Вступ
Неупередженийпогляд на історію світового театру, становлення його форм, жанрів, театральнихсистем показує, що кожна доба у видовищному мистецтві починалася з появи новоїміфології, культу, відповідного свята, навколо якого виростали формигромадського спілкування й розваги, і нарешті поставав театр. Причому початково- у таких формах, де театральне видовище ще не виділилося з форми громадськогоспілкування. Це було таїнство, присвячене якомусь богові, містичній сутностіабо обожненій особі — містерія. Так само називався і видовищний жанр, з якого умайбутньому проростали театральні системи.
Не був виняткоміз цієї традиції і театр, очолюваний Лесем Курбасом, який, на думку Н. Корнієнко,«будував театр, котрий зв'язав би наше минуле через пам'ять про містерію інаше завтра». Містерійну природу курбасового театру усвідомлювали не лишедослідники, а й сучасники, на думку яких у містерійному ключі, у жанрахдотичних до містерії (враховуючи похідні від містерії тріумфально-апофеознівидовища), Курбас та його учні в керованому ним театрі вирішували такі вистави:«Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Великий льох»,«Йоля», «Цар Едіп», «Різдвяний вертеп»,«Гайдамаки», «Свобода», «Жовтень», «НовийМесія», «Джіммі Гіґґінс», «Жакерія»,«Напередодні», «Народний Малахій», «Диктатура»,«Машиноборці», «Маклена Ґраса». Усвідомлення містерійноїоснови курбасового театру дозволяє точніше окреслити особливості його системи.Проте чи й справді ці вистави були «достеменними містеріями»? І так,і ні. Все залежить од відповіді на елементарне, здавалося б, запитання: що такемістерія?
1. Біографія Леся Курбаса
Народився 25лютого 1887 року у Самборі на Львівщині. Справжнє ім`я — Олександр-ЗенонСтепанович Курбас. Дід Леся — Пилип Іванович — був священиком, спочатку — парохом у селі Куропатники поблизу Бережан, а після цього — понад сорок роківпрожив і служив Богові у Старому Скалаті (нині — Підволочиський районТернопільської області). Мав чотири сини, щоправда, один з них помер у дитячомувіці. Інших два обрали професії, які батькові сподобалися. Середній же Степанпішов наперекір татові — вирішив бути актором. І хоч накликав на себе гнівбатька, бо не до честі поповичу бути «бродячим комедіантом», однак незрадив свого покликання. Грав у театрі львівського товариства «Руськабесіда», прибравши собі сценічний псевдонім Янович. Тут і покохав актрисуВанду Гейхман. Більше того, одружився з нею, не попросивши батьківськогоблагословення. За такі непослухи Пилип Курбас, по суті, зрікся власного сина.
Від першого днянародження Лесь Курбас мандрував з театром батьків. Уперше з дідусем Пилипом,зі Старим Скалатом познайомився аж у семирічному віці. В цьому селі він сукупнопроживе сімнадцять років. За цей час тут поховає двох молодших братів, батька,дідуся й бабусю, а в сусідньому місті Скалат — сестричку. Але тут дядько Роман,який навчався у Львівському університеті, допомагатиме малому Лесеві з наукою,готуватиме до вступу до Тернопільської української гімназії. І хлопець покажеперші вагомі успіхи — екстерном складе екзамени за другий клас і поріг цьогонавчального закладу переступить уже третьокласником. Безперечно, любов дотеатру полум'яніла в хлопчачій душі. Він одразу ж у гімназії записався доаматорського гуртка.
Після закінченнягімназії, рідні радять обрати йому фах педагога чи сан священика. Він же таємновід них пише лист до управи «Руської бесіди», щоб йому як синовіактора виділили стипендію для навчання в драматичній школі. Та театр коштів немав і відмовив майбутньому славетному режисерові. Тоді Лесь стає студентомфілософського факультету Віденського університету, вивчає слов'яністику тагерманістику. Через рік смерть батька змушує його перевестися до Львівськогоуніверситету — поближче до матері, рідні, щоб якось їм допомагати. Тут юнаки тадівчата створюють студентський драмтеатр, і Лесь Курбас шліфує свій акторськийта режисерський талант. Проте недовго. За участь у молодіжній демонстраціїсеред 49 відрахованих з Львівського університету значилося також його прізвище.Юнак усе-таки не пориває навчання. Знову їде до столиці тодішньоїАвстро-Угорської імперії — Відня і закінчує тутешній університет, а водночас — драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії.
