Народився ЄвгенФилимонович Маланюк 20 січня 1897 р. в Архангороді на Херсонщині (тепер селищеНовоархангельське Кіровоградської обл.) в родині інтелігентів, які любили ріднеслово й шанували національні святині.
Родина була не зовсімзвичайна, хоч, може, й типова для степового півдня. В лінії батька були чумаки,осілі запорожці. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. Мати була донькою чорногорця Якова Стоянова, військовика ізсербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для колонізації земельЗапорозьких.
В їхньомустарому, мурованому з степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову ібатькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніхзвичаїв і обрядів. В другій хаті панувала атмосфера «українського інтелігента»,неспокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою. Мама померлау 1913 році. Батько щоліта режисерував в театрі, та займався суспільноюдіяльністю «вчительства та просвітительства» — і ціле не дуже довге життя(помер 1917 р.) був людиною «без определенных занятий», як було занотовано вреєстрах поліції.
Родина нарікалана батька за таку його «кар'єру», але саме батько заклав основиінтелектуального й світоглядового розвитку Євгена. Досить згадати, що, мавшияких 13-14 літ, він з рук батька дістав нелегальний переклад книги де-Кюстіна«Russie en 1839», багато історичних матеріалів з «Русского Архіва», львівськівидання «Зорі»І.Франка, празьке видання «Кобзаря», раннього Коцюбинського,Карпенка-Карого.
У 1906 році Євгенвступив до Єлисаветградського реального училища, де здобув середню освіту, іпісля закінчення його вступив до Петроградського політехнічного інституту.Звідтіля його, з початком І-ї світової війни, мобілізували до царської армії.Закінчивши Київську військову школу, отримує офіцерське звання і стаєначальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку наПівденно-Західному фронті.
У листопаді 1917року молодий офіцер переходить у розпорядження полковника Мєшковського, котрийпід час встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативноговідділу Генштабу Армії УНР, з якою 1920 року вийшов на еміграцію, жившиспочатку в таборі для інтернованих українських частин у польському містіКаліші. Тут разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка», де з'явилися йогоперші твори (1922–1923).
Згодом перебравсядо Чехо-Словаччини і там у Потєбрадах закінчив гідротехнічний відділУкраїнської господарської академії (1923). Потім переїхав до Варшави, депрацював інженером.
Післяодруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарештізнайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі,і рядки:
Ще сяє день. Ще високо блакить,
Далеко ще до вечора, єдина.
Мої обійми сильні і палкі,
І прийде час – ти подаруєш сина, –
цілком і повністю передають ісуто особисті, й земні бажання та емоції автора.
Збірка«Земна Мадонна» і син поета Богдан з'явилися у світ одночасно, у 1934році.
/>Дружина, син, родинне життя надзвичайно багато важилиу житті поета-вигнанця. Згадаймо, що митець з дитинства був окраденийповнокровним відчуттям рідної домівки квартируванням з дев'яти літ вЄлисаветграді, у реальній школі. А потім п'ятилітня війна, потім бараки втаборах інтернованих, згодом знову студентські митарства по квартирах. Все цевилилося у мрію власного Дому і родини. Той єдиний прихисток зруйнуваларозв'язка війни.
СпогадиБогдана Маланюка про своє дитинство можна найлаконічніше передати його жсловами: «Сім'я була ідеальна, а в мене було ідеальне дитинство».За традицією дитячої пам'яті батько запам'ятався вдома за письмовим столом, надрукописами, статтями, книгами та в час сімейного відпочинку в Кунштаті(Моравія), на дачі відомого польського письменника Я.Івашкевича.
Є.Маланюк дуже любив відвідуватиМоравію, яка йому нагадувала Україну. Богдан Євгенович згадує, що поет любиврозтирати в руках полин і довго-довго вдихати його запах. Збирав материнку ічебрець. У щоденниках письменника збереглисязасушені степові квіти.
До речі, заспогадами сина, вже у США Євген Маланюк дуже сердився на природу Америки.Говорив, що там не пахнуть квіти і не співають птахи. Рабин — єдиний, якийвидає звуки, почне співати і ніби засоромиться. Бракувало йому соловейка.
Надзвичайнобагатий матеріал для висвітлення родинних стосунків Маланюків містить унікальнакнига Оксани Сембай-Галицької «Весна на віки», видана у США (1997).Вона містить листи поета до авторки за п'ятнадцять років (1953-1968). Зацитуємокілька рядків із них .
"…Снитьсямені часом мій Богданчик, саме завжди малий, – або немовлям, або в 5-6 літ.
Щосьзнову не маю вістки. Він саме тепер «у війську» — щоб Мати Божа надним мала свій Покров… Бо з таким прізвищем та ще й «у війську» – річне дуже приємна" (02.01.1960).
«Моємувнукові 26.12. буде повний рочок. Згадайте за моїх двох Богданів, дружину ймене грішного на Свят Вечір. Та випийте добру чарку, бо то ніколи нешкодить»(15.12.1962).
