ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ДРАМАТУРГІЯ В. ВИННИЧЕНКАВ КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО ТА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО МОДЕРНУ
1.1 Драматургія В. Винниченка та їїроль у становленні українського театру
1.2 Художні пошуки В. Винниченка натлі розвитку української та західноєвропейської драматургії
РОЗДІЛ II. КОНЦЕПЦІЯ КРАСИ В ДРАМІ«ЧОРНА ПАНТЕРА І БІЛИЙ МЕДВІДЬ»
2.1 «Чорна Пантера і Білий Медвідь»як інтелектуальна мелодрама
2.2 Ідейно-художня та концептуальнаспрямованість драми «Чорна Пантера і Білий Медвідь»
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальністьтеми. Постать В. Винниченка належить до найвизначніших постатей в українськійлітературі ХХ століття. Творча спадщина В. Винниченка не досліджена належноюмірою. Майже в першу чергу це стосується його драматургічної спадщини.
Бурхлива епохапорубіжжя ХІХ–ХХ століть зумовлює особливе піднесення драматургії й театру вєвропейській культурі того часу. Вже тоді виникає термін “нова драма”,засвідчуючи, що в цьому роді літератури стають наявними зміни, характерні длямистецького модернізму. Поняття драматичної дії суттєво розширюється,драматичну дію виявляють думка, настрій, психологічний нюанс. П'єсиВ.Винниченка тяжіють до багатогранності романів. Складні й незвичні за своєюжанрово-стильовою структурою, вони чітко зберігають родову визначеність. Непориваючи з традиціями, зокрема й з традиціями нової драми, що вже склалися натой час у європейській літературі, В.Винниченко прокладає самобутній шлях удраматургії. Щодо драматургії, то слідом за театральними рецензіями ірозвідками, присвяченими окремим п'єсам, зокрема статтями А. Крушельницького,М. Вороного, Ю. Смолича, згодом Ю. Бойка-Блохіна, М. Жулинського, В. Ревуцького,Л. Онишкевич починають з'являтися узагальнюючі праці. Виходить в світмонографія Л.Мороз «Сто рівноцінних правд» та докторська дисертація за тим жеавторством, розділ Л. Дем'янівської в навчальному посібнику. Питаннядраматургії автора розглядаються в монографіях М. Кудрявцева, В. Панченка, впрацях інших дослідників. Згадані праці торкаються лиш деяких аспектівдраматургічного доробку В. Винниченка. Їх вкрай обмаль, особливо якщо зважитина масштаби цього доробку. У книзі “Сто рівноцінних правд...” Л. Мороз розглядаєінтелектуалізм драматургії автора не як відділений від формальних пошуків змістйого творів, а як невід'ємну ознаку художнього стилю митця. Тим не менш їїпраця (про що пише сама дослідниця) – це переважно перший підхід до осягненнякомплексу філософських ідей та проблем, над якими думав драматург. Це осягненняприводить до висновку про своєрідну взаємодію в стилістиці автора таких течійяк натуралізм, символізм, імпресіонізм чи експресіонізм. Цей слушний висновокпотребує суттєвого уточнення, поглиблення, конкретизації, підтвердженняоб'ємним художнім аналізом творів.
Мета нашогодослідження полягає в з'ясування провідних особливостей концепції краси якестетичної категорії в драматичному творі автора “Чорна Пантера і Білий Медвідь”в її співвіднесеності з мистецькими тенденціями його доби. Задля цього важливоґрунтовно проаналізувати драматичний твір автора, окреслити характер йогохудожньої цілісності, простежити творчу еволюцію драматурга в контексті його художніхпошуків та відповідних їм мистецьких віянь кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ ст.
Завданнядослідження можна сформулювати наступним чином:
1. Опрацюватикритичні матеріали, пов’язані з творчістю письменника.
2. Осмислитихудожній i гуманiстичний iдеал Винниченка-драматурга в контекстi української таєвропейської драматургiчних традицiй.
3. Проаналiзуватиестетичну основу драматичного конфлiкту п'єси Винниченка «Чорна Пантера і БілийМедвідь» та концепцію краси у вищезгаданій драмі.
Об'єктомподаного дослідження є драма Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь».
Предметомдослідження є концепція краси у вищезгаданій драмі.
Матеріаломдослідження є відповідно художній текст драми. Використовувався ряд методів:iсторико-фiлологiчний, фiлософсько-психологiчний, порівняльний.
Наукова новизнароботи полягає у тому, що у дослідженні провідних особливостей естетичноїконцепції в драматургії В.Винниченка, окреслено жанрову специфіку драматичноготвору автора і на цій основі визначено концепцію краси. ЕволюціяВинниченка-драматурга характеризується в основному жанровими змінами в йоготворчості, він виступає майстром інтелектуальної драми, інтелектуальноїмелодрами, героїко-психологічної драми, сатиричної комедії, трагедії. П'єсиВинниченка відзначаються жанровою багатогранністю, однак завдяки превалюваннютого чи іншого жанрового аспекту вони набувають особливої структурноїцілісності. З урахуванням попередніх досліджень з'ясовано основні рисиіндивідуального художнього стилю Винниченка-драматурга, що відповідає суттєвиммистецьким тенденціям доби, і зроблено спробу осмислення характеру цілісностібагатогранного стилю автора. Натуралізм в драматургії автора підноситься досимволістської таємничості передусім з допомогою парадоксального поєднаннязасобів експресіонізму та імпресіонізму, певною мірою сюрреалізму, вдраматургії автора виразне також передчуття мистецьких можливостей театруабсурду. Поєднати розмаїті стильові стихії автору найчастіше вдається завдякинаголосу на ігровій стихії драматичної дії, вигадливому використанню принципу“театру в театрі”.
Наукова новизнаобумовлена необхідністю подальшої розробки проблем, пов'язаних з механізмамиформування художнього образа. Актуальним є дослідження проблеми аналізу образаперсонажа з погляду його характеру.
Теоретичназначимість дослідження полягає в різноаспектності й методологічному аналізі, щодозволяє створити цілісну модель вагомого художнього феномена — прози В.Винниченка, посприяти докладнішому виробленню історико-теоретичної концепціїрозвитку української літератури зазначеного періоду, істотно доповнитирезультати наявних досліджень.
Практичнацінність роботи обумовлена тим, що матеріали та результати дослідження можутьбути використані для подальших досліджень. Актуальним використання дослідженихматеріалів є у школах, а саме у курсі української мови та літератури, вищихнавчальних закладів гуманітарного спрямування, лекційних курсах, у вищихнавчальних закладах, школах з лінгвістичним профілем навчання.
Структура іобсяг роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, бібліографічногопереліку використаних джерел.
У вступі обґрунтовановибір теми курсової роботи, відзначена актуальність проведених досліджень,викладені мета і завдання роботи, показані наукова новизна, теоретичназначимість і практична цінність одержаних результатів, вказуються методидослідження матеріалу. Зосереджено увагу
У першомурозділі наголошується, що творчу самобутність автора неможливо осягти безз'ясування її співвіднесеності з загальноєвропейським культурно-мистецькимпроцесом. Відтак подається картина розвитку європейської драми доби ранньогомодернізму. Мистецькі течії початку ХХ ст. не могли обминути чутливу творчунатуру Винниченка, якій вони виявились цілком суголосні. На це слушно вказуютьдослідники. Однак питання характеру неповторної художньої цілісностідраматургічного стилю автора ще залишається відкритим.