У своїх двадцятьп'ять років він вступає до Гуцульського театру Гната Хоткевича. Але вже черезпівроку його зарахували до трупи «Руської бесіди», в складі якоїсвого часу виступали Лесеві батьки. Цікаво, що дебют молодого актора на сценіцього театру відбувся саме в Самборі, у місті, де розпочав власний земний шлях.
У «Руськійбесіді» чимало ролей Курбас виконував у парі із славною актрисою КатериноюРубчаковою (народилася у м. Чортків на Тернопіллі, за незалежності України тутспорудили їй пам'ятник). З найбільш відомих їхніх вистав — «Осіннябуря» Войнича. Назва спектаклю, можна сказати, теж стала символічною. Аджеу серці молодого Леся вирувала буря закоханості до Катерини. Та ці власні почуттяпевний час не виносив з глибин душі. Нагода таки трапилася. З Рави-Руськоїтеатр тримав гастрольний курс на Краків. На одному з возів Курбасу випало їхатиразом з Рубчаковою. Він і освідчився їй у палкому коханні. Обраниця, мов насцені, артистично розсміялася. І тоді в Лесеві заклекотала буря гніву та образи- вийняв зброю й умить постріл вразив його груди. Здавалося, настала для ньоговічна зима. У Львові актора прооперували, але кулю не вдалося вийняти. Кількаграмів заліза кохання він проносить аж до проблиску осені свого життя.
З КатериноюРубчаковою Курбас після невдалого освідчення ще гратиме разом, але вже зрозумінням того, що сценічні почуття не варто переносити на особисті. До того жнастають роки лихоліть. Як воєнних, так і родинних. Почалася Перша світова,менш як за місяць відходить у вічність дідусь Пилип. Новий парох СтарогоСкалата подає у суд, аби родина Курбаса звільнила парафіяльне приміщення. Водній з кімнат цієї оселі ще вдалося перезимувати. Навесні Ванда Курбас здонькою Надією перебираються до містечка Скалат, де дуже бідують. Згодом доїхньої оселі прийде непоправне — сімнадцятирічна Надійка помре відтуберкульозу. Лесь радить згорьованій матері продати деякі речі й переїхати доТернополя. В цьому місті молодий Курбас активно зайнявся організацієюстаціонарного театру. Новостворений заклад отримав назву «Тернопільськітеатральні вечори». 18 жовтня 1915 року тут відбулася прем'єра«Наталки Полтавки» — першої постановки. У Тернополі на Курбасовихспектаклях побував славетний киянин Микола Садовський. Творчий талант ЛесяКурбаса вразив його, тож запросив тернопільського режисера попрацювати в Києві.Лесь Степанович про це давно мріяв. Тому з матір'ю охоче прийняли запрошення.
Навесні 1916року він увесь поринає у вир театральних буднів єдиного в Києві українськогостаціонарного драмтеатру Миколи Садовського. Навколо популярного актора дедалібільше згуртовувалася творча молодь. Він створює театральну студію, а напочатку 1917 року і «Молодий театр» — новий за формою (обстоювавпозиції авангардизму) та змістом. На сцені «Молодого» зійде й творчазірка Валентини Чистякової. Одного разу він їй, щойно побачивши, скаже:«Ти будеш моєю дружиною». Вісімнадцять років вони пройдуть удвохспільним полем життя, доки їх не розлучать страшні жорна комуністичної влади.
У рік одруженняКурбаса та Чистякової помре тодішня галицька театральна зірка КатеринаРубчакова, а «Молодий театр» об'єднається з українським драмтеатромім. Тараса Шевченка і Лесь Степанович уперше поставить Кобзаревих«Гайдамаків». Відтак через тодішні воєнні події опиниться в БілійЦеркві. Сюди приїде вже з трупою заснованого ним мандрівного«Кийдрамте».