«ПрошуВас замовити Службу Божу за спокій душі раби Божої Богумили, яка залишила меней сина увечері 4.10.63. Це єдина, незаступна, найдорожча Дружина. Стан мійтакий, що писати про нього не варто. Мушу пережити і якось далі жити, але сенсужиття вже майже немає» (06.11.1963).
Цитованіуривки листів та поезія Євгена Маланюка вияскравлюють ставлення письменника досвоєї сім'ї після того, як він змушений був залишити родину.
Письменник, тверезо оцінюючиситуацію, розумів, що залишатися у Варшаві – це свідомо приректи себе назагибель. Події на територіях звільнених земель давали чимало підстав у томупереконатися. Ще у грудні 1944 року Петро Одарченко розповів у листі до поетапро жорстоку розправу енкевеесників над поетом Юрієм Липою, який залишився уселі Бунів на Яворівщині, що в Галичині.
Із наближеннямфронту до Варшави Маланюки вирішили залишити Польщу («У Варшаві ми,властиво, все покинули, як стояло… аж страшно згадати!» — лист доО.Сембай-Галицької від 09.05.1961).
Першою переїхаладо невеличкого села Кунштату в Моравії пані Богуміла із сином. Там мешкаларідня її матері. Отож, як протягом десятиліття містечко приймало родинуМаланюків на відпочинок, так мало дати прихисток їм у неспокійні місяцізакінчення війни. Євген Маланюк приєднався до сім'ї весною 1945 року.
Коли ж у травнірадянські війська зайняли сусіднє із Кунштатом село, то пізно увечері доМаланюків завітав місцевий поліцейський і розповів, що радянська військовакомендатура має списки російських та українських емігрантів, які підлягаютьнегайному арешту. У тих списках значиться і прізвище поета Євгена Маланюка,отже, йому потрібно терміново залишити Кунштат.
Рідня з дружиноюспішно зібрали письменника в дорогу. Часу на роздуми практично не залишалося,оскільки кожної миті до Кунштату могли увійти війська. На найнятому ріднею автоЄвген Маланюк уночі відбув до найближчої залізничної станції, а звідтіля доПраги і далі. Через той поспіх та хворобу сина дружина не змогла залишитиКунштат.
Рішенняпереїхати до села Кунштату можна пояснити. Євген Маланюк покинув Чехословаччинуще у 1929 році. Отже, його тут не знали, і, очевидно, родина й вирішилаперечекати кілька місяців закінчення війни у глибоко провінційному містечку,загубленому в Моравії, далеко від великих міст і культурних центрів. Наївнанедооцінка енкевеесівського відомства. Ще задовго до вступу радянських військна територію Чехословаччини були складені надзвичайно повні списки«антирадянських» елементів з числа білої та петлюрівської еміграції.
Побутуєдумка, що невільно злу послугу НКВС принесла унікальна енциклопедична працяСемена Наріжного «Українська еміграція. Культурна праця українськоїеміграції в 1919-1939», видана у Празі 1942 року. Сотні імен, названих укнизі, включаючи і список 140 жертводавців на здійснення видання книги, сталидля НКВС одночасно і своєрідною картотекою, і підставою для вироку. Це вповністосується і Євгена Маланюка, якому Наріжний приурочив не одну сторінку в своїйкнизі.
Аленавіть тоді, у травні 1945 року, від'їзд Є.Маланюка не сприймався трагічно.Жила надія, що це тимчасове розлучення і поет ще зможе повернутися до Кунштату.Ніхто тоді не думав, що радянські війська залишаться в Чехословаччині на довгідесятиліття.
Колиж стало очевидним тривале перебування військ, тоді, як свідчить Богдан Маланюк,мати спробувала перетнути кордон із сином нелегально. Не посвячуючи у своюзатію сина, вона, прибула в район Шумави на кордон з ФРН, проте була затримана.Обійшлося поясненнями, що вони заблукали.
Відтого травня 1945 року листування було єдиним спілкуванням родини. Спершу булилисти із Регензбургу (ФРН), згодом, зі США, куди він переїджає у червні 1949року.
Інколипоет збирав для родини якісь гроші, надсилав чотири посилки у рік. Робив цещоразу під іншим прізвищем, аби не зашкодити синові. Матір всіляко підтримувалау сім'ї культ батька, проте теж намагалася зробити все, щоб тінь батька-емігрантане лягла на сина.
Міркуваннямисинової безпеки була зумовлена і перша через сімнадцять років зустріч ЄвгенаМаланюка з дружиною не в Празі, а у Варшаві восени 1962 року. Вийшовши напенсію, поет зважився на ризиковану для нього мандрівку до слов'янського світу.Ще у США, в посольстві Польщі, йому було заявлено, що вони не відповідають занього у Варшаві. І все ж письменник вирішив відвідати місто, з яким булопов'язано стільки років життя. Пані Богуміла не покликала на зустріч сина,піклуючись за його майбутнє. Задум був мудрий.