У другомурозділі аналізується драма Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь».Контрастне зіставлення образів, понять, ситуацій, сюжетних ліній, мовних стихійі водночас витончене нюансування, чіпка увага до найменших побутових подробицьі душевних порухів; напружена фабула, що часом набуває ознак детективноїзакрученості, і водночас не просто виразне її підпорядкування більш широкiйхудожній меті, а й наголос на її немовби другорядності у загальній мистецькійатмосфері, внаслідок чого та чи інша сюжетна лінія може раптово уповільнитисячи й урватися, іншими словами – своєрідне поєднання сюжетності й безсюжетності— ці та інші ознаки драматизму, вишуканого, позначеного модерним художнімсвітосприйняттям, відчутні в ранніх повістях та оповіданнях автора.Проблематика творів Винниченка великою мірою визначається характерним для епохимодернізму романтичним відчуттям ворожості навколишнього світу прагненнямодиниці і далеко не романтичним усвідомленням її власної єдності з тим світом,її залежності від нього. Від натуралістичної відкритості життєвим реаліям досимволістської узагальненості автор йде через трансформацію життєвоїконкретики, послуговуючись засобами сюрреалізму й театру абсурду. Новий рівеньпсихологізму, який висловлюється в пильній увазі до підсвідомих чинниківлюдської поведінки, до її фізіологічного підґрунтя, універсальна метафоричністьпровідного образу – дисгармонії, мозаїчність та відкритість композиції — усе цевиразні ознаки модерної мистецької мови. Організуючим чинником стильовоїбагатогранності твору виступає художня філософічність, суттєвою ознакою якої єневимушене переростання побутово окреслених сцен в інтелектуальні двобої,диспути. Це дає змогу жанрово визначити п'єсу як інтелектуальну драму.
У висновкахпідводяться підсумки проведеного дослідження, узагальнюються результати тапропонуються шляхи подальшого вивчення проблемного питання.
Повний обсягроботи складає 31 сторінку. Бібліографія нараховує 28 позицій.
український театр винниченко драма
РОЗДІЛ І. ДРАМАТУРГІЯВ. ВИННИЧЕНКА В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО ТА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО МОДЕРНУ 1.1 Драматургія В. Винниченка та її роль у становленніукраїнського театру
Постать ВолодимираВинниченка займає виняткове місце в історії української драматургії,українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізаціїтогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. ДрамиВолодимира Винниченка відіграли важливу та помітну роль у культурномувідродженні українського народу. Своєю формою і змістом вони відтворювалисвоєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течійєвропейської драми — драм Ібсена, Антона Чехова, Моріса Метерлінка,К.Гауптмана, А.Стріндберга. Їхня тематика, як і тематика інших творівписьменника і драматурга, була цілком традиційною — дослідження людськоїособистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини уборотьбі за ствердження свого «я». Але інтерпретація цих тем іморально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка, були новаторством вукраїнській літературі початку ХХ століття. П'єси драматурга руйнували канонисценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний іводевільно-розважальний український театр. Герої цих п'єс прагнули незалежностівід будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнулибути «чесними з собою». Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з йогогероїв не був по-справжньому «чесним з собою», оскільки вони лишепрагнули цього [1:122].
ТворчістьВинниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину йоготворів «малої форми» (нариси та оповідання), написаних в період з 1902р. до наступуреакції після революції 1905р… До другого періоду відносяться оповідання,п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.
В оповіданняхВинниченко виявив високу майстерність — уміння живо, вільно, захоплюючирозповідати і яскраво, художньо показувати. До революційних творів Винниченкапотрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання із вояцького життя(«Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедіяз Костем», «Федько-халамидник»). Згодом Винниченко пише низку оповідань прореволюційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця»,«Талісман», «Студент», «Зіна», а також «Чудний епізод», «Історія Якимовогобудинку», «Дрібниця», «Тайна»).
Свій другий етапВинниченко починає драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». Заними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна пантера і білий медвідь».Незважаючи на те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відомевідображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж об'єктивно-занепадницькі,нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага»,«Чесність з собою», «Посвій», «Божки», «Хочу»). Винниченко тут уже звертаєтьсявинятково до охопленої реакцією української інтелігенції. Це пояснюєтьсяпоразкою революції і національного руху. Письменник-політик не бачив виходу длябідняцьких, полупролетарських категорій села. І Винниченко, не звертаючись допролетаріату, починає боротьбу із негативними якостями інтелігентськоїкатегорії «роду людського», хоче перевиховати її і без болю вилікувати [3:24].Тому Винниченко намагається художньо розв'язувати хворобливі для інтелігентапроблеми моралі, норм поведінки, проповідуючи «соціалістичну» реформу. Цимпояснюється і перехід до жанру драми, а згодом і роману.
У своїй критицівін жорстокий і відвертий, але і поверховий, частково публіцистичний. ТутВинниченко у більшості випадків займає позицію індивідуального удосконалення.Протестуючи проти бруду, Винниченко виводить «позитивних» реформаторів, якісповідують свободу особистості по відношенню до колективу, «чесність із собою»тощо.
Винниченкорозвиває і свій стиль, почавши із удосконаленого новими формальними елементамиі мотивами реалізму перших оповідань; далі він дедалі більше переходить доекспресіоністичного стилю, яке у бездоганному вигляді можна побачити в творах імалої («Промінь сонця», «Зіна») і великої форми («Записки кирпатогоМефістофеля»). Психологічний реалізм як перехідний етап панує в перших романахі більшості драм, які вирізняються сценічністю, гостротою і цікавістю інтриги,яка побудована на контрастах.
Найкращі твориВинниченка відзначаються великою майстерністю. Експресіонізм його характерновирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно зорових деталей, а такожтонких і водночас гостро діючих психологічних рухів-рефлексів. Сюжет, частобанальний і нескладний, Винниченко завжди загострює антитезами, а такожнесподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.
В.Винниченкорозумів, що настав час європеїзувати український театр, тобто «надати йомуфілософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію…»[3:21] Ці думки розділяв і М.Садовський, який у 1910 році узявся запостановку п'єси «Брехня», написаної драматургом цього ж року. Першіпостановки не принесли великого успіху, оскільки режисура була надтотрадиційною та й актори, хоча й були відомими і талановитими, не були готовівідтворити всю глибину образів, створених Винниченком. Але поступово публікавідчула, що народжується новий театр, створюється нова сценічна естетика. Насторінках «Української хати» з цього приводу з'явився такий відгук:«Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питанняінтелігенції, й вона обізвалася й почала ходити в „Український театр“.Цього раніше не бувало. З часу постави „Брехні“ ми можемо рахуватинову еру в історії нашого театру. „Брехню“ вважаємо тараном, якимпробито дорогу для літературних драм, для серйозного репертуару, і разом з тим- першим кроком трупи М.К.Садовського в ролі пропагатора і толкователя дійсноготеатрального мистецтва.
Саме завдякидраматичним творам Винниченка старий заслужений дореволюційнийпобутово-етнографічний театр М.Садовського поволі еволюціонував до театрупсихологічної драми. У цьому сходяться такі дослідники театру як Д.Антонович,В.Ревуцький, Г.Лужницький, Л.Залеська-Конишкевич.
Зоряним часомВолодимира Винниченка були 1910-1912 роки. У цей час він пише свої п'єси»Базар", «Брехня»(1910), «Співочітовариства»(1911), Чорна Пантера і Білий Медвідь(1911), «Дочкажандарма», «Натусь»(1912), Молода кров(1913).
Такіпредставники післяреволюційного модерного українського театру, як «Молодийтеатр», «Державний драматичний театр ім.Шевченка»,«Драматичний театр ім.Франка», «Незалежний Львівськийтеатр» під керівництвом О.Загарова та ін. — всі вони розпочинали йзміцніли на драматичних творах Винниченка, якого можна сміливо назватизасновником української модерної драматургії й сучасного українського театру.
Найбільшимуспіхом користувалася п'єса «Чорна Пантера і Білий Медвідь», опублікованавперше у 1911 році. Але перша світова війна ускладнила її появу на сцені.Вперше вона була поставлена у 1917 році. Саме тоді «Молодий театр»Леся Курбаса відкрив новий театральний сезон з постановки «Базару» тацієї п'єси.