Треба сказати,що Курбас мав талант не лише режисерський. Він писав і художні твори. Йогооповідання «В гарячці» ще 1906 року Іван Франко опублікував у«Науково-літературному віснику». В Старому Скалаті з-під пера Леся,зокрема, вийшли «Сни». Він володів десятьма мовами, тож займавсялітературними перекладами. Витлумачив і один з віршів норвезького поета Бьорнсона,де були й такі рядки: «Я вибираю березіль, тому що він — буря, тому що він- сміх, тому що в ньому — сила, тому що він — переворот, з якого літородиться». Лесь Степанович теж прагнув здійснити великий переворот вукраїнському театрі, аби поставити його на європейські, світові рейки. Вберезні 1922 року в Києві він засновує модерне експериментальне мистецькеоб'єднання «Березіль». Відтак через чотири роки театр«Березіль» переїде до Харкова (тодішньої столиці радянської України).Тут долі судилося поєднати два творчих українських генії — Леся Курбаса якрежисера та Миколу Куліша як драматурга. Постановки п'єс «НароднийМалахій», «Мина Мазайло» викликали в більшовицької владиобурення. «Патетичну сонату» заборонили ставити. Відтак у Курбаса буврік творчої апатії. Але він узявся показати Кулішеву драму «МакленаГраса». Прем'єра відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів.Потім же розпочалося судилище над режисером — офіційні органи не сприйнялиспектакль, звинуватили Леся Степановича у буржуазному націоналізмові та у відходівід магістральної лінії партії.
Друзі Курбасазбагнули владну поведінку. Тож порадили йому залишити Україну. Він виїхав доМоскви. Але це не допомогло. Наприкінці грудня того ж 1933-го Курбасазаарештували. На Луб'янці завели карну справу N 3168. Йому інкримінувалиналежність до УВО (Української військової організації), постановки лишенаціоналістичного змісту. Катування, тортури змусили митця цей чекістськийнаклеп визнати правдою. Так званий суд, щоправда, відбувся в Харкові. Отримавп'ять років ув'язнення. Етапом доправили на далеку північ — на спорудженняБіломор-Балтійського каналу. Тут видатний режисер знову організовував театри.Навіть на холодних і голодних Соловках, куди його пізніше привезуть, теж матимесцену. «Курбас ліг в ту промерзлу землю», — у шістдесятих рокахминулого століття напише Ліна Костенко. Тоді ж дружина Валентина Чистяковаотримає офіційний документ, який стверджуватиме, що її чоловік помер 1942 рокувід крововиливу в мозок. Але вже за незалежності України з архівних джерел сталовідомо, що найславетнішого українського театрального діяча розстріляли 3листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Тоді ж кулі служак ГУЛагу скосилинавічно 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Цей нелюдськийакт був присвячений 20-ій річниці так званої жовтневої соцреволюції. Словамовчать. Але не пам'ять.
2. НоваторствоЛеся Курбаса
З появою новоїнаціональної драми український театр неминуче вводив і нову ієрархію художніхцінностей.
Молодий театрКурбаса розпочався під канонади Першої світової війни і в переддень Жовтневоїреволюції (перевороту) в Росії. Ідеї національно-визвольного руху були дужеактуальні — достатньо сказати, що ще до перевороту, у березні 1917 року, уКиєві було створено національний уряд — Центральну Раду, до якої ввійшовінтелектуальний цвіт нації. Піднесення охопило практично всі шари українськогосуспільства. Це теж істотно позначилося на новій художній думці, зокрема натеатрі.
Курбас сприйнявнову добу як можливість здійснити мрію про Театр як про своєрідний парламентсуспільства. Як про конструктора нового життя. Нової вільної України. Історіяйого першого театру — Молодого — це експеримент на тему: «Як пройти300-річну історію світового професійного театру за 2—3 роки?». Кожнавистава стає окремою добою. Він досліджує естетику від стародавніх греків — допізнього натуралізму і модернізму; кожна постановка — окрема школа, окремийстиль, метода гри, декорування.
Історія Молодоготеатру — своєрідна антологія театральних стилів, естетика розмаїтого формотворення.Тут і «містерія духу» з елементами імпресіонізму («Йола»Жулавського), яка відсилала сприйняття до трагічних образів Гойї, до його «Капрічос»;і символістські «Етюди» українського поета-лірика Олеся, інатуралістичні фарби вистави «Чорна Пантера і Білий Медвідь»сучасного автора Вол. Винниченка із сильними біблійними алюзіями в бік темигріха; і «У пущі» Лесі Українки з темою свободи творчої особистості, «конформізму»і плати за свободу від духовної тиранії; і вистава за творами українськогопоета-класика Тараса Шевченка "Іван Гус", де Курбас уперше використавелементи експресіонізму, а також нову стереофонію мізансцени та оптику кіно.
Програмноювиставою стає перший на радянській сцені «Цар Едіп» Софокла (1918).Оголосивши в театрі еру імпровізацій на теми епох та стилів, Курбас ставить вобов’язок художникові Анатолю Петрицькому (в подальшому відомому в світіавангардисту і модерністу) не реконструкцію античної вистави, як це найчастішев той час робилося, а заміну реального середовища античного світу — йоговідчуттям. Ставиться завдання замінити фізичне — психічним, річ — враженням віднеї. Архітектурне оформлення Петрицького мало тяжіти до символізму. У тому буласвоя логіка.