Поетприїздить до Варшави, туди ж прибуває до своєї рідної сестри його дружина.Таким чином, двоє вже літніх людей без жодних перешкод зустрічаються ігубляться у великому місті.
Такмріялося хоч тепер обхитрити спецслужби, та дарма. «За обома, татом імамою, – розповідає у листах Богдан Маланюк, – стежила таємна поліція уВаршаві, а потім у Секочині (16 км. від Варшави), де тітка мала свій будиночок.Вони туди втекли, але незабаром і за будинком у лісі вже також стежили два-триагенти, так що вони вночі задвірками через поле й болото вернулися до Варшави йсховалися ще в одних знайомих. Під час відльоту літака на Нью-Йорк тато прийшову останню хвилину, і знайомі обступили його так, щоб його не змогли затримати,коли він виходитиме на аеродромне поле. Мама вернулася до Праги розхвильована,але дуже щаслива. Невдовзі по тому її допитувала держбезпека у Празі; 1963 рокувона померла».
Письменникнеймовірно тяжко переживав смерть дружини. Не давало спокою почуття вини, якої,власне, й не було. Корив себе, що так і не зустрівся із сином. Свідомість цьогоне давала спокою, виливаючись новими творами.
Миколо Зерове, втративши сина,
Ти спромігся написати сонет.
Поможи, це до тебе вимога єдина,
Бо наразі не маю інших мет,
Крім одної:
вернути не рівновагу,
Тільки власне погоду духа
(це знає кожен поет).
Цейтвір народився у квітні 1964 року, напередодні чергової річниці їхнього зБогумілою шлюбу… А Богдан приїхав до батька наприкінці літа цього ж року,додавши тим самим поетові життєвої сили й душевної рівноваги.
Дбаючипро синову безпеку, запрошення для приїзду до США було оформлене від іменіпоетової доброї знайомої пані Гайворонської (Пелехович). Пані Гайворонська дужебагато допомогла поетові з його власним облаштуванням на Американськомуконтиненті, свого часу вона поручилася у видачі громадянства США самомупоетові. А Євген Филимонович з допомогою друзів організував гарну програму длясинового знайомства зі США (Нью-Йорк, Вашингтон, Річфільд, Стемфорд, Філадельфія,Ніагара, Буфало, Гантер).
Осіньвони прожили разом, багато мандруючи, а ще більше – розмовляючи. Саме цязустріч із сином додала письменникові тих кілька років життя до лютого 1968року. Євген Филимонович чекав від сина листів, чекав на нову зустріч. І вонавідбулася влітку 1967 року тепер уже в Європі, у Франції.
Дев'ятьднів віддали Парижу. Приймав їх Жуковський, у котрого батько із сином і мешкалиу передмісті Парижа Серселі. Там Євген Маланюк зустрічався з багатьмапредставниками української, польської, чеської еміграції.
ЗПарижу батько із сином перебралися до Італії. Це було їхнє останнє побачення.Запам'яталися відвідини Неаполя, Риму, Монте-Карло, папської резиденції уВатикані. Поет із сином були гостями кардинала Бучка. На його запрошення ЄвгенМаланюк прочитав лекцію для вихованців Української Папської Малої семінарії. Цевже вдруге син слухав виступ батька перед аудиторією (вперше у США на академіїнауки й мистецтва). Вразило, що виступав вільно, без тексту, а, одночасно,логічно, переконливо. Брав не тільки змістом сказаного, але й голосом, ритмом,логічними акцентами. Мав неймовірне відчуття аудиторії і гарне почуття гумору.Умів заставити себе слухати.
Рокивже брали своє, проте поет не міг відмовитися від набутих протягом життязвичок. Так, він був неймовірним кофеманом. Попри заборону лікарів, не обминавжодної кав'ярні і говорив щоразу офіціанту: «Дайте, будь ласка, слабенькоїкави зі сметаною». Його незмінним супутником була люлька. Знову ж навимогу лікарів трубка була маленька, але й не витримував поет довгої дороги,щоб її не викурити.
16лютого 1968 року Євген Маланюк помер на удар серця у своєму самотньомупомешканні в Нью-Йорку. Його знайшли день пізніше на підлозі в його кімнаті впозі молитви. У кишені його був квиток до опери якраз на вечір його смерти.Помер на ходу.
Часвніс свої корективи. Незалежна Україна повернула свого сина-поета. Збулося йогопророцтво:
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх.
Довелосяі синові пізнати батька не вигнанцем, а найвидатнішим українським поетом ХХстоліття. Їм випало зустрітися ще раз. Тепер уже – на землі предків, упоетовому Новоархангельську, де на центральній площі містечка на честь святкування 100-річчя від дня народженнябатька синові було доручено відкритипогруддя Євгена Маланюка.
/>Євген
ФилимоновичМаланюк
(1897 – 1968)