П'єси Винниченкапосіли провідне місце у репертуарах «Молодого театру», стаціонарногоукраїнського театру М.Садовського та драматичного театру ім. І.Я.Франка. Вдраматичному театрі ім. І.Я.Франка на початку 1920-х років йшли п'єси«Гріх», «Дисгармонія», «Великий Молох»,«Панна Мара», Співочі товариства. Твори драматурга були популярнимине лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Вони ставилися у Німеччині,Голандії, Швейцарії, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії та ін. На жаль,наприкінці 20-х років радянський уряд піддав жорсткій критиці всю творчістьВинниченка і суворо заборонив його твори. Тепер, майже після 50-річної заборонивони повертаються до нас. І варто зазначити, що з часом вони не втратили своєїактуальності. Без цих творів картина української літератури початку століттябула б неповною. І саме цим визначається геніальність драматурга — тим, що зплинністю часу актуальність його творів не зникає.1.2 Художніпошуки В. Винниченка на тлі розвитку української та західноєвропейськоїдраматургії
При зіставленніп’єс українських та західноєвропейських авторів виявляємо своєрідністьвикористання у них драматургічних засобів поетики експресіонізму. Так,аналізуючи в такому ключі драматичні твори В.Винниченка, можемо зауважити, що взасобах і прийомах творення дійових осіб, у контрастних переходах від одногопсихологічного стану до іншого, від вираження одних емоцій до вираження інших уних є чимало такого, що якнайтісніше споріднює зміст творів і пафос образів ізп’єсами А. Стріндберґа. Загалом у драматургічній творчості В.Винниченка можналегко відшукати риси, що визначають модель авторської ідейно-образноїсвідомості, а відтак і риси поетики експресіонізму.
Деякі дослідникивважають, що вихідною позицією для В.Винниченка був реалізм – правдиве,всебічне осмислення й відображення людського життя через особистості в усійїхній складності, неодновимірності і неповторності, – все ж її слідконкретизувати, враховуючи вплив на нього модернізму. Адже драматург згодом,удосконалюючи своєрідність своєї художницької системи, органічно поєднав усвоїй творчості реалізм із натуралізмом, символізм із експресіонізмом. Саме цяриса української драматургії початку XX ст. чи не найбільше різнить її від сутосимволістських п’єс М. Метерлінка чи експресіоністських драм А. Стріндберґа.Отже, тут доречно говорити не про наслідування в національній драматургіїекспресіоністських традицій західноєвропейської модерністської драми, як цепочасти зустрічається в окремих дослідженнях, а радше про активне використання українськимиекспресіоністами, зокрема В.Винниченком, широких засобів художньої виразності,характерних для поетики експресіонізму з його принциповою орієнтацією налірико-суб’єктивне осмислення навколишньої дійсності.
Насампередукраїнський драматург-експресіоніст свідомо зосереджувався на створенніяскравої особистості й у зв’язку з цим на вивченні найтонших порухів душілюдини, її внутрішнього світу. Власне, відносність буття, що її виявлявавторською художньою свідомістю В.Винниченко, сприяла появі в його творахневід’ємних для естетики й поетики експресіонізму алогізму й гротеску. Тому вдраматургії В.Винниченка часто замість чітко визначених трагічних чи комічниххарактерів виступають антигерої з багатьма ускладеними іпостасями, з розмаїттямзовнішніх і внутрішніх їх виявів тощо.
У “ЧорнійПантері і Білому Ведмедеві” В.Винниченка є чимало таких ситуацій, де дійовіособи зосереджені на власному “я” настільки, що ніби не чують одне одного,ведучи між собою діалог. Загалом розвиток діалогу в експресіоністських драмахВ.Винниченка спрямований передусім на те, щоб багаті підтексти творів якомогашвидше й продуктивніше сприяли розгортанню тексту або ж ставали текстами.
Характерноюрисою драматичного конфлікту української та західноєвропейськоїекспресіоністської драми є те, що нерідко справжні причини, які спонукають дорозвитку дії, знаходяться десь поза сферою зіткнень героїв (”Дисгармонія”В.Винниченка і “Танець смерті”, “Батько” А.Стріндберґа). Поетика такого родуконфлікту відзначається посиленою увагою до “бісівського” начала в душах ісвідомості, до перевірки того, що персонажі драматургії В.Винниченказдебільшого називають “чесність із собою”. Такою виступає “вільна жрицямистецтва” Сніжинка із “Чорної Пантери і Білого Ведмедя”.
Завдякиекспресіоністському типу художнього мислення саме В.Винниченко не тількирозширив засоби драматургічної поетики у характеротворенні,сюжетно-композиційній структурі чи жанрових утвореннях драми, а й у такійідейно-естетичній категорії, як конфлікт.ю
Нерідкописьменники акцентують увагу на якомусь одному із полюсів, тонко простежуючискладні психологічні переходи між ними або суперечності всередині якогось ізних, як це бачимо в драмі В.Винниченка Чорна Пантера і Білий Медвідь, у якихконфліктний вузол зав’язується навколо суперечностей – між жіночим і чоловічимвтіленням, між високістю творчості й приземленістю побуту, між вірністю сім’ї іпозасімейними стосунками, між материними і батьковими взаєминами.
Саме ліричнадрама порівняно з психологічною вирізняється посиленою увагою, власне, довнутрішнього стану дійової особи в її духовно-емоційній цільності. У ліричнійдрамі постійно співвідноситься ледь не вся дійсність із внутрішнім світоміндивіда, тоді як у психологічній драмі діє, по суті, опозиційний принципструктурування героя й обставин – діяння, вчинки особистості не простоспіввідносяться з навколишньою реальністю, а й зумовлюються нею, активноюдійсністю.
Саме в такоготипу експресіоністській драмі українські автори зосереджувалися не так намотивуванні дій та вчинків персонажів, навіть не на аналізі їх почуттів тапереживань, як на вираженні найтонших нюансів їхнього настрою, багатій реакціїі рецепції їх душевного й духовного стану, на ледь вловимих змінах і переходаху ньому. Так, у “Дисгармонії” В.Винниченко всю увагу конденсує не лише навиявленні почуттів дійових осіб у їх зв’язках чи не з усією дійсністю, а й напередачі їх сприйняття, переживань, сумнівів, загалом хисткого йневрівноваженого стану. При начебто очевидній статичності характери персонажівсприймаються як надзвичайно динамічні, рухливі, сказати б, внутрішньо змінні ймобільні: тут діє психологічно-лірична виражальність і сповідальна довірливістьу вияві стану індивіда, у його взаємозв’язках та співвіднесеннях з усієюдійсністю. Світова чи принаймні західноєвропейська модерністська драма до такихприйомів драматургічної поетики експресіонізму прийде значно пізніше.
Загалом утворчості В.Винниченка є такі драматургічні твори, у яких майже всуціль увагасконцентрована на виявленні емоційно-психічного стану персонажів (“Щабліжиття”, “Великий Молох”, “Memento”), а зовнішня дія дуже невиразна, ледьокреслена, дійові особи через вираження чи самовираження наче проектують ті чиінші суспільні явища. Розгортання сюжету – не що інше, як своєріднапсихологічна підготовка до певної дії, яка відбуватиметься наприкінці драми йдесь поза її межами. Саму ж канву твору становлять дискусії навколо того, варточи ні цю дію розгортати. Цікавість читача (глядача) мусить утримуватисяпосиленням й поглибленням напруженості дискусій, переконливістю аргументів, щовисуваються тими або іншими дійовими особами.
У п’єсахВ.Винниченка виявляється ще одна суттєва риса поетики експресіонізму – звуженняй заземлення життєвого простору, в якому людина може реалізувати себе. Завдякицьому ідея невеликого, просто “скроєного” сценічного простору набуваєбезпосереднього соціологічного сенсу (“Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “МакленаГраса”, “Графиня Юлія”).
Згадаймо, дляпорівняння, що герої ренесансної драми нерідко діяли наче у вимірах всесвіту,тоді як для героїв В.Винниченка й А.Стріндберґа пристановищем часто булозвичайне сімейне середовище, звичне рідне довкілля, а злим ворогом – жінка,дружина, батько, матір, друзі, близькі люди на безмежно тривалій дистанціїжиття. Хоча, на відміну від А.Стріндберга, герої українських авторів у цьомувзаємозв’язку ставлять своє сімейне, особисте, інтимне щастя у пряму залежністьвід громадської діяльності – своєї чи свого коханого (коханої).