Згадаймо.Антична сцена не знала живопису. Його заміняла реальна натура — небеснаблакить, туман над горами, море, зелень помаранчевих садів; стародавній театрніби виростав із землі і був природним завершенням ландшафту. Глядач апріорібув уписаний у цей космос і почувався його часткою.
Курбасбеззастережно руйнував звичні штампи сприйняття, виводив його за межітрадиційного замкненого простору. Продовжуючи у світовому театрімузично-просторові експерименти Аппіа-Крега, Курбас і Петрицький розімкнуликоробку сцени, розташували на тлі грубих сірих сукон композицію з білих колон, кубівта сходів. Заданий Курбасом сценічний простір чистих архітектурних формперебирав на себе функції епосу. Виникало відчуття органної музики. Космосу.Режисер наполягав на «враженні, як від ораторій Генделя».
Духовнимконтекстом вистави стала спроба нагадати добі Новітнього часу про античнийкосмоцентризм, звідки ми родом. Добі, яка порушила цю парадигму, оголосившилюдину мірою всього сущого і центром світобудови. Добі, яка навіть релігію —парадокс! — зробила антропоцентричною, примусивши її знехтувати свій істиннийцентр — Бога. Згадка про стародавню людину у купелі космосу навряд чи моглабути почутою тогочасним революційним глядачем. Однак Лесь Курбас, попри все,наполягає на цій старожитній пам’яті людства… Так виникала одна з варіаціймайбутності — нашої, сучасної, кінця ХХ століття.
На відміну від,скажімо, рейнгардтівських масовок з армією статистів в його «Едіпі»,що виконували роль афінського плебсу, на сцені Молодого театру діяв підкресленоабстрактний «балет». Білі туніки Хору, аскетизм сірого полотна,взаємодія двох пластичних систем — архітектурної декорації і хореографічноїестетики нового умовного балету, нові звуко-пластичні мелодії — шерехи,природні шуми — створювали нову театральну лексику. «Хор… своєюпрекрасною пластикою робить глибоке, естетично незабутнє враження, і, властиво,він весь час тримає глядача в високому напруженні», — писав критик. «Зкожною ритмічною нотою гармонійно сполучається й відповідний жест Хору, інакшекажучи, кожна музикальна нота має музикальний жест», — він же.
У версії Курбасавихід Едіпа — у смерть, у небуття, коли фізичне осліплення стало знакомнайглибшого внутрішнього прозріння — парафраз древньої культури, підхоплений уСередні віки Шекспіром — сліпому Лірові відкривається Всесвіт. Виникав і «національний»варіант парафразу, але вже не з художнього середовища, а з правди буття, зісторичної етики — добровільне осліплення себе українськими лірниками йкобзарями, щоб бачити «очима душі», щоб бути ближчими до Бога. Курбаспереосмислював поняття «особистість» і «доля». Вступаючи удвобій з долею, його трагічний герой завжди програвав. Здобувалося щосьнабагато більше, ніж життя фізичне — безсмертя істини, віра в силу людськогодуху, у найвищий моральний сенс. Важливо підкреслити, що Курбасова версіявідсилала не лише до проблеми трагедійного героя і його взаємин з народом абопроблеми Фатуму й особистої відповідальності за буття. Не менш важливою буладля режисера демонстрація підкресленої краси руху, лінії, звуку. Він доводивзначущість суто естетичних сценічних засобів, цінність власне естетичногопереживання — одна з тез модерну.
По суті,засобами театральної мови і театрального простору Лесь Курбас трансформувавантичну драму з її моносемією, парадигматичною та синтагматичноюупорядкованістю — в акцентовану, посилену полісемію, множинність естетичних іхудожніх змістів. Він увів у сценічну версію «культурні цитати»,додаткові «джерела». Рольова полісемія Хору, «культурні цитати»з сучасності, з інших підвидів мистецтва (скульптурно організовані пластичні побудови;архітектура як суб’єкт діалогу тощо) посилювали відцентровий рух змістів,робили їх особливо чутливими до безмежного, «відкріпляли» самийтеатральний простір вистави від «вузьких» інтерпретацій — творилиновий тип контексту «зчитування» смислів. Недарма сучасна виставікритика писала: "… вражають способи інтерпретації ідеї. Тут Курбас прямопіднявся до філософського розуміння мистецтва і до шляхетної сміливості, котрублискуче виправдав постановкою «Царя Едіпа».
