті величезні безмежні можливості добра і прекрасного, які закладено природою в тих самих людях і які розцвітають за належних умов. Природжений просвітитель зробив відчутні кроки до утопії.
Але предметом його зосередженості залишається не мрія про реалізацію прекрасних можливостей людської душі в майбутньому, а природа і характер сучасного йому суспільства. Воно ж складається, як правило, із пересічних особистостей, які й стають [22] головними персонажами цілої низки наступних творів письменника. Між іншим, сучасні Веллсу читачі високо поціновували його не тільки як фантаста, а й як автора реалістичної прози. В одному із новітніх довідників англомовної літератури (The Wordsworth Companion to Literature in English, 1991) Веллс визначається як «новеліст і автор робіт про політику, історію та суспільство» (с. 989). Тож пошлемося на думку української дослідниці англійської літератури І. Влодавської: «Подібно до Свіфта, він сміливо змінює параметри зображення світу порівняно із глобальними, космічними масштабами наукової фантастики, у своїх соціально-побутових романах він то повертає світу його реальні пропорції, то почувається Гулівером серед ліліпутів, спостерігаючи «дурненькі маленькі трагедії цих жалюгідних обмежених людців». Так він звертається до долі «маленької людини», позначеної особливим драматизмом на зламі століть, що до краю загострився від перемін: «Колеса фортуни» (1896), «Кіппс» (1908), «Історія містера Поллі» (1910)» (И. А. Влодавская. Позтика английского романа воспитания начала XX века. — К., 1983. — С. 121). Інтерес до маленької людини не був ані абстрактним, ані суто науковим: письменник все життя підкреслював, що його «зробило» середовище дитинства та юнацтва, — англійський нижчий середній клас, до якого належала родина Веллсів. Відбулося на перший погляд парадоксальне, а насправді глибоко органічне і знакове злиття в одній особі того, що називається everyman (кожної пересічної особи) і переконаного Просвітителя — адже й само Просвітництво було глашатаєм ери простої людини. Можна стверджувати, що Веллс був виразником саме такої тенденції. Тож і в романах такого штибу дуже багато автобіографічних елементів, настроїв, деталей, ситуацій. їхнім стрижнем стає становлення і самовизначення особистості; найяскравіше — у трьох перших книжках XX століття — «Кіппс», «Історія містера Поллі» і «Тоно Бенге» (1909).
Два перших романи мають багато спільного щодо сюжету, характерів, конфлікту: в обох у центрі історія «простої душі», антитеза природної людини і протиприродних умов суспільного існування — формування персонажа, його визрівання, функціонування в ординарних обставинах і своєрідний бунт проти них. Персонажі різняться між собою масштабом, психологічним складом, що і характеризує бунт кожного з них. Проте обоє [23] залишаються в межах образу «маленької людини». Тут не можна не відчувати, перш за все, всесильної для англійської літератури традиції Діккенса. «Більш глибоко, краще за Діккенса розуміючи механіку руху життя, — стверджує І. Влодавська, — Веллс водночас у своїх «діккенсівських» романах — цих своєрідних мікроепопеях — близький йому сентиментально-ідилічними ров'язками сюжетів».
Складнішим є роман «Тоно Бенге», який вважається одним із кращих у літературній спадщині письменника. Його можна вважати першим романом про вченого, — тобто тією точкою, в якій перетнулися основні інтереси письменника Веллса і дозволили йому створити переконливий портрет героя, особистості яскравої і непересічної, та ще й зображеної протягом довгого життєвого шляху. В історії героя акцентовано саме рух героя дорогами життя, тут навіть відчувається деякий пікарескний вплив, а «взаємини» із численними обставинами формують характер і впливають на вдачу. Порівняно зі своїми попередниками, ученими із фантастичних романів Веллса герой діє в розсунутих не лише часових межах, а й просторових — за спиною Джорджа Пондерво багата соціальна школа. Можна вважати «Тоно Бенге» одним із варіантів виховного роману. «Підказаний автору пам'яттю жанру» і суголосний із його особистим досвідом метод спроб та помилок у пошуках істини стає в романі головним засобом драматизації повістування» (И. А. Влодав-ская. — С. 137). Осягнувши власну несумісність із суспільством, Джордж Пондерво не стає революціонером або реформатором, а обирає оригінальний власний шлях у майбуття. «Він протиставляє суспільству, охопленому духом хаосу і марноти, залізну визначеність і порядок науки, її конструктивний пафос та вічність нею створеного (И. А. Влодавская. — С. 139). Однак символічний фінал роману, коли герой вирушає у відкрите море на створеному ним військовому кораблі, звучить не досить переконливо, залишає масу питань і до героя, і до автора. Перше з них — про войовничу спрямованість науковця в майбутньому. Веллс і війна — питання, яке заслуговує на окрему розмову. Так само, як і питання «Веллс і класова боротьба». Почнемо з першого. Письменник був сучасником двох світових воєн і багатьох локальних, у яких брала участь його країна, — він не міг залишатися байдужим до долі Англії й людства. Ще й мав надзвичайно [24] активну дійову чоловічу вдачу, що просто-таки спонукала його до бурхливої діяльності і насичувала авантюрністю його твори. («Письменство — це одна з форм сучасного авантюризму, — писав Веллс у передмові до першого російського видання своїх творів. — Шукачі пригод минулих століть нині стали б письменниками».)
продолжение
--PAGE_BREAK--