Раннi п'єсиВ.Винниченка слід читати та сприймати крiзь призму своєрiдностi авторськогохудожнього мислення на межi двох епох, його власних пiдходiв до осмислення«проклятих питань» доби [5:16]. Передовсiм йдеться про своєрiднiстьавторського пiдходу до нових тем, до драми людини, яка вступала в протирiччя зусталеними суспiльними i моральними нормами.
В центрi уваги — аналiзтогочасного українського суспiльства через призму двох соцiальних процесiв:процесу диференцiацiї суспiльства i процесу українiзацiї народу. ДраматургiяВ.Виниченка як художнє явище розглядається як один з найцiннiших матерiалiв допiзнання тих iдей i думок, якими жили найактивнiшi суспiльнi сфери в добупершої революцiї.
Подiйний зрiз життя удраматургiї В.Винниченка — революцiя, партiйне життя, в'язницi, емiграцiярозглядається як фон для глибших аналiзiв морально-психологiчних проблем буттяособистостi, вписаної у час небувалих i жорстоких випробувань. В центрi увагихудожника не сама боротьба з її основами i причинами, а психологiчнiтрансформацiї, що вiдбуваються з людиною на фонi соцiальних катаклiзмiв.
Глибоко психологiчнадрама Володимира Винниченка — нове явище в українськiй лiтературi. Дилеми«зрада — обов'язок», «щастя громадське — щастя подружнє»,«сила — брехня» постають перед героями. Емоцiйно-психологiчнiзакономiрностi щасливих i нещасливих шлюбiв як авторська установка художньозреалiзовано автором через призму власного сумнiву: «Невже справдi законспiвжиття чоловiка i жiнки є боротьба i ворожнеча».
Свiтогляднапроблема в контекстi художньої концепцiї Володимира Винниченка, де засiбпарадоксу часом стає основоположним, у героїв драми викристалiзовується в пошукгармонiї суперечностей.
Зримо вiдчутнийвплив антропософської концепцiї Ф.Нiцше став iдейно-фiлософським опертям дляВинниченкових драм, написаних мiж 1906 1910 роками. Людська природа героїв драмцього перiоду вступає в суперечнiсть з прагненням свiдомого опануванняобставин. Структура iнтелектуально-психологiчнихх пошукiв героїв вибудовуєдраматичну дiю. Тож основою п'єси є прагнення в художньому буттi особистостiвитворити такi обставини для людського «я», котрi б сприяли йогогармонiйному удосконаленню через вiдмову вiд моральних забобонiв, вiд тягарадрiб'язкового власницького свiту. Внутрiшнi колiзiї мають за основу трагiчнусуперечнiсть мiж iнтелектуально-свiтоглядними настановами Винниченкових героївта їх природньою сутнiстю.
Проблемагармонiї, котра включає в себе дiю волi, розуму, серця як чинникiв моральностi,пiддається сумнiву з точки зору обов'язку особистостi перед суспiльством, щовступає у конфлiкт з природним бажанням особистостi. Моральнi основи«чесностi з собою» i «непокори обов'язкам» опираються навищий критерiй: ступiнь розвитку в людинi соцiального iнстинкту. Винниченковеозначення «щось бiльше за нас» — багатошарове. Воно не простомогутнiй iнстинкт, закладений в кожному з нас. Це внутрiшнiй стан Духу, якийпориває людину до високого вчинку, вписуюси її у свiт непроминальної гармонiїмiж усiм живим, iстинним, неперебутнiм.
Психологiя дiй,думок, вчинкiв, персонажiв драм Винниченка, в яких художнiй iдеал письменникавикристалiзовується в процесi пошуку нових форм мислення, що зближувало йогоконцепцiю з роздумами Г.Гауптмана про драму як про дiйство, подiлене на певнукiлькiсть завершених актiв, чи А. Стрiнберга, котрий доводив, що «в кожнiйлюдинi на всi вчинки є свої причини, й що кожна iз сил, якi дiють у драмi,обов'язково впевнена у своїй справедливостi» [7:56]. Драматургiчнемислення Володимира Винниченка, реалiзоване у творах, написаних пiсля 1910року, виразно прямує до «нової драми» захiдноєвропейського зразка.Дослiдники цього перiоду цiлком справедливо стверджують, що проблема можливостiвибору у його героїв вивищується над питанням процесу буття до останньогомоменту життя героя, пiдкреслюючи що екзистенцiальнiсть В.Винниченка ближча досартрiвської, вiдмiннiша вiд хайдеггерiвської. Якщо видiлити етичну основуВинниченкового вибору проблем, то впадає в око посилена увага драматурга досучасного буття, до синусоїди духовного iснування його героїв в моментинайгострiших випробувань Духу, часом на гранi буття й небуття.
Шляхи досягненняможливостi морального вибору, творення етично-психологiчної ситуацiї дляповного виявлення свободи у цьому виборi для своїх героїв — той комплексоставин, який цiкавить В.Винниченка у процесi творення нових драм.
Iз щоденниковихзаписiв В.Винниченка, з його листування вимальовується психологiчна основатворчих змагань письменника iз обставинами власного життя, коли самотнiсть iвiдчуженiсть мали б диктувати авторовi мотив непорозумiння його героїв iзоточенням. Проте фiлософiя його драматургiї опиралася на всеохопний аналiзбуття людського «я» в його глибиннiй сутності [5:15]. Поза дрiбним,другорядним, одномоментним, що могло б спричинити дисгармонiю.
Новий аспектбачення людини через призму iдеалу вирiзняють драматургiю зрiлого В.Винниченка,як художнє явище, де через внутрiшнє життя людини постає час, епоха, а ненавпаки, коли до сутностi людини автор добирався через аналiз соцiальних конфлiктiв.
Найхарактернiшимв цьому аспектi явищем є драма «Чорна Пантера та Бiлий Ведмiдь».Естетика Володимира Винниченка-модернiста в освоєннi iдеалiстичних фiлософськихконцепцiй людського буття у зрiлого Винниченка набирає органiчного характеру.Структурованi автором драматургiчнi ходи в його п'єсах пiдпорядкованiмоделюванню процесiв морально-буттєвого формування головних героїв, за словамиМ.Вороного, вираженню «конфлiкту протилежних переживань iз зазначеннякульмiнацiйних пунктiв в психологiчнiй еволюцiї дiйової особи».
Структурно-естетичнiхарактеристики твору виявляють його реалiстичний характер, протефiлософсько-психологiчнi нашарування в образi героїв творять характербагатовимiрного дiйства. «Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь» вибудованана етичному конфлiктi, в котрiм суперечнiсть мiж мистецтвом i суспiльнимиумовами набирає фiлософського характеру [5:16]. Проблема щастя людини, якуВ.Винниченко дослiджував в раннiй творчостi, набирає ширшого спекттру. Вонаставиться в просторi власної душi, власної сiм'ї, найближчого оточення i —ширше — в суспiльствi. Якщо у раннього Винниченка ця лiнiя вимальовувалася усферi побутового, то пiсля його герої виходять за межi традицiйних взаємин, щодає можливiсть читати кожну драму рiзноплощинно.
ПсихологiзмВ.Винниченка у драмi «Чорна Пантера і Бiлий Ведмiдь» зреалiзовано унизцi проблем з багатоаспектними вiдпвiдями на них. Митець i суспiльство,митець i батькiвство, сiм'я i мистецтво, егоїзм i жертовнiсть — це тiлькичастина проблем, кожна з яких лежить в основi певного конфлiкту. Новаторськерозв'язання багатьох проблем у п'єсi через художнiй аналiз психологiї вчинкулюдини i можливостi неоднозначного його потрактування стало серйозним внескомдраматурга у рiдну лiтературу. Морально-етичний аспект характеристикиконфлiктiв у драмах Винниченка пiдтверджує думку, що фiлософiя автора була основоюйого свiтосприймання i свiтовiдтворення. I якщо дiя вiдбувалася навiть упросторi однiєї родини, протиставлення сутностей «щастя — нещастя»,«гармонiя — дисгармонiя» виходить далеко за межi сiмейних перехресть.Розум i чуттєвiсть в аспектi їх гармонiзацiї виростають у найбiльшу проблему,котра вимагає двох рiвнiв осмислення —зовнiшнього подiйного i внутрiшнього дискусійного[5:14].