То був успіхпринциповий — не лише для української сцени.
Так починаласьперша глава українського модерного театру.
Довкола —розруха, розпад усіх систем життєзабезпечення, війна, революція, фінансовийкрах. Курбас продовжує будувати авангардні моделі театру майбутнього.
У 1918 році упередмові до книги В. Обюртена «Мистецтво вмирає», яку режисерпереклав з німецької, він полемізує з «цією книжкою бездонного,безнадійного суму і глибокої любові до мистецтва»: «Я вважаю, щопоява… Бергсона у філософії, з його обороною метафізики і зворотом до інтуїціївідноситься саме до перелому двох великих епохових стилів… І думаю, щочистому розумові цим ще раз сказано: не по силах тобі самому». Тільки усинтезі раціо та інтуїції — майбутнє театру, вірить режисер.
Курбас продовжуєтеатральну антологію стилів.«Горе брехунові» Ф. Грільпарцера стаєсвоєрідною лабораторією dell’arte, яку я б ще назвала — «у передчуттіГейзінги». Режисер надав художнику — Ан. Петрицькому — право на вкрайшироку імпровізацію. Той дав оригінально спрощений, стилізований малюноккельтської старовини у дусі модних тоді «мирискусников».Пропонувалася весела пародія на книжкову графіку Бакста і Добужинського. Курбаспровокував його на суперодверту ігрову стихію. Петрицький написав ворота, і рівз брудною водою, де росли величезні, розміром з людську голову, водяні лілеї,схожі на традиційні українські соняхи з побутових вистав, і товсті мури зпотаємними ходами. Над усім тим стирчав шмат мальованого синього неба: воновисіло на довгій палиці, встромленій у кулісу. Живопис Петрицького давав змогуоригінально вирішувати взаємовідносини людини і речі, актора і декорації:персонаж міг, приміром, «присісти» на пласке, написане на полотні,дерево, «підпиляти» мальовану опору мосту. Після архітектурних форм «Едіпа»і масштабів космосу пропонувались «безконечні» форми Гри як головногоперсонажа. «Дерева фантастичного рисунку і кольору, великанські ключі,хати, розміру меншого від ноги людини, риби в річці, загадковий ліс — все цебуло цілком влучне й найбільш символізувало ту ірреальність, якої так багацьков самій п’єсі», — писав рецензент. Ексцентрика й буфонада, фарс і розкутаімпровізація знімали з історичної комедії псевдогероїчні шати й перетворювалиїї на народну притчу. Головною реальністю була, як я щойно зазначила, Гра.Словесна, ситуаційно-пластична, пантомімічна. Фізичні дії «на задану тему»,підслуховування, переслідування, погоні, миготіння тіл, рук, ніг, веселі ритмисвята, танцю, забави, актуальні вставки з сучасності, розрахунок нанайдемократичнішого глядача, — ось складові карнавальної естетики Курбаса іПетрицького. Режисер продовжував пошук особливої естетичної свободи.
Чергову вісторії культури появу "ігрових" культурологічних теорій булоспровоковано передусім новим жестом самої культури, її могутнімимодерністськими розрядами. Ними пронизано поезію і живопис, музику і театр1910-20-х років. Гру як самоцінність засвідчив театральний авангард урокамиЛеся Курбаса і Євреїнова, Петрицького і Стравинського.
… Постмодернізмкінця ХХ ст. монополізував Гру. (Або Гра узурпувала постмодернізм)… УмбертоЕко і Дарріда намагалися розгадати цей «хід». Курбас відчував цюстихію як екзистенційну вітальність і аналог повноти життя. У стосунках ізсуспільством і державою театр мислився як механізм сильного духовного «впливу».Його «теорія перетворення» фундаментально спиратиметься саме на такуформулу гри.Театр для Курбаса поки що дорівнює семантичній повноті храму. Втакому сенсі храмом може бути місто, людина, будь-який інший феномен. Навіть укомпромісній «Чорній Пантері...» — звук літургії, «В пущі»— бунт одкровення, в «Йолі» — прихована молитва про гріх. Кажучи протеатр, який він будує, Курбас люто таврує імітацію — як відсутність життя (аджежиття для нього — явище художнє). Як і Мейєрхольд, і Крег, і Рейнгардт. Про ценаприкінці ХХ ст. напише Ж. Бодріяр і назве ці явища «симулякрами».Курбас мріяв синтезувати всі стихії в акторський мікрокосмос, подолатидіонісійство, перетворивши його на ідеальну сутність, на аполонічне «Я».