Контрастне йдинамічне, часто парадоксальне поєднання непевності й точності, настроєвості йпредметності можна вважати провідною ознакою енергійно-експресивного стилюписьменника. Такий стиль за всієї своєї цілісності не є монолітним, і взаємодіяйого розмаїтих чинників передбачає і епічну масштабність, і ліричнупроникливість, а головне драматичну напругу, що й виявилась врешті з особливоювиразністю в драматургії автора.
Точність тавиразність деталей, найменших подробиць, навіть, здавалося б, дрібницьпобутової атмосфери, поведінки персонажів, інтер'єрів сягає в нього граней їхбезпосереднього фізичного відчуття. Чіткість портретних чи іншихпсихологічно-побутових деталей, з яких вимальовуються виразні житейськікартини, увага до фізіологічного підґрунтя психологічних станів та ситуацій, довияву підкресленої емоційності, екзальтованості, хворобливості, особлива рольеротичних мотивів – усе це свідчення явного переростання реалістичноїобразності в натуралістичну. Натуралістична точність у Винниченка невіддільнавід символістської таємничості. Те, що його п'єси переважно камерні,зосереджені на відтворенні інтимних стосунків, а проте художньо осягаютьглобальні проблеми, свідчить про символістську природу образної мови автора.
Провідний впоетиці автора своєрідний сплав натуралізму й символізму пов'язаний з модерниммистецьким інтелектуалізмом, який передбачає не раціоналістичну вичерпністьміркувань, а відкритість неосягненній таємничості буття.
Проблема кризилюдської особистостi стала провiдною темою в свiтовiй лiтературi початку ХХстолiття. Захист права людської особистостi на природнє буття в аспектi власноїнеповторностi, котру тоталiтарне суспiльство намагалося унiфiкувати абознищити, — стає головною гуманiстичною проблемою i для українського мистецства.Володимир Винниченко вiдчув трагедiю, спровоковану суспiльними зсувами, навласному життi.
Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем,глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням,неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизонтами” і“обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.
РОЗДІЛ II.КОНЦЕПЦІЯ КРАСИ В ДРАМІ «ЧОРНА ПАНТЕРА І БІЛИЙ МЕДВІДЬ» 2.1 «Чорна Пантера і Білий Медвідь» якінтелектуальна мелодрама
Щодо визначенняналежності Володимира Винниченка до певного напрямку течії в літературі,чіткого окреслення його творчого методу, то слід навести його власні слова: цемистецтво не людей, а якихось вчених псів… вони бачать і малюють з поглядусобаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що може бути в собаки, чогособака не може побачити і зрозуміти, вони того не малюють.
Тобто ВолодимирВинниченко прагнув, перш за все, передати психологічне життя особистості, їїдумки, почуття, її ставлення до інших людей, побуту, природи і всьогодовколишнього оточення. Це загалом співпадає з принципами неоромантизму.
В період1909–1911 років письменник продовжує експериментувати. Його зацікавлюютьпричини популярності традиційної мелодрами, в полеміці з якою він почав свійдраматургічний шлях.
Мелодраматизм таінтелектуальність постають двоєдиною рамкою складної художньої системи п'єси,найбільш оптимальним жанровим визначенням якої видається саме таке –інтелектуальна мелодрама.
Саме досвоєрідного жанру інтелектуальної мелодрами слід віднести п'єсу “Чорна Пантераі Білий Медвідь”. Це одна з найтривожніших п'єс автора, одна з найбільш“вдаряючих по нервах” [2:129] своєю дисонансною образністю, яка грунтується наефектному використанні вигадливої, нестандартної, можна навіть сказати, штучноїситуації, огорнутої в шати достовірної житейської історії. Це п'єса протрагедію митця, що стоїть на межі між чіпкою буденністю й вабливою урочістювільного творення.
Мелодрама(співоча драма) як жанр виникає в другій половині ХVІІІ ст. паралельно і впевній противазі драмі як жанру. Драма на відміну від традиційних трагедії такомедії орієнтується на поміркованість почуттів і правдоподібність, буденнуврівноваженість, що диктується розвитком позитивістських художніх тенденцій.Мелодрама, так само як і драма, не тяжіючи до крайнощів, представленихопозицією трагедія-комедія, разом з тим зроджується з певної туги за цимикрайнощами. Суть її полягає в загостренні почуттів, у перебільшенні драматичноїнапруги, спочатку доповненням драматичних сцен музичними вставками, а врештіпереважно драматургічними засобами – різкий поділ персонажів на добрих і лихих,гранична загостреність конфлікту, неймовірна напруженість ситуацій,несподіваність розв'язок тощо. Якщо власне драма розвивається в напрямкуосягнення реальних суспільних конфліктів у всій їх складності, то мелодраматяжіє до вражаючої видовищності й якомога більш закрученої інтриги. Причому цяінтрига здебільшого позбавлена особливої вигадливості та ґрунтується наексплуатації мотивів любові та зради, підступності та помсти, нагороди тапокарання тощо. Мелодрама активно присутня і в українській драматургії ХІХ ст.Не гребують її засобами драматурги театру корифеїв, хоч здебільшого вонипідпорядковують мелодраматичні мотиви й колізії осягненню суспільних тапсихологічних аспектів драматичної дії. Українська мелодрама прикметна й тим,що вона широко вдається до музичних (обрядових, народопісенних) елементів,цілком виправдовуючи первісне значення терміну. Мелодрама користується значноюпопулярністю серед найрозмаїтіших глядацьких кіл, що й зумовлює її невмирущість.Загалом мелодрама здобула собі погану репутацію. Однак відмовлятися відвидовищних можливостей мелодрами, від її впливової сили було б не слушно. Цесвого часу чудово відчув Винниченко і на шляху модерного переосмисленнятрадицій мелодрами досяг значних драматургічних успіхів.
Винниченкоуспішно виступив в драматургії, яка складала значну частину його творчості. У1920-21 рр. П’єси драматурга ставилися в Києві, Харкові, Одесі, Львові,Чернівцях, Коломиї, в театрах Петербурга, Саратова, Самари, Тифліса, Баку.Проблеми сценічного втілення його п’єс активно обговорювали з драматургом К.Станіславський, М. Немирович-Данченко, М. Садовський, Г. Юра, М. Заньковецька.
Лесь Курбас у своєму “Молодому театрі” здійснивпостановку п’єси Чорна Пантера і Білий Медвідь за участю режисера-постановщикаГната Юри 1919 р. Відомий літературознавець Григорій Костюк зазначає, що зособливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка Чорна Пантераі Білий Медвідь, “Закон”, “Брехня”.
Героєм жанру інтелектуальної драми стає новийсуспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальнимиконфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі”не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника. 2.2. Ідейно-художня та концептуальнаспрямованість драми «Чорна Пантера і Білий Медвідь»
У колізію мистецтва та дійсності заглиблюєтьсяВолодимир Винниченко, при чому він пішов набагато далі інших письменників. Прицьому він надав їй особливої гостроти екзистенційного вибору, колипереосмислюється сама суть мистецтва, його естетичне призначення [4:119]. ГероїВинниченкових творів змушені вибирати між мистецтвом і родиною, навіть міжмистецтвом і життям. Більше того, їхній ідейний вибір не завжди відбувається накористь мистецтва, а навіть коли й так, то читачам важко бути на стороні митця,бо його вчинки настільки «негуманні» і «аморальні», щовиправдати їх часом майже неможливо.
Особливе місце серед драматичних творів ВолодимираВинниченка належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, — творові, в якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.
Невесела констатація у “Щоденнику” щодо великоїкількості нещасливих шлюбів була поштовхом для “анатоміЇ” цієї людської спілки.Причому, проблеми шлюбу обдумувалися В.Винниченком у комплексі з іншимиболючими питаннями.
Чи може людиназмінити саму себе?
Наскількисильною є в кожному з нас біологічна програма (“щось більше за нас)?
Якою міроюспадковість, інстинкти визначають поведінку і долю представників обох статей — чоловічої й жіночої?
Чи можливагармонія в шлюбі і як вона досягається?
Чи моральнонароджувати дітей батькам із поганою спадковістю?
Чим завершуєтьсяконфлікт двох однаково сильних життєвих мотивів — біологічного і набутого?
У пошукахвідповідей В.Винниченко, по суті, влаштовує досліди, ставлячи своїх персонажівв ситуацію експерименту. Як поведуть вони себе в заданих автором умовах?
Багато питань — значить, і психологічна мозаїка вигадлива, навіть химерна, сюжетна інтрига — вкрай заплутана, сповнена парадоксів, загадок, метаморфоз.
Питання проможливість “перебудови шлюбу” цікавило В.Винниченка у ширшому контекстіпроблеми “перебудови людини”. Визволення особистості — так, але чи можливосамому істотно змінити себе? І як досягається гармонія? Яка дорога веде дощастя? Окрему людину, подружжя, родину, суспільство, людство… Потяг доуніверсальних питань з'явився у Винниченка ще в часи його літературної молодості,а тепер, задумуючись над проблемою статі, він, подібно до експериментатора,випробовував різноманітні сполуки, варіанти життєвих колізій.
Його цікавилизакони людського життя і можливість їх удосконалення. Д. Гусар-Струк мав рацію,коли назвав творчість В.Винниченка “моральною лабораторією” [7:52]. У ційлабораторії багато уваги приділялося біологічним чинникам людської поведінки, іне лише спадковості. Під “мікроскоп” Винниченка-прозаїка іВинниченка-драматурга не раз потрапляла гра інстинктів, що призводить догострих внутрішніх конфліктів. Письменник так будує сюжети своїх творів, щобвипробувати силу інстинкту батька-матері, протиставивши їй силу інших почуттів,бажань, вольових установок.
Уперше конфлікттакого типу з'явився у драмі “Memento” (1908 р.): в Антоніні, героїні цьоготвору, материнське начало у критичний момент бере гору над любов'ю. Гостротаморально-психологічних колізій посилювалася тим, що мимовільним учасником драм,трагедій, непорозумінь виявлялася дитина, якій немає діла до “проблем статі” — вона просто з'явилася на світ, щоб жити, але несподівано втручається у взаєминидорослих, нерідко ламаючи їхні розрахунки й аргументи.
Мене глибокоцікавить питання про ставлення людини до інстинктів, — писав В.ВинниченкоМ.Горькому 1909 р., повідомляючи, що він хоче поставити це питання “наобговорення суспільства”. — … Все разом я конкретизував на питанні про дітей,про майбутнє людства.
Але в його“лабораторії” з'являлися й продовження, нові версії складних внутрішніхконфліктів, рушійною силою яких виступає боротьба інстинктів, вродженого йнабутого, просто — сильних, замішаних на покликові крові, почуттів.
У драмі “ЧорнаПантера і Білий Медвідь” (1910 р.) суперечності роздирають душу художникаКорнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття — і почуттямитця. Вся жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробитивибір: або дитина, або його ж картина, яку дружина вимагає продати, щоброздобути грошей для лікування хворого Лесика.
Герої твору – художник Корній Каневич (він жепозначений як Білий Медвідь), його родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати,син Лесик і богемне оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”, — як сказаноу ремарці.
Каневич — митець, і митець талановитий. Однак цейталант ще не ствердив себе, не заявив про себе належним чином. Витвірмистецтва, який має показати світу його талант, ще не створений. Живе він разоміз родиною в Парижі, де в ательє, готуючись до Осіннього Салону, Каневич істворює шедевр. Полотно представляє собою алюзію на вічний біблійний сюжет Мадонназ дитиною на руках, для цієї картини позує власна родина Каневича Рита зЛесиком.
Життя родини проходить досить богемно. В домі постійнозвучать суперечки та богемні дискусії про мистецтво та роль митців у ньому(нота високодуховного). Ця ж височінь культурного інтелекту свідомоперебивається автором, який вкладає до вуст Рити тривожну новину, яку вонапостійно повторює. Дитина захворіла, потрібні гроші на ліки, на курорт. І цихгрошей жінка вимагає саме від батька, від митця, який весь поринений у думкипро мистецтво.
За Корнія змагаються дві жінки — законна дружина Рита,вона ж Чорна Пантера, та Сніжинка, вільна жриця мистецтва. Кожна з жіноквимагає від Корнія жертви, одна — заради родини, інша — заради мистецтва.Корній же не хоче обирати, більшу частину часу він ухиляється від вибору. Зодного боку, він любить дружину і сина, з іншого — відчуває себе митцем та неможе перебороти мистецькі пристрасті, що киплять в ньому. Ці пристрасті митцяРита називає типовим егоїзмом і чим дальш ревнує його до його майбутнього шедевру[2:125].
Ревнощі Ритибагато що пояснюють у її поведінці: і ультиматуми, що їх вона оголошуєКорнієві, і нелюбов до Сніжинки, і навіть такий екстравагантний вчинок, якдемонстративне полишення домівки, чоловіка й смертельно хворої дитини.Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями чоловіка,вколоти чи ударити якнайдошкульніше не виправдовуються вболіванням за здоров’ядитини. Рита вимагає і прагне грошей на ліки саме в той момент, коли чоловіквзявся за пензель. І все це – зовсім не від нелюбові до Корнія, скорішенавпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю йогоувагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння. Їй не вистачає увагичоловіка і Чорна Пантера вирішує хоч у такий спосіб зосередити цю увагу насобі. Автор називає її Чорної Пантерою недарма, оскільки вона живе дикимипочуттями, недаремно ж у ремарках автор коментує її вчинки й жести словами“дико” та жагуче. В цьому сенсі Сніжинка з її раціоналістичним поглядом нажиття є цілковитою протилежністю Риті.
Корній же —роздвоєна особистість, що перебуває в конфлікті з самим собою. У ньому справді“дві сили… стукнулись” [8:208]. Класична Винниченківська колізія, щовідбиває реальні суперечності життя, в якому сім'я і мистецтво нерідко постаютьтими олтарями, кожен із яких потребує жертвоприношень.
Коли Корнійкаже, що “Лесик і Пантера — віки” [8:295], він, по суті, погоджується зісловами Сніжинки про те, що “сім'я — це дикі, темні інстинкти, це звіряче”[8:393]. Корній прагне знайти для себе опору в житті. Так з'являються йогорепліки щодо “нових форм” сім'ї, в яких чується бунт: “Все для сім'ї! А чомусім'я для мене не робить? Такої сім'ї я не хочу!… Все для сім'ї: і честь длясім'ї, і власність, і талант, і держава… Та що таке? Хай сім'я служить ужечомусь більшому на неї! Годі.
Рита хоче знати,що саме є отим більшим за сім'ю, і чує у відповідь: Творчість.
Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набираєще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожногопоставити себе, свою правоту вище – жорстка та нищівна війна, у вирі якої гинеі дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все.
Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачаєдовіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбствата егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немалодурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йомуна зло.
Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне зодним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, щовідбувається; Рита, щоб не роз’єдналося їх тріо (“Ми троє – одно!”) убиває вхвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищуєйого картину.