… Курбас все щевірить, що можна «використати» революцію для зміни в суспільствіпріоритетів — для переваги в ньому театру, мистецтва, культури якструктуротворчих його елементів. Пам’ятаєте про подібні Утопії? Але ж у деякихсуспільствах — і то не так уже й рідко в історії — саме за рахунок такихпріоритетів здобувалась духовна перевага на століття і тисячоліття. СьогодніЯпонія, Швеція, Франція, що спираються на подібні духовні засади, виграють устабільності і моралі, а значить у гармонійнішому русі до майбутнього....
На якийсь періодКурбасу вдалося втілити мрію Гордона Крега про своєрідну Театральну Академію.Нею став театр «Березіль» (1922—1933), який спочатку був МОБом —Мистецьким Об’єднанням «Березіль» (налічував 250 осіб). Він заклавоснови всіх напрямів українського театру і науки про нього: театру драматичного,дитячого, опери, експериментального, оперети, кабаре, ревю, цирку,кінематографа; закладено основи соціології театру та театрознавства, створеноТеатральний музей.
Курбасрозбудовує театром європейську Україну, повертає її до Європи, звідки Українародом. Тим часом Радянський Союз, складовою якого після невдалогоантиімперського руху стала Україна, починає під демократичну риторику набуватирис нової імперії.
Режисер впертозосереджений на глибинних засадах духу, на емоційному забезпеченні найскладнішихрухів думки, на чуттєвих моментах емоції, на підсвідомому. Його актори вивчаютьмедицину і психологію — від Х.Інхеньєроса до Л. Виготського, Фройда і Бергсона/А ще вивчають Платона, Мора, Кампанеллу. Довкола його театру гуртуютьсянайкращі сили молодого українського авангарду: композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький,Я. Степовий, поряд — художні студії Мордкіна та Ніжинської, тут — Верховинець,Леонтович, Кошиць. Поруч — молоді учні Ф. Кричевського і Г. Нарбута.Письменники, поети, науковці. Згодом — відомі світові імена. Цю добу буденазвано Відродженням, з подальшим коментарем — Розстріляне.
Висновки
курбастворчість художній театр
Отже,курбасівський знаменитий театр «Березіль» (1992-1933) ставрозвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шляхКурбаса — це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософаГригорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театруфілософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбассинтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій ічуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: «Макбет» Шекспіра,«Гайдамаки» за Шевченком, «Газ» Кайзера, «ДжімміГіґґінс» за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українськогодраматурга Миколи Куліша та ін., — футуро-тексти Культури, які ніби«передбачили» пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, ІнгмараБергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньоїсамоорганізації.
Гуманістичнаетика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національнихкультурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стализвинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один зконцтаборів радянського ГУЛАГу — на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 іншихукраїнських інтелігентів і інтелектуалів, «на честь ювілею ВеликоїЖовтневої революції» було розстріляно.
Лесь Курбас — фігура світового контексту, він — один з лідерів українського РозстріляногоВідродження.
Списоквикористаних джерел
1.Волицька І. Театральна юність Леся Курбаса: Пробл. формування творч.особистості.- Л.: Ін-т. народознав. НАН України, 1995.- 150 с.: ілюстр. [ст85.33(4УКР) В 67]
2.Курбас Лесь (Олександр-Зенон) Степанович // Укр. культура.-2000.- № 4.- С. 26. [ст]
3.Про життєвий і творчий шлях українського режисера, театрального діяча, актора,народного артиста республіки з 1925 р.
4.Лесь Курбас]// Укр. театр.- 1997.- № 1.- 32 с.: фотоілюстр. [ст].Випуск номераприсвячено 110 річниці від дня народження Леся Курбаса та 75-річчю з днястворення ним театру «Березіль».
5.Лесь Курбас: Система і метод // Укр. театр.- 1998.- № 1.- С. 27-30; №2.-С.19-22; №3.- С.29-31.[ст]
6.Процес формування Л. Курбасом нової художньої системи.
7.Танюк Л. Ірина Стешенко про Леся Курбаса // Наука і культура: Україна:Щорічник.- К.: Т-во «Знання», 1966.- Вип. 21.- С. 390-397. [ст 72 М34]
8.Чечель Н. Українське театральне відродження: Захід. класика на укр. сцені.- К.:Наук. думка, 1993.- 143 с.: фотоілюстр. [ст 85.33(4УКР) Ч-57]