У драміВ.Винниченка є сцена, яка засвідчує жорстокість тих вимог, що їх часом ставитьперед людиною її творча пристрасть [4:120]. Страждаючий батько Корній Каневичзмушений поступитися художникові Корнієві Каневичу, який хоче зупинити мить,упіймати кінчиком пензля чудову блідість щойно померлого Лесика. Та жжорстокість творчості, розщеплення Я творчої особистості, непідвладністьмистецької пристрасті силі волі і розумові. Жага творчості поглинає його, незалишаючи ні часу, ні фізичних та духовних сил для чогось іншого, хай то буденавіть власна дитина. “Я мушу писати або… кінець всьому” [8:314] — це вжеголос всепожираючої пристрасті, життєвої потреби, яка бере гору надбатьківським інстинктом, над потребою родинного затишку. Сніжинка виграє свою“дуель” з Чорною Пантерою. Те, що відбувається з Каневичами, підтверджуєправоту її слів, звернених до Корнія: “Ви хочете бути артистом? То мусите бутивільним. Артист не повинен мати сім'ї. Він — жрець” [8:323].
Альтернатива, заСніжинкою, досить жорстка: або родина — або мистецтво, або самець — або творець.Хочеш бути творцем — мусиш “звіра в собі вбити” [8:324]. Корній убивати нібитоне збирається, він хоче бути з Ритою, навіть тепер, коли Лесика не стало, — алещасливого кінця в цій історії бути не може. Рита на те й Чорна Пантера, що“звір” у ній домінує. Аби прив'язати чоловіка до себе, вона вирішує вбити те,що є її суперником, те, що вона розуміє як суперника, а саме Корнієву картину.Те Мистецтво, яке вона втілює собою, те Мистецтво, якому віддався Корній,обираючи шлях митця, а не батька і чоловіка. Рита знищує полотно ножем, п'єсана цьому завершується, а нам зрозуміло, що лад від того в Каневичів не запанує,що жага творчості обов'язково нагадає про себе в Корнієві, адже він — у їївладі.
У п’єсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа(природні почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ).Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярномухолоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ [4:121].
У складну ситуацію екзистенційного вибору ставитьВинниченко художника Корнія з драми «Чорна Пантера і Білий Медвідь»,коли необхідно вибирати між життям сина, сім'єю і геніальним мистецькимвитвором. Героїня драми Сніжинка твердить: «Артист мусить бути вільним відусього і жерцем тільки краси!.. Пелюшки, горщечки, колиски — це не йогосправа! Двом богам не служать! Хто хоче бути великим артистом, той не повиненбруднити себе!» [8:292]. Однак Корній не може зробити вибору, вінвагається, сумнівається, він готовий безчестям сім'ї заплатити за творчусвободу, — і врешті він вибирає мистецтво, втрачаючи сина, сім'ю, більше того,оплачуючи це зрештою власним життям.
Отже, бачимо, що модернізм зробив митця стрижнемтворчості, митець стає не просто суб'єктом, що творить, а й об'єктом, вибір,смаки, пріоритети і цінності якого також піддаються прискіпливому аналітичномурозтинові. При цьому досить часто читачів спантеличує надмірнаіндивідуалізованість стилю і ускладнена форма оповіді, символічність,метафоричність.
Винниченкова ідея чесності з собою, яка передбачаєздатність усвідомлення особистістю суспільних стереотипів і відтак можливістьвивільнення від них, є перш за все художньою ідеєю, далекою від частоприписуваної їй однозначності [4:126]. Ця ідея може бути як творчою, так іруйнівною. Об'єктивний зміст перших драм і романів письменника, в якихосмисленню цієї ідеї приділяється особлива увага, переконує, що ця за певнихумов плідна ідея, ідея, що стимулює утвердження цінності особистості, не можеслугувати абсолютною панацеєю у розв'язанні суспільних проблем. Згубністьбезоглядного підпорядкування індивіда будь-якій ідеї, руйнівність бракуспіввіднесення її з неосяжною дійсністю виразно розкривається в п'єсі
І.Нечуй-Левицький зовсім небезпідставно допускав, щодрама “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “мабуть, навіяна сюжетом роману Золя“Художники” (йдеться про роман французького письменника, відомий більше підназвою “Творчість”).
І справді: як іЕ.Золя, В.Винниченка цікавить передусім анатомія всепоглинаючої творчоїпристрасті, яка вступає в конфлікт з іншими сильними почуттями й потребамилюдини. Е.Золя в 1885-1886 р.р. писав роман із життя паризьких художників;В.Винниченко в 1910 р., мешкаючи в Парижі, теж зробив своїх персонажів зукраїнськими іменами мешканцями Вічного міста. Його Корній Каневич є мовбипродовженням образу Клода Лантьє. Психологічний вузол взаємин Корнія й ЧорноїПантери вельми схожий на драму Клода й Кристини. Живопис, творчість відбираютьу жінки її чоловіка, гасять їхнє кохання, занапащують життя ні в чому не винноїдитини, маленького Жака.
Всепідпорядковується творчості: Кристина погоджується з тим, що живопис все більшей більше захоплює її коханого, відбирає його в неї.
Жінкапідпорядковує себе меті чоловіка, приносячи в жертву його божеству навітьматеринський інстинкт, свою любов до сина. Дитина виявилася зайвою в ційродині, поглинутій пристрастю творчості, оскільки й сам Клод став для Кристини“дитиною-художником”, — то що ж залишається для Жака?
Драма ЧорноїПантери має дещо інші відтінки (в ній материнське начало дужче за все інше), — але природа драми — та ж, що і в Кристини. Початок її і першопричина — утрагічно всепереможній пристрасті митця, яка потребує самоспалення, цілковитогопідпорядкуваня собі всього і вся.
Якщо головнапсихологічна колізія у драмі В.Винниченка, по суті, повторює центральну колізіюроману Е.Золя, якщо контури характерів Кристини й Рити, Клода й Корнія, восновному, збігаються, то сюжетні вирішення в українського автора відрізняютьсябагатьма деталями. Оригінальним є втілення двох начал — природно-чуттєвого йраціонального — в образах двох жінок (Рита — Сніжинка). По-іншому виглядаєлінія Рита — Лесик порівняно з лінією Кристина — Жак (у Кристини — служіннячоловіковій меті і поступове народження ненависті до мистецтва, у Рити — протистояння живопису; дитина в неї не відходить на другий план, як Кристини).У В.Винниченка відсутній такий компонент драми як наростаюча бідність родинивнаслідок невизнання художника Салоном. Немає в “Чорній Пантері...” й нюансів,пов'язаних із згасанням чуттєвості, фізичної любові подружжя і переживаннямижінки, викликаним цією обставиною.
Е. Золя зробив усвоєму романі акцент на спадковості Клода Лантьє; В. Винниченко ж у драмі“Чорна Пантера і Білий Медвідь” хоч і обійшов питання про вплив спадковості наповедінку героїв, проте біологічні чинники його, загалом, продовжувалицікавити. Зокрема, тоді, коли “на обговорення суспільства” виносилися питанняпро шлюб.
Відрізняються йсюжетні розв'язки творів. У Е.Золя Клод, вимучений невдачами, невизнанням,безумством роботи, накладає на себе руки. У фіналі ж драми В.Винниченка, як мивже знаємо, Рита знищує Корнієву картину. Проте в обох творах бачимо мукихудожника, його вічну боротьбу з самим собою й пануючими стереотипами,лихоманку творчості, вогонь якої спопеляє любов, родинне щастя, робитьзаложником мистецтва дитину.
Влада мистецтваі в Е.Золя, і у В.Винниченка постає як фатум, нелюдська напруга духу, життя міжекстазом і депресією, коли над усім панує творчість, що стала всепоглинаючоюпристрастю.
Певна концепціякраси закладена у творі Винниченка, для кожного ця краса своя і дорівнює сенсужиття. Для Рити це – увага чоловіка, яку вона не ділила б ні з ким. ДляСніжинки це – влада над усім доступним їй світом. Для Корнія краса – цемистецтво, і він гірко мучиться від того, що бачить красу в речах, якісправляють моторошне враження у інших. Сама метафора назви і символіка кольорів(чорний та білий) наштовхує на контрактивне зображення дійсності, адже чорнапантера живе переважно в тропіках, тоді як білий ведмідь – в арктичномукліматі. І неможливим буде подолати цю відстань між ницістю земного життя івиссю духовного, поки митці будуть обтяжені земними проблемами виживання,замість створювати Красу. Минуло століття, але рядки Винниченка досі звучатьдля нас актуально.
ВИСНОВКИ
Аналiз п’єси давможливiсть висвітлити процес творення драматичних образів-характерів
Бурхлива епохапорубіжжя ХІХ–ХХ століть зумовлює особливе піднесення драматургії й театру вєвропейській культурі того часу. Вже тоді виникає термін “нова драма”,засвідчуючи, що в цьому роді літератури стають наявними зміни, характерні длямистецького модернізму.
ЕволюціяВинниченка-драматурга характеризується в основному жанровими змінами в йоготворчості, він виступає майстром інтелектуальної драми, інтелектуальноїмелодрами, героїко-психологічної драми, сатиричної комедії, трагедії.
В п'єсахВинниченка, що є вагомим свідченням модерності його драматичного письма,превалюють внутрішні конфлікти, “криваві побоїща в душі людини”. Але вониживляться здебільшого чітко окресленими зовнішніми конфліктами. Винниченко невідмовляється від ладно скроєної інтриги, а підпорядковує її ширшим завданням.У взаємодії різних рівнів конфлікту здебільшого виявляється гостро драматична,часто трагічна неспівмірність небуденної особистості і суспільних стереотипів.Конфлікт у Винниченка позбавлений романтичної прямолінійності і ускладнюєтьсятим, що й сама ця особистість за всієї своєї небуденності не завжди і не увсьому вільна від згаданих стереотипів.
ТворчістьВинниченка можна розподілити на два періоди: перший охоплює більшу частину йоготворів «малої форми» (нариси та оповідання), написаних в період з 1902р. донаступу реакції після революції 1905р. До другого періоду відносятьсяоповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.
Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем,глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням,неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом. П'єсу “Чорна Пантера іБілий Медвідь” слід віднести до жанру інтелектуальної мелодрами. Мелодраматизмта інтелектуальність постають двоєдиною рамкою складної художньої системип'єси, найбільш оптимальним жанровим визначенням якої видається саме таке –інтелектуальна мелодрама. Героєм жанру інтелектуальної драми стає новийсуспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальнимиконфліктами і моральними протиріччями.
У драмі “ЧорнаПантера і Білий Медвідь” протиріччя оборюють художника Корнія Каневича. У конфліктвступають його батьківські почуття і почуття митця. Вся жахливість ситуації дляКаневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж картина,яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворої дитини.Класична Винниченківська колізія, що відбиває реальні суперечності життя, вякому сім'я і мистецтво нерідко постають тими олтарями, кожен із яких потребуєжертвоприношень.
У творіВинниченко висуває власну концепцію краси, яка полягає у вічній суперечці. Що жбільш привабливе — родина чи мистецтво? До чого більше прагне душа митця — довічного чи до земного? І чи можна його вважати митцем, якщо душу йогороздирають протиріччя, на які неможливо знайти компромісів? На ці питання коженчитач має знайти власну відповідь.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. БарабашЮ. Чи варто “гаяти час” на Винниченка?...: З критичних нотаток Київ. – 1991. — №8. — С.120-126
2. БашкiрьоваО.В. Проблема взаємодiї митця i суспiльства в драмi В.Винниченка «ЧорнаПантера i Бiлий Ведмiдь». — Вiсник Київського унiверситету iм. Т.Шевченка.— 1991. — N 3. — C.125 — 130.
3. БолюхО.В. Мовна майстерність Володимира Винниченка у зображенні внутрішнього світугероїв // Культура слова: Між від. зб. –вип.44.-к.,1993. — С.20-24
4. Бондаренко,А. Художні новомислення п'єси Володимира Винниченка «Чорна пантера і Білиймедвідь»: дар інстинкту й інстинкт дару / А. Бондаренко. — Винниченкознавчі зошити: научное издание. Вип. 1 / Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Ніжинський держ. пед. ун-т ім. М. Гоголя, Центр гум.співпраці з укр. діаспорою, Винниченкознавча наук. лабораторія; Відп. ред.В.П. Хархун. — Ніжин: НДПУ, 2003. — С.119-126
5. ВекуаО.В. I.Франко i В.Винниченко: стиль духовного спiлкування. — МатерiалиВсеукраїнської мiжвузiвської наукової конференцiї, присвяченої 140-рiччю вiддня народження I.Я.Франка. — 1996. — 30 жовтня. — С.13 — 16.
6. ВекуаО.В. Драматургiя В.Винниченка в сучасному мистецькому контекстi. —Пiслядипломна освiта педагогiчних кадрiв: проблеми розвитку. Матерiали звiтноїнаукової конференцiї (Редколегiя Дробноход М.I. та iн.). Київ, УIПКККО, 1997. —С.287 — 289.
7. ВекуаО.В. Творчiсть В.Винниченка у руслi загальносвiтових фiлософсько-естетичнихтенденцiй // Фiлологiчнi студiї. — Вип.2. — Луцьк. — 1997. — С.52 — 56.
8. ВинниченкоВ. Вибрані твори. — K.: Мистецтво, 1991.
9. ГніданО.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, творчість(навч. посібник для студ.-філол.)-К.: 1996.
10. ГніданО.Д., Йолкіна Л.В. Винниченко – прозаїк очима укр… критиків і читачів //В.Винниченко; Грицько Григоренко: Штрихи до портретів: Навч. посібник-К.: Вищашк., 1995. — С.50-77
11. ГриценкоТ. Грані таланту Володимира Винниченка//Диво слово. –1994.- №9.- с. 35-38
12. Драматичнийконфлікт у п’єсах Володимира Винниченка // Нариси з поетики українськоїлітератури кінця XIX – початку XX століття: Монографічне дослідження (успівавт.). – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – С.143-159
13. Експресіонізмта символізм у новітній українській драмі (До типологічної характеристики п’єсМ.Куліша, В.Винниченка, С.Черкасенка та І.Кочерги в західноєвропейськомуконтексті) // Українське літературознавство. – Львів, 1995. – Вип.61. –С.11-29.
14. Експресіонізму драмах В.Винниченка і М.Куліша // Винниченко і сучасність: Зб. наук. праць. –Сімферополь: Видавництво Таврійського національного університету іменіВ.Вернадського, 2000. – С.158-168.
15. ЄфремовС. Володимир Винниченко //Єфремов С. Історія укр… письменства.1989.-т.2.-с.290-298
16. ЗінчукС.С. Володимир Винниченко (1880-1951)//Нові імена в програмі з укр… літ.:Посібник для вчителя. — К.: Освіта, 1993.- с.125-145
17. Історіяукраїнської літератури ХХ століття. Кн.1. — К.- 1993.
18. Історіяукраїнської літератури ХХ століття. Кн.1. — К.- 1998.
19. КостюкГ. Світ Винниченкових образів та ідей. //Українське слово. — Київ 1994.
20. КостюкГ.Володимир Винниченко: Біографічні нотатки// Рад. Освіта.-1990.-27 липня.
21. ЛащикЄ. Винниченкова філософія щастя// Філософська думка.-1998. — №1.-с. 136-155
22. МорозЛ. Загадки Володимира Винниченка //Слово і час.-1993.-№5.- с.40
23. ПанченкоВ. “Бо я – українець”: Передмова// Володимир Винниченко раб краси. -К.:Веселка, 1994.-с.3-21.
24. Поетикаукраїнської експресіоністської драми // Вісник Прикарпатського університету:Філологія. – 2001. – Вип.6. – С.52-64.
25. Слово– образ – форма: у пошуках художності: Літературознавчі статті і дослідження. –Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 200 с.
26. Українськамодерна драма кінця XIX – початку XX століття (Неоромантизм, символізм, експресіонізм):Монографічне дослідження. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – 414 с.
27. ФедченкоП. Володимир Винниченко – художник// Київ.-1989.-“12.- с.147-148.
28. ХмільІ.С. Політична діяльність В. К. Винниченка//Укр. іст. журнал.1989.-№7.-с.82